Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Символ російської зброї

Цар-пушку вважають однією з найвизначніших пам’яток московського Кремля. Майже всі іноземні туристи, відвідуючи Москву, оглядають цей помпезний пам’ятник російської артилерії.

1586 року до Москви надійшла тривожна звістка: на місто суне кримський хан зі своєю ордою. У зв’язку з цим російський майстер ливарної справи, московит Андрій Чохов, відлив величезну за розмірами гармату, що стріляла кам’яною картеччю і була призначена для захисту Кремля. Вона у довжину мала 5,34 м, її калібр — 890 мм.

Спочатку гармату встановили на височині для захисту моста через Москву-ріку і оборони Спаських воріт.

Однак хан не дійшов до Москви, тому містяни так і не побачили, як б’є це артилерійське знаряддя, назване за свої розміри цар-пушкою. У XVIII столітті гармату перемістили до Кремля, і відтоді вона не залишала його межі. Для переміщення гармати використовували 200 коней.

Нині цар-пушка розташована на лафеті з чавуну, який виконує декоративну функцію. Поруч лежать декоративні ядра з чавуну (хоча, як було зазначено, гармата призначалася для стрільби кам’яною картеччю). Лафет і декоративні ядра для гармати, прикрашені литими орнаментами, виготовили 1835 року на пєтєрбурзькому заводі.

Саму гармату відливали з бронзи. Гармата прикрашена поясами рельєфів. Праворуч дульної частини зображений цар Фьодор Іванович на коні. На голові у нього корона, а в руках він тримає скіпетр. Поруч із зображенням написано: “Божиею милостию царь и великий князь Фёдор Иванович государь и самодержец всея великая Россия”. Вважається, що свою назву гармата могла отримати саме завдяки цьому зображенню царя.

Крім назви “цар-пушка”, можна зустріти іншу назву — “дробовик російський”. Така назва пов’язана з тим, що гармату відливали спеціально для стрільби “дробом”, тобто картеччю. За сучасною класифікацією цар-пушка є мортирою. Однак у XVII–XVIII століттях її називали гарматою, або бомбардою. Це доволі потужне артилерійське знаряддя епохи Середньовіччя.

Однак, якщо уважно поглянути на нього і на розташовані поруч ядра, закрадається сумнів, а чи можна було стріляти з такої зброї. На думку деяких фахівців, ця величезна гармата ніколи не стріляла. А виготовлена вона була виключно для того, щоб лише налякати чужоземців, зокрема кримського хана.

Так що ж це за зброя, виставлена на огляд: бутафорія чи ні?

Як уже зазначалося, чотири чавунних ядра, складені пірамідою біля підніжжя гармати, виконують суто декоративну функцію — всередині вони порожні. Однак маса одного такого справжнього ядра становила б 1970 кг, у той час як вага кам’яної картечі (невеликих кам’яних ядер) становила близько 800 кг. Стріляти з такого лафета, використовуючи чавунні ядра, було неможливо фізично, оскільки гармату, найімовірніше, просто розірвало б. Крім того, ні про які випробування цар-пушки або бої за її участю документи не збереглися. Тому нині навколо призначення цього артилерійського знаряддя виникає чимало суперечностей.

За старих часів гармату часто називали “дробовик російський”, проте в 1930 році більшовики вирішили величати його виключно цар-пушкою. Зробили вони це для підвищення “звання” гармати, а також із метою пропаганди. Вважається, що цар-пушка має символізувати могутність російської зброї. І це справді символічно — гармата, з якої ніколи не стріляли, створена лише для залякування ворогів, але яка не має жодного практичного використання, найяскравіше і характеризує російську зброю. За показною, пихатою оболонкою не міститься нічого. Все найкраще, що було вироблено в Росії, а потім і в СРСР, зокрема і в галузі озброєнь, було запозичене.

Чому ж основні науково-технічні досягнення СРСР були вкрадені на Заході? Атомна бомба, ракетні технології тощо. Та тому, що розвідка в СРСР була поставлена набагато вдаліше, ніж наука. Радянські вчені сиділи у так званих “шарашках” по тюрмах і таборах, а розвідці давали завдання добувати на Заході все найпередовіше.

“Зброєбудівні” технології росіяни крадуть і неліцензійно копіюють відносно недавно, але доволі успішно. Ось найбільш виразні й повчальні історії в цій царині.

