Льодовик

Пошуки ідентичності

Суцільна крижана пустеля починається десь кілометрів за триста–триста п'ятдесят на північний схід — надто близько, аби її морозяне дихання ми не могли не відчувати упродовж усього року. А крім того, ще є окремі нарости льоду — від кількох десятків метрів до кілометра–двох у діаметрі й південніше Льодовика. Найбільший, здається, на Сумщині в районі Тростянця на місці пречудових соснових лісів, від яких тепер і сліду не залишилося. І у Києві лід місцями також виходить з–під землі, і навіть південніше.

Наші вчені пробували вивести якусь закономірність, але поки що марно. Хоча, за однією з версій, той лід частіше вилазить там, де вода найближче підступає до поверхні. Колись, ще у дольодовиковий період, у таких місцях літніми вечорами стояли рої комарів, люди це бачили й саме там намагалися копати криниці. А тепер у тих місцях з–під землі вилазять льодяні прутні.

У нас також була криничка, але тепер на тому місці Гляціал. І через дорогу також була, навіть не криничка, а колонка, де тепер «дорогі гості» відгородилися гофрованим парканом. У них там свій Гляціал і час від часу чути гуркіт відбійного молотка, особливо у неділю, бо ж наші «дорогі гості» не зважають на Божий гнів. Праця у неділю у них і раніше не вважалася гріхом, а тепер і поготів. Мусимо терпіти. Коли Міха став колаборантом, він уже не мав вибору, а за компанію і ми з Мамонтом. В іншому місці люди не потерпіли б, але наша вулиця для бажаючих вкалувати у неділю, для «дорогих гостей» і особливо для нас — тих, хто їм служить, вважається ще більш–менш безпечною.

І хоча за «хутірмихайлівськими» (за місцем підписання) угодами, що врешті–решт були підписані, Мамонт також не може згадувати їх без йобкання, наші «дорогі гості» — кліматичні окупанти, як він їх ще називає, себто кліматичні біженці — можуть селитися й жити де завгодно, але вони все одно собі знають, де їм безпечніше. Бо на офіційному рівні начебто є домовленість на 50 років з наступною, якщо клімат не зміниться, пролонгацією. Ми на нашій вулиці також готуємося до гіршого. Тобто до тієї самої, як каже Мамонт, «профанації», хоча ми до неї навряд чи й доживемо. Може, лише Петруня й доживе, він із нас усіх наймолодший.

Бо тоді все так миттєво настало, оте похолодання, що навіть нашим затятим ворогам, а теперішнім гостям, довелося терміново міняти тактику. Бо ж за Семижопенків вони все ще продовжували нацьковувати одну частину України на іншу, і це, як не дивно, їм все ще вдавалося.

Були ідеї розділити нас навіть не на дві, а на три частини. Одну окупувати — Схід і Південь, Центр проголосити державою у Союзі і лише непокірний Захід відрізати й викинути, хоча, думаю, також із далеким прицілом. І за останнього Семижопенка йшло саме до цього! Тим більше деякі наші віслючі голови із гнилих інтелігентів також час від часу озвучували свої хворобливі фантазії про ампутацію по живому то Криму, то Донбасу… Та коли за три роки вище п'ятдесятої широти і східніше тридцятої довготи довгожданого літа так і не настало, і вони зрозуміли, що навіть не можуть перекинути свою техніку до наших кордонів, а в Криму піднялася вода й затонули рештки флоту, залишивши на поверхні лише ті секретні бочки, от тоді й почалася у них паніка й істерія!

Їм не позаздриш, і ми були б їх і так прийняли, якби вони виявили хоч трохи поваги й толерантності. Але тут їх потягло на нейтронну бомбу. В хід пішли ультиматуми! Мовляв, якщо за 24 години не буде рішення про дозвіл на масове переселення, то у них не залишиться вибору, крім як застосувати нейтронну зброю, яка вбиває все живе, а будинки, дороги, машини і навіть світлофори на дорогах залишаються неушкодженими. Можна тільки уявити: світлофори і далі собі блиматимуть, а нас усіх в одну мить перетворять на шкварки. Це був шок! Весь світ був шокований, окрім деяких виродків, звичайно, із наших ще заклятіших друзів.

Тим часом навалу кліматичних біженців із північного сходу вже неможливо було стримати. Жінки, діти, старі… Ми їх приймали, ділилися, чим могли, а тут раптом — нейтронна зброя. Те, що вони нас ніколи за людей не мали, це для нас не новина, вони й із своїми ніколи не панькалися. Але щоб так раптово ми всі стали на межу винищення! Наші телемарафони у прямому ефірі із англійським субперекладом тоді дивився весь світ. І ми зробили вибір. Це за одну ніч зробило нас нацією!

