Льодовик

Теплий сніг

Я часто думав про Іру: і зранку, і вдень, і ввечері. Особливо, коли наближався її приїзд або й просто так, чи коли вона через Міху передавала мені вітання.

— Чуєш, старий, Іра каже: передай Коломбові вітання! — це коли він при мені, трапляється, розмовляє з нею і не на підвищених тонах, як учора зранку, то відставляє мобілу і кидає оце: «Іра каже: передай Коломбові…».

— Ага, передай і їй також, — відповідаю.

Бо останнім часом я намагаюся сам їй не телефонувати, навіть якщо привід знаходиться.

Але тепер, після Мамонтового невдалого приземлення, у мене збільшилося роботи, і це допомагає відганяти дурні думки. Тепер я не лише замість нього гепаю льодорубом біля нашого Гляціала, а ще й розважаю самого Петруню, хоч мало б бути навпаки. Він, маючи лікарняний, міг би й не показуватися, але боїться, що я знищу всі його крижані витвори. Я їх потрохи все одно знищую, трощу льодорубом, спилюю шведською бензопилкою по одному всі ці крижані нарости, що їх наш Мамонт–Петруня дуже леліяв. А він мені тим часом зуби заговорює французькою кухнею…

— Та, — кажу, — знаю я ту французьку кухню. Ми ж у Хорватії у миротворцях були прикомандировані до французького батальйону, то у нас і ананаси із жаб'ячими ніжками на вечерю, і навіть морозиво французьке… — При згадці про морозиво я осікся, бо перед очима одразу виникла Лідка й бідний Оскар у конвульсіях.

— До речі, морозиво! Слухай прикол, — починає хихикати у свій загіпсований палець Петруня. — Сьогодні в метро їхав, одна дєвушка морозиво смокче… — Петруня аж слину ковтнув, видно, всерйоз згадав про свою розважальну місію. — Я потім уже відірватися не міг, дивився, як вона облизує собі пальці.

— Ну–ну, це цікаво? — заохочую Петруню, а сам думаю: невже сучий син наші з Лідкою балачки підслуховує?

Це могло б вийти у нього навіть мимоволі, із нашого спільного туалету. Бо ж там Петруня паперу розмотує неміряно. Каже, що у цей момент його пробиває на читання.

— І що далі? Ти пішов за нею? — запитую.

— Ні, не пішов. Ця історія без продовження…

— Ти збоченець, Петруню! — одразу ловлю його на гарячому.

— Та ні, серйозно, прикольно було…

— Ну, подивився і що?

— Нічого, вона почала кашляти.

— А чому?

— Не знаю.

— І все?..

— Та ні, я їй ще на плаття сів… Біля неї місце звільнилося, я і сів. А вона каже: «Мужчина, віддайте моє плаття»

— А ти кажеш «без продовження». Ну і?

— Нічого, я припіднявся, і вона його висмикнула.

— Ну, а про морозиво вже забув?

— Та ні, вона його до того часу вже досмоктала… До речі, мені треба купити колодочку, я бачив таку маленьку на Деміївському…

— А для чого тобі, чудило, колодочка? — Я вже давно відклав бензопилку і гатив льодорубом у крижане міжбрів'я Гляціала, аж тріски летіли, але Петруня, здається, цього не бачив.

— А хіба ти не помітив, що у нас із теплиці зелені саджанці деяких рослин пропадають?..

— Невже твою кропиву хтось з'їв?

— Ні, кропива якраз на місці. Баклажан пропав у третьому ряду між капустою. А може, це все через Міхове сухотрав'я, ггг…гг! — пародіює він Міху, але це буває рідко.

— Там, де була вишенька?

— Та йди ти! Вишеньку згадав… — огризається Мамонт.

Бо та вишенька — то окрема історія. Колись Міха уздрів її, здається, серед капусти. Він примусив Петруню її викопати, бо для вирощування деревець наша теплиця не пристосована, для саджанців потрібні інші умови, а нашій розсаді, особливо ґрунту, деревця лише шкодять. І Петруня тепер ту вишеньку у своїй кімнаті в дерев'яному кадубчику вирощує. Чекає он першого цвіту…

— У третьому? — перепитую я. — Між капустою?

— Про нього мало хто знав, я його між капустою приховав, а позавчора він зник.

— Поцупили? — киваю на паркан.

— Хтось із своїх. Упевнений, що Нонна.

— Навряд чи? — висловлюю я обережний сумнів.