Фрау “Фау”

Нині російському суспільству наполегливо нав’язують думку про те, що в галузі озброєння та освоєння космосу Радянський Союз був попереду всієї планети. І все це завдяки “чудовим досягненням” радянських інженерів і конструкторів. Однак проаналізуймо реальний стан справ і уважно розгляньмо деякі зразки “передової” науково-технічної думки в СРСР. До прикладу, з чого і з кого починалася радянська ракетна техніка і як з’явилося на світ це улюблене дітище кремлівської пропаганди?

Виявляється, що перша радянська балістична ракета Р-1 — це повний аналог німецької ракети V-2, єдине, що її створили за радянськими кресленнями та з радянських матеріалів.

Щоб не бути голослівними, зробимо невеликий екскурс в історію. Будь-який практичний розвиток техніки обов’язково спирається на міцний теоретичний фундамент. Та хто реально міг закласти наукові підвалини ракетної техніки і космонавтики в СРСР? Зазвичай основоположником тут називають К. Ціолковского.

Однак насправді він був лише самоуком, якого тривалий час вважали просто “міським божевільним”. Уже до революції К. Ціолковскій був викритий науковим співтовариством як псевдовчений і псевдо-винахідник. Проти нього виступали такі відомі російські вчені, як Н. Жуковскій, В. Вєтчінкін та багато інших.

Міф про його величезний науковий внесок був створений у повній відповідності з ленінською тезою про те, що “кожна кухарка буде управляти державою”. 1921 року В. Лєнін підписав постанову про присудження К. Ціолковскому персональної пенсії зовсім випадково. За нього клопотали знайомі військові — напівписьменні кавалеристи — і два земляки з “Калузького товариства любителів природи місцевого краю”, які ходили по інстанціях, — учитель і лікар. Коли зібралася рада із присудження персональних пенсій, подивилися — всі підписи зібрані. І проголосували. К. Ціолковскій був нагороджений пенсією “за особливі заслуги в галузі авіації”. А згідно з ухваленою процедурою, цей документ мали завізувати всі члени уряду, зокрема й В. Лєнін як голова Раднаркому. А оскільки є підпис В. Лєніна, історики почали робити з “міського божевільного” великого вченого. Справжні ж учені в перші роки радянської влади або емігрували з Росії, або були знищені.

Німецька балістична ракета V-2 та радянська Р-1 “Волга”

Єдина відома формула, що її приписують К. Ціолковскому, — це запропоноване ним у 1897 році розв’язання рівняння руху матеріальної точки перемінної маси, що його вивів І. Мєщєрскій. Однак першими рівняння руху тіла з перемінною масою розв’язали англійські дослідники В. Мур у 1810–1811 роках, а також П. Г. Тейт і В. Дж. Стіл із Кембриджського університету в 1856 році.

До того ж варто зазначити, що формула Ціолковського насправді не враховувала реалій польоту ракети. Набагато практичнішу формулу, що її до сьогодні використовують під час конструювання ракет, запропонував український учений Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей).

Усьому світові відомо, що основні науково-технічні питання польоту космічної ракети в деталях розробили американці Роберт Ґоддарт і Теодор фон Карман, француз Робер Ено-Пельтрі, німці Герман Оберт, Вальтер Ґоман і Макс Вальс. Саме завдяки роботам зарубіжних учених та інженерів ракети переміщалися зі сторінок книжок на креслярські дошки, полігони, а згодом і на космодроми, набуваючи сучасного вигляду.

Так, до прикладу, перший патент на багатоступінчасті ракети отримав Р. Ґоддард у США в 1914 році. Згодом, у 1923 році, виходить книжка німецького професора Г. Оберта, який запропонував двоступінчасту ракету для польоту в космос. І тільки через чотири роки цю ідею виносив К. Ціолковскій, попередньо ознайомившись з працею німецького професора в газеті “Правда”.

Говорячи про радянські пріоритети в ракетобудуванні, зазвичай згадують так звану ҐІРД (групу вивчення реактивного руху) — науково-дослідну і конструкторську організацію, що займалася розробкою та запуском ракет і двигунів до них. ҐІРД існувала у Москві та Лєнінґраді в 1931–1933 роках і стала основою для створення радянського Ракетного науково-дослідного інституту в 1934 році. Серед його учасників С. Корольов, Ю. Побєдоносцев, М. Тіхонравов, Ф. Цандер та інші відомі радянські інженери-ракетники.