Від нашої суспільної пасивності, від того сумнозвісного «Моя хата скраю…» і сліду не залишилося. За кілька днів з усіх площ наших міст і сіл зникли усі пам'ятники Леніну, з тих, які ще залишалися, деінде лише валялися гіпсові рештки, а також інші символи російсько–радянського панування… Мабуть, таки справдилася приказка, що Бог наказує того, кого любить, аби зробити його кращим. На людей на Сході і на Півдні, на Заході й у Центрі начеб найшло просвітлення — не варто ворогувати, краще об'єднатися і повернути собі країну. Та й у самій Росії, а теперішній Московії, на вільній від Льодовика території також відбулися зміни, хоч і дещо пізніше.

Правда любить правду, як часто любить повторювати Петруня–Мамонт. «Усе, що нам усім треба, — це любов! Пам'ятаєш у Джона Леннона?» — відповідаю я йому. «А Христос? Він казав це ще раніше», — нагадує він мені. Це коли ми, вправляючись із льодорубами, коли піт уже заливає очі, раптом починаємо міркувати, що за диво нас усіх врешті–решт урятувало; коли те, що російський царат, а згодом радянська влада, триста з гаком років колонізації намагалися із нас вивітрити, за одну ніч вернулося.

Та ніч великого перелому, коли кремлівські карлики відступили і світ зітхнув з полегшенням, і стала кульмінацією небаченого єднання нації (цю ніч ще називають «ніччю прямих ефірів»). У мене тоді разів із десять виступали на очах сльози, та й не тільки у мене, коли навіть найбільш затяті українофоби переходили на українську. Останній із Семижопенків привселюдно покаявся і передав владу групі старійшин (бо спершу туди ввійшли лише старі, а вже потім їх замінили молоді, і в тому була мудра логіка старих) із безпретензійною назвою — Технічна комісія. Навіть ті, що до того не сказали українською ні слова, починали говорити нею і каялися, що не зробили цього раніше, хоча їх ніхто й не просив каятися.

Льодовик спонукав повернутися до витоків, і всі були в одному пориві: якщо треба сто років, то й сто, а якщо тисячу, то й тисячу! Але вистоїмо. Хоча у душі кожен сподівався максимум на кілька років життя поряд із усією тією масою «дорогих гостей», переселенців із північного сходу.

Зберегти себе і не перемішатися, не розчинитися. Усі громадяни України проявили небачену до того одностайність і якось в один момент, не змовляючись, заговорили українською. Всі, як один, незалежно — українці, росіяни, євреї, греки, гагаузи, угорці і навіть ті, що називали себе закарпатськими русинами, відмовлялися читати російськомовні газети, дивитися телебачення і слухати радіо.

Пізніше, вже після заворушень у Москві і зміни їхніх «царів», коли їхня Технічна комісія уклала з нами угоду про перебування на нашій території їхніх «кліматичних біженців», то навіть найняти із наших громадян якогось працівника для якихось їхніх установ, що покликані були забезпечити життєдіяльність усієї цієї переселенської маси, було великою проблемою. Це саме і щодо редакції єдиної російськомовної газети, яку вони тут, у Києві, згідно з угодою, відкрили не для своїх, а для наших. Парадокс, але ніхто із наших не погоджувався іти туди навіть прибиральницею, не те що редактором. Ніхто не бажав на них працювати. Щось схоже було хіба на Західній Україні у 1990–91 роках, при тих перших ковтках свободи.

Але то все одно не порівняти із консолідацією періоду нейтронного шантажу. І у Донецьку українська лунала у ці дні навіть бадьоріше, ніж у Львові…

— Якщо вони так, то ми їм оце! — різні варіації на тему «дулі з маком» я чув тієї ночі і не вірив своїм вухам.

Ще тиждень, навіть день перед тим ніхто не вірив, що взагалі таке можливе. І хоч наш люд час від часу і до того дивував, якщо згадати той же 1991 рік, чи й Помаранчеву революцію, але щоб аж так, аж такою одностайністю — то такого не сподівався ніхто: ні вороги, ні друзі — ніхто, жодні дармоїди аналітики не могли цього передбачити! Нейтронна загроза, можна сказати, за одну добу зробила із нас націю. Йдеться, звичайно, про щось більше, ніж кордони, мова, релігія, історія, культура чи побутові звички. Це називається — спільна доля.

Зазвичай таке не з'являється в один день, для цього потрібна колективна пам'ять і століття злетів та падінь або загроза бути знищеними всім одразу… Гарячі голови, як–от наш Мамонт, який, відклавши льодоруба, любить вдавати із себе вумного, так і каже, що це Боже провидіння і що так нам усім і треба було, з тим Льодовиком!

