Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1149

У РІК 6657 [1149].Прийшов Ізяслав із Новгорода в Київ, і стали йому говорити на Юрійовича на Ростислава, кажучи: «Багато зла він замислив був. Він підмовив на тебе людей, берендичів і киян. Тільки б бог отцю його поміг, то він би, в’їхавши в Київ, і добро твоє забрав би, і брата б твойого схопив, і жону твою, і сина твойого[174]. Одішли-но ти його до отця. Се твій ворог. Держиш ти його на свою голову». І, це почувши, Ізяслав і послав [мужів] по Ростислава по Юрійовича.

А в той час стояв Ізяслав навпроти [монастиря] святого Михайла, коло Видобича на острові. Ростислав теж приїхав туди. Ізяслав при цім послав насад[175]свій по нього і що [було] з ним дружини. Він увійшов у насад, і з ними й перевезли його. А поставили йому шатро особно, і там повелів Ізяслав Ростиславу висісти і йти в шатро.

І послав [Ізяслав] до нього мужів своїх, і сказав йому: «Осе, брате, ти до мене од отця прийшов єси, бо отець тебе сильно обидив і волості тобі не дав. Я ж прийняв тебе щиро, як достойного брата свойого, і волость тобі дав. Так що навіть отець тобі того [не] дав, що я тобі дав, а ще я і Руську землю наказав тобі стерегти. Бо так я тобі сказав: «Осе я, брате, іду на отця твойого, а на свойого стрия, а ти постережи Руської землі. Я з ним або помирюсь, або ж хай як мене з ним бог розсудить». А ти, брате, надумав був єси так: коли б проти мене бог отцю твоєму поміг, то ти б, в’їхавши в Київ, брата мойого б схопив, і сина мойого, і жону мою, і добро моє забрав би».

Ростислав же йому так одповів: «Брате і отче! Навіть і в умі моїм, ні на серці мені того не було! Коли ж на мене хто говорить, якщо князь котрий, то тепер я [піду] на нього. Якщо муж котрий із християн чи з поганих, — то ти за мене старший, і ти мене з ним і розсуди».

Ізяслав тоді сказав йому: «Сього од мене ти не проси. Ти хочеш мене зворогувати з християнами чи з поганими. Та нині я сього тобі не зроблю. Піди-но ти до свойого отця». І тоді, одвівши, всадили його в насад із чотирма отроками. А дружину його схопили і добро одняли.

Ростислав же, прийшовши до отця свого в Суздаль, ударив перед ним чолом і сказав: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руськая і чорні клобуки. І так вони мовлять: «Він[176]нас зневажив. Піди-но на нього». Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: «Чи ото нема частки в Руській землі мені і моїм дітям?»

[І], зібравши силу свою і половців, він рушив, поклавши надію на бога, місяця липня у двадцять і четвертий [день][177], і пішов на Вятичі.

Володимир же Давидович послав [посла] до Ізяслава, кажучи йому: «Ось Юрій, стрий твій, іде на тебе, і вже увійшов у наші Вятичі. А ми тобі хреста цілували єсмо, що будем з тобою. Тож я даю тобі знати — споряджайся».

Ізяслав же, це почувши, став готуватися, а до Володимира послав [у Чернігів] мужа свого, кажучи: «Брате! Бог тобі поможи! Як ото і сам ти говориш, хреста ми єсмо цілували, щоб усім нам бути заодно. Нині ж, брате, осе муж мій[178], а ти пристав свого мужа, і пошлімо [їх] до Святослава Ольговича». Володимир же сказав послу Ізяславовому: «Ми з братом своїм готові єсмо [бути з тобою] за хресним цілуванням, і не дай нам бог од нього одступити. Та коли б додержав [сього] брат наш Святослав».

