Льодовик

Міха і «бомбовози»

Недавно вичитав в одній із наших газет, які нам приносять і які стосами валяються у Міховій редакції, що український народ завжди був дисидентським, незважаючи на те, що частина були холуями. Чомусь це зачепило, мене ще й досі зачіпають такі дурниці. Дорогою додому навіть щиро поділився з Міхою своїми сумнівами.

Міха у відповідь буркнув, що, мовляв, не варто читати українські газети.

— Але ж вони все одно набагато цікавіші, ніж твій бойовий листок, — не втримуюсь я.

Міха, звісно, одразу ж дметься, я–то його вже добре вивчив.

— Ти дуже скромна людина. Місцями навіть ідіот… — кидає він мені.

— Звичайно, ти ж начальник.

— Вибач! — дає Міха задній хід.

Може, за це я і терплю його так довго, що він завжди визнає свої помилки, нехай і нещиро, але визнає.

— Знаєш, ти, звичайно, вибач, але якщо я це бачив, то так само можуть знати й інші, — я витяг із кишені й простягнув Міхові роздруковані мною із його компа коментарі на сайті.

Міха зробив круглі очі, як він це вміє, коли хоче вдати здивування. Потім почав сопіти.

— Як тобі це вдалося?

— Ти мене викликав, пам'ятаєш, позавчора, а сам забув виключити комп'ютер. Але якби ти так само викликав Артурчика. І якби це побачив не я, а, наприклад, Артурчик!..

— Та це ж так, забавка, — буркнув Міха, розірвав роздруківку і, опустивши скло, пустив її за північним вітром.

Інший би, може, одразу і звільнив би водія й за сумісництвом охоронця за факт заглядання у комп'ютер начальника. Але Міха не «інший», і спільна служба в Ізяславській бригаді спецназу — не хрін собачий. Але до Богатирської ми все одно не розмовляємо. Мені у такі моменти особливо стає його шкода, свого старого бойового побратима, і його нелегкого колаборантського хліба. Бо ж думає він приблизно так само, як і я, виховувалися в одному середовищі. А його мама — моя тітка й за сумісництвом вчителька української мови й літератури — чи не першою посіяла у моїй босяцькій душі зерна національної свідомості.

Пам'ятаю, скількох зусиль і мук сумління коштувало йому написати той пасквіль в одну із їхніх «незавісімих газет» про московоцентричність українців, омріяний «третій Рим» та інші нісенітниці. Звичайно, всім зрозуміло, що це була обов'язкова умова його редакторства, і майбутні роботодавці не приховували, що ця публікація — водночас тест на його лояльність і той «рубікон», від якого йому вже не буде дороги назад… Він тоді сам зателефонував мені після кількох місяців мовчанки, ми ходили взад–уперед пішохідним, завдяки неділі, засніженим Хрещатиком, і у двадцятиградусний мороз я пояснював йому, як психолог, у яку халепу він вляпався. Я теж ще не знав, що через кілька місяців сам працюватиму у нього водієм.

— Нічого, скоро поїдемо на полювання, трохи розвіємося!.. — начеб читаючи мої думки, подає голос Міха, коли ми вже проскакуємо модулі пивного концерну «Оболонь». — От забув, треба було вже повернути на Міжгір'я, прозондувати, так сказать…

— Так сказать!

— Слухай, Колюню! Так сказать, відчепися!..

— Та ні, просто не забувай, що української мене вчила Наталія Петрівна, — згадую я Міхову маму.

— От і добре, що Наталія Петрівна… Але зараз нас чекають короїди і «бомбовози».

— Яка гидота! Гидота з гидот.

— Жити треба весело! І легко.

— Заспокойся. Я пам'ятаю.

— Тепер усе залежить від погоди!..

— Як скажеш, — кидаю я на знак примирення, і цей дивний діалог начальника і його водія–охоронця припиняється, бо у Міхи дзиґотить мобіла і з розгублено–винуватого виразу його неголеної товстої пики я одразу здогадуюся, що це вона, Іра.

Так, сонечко… Ні, сонечко… Як скажеш… Добре… Добре, сонечко…

Ото й усе. Майже дослівно. Хоча я і не чув, що казала йому вона, але було відчуття, що Міха після розмови дещо притух. Зате мій настрій, невідомо чому, миттєво пішов угору.