— А от це я і з'ясую. На розпродажі на Мінському ринку я за нього сто гриваків виклав.

— І що?

— Клянуся, у мене навіть чек десь валявся. Дев'яносто сім із копійками.

Я прицілююсь і засандалюю льодорубом скільки сили.

— Гех! — відколюю брилу в людський зріст. — Харе на сьогодні! Можеш узяти її на санчата і витягти за ворота, — даю я наряд Петруні і з мрією про душ залишаю поле бою.

— А хто їх потягне? — ще чую бурчання нашого Мамонта, але вже навіть не оглядаюсь, бо за півтори години маю бути під редакцією, де мене чекатиме шеф. Я повинен відвезти його у театр імені Лесі Українки на прем'єру, куди він запрошений, як і на фуршет після прем'єри також.

Міху запросили, хоч і цей театр, й усі інші наші театри навіть московітсько–російських авторів тепер ставили виключно українською. Це також було одним із цих дивовижних перетворень, що й у кіно і на телебаченні, де до Льодовика транслювали майже виключно російські програми, про їхніх «звйозд» і тому подібне, а тут раптом як обрубало…

А коли я, вже поголений, у куртяку наопашки й водійських рукавичках, ковзаю доріжкою до гаража, Петруня знову на чатах.

— Росія для того й існує, щоб показати світові, як не треба жити, про це ще їхній Чаадаєв писав! — супиться він з–під брів на тлі Гляціала. — А Україна — щоб рятувати Захід від навали.

— Тільки Захід чи й Схід?..

— Так, досі нас топтали всі, кому не ліньки, але більше так не буде. Суть цивілізаційного розлому — це протистояння цивілізації цієї планети й Росії — останньої фашистської імперії сучасності, — корчить і далі із себе вумняка Петруня, сипле цитатами двадцятирічної давності.

— Вибач, мені пора. Стоп! — кажу йому. — Стоп чокін! Хенде хох! — Але він мене не хоче чути.

— На хуторі Михайлівському — географічний кордон, — поволі входить в екстаз Петруня. — І цивілізаційний…

— Який–який? Там же зараз Льодовик, — повертаю його до реалій. — Дивись, бо застудишся.

— Нічого… Варто лише Льодовику відійти чи хоча б почати танути, як знову все зміниться! — трапляється, ще навздогін гукає мені Петруня. Як на мене, зовсім не того їх там вчать, у тих есбеушних школах.

Останнім часом ми з Петрунею дискутуємо все більше біля Гляціала, за вправами із льодорубом. Коли я йду лупати те, що наросло за добу, а він просто, наскільки може, підтримує мене морально. Робить мені каву, розмірковує про глобалізаційні процеси або розповідає про свої походеньки. Про походеньки у нього найкраще виходить…

— Вчора знов як дурний находився по Героїв Дніпра… Там, як вийти із метро, — кільце, — починає з інтриги Петруня. — А з того кільця по обидва боки по три шістнадцятиповерхівки в ряд, знаєш?

Я мовчки гехкаю льодорубом, дискусії не виходить, і він продовжує:

— Сюди, правда, по Озерній, їх більше…

— Та це ж близько, — включаюсь я.

— Ну так, це ж тут, де шістнадцятиповерхівки… Але все одно, якщо оглянутися з ями, з кільця від метро, то в ряд тільки три видно, — сам себе поправляє Петруня. — Але ж я спустився від тролейбуса, то мені було «прямо» у протилежний бік. Каже: іди прямо, п'ять хвилин не більше. Три шістнадцятиповерхівки, моя третя. Я тебе зустріну, тільки голову висушу, каже. Між іншим, обіцяла енергійний секс. І каже, купи хоч одну троянду по дорозі, дуже троянди люблю… А тут зустрічний вітер з ніг валить. Мені ж за трояндою треба ще дорогу перейти на Оболонський ринок…

— Вчора — північний, — вихекую.

— Шо–шо? А… Та хто його?..

Петруня замовкає, я також не обзиваюсь, гехкаю льодорубом, віддихуюсь.

— Дивися, лиши мені цю брову, — нарешті Петруня коментує мої знущання над Гляціалом.

— І як? Купив ти їй ті троянди? — повертаю його до теми.