І от коли ж послані мужі прийшли до Святослава [Ольговича у Новгород-Сіверський], то сказав йому посол Ізяславів: «Так тобі мовить Ізяслав, брат твій: «Хреста ми, брате, на тім єсмо цілували, що бути вам зо мною заодно. А тепер, брате, стрий мій іде на мене. Тож ти, брате, готуйся, як ото Володимир готується [та] Ізяслав, брат його». Володимирові ж муж і та Ізяславові сказали йому: «Брат тобі мовить Володимир і Ізяслав: «Ми хреста єсмо цілували, що усім нам бути заодно. Тож ми, брате, обидва готуємось. І ти, брате, так само готуйся». Але Святослав промовчав і нічого їм [не] одповів. Тільки так він їм сказав; «Ви підіте у свої стани, а я ще вас покличу сюди».

І держав він послів неділю, і сторожів поставив [неподалік] од станів їхніх, щоби до них ніхто ж не прийшов. Послав бо він був [посла] до Юрія, кажучи йому: «Чи ти вправду йдеш на Ізяслава? А якщо так, то дай мені знати. Не погуби-но волості моєї і мені тяготи не завдай!»

Коли ж Святослав почув Юріїв одвіт, то він покликав до себе послів Ізяслава [Мстиславича], і Володимира Давидовича, і брата його Ізяслава, і сказав Святослав Ольгович Ізяславу Мстиславичу: «Верни-но мені добра мойого брата скільки-небудь, і я з тобою буду».

І посол Ізяславів приїхав до Ізяслава [Давидовича] і брата його Володимира, і тут сказав Володимир послу Ізяславовому, мовивши: «Повідай брату Ізяславу:«Святослав же посилав до Юрія, питаючи його: «Чи ти вправду йдеш на Ізяслава?» І Юрій сказав йому: «Як се — не вправду піти? Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мойого вигнав із Руської землі, і волості йому не дав, і мене соромом покрив. Тож або соромя зніму і за землю свою одомщу, або честь свою добуду, або ж голову свою зложу».

Ізяславів же посол приїхав у Київ і повідав йому, [Ізяславу Мстиславичу], Святославову річ і що йому Володимир сказав. Ізяслав тоді, це вислухавши, не забарився, а послав знову посла свого до Святослава [Ольговича], кажучи йому: «Брате! Ти хреста чесного цілував мені єси, що [тобі] зо мною бути і [що] ворожнечу із-за Ігоря і добра його ти облишив єси. Нині ж, брате, чи не побачивши се, що стрий мій на мене раттю іде, ти се споминаєш? Чи ж не нині хреста чесного додержати, як ти ото цілував єси? Будь зо мною! Чи ти не хочеш бути зо мною і ти вже хресне цілування переступив єси? А я без тебе навіть на Волгу ходив, а чи мені що було? І нині аби зо мною бог був та хресна сила!»

Юрій же, прийшовши, став коло [города] Яришева. І туди до нього приїхав Святослав Ольгович, на Спасів день, і при цім Святослав позвав його до себе на обід, і, тут пообідавши, вони роз’їхалися.

А на другий день, у неділю рано, коли сходило сонце, родилася у Святослава Ольговича дочка,і нарекли її в хрещенні ім’ям Марія. І сказав Ольгович Святослав Юрієві: «Брате! Се нам ворог усім — Ізяслав. Він брата нашого вбив».

У той же день пішов Юрій наперед з воями своїми, а Святослав рушив услід за ним на другий день, у понеділок, і догнав Юрія. А тоді, коли вони з’єдналися, послав Юрій і Святослав послів своїх до Давидовичів, кажучи: «Брати! Поїдьте обоє з нами двома на Ізяслава!»

Але Володимир Давидович і брат його Ізяслав так відповіли Юрієві, кажучи: «Ти єси нам хреста був цілував, а Ізяслав, прийшовши, землю нашу спустошив і по Задесенню городи наші попалив. А нині цілували ми єсмо хреста Ізяславу Мстиславичу. З тими ж [клятвами] ми воліємо обоє бути, а душею не можемо грати». І відмовились вони обидва, і послали [послів] до Ізяслава, і розповіли йому, що Юрій іде на нього і [що] Святослав Ольгович прийде з ним.