— Так, усе залежить від погоди! — повторив я тоді його слова, хоча в душі швидкого тепла не очікував.

Але я помилився з прогнозом. Протягом наступних трьох днів температура вперше не опускалася нижче нуля, калюжа біля підніжжя нашого Гляціала все більшала й щоранку відбивала нависле над Києвом важке сіре небо. На третій день потепління Міха зателефонував мені ще о пів на восьму. Я вже прокинувся й тамував у ванній кровотечу з носа, яка знову несподівано почалася.

— Збирайся, їдемо на полювання, — сказав коротко він. — Ти готовий?

— А мені що? — відповів питанням на питання, я вже давно привчив його до цього, особливо коли на переніссі холодна примочка.

— Головне, щоб вітру не було, — бідкався Міха, бо коли він збирається на своїх короїдів, то вітер його перший ворог…

Наш шлях — на північ. Із Сошенка на кільцеву прямого з'їзду нема, тож я вирулюю до площі Шевченка, а далі через Полярну до Богатирської… Коли останній із Семижопенків накивав п'ятами, ці 140 га заповідної незаконно прихватизованої території ще до Льодовика встигли повернули у державну власність. А після різкої зміни клімату тут теж з'явилися довбані гляціали.

Один підважив збудовану для котрогось із Семижопенків конюшню, від чого дві стіни впали і дах сповз, але коней на той момент тут, здається, уже не було, а інший у формі кутнього зуба, Міха ще називав його «зубом мудрості», виріс посеред поля для гольфа. Подейкують, що кілька карпатських коней, подарованих колись польським президентом, ще десь тут бродять серед сухостоїв, околицями напівзруйнованого маєтку, але як вони виживають, ніхто не знає.

Як і скрізь, тут, у Межигір'ї всі листяні дерева також зачахли, повсихали, і врешті–решт настільки розвелося короїдів, що рішенням уряду організували для них розплідник і дослідну станцію з угіддями для відстрілу. Угіддя — це, звичайно, голосно сказано. Всі довколишні сухостої — це і є угіддя. Колись, за Семижопенків тут водилися і страуси, і павичі, і антилопи, і навіть живі крокодили з птеродактилями… А тепер лише довбані короїди, якщо не рахувати тих карпатських горбокоників, яких уже давно ніхто не бачив.

Спершу ми заїхали надто далеко. Міха все тицяв мені якусь квитанцію, мовляв, окуляри забув, про сплату з багатьма нулями. Щось на три мільйони. «Це не на наші гроші», — сказав він неохоче. Мене це трохи здивувало, бо я не думав, що московітськими таньґами також можна платити за право полювання.

— Їх також пускають, це входить в угоду. Це щоб і з них бабло тягнути, — прокоментував Міха.

Я знав, що Міхові частину платні кидають російськими, які ми за звичкою й досі називаємо «дерев'яними». Мені також пропонували такий варіант, але я відмовився. Бо ж їхні «дерев'яні» ходять лише в їхніх зонах, а я після одного випадку, ще як тільки ті зони (ще до обгороджування) з'явилися і мене на їхньому подвійному КПП двічі через мою тодішню густу чорну бороду гальмонули як «ліцо кавказскай націанальнасті», забив і на них, і на їхні зони, і на їхні гроші. Але Міха не відмовляється і від їхніх «дерев'яних» таньґа. На них він пиячить зі своїми новими роботодавцями, а також, як з'ясувалось, і полює.

У північних околицях Києва, окрім нашої, є ще одна «гофрована» зона, але вона трохи осторонь вишгородського шосе. Ця траса на Межигір'я, ще втрамбована за Семижопенків, тепер також в одному місці пошкоджена гляціалом, брилою льоду, що виросла з–під землі у видолинку приблизно на восьмому кілометрі, і тепер там великий об'їзд. На тому об'їзді якраз трапилася аварія, здалеку ми бачили лише перевернуту фуру, даїшники перекрили рух, і ми опинилися у хвості довжелезної черги. Міха поспішав і нервував, я запропонував трохи вернутись назад і взяти вправо ще на один об'їзд. А потім ми взагалі потрапили в музей Кожедуба.

