Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1173

У РІК 6681 [1173]. Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода[434]. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною і з усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича[435], воєводу-таки свого. І таке було множество воїв, що й числа [їм] нема.

І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися з городських стін. Війська ж, прийшовши, стали здалеку од города. І, приходячи, війська завзято билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в’їхав був у ворота і, заколовши декількох мужів, вернувся назад до своїх.

І настав мор великий серед коней і в військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе[436], і ледве до своїх домів добралися пішки, а інші люди померли з голоду. І не було ж ніколи такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст[437].

Сталося ж се за гріхи наші. Чували ми три роки тому про знамення, яке було в Новгороді [і] яке всі люди бачили. У трьох же церквах новгородських плакала на трьох іконах святая богородиця, бо побачила мати божа пагубу, що мала бути над Новгородом і над його волостю. Тож молила вона сина свойого зі сльозами, аби він їх ніяким чином не скоренив, як ото колись Содом і Гоморру, а, яко ніневітян, помилував[438]. Так воно й сталося. Очевидно ж: бог і мати божа ізбавили [їх] милістю своєю, тому що вони християни є. Пише ж Давид, говорячи: «Караючи, покарай мене, — сказав він, — господи, [та] смерті не оддай мене»[439]. Отак і сих людей новгородських покаравши, він смирив їх сильно. За переступ [цілування] хресного і за гордість їхню він навів на них [рать, а] милістю своєю ізбавив город їх. Але ми не говоримо: «Праві є новгородці, бо здавна вони є звільнені[440] прадідами князів наших». Адже лиха невірність у них вкоренилася — хреста князям переступати, а князів — онуків і правнуків — безчестити і осоромляти, а хрест чесний, їм цілувавши, переступати. То доки господеві бути терпеливим до них? За гріхи він навів [рать] і покарав [їх] по заслузі рукою благовірного князя Андрія.

Того ж року наприкінці[441] прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати [про це] дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: «Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир». І він послухав дружини своєї, поїхав до братів.

У той же час преставився був його, [Романа], брат менший [Володи] мир у [городі] Берестії.

У тім же році послав Андрій [Юрійович посла] до Ростиславича до Рюрика [у Смоленськ і] дав йому Новгород Великий, і Рюрик приїхав. Він дав[442] волость свою брату своєму Давидові, а сам пішов до Новгорода місяця вересня у вісімнадцятий (?)[443] день.

Того ж року родився в Ігоря [Святославича] син, місяця жовтня у восьмий день, і нарекли його ім’ям Володимир, а в хрещенні Петром.

Тої ж зими прийшли половці на Київську сторону і взяли безліч сіл за Києвом з людьми, і [з] скотом, і з кіньми, і пішли із множеством полону в Половці. Гліб же [Юрійович], князь київський, у той час був недужий. Він послав [гінців] по двох братів своїх, по Михалка і по Всеволода. І Михалко та Всеволод поспішно приїхали до нього, і він послав їх услід за половцями.

Отож Михалко і Всеволод; послушливі ці, пішли вборзі вслід за половцями. Вони з берендіями, і з торками, [і] з воєводою своїм, Володиславом [Воротиславичем], наздогнали їх за рікою Бугом. Вони виїхали на дорогу їх, і поїхали по дорозі вслід за ними, і настигли їх із полоном, і билися з ними. Михалко ж і Всеволод з божою поміччю тих побили, а других захопили і сказали захопленим: «Чи багато ваших позаду?» І вони сказали: «Багато є». І мовив Володислав: «Осе ми держимо колодників собі на смерть. Повели-но, княже, нехай посічуть їх». І посікли їх усіх.

І поїхали вони по дорозі вслід за ними, і настигли їх знову, других, і зступилися з ними, і билися кріпко. І поміг Михалкові і Всеволоду проти поганих бог, дідня і отча молитва. І сталося [це] в неділю, — самі вони поганих побили, а других захопили, і полон одняли, чотириста людей, і пустили їх до себе. А самі вони вернулися до Києва, славлячи бога, і святую богородицю, і силу чесного хреста, і святих обох мучеників, [Бориса і Гліба], що помагають у битвах з поганими.

У той же час преставився благовірний князь Гліб, син Юріїв, онук Володимирів, у Києві, княживши два роки. Сей князь був братолюбцем; [якщо] кому-небудь він хреста цілував, то не одступав од нього аж до смерті. Був же він кротким, доброчесним, любив монастирі, чернечий чин поважав, убогим щедро помагав. І, опрятавши тіло його, положили його в [церкві] святого Спаса в монастирі [на Берестовім], де й отець його лежить. Преставився ж Гліб місяця січня у двадцятий [день], в день [пам’яті] святого отця Євфимія.