Юрій же, почувши це, що відмовили йому Володимир та Ізяслав, пішов звідти на [город] Білу Вежу, на стару[179], і стояли вони коло Білої Вежі місяць[180], ждучи до себе половців, а од Ізяслава покори. Та побачивши, що від Ізяслава нема навіть вісті, вони звідти пішли до [ріки] Супою, і сюди [із Божського] приїхав до нього Святослав Всеволодович, — Святослав бо не хотів одступити од вуя свого Ізяслава [Мстиславича], але неволею поїхав стрия свого заради, Святослава Ольговича. І половці дикі прийшли до Юрія сюди на Супій, многе-множество.

Коли ж Ізяслав це почув, він послав [посла] по брата свого по Ростислава і сказав йому: «Ми ото домовились єсмо так: якщо Юрій промине Чернігів, то тобі прийти до мене. Нині ж, брате, Юрій уже проминув Чернігів. Піди-но, хай побачимо ми оба разом, що нам бог дасть». І Володимирові, [братові своєму], він послав війська [в Переяславль]. І тоді Ростислав, зібравши силу свою, пішов до брата свого Ізяслава.

Юрій же сказав: «Підем до Переяславля. Туди йому прийти, щоби там покоритися». І, прийшовши, стали вони коло Куднового сільця, перейшовши [річку] Стряків, тому що в Переяславлі був у залозі Володимир, брат Ізяславів, і Ярополк Мстиславич з порошанами.

Ізяслав же, почувши, що Юрій прийшов, [сказав киянам]: «Коли б він прийшов тільки з дітьми [своїми], то котра йому волость люба, ту він і взяв би. Але коли він на мене половців привів і ворогів моїх Ольговичів, то я волію битися». Оскільки ж кияни не хотіли [іти з ним], говорячи: «Мирися, княже, ми не йдемо», — то він сказав: «Підіте зо мною. Хай мені добре буде[181]миритися з ними, силу маючи». І пішли кияни за Ізяславом[182], і прибув до нього Ізяслав Давидович на поміч.

Ізяслав же став, прийшовши, коло [броду] Вітечева, і туди прибув до нього брат його Ростислав із силою великою. І тоді, порадившись, тут перебрели вони обидва Дніпро і звідти рушили на [ріку] Альту. Але тут прийшла до них вість, в полуднє, що стрільці [Юрія] вже переїхали через Стряків, а половці вже йдуть через Стряків до города. Ізяслав тоді й Ростислав приготували до бою воїв своїх і пішли удвох до Переяславля.

А в цей час примчали до них половчина дикого, захопивши [його] коло Переяславля, де ото вони стрілялися. І стали обидва [князі] його допитувати: «Од котрого становища ви приїхали єсте?» І він сказав: «Іздалека ми приїхали єсмо. Але Юрій через те вборзі їхав, що вважав, що до тебе здасться Переяславль».

Ізяслав же, це почувши, повелів перетяти половчина, так, як він був, з опоною А чорних клобуків і молодь свою пустили вони обидва наперед до Переяславля, а самі пішли удвох полками своїми за ними вслід. Стрільці ж, од Ізяслава і од Ростислава прийшовши, одбили противників од города і гнали їх аж до війська їхнього. А Ізяслав і Ростислав, прийшовши до Переяславля і переїхавши Альту, пішли за город полками своїми і стали оба по [ріці] Трубежу.

Юрій же стояв три дні коло Стрякова. А [на] четвертий день, по [вранішній] зорі, він пішов од Стрякова мимо города, приготувавшись до бою, і став межи двома валами. Став же він полками своїми по ту сторону Трубежа за звіринцем, коло зарості.

І стояли полки одні проти одних аж до вечора, а стрільці билися з обох військ. Коли ж прийшла ніч, Ізяслав і Ростислав тут і спішились вище города, по Трубежу. А Юрій там і став коло зарості, там же він і спішився.

На ту ж ніч Юрій прислав до нього, [Ізяслава, посла], так мовлячи: «Осе, брате, на мене ти приходив єси, і землю спустошив, і старшинство з мене зняв єси[183]. Нині ж, брате і сину, заради Руської землі і християн заради, не пролиймо крові християнської. Дай-но мені Переяславль, хай посаджу я сина свойого в Переяславлі, а. ти сиди, цесарствуючи[184] в Києві. А як не хочеш ти сього зробити, то за всім воля божа».

