Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Ви хочете пісень?

Із-поміж величезних багатств російського народу найзначнішим його надбанням вважаються російські народні пісні.

Найчастіше під час виконання тієї чи тієї пісні або романсу можна почути: музика народна, слова народні. Ось тільки мало хто знає, що у багатьох “народних” пісень часто відомий автор. Те саме, хоча і меншою мірою, стосується і пісенних мелодій.

І вже зовсім мало відомо, що нерідко трапляються випадки прямого або непрямого запозичення пісенного матеріалу в інших народів. У такому запозиченні немає нічого поганого. І мелодії, і слова пісень доволі часто запозичують, особливо народи-сусіди. У фольклорі існують навіть так звані “мандрівні сюжети”, які переходять від одного народу до іншого. Погано, коли такі зв’язки і запозичення приховують і видають за оригінальні.

Дивовижними, а часом просто чудернацькими є долі російських пісень. Коли їх слухають або співають, то не замислюються — звідки вони взялися, хто склав слова, хто дібрав наспів до цих віршів. Дехто вважає, що ці пісні завжди були саме такими, якими відомі зараз. А тим часом багато з них приховують у собі чимало несподіванок.

Тому багато хто дивується, дізнавшись, наприклад, що “Вечерний звон” І. Козлова — це вільний переклад вірша ірландського поета Т. Мура “Those evening bells”, а мелодія пісні — перероблений А. Аляб’євим вальс австрійського композитора Й. Ланнера; що романс “Окрасился месяц багрянцем” — переклад невідомого автора балади німецького романтика А. Шамиссо “Nächtliche Fahrt” (“Нічна поїздка”); що відома російська народна пісня “Валянки” — також романс, цього разу ромський, а популярний свого часу шляґер “Крутится вертится шар голубой” перероблений із польської народної пісні “Szła dzieweczka do laseczka” тощо.

Процес перевтілення пісень різноманітний і некерований. Він знає випадки і прямого, і непрямого запозичення. Ще один дуже поширений спосіб — пристосування популярної мелодії до нового тексту.

Однак рано чи пізно настає час для неупередженої оцінки культурної спадщини минулих епох, зокрема й пісенної. Розглядаючи особливості розвитку російської музичної культури ХІХ-ХХ століть, важко не помітити, що саме в цей період у галузі побутової і масової пісенної творчості відбулося змішання оригінальних творів та їх численних, часто менш художніх, варіантів.

Тоді ж з’являється чимало запозичень у російській музиці — як у салонній, так і в народній.

Російські гімни

Гімн уже давно став одним із найважливіших офіційних символів держави. Виконувати гімни почали ще дуже давно, але тоді це були урочисті піснеспіви, що прославляли або вихваляли богів. У такому вигляді вони й проіснували аж до XVIII століття.

Першою державою, яка мала свій “національний гімн” — урочисту патріотичну пісню, що її виконують з нагоди різних урочистостей, — була Велика Британія. Ним стала знаменита пісня “Боже, бережи короля (королеву)”, автором її слів і музики вважають Генрі Kepi, вчителя музики з Лондона. Цікаво, що цей гімн, який уперше було оприлюднено 1774 року і ліг в основу гімнів багатьох країн, ніколи офіційно не затверджували; він навіть не має єдиного тексту і його виконують у декількох варіантах (залежно від того, особа якої статі перебуває на британському троні). По суті, цей гімн усе ж таки є неофіційним.

Ідея власного державного гімну з Великої Британії швидко поширилася по всій Європі. Зазвичай, в інших країнах за основу брали лише музику англійського гімну, а слова складали свої. На час першої публікації цієї пісні в Росії у 1813 році, з російським вільним перекладом А. Востокова, вона вважалася вже народною.

Спочатку ці урочисті пісні всюди існували як неофіційні, затверджувати їх на рівні монархів, урядів або парламентів стали значно пізніше.

У Росії наприкінці царювання Єкатєріни II у Петербурзі спочатку звучало: “Гром победы, раздавайся! Веселися, храбрый Росс!” Слова цього неофіційного гімну (нагадаємо, що офіційних тоді ще не було) склав Ґаврііл Дєржавін у 1791 році, а музику написав О. Козловскій на мотив доволі популярного тоді полонезу в музичному розмірі три чверті. Цей перший російський гімн був надзвичайно популярним, але він проіснував лише 25 років.