Для порівняння рівня розвитку ракетної техніки в Радянському Союзі та Німеччині до Другої світової війни наведемо кілька прикладів. Так, рідинна радянська ракета ГИРД-Х зразка 1933 року мала стартову масу 29,5 кг, а висота польоту — 80 м. Німецька ракета А-2 зразка 1934 року мала масу понад півтонни, висота польоту — 2 км.

Є відомості, що С. Корольов зустрічався з Ю. Кондратюком і пропонував стати його заступником замість померлого Ф. Цандера. Однак після огляду кустарних лабораторій ҐІРД Ю. Кондратюк делікатно відмовив. А після арешту маршала М. Тухачєвского, що курирував ракетників, які нічого на той час не дали на озброєння Червоній армії, частину “розтратників народних коштів” розстріляли, іншу заслали в табори. До речі, вже пізніше були обмовлені (своїми ж) та знищені також і творці легендарної “катюші”.

Інакше розвивалася ракетна техніка на Заході. Спираючись на дослідження західних учених, німецький інженер Вернер фон Браун, послуговуючись роботами Г. Оберта, спроектував у 1937 році першу справжню балістичну керовану ракету А-4, перейменовану пізніше на Фау-2 (V-2). Дальність її польоту становила 300 км!

А 3 жовтня 1942 року Фау-2 стала першою ракетою, що перевищила швидкість звуку. 17 лютого 1943 року перший літальний апарат потрапив у космос. Згідно із загальноприйнятим уявленням, межа між земною атмосферою і космічним простором проходить на висоті 100 км (так звана лінія Кармана). Ракета Фау-2, що несла прилади, піднялася на висоту приблизно 190 км. А вже на початку 1944 року фон Браун зі своїми однодумцями провів розрахунки і визначив обсяг доопрацювань Фау-2 для запуску за її допомогою... супутника Землі! Однак вище керівництво Німеччини рішуче відмовилося від такого проекту, оскільки вважало це відволіканням ракетників від удосконалення “зброї відплати”.

До слова, західні історики ракетної техніки “піонерами” космосу вважають саме німців, віддаючи належне події, що сталася 17 лютого 1943 року. Варто зазначити, що на таку саму висоту (190 км) той самий фон Браун, який після війни потрапив до США, запустив пізніше і перших двох американських астронавтів — А. Шепарда 5 травня 1961 року та В. Ґріссома 21 липня 1961 року.

У 1944 році завдяки розвідувальним даним англійців, які сильно потерпали від ракетних обстрілів, частини Фау-2 знайшли партизани в Польщі і їх стали ретельно вивчати радянські інженери М. Тіхонравов і Ю. Побєдоносцев. Одразу ж після закінчення війни зразки Фау-2, двигунів, документація, технологічне оснащення з німецького ракетного полігону в Пенемюнде, захопленого радянськими військами, були доставлені в Радянський Союз.

У серпні 1946 року в підмосковному Калінінґраді (тепер — Корольов) заснували “мозковий центр” радянського ракетного проекту на чолі з С. Корольовим — НДІ-88, в якому на основі Фау-2 була створена перша радянська ракета Р-1.

Перший запуск Р-1 (точніше, її прототипу) відбувся 18 жовтня 1947 року. Він був визнаний умовно успішним, оскільки ракета, пролетівши 206 км, відхилилася від цілі на 30 км. Надалі максимальне відхилення було доведено до півтора кілометрів. Регулярні запуски почалися на початку 1948 року. Вони дали більш прийнятні результати, в зв’язку з чим за постановою радянського уряду НДІ-88 приступив до проектування Р-1. До середини 1948 року було виготовлено 20 ракет, а в 1949 році державні випробування успішно пройшла друга серія Р-1.

25 листопада 1950 року перша радянська балістична ракета Р-1 була взята на озброєння і поступила в ракетні частини, що дислокувалися в Капустиному Яру. В її розробці взяли участь загалом 13 науково-дослідних інститутів і 35 номерних секретних заводів. У створенні ракети Р-1 і наступних її модифікацій безпосередню участь брали також німецькі інженери, захоплені радянськими військами в Пенемюнде і вивезені в Радянський Союз.