І все ж, після того як Технічна комісія у всіх прямих ефірах оголосила, що ми не збираємося здаватися, і готові померти за свою землю, як і в часи Тузли, почали крутити: «Одна калина за вікном, одна родина за столом…», то кремлівські пацюки почали поволі давати задню. Мовляв, їх неправильно зрозуміли, а Гебістов навіть сам звернувся до нас каліченою українською. А все, що було після того — ще одне звернення Технічної комісії і той термін, протягнутий через ООН, «кліматичні біженці», бо «дорогі гості», — це вже з'явилося потім.

Умить усі ефіри стали україномовними, усі газети, журнали, у тому числі й глянцеві. Все кіно — також тільки українською, я й не знав, що у нас стільки фільмів, яких раніше не показували. Навіть у Криму закінчилося домінування російської культури. Було відчуття, що всі начеб просто чекали приводу і нарешті його отримали, щоб навернутися до українського. Якось в одній із «ворожих» українських газет, котрі часом підбираю на столі у Міховій приймальні, поки його секретарка Валюша їх не приховає, вичитав, мовляв, це тоді віддалено нагадувало Чехословаччину 1968–го. Бо і в Празі шістдесят восьмого на знак протесту проти радянської окупації також усі одразу забули російську музику, російських співаків, російське кіно і російську літературу, а за кілька днів найпопулярнішими мелодіями всіх кабаків стало кантрі…

Хоча вже тепер лунають голоси і про те, що така раптова добровільна «українізація» всього і вся може мати й негативні наслідки. Мовляв, українці ще чого доброго почнуть вважати себе «пупами землі» і якимось чином захочуть доводити свою вищість над іншими, у першу чергу над найближчими сусідами. А це може сумно закінчитися. Бо ж, як і на початку 1990–х, знову почали з'являтися брошури, де стверджується, що українці і єгипетські піраміди збудували, і Вавилон також, і навіть Ісус Христос є сином не єврейки, а українки.

Я навіть поділився цими міркуваннями із Петрунею, але, на його думку, всі ці брошурки — просто бздури другосортних ідіотів, а оскільки ми тепер разом з усіма в Альянсі, то на ці примітивні страшилки просто начхати.

— Пане Миколо, ми ж тепер в Альянсі, а кацапи під кригою. Не бійсь! — І очі добрі–предобрі, як завжди, коли наш Мамонт вважає, що кидає лайном собачим на свою історичну батьківщину.

— Петруню, дорогенький… — починаю вкрадливо.

— Що, пане Миколо?

— Дорогенький…

— Йоб!.. — він уже напоготові, але я не даю йому закінчити.

— Таваріщ Петруня, смірно! — раптово рубаю йому, це моя маленька помста за принижену Расєю, чи то пак Московію, якої тепер уже ніхто не боїться.

— Так дєржать, пане Коломбо! — парирує Петруня.

— Отставіть! Вольно! — не даю я йому розслабитися.

— Хенде хох! Йоб вашу мать! — жартома замахується він на мене льодорубом, або шведською бензопилкою, або зігнутим ломом, або просто тим, що є під руками, і на тому дискурс тимчасово вичерпується.

Насправді росіянам, які у нас живуть, та й багатьом українцям, найважче було позбуватися вживання імен і по батькові. Бо ж якщо вже до європейської норми, то в усьому, а найперше, звісно, у якихось суто формальних речах, як от звичайне звертання. Всі, як один, у спільному пориві, щоб позбутися східного впливу, кілька сторіч тому нав'язаного нам росіянами вживання імен по батькові, почали вживати лише імена й прізвища. Можна сказати, що за одну ніч усі, наприклад, Вєри Івановни вмить стали просто Вірами, або навіть пані Вірами, як–от наша редакційна прибиральниця… З цього можна насміхатися, але за інших обставин для цієї формальності потрібні були б довгі десятиріччя. А так — за одну лише ніч добровільна відмова від імен по батькові наблизила нас до європейської практики більше, ніж усі роки дольодовикових розмов про інтеграцію.

І навіть у Донецьку чи в Криму, коли «дорогий гість», чи то пак кліматичний біженець звертався до нашого громадянина своєю мовою, наші відповідали лише українською. Таке до Льодовика можна було спостерігати хіба десь у Тернополі, а тепер скрізь: росіянин звертався до росіянина лише українською.

Спочатку це забавляло і тішило, тепер же всі звикли і це сприймається просто у межах норми. Та й наші «дорогі гості» також уже, здається, з цим змирилися і принаймні до нас намагаються звертатися по–нашому. А в їхніх газетах та телепередачах тепер ґвалт про асиміляцію. Мабуть, тому і з'явилися усі ці гофровані паркани.