1816 року Алєксандр I, який після перемоги над Наполеоном вважав себе головним верховодцем доль Європи, вирішив у цієї Європи дещо “позичити” і видав указ про виконання мелодії британського гімну під час зустрічей імператора. Поет В. Жуковскій одразу ж написав слова на цю музику. Перші дві строфи “Височайше затвердженого” гімну Росії вперше вийшли друком у журналі “Сын отечества” за 1815 рік під назвою “Молитва русского народа”:

Зверніть увагу, що це ще не та пісня “Боже, Царя храни!”, яка нині відома багатьом як російський монархічний гімн. Відомий текст, що теж починався рядком “Боже, Царя храни!”, з’явився у 1833 році і без змін проіснував аж до 1917 року. Цей текст, як і для попереднього гімну, написав В. Жуковскій (саме від нього в Росії пішла традиція одному авторові кілька разів переробляти текст гімну), а музику написав придворний композитор А. Львов, який служив флігель-ад’ютантом імператора Ніколая I.

У 1833 році А. Львов супроводжував Ніколая I під час його візиту до Австрії та Пруссії, де імператора всюди вітали звуками англійського гімну. Імператор вислуховував мелодію монархічної солідарності без ентузіазму і після повернення доручив А. Львову як наближеному до ного музикантові скласти новий гімн. Наприкінці квітня 1834 року новий гімн був затверджений імператорським указом. Відтоді і з’явився гімн Російської імперії під новою назвою “Боже, Царя храни!”:

Як бачимо, мелодія перших двох російських гімнів була запозичена і лише третій став оригінальним. У радянських гімнах за традицією також не обійшлося без запозичень, але про це розповімо в розділі, присвяченому радянській пропаганді.

Звідки він, вечірній дзвін?

Авторами романсу “Вечірній дзвін” вважають Івана Козлова і Алєксандра Аляб’єва. Один — відомий російський поет і перекладач, інший відомий російський композитор. На момент написання романсу І. Козлов був сліпий, а А. Аляб’єв перебував на засланні в Сибіру.

Пісню Козлова-Аляб’єва можна почути скрізь, зокрема і в багатьох радянських і російських кінофільмах.

Проте насправді І. Козлов просто переклав відомий вірш англомовного ірландського поета Томаса Мура “Those Evening Bells”, який і став знаменитим “Вечірнім дзвоном”.

Вірші Т. Мура були доволі популярні в Росії, їх знали і любили. Постійним перекладачем Т. Мура був І. Козлов. Проте одна із загадок полягає в тому, що І. Козлов, який завжди підписував, чиї вірші і чий переклад, у випадку з “Вечірнім дзвоном” цього не зробив. До того ж вірш Т. Мура було видано в рамках його збірки “Пісні народів світу” з підзаголовком “Дзвони Санкт-Петербурга”. Яка ж мелодія зі словами “Вечірнього дзвону” могла тоді існувати? Можливо, якась більш рання народна пісня “про вечірній дзвін”? Цього достеменно невідомо.

Цікаво, що вірш Томаса Мура був покладений на музику на батьківщині ірландцем Джоном Стівенсоном. Щоправда, мелодія Д. Стівенсона до вірша Мура практично нічого спільного з усім відомою нині російською піснею не має. На вірш Т. Мура написали також свої мелодії й інші британські автори, а сам вірш, крім російської, відразу ж було перекладено багатьма мовами: німецькою, іспанською і навіть есперанто.

Існує ще одна версія, звідки прийшов у Росію “вечірній дзвін”. Вважають, що пісню написав грузин на території сучасної Греції, у монастирі на горі Афон. Якщо вірити цій версії, то виходить, що цій пісні майже тисяча років. Її нібито написав преподобний Ґеоргій Святогорець (Ґеоргій Афонський, Ґеоргій Іверський), святий Грузинської православної церкви, який жив у 1009–1065 роках. Він поїхав до Візантії, жив у знаменитому Іверському монастирі на горі Афон, там і написав якийсь духовний спів, який згодом став усім відомою нині піснею.

Звідти через багато-багато століть пісня потрапила на Британські острови до ірландського романтика Томаса Мура, який своєю чергою переклав її англійською мовою. А вже з Великої Британії ця пісня потрапила й до Росії.

