Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Звідки взялися комісари?

Моду на революції Росія запозичила в Заходу. Революція — це не російський жанр. У російських традиціях бунти і перевороти. Холопські бунти — жорстокі й нещадні (Соляні, Мідні та інші) — не раз струшували Росію. Перевороти були не менш криваві: від палацових (чи багато російських царів, цариць і царевичів померли своєю смертю?) до жовтневого.

Слово “комісар” у багатьох росіян асоціюється, насамперед, із подіями російської революції 1917 року, громадянської війни і наступних за ними колективізацією, розкуркуленням, індустріалізацією аж до війни з Німеччиною. Однак, як і саме слово, посада комісара — винахід зовсім не російський.

Загалом комісар (від лат. commissarius — уповноважений) — це член будь-якої, найчастіше виконавчої, комісії або уповноважена особа, наділена спеціальними повноваженнями.

Комісари були в різний час у різних країнах. Так, до прикладу, в Україні у XVII столітті польські комісари, повноважні представники короля Речі Посполитої, вели переговори з козацькою старшиною. У Франції комісари Ш. Кулон, Ж. Лаґранж і П.-С. Лаплас вимірювали в 1795 році довжину Паризького меридіана для визначення величини метра. У Росії ця посада з’явилася за Пєтра I в ході реформи місцевого управління. Комісари були при Сенаті Російської імперії, комісарам доручалося управління військовими поселеннями, різними управами, казенними заводами тощо.

Комісар як призначений в армійський підрозділ, частину, з’єднання спеціальний представник політичного керівництва держави (або правлячої партії), що здійснює політичний нагляд за військовим командуванням й особовим складом та веде політико-просвітницьку і виховну роботу, також уперше з’явився не в Росії.

Вважається, що вперше комісари з’явилися в XVI столітті в арміях італійських республік. Ці армії формували з найманців, і комісари в них контролювали лояльність військ та їхніх командирів. Надалі інститут комісарів вводили, як правило, під час революцій (переворотів) або громадянських воєн, наприклад, у французькій армії після Великої Французької революції. В американській армії під час війни за незалежність США комісари здійснювали контроль за лояльністю командирів військових підрозділів, які воювали на боці американських колоністів, а також за політичним і моральним станом особового складу.

У Росії військові комісари почали з’являтися після Лютневої революції 1917 року як представники Тимчасового уряду при воєначальниках у зв’язку з нелояльністю деяких офіцерів до нової влади, а остаточно інститут комісарів був закріплений законодавчо під час створення Червоної армії. Одним із перших досвідів використання військових фахівців був під час призначення підполковника царської армії В. Муравйова в 1917 році начальником оборони Пєтроґрада. Як згадував Л. Троцкій: “При Муравйові було чотири матроси і один солдат з інструкцією — пильно дивитися і не знімати руки з револьвера. Таким був зародок комісарської системи”.

Всеросійське бюро військових комісарів на чолі з К. Юрєнєвим було засновано 8 квітня 1918 року. Наказом Реввійськради Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) від 5 грудня 1918 встановлювалося, що керівництво всією політичною роботою фронту і тилу, так само як і розподіл усіх партійних сил, мобілізованих для роботи в Червоній армії, належить Всеросійському бюро військових комісарів, що діє в найтіснішому контакті та за директивами ЦК РКП(б).

18 квітня 1919 року за наказом Л. Троцкого був заснований Політвідділ Реввійськради, до якого перейшли всі функції розформованого Всеросійського бюро військових комісарів. 15 травня Політвідділ був перетворений у Політуправління Реввійськради, що діяло на правах військового відділу ЦК РКП(б). Очільником нового органу 31 травня 1919 року було призначено члена ЦК РКП(б) І. Смілґу.

У 1919 році Н. Бухарін і Є. Прєображенскій в “Азбуці комунізму” теоретично обґрунтували потребу і повноваження політичних комісарів: “Комуністичний осередок — частина правлячої партії, комісар — уповноважений усієї партії. Звідси його роль і в частині, і в комуністичному осередку частини. Звідси і його право нагляду за командиром. Він наглядав за командним складом, як політичний керівник стежить за технічним виконавцем”.

Комісари здійснювали нагляд за діяльністю командування військових частин і керували пропагандистською роботою. Крім базових, політичних функцій, комісари брали участь в адміністративному і господарському управлінні.

До початку 1920 року в Червоній армії було понад три тисячі комісарів. За висловом Л. Троцкого: “В особі наших комісарів ... ми отримали новий комуністичний орден самураїв, який — без кастових привілеїв — уміє вмирати і вчить інших умирати за справу робітничого класу”.