Ще у перший рік, коли почалися напряги з Росією, погрози й шантажі, наш уряд дозволив переселитися в Україну всім російським громадянам із українським корінням. Розраховували, згідно з останнім російським переписом, на кілька мільйонів, але одразу ж зголосилося майже двадцять мільйонів. І це при тому, що люди згодні були добровільно міняти громадянство. Все це реєструвалося через Інтернет.

Наші чиновники та й усе суспільство були приголомшені такою кількістю потенційних переселенців, ми просто фізично не змогли б усіх їх розселити. У деяких місцях, як–от на Кубані, хоч її Льодовик і не зачепив, записувалися цілими селами і навіть містечками, особливо у прикордонні, а також у Сибіру. Довелося відкинути Сибір і Далекий Схід, бо ж їх Льодовик оминув. До того ж Далекосхідна республіка тепер знову незалежна та й заселена переважно московітами китайського походження. Бо хоча Петруня й казав, що вони там, на Далекому Сході не перейменовувалися і далі продовжують вважати себе росіянами, але він міг і збрехати.

А коли з початком льодового нашестя почалося нашестя переселенців зі сходу, коли їх уже не було куди селити, тоді наші нарешті вирішили ввести обов'язкове вільне володіння українською — екзамен не лише з усного мовлення, а й з граматики… Але й це мало допомогло. Виявилося, що, коли треба, нашу мову не так уже й важко вивчити. Обов'язковий екзамен з мови не зупинив навали, це лише посіяло додаткову нервозність, бо Льодовик наступав і часу на формальності не залишилося зовсім. Врешті–решт усі російські громадяни ринули до нас суцільною масою.

Та й портрет типового росіянина–московіта тепер дещо помінявся. Якщо до Льодовика це переважно галаслива, зверхньо–нахабна, вічно з перепою, непривітна особа, то тепер галасливості й зверхності поменшало. І все ж росіяни–московіти перестали б бути самими собою, якби не спробували все повернути у вигідне їм русло.

Спроби виставити нам якісь претензії трапляються ще й зараз. Але за відсутності в Україні їхніх засобів впливу — російської преси, російського радіо і, головне, телебачення, а точніше — самих споживачів, хто б захотів цю туфту слухати. Знову зробити із нас чергових «фашистів» вони вже й не мріють. Так, по–дрібному вколоти хіба що. Бо ж звикли, що ми століттями на них працювали, віддавали життя за їхню перспективу, а тепер урвалося. Їм мало, що ми їх впустили до себе і навіть дозволили ставити ті довбані «залізні завіси». Впустили, живіть собі, лише не заважайте нам бути самими собою, не плутайтеся під ногами.

Їхні Гебістов із Чекістовим, коли запахло смаленим, так само раптово зникли у невідомому напрямку, як наші Жопенки. А їхня Технічна комісія, до речі, так само почала з масових перейменувань. Якщо, звичайно, не рахувати відтоплювання з–під криги Кремля. Це відтоплювання з'їдає левову частку їхніх ресурсів, і багато хто з наших щиро співчуває цій їхній московітській твердолобості. Вони понавозили туди якихось чудернацьких духовок «на газу», які там у них час від часу ламаються, і той Кремль то заливає водою, то він замерзає. Словом, довго він усе одно не простоїть. Наш Петруня, хоч і росіянин, каже, що Кремль — купу цегли — потім можна буде відбудувати, краще подбали б про простий народ, який вимирає. Але коли там дбали про народ?

Здавалося б, у них свої проблеми, у нас свої, а в минулому вони нам їх стільки понастворювали, що теперішні їхні біди нас начеб і не повинні гребти. Але ми ж усе–таки люди, християни! Звичайно, ми і тепер їм допомагаємо. І на міждержавному рівні, й у повсякденному людському спілкуванні також.

Останнім часом навіть у київському метро, якщо хтось із «дорогих гостей» запитає щось російською, то кияни частіше все ж таки ставляться із розумінням. На відміну від перших років, коли відповідали приблизно так само, як колись, ще за совєтів, вони нам. Мовляв, не розумію, запитайте нормальною мовою. А могли й у пику заїхати. Але тепер уже вляглося, і ця взагалі–то непритаманна нашій ментальності агресивна неприязнь і войовничість у настроях помітно вщухли. Хіба за винятком кількох радикальних угруповань, напівтаємних молодіжних організацій на кшталт «Молодої сили».