Заокеанський батько “Бурана”

15 листопада 1988 року в Радянському Союзі з космодрому Байконур був запущений космічний корабель багаторазового використання “Буран”. І, природно, ця подія відразу ж була проголошена видатним досягненням радянської космонавтики.

Однак “Буран” розробляли під впливом американських зразків, легендарних “космічних човників”. Кораблі багаторазового використання “Спейс-Шаттл” (спочатку їх було побудовано чотири) проектували в рамках програми NASA “Космічна транспортна система”, і перший човник уперше стартував 12 квітня 1981 року — до 20-річчя польоту Ю. Ґаґаріна. Саме цю дату і треба вважати відправною точкою радянського “Бурана”.

Американський спейс-шаттл та радянський “Буран”

Шаттл був дітищем холодної війни, точніше — амбітної програми “Стратегічна оборонна ініціатива” (СОІ), завданням якої було створення системи протидії радянським міжконтинентальним ракетам. Колосальний розмах проекту СОІ призвів до того, що його охрестили “зоряними війнами”.

Розробка шаттла не залишилася непоміченою і в СРСР. У мізках радянських воєначальників багаторазовий корабель постав чимось на кшталт суперзброї, здатної завдати ядерного удару з космічних глибин, хоча насправді корабель створювали лише для доставки на орбіту елементів системи протиракетної оборони. Ідея використовувати шаттл як орбітальний ракетоносець справді була, проте американці відмовилися від неї ще до першого запуску корабля.

У СРСР побоювалися, що шаттли можуть бути використані для викрадення радянських космічних апаратів. Побоювання були безпідставні: шаттл справді мав на борту великого маніпулятора, а вантажний відсік легко вміщував навіть великі космічні супутники. Проте в плани американців викрадення радянських супутників, очевидно, не входило через саму безглуздість ідеї. Як можна було б пояснити подібні дії міжнародному співтовариству?

Проте в Радянському Союзі почали замислюватися над альтернативою заокеанського винаходу. Радянський корабель мав слугувати і мирним цілям: його могли використовувати для проведення наукових робіт, доставки вантажів на орбіту та їх повернення на Землю. Однак головним призначенням “Бурана” було виконання військових завдань. Його бачили головним елементом космічної бойової системи, розрахованої як на протидію можливій агресії з боку США, так і на нанесення контрударів.

У середині 1980-х років в СРСР були розроблені бойові орбітальні апарати “Скіф” і “Каскад”. Виведення їх на орбіту розглядалося як одне з головних завдань космічної програми по “Бурану”. Бойові системи мали знищувати балістичні ракети і військові космічні апарати США лазерною або ракетною зброєю. Для знищення ж цілей на Землі планували використовувати орбітальні головні частини міжконтинентальної балістичної ракети розробки КБ “Південне”, які б розміщувалися на борту “Бурана”. Бойовий блок мав термоядерний заряд потужністю 5 мегатонн. Усього “Буран” міг узяти на борт до п’ятнадцяти таких блоків.

Існували й амбітніші проекти. Так, до прикладу, розглядався варіант будівництва космічної станції, бойовими блоками якої були б модулі корабля “Буран”. Кожен такий модуль ніс у вантажному відсіку знешкоджувальні елементи, і в разі війни вони мали звалитися на голову супротивника. Знешкоджувальні елементи являли собою носії ядерної зброї, що їх розміщували на так званих револьверних установках усередині вантажного відсіку. Модуль “Бурана” міг умістити до чотирьох таких установок, кожна з яких несла до п’яти знешкоджувальних елементів. На момент першого запуску корабля всі ці бойові елементи перебували на стадії розробки.

Проте за наявності всіх цих планів до часу першого польоту корабля у радянських конструкторів не існувало якогось чіткого розуміння його бойових завдань. Не було єдності й у керівників країни, серед яких були як прибічники, так і затяті противники створення “Бурана”. Однак провідний розробник “Бурана” Г. Лозино-Лозинський спочатку підтримував концепцію кораблів багаторазового використання. Свою роль у появі “Бурана” зіграла також позиція тодішнього міністра оборони Д. Устінова, який бачив у шаттлах загрозу для СРСР і вимагав гідної відповіді на американську програму.

Саме страх перед “новою космічною зброєю” змусив радянське керівництво піти по шляху заокеанських конкурентів. Від самого початку корабель було задумано не стільки альтернативою, скільки точною копією шаттла. Креслення американського корабля розвідка СРСР здобула ще в середині 1970-х років і радянським конструкторам залишалося лише пристосувати його до умов вітчизняної промисловості.