Пісенька про козеня

Відома російська народна дитяча пісенька “Жил-был у бабушки серенький козлик...” є однією з найпопулярніших у російському фольклорі. Кожна фраза з неї ввійшла до лексикону крилатих висловів російської мови. Разом із тим про історію створення пісні відомо дуже мало, а автор слів невідомий.

Нехитрий сюжет є звичайною дидактично-повчальною розповідю, що їх було чимало у фольклорах різних країн: неслухняне козеня пішло до лісу без дозволу бабусі, за що й було покаране. Дуже прості мелодія і слова із дворазовими повторенням, що запам’ятовуються, зробили цю пісню безсмертною.

Однак така улюблена російськими дітлахами повчальна пісенька зовсім не російська за своїм походженням.

Автор-укладач “Энциклопедического словаря крылатых слов и выражений” В. Сєров зазначає: “Ця пісенька є вільним перекладом із польського оригіналу, що зберігся у рукописному збірнику польських пісень, складених близько 1713 р. (Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России / Изв. отд. рус. языка и словесности имп. Академии наук. — М., 1901. — Т. VI. — Кн. 2): Była Babusia domu bogatego, Miała koziołka bardzo rogatego, Fiu-tak, pfleik-tak, bardzo rogatego...”

Хто і коли переклав польський текст російською мовою — невідомо.

“Энциклопедический словарь крылатых слов и выражений” подає про першу появу пісні в російській літературі: “...письменник І. С. Турґєнєв включив її до тексту своєї комедії «Месяць в деревне» (1855)”. Однак п’єса Турґєнєва “Месяц в деревне” була написана трохи раніше: не в 1855 році, а в 1850, а 1855 року вона вперше вийшла друком. Із цього можна зробити висновок, що пісенька була вже доволі відома не до 1855 року, а на п’ять років раніше, тобто до 1850 року. Крім того, Турґєнєв у своїй п’єсі відтворив ще одну строфу, яка чомусь — можливо, через найважчий трагічний епізод — не входить у звичайне цитування пісні: “Серые волки козлика съели” (двічі). А приспів дещо відрізняється від сучасного перекладення: “Фить как! вот как! серенький козлик!”

До речі, фінальний рядок “Остались от козлика рожки да ножки”, що став однією із крилатих фраз у російській мові, й означає “малі залишки, зовсім нічого”, в оригіналі також звучить дещо інакше: “Оставили бабушке рожки да ножки”.

Починаючи з 1855 року (тобто після першої згадки в п’єсі “Месяц в деревне”), текст пісеньки про трагічну історію неслухняного козеняти, яке пішло до лісу без бабусиного дозволу, стали поміщувати в російські пісенники.

За версією російського камерного квартету російських народних інструментів “Сказ”, пісенька про козеня є зміненою мелодією лендлера (народного австрійсько-німецького танцю) В. А. Моцарта.

Мелодію пісні використав російський композитор Цезар Пуні під час написання балету “Коник-Горбоконик” (мазурка з останнього акту). Балет уперше поставила балетна трупа імператорського театру у Великому Кам’яному театрі в 1864 році у Санкт-Пєтєрбурзі.

Через багато років, уже в першій половині XX століття, музичну обробку пісні здійснив радянський композитор А. Ґєдіке і в такому вигляді її рекомендували для уроків музики та розучування пісеньки дітьми.

Ромська пісня “Валянки”

Багато росіян абсолютно впевнені в тому, що автором популярної російської пісні “Валянки”, так само як і неперевершеною її виконавицею, була знаменита співачка радянської естради Лідія Русланова.

Здавалося б, у чому проблема? Звичайно ж, у Росії та й за її межами здавна вважають, що виконавицею, а також автором відомої пісні “Валянки” є Л. Русланова. Так, вона її виконувала, але ось щодо авторства, насправді все не зовсім так.

Річ у тому, що відома популярна пісня “Валянки” має цікаву і давню історію. Почнемо з того, що це не російська, а... старовинна ромська танцювальна табірна пісня. Її популярність на початку XX століття була величезною. І саме в цей час у Росії не можна було знайти більш-менш відомої виконавиці, яка б не включала цю пісню до свого репертуару і не виконувала б її на своїх концертах. А найбільш іменитим виконавицям було надане почесне право записати популярну пісню про валянки на грамофонні платівки.

І першою це зробила відома на той час ромська співачка Настя Полякова. “Валянки” у її виконанні в 1913 році для грамофонних платівок звукозаписувальної фірми “Грамофон” майже миттєво розійшлися величезними накладами, поповнивши ряди найяскравіших шляґерів того часу.