Ізяслав же цього не вподобав, навіть посла його [не] одпустив, а вирядився увесь із города і став на оболоні, а обоз [лишив] за городами.

І настав ранок. Ізяслав одслухав обідню у святім Михайлі і пішов із церкви, хоча ж Євфимій, єпископ, сльози проливав і молив його: «Княже! Помирися зі стриєм своїм! Многе спасіння дістанеш ти од бога і землю свою ізбавиш од великої біди». Але він не захотів, надіючись на безліч вої'в [і] кажучи: «Я добув головою своєю Київ і Переяславль». І пішов він проти Юрія.

Юрій же стояв за Янчиним сільцем, і стояли вони одні проти одних аж до вечерні. Ізяслав тим часом із братом своїм Ростиславом та Володимиром, і з сином своїм Мстиславом,і з Ярополком [Мстиславичем] скликали бояр своїх і всю дружину свою і стали радитися з ними, маючи намір поїхати на Юрія на ту сторону, за Трубіж. При цім одні мужі йому говорили: «Княже! Не їздь услід за ним! [Щоб город] одняти, він перейшов землі і трудився, а сюди прийшовши, не досягнув нічого. А се вже повернув звідси, а на ніч він зовсім звідси піде. І ти, княже, не їздь услід за ним». Другі ж підбивали його, кажучи: «Поїдь, княже! Привів тобі бог — не упустимо його звідси».

Ізяслав же, вислухавши це від одних і других, зволів поїхати вслід за ними. І так, приготувавши до бою вої'в своїх, він перейшов услід за ним, [Юрієм], на ту сторону, за Трубіж. Перейшовши полками своїми [і] не сходячи на гору, він став на лузі, навпроти Кузнечих воріт.

І настало полуднє, і побіг перебіжчик од Юрія з війська, і вони погналися вслід за ним. А сторожі Ізяславові, це побачивши, пополошились, кричачи: «Рать!» Ізяслав же, це почувши, приготував до бою полки свої [і] виступив на поле, де ото є Красний двір.

Коли ж Юрій, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович побачили, що полки ідуть, то вони також, приготувавши полки свої до бою, пішли супроти них і, пройшовши вал, там стали. Дивилися вони одні на одних, а стрільці билися з обох військ, і так стояли полки аж до вечора. А тоді Юрій, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, повернувши полки свої, пішли у свій табір.

Ізяслав же, це почувши і побачивши, став радитися з братом своїм Ростиславом, і з Ізяславом Давидовичем, і з двома братами своїми, [з] Володимиром і з Ярополком, і з сином своїм Мстиславом, і з Андрійовичем Володимиром, маючи намір поїхати вслід за ними. Але вони стали радити йому: «Не їздь услід за ними, а пусти їх у їхній табір. [Діло] вже тобі є вірне». Другі ж говорили: «Княже! Вони тікають уже!» Ізяславу ж це до вподоби було, і він пішов услід за ними.

Юрій же, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав побачили, що вже полки ідуть услід за ними, і вернулися назад, і пішли полками своїми супроти них. І поставив Юрій синів своїх праворуч, а Святослава Ольговича і синівця його Всеволодовича Святослава ліворуч, і пішли полки одні до одних. Коли сходило сонце, вони зступилися, і була січа люта межи ними, і спершу побігли порошани, а потім Ізяслав Давидович, а після сих — кияни. А серед переяславців була змова, вони сказали: «Юрій нам князь. Він свій. Його було нам прикликати іздалека». Це кажучи, вони й побігли. Побачивши ж, що полки Ізяславові і Ростиславові прийшли в замішання, Ізяслав [Мстиславич] полком своїм зітнувся тоді зі Святославом Ольговичем і з половиною Юрієвого полку, і так він проїхав крізь них. І, за ними будучи, він побачив, що війська всі побігли, і багатьох побили вони, а других руками похватали. І коли Ізяслав побачив, що війська втікають, переможені, він побіг і перебрів [Дніпро] на Канів, всього утрьох, і прийшов до Києва. Сталося ж це місяця серпня у двадцять і третій день.