Щоправда, інженерам довелося зіткнутися із серйозною проблемою — СРСР не мав силової установки, яка б за своїми характеристиками дорівнювала американській. Радянські двигуни виявилися більшими, важчими і мали меншу тягу. Тому конструкцію радянського корабля довелося дещо змінити, зменшивши масу.

Доля “Бурана” від самого початку була непростою, а розвал СРСР тільки погіршив наявні труднощі. До початку 1990-х на програму по “Бурану” було витрачено майже 16,5 млрд радянських рублів (близько 24 млрд доларів у тих цінах), притому що подальші її перспективи були доволі туманними. Тому в 1993 році вище керівництво Росії вирішило відмовитися від проекту. До цього часу встигли побудувати другий корабель багаторазового використання (він готувався до польоту), ще один перебував у виробництві, а четвертий і п’ятий — тільки закладали у стапелі.

У 2002 році “Буран”, що зробив перший і єдиний космічний політ, був знищений через обвалення даху одного з корпусів космодрому “Байконур”. Другий корабель залишився в музеї космодрому і тепер є власністю Казахстану. Третій зразок демонстрували (в незавершеному вигляді) на Міжнародному авіаційно-космічному салоні в 2011 році. Четвертий і п’ятий апарати добудовувати вже не стали, а розібрали й утилізували.

Мегатонний плагіат

Атомний проект СРСР — одна з найзагадковіших сторінок радянської історії. Пов’язано це, передусім, із завісою підвищеної секретності, яка завжди оточувала все, що стосується створення ядерної зброї.

Нині кожен росіянин зможе відповісти на запитання про те, хто винайшов атомну бомбу в Радянському Союзі. Зазвичай батьком радянської бомби називають ученого-ядерника І. Курчатова. Проте чи була радянська атомна бомба оригінальною розробкою радянських учених?

Першими тут знову-таки були німці. У грудні 1938 року фізики Отто Ган і Фріц Штрассман уперше у світі здійснили штучне розщеплення ядра атома урану. В квітні 1939 року на адресу військового керівництва Німеччини надійшов лист професорів Гамбурзького університету П. Гартека і В. Ґрота, у якому вказувалося на принципову можливість створення нового виду високоефективної вибухової речовини. А вже в червні 1939 року розпочалося спорудження першої в Німеччині реакторної установки на полігоні Куммерсдорф під Берліном. Був прийнятий закон про заборону вивезення урану за межі Німеччини, а в Бельгійському Конґо терміново закупили велику кількість уранової руди. Однак німецькому “урановому проекту” так і не судилося втілитися в життя.

Паралельно з німцями (лише з невеликим відставанням) розробками атомної зброї зайнялися у Великій Британії і в США. Початок їм поклав лист, направлений у вересні 1939 року А. Айнштайном разом із групою фізиків-еміґрантів президентові США Франкліну Рузвельту. Лист звертав увагу президента на те, що Німеччина веде активні дослідження, в результаті яких може незабаром отримати атомну бомбу. Програма США з розробки ядерної зброї, здійснення якої почалося 17 вересня 1943 року в секретній лабораторії у Лос-Аламосі, отримала назву “Мангеттенського проекту”.

У СРСР перші відомості про роботи, що їх проводили як союзники, так і противники, були повідомлені І. Сталіну розвідкою ще в 1943 році. Відразу було вирішено розгорнути подібні роботи. Так почався радянський атомний проект. Завдання отримали не лише вчені, а й розвідники, для яких добування ядерних секретів стало надзадачею.

Нині вже ні для кого не секрет, що “Мангеттенський проект” був буквально нашпигований радянськими агентами. Радянська розвідка кілька років поспіль буквально прочісувала Сполучені Штати вздовж і поперек, у пошуках місця та людей, які мають безпосередній стосунок до “великої бомби”.