Тепер в околицях Києва їх кілька. Відколи ото московіти раптом розсекретили ті категорії документів, які ніколи не мали бути розсекречені, то виявилося, що відомий льотчик Кожедуб під час совєцько–німецької війни збивав не лише німецькі, а й совєцькі літаки, тому він став справжнім героєм України.

Мовляв, як справжній патріот давав джосу обом окупантам. А росіяни все одно не могли йому зарахувати більше, ніж своєму Покришкіну, начеб ще тоді давали зрозуміти, що частина збитих Кожедубом — це їхні. Це вже вдруге в околицях Києва ми випадково натрапляємо на музей Кожедуба. Може, це навіть один і той самий музей. Але ми знову не зайшли, бо Міха понад усе квапився постріляти своїх жуків.

У Межигір'ї їх навіть розводять, пробують схрещувати види, щоб вивести ще більш морозостійких! Правда, для чого їм ці морозостійкі потвори, також не зовсім зрозуміло. Хіба лише для полювання, точніше — для відстрілу, бо хіба це назвеш полюванням… Я ставлю машину на горбку, неподалік «зуба мудрості», де за Семижопенків було поле для гольфа, і Міха починає прочісувати найближчий сосняк, де також повно всохлих дубів. Але частіше Міха заздалегідь просто телефонує, і нас зустрічають. Там у Межигір'ї чи в тому, що від нього залишилося, у Міхи завівся приятель — пан Никифор, старий засушений опеньок із виряченими очима, активіст ще дольодовикових екологічних рухів. Пан Никифор і підказує потім нам ті закутки, де жуків може бути найбільше.

— Головне, щоб не вітер, щоб не підвів, — знову повторює Міха, слинить пальця і, затамувавши подих, підносить його догори.

Пан Никифор і собі слинить пальця і також тримає його піднятим.

— Та ніби західний, — першим видихає Міха.

— Та ніби, — невпевнено погоджується старий.

Бо ж і Міха, і я, і старий знаємо, що нічого так раптово не міняється, як вітер, крім північного, звичайно. Північний — це надовго, а от усі інші, включно із західним і навіть північно–західним, дуже непостійні. Але, коли дме північний, ми на полювання не їздимо.

— Генерал давно був? — цікавиться Міха про свого знайомого, не виключено, що такого ж колаборанта.

— Та, може, вже зо два тижні…

— І що, знову з металошукачем? — уточнює Міха.

— Так.

— І що?

— І нічого, — стенає плечима Никифор.

Той генерал, мабуть, із колишніх охоронців Межигір'я, я також про нього чув, належить до тих, кому досі не дає спокою золотий унітаз. Подейкують, його Семижопенки не вивезли, а закопали десь тут.

Та продовження розмови про генерала і золотий унітаз я вже не чую, бо йду відлити. Звичайно, найкраще біля котрогось із гляціалів, а тут, на території Межигір'я, їх не бракує. А потім уже нічого цікавого. Ми їдемо у вказаному паном Никифором напрямку, Міха протирає окуляри й починає стріляти. Мені навіть нецікаво, куди він стріляє. Просто у повітря.

Лише над головою часом чути: «Жу–жу!..» — коли Міха перезаряджає магазин. Інколи ті потвори приземляються нам на капот, іноді падають їхні крильця, потім я їх змітаю, бо зазвичай від Міхових влучань жуків розриває на порох.

Хоча здалеку цих літаючих корогризів можна вважати дикими качками. З п'яти метрів жук має такі ж пропорції, як качка приблизно з п'ятдесяти. Тільки корогризи, Міха ще називає їх «бомбовозами», літають повільніше, хоча й не без піруетів. Міха шмалить по них із помпової рушниці бекасячим шротом, раз чи два і я пробував, прикольно, особливо, коли попадаєш. Був жук і раптом немає, лише порох.

— Ггг…гг…гади! — примовляє при цьому Міха відомим мені ще з ізяславської бригади гарчанням.