А назавтра Юрій, воздаючи хвалу і славу богові, ввійшов у Переяславль. І, поклонившись святому Михайлу, він пробув у Переяславлі три дні. А звідти він рушив до Києва полками своїми і,прийшовши, став навпроти [монастиря] святого Михайла по лугові.

Ізяслав же порадився з братом своїм Ростиславом, і вони дали знати киянам, кажучи: «Осе стрий наш прийшов, і ми обидва вам об'являємо. Чи можете ви за нас битися?» Та вони сказали: «Володарі наші, князі! Не погубіте нас до кінця. Бо нині отці наші, і браття наші, і сини наші на війні. Ті схоплені, а другі убиті, і оружжя знято. І нині хай вони не візьмуть нас на добичу. Поїдьте обидва у свої волості. Адже ви знаєте, що нам із Юрієм не вжитися. Якщо після сих днів ми де побачимо стяги ваші, — туди ми до вас готові єсмо».

Ізяслав, отож, і Ростислав, порадившись, роз’їхалися. Ізяслав при цім, зібравшися з жоною і з дітьми, поїхав до [города] Володимира, а Ростислав пішов до Смоленська. Ізяслав же й митрополита Клима забрав із собою.

Юрій тим часом поїхав у Київ, і безліч народу вийшло назустріч йому з радістю великою. І сів він на столі отця свойого, воздаючи хвалу і славу богові.

І послав він [посла] по Володимира по Давидовича до Чернігова, і приїхав Володимир до Юрія, і поклонився йому. А Святослав Ольгович став йому, [Володимиру], мовити: «Ти держиш отчину мою». І тоді взяв він Курськ із Посейм'ям, і сновську І тисячу в Ізяслава [Давидовича], і [город] Слуцьк, і [город] Клечеськ, і всі Дреговичі. І так, уладившись, вони роз'їхалися.

Юрій же найстаршого сина свого Ростислава посадив у Переяславлі, Андрія — у Вишгороді, а Бориса — в Білгороді, а Гліба — в Каневі, а Василька — в Суздалі.

Ізяслав же [Мстиславич], прийшовши у Володимир, став слати [послів] в Угри до зятя свого, короля [Гейзи], і в Ляхи до свата свого Болеслава [Кучерявого], і до Мешка [Старого, зятя свого], і до Індриха, [брата його], і до чеського князя, свата свого Володислава, просячи в них помочі, аби сіли вони на коней самі з військами своїми рушити до Києва[185]. Якщо ж самим не можна буде піти, хай війська свої пошлють, — або з меншими братами своїми, або ж із воєводами своїми.

Та король йому відмовив, кажучи йому: «У мене війна з цесарем[186]. Якщо буду я вільний, то я сам піду, а ні — то полки свої пошлю». Лядські ж князі сказали йому: «Ми є коло тебе поблизу. Тож одного [з нас] ми в себе зоставимо стерегти землі своєї, а два до тебе поїдуть». А чеський князь сказав йому: «А я готов [піти] сам із полками своїми».

Ізяслав тоді знову послав послів своїх в Угри до короля, і в Ляхи, і в Чехи з дарами великими і з почестю і сказав їм: «Бог вам поможи, що взялись ви єсте мені помагати. Отож я вас прошу: «Браття! З Різдва Христового сядьте на коней!»

І з Різдва Христового сіли вони на коней. Але король був не вільний, і послав він йому угрів десять тисяч, і так сказав йому король: «Осе тобі посилаю я полки свої, а сам маю намір підступити під гори галицького князя[187]і не дати йому рушити. А ти розправляйся, з ким у тебе обида є. Якщо ж сі війська струдяться, то я пошлю інші, сильніші, а то й сам всяду на коня». Болеслав же сам поїхав із братом своїм Індрихом полками своїми, а Мешка зоставили вони оба стерегти землі своєї од пруссів.