Комісари в Червоній армії мали величезні права і привілеї: комісар підрозділу міг і був зобов’язаний брати участь у розробці, обговоренні та ухваленні планів бойових дій, а його права щодо особового складу підрозділу не поступалися правам командира. Підозрюючи в нелояльності безпартійного командира підрозділу, комісар мав право взяти на себе командування, відсторонити командира з посади, а, якщо треба, навіть заарештувати його. З одного боку, такі великі повноваження були вкрай потрібними, оскільки значну частину командних посад у Червоній армії обіймали колишні офіцери російської царської армії, які вступили на службу до лав РСЧА (так звані “військові специ”). Керівництву держави були потрібні гарантії того, що ці командири не зможуть повернути зброю проти радянської влади. З другого боку, здебільшого це фактичне двовладдя призводило до негативних наслідків, оскільки комісари, зазвичай не маючи спеціальної військової освіти, просто заважали командирам нормально керувати підрозділами.

У РСЧА, а пізніше і в ЗС СРСР, комісар в усіх формуваннях, починаючи з роти (батареї, сотні, ескадрильї, прикордонної застави), мав військове звання “політичний керівник” (“політрук”) або заступник командира з політико-просвітницької і виховної роботи (“замполіт”), а в арміях і вище — “Член Військової Ради”.

На сьогодні у збройних силах Російської Федерації така посада називається “заступник командира (полку, дивізії, частини тощо) з роботи з особовим складом”.

Революційна мода

У багатьох людей чорна шкіряна куртка асоціюється, перш за все, з червоними комісарами. Шкірянка стала символом революційної моди Радянської Росії 1917 року.

Однак, як і багато іншого, російська революційна мода — це також суцільний плагіат. Шкіряні “тужурки” російські швондери запозичили у своїх німецьких колег, так само, як “буржуйські” парфуми “Улюблений букет імператриці”, створені французьким парфумером, перетворилися на “Красную Москву”.

Загалом, поява шкіряної куртки була пов’язана з розвитком авіації і автомобілебудування. Перші пілоти і водії — хвацькі хлопці-красені — першими почали одягатися в чорну шкіру. І лише згодом шкіряна куртка стала “комісарським одягом”. Так, наприклад, у 1931 році німецька комуністка Марґарет Бубер-Нойман писала, що “шкіряна чорна куртка відповідає партійній моді”.

Цікаво, що група сучасних німецьких психологів, досліджуючи міфологію шкіряної чорної куртки, дійшла висновку, що вона є не просто предметом вбрання, а й носієм певної суспільної ідеології. Причому, як стверджують дослідники, чорна шкіра відповідає ідеології зла і руйнування. Її завжди любили анархісти, молодіжні бунтарі, байкери, рок-музиканти. У цей ряд чудово вписуються і радянські комісари.

Уже після громадянської війни шкіряна куртка з одягу комісарів перетворилася на одяг чекістів. Наприклад, така деталь у популярній пісні про Мурку, як “шкіряна тужурка”, видає її належність до правоохоронних органів.

До речі, не тільки шкіряні, а й куртки загалом як фасон одягу прийшли в Росію із Заходу. Куртки здавна носили у Європі. Так, наприклад, у добу Середньовіччя в шкіряні куртки одягалися англійські та французькі лучники. До Росії куртка потрапила разом з іншим європейським одягом і стала дуже популярною. У XIX столітті куртки одягали переважно на полювання, прогулянку або спортивні заходи. Основним її призначенням був захист від холоду і забезпечення свободи рухів. Завдяки своїй практичності й функціональності куртка зайняла своє законне місце в гардеробі усіх верств російського населення.

Саме слово “куртка” в російській мові запозичене з польського kurtka, де воно відоме з XVII століття і утворилося від латинського curtus, що означає “короткий”.

Улюблений одяг “швондерів” — шкіряні тужурки (кадр із кінофільму “Собаче серце”)

Із Заходу запозичена і тужурка — домашня або формена куртка, зазвичай двобортна, із застібками, коміром і довгими рукавами. Сам термін походить від французького слова toujour, що означає “всі дні”, “завжди”, а додавання звичайного в таких словах суфікса -к- (порівняйте, кеп-ка, жилет-ка, шап-ка) створило в російській мові нову назву “тужурка”, тобто повсякденний одяг.