Жуки розлітаються в порох, а мій дорогий колаборант нарешті відводить душу. Щоправда, коли раптово зривається вітер, жуки перестають літати, і тоді Міха, трапляється, стріляє по воронах. Міські ворони, як і горобці, завдяки харчовим відходам людей і, звичайно, звалищам, поки що переживають льодовиковий період без помітних втрат. Зазвичай Міха вбиває дві–три ворони й заспокоюється.

Дорогою назад він просить зупинитися біля першого–ліпшого придорожнього кафе, і чим те кафе занюханіше, тим для Міхи більший кайф.

— То що, рубнемо по шашличку із собачатини? — це він щоразу так прикалується.

Він знає, що я не ризикую їсти у цих придорожніх закладах.

— Якщо можна, то мені відбивну із мамонта, у крайньому випадку — котлети із шаблезубого тигра… — я все ж пробую надати трапезі льодовикового колориту.

— Котлети закінчилися, лишилися тільки зуби, — щось таке або у тому дусі кидає Міха, і часом цей діалог може тривати у нас доти, коли вже переступаємо поріг самого закладу, викликаючи усмішки в офіціанток, як правило, дебелих дівчат із ближніх сіл.

Врешті Міха таки отримує свій шашлик із свинини, а для мене все закінчується великою тарілкою овочевого асорті. У цьому сенсі у наших придорожніх кафе із дольодовикового періоду мало що змінилося, вони, як тоді, так і тепер, віддають перевагу великим тарілкам. От тільки овочі тепер або тепличні, або заморські, переважно із Північної Африки. Та ще кава в дефіциті і якщо не із замінників, то дуже дорога, та й робити її як слід вони так і не навчилися.

Так багато щастя може бути лише під час Льодовика — епохи первісного мисливства та рибальства — після полювання ще й риболовля.

— А тепер — пензлюй на свою рибалку! — наступного дня після повернення з полювання наказує мені Міха.

— Та як же? Я не маю права, згідно з інструкцією…

— Згідно з інструкцією, згідно з інструкцією! — наче перекривлює мене він. — Сказано — маєш шанс… Я буду вдома, не хвилюйся, «ці» не дізнаються.

— Не дізнаються! А як же камери біля гаража, на виїзд?

— Скажу тим товаріщам, сам тебе послав.

— Невідомо ще, чи є там та риба?..

— А нафіга тобі на рибалці та ще й риба? Гггг… Розмріявся! — Міха, звичайно, у своєму стилі. — А щоб не було скучно, візьми із собою нашого гляціолога, — це він Петруню ще часом називає гляціологом. — Посадиш його на весла! — не вгаває шеф, і його широка пика аж розпливається від надміру добрих намірів.

— Та ні, він же з пальцем, які там весла? — буркаю я у відповідь.

— Гггг… ггг… — відповідає Міха.

Він знає ту мою історію із нашим Петрунею–Мамонтом, про ту нашу грандіозну поїздку. Міха тоді позичив нам свого старого човна, ще того дольодовикового, гумового, з яким він ще на качок ходив, пробитого у двох місцях шротинами і залатаного великими зеленими латками.

Я Мамонта на весла посадив, думав, здоров'я не підведе. А він раптово почав гази пускати. Ми тільки випливли, тут, у нас на озерах за Героями Дніпра, коли він раз за разом почав залпами фігачити. Від його газопускань човна аж розвертало. Та й весляр з нього нікудишній, хіба на нервах грати.

«Поки не похмелюсь, — каже, — пердіти не перестану, це у мене вроджене!»

Мені тоді навіть довелося мимоволі поспівчувати бідному російському народові, що терпів цього виродка досі у своїх лавах. Звичайно, я тоді навіть спінінгів не розмотував. А який толк, коли риби й так нема, та ще й Мамонт газами отруює. Як не благав, не допомагало. Тоді нас за вітром як понесло, ледь вигребли, я вже ні тої рибалки не хотів, нічого.

— А ти попробуй! — наче читає мої думки усміхнений колаборант Міха, брехливий цинік, як пишуть про нього українські газети. — Як ти думаєш, шаблезубі щуки–мутанти — це факт чи просто вигадка, гра чиєїсь хворобливої уяви?

— Вигадка, — коротко, наче на ізяславському плацу, відповідаю, хоч пам'ятаю, що у першоквітневому «Голосе Отечества» була статейка на цю тему під псевдонімом «Міхалич».