Вячеслав же [Володимирович], це почувши, послав [посла] до Юрія [і] сказав йому: «Ось угри вже йдуть, і лядські князі сіли вже на коней, а Ізяслав теж уже збирається». І сказав він брату своєму Юрієві: «Ти або дай Ізяславу, чого ото він хоче, або ж піди куди-небудь до мене полками своїми. Заступи ж волость мою. Ізяслав мені таке мовить: «Будь ти мені замість отця. Піди і сядь у Києві, бо з Юрієм не можу я жити. Якщо ж не хочеш ти зо мною в приязні бути, ні до Києва не підеш сидіти — я попалю твою волость». Нині ж, брате, поїдь куди-небудь, хай побачимо ми оба разом, що нам бог дасть — чи добро, чи зло. Якщо ж, брате, ти не поїдеш, на мене не нарікай, коли мою волость попалять».

Юрій тоді, це почувши [і] зібравши силу свою, рушив із Києва.

І половців же диких він привів був на поміч собі, і вони також пішли з ним.

У той же час прийшли до Ізяслава в [город] Володимир на поміч угри і Болеслав, лядський князь, із братом своїм Індрихом, із великою силою. Ізяслав тоді позвав їх до себе на обід, і, отож, обідавши, вони веселилися, [а] він, великою честю вшанувавши їх, дарами многими обдарував їх. І потім поїхали вони кожен у свій табір.

А на другий день виступив Ізяслав із Володимира і звідти рушив до Луцька, а прийшовши до Луцька, він пробув тут три дні. І тут Болеслав оперезав мечем багатьох боярських синів[188].

А в той час прийшли в [город] Пересопницю два Юрійовичі, Ростислав і Андрій, і підмога Володимирова з Галича. Сам же Володимир [Володаревич] приступив був ближче до [города] Шумська, і убоялися ляхи й угри. І Юрій прибув до брата Вячеслава в Пересопницю.

І прийшла Ізяславу вість, що Юрій прибув до брата свого Вячеславав Пересопницю. А Ізяслав розповів [про це] уграм, і Болеславу, і брату його Індрихові, і тоді рушили вони полками своїми од Луцька, і, пішовши, стали коло [города] Чемерина на [ріці] Оличі.

У той же час прийшла вість Болеславу і брату його Індрихові од брата Мешка, що йдуть прусси на землю їхню. Болеслав же й Індрих розповіли [про це] Ізяславу, а Ізяславу було [це] вельми не до вподоби. Нарадився він з Болеславом, і з Індрихом, і з уграми, щоб ото послати їм мужів своїх до Вячеслава і до Юрія, а угри — од короля своїх мужів, кажучи: «Ви нам єсте замість отця. Та ось нині ви обидва завели єсте війну зі своїм братом і сином Ізяславом. А ми єсмо в бозі усі християни, одне браття між собою, і нам належить усім бути разом. І ми межи вами того хочемо, аби бог дав вам, щоб уладились ви зі своїм братом і сином Ізяславом. Хай би ви сиділи оба в Києві, самі собі відаючи, кому з вас [куди] йти. А Ізяславу — ось його Володимир, готов, а се його Луцьк. І скільки його городів — хай він сидить у сьому. А туди, до Новгорода Великого, хай поверне Юрій данини їх усі».

Вячеслав же і Юрій так сказали: «Бог поможи зятю нашому королеві, і братові нашому Болеславу, і синові нашому Індрихові, що ви межи нами добра хочете. Але якщо ж ви нам велите миритися, то не стійте на нашій землі і добра нашого, ні сіл наших не губіте. Але нехай Ізяслав піде у свій Володимир, а ви в свою землю підіте. А ми обидва зі своїм братом і сином Ізяславом самі порозуміємось».

І, почувши це, Ізяслав, і Болеслав, і Індрих, і угри роз'їхалися. Ізяслав, отож, пішов до Володимира, а угри — в Угри, а ляхи — в Ляхи.

І тоді почали вони ладитися, Вячеслав же, і Юрій, і Ізяслав, шлючи [послів] між собою. Як ото ми сказали були, Ізяслав же хотів для Новгорода усіх данин новгородських, — як воно й раніше було. І тут вони не поладили, бо не послухав його Юрій, прийнявши [раду] дорадника, Юрія Ярославича, і не оддав данин, а Ізяслав од них не відступився. Учинив же Юрій так [тому], що вже ляхи вернулися[189] [додому] і угри. Він навіть сказав: «Вижену Ізяслава, а волость його всю перейму». І князь Юрій з братом своїм Вячеславом і з усіма дітьми своїми пішли до Луцька.