Уперше такий двобортний формений одяг, що офіційно називався “вкорочене пальто”, був уведений в російському імператорському флоті замість сюртука в 1884 році офіцерському складу для зручнішого виконання службових обов’язків на кораблі. В побуті подібну куртку почали називати тужурка, а до початку XX століття термін стали використовувати і для визначення цивільної чоловічої куртки.

Як “буржуйські” парфуми стали пролетарськими

А тепер розповімо історію появи згаданих вище радянських парфумів “Червона Москва”. До більшовиків вони не мають жодного стосунку. Їх придумав французький парфумер Анрі Брокар.

У 1864 році Брокар заснував у Москві підприємство з виробництва парфумованого мила. Володіючи вишуканим смаком і відмінними знаннями в парфумерії, заповзятливий француз запропонував російським дамам цілу гаму своїх виробів. Продукція швидко почала користуватися великим попитом, і незабаром фабрику почали шанобливо називати “імперією Брокара”.

1873 року Генріх Брокар (так тепер стали звати француза) підніс букет з воскових квітів великій княгині Марії Алєксандрівні, дочці Алєксандра II, яка відвідала Москву. В ньому всі квіти мали свій природний запах, тобто троянда пахла трояндою, нарциси — нарцисами, фіалки — фіалками, а конвалії — конваліями. Княгиня була в неабиякому захваті, і Брокар а удостоїли званням Постачальника Великої княгині Марії Алєксандрівни. У 1882 році Г. Брокар вирішив відтворити аромат букета, подарованого княгині, і створив духи “Букет імператрікс”. Це було одним із найкращих винаходів Генріха Брокара.

Парфуми “Улюблений букет Імператриці” та “Красная Москва”

А в 1913 році, вже після смерті великого парфумера, з нагоди 300-річчя Дому Романових, фірма “Брокар і Ко” піднесла в подарунок княгині Марії Фьодорівні, матері імператора Ніколая II, парфуми з ароматом квітів. Аромат так сподобався княгині, що був названий “Улюблений букет Імператриці”, а “Брокар і Ко” зробили Постачальником Двору Його Імператорської Величності.

1917 року фабрику націоналізували, і легендарна “імперія Брокара” перетворилася в “Замоскворецький парфумерно-миловарний комбінат № 5”. Слава Богу, у людей у шкірянках і з наганами вистачило розуму не поставити до стінки головного парфумера фабрики Августа Мішеля, який працював ще із Брокаром. Старого француза коробило від нової назви відомої фабрики, яка мала світову славу, і він запропонував назвати підприємство “Нова зоря”. Більшовики подумали і погодилися — звучало цілком слушно і якраз у дусі часу. А в 1922 році А. Мішель вирішив відтворити легендарні парфуми Г. Брокара. Однак, розуміючи, що стару назву нові “командири виробництва” навряд чи збережуть, запропонував назвати їх “Красная Москва”. І люди у шкірянках знову погодилися.

Так “буржуйський” “Улюблений букет Імператриці” перетворився на пролетарську “Красную Москву” на радість мільйонам радянських жінок.

Одяг для вождів

На відміну від пересічних комісарів, улюбленим одягом революційних вождів Росії (Кєрєнского, Лєніна, Сталіна) був так званий френч.

Ще під час Першої світової війни 1914–1918 років у російській армії значного поширення набули кітелі довільних зразків, як наслідування англійських моделей, що отримали загальну назву “френч” — на ім’я Головнокомандувача Британських експедиційних сил у Франції, фельдмаршала Джона Френча.

Їх прикметною особливістю були: м’який відкладний або м’який стоячий із застібкою на ґудзики комір; регульована за допомогою хлястиків або розрізного манжета ширина рукава; великі накладні кишені на грудях і підлогах із застібкою на ґудзики. Набули поширення і френчі англійського офіцерського типу — з відкритим коміром для носіння з сорочкою і краваткою.

До речі, в Червоній армії у 1924–1943 роках френчі носили командний і начальницький склад.

Поряд із френчем, улюбленим видом одягу В. Леніна була кепка. Саме в ній він зображений на більшості фотографій, зокрема до- і післяреволюційних. Здається, з кепкою Ілліч не розлучався ніколи. Напевно, він знав, що кепка, як і френч, заморський винахід.

Кепка являє собою головний убір для чоловіків, але з деяких пір її носять і жінки. До речі, кепка — не зовсім правильна, просторічна назва убору. Правильніше “кепі” (від франц. képi, з лат. cappa — головний убір). Проте будемо говорити так, як звикли.