Один із них, німецький комуніст Клаус Фукс, у 1933 році втік до Великої Британії, де отримав диплом фізика у Брістольському університеті. В 1941 році К. Фукс повідомив про свою участь в атомних дослідженнях агентові радянської розвідки Кучінскому, який поінформував радянського посла І. Майского. Той доручив військовому аташе терміново встановити контакт із К. Фуксом, якого у складі групи вчених збиралися доправити до США. К. Фукс погодився працювати на радянську розвідку. В роботі з ним були задіяні багато радянських розвідників-нелегалів: подружжя Зарубіних, Ейтінґон, Васілєвскій, Сємьонов та інші. У результаті їхньої активної діяльності вже в січні 1945 року СРСР мав опис конструкції першої атомної бомби. При цьому радянська резидентура в США повідомила, що американцям потрібно мінімум один рік, але не більше п’яти років для створення істотного арсеналу атомної зброї.

Американська атомна бомба “Малюк”, що була скинута на Хіросіму, та перша радянська бомба РДС-1

Природно, радянське керівництво не залишалося байдужим і до німецьких атомних розробок. Після війни до Німеччини направили групу радянських фізиків, серед яких були майбутні академіки Л. Арцимовіч, І. Кікоін, Ю. Харітон. Усі були закамуфльовані у форму полковників Червоної армії. Операцією керував перший заступник наркома внутрішніх справ І. Сєров, що відчиняло будь-які двері. Крім потрібних німецьких учених, “полковники” розшукали тонни металевого урану, що, за зізнанням І. Курчатова, скоротило роботу над радянською бомбою не менш ніж на рік. Крім фізиків і хіміків, із Німеччини до СРСР відправляли також механіків, електротехніків, склодувів тощо. Деяких фахівців знаходили в таборах військовополонених, до прикладу, Макса Штайнбека, майбутнього радянського академіка і віце-президента АН НДР. Усього в атомному проекті в СРСР працювали не менше тисячі німецьких фахівців. Із Берліна була повністю вивезена лабораторія фон Арденне з урановою центрифугою, обладнання Кайзерівського інституту фізики, документація, реактиви. У рамках атомного проекту були створені лабораторії “А”, “Б”, “В” і “Г”, науковими керівниками яких стали вчені, які прибули з Німеччини.

Лабораторією “А” керував барон Манфред фон Арденне, талановитий фізик, який розробив метод газодифузійного очищення і розділення ізотопів урану в центрифузі. Спочатку його лабораторія розташовувалася на Жовтневому полі в Москві. До кожного німецького спеціаліста було приставлено по п’ять-шість радянських інженерів. Пізніше лабораторія фон Арденне переїхала до Сухумі, а на її місці влаштували Лабораторію № 2, яка згодом виросла у відомій Курчатовський інститут. У 1947 році М. фон Арденне удостоївся Сталінської премії за створення центрифуги для очищення ізотопів урану в промислових масштабах. А через шість років М. Фон Арденне став двічі Сталінським лауреатом.

Ніколаус Ріль став керівником лабораторії “Б”, яка провадила дослідження в галузі радіаційної хімії та біології на Уралі (нині місто Снєжінск). Отримавши визнання в СРСР як дослідник і талановитий організатор, що вміє знаходити ефективні рішення найскладніших проблем, доктор Ріль став однією із ключових фігур радянського атомного проекту. Після успішного випробування радянської бомби він став Героєм Соціалістичної Праці та лауреатом Сталінської премії.

Роботи лабораторії “В”, організованої в Обнінску, очолив професор Рудольф Позе, один із “піонерів” у галузі ядерних досліджень. Під його керівництвом були створені реактори на швидких нейтронах, перша в Союзі АЕС, почалося проектування реакторів для підводних човнів. Об’єкт в Обнінську став основою для організації Фізико-енергетичного інституту імені А. І. Лєйпунского. Р. Позе працював до 1957 року в Сухумі, потім — в Об’єднаному інституті ядерних досліджень у Дубні.

Керівником лабораторії “Г”, розміщеної в сухумському санаторії “Агудзери”, став Ґустав Герц, племінник знаменитого фізика XIX століття, сам доволі успішний учений. Він отримав визнання за серію експериментів, що стали підтвердженням теорії атома Нільса Бора і квантової механіки. Результати його успішної діяльності в Сухумі в подальшому були використані на промисловій установці, побудованій у Новоуральску, де в 1949 році була вироблена начинка для першої радянської атомної бомби РДС-1. За свої досягнення в рамках атомного проекту Ґустав Герц у 1951 році удостоївся Сталінської премії.