Коли ж матриці, з яких штампували платівки з “Валянками”, були зношені, Н. Полякова знову записала цю пісню, але вже на іншій фірмі “Бека-Ґранд-Платівка” у Німеччині, яка постачала тоді свою музичну продукцію до Росії. У цьому легко переконатися, поглянувши на старовинні етикетки грамофонних платівок того часу.

З огляду на величезний успіх цього запису, роком пізніше фірма “Зонофон” здійснила новий запис популярної пісні, але вже з підзаголовком “Ах, ты Коля, Николай”. Щоправда, цього разу пісня звучала у виконанні не менш відомої співачки Ніни Дулькевич.

На початку 30-х років XX століття шляхи двох блискучих виконавиць російських народних пісень — Ніни Дулькевич і Лідії Русланової — перетнулися. Виявилося, що обидві співачки неодноразово виступали в одних і тих самих концертах. Проте тоді “Валянки” співала тільки Дулькевич, а в репертуарі Русланової цієї пісні ще не було.

Однак і це ще не кінець історії з піснею, популярність якої не змогла змести навіть революція. За радянських часів, а саме в 1939 році, солістка Великого театру, заслужена артистка Російської Федерації В. Макарова-Шевченко, у супроводі гітар записала пісню “Валянки” на грамплатівку Апрелівського заводу.

А що ж Л. Русланова? Вона записала цю пісню на грамплатівку лише під час Другої світової війни, в 1943 році. Щоправда, тут треба віддати належне яскравому і самобутньому талантові співачки, яка своєю неповторною творчістю продовжила життя цього знаменитого пісенного шляґеру. У підсумку пісня “Валянки” стала невід’ємною частиною пісенного репертуару Л. Русланової. Пісня користувалася незмінним успіхом і відтоді стала її “візитівкою”.

У такий спосіб старовинна ромська табірна танцювальна пісня отримала нову популярність як “російська народна пісня”, після того як Лідія Русланова включила її до свого репертуару в 40-х роках XX століття.

Пісні ямщиків

Відому пісню “Когда я на почте служил ямщиком” зазвичай вважають російською народною, хоча відомо, що в її основі лежить вірш Лєоніда Трєфолєва “Ямщик”, написаний у 1868 році.

Текст вірша Л. Трєфолєва не є оригінальним. Це переклад польського вірша “Листоноша” (1844 р.), написаного білоруським і польським поетом Владиславом Сирокомлею. Сюжет вірша оснований на реальній історії, почутій автором у містечку Мир (зараз Гродненська область, Білорусь). Випадок трапився з листоношею-білорусом на поштовому тракті Пєтєрбурґ — Варшава, за 70 верст від Мінська.

А ось переклад Л. Трєфолєва не відповідає історичній дійсності. На території Царства Польського пошту доставляв листоноша на коні, з сумкою і сигнальним ріжком, але аж ніяк не на санях із трійкою.

Ще один відомий російський романс “Ямщик, не гони лошадей” був створений на початку XX століття. Слова написав поет Ніколай фон Ріттер у 1905 році, на музику поклав композитор Яков Фєльдман у 1914 році. Чи справді російські прізвища у цих авторів? Романс став відомим широкому загалові з 1915 року як відповідь на романс “Гони, ямщик!”. Романс “Гони, ямщик!” написаний від імені жінки, яка пережила зраду коханого, і він не належить до широко відомих. Очевидно, саме тому не збереглося жодної інформації ні про його авторів, ні про історію його створення. А ось романс “Ямщик, не гони лошадей” набув у Росії великої популярності в 1910-ті роки.

Проте чомусь радянська влада побачила в самому жанрі романсу буржуазне мистецтво, яке мало відповідало народному духові, і ставилася до нього — до всього жанру — як до ворога, тобто знищувала. І справді, романс не прославляв ні трудових буднів, ні радянського патріотизму. Він погано уживався серед маршів і бравурних вихвалянь політичного режиму. Романс був лише вокальним камерним музично-поетичним твором, що зачіпав тонкі особисті духовні почуття людини, тобто те, що відкидали спершу радянські ідеологи.

І хоча сам жанр не був огулом заборонений, деякі твори все ж таки опинилися під забороною. Так, наприклад, у 1920 році були заборонені такі романси: “Гори, гори, моя звезда”, “Ямщик, не гони лошадей” та деякі інші, тобто ті, що не відповідали духові й прагненням нової радянської людини.