Це переважно ще зовсім жовтодзьобі юнаки, і тепер вони за іронією долі полюють за Міхою. Чому за іронією і чому за Міхою? А тому, що наш Міха, хоч і паскуда, але все ж, як це кажуть, — «найменше зло», тобто зовсім не вартий того, щоб на нього полювати. І я припускаю, що якби він не погодився стати редактором тієї колаборантської газетки, то цілком спокійно міг видавати газетку тієї ж «Молодої сили». Для Міхи, мені здається, все одно, що видавати, лише б добре платили. Напевне, це його і справді слабке місце, риса, не гідна наслідування. Але ж не настільки, щоб погрожувати його утопити у власному лайні, відірвати яйця, а чи відправити углиб Льодовика на повітряній кулі із пачкою його «Голосу Отечества» для баласту.

Про все це я дізнався із листівок, які вони періодично підкидали, а якось вдалося упіймати одного із двох гавриків за шкірку, інший зумів вирватися, коли вони підсовували під гаражні двері чергову листівку із цими ж таки погрозами, хоча текст загалом нагадував якусь жорстоку пародію. Майже дослівно пам'ятаю початок: «Колаборанти не люди. Віднині слово «колаборант» для нас найстрашніше прокляття. Віднині слово «колаборант» розряджає рушницю. Але не будемо багато говорити чи обурюватися, будемо діяти…»

Я побачив тоді цих пуцьвірінків через відеоспостереження випадково, бо навіть не думав, що вони настільки знахабніють. Надавав потиличників і відпустив. Хоча й сам потім посміявся, уявивши, як ці горобенята запихають Міху в корзину з оберемком газет і обрубують кінці. І він летить: «Па–па, Міха!» — і всі роблять йому ручкою.

Але ж я то знаю, що з Міхи редактор суто номінальний, він там із самого початку ні в що не втручається та й самої газети не читає. Думаю, він і йшов саме з цією умовою, аби ні в що там не втручатися і нічого не читати… Іра також про це знає, Петруня ще знає, ну і, звичайно, про це знають ті, хто з ним працює і хто його наймав. Можливо, що ці юнаки із «Молодої сили» також про це знають, але просто не можуть знайти іншого колаборанта для показового польоту чи топлення в лайні?

Міхові шефи — також із «дорогих гостей», — ці ефесбешники під прикриттям «Общєства по связям із соотєчєствєнніками» довго не могли знайти редактора для своєї єдиної на всю Україну російськомовної газети, на яку наш уряд дав дозвіл і яка мала розповсюджуватися не у межах їхніх бляшаних парканів, а серед наших громадян. Хоча, як на мене, — це марна затія. Бо ж газети зараз і так мало хто читає, а московітські тим більше.

Щось із півроку оголошували конкурс за конкурсом (згідно з нашими законами), але ніхто не з'являвся, взагалі не було жодного бажаючого. Аж поки наш Міха не надумав прославитися і стати колаборантом. Ще й Мамонта підговорив, просто для того, щоб конкурс відбувся. Проте Мамонт за національністю росіянин та ще й за освітою не журналіст, а інженер–зв'язківець, а їм потрібен був хтось не лише з українським громадянством, а ще й із титульної нації і з прізвищем на –енко. А тепер ще і я з ними в одній зв'язці, так вийшло. Але я за Міху просто горло порву. Тим часом Міха вже мені натякав, що Петруню до нас упровадила українська СБ. Він так і сказав «упровадила», слова такі знає, редакторські.

— Петруню, а що, наша СБ вже хіба не працює на Московію? — не втримався я ще тоді, щоб не підколоти нашого садівника, хоча мені й пофіг, «упровадили» його до нас чи ні.

Він вирячився на мене, а потім відповів дуже так серйозно, закотивши варґу:

— Думаю, що ні.

Потім я по дурості ще Міхові зображав, як Петруня закочував ту варґу, а він перед тим пообідав дерунами у «Пузатій хаті» й дихав на мене часником, і від того я почувався ще більшим зрадником. А Міху, позаяк він ту газету робить, її ж все одно майже ніхто не читає, хлопці із «Молодої сили» мали б ще й охороняти. Та й Іра так само каже, коли приїздить «люксом» по обледенілому автобану з Одеси.

— Миколо! — звертається вона до мене. — Ті юні месники, що хочуть провчити Міху, мали б ще допомагати тобі берегти його дупу, а не робити засідки.

Іра за словом у кишеню не лізе, а про засідку їй Петруня сам проговорився. Ті хлопці не полінувалися і, мабуть, цілу ніч поливали у нас під ворітьми і таку ковзанку зробили, а там же одразу й косогір. А тоді ще у нас камер спостереження не було, і весь той підступний задум їм майже удався. Винахідливі наші хлопці до таких штук, виявляється. І якби не мій водійський досвід, усе могло б закінчитися дуже невесело.