Ростислав Юрійович із братом своїм Андрієм пішли наперед з половцями. Та коли вони стали поблизу [города] Муравиці, уночі був лютий пополох, так що половці всі кинулися втікати назад із своїм воєводою Жирославом [Нажировичем]. Андрій був [тоді] попереду, а брат його Ростислав за ним стояв і кликав [його] до себе. Та Андрій не послухав його, а видержав пополох той. Андрієва ж дружина, приїжджаючи до нього, нарікала: «Що ти робиш, княже? Поїдь-но, княже, звідси! Хіба ж ми добудем сорома?» Але Андрій не послухав їх, а поклав надію на бога [і] переждав до світу. Коли ж побачив Андрій, що до світу втекли усі половці, він воздав хвалу богові, який укріпив його, і поїхав до брата свойого. А коли з'їхалися половецькі князі з ними обома, то вони, порадившись, одступили назад і стали коло [города] Дубна, ждучи від отця свого помочі. І була їм вість, що князь Юрій іде з братом своїм Вячеславом, [і] рушили вони до Луцька,і пішли у дві путі до Луцька, бо Володимир, брат Ізяславів, перебував у Луцьку.

Коли ж вони наближалися до города і бачили стяги отця свого, то, узрівши піших воїв, які вийшли з города, перестрілювалися зними й Ростислав, і Борис, і Мстислав[190],не знаючи заміру брата свого Андрія, що він хоче вдарити на піших, оскільки і стяг його бачили не розгорнутим.

Він бо не був славен на ратне діло, а шукав похвали від одного бога. Тим-то за пособництвом божим, і сили хресної, і молитви діда свого[191], [Володимира Мономаха], він в'їхав раніш од усіх у [ряди] противників, а дружина його за ним їхала. І зламав Андрій списа і свого в супротивникові своєму, коли ото бігли піші вої до города по греблі. Він сам кинувся вслід за ними, а дружина його [цього] не знала. Тільки двоє з менших отроків його, побачивши свого князя, що він у велику біду попав, — бо його обступили противники, — помчали вслід за ним. При цьому коня під ним ударили двома списами, а третім — у передню луку сідла, а з городських стін, як дощ, каміння метали на нього. А один із німців, побачивши його, хотів пронизати рогатиною, та бог оберіг його.

Бо часто бог увергає в напасть тих, що люблять його, але милістю своєю вибавляє. Князь же Андрій подумав [і] собі в душі сказав: «Осе буде мені смерть Ізяслава Ярославича»[192]. І помолився він богу, і видобув меча свого, і призвав на поміч собі святого мученика Феодора. І за віру його ізбавив [його] бог і святий Феодор цілим [од біди], — бо тоді був день пам'яті святого Феодора [Стратилата]. А один із тих двох отроків убитий був там.

Отець же його Юрій, стрий Вячеслав і брати його всі радувалися, бачивши Андрія живим. А мужі отчі похвалу йому воздали велику, бо він мужньо діяв, ліпше од усіх, що там були. Кінь же його, винісши, вельми поранений, господаря свого, помер, і князь Андрій, жалкуючи за бойовим конем, звелів погребти його над [рікою] Стиром.

І стояли вони довкола города, і не давали [лучанам] навіть води [з ріки] зачерпнути три неділі. А всього стояли вони поблизу Луцька шість неділь. Коли ж Володимир, брат Ізяславів, уже знемагав із людьми своїми в городі, то Ізяслав зібрався полками своїми з [города] Володимира, маючи намір піти на Вячеслава і на Юрія до Луцька битися військом. Але в той час рушив Володимир [Володаревич] із Галича полками своїми, і, прийшовши, став на [ріці] Полоній межи [городом] Володимиром і Луцьком, і таким чином роз'єднав їх. Добрий бо князь Володимир, братолюбством світячись, миролюбством славлячись [і] не хотячи нікому зла, задля того й став межи ними, що мав намір уладити їх між собою. Через це не можна було Ізяславу піти на Вячеслава і на Юрія, щоб дати їм бій.