Кепка є різновидом кашкета з маленьким твердим дінцем, що складається з високого доволі м’якого околиша, і довгого, широкого, прямого козирка. Зазвичай вона є елементом форми людей, які мають справу з технікою (водії, ремонтники тощо), через наявність козирка, що прикриває обличчя від зовнішнього впливу (сонця, снігу), і тулії, на якій можна закріпити кокарду. Кепі зручні тим, що їх можна скласти і прибрати, наприклад, у кишеню чи за погон. Іноді на формених кепі проводять кант у верхній частині тулії.

Вважається, що кепки з’явилися в армії та середніх навчальних закладах у Франції в XIX столітті. У Росії кепі побутувало в російських збройних силах з 1862 по 1881 роки під назвою “шапок нового зразка”. З 1870 року воно було також головним убором учнів класичних гімназій і реальних училищ.

В. Лєнін у кепці (не раніше 1920 року) та його френч (Державний історичний музей, Москва)

Загалом кепки бувають літні, зимові та демісезонні. Зимові й демісезонні кепки шиють із тонкосукняних або вовняних тканин, а літні — з бавовняних. Існували також солом’яні кепки.

В Італії значного поширення набула так звана кепка “коппола”. Це традиційна для Сицилії твідова чоловіча кепка, яка потрапила до Італії з Англії наприкінці XIX — напочатку XX століття. Словом “коппола” на сицилійському діалекті називають голову.

В Англії кепку “коппола” приблизно з XVII століття почали сприймати як головний убір аристократів, що його надягають у неформальній обстановці, коли можна не надягати циліндр.

І нині американська компанія Tommy Hilfiger використовує в рекламі свого одягу сцени традиційного англійського псового полювання, учасники якого незмінно носять кепку. Не випадково і те; що Шерлок Голмс, Ватсон і навіть інспектор Лестрейд у радянській екранізації творів Конан Дойла носять кепі частіше, ніж котелок.

Існує доволі правдоподібна легенда про те, що відома кавказька кепка “аеродром” веде свій родовід безпосередньо від італійської кепки “коппола”. У 1851 році в Тбілісі був побудований грандіозний оперний театр у мавританському стилі. Будівництвом керував італійський архітектор Джованні Скудієрі, співати також запросили першокласних італійських оперних співаків. Однак у жовтні 1874 року тбіліська опера згоріла дотла за нез’ясованих обставин. Розповідають, що тенор-сицилієць Сальваторе Кокуцца, втративши роботу, вирішив не повертатися до Італії, а відкрив у Тбілісі майстерню з виробництва сицилійських кепок, які швидко стали популярними серед місцевого населення. Так кепка “коппола” перетворилася з часом на кепку, яка отримала в народі назву “аеродром”.

Популярності “копполи” багато в чому сприяв кінематограф. Кепка “коппола” — головний убір у фільмі Френсіса Копполи “Хрещений батько”. “Коппола” по-сицилійськи означає не тільки “голова”, а й “головний”.

Повідомлялося, що після виходу на екрани фільму Квентіна Тарантіно “Безславні виродки” продажі кепок “коппола” різко зросли тільки через те, що в подібній кепці у кадрі з’являється Мелані Лорен, а під час промо-кампанії фільму — Бред Пітт. Кепка “коппола” — улюблений головний убір Леонардо Ді Капріо, Ґая Річі, Джастіна Тімберлейка та багатьох інших кінознаменитостей.

Найвідомішим росіянином, який любив носити кепку “копполу”, був Владімір Лєнін. Можливо, він побачив її вперше на острові Капрі. У 1908 і 1910 роках майбутній керівник радянської держави двічі відвідував Капрі, де зустрічався з Максімом Ґорьким і відвідував місцеву партійну школу РСДРП для робітників.

В. Ленін почувався на Капрі як риба у воді. Місцеві мешканці приймали його за англійського аристократа. Проте нічого дивного у цьому нема. Вождь світового пролетаріату походив не з нижчих класів. За батьком калмицько-російського походження він успадкував дворянський титул, а мати Марія Бланк походила з багатої німецько-єврейської родини.

Піонерський галстук

Ще одним символом радянської моди став піонерський галстук — червона шийна косинка, що її зав’язують спереду спеціальним вузлом. Ось тільки цей атрибут був зарозичений у капіталістичного Заходу, а точніше — у скаутів.

Скаутський рух (від англ. scout, що означає “розвідник”) — всесвітній юнацький рух, що займається фізичним, духовним і розумовим розвитком молодих людей. Скаути були і в дореволюційній Росії.