Хлопці, видно, начиталися не тих книжок і все надто близько приймають до серця. Хоча деколи Міха й мене настільки виведе, що, здається, і сам придушив би, як гусака… Але я швидко відходжу. А от ті хлопці — ні. І бажання розібратися з колаборантом Міхою у них, здається, лише наростає. Правда, на нашій вуличці вже давно не показувалися, бо тепер і у нас, і у «дорогих гостей» через дорогу скрізь камери. Проте у місті, коли ми вирушаємо у редакцію, небезпека залишається.

Хоч усі наші міста тепер суціль українські, але й російську, чи то пак московітську, також чути. Бо й у своїх, колишніх російськомовних, ще деколи проривається, та й «дорогих гостей», коли вони вириваються із–за своїх бляшаних парканів одразу чути. «Русо турісто» совкової закваски, яке було, таке й лишилося — крикливе й нетерпляче. Ну а свої, з поза «бляшанок», то тепер у нас навіть старушенції — внучки енкаведистів, що дожили до наших днів при нормальній пам'яті, російською розмовляють хіба вдома, та й то пошепки. І не через те, що чогось остерігаються, а з принципу, як усі! Бо, мовляв, якщо вони усіх нас без розбору хотіли спалити нейтронами, то тепер слова їхньою мовою від нас не почують.

Це був спонтанний і у дечому, можливо, хаотичний, але настільки піднесено–патріотичний порив, що тепер навіть пригадати важко, з чого те все почалося. Але за якийсь тиждень навіть на банкоматах (де засвічується вибір мови) і то не стало російської. Бо й справді, яким тупим треба бути, щоб не прочитати (враховуючи мовну близькість) те саме українською! Наступне, що мене здивувало, — це відмова від імен та по батькові в офіційному мовленні і на різних офіційних бланках, а також те, з якою оперативністю це було втілено. Мовляв, московітська традиція — на фіг! Ми ж європейці, у нас тільки імена і прізвища, як було колись, за козаків… І таке інше, і тому подібне.

Перетерпіти і пробачити! Саме цього вчила до Льодовика Українська православна церква Київського патріархату (не знаю, мабуть, й інші того ж вчать, просто в інших я не бував) і сама дочекалася об'єднання у єдину помісну. Відбулося це якось тихо, можна сказати, по–церковному стримано, скликали об'єднавчий Собор і… Я тоді якраз хворів запаленням, відлежувався, марив, стікав потами, і було не до новин. Лише згодом дізнався, як це відбулося, вже коли видужав. Тобто десь за день–два після того, як це сталося, і тому своє одужання я також пов'язую з такою екуменічною подією. Ото бабуня зраділа би, вона із 91–го року визнавала лише Київський патріархат і яблука на Спаса їздила святити аж у Володимирський собор, я це точно пам'ятаю. На жаль, не дожила.

Десь у ті ж дні, поки я хворів, в Одесі зняли і втопили у морі пам'ятник Катерині ІІ, а Південну і Південно–Західну залізниці нарешті урочисто перейменували відповідно у Харківську та Київську. Тим більше, що у розкладах руху потягів, як і в розкладах польотів пасажирської авіації, північно–східний напрямок якось відпав сам собою, оскільки їхати вже не було куди і до кого.

Правда, якийсь дивак у Гідропарку на Трухановому острові, що тепер і сам більше нагадував субарктичний острів Врангеля, лише, принаймні поки що, без вівцебиків та білих ведмедів, організовував на повітряній кулі польоти на оглядини Льодовика. Це мені Мамонт розповідав, бо він ще думав, чи не полетіти і йому? Оглянути історічєскую родіну, так би мовити, з висоти пташиного польоту? Але поки Мамонт думав, того чоловічину в буквальному розумінні вітром здуло, до того ж разом із групою туристів. Ще над Путивлем його бачили наші прикордонники, а далі зірвався потужний південно–західний вітер, і так і не знайшли ні кулі, ні його, ні тих нещасних туристів, що піддалися на авантюру. От я й кажу Мамонту, що його янгол–охоронець того дня не спав.

Нарешті перейменували Кіровоград у Золотопіль, Дніпропетровськ у Січеслав, а всім Первомайськам, Джержинськам, Комунарскам, Комінтернівськам і Кіровськам просто повернули їх первісні назви. А якщо, наприклад, у межах того міста колись було кілька сіл чи містечок, як от у миколаївського Первомайська, то назву вибирали на місцевому референдумі… Ну і вже зовсім приємна дрібничка — на одно– та двогривневі купюри знову вернулися наші вусаті князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий, що їх колись на догоду росіянам якийсь паскудник на чолі Нацбанку замінив більш звичними для московського ока бороданями. А соткам повернули справжнє Шевченкове лице замість зрадливого «пасічникового» фейса…

Але водночас із тим як ешелони з кліматичними біженцями з північного сходу все прибували й прибували, у нас розвинулася просто якась навіть змагальність із повного ігнору російської усім суспільством — від малого до великого. Мовляв, якщо і справді не маєте де подітися, живіть з нами, але після того як ви хотіли усіх нас розплавити нейтронами, ми вашою не заговоримо, забудьте. Наші бабусі, навіть ті ж онучки енкаведистів, дідусі яких ставили наших хлопців до стінки лише за підозру в нелояльності, тепер, які ще були при пам'яті, також брали до себе на квартири біженців зі сходу, однак говорили з ними лише українськими словами й інакше як «гості дорогенькі» не зверталися.