— Та… У такий вітер? Я дзвоню і її запитую: «Жовті будинки?» А вона відповідає: «Так, шістнадцятиповерхові!» То я пропензлював спершу аж у кінець проспекту Героїв Дніпра. І навіть виїхав ліфтом на шістнадцятий поверх до квартири дев'яносто якоїсь там, як вона мені сказала. Хоч консьєржка і ще одна стара, що їхала зі мною до третього поверху, обидві попереджали, що такої квартири на шістнадцятому нема… Я їй подзвонив звідти: «Де ти є? На північ чи на південь?». А вона знову своєї: «прямо»…

— Не дивуйся, жінки завжди легковажні щодо географії, — я необережно відколупую Гляціалові край брови.

— Стоп–стоп! Я ж просив — лиши брову, — зупиняє мене Петруня.

— Добре. Ну і що, знайшов ти її? — таки відставляю льодоруба.

— Кого?

— Ну, а кого ти шукав?

— А, на Озерній, вісім. Та вона, як виявляється, була просто п'яна. Я ще піднявся з нею знову на шістнадцятий поверх, а коли вона вийшла, поїхав донизу. Вона ще навздогін дзвонила, але я відповів: ви п'яні, і ви мені не сподобалися.

Наш Мамонт осікся і замовк.

— Правильно зробив, — підбадьорюю я його.

— Та ні, дурна історія. Ну, нічого, я вже скоро поправлюсь. Десь через півтора тижня гіпс знімуть.

— Дякую, що скоро.

— Та я можу хоч зараз зняти, якщо!.. — висмикнув руку з підв'язки Мамонт (хоч зазвичай, коли зламаний палець, то мало хто підв'язує), начеб мав мені нею вмастити у вухо.

— Та ні, нехай буде. Ти що?! Я ж це так, — звичайно, я поквапився його заспокоїти.

Він одразу ж запхав руку назад, а я про всяк випадок запам'ятав, як швидко він може її звідти висмикнути.

— А знаєш, чим ще та з Героїв Дніпра, ну, з вулиці Озерної, вісім, мені запала? — продовжив Петруня. — Вона сказала: «Чекай мене під парадною». «Парадная» — це ж пітерське! Ми ж також пітерські, і мій батько був пітерський, звідти, словом. Він там закінчував фізкультурний технікум…

— А таки ностальгуєш? — підморгнув я йому, але Петруня пропустив це повз увагу. — Ну, то треба було цей самий, п'яна жінка часом — це часом навіть краще…

— За що я люблю українців, ви у всьому можете знайти позитив.

— Слухай, росіянам я також вдячний, хоч як, але все–таки допомогли нам нарешті об'єднатися… Не мучся ти так, усе нормально.

— Я ж кажу — в усьому позитив, мать твою! — спалахнув Мамонт.

Росіянин за походженням і український буржуазний націоналіст за духом — це часом може бути дуже запальна суміш.

— Ну, не так, щоб і в усьому. — Чомусь так виходило, що я знову намагався його гамувати, може, все через той мізинець.

— Ага, скажеш! Хіба їм у голові була Україна? Вони ж прирощували до себе, хіба таке пробачається, друже?

— Але ж покаялись? Уже ж покаялися!.. — сам я і відповів за Петруню, все ще віддихуючись, витираючи з лоба піт.

— І поляки, до речі, також іще не покаялися, за стільки століть! — зітхнув Петруня, своєю здоровою рукою перехоплюючи у мене льодоруба.

— А турки? — продовжую я.

— І турки також. Але ж вони за морем… Вали, тобі вже пора, а то Міха буде психувати, — сказав він голосом моєї бабуні і першим рушив потрісканою цементовою стежиною до будинку, але враз зупинився і додав: — Якщо хочеш знати, то з цього приводу я прихильник Солженіцина, який пророкував, що погибельним буде наш шлях, якщо нам не дано очиститися від тієї скверни, що гниє у нашому тілі. Чого ж тоді зможе Росія навчити світ?

— Він мав на увазі ГУЛАГ?

— Не тільки ГУЛАГ, — похитав головою Петруня.

У його інтонації вловлювалося легке здивування. Вочевидь, я таки здивував його хоча б тим, що знав, що таке ГУЛАГ. Він, якщо йому вірити, вчився на історичному, але не закінчив. Хоча я маю підозру, що він все–таки щось та закінчив, і садівником до колаборанта Міхи його також прилаштували, але вже «наші», та й «їхні» також про це знають. Недаремно Валюша спершу настільки почала його опікати, що він її аж послав… до мене… Наш Петруня — ще той горішок, я це одразу зрозумів.