“Козачі” пісні

Рідко хто знає, що пісня “По Дону гуляет казак молодой” зовсім не донська козацька пісня, а є переказом шведської народної балади “Harpans Kraft”, що під пером російського поета і прозаїка Д. Ознобішина стала віршем “Чудная бандура”.

Вірш Д. Ознобішина “Чудная бандура” вперше був опублікований у 1835 році в журналі “Московский наблюдатель”. Напевне, ми ніколи не дізнаємося, як і коли він перетворився на народну козачу пісню “По Дону гуляет казак молодой”, але факт залишається фактом: ось уже понад півтора століття вона чи не найпопулярніший козачий шляґер. Д. Ознобішин обробив шведську народну баладу, в якій не було ні бандури, ні Дону, ні козака.

Варто зазначити, що шведська балада, своєю чергою, належить до так званих “мандрівних сюжетів”, наявних у фольклорі багатьох країн і народів. Щоправда, ще нікому не вдалося з’ясувати, як мандрують подібні сюжети світом. А тому первинною основою козачої пісні можна вважати авторський варіант “Чудной бандуры” Д. Ознобішина.

До речі, характерно, що в авторському варіанті козак рятує утоплену героїню за допомогою чудової бандури. А ось “народна” версія від порятунку відмовилася.

Не менш відомою донською піснею стала “Не для меня придет весна”, яка починається такими словами:

Однак насправді донські козаки до авторства цієї пісні також не мають жодного стосунку.

Вірш уперше був опублікований у журналі “Библиотека для чтения” № 33 за 1838–1839 роки за підписом “На корабле «Силистрия», А. Молчанов, 1838” і починався так:

Береги Бугу А. Молчанов називає рідними, що може свідчити про те, що він був уродженцем або мешканцем цих місць.

Вважається, що А. Молчанов служив офіцером на кораблі чорноморського флоту “Силистрия” і брав участь в одній із двох чорноморських кампаній 1838 року. Флагманський 84-гарматний корабель “Силистрия”, на якому служив А. Молчанов, брав участь у створенні

Кавказької укріпленої берегової лінії. Капітаном корабля в період з 1834 по 1837 роки був П. Нахімов. Інших біографічних даних про морського офіцера А. Молчанова нема.

Відомий і автор музики до цієї пісні, петербурзький композитор голландського походження П. Я. Девітте (де Вітт).

На початку століття романс Девітте-Молчанова входить до репертуару багатьох виконавців різних жанрів, зокрема і козачих хорів. Так, дворянський романс, написаний аристократом голландського походження і морським офіцером, уродженцем Побужжя, помилково став вважатися “донською козачою народною піснею”.

Загалом донські козаки — лідери за кількістю “позичених” пісень. Так, не є донськими відомі пісні “Ой при лужку, при лужке” (оригінал — українська народна пісня “Сивий кінь”), “Черный ворон” (автор слів — унтер-офіцер Нєвського піхотного полку Микола Верьовкін), “Когда мы были на войне” (автор слів — радянський поет Давід Самойлов) та деякі інші.

Хто уславив крейсер “Варяг”?

Нині в Росії навряд чи знайдеш людину, яка б не знала про героїчний подвиг екіпажів крейсера “Варяг” і канонерського човна “Кореец”. На початку російсько-японської війни 1904 року в район бухти Чемульпо прибула японська ескадра для прикриття висадки десанту і взяття Порт-Артура. Щоб донести про висадку японських військ, “Варяг” і “Кореец” спробували вийти з бухти і прорватися до Порт-Артура. Однак тут вони зіткнулися з ворожими кораблями та прийняли нерівний бій, у результаті якого, щоб не дістатися супротивникові, “Варяга” було затоплено через відкриття кінгстонів, а “Корейця” підірвано.

Про цей бій у Росії і досі співають славну пісню, яку багато хто вважає російською народною. Однак насправді вона не тільки не народна, а й не зовсім російська.

Насправді це дослівний переклад вірша “Der «Warjag»” австрійського поета і драматурга Рудольфа Ґрайнца, вперше опублікованого в мюнхенському журналі “Jugend” 25 лютого 1904 року, через три тижні після загибелі крейсера.