Проте хто не повертався, віддаючи перевагу перед нашою тундрою тундрі прикаспійській, — це наші «колишні». Вся ця поїбень із колись наближених до владного корита. Після падіння останнього із Семижопенків, як і після Помаранчевої революції, все знову повторилося, тільки у значно більших масштабах. Всі вищі чини, все це кодло із численною челяддю рвонули за східний кордон. Кліматичні біженці звідти до нас, а наші казнокради побігли у зворотному напрямку.

Тепер же, коли все, що вище п'ятдесятої паралелі і східніше тридцятого меридіана, скував товстий шар криги, вся ця публіка, звісно, тиснеться поближче до тепла і нової московітської столиці, до Краснодара і його околиць. Але до них тепер, здається, нікому нема діла. Окрім прокуратури, звичайно. Однак із їх видачею все ще триває паперова тяганина. Я взагалі не вірю, що когось із цієї босоти колись візьмуть за матню і скажуть повертати накрадене. Наші люди здатні швидко забувати зло. Але й те, що у важку годину вони здатні миттєво мобілізуватися, також правда.

— У цікаві часи ми живемо, Коломбо. Таких цікавих іще не було! — часто починає Петруня.

— Краще б були менш цікаві, тоді б я ще, може, взагалі трохи риби половив…

— Лови собі в «айподі», тепер такі цікаві програми з'явилися, взагалі, — дрочиться, дістає мене моїм «взагалі» Петруня.

Він знає, що й Міха грається так, полює у «планшеті», тому пропонує і мені. Але я ніколи не любив комп'ютерних ігор, хоч тепер їх просто тьма, на всі смаки, і, звичайно, всі українською. Вже ніхто й не уявляє, як це можна не українською, хоча до Льодовика, точніше до нейтронного шантажу, комп'ютерні програми майже скрізь були російською, а клавіатура тримовною. У розпал російського шантажу і погроз спалити нас живцем, українці почали масово міняти клавіатуру з англійсько–українсько–російської на двомовну — англійсько–українську, хоча цей процес, звичайно, затягнувся дещо на довше. Редакція «Голоса Отечества» не рахується, там усе не як у людей. Там навіть досі святкують Дєнь Побєди лише 9–го, хоч ми вже давно, як і всі європейці, перейшли на 8–ме. А насправді, кому треба, то поминають і 8–го, і 9–го, і ще й 10–го…

Офіційно тепер у нас лише 8–ме, покладання квітів і тому подібне лише того дня. Бо їхнє 9–те відмінили після нейтронного шантажу урядовою постановою разом з іншими комуністичними святами, які у нас на той момент ще залишалися. А у наших «дорогих гостей» той Дєнь Побєди ще й зараз деколи нагадує день ненависті. Принаймні в останні передльодовикові роки це виглядало саме так — день ненависті до всього світу, а особливо до найближчих сусідів. Від цього вони чомусь не можуть відмовитися найдовше. Хоча українські газети, які я регулярно, під пильним наглядом Валюші, почитую у Міховій приймальні, і пишуть, що й московітська Технічна комісія також думає перенести червоний день календаря на 8–ме, бо ж вулиці вони у свій час також почали перейменовувати за нашим прикладом, та й міста також. Правда, на Західній, а частково у Центральній Україні це зробили ще задовго до Льодовика.

Для значної маси наших «дорогих гостей» із їхнім століттями культивованим дуже радикальним націоналістичним світоглядом і отим зверхньо–зневажливим ставленням до всього «нє рускава», до всіх без винятку сусідів, а особливо українців, усі ці масові перейменування стали холодним душем, я б сказав — просто льодяним. Справжнім шоком. Передусім, коли етнічні росіяни, громадяни України, почали масово змінювати прізвища на схожі, але українські. Як–от: Петров на Петренка, Сідоров на Сидоренка… Так само, як це робили деякі українці, аби просунутися по службі або просто вижити при Російській імперії та при совєтах. А люди творчого складу взагалі змінювали їх чомусь найчастіше на Дніпровий, деколи ще на Деснянський!