— Ну а культура, система цінностей?

— Яка система цінностей, про що ти говориш? Випити й закусити, і ще принизити іншого…

— Того, хто не п'є? — намагаюся я перевести на жарт, бо спина мокра, у роті пересохло.

— І того хто не п'є, і того, хто не закусує, — входить в азарт Петруня. — А чого варта культура, якщо потім мільйони трупів за надуманими причинами: класових ворогів, іновірців, інородців… Не має значення. Нічого вона не варта та культура, якщо потім іде усвідомлене винищення цілих народів. Ні та культура, що була «до», ні та, що «після»… Якщо нема каяття.

— Культура і каяття — це, по–моєму, не одне й те саме. Культура — це і є каяття…

— Це лише по–твоєму, Коломбо… Гидка мені культура, коли там танці на кістках.

— Чому обов'язково танці?

— Ну, не обов'язково танці, але все одно на кістках. Нехай спочатку покаються, щоб я побачив. А тоді поговоримо.

— Мамонте, ти страшний чоловік.

— Швидше ідеаліст, сам себе боюся, — похнюплено кидає Петруня, і в такі моменти він і справді більше нагадує історика–недоучку, ніж приставленого до нас «садівника».

— Але ж було каяття…

— Де? Хто бачив? Кого засудили, хто винен? — потрясає він взятим у мене льодорубом, ковзає стежкою далі, а я слідом.

Льодорубоносець — ось він тепер хто, вирішую я подумки.

— Заспокойся! — поплескую я по плечу друзяку Мамонта, дихаю йому в спину. — Хто винен, хто винен? Самі й винні! — Цей вранішній діалог під соснами на тлі розколупаного Гляціала, та ще й натщесерце, був мені уже не під силу. — Не будь надто вимогливим до себе і до світу, здається, тринадцятий пункт? — нагадав я Петруні одне із «Правил здорового Мамонта», які він же й приліпив ізсередини до дверей нашого спільного туалету і які за рік із гаком, відколи вони там висять, я вже вивчив напам'ять.

— Ну добре, а тепер Льодовик — це що, просто випадковість? — ще продовжував буркати Петруня, простуючи стежкою між сосен, а я за ним мовчки.

Що ж, мабуть, завтра або післязавтра почнемо із цього ж місця. Тоді я ще не знав, що завтра, а тим більше післязавтра мені вже буде не до розмов із Петрунею. А тоді я згадав ще один пункт із тих правил, а саме: «Щодня випивати 4 – 5 склянок чистої води». Просто дуже хотілося пити.

Через ці «правила», позичені, мабуть, із якогось шкільного щоденника, спершу я, а потім усі інші й почали називати Петруню Мамонтом. Зовнішня схожість — це вже другорядне.

Ці правила, мабуть, варті того, аби їх процитувати повністю.

Правила здорового мамонта:

1. Просинатися щоранку о 7.00 або раніше.

2. Вимикати комп'ютер о 22.00, лягати о 23.00.

3. Щодня випивати 4–5 склянок чистої води.

4. Не забувати вчасно чистити зуби!

5. Не проводити за телевізором (комп'ютером) більше двох годин без перерви; за день не більше 6 годин.

6. Перемежовувати роботу куховарством, гулянням і спортом.

7. Щодня робити зарядку і вправи для спини.

8. Гуляти не менше години в день, півтори — у вихідні.

9. У день з'їдати 2 – 3 порції фруктів і овочів.

10. Післяобіднє неспання.

11. Не пити кави після 6–ї вечора.

12. Пам'ятати, що мамонти все одно прорвуться, що кожне випробування для чогось потрібне.

13. Щонайменше раз на тиждень виходити у світ.

14. Не бути надто вимогливим до себе і до світу.

15. Вести щоденник хороших подій.

16. Вірити в себе.

17. Думати про інших людей, але пробачати собі помилки.

У 10–му пункті «неспання» виправлено на «несрання», у 11–му до цифри «6» хтось дописав синьою пастою одиничку — вийшло «16». Останні два пункти дописані від руки розмашистими округлими каракулями Мамонтового почерку, до того ж 17–й — так і залишався для мене загадковим. Я і Петруню запитував, що він мав на увазі, коли писав оте: думати про інших, але прощати собі? Але він нічого толком не сказав, мовляв, то не для середніх умів… А може, коли переписував, то просто пропустив слово чи два? Видно, списав десь бездумно, а тепер мені головоломка.