Але ж я–то знаю, що наш Міха ніякий не цинік, а зашкарубла під життєвими випробуваннями душа його добра і ніжна, та й не такий він уже й брехливий, принаймні щодо мене. І наступного дня зранку він сам нагадав мені про риболовлю, і я мусив турбувати своїх квартирантів, забирати сумку із човном з балкона, і сумку із спінінгами також, ще й розкладний підсак туди ж, у «Хаммері» багажник дозволяє, хоч у старій машині я зазвичай кидав його на заднє сидіння.

Звечора я заскочив у ще із дольодовикових часів знайомий підвальчик «Усе для риболовлі» в околицях Контрактової, аби поповнити набір блешень, силіконів, воблерів і такого іншого. Оскільки збереглася рибальська крамниця, то мала б зберегтися й риба, розсудив я логічно. Але молодий продавець, з виду циган, тоном всезнайки дещо розвіяв мій оптимізм, мовляв, народ в основному валить на південь, на Буг, Дністер або на Дніпро південніше Канева.

— Може, у вас є старі спінінги, багато приходять зі старими, ми беремо в ремонт. Я при вас і відремонтую. Може, треба підклеїти кільця на «телескопі»? — не вгавав юнак.

«Відколи це у київських рибальських крамницях ще й ремонтують спінінги? — запитав я сам себе. — Напевне, теж хапаються за соломинку, аби зберегти клієнта?»

— Під Києвом важко знайти рибу, — наче прочитав він мої думки. — Хіба в озерах, можливо, ще не всю вибили вибухівкою. Дніпром уся риба також пішла на південь, ви ж це знаєте…

Цього якраз я і не знав. І про вибухівку також. Хоч наші газети й писали, що «дорогі гості» найкраще воліють рибалити саме таким способом, але все одно не вірилося, щоб це аж настільки далеко зайшло.

«Що ж, особливості риболовлі у льодовиковий період — знайти озеро, де є риба», — це мені подумалося вже зранку на Об'їзній, коли звертав на Вишгород. Але до Вишгорода я не доїхав, звернув направо, на ледь розмерзлу звивисту і ямисту дорогу. Втім, для нашого старичка — броньованого «Хаммера» — це дрібниці. Я знав, що тепер десь тут неподалік дніпровські розливи утворили озера, які за холодне коротке літо не встигають висихати. Якщо ще десь і залишилася риба, то тільки тут.

Наш «навігатор» не підвів, і за якихось два кілометри я побачив плесо озера. На протилежному березі — метрів за сімсот–вісімсот — копошилися якісь люди, стояло кілька машин на тлі велетенського двогорбого гляціала. А ще перелітні птахи — гуси, качки, кулики — вони окупували цілу ділянку вздовж берега, лівіше від мене, і створювали неймовірний галас.

У довжину озеро тягнулося кілометрів на п'ять, якщо не більше, по берегах, а подекуди й серед води стирчали стовбури ніби вкритих струпами дерев, як і скрізь тепер. І лише з одного боку — сосни. Вони підступали до самої води, і якщо відсторонитися і забути про все інше, то споглядання цих сосен на глинистому березі, їх відбиток у сірих водах можна було б сприйняти за кінець зими у дольодовиковий період.

Кидаючи поглядом на довколишні краєвиди, я розпакував і завдяки електричному насосові напрочуд швидко надув човна, розклав весла, поставив під ноги «якорі» — дві цеглини із поприв'язуваними до них десятиметровими синтетичними шнурами. Здавалося, призабуті ще дольодовикові навики. Головне, аби у човні було мінімум зайвих речей! Проте чи буде якась користь від тих навиків і далі, хто його зна! Бо ж коли сам у човні, то ніколи не можна ні в чому бути упевненим заздалегідь.

— Гу–уси–лебеді! Яка холодна вода! — перший казус стався, коли я, відштовхнувшись від берега, основною масою повис на човні, а ноги по коліна занурив у воду.