Треба зазначити, що німецькі фахівці не були ображені радянською владою: всі вони приїхали зі своїми сім’ями, привезли з собою меблі, книги, картини, були забезпечені гарними зарплатами і харчуванням. Багатьом із них дозволили повернутися на батьківщину (природно, в НДР), за умови дачі підписки про нерозголошення впродовж 25 років відомостей про свою участь у радянському атомному проекті.

12 квітня 1943 року, виконуючи рішення Державного комітету оборони — приступити до атомного проекту, Академія наук прийняла секретну постанову про створення спеціальної лабораторії для І. Курчатова, відомої зараз як “Лабораторія № 2”.

У розпорядження І. Курчатова надали сто московських прописок (для проживання в Москві був потрібен спеціальний дозвіл). Він також отримав право демобілізувати людей із Червоної армії. Найкращі мізки різних наукових спеціалізацій були задіяні для роботи в лабораторії з усіх кінців країни. Вже до кінця 1945 року І. Курчатову вдалося зібрати серйозну команду вчених кількістю понад сто осіб, серед яких А. Аліханов, І. Кікоін, Ю. Харітон, Г. Фльоров, В. Давідєнко, Б. Дубовскій, І. Жежерун, Є. Бабулєвич, І. Панасюк та ін.

Радянська бомба потужністю 22 кілотонни вперше була випробувана на полігоні в Сєміпалатінску (Казахстан) 29 серпня 1949 року. Саме ця бомба, зашифрована як виріб № 501, або РДС-1, ліквідувала монополію США на ядерну зброю.

Найцінніші дані про роботу над атомною бомбою в США, здобуті розвідниками, дуже сприяли просуванню радянського ядерного проекту, істотно пришвидшивши в такий спосіб досягнення кінцевої мети. Участь німецьких учених в атомному проекті, як і успіхи розвідників, також багато в чому сприяла появі радянської атомної зброї. Варто визнати, що без внеску тих і інших розвиток атомної промисловості та створення атомної зброї в СРСР розтягнулися б на довгі роки.

“Шмайсер” та “калаш”

Автомат АК-47, створений радянським конструктором М. Калашніковим, вважається одним із найкращих зразків індивідуальної автоматичної зброї. Дуже вдала конструкція автомата дозволила йому здобути величезну популярність у світі. Проте чи справді автомат Калашнікова є оригінальною радянською розробкою?

Офіційно вважається, що М. Калашніков створив “найкращу в світі зброю” у 1947 році. Однак мало хто знає про те, що “підмайстром” у молодого і малограмотного старшого сержанта М. Калашнікова (конструкторові було всього 28 років) з 1946 року примусово працював великий німецький конструктор стрілецької зброї 63-річний Гуґо Шмайсер, розробник знаменитого “шмайсера” — штурмової гвинтівки “SturmGewehr-44” (StG-44).

Штурмова гвинтівка Г. Шмайсера StG-44 дуже схожа на АК-47 М. Калашнікова

Німецький автомат StG-44 був розроблений у Німеччині в 1944 році. Їх було випущено близько 450 тисяч штук. Таким чином, серед автоматів сучасного типу він став першою розробкою, що її виробляли масово. Від пістолетів-кулеметів Другої світової війни “шмайсер” вирізнявся значно більшою дальністю прицільної стрільби, насамперед за рахунок використання так званого проміжного патрона, потужнішого і з кращою балістикою, ніж пістолетні патрони, що їх використовують у пістолетах-кулеметах.

Після війни в серпні 1945 року з деталей, що залишилися у складальних цехах німецьких заводів, були зібрані 50 примірників StG-44, які разом із технічною документацією були передані Червоній армії для налагодження виробництва в СРСР. У жовтні 1946 року Гуґо Шмайсеру як спеціалісту зі зброї “запропонували” поїхати на кілька років до Радянського Союзу для участі в роботі так званої “технічної комісії” Червоної армії. Завданням комісії був збір інформації про стан розробок новітньої німецького зброї, щоб використовувати ці напрацювання у виробництві радянської зброї.

Це розпорядження стосувалося багатьох відомих німецьких конструкторів зброї, при цьому дозволялося взяти з собою сім’ї. 24 жовтня 1946 року німецькі фахівці прибули на особливому поїзді до Іжевска. Тепер відомо, що Гуґо Шмайсер мешкав у Іжевску в будинку № 133 по вулиці Червоній.