Ізяслав тоді послав [посла] до Володимира галицького, свата Юрієвого[193], говорячи йому: «Помири мене зі стриєм моїм і сватом своїм Юрієм. Я в усьому винуват перед богом і перед ним». І благав Володимир за Ізяслава, але Ростислав, син Юріїв, із Юрієм Ярославичем не давали миритися, тому Ізяслав ще більше благав миру. І вложив бог [добрий намір] у серце Андрієві, бо він є милостив до свого роду, а ще більше до християн, і став він благати отця, говорячи: «Ти не слухай Ярославича Юрія. Примири синівця з собою, не губи отчини своєї. Мир стоїть […][194], говорячи йому: «Отче-господине! Спом'яни слово Писання: «Як се добре і як гарно, коли жити братам вкупі»[195]. А князь галицький Володимир ще наполегливіше слав [послів] до Вячеслава, і до Юрія, і до Ізяслава, ладнаючи їх [і] говорячи Вячеславу і Юрієві: «Бог поставив нас властителями на кару лиходіям і на добродіяння благочестивим. А як ми можемо молитися тому, що сотворив нас: «Отче наш! Прости нам провини наші [так], як і ми прощаємо винуватцям нашим»[196], [коли] синовець ваш Ізяслав[197], [котрий], як вами обома рожденний, перед вами не виправдовується, а кланяється і милості вашої домагається? Я теж непростий є ходак межи вами. Ангела бог не зішле, а пророка в наші дні нема, ні апостола».

Це вислухавши, князь Вячеслав схилився до миру. Тому що говориться: «Блаженні миротворці, бо вони синами божими наречуться, блажен […][198] ньої земля Руськая умножилася б і змогутніла у братолюбстві князів». Отож князь Вячеслав послухав брата свого і свата Володимира [і], узявши до серця слова його, схилився до переговорів і до миру. Був бо князь Вячеслав незлобивий серцем, воздаючи хвалу преславному богові [і] пам'ятаючи Писання: «Якщо ви маєте віру хоч із гірчичне зерно [і] скажете горі сій: «Перейди», — вона перейде»[199]. І ще, спом'янувши слово, яке говорить: «Бога я люблю, брата ненавидячи. [Се] — лжа єсть. Якщо ти бога любиш, то люби і брата свойого»[200], — став тоді Вячеслав мовити братові своєму Юрієві: «Брате, мирися! Чи ти хочеш, не уладившись, піти звідси? То ти — звідсіля, а Ізяслав мою волость попалить?» Юрій же це вислухав, і вони так уладилися: Ізяслав одступив Юрієві Київ, а Юрій вернув Ізяславу усі данини новгородські, чого Ізяслав і домагався.

І так, уладившись, вони роз'їхалися. І цілували вони хреста, і коли приспіла весна, вони мир учинили і вернулися в Пересопницю.

Ізяслав же рад був хресному цілуванню. І приїхав він до стриїв у Пересопницю, і тут, бувши всі разом, вони уладилися, і на цім хреста цілували: коли після переяславської битви було щось пограбовано — чи стада, чи челядь, чи що [інше] кому-небудь, — [то], своє пізнавши, забирати те, що знайдеться.

Ізяслав тоді послав мужів своїх і тивунів своїх по своє добро і свої стада, що ото утратив був. А мужі — ті самі поїхали заради свого, а другі тивунів своїх послали.

І так, приїхавши до Юрія, стали вони розпізнавати своє, Але Юрій того всього, [що присягнув], не додержав, і мужі Ізяславові приїхали до Ізяслава, нічого не виправивши свого. Ізяслав тоді послав мужів своїх до Вячеслава і до Юрія з жалобою, кажучи так: «Осе, брате, ми на тім хреста цілували єсмо: кожному, пізнаючи своє, — забирати. Тож нині, брате, якщо хочеш ти хреста додержати, — то дай нам бог пожити. Коли ж не хочеш додержати, — то се ми побачимо».