У тім же році утекла [Ольга], княгиня Ярославова, з Галича в Ляхи із сином з Володимиром. І [воєвода] Коснятин Сірославич, і многі бояри з нею були там вісім місяців. І стали слати до неї [послів князь (?)] Святополк[444] і інша дружина, просячи її назад: «А князя твойого ми візьмемо». Володимир тим часом послав [посла] до Святослава до Мстиславича, прохаючи в нього [города] Червена: «Хай, там сидячи, добре мені буде слати в Галич. Якщо ж я сяду в Галичі, то Бужськ твій поверну і три городи придам до нього». Святослав тоді дав йому [Червен] і хреста йому цілував, [що буде] помагати йому.

І пішов Володимир до Червена з матір’ю, і встріла його вість од Святополка із Галича: «Поїдь уборзі. Отця твойого ми схопили єсмо і приятелів його, Чаргових людей, побили. А ось твій ворог — Настаська»[445]. І галичани, розіклавши вогонь, спалили її, а сина її [Олега] в заслання вигнали, а князя [Ярослава Осмомисла] водили до хреста, що буде він по правді жити з княгинею. І так вони уладилися.

Тої ж зими послав князь Андрій [Юрійович] сина Мстислава на Болгар[446]. А муромський князь [Юрій Володимирович] сина [Володимира] послав, а рязанський князь [Гліб Ростиславич] сина [Романа] послав. І немилий був похід той усім людям цим, тому що не в час є [це] — зимою пустошити Болгар. Ідучи, вони не йшли.

І був ото князь [Мстислав Андрійович] на Городці, а [далі] він з’єднався з двома братами своїми, з [Володимиром] муромським і з [Романом] рязанським, на усті Оки. І ждали вони дружини своєї дві неділі, і, не дождавши, поїхали з передовою дружиною. А Борис Жидиславич воєводою був у той час і порядок увесь держав. І в’їхали вони несподівано в поганих, і взяли шість сіл, а сьомий город, мужів порубали, а жінок і дітей захопили.

Коли ж болгари почули, що князь Мстислав, прийшовши з малою дружиною, іде з полоном назад, вони приготувалися спішно і поїхали вслід за ними шістьма тисячами. І замалим не настигли вони їх за двадцять верст, бо князь Мстислав [був] на усті [Оки] з невеликою дружиною, а всю дружину він одпустив од себе. Та одвернув бог поганих од нього, а християн покрив рукою своєю. А наші ж, почувши се, прославили бога: заступив бо очевисто він [їх] од поганих, і святая богородиця, і християнськая молитва, — погані ж повернулися назад, а християни, воздаючи хвалу богові і пречистій богородиці, вернулися до себе.

У тім же році послали Давид і Мстислав [Ростиславичі посла] по стрия свого [Володимира Мстиславича до города] Дорогобужа, запрошуючи його в Київ на стіл. І він, переступивши хреста спільникам своїм, Ярославу [Ізяславичу] і Мстиславичам [Роману, Всеволоду і Святославу], пішов до Києва, потаївшись, а сина Мстислава посадив у Дорогобужі.

І сів Володимир [Мстиславич] у Києві на столі місяця лютого в п’ятий день[447], на масляну неділю. Андрієві ж [Юрійовичу] нелюбим було сидіння Володимирове в Києві, і насилав він на нього [послів], велячи йому іти з Києва, а Романові Ростиславичу повелівав він іти до Києва.

Того ж року преставився благовірний князь Мстислав Андрійович[448], місяця березня у двадцять і восьмий день, у вівторок. Положили його у святій Богородиці в [городі] Володимирі, у церкві, що її спорудив отець його Андрій. І плакали по ньому отець його і вся Суздальська земля.

У ту ж зиму вийшов Рюрик [Ростиславич] із Новгорода. А потім новгородці послали [послів] до князя Андрія в Суздаль, і він дав їм дитя своє, Юрія[449], і прийняли вони його з честю.

А коли Рюрик ішов з Новгорода і Смоленська і перебував у [городі] Лучині, [то] вербної неділі у п’ятницю, як сходило сонце, родився у нього син, і нарекли його у святім хрещенні дідовим ім’ям Михайло, а княжим — Ростислав, теж дідовим ім’ям. І була радість велика, що він родився, і дав йому отець Лучин-город, в якому він народився, і поставили на тім місці церкву святого Михайла, де він родився.