Та все ж якось перевалився у човен. А далі можна було й не гребти, вітер враз підхопив мене разом із моїм «Барком–260» і, мов пір'їну, погнав на середину озера. Тоді я швидко розмотав першу цеглину… Коли відчув, як вона торкнулася дна, то у руках залишалося заледве півметра шнурка. Отож, глибина близько десяти! Я прив'язав її спереду, і човна різко розвернуло, тоді я розмотав другу цеглину і також, відчувши, що вона вже на дні, прив'язав її до корми. І знову шнура ледь вистачило!

Нарешті можна передихнути. Я почав розмотувати спінінг, тим часом як мій погляд ковзав усе по тій же понурій сіро–бурій площині з недогризеними короїдами стовбурами. Вони могли мати гострі, приховані у воді сучки.

— Ну, давай, чудо–юдо! Ра–аз! — Перший кидок з часів льодовикового періоду.

І змотування котушки, й уже призабуте приємне для руки відчуття пружності, яке створював опір води! Я все ж був вдячний Міхові, що випер мене сюди. Але коли я перед черговим кидком кинув погляд на залишки соснового лісу, то мимохіть зауважив, що берег віддалився. А ще холод. Я не врахував, що на озерному плесі вітер дме з подвійною силою, проймає до кісток, так що навіть брезентова штормівка із шерстяною підкладкою не рятувала. Мій човен несло вітром від берега разом з обома цеглинами–якорями.

Перебираючи у голові варіанти, я все ще продовжував закидати спінінга. У цей момент навіть промайнула думка: якщо мені судилося потонути, то чому б не зараз, за улюбленою справою? Але коли я це подумав, то до глинистого мису, з якого я відпливав, було метрів із п'ятдесят, не так і далеко. На жаль, запізно я згадав «керівництво з експлуатації» човна, де, між іншим, чорним по білому категорично заборонялося використовувати його при висоті хвиль більше ніж 0,3 метра, силі вітру більше ніж 3 бали і на відстані більше ніж 1 км від берега.

А коли мене вже понесло від берега і я, кинувши спінінга, сів за весла, то все, що мені вдалося, — це змокріти від поту і тільки. Мого човна відносило все далі. Цеглини–якорі вже не торкалися дна, а лише відтягували корму і ніс, а потім той якір, що на кормі, очевидно, зачепився за якусь підводну корягу. Човна розвернуло, і він зупинився, я спробував потягнути за линву якоря, але вона була натягнута як струна. Я не хотів залишатися тут, посеред озера прив'язаним і згадав про свого рибальського, насправді мисливського, ножа, якого саме для таких випадків і вожу у сумці для спінінгів. Довелося одним «якорем» пожертвувати, а іншого від гріха подалі витягнути.

Тоді мене ще раз розвернуло і деякий час крутило на місці, а потім понесло вздовж протилежного берега із ще більшою швидкістю. Найгірше було б напоротися на притоплений сторчак. Ще не факт, що надміцна, як сказано у «керівництві з експлуатації», але все ж синтетика, витримає таке. У якийсь момент протилежний берег уже почав здаватися ближчим. Я тривожно оглядався і шукав очима тепер уже ледь видиму самотню цятку «Хаммера» під похмурим небом. Натомість машини й люди на протилежному березі ставали все чіткішими, у людських силуетах уже можна було розрізнити чоловіків і жінок у якихось, начебто білих, покривалах поверх одягу.

Вони стояли тісним півколом довкруж багаття, і в мене одразу закралася підозра, що це, можливо, одна із тих сект, про які я і чув від Міхи, і читав в українській пресі. Вони трималися за руки й похитувалися в такт, як це зазвичай роблять люди, коли співають. А коли новим поривом вітру човен ще раз розвернуло, то до мене долинули і слова пісні:

Якщо це і секта, то, вочевидь, не наша — це до мене одразу дійшло. А що, людям також треба якось розважатися! І на цьому пустельному глинистому березі на тлі двогорбого гляціала під важким сірим небом важко було уявити сумнішу картину, ніж купку цих співаючих у білих покривалах на тлі понурого льодовикового ландшафту і самотнього рибалку у надувному човнику, якого ганяло озером уперед–назад… Вони мене, напевне, також помітили, але співати не перестали, навпаки, ще більше пожвавилися. Але мене у цей момент знову почало відносити.