Ми з Міхою ледь переконали нашого Петруню, аби не робив цього. Він раптом також захотів стати Дніпровим, мовляв, щоб уже всі знали якої землі син! Але ж у нього таке гарне прізвище — Іванов. На Іванових, колись казали, вся Росія тримається, та й новий прем'єр у них після усіх цих Чекістових і Гебістових також нарешті Іванов! Однофамілець Петрунін.

Можливо, саме те, що теперішній московітський прем'єр також Іванов, і допомогло умовити нашого Мамонта залишитися Івановим. Правда, тоді ще не було тих потворних жерстяних парканів, які наша преса дружно охрестила «залізною завісою» і які його чомусь бісять найбільше. Якби тоді, у перший рік, одразу з'явилися ці потворні «залізні завіси» із дірочками, ніби подзьобані долотом чи киркою, через які, вочевидь, добре зирити на всі боки, самим залишаючись невидимими, нам би навряд чи вдалося зберегти Петруні його прізвище.

Але у перший рік наші «дорогі гості» ще нас так не боялися і від нас аж настільки не відгороджувалися. А може, вони просто так звикли і за «залізною завісою» їм комфортніше, ніж без неї, нехай навіть та завіса із подзьобаної долотом гофрованої бляхи. Бо загрози ж їм, окрім поступової асиміляції, більше ніякої немає, та й просто не може бути. Хоча б тому, що їх до нас привалило майже стільки ж, як і нас самих, та й про нейтронну бомбу ніхто поки що не забуває.

За використання нашої території вони начебто платять і начебто газом. Але, по–перше, ми вже й самі навчилися виробляти його у достатній кількості із тих же сланців, по–друге, «дорогі гості», як завжди, хитрують і тирять безбожно і у нас, і самі в себе. А по–третє, їм того газу тепер самим не вистачає. Бо хоч далі Уралу Льодовик таки не пішов — там просто мерзлота стала ще мерзлішою, тобто глибшою, але на обігрів самих місць видобування йде чимало енергії, а ще плюс Кремль і Мавзолей під ним.

Хоч Москви уже на мапі нема, але Кремль і Мавзолей вони вирішили зберегти за будь–яку ціну і тепер день і ніч розморожують навколо них кригу, збудували гігантську теплицю і гріють, гріють. Вони вважають, що без Кремля і Мавзолею їм буде гаплик. Хоч багато хто у світі вважає навпаки, і наша преса, яка після Семижопенків знову впивається недозованою свободою, активно це коментує. Але я б не смакував чужого горя. Бачу ж, як страждає від цього Петруня.

Мало того, що ті льоди мають властивість постійно наростати, кудись рухатись, а від того і постійні аварії на їхніх газових магістралях, то ще й та нав'язлива затратна справа із обігрівом Кремля з Мавзолеєм. Із нашим Мамонтом як з етнічним росіянином я намагаюся на такі дражливі теми не розмовляти, йому і так нелегко змиритися, що його президент, той, що погрожував нам нейтронним бомбардуванням, виявився кретином. Хоча його радикалізм мене і насторожує. Щодо асиміляції колишніх росіян. Українці ніколи про таке і не мріяли, на відміну від тих же московітів, які ще як були тими допетровськими московітами, то вже собі щось таке замишляли… А нам якось і все одно, ви тільки нашого не чіпайте! І тепер, коли на офіційних міжурядових переговорах новітні московіти, щоб більше нам сподобатися, пробують звертатися українською, наші урядовці їх ввічливо зупиняють, мовляв, є ж перекладачі, — і жодних проблем.

Щодо радикалів я завжди маю сумніви у їх щирості, і наш Петруня не виняток. Бо колишні росіяни, поляки, турки чи греки, які стали українськими буржуазними націоналістами, завжди радикальніші у своїх поглядах за основну масу. Звісно, це підсвідоме: перехід у чужу віру вимагає більшого послуху й ревності хоча б із суто психологічних мотивів. Втім, радикали — це все ж переважно люди фанатичної віри, а Петруня мало схожий на фанатика. Це ще тим юннатам із «Молодої сили» можна повірити, що вони справді кажуть те, що думають.

Якщо вони, наприклад, кажуть, що Міха — колаборант і гнида, то вони його таким і вважають. І якщо національна гідність, солідарність, взаємоповага є їхнім гаслом, то це для них, хочеться сподіватися, і справді не порожні слова. Молоді і мають бути такими. А ми ж із Мамонтом, вважай, застарі уже, щоб без цинізму кидатися гаслами, ми ж іще із дольодовикового… Ми уже молодих не розуміємо, принаймні мали б не розуміти, — їхніх швидких вироків: хто правий, хто винуватий. Надто швидкий у них суд, у тих молодих засранців.