Цікаво, що Р. Ґрайнц народився і жив у Тіролі, західній високогірній області Австро-Угорщини. Він писав переважно пасторальні вірші про життя своїх земляків тірольців, хоча й не гребував публіцистикою та гуморесками. Свої твори Р. Ґрайнц надсилав не до далекого Відня, а до набагато ближчого Мюнхена, в журнал “Jugend”. Журнал був популярний не лише в Баварії та Німеччині. У Росії його також читали. І коли в одному з лютневих чисел з’явився вірш Р. Ґрайнца, присвячений подвигові крейсера “Варяг”, молода петербурзька поетеса Є. Студєнская переклала його російською мовою. Російський переклад Є. Студєнскої вийшов у квітні 1904 року в Санкт-Пєтєрбурзькому журналі; у тому самому числі був наведений і оригінал Р. Ґрайнца.

А музику написав 16-річний військовий музикант А. Туріщєв, вихованець 12-го Астраханського гренадерського полку. У 1905 році він переміг із цією піснею в конкурсі на кращу пісню-марш для урочистого прийому, що його влаштовував Ніколай II на честь екіпажів “Варяга” й “Корейця”. Саме тоді вперше і виконали пісню “Варяг”. Вона сподобалася, її заспівали. Причому сподобалася настільки, що після революції ця пісня уникла “ідеологічних репресій”. Навіть рядок “Прощайте, товарищи! С Богом, ура!” не змінили.

Ось тільки авторам не пощастило. Авторство Рудольфа Ґрайнца перестали згадувати вже в 1914 році, з початком Першої світової війни. А імена Студєнскої і Туріщєва раз у раз зникали з радянських пісенників. Їх замінювали позначкою “російська народна пісня”.

Безнадійна битва і загибель крейсера “Варяг” та канонерки “Кореец” були, як не дивно, сприйняті в Росії з оптимізмом. Морський бій при Чемульпо був першим у тій невдалій для Росії війні. Ще далеко було до здачі Порт-Артура; ще йшла навколо Африки ескадра, якій судилося загинути в Цусімській протоці; ще не було російських могил на сопках Маньчжурії...

У російській традиції пісня отримала зовсім інший сенс ніж той, що його вкладав у свій вірш Р. Ґрайнц. Зберігши формальну точність, Є. Студєнская переклала текст патетично, Р. Ґрайнц же описував ситуацію підкреслено абсурдно і гротескно: люди тупо йдуть на смерть заради пустопорожніх амбіцій, наслідком чого є безглузда загибель, що офіційно трактується як героїзм. І Р. Ґрайнц, і загалом журнал “Jugend”, стояли на чітких антимілітаристських позиціях, і сам вірш було опубліковано в оточенні антимілітаристських та антиімперських статей і карикатур. Це був антимілітаристський віршований памфлет, який за іронією долі став у Росії героїчною піснею.

Куди збирався віщий Олег?

Хто не чув бадьорий російський військовий марш “Песнь о вещем Олеге” на слова вірша А. Пушкіна:

Щоправда, приспів у маршу вже не пушкінський: “За царя, за родину, за веру”. І, природно, під двоголовим орлом.

Ось тільки орел, як з’ясувалося, виявився не російським, а австрійським. Марш цей є дещо переспіваним початком австрійського маршу Kartner Liedermarsch, який у Росію, ймовірно, свого часу занесли полонені австрійці. А склав його Йозеф Франц Ваґнер, генерал-капельмейстер Австрійської імператорської і королівської армії.

Важко сказати, коли “Песнь о вещем Олеге” А. Пушкіна почали співати як солдатську пісню зі стройовим приспівом, але під час Першої світової війни вона була дуже популярною в російських військах. Перше аранжування цієї пісні композитора А. Муравйова вийшло у нотному виданні в 1916 році, оформивши вже існуючу мелодію. Під час громадянської війни у “білих” популярністю користувалася обробка А. Муравйова, а у “червоних” був свій варіант приспіву:

До речі, червоноармійці запозичили у Білої гвардії й низку інших пісень. Наприклад, відома пісня приамурських партизанів “По долинам и по взгорьям” насправді є переробкою білогвардійського “Марша Дроздовского полка”, в основу якого було покладено “Марш Сибирского полка”, слова для якого написав В. Ґіляровскій із початком Першої світової війни і вперше опубліковані у 1915 році в Ярославлі.

Отже пісенний плагіат здавна у крові росіян незалежно від кольору політичного забарвлення чи естетичних уподобань.