Все ж я помітив підняті доверху руки, подумав, що це вітання, і також помахав їм спінінгом. Потім там, на березі, серед них почався якийсь броунівський рух, а я думав лише про гарячу ванну. «Як тільки виберуся звідси, з ванни не вилізу мінімум годину», — вирішив я тоді у своєму човнику, з веслом в одній руці, а спінінгом в іншій. Мабуть, тільки такий закінчений кретин, як я, може серед води думати про воду.

Мені у відповідь також замахали руками, щось закричали, і я нарешті зрозумів, що у них просто почалася якась неофіційна частина. Невдовзі високий жіночий голос затягнув:

Вітер немилосердно шматував слова:

але спів обірвався так само різко, як і почався. У цей момент вітер знову почав мінятися, і мене закрутило–завертіло посеред плеса, та я все ж помітив, що пожвавлення на березі викликане чаркуванням. Там, трохи збоку біля машин стояли столики, очевидно, із пляшками й закускою, і до них усі підходили, а потім до моїх вух долетіло неголосне і рване, наче прапор на вітрі: «Ура!». Як це прийнято у росіян, жінки пили нарівні з чоловіками. А після цього взагалі почалися дива, ще до того як мене почало відносити назад.

Вони розступилися, і на середину вийшов чоловік так само у білому покривалі. В одній руці він тримав пляшку, а в іншій — щось схоже на револьвер. У першу мить я навіть не повірив, що таке можливо. Але вітер дув від них, і до мене, здається, навіть донісся звук полегшеного зітхання, коли чоловік опустив револьвер і став у коло. Деякі і жінки, й чоловіки почали його обнімати. Потім вони знову розступилися, і з кола вийшов інший, уже без пляшки. Він так само приставив до голови револьвера, і, здавалося, я так само почув полегшене зітхання.

До мене нарешті дійшло, що це вони граються не в що інше, а в «російську рулетку». Коли я ще служив строкову, то вічно п'яний капітан Мазутов, або просто «Мазут», коли прокрався, також погрожував зробити собі «російську рулетку», що у його виконанні звучало так само, як зробити харакірі…

У цей момент до мене дійшло, що це у них, у цій секті, мабуть, щось на кшталт ритуалу. І поки мене почало відносити, я ще встиг побачити і третього. «Бог любить трійцю», — подумалося мимохіть, але й цього пронесло. Якась п'яна бабенція, з центнер ваги, хоч він і пробував її відпихати, від радощів повисла у нього на шиї й завалила додолу, вони обоє упали.

— У–у–у–у! У–у–у! — донеслося з їхнього боку якесь дике завивання, а може, просто вітер у капюшоні.

А потім був і четвертий, уже коли я нарешті кинув під ноги спінінга і, користуючись попутним вітром, двома руками як слід взявся за весла. І аж тоді до мене долинув сухий тріск пострілу. Я підняв очі й побачив, як той четвертий повалився на землю. Чийсь зойк — і завивання майже одразу кількома жіночими голосами, і ця огрядна, що досі ще лежала, і, здається, завивала лежачи найголосніше… Тоді я почав ще сильніше гребти: а що, коли цим ненормальним захочеться ще й по мені постріляти, хоча б тому, що я бачив усе це. Мене–то вони із револьвера з такої відстані не дістануть, а от човна продірявити можуть…

Після пострілу ніхто уже на середину не виходив. Мабуть, у них до першого трупа, вирішив я. Якщо допливу, треба буде зателефонувати у поліцію. Це ж убивство на моїх очах…

З кожним гребком та ще й із попутним вітром човна відносило все далі від їхньої компанії, аж поки люди й машини на тому березі знову не перетворилися на ледь помітних мурашок. Невдовзі я відчув тертя човна по намулі і ніс його вперся у твердий берег.

У поліцію я, звичайно, не зателефонував, нехай розбираються самі, та й тяганина, усі ці свідчення мені зараз ні до чого. А от повну ванну гарячої води таки напустив, хоча вистачило й п'ятнадцяти хвилин лежання. Відчув, що засинаю, а спати у ванній, як Петруня у туалеті, — це вже занадто. Мене відчутно морозило, міг бути й жар, але зміряти температуру я не мав чим. І ще я подумав, що непогано було б саме зараз перечитати Трубая. Після такої риболовлі кращого й не придумаєш!