Після жовтневого перевороту в більшовиків з’явилася потреба у створенні власної комуністичної організації для роботи з дітьми. Ідея була сформульована Надєждою Крупскою, яка в листопаді 1921 року кілька разів у різних місцях виступила з доповіддю “Про бойскаутизм” (доповідь незабаром була опублікована брошурою під назвою “РКСМ і бойскаутизм”), у якій запропонувала комсомолу взяти на озброєння скаутські методи і створити дитячу організацію, “скаутську за формою і комуністичну за змістом”.

Керівники комсомолу, які вкрай негативно ставилися до скаутизму, спочатку сприйняли цю ідею насторожено. Однак після виступу Н. Крупскої на бюро ЦК РКСМ під час обговорення питання “про застосування скаутизму для виховання робітничої молоді і дітей” була створена спеціальна комісія. Комісії була представлена докладна доповідь педагога-новатора і діяча скаутського руху в Росії І. Жукова. Щодо доповіді, ухвалили позитивне рішення і почалися пошуки конкретних організаційних форм. На початку 1922 року була висунута ідея про застосування скаутських методів не серед комсомольців, а серед дітей, і про створення дитячого комуністичного руху.

Радянський піонеру кепці та галстуку (1950-ті роки)

І. Жуков запропонував для нової організації назву “піонери” запозичену зі скаутської практики (від англ. pioneer, що означає “першопроходець”). Символи піонерської організації являли собою дещо змінену скаутську символіку, червоний галстук (замість зеленого), біла (замість зеленої) блуза, скаутське гасло “Будь готовий!” і скаутська ж відповідь на нього “Завжди готовий!” Від скаутизму в піонерській організації збереглися також ігрові форми виховної роботи з дітьми, організація дітей по загонах, інститут вожатих, збори біля багаття, елементи символіки. Так, до прикладу, три пелюстки лілії скаутського значка в піонерському значку замінили три язики полум’я від багаття, а три кінці піонерського галстука тепер мали означати три покоління: піонерів, комсомольців і комуністів.

На початку лютого 1922 року бюро ЦК РКСМ розіслало місцевим організаціям циркулярного листа про створення дитячих груп при комсомольських осередках. 4 лютого відповідне рішення ухвалив Московський комітет РКСМ.

13 лютого колишній скаут-майстер і член РКСМ, 19-річний Міхаіл Стрємянніков, зорганізував загін “юних піонерів” у школі фабрично-заводського учнівства при колишній друкарні на Красній Прєсні. Цю групу вважають першим піонерським загоном. При тій самій друкарні М. Стрємянніков у квітні почав видавати піонерський журнал “Барабан”, а згодом став першим редактором газети “Пионерская правда”.

Упродовж 1922 року виникають піонерські загони в ряді міст і селищ Росії. У грудні перші піонерські осередки з’явилися в Пєтроґраді. Причому чотири перших загони були створені зі скаутського Російського загону юних розвідників.

V Всеросійський з’їзд РКСМ постановив об’єднати всі піонерські загони в дитячу комуністичну організацію “Юні піонери імені Спартака”. 21 січня 1924 року, в день смерті В. Лєніна, рішенням ЦК РКСМ організації було присвоєно його ім’я.

Водночас зі створенням перших піонерських загонів радянська влада почала переслідувати скаутів, які не вступили до піонерської організації. Взимку 1921–1922 років більшовики провели рішучий наступ на скаутизм. Скаутизм був оголошений буржуазним, контрреволюційним і монархічним рухом; членів скаутських організацій переслідували, зі скаутів зривали символіку, їх “проробляли” на зборах.

При цьому юні піонери надавали старшим товаришам активну допомогу в цьому цькуванні. Почали широко використовувати методи доносів, що стали потім традиційними. Так, у лютому 1923 року в піонерському журналі “Барабан” з’явилася замітка під назвою “Дива світу тварин”, присвячена розгрому скаутських організацій, у якій, між іншим, говорилося: “Останнім часом у Москві та її околицях почала з’являтися на світ божий велика кількість тварин, які належать до роду скаутів, родини плазунів. Зоологічний відділ ОГПУ організував екскурсію по місту Москва і її околицях для поповнення своїх колекцій. Між іншим, найрідкісніші екземпляри вказані краснопрєснєнськими хлопцями. В добрий час!”

Було навіть створено громадський рух “Бий скаутів!” Відомих діячів російського скаутизму піддавали репресіям. Ось так народжена зі скаутського руху лєнінська піонерія віддячила своїм попередникам.