Так хто ж насправді створив АК-47 — Шмайсер чи Калашніков? Наведемо лише кілька фактів.

Гуґо Шмайссер був всесвітньо відомим зброярем, який двічі здійснював революцію у конструюванні автоматичної зброї. Він створив пістолет-кулемет МР-18 у Першу світову, який став прототипом багатьох пістолетів-кулеметів під час Другої світової.

Згідно з розкритими нині архівними даними, в СРСР, крім Г. Шмайсера, працювали не менше 474 німецьких фахівців у галузі стрілецької зброї! Серед них були доктор технічних наук Вернер Ґрунер і Курт Горн (творці легендарного кулемета MG-42, який і досі перебуває на озброєнні бундесверу і широко експортується в різні країни, а також виробляється за ліцензією у Греції, Пакистані, Іспанії та Туреччині), головний конструктор фірми “Gustlof Werke” Карл Барніцке, а також Оскар Шинк, Оскар Бетцольд, Отто Діч та інші.

Гуґо Шмайсер та інші німецькі інженери і вчені були на піку своєї професійної діяльності після двох світових воєн. І всі вони, виходить, нічого не зробили, а сільський самородок під керівництвом партії і уряду заткнув за пояс сотні найосвіченіших і найдосвідченіших конструкторів, у яких уже були значні напрацювання, ім’я та наукові ступені.

Однак якби М. Калашніков справді був винахідником АК-47, то після такого тріумфу (а в його розпорядженні опинилися цілі заводи і сотні фахівців), він міг би створити десятки нових зразків зброї. Однак більш ніж за шістдесят років, з 1947 по 2013 роки, окрім модифікацій АК, “великий конструктор” так більше нічого і не зробив. Судячи з усього, йому це було просто не під силу.

Що ж відбулося насправді? Відразу ж після війни серед радянських конструкторів влаштували конкурс на розробку нового автомата. Молодий конструктор М. Калашніков у 1945 році підключився до створення автомата на Ковровському збройовому заводі. На початку 1946 року він підготував проект для участі в конкурсі.

Однак літні випробування не виявили переможця, при цьому автомат М. Калашнікова — АК-46 — посів усього лише третє місце. Жоден автомат не відповідав необхідним тактико-технічним характеристикам, тому конкурсантів відправили допрацьовувати свої зразки.

У грудні 1946 року автомат М. Калашнікова АК-46 знову вийшов на випробування, де його головними конкурентами стали тульські автомати Булкіна АБ-46 та автомат Дємєнтьєва АД-46. Потім був другий тур випробувань, після якого автомат АК-46 комісія визнала непридатним для подальшого опрацювання.

Однак паралельно в Іжевску працювала група німецьких конструкторів, очолювана Г. Шмайсером. Проект, що його розробляли там, об’єднував у собі передові конструкторські рішення з наявних на той момент зразків автоматичної стрілецької зброї, а за зовнішнім виглядом дуже нагадував німецьку штурмову гвинтівку StG-44.

1947 року було вирішено виставити цей проект на конкурс. Проте як і кому представляти іжевский автомат? Не називати ж його іменем німецького конструктора! Та й участь у конкурсі полоненого німця зі зрозумілих причин повністю виключалася. Ось тут і трапився М. Калашніков, чий зразок провалився на грудневих випробуваннях. М. Калашнікова призначають “розробником” іжевского автомата, який отримав назву АК-47, і він у серпні 1947 року, порушуючи всі писані правила (ним був представлений абсолютно новий зразок, що не відповідав заявленому раніше проекту, а це було заборонено умовами конкурсу), йде на випробування, на яких успішно перемагає.

Наприкінці того самого року М. Калашнікова посилають до Іжевска доробляти автомат. Це, до речі, один з найважливіших моментів усієї історії з АК-47. Адже М. Калашніков працював при КБ Ковровського збройового заводу, а його проект загадковим чином “поплив” до конкурентів до Іжевска. Насправді М. Калашнікова просто відрядили до групи Г. Шмайсера, щоб зі славного російського хлопця остаточно зробити творця АК-47. Останній був узятий на озброєння в Червоній армії у 1949 році.

Так М. Калашніков офіційно став “великим конструктором-зброярем”, винахідником знаменитого радянського автомата. Звичайна історія для сталінської епохи, коли для пропаганди згори призначали передовиків, героїв та прославлених конструкторів.