Льодовик

Не пити кави після 6–ї вечора

Після Льодовика ціни на все одразу стрибнули стрімко догори, але за дивною логікою економічних законів поступово повернулися на дольодовиковий рівень, а потім навіть упали, як і рівень води у Світовому океані, і навіть нижче дольодовикових. Проте не на все і не всюди.

Ціни на житло у новій столиці Одесі та її околицях і досі продовжували бити всі рекорди. Наприклад, якась глибоко дольодовикова однокімнатна «хрущовка» в одеському спальному районі тепер була рівноцінна розкішним апартаментам у центрі Києва… Так само подорожчали заморські фрукти, навіть яблука, грушки, сливи й вишні, які тепер також були заморськими, бо місцеві тепличні, із низькорослих сортів, що поширилися у нас після похолодання, не мали того смаку.

Найбільше із продуктів повсякденного вжитку подорожчали чай і кава. Зміна клімату, глобальне похолодання й просування Льодовика на південь вплинули таким чином, що там, де раніше були чайні та кавові плантації, вони перестали рости або просто достигати, а знайти нові, сприятливі за всіма параметрами кліматичні зони, як правило, десь у передгір'ях, виявилося надскладним завданням навіть для сучасної агронауки. Завдання ускладнювало ще й те, що для культивування чайних та кавових плантацій потрібно багато років…

Якщо до чаю я був цілком байдужий, то життя без кави важко було уявити. Правда, наші досить швидко навчилися робити ячмінні, цикорієві і навіть якісь ялівцеві замінники, хоча мені все ж більше смакували італійські. Шоколад, звісно, також був із замінників. Щодо чаю, то на стелажах супермаркетів якісних замінників у яскравих упаковках, які нагадували колись популярні сорти, було ще більше.

Подейкують, що у кого були хоч найменші запаси дольодовикових кавових зерен, той одразу ставав мільйонером. Та я думаю, що таких було небагато, ніхто ж не думав і не готувався, та й самі ті зерна мають обмежений термін зберігання. І лише минулого року десь на північних схилах південного Мадагаскару і ще, здається, на Богом забутих Галапагосах нарешті почали плодоносити вже нові кавові плантації. Але скільки там тих Галапагос? І все ж мені одну двохсотграмову упаковку пощастило дістати, хоч і довелося викласти за неї майже весь аванс.

Про каву, яку залишив на Сошенка, я згадав десь аж на третій день, після того як переїхав, дещо потіснивши квартирантів, одну молоду пару з маленькою дитиною. Я знову поселився у своїй кімнаті з вікном у сад. Правда, від саду тепер залишилося лише кілька ще не до кінця догризених короїдами стовбурів, на яких зранку вистукували дятли, і один маленький гляціальчик на місці бабусиних грядок, тож звечора я зопалу пообіцяв собі, на честь пам'яті про бабусю, стерти його з лиця землі.

А ввечері у новинах по всіх каналах пролетіла сенсація, що Пуху–пуху зжерли одного із Семижопенків. Він начебто носив із собою посвідчення президента, що їх колись видавали кожному з цих йолопів у стінах Верховної Ради одразу після присяги. Начеб по тому посвідченню його і впізнали, бо все інше — лише кістки та черевики. Черевики, звичайно ж, із крокодилячої шкіри, хоч і підтоптані. Знайшли їх десь на самому краю Льодовика, помітили з гелікоптера під час обльоту, коли чекали зниклого: начебто поїхав на сафарі, і на тобі!.. Тепер, мовляв, слово за експертизою ДНК.

Яка фігня! Як у таке взагалі можна вірити? Якщо це не інсценізація, що іде від самих Семижопенків, щоб закрити карні справи (бо ж нема людини — нема справи) за всі ці розкрадання–зловживання, то просто чийсь злий жарт.

У ранкових новинах знову почали всю цю дурню повторювати, ще й із новими деталями. Начебто наше Міністерство закордонних справ якраз напередодні звернулося з нотою на адресу краснодарського уряду про переховування на території Московії усіх трьох підозрюваних Семижопенків. А експерти один поперед одного почали лякати поверненням дольодовикових часів, коли деякі наші «втікачі» від правосуддя пересиджували собі там за східним кордоном, а тут лише прибирали непотрібних свідків. Також говорили про те, що ті кістки тепер, можливо, згідно із заповітом, поховають десь у Межигір'ї. «Ото вже гаплик Міховому полюванню! Пощастило короїдам!» — ще промайнуло у моїй голові того ранку.

І кому це вигідно, вся ця катавасія? Під ранкові новини я пив на самоті чай із концентрату, загризав печивом «До чаю» й злився на свою забудькуватість. Злився на весь світ: звечора — чай, зранку — чай! Хіба це нормальне життя? А ранок без кави — хіба це нормальний ранок?.. А свою каву я забув на Сошенка.

Якби щось інше, то й не вертався б, але каву я їм не залишу. А ще я уявляв, як би ми з Міхою дорогою на роботу ще, либонь, на Полярній почали перетирати цю новину про Семожопенка, здається, таки третього із них. Міха у своєму стилі кидав би єхидні заліпухи, роздавав би і нашим, і їхнім, а особливо прибитому на всю голову Артурчику, передбачаючи його гнидавий, ще звечора наслинений, висмоктаний із пальця коментар… Що ж, може, й добре, що я вже не вожу Міху та його дівок.

Коли зранку, близько дев'ятої, я виглянув у вікно, наш старенький термометр на віконній рамі, який ще бабусю пам'ятав, показував близько нуля, точніше, як я колись любив казати, — «мінус нуль». Як для початку льодовикового червня — у межах норми. Удень капає з усіх дахів, а вночі знову підморожує. А вчора звечора холодна мряка раптом розвіялася і навіть посипав сніг, хоч і недовго. І зранку, коли я прямував до метро, все навколо було притрушене свіжою цукровою пудрою, а тонка крига на копитцях калюж на тротуарі потріскувала й провалювалась під підошвами. У повітрі знову холодна кусюча мряка, а над головою — зеленкувато–сіра ряднина неба, де–не–де з мокрими відтінками. Як і вчора, як і позавчора…

Але на виході з метро цукрової пудри на землі помітно менше, хоча дахи припаркованих авто щедро нею притрушені, а копитця калюж на тротуарі вже давно всі розтоптані. Минула лише година, а людей на вулиці вже як мурах. Відколи опинився без машини, такі деталі перш за все впадають в око.

Задзижчала мобіла, у слухавці голос житомирської бібліотекарки. Мабуть, чекала продовження, але я забув поповнити.

— Ви, здається, телефонували?

— Так. А ти не будеш кричати?

— Що? Ви мене, здається, з кимсь сплутали… пі–пі–пі!.. — Тепер уже точно не приїде.

До Сошенка дочмихав на тролейбусі, тут у нього кінцева. Колись і тут росло кілька столітніх дубів, але й вони тепер струпішали. Іра розповідала, що коли вони тут деякий час стояли посохлими, то одна здоровенна гілляка відламалася у неї на очах і ледь не травмувала жінку. Здається, одразу після того їх і спиляли.

Що далі я прямував по Сошенка, то слідів на тротуарі ставало менше. Воно й зрозуміло — приватний сектор, а «дорогі гості» тут не ходять, у них і всі входи і заїзди з іншого боку, тож я знову знайшов розвагу в розчавлюванні калюж. На підході до нашого обійстя мої сліди виявилися єдиними. Однак за нашим парканом хтось співав, і ще з вулиці я впізнав Мамонтів фальцет, що долітав упереміж зі стуками льодоруба. «Сотня юних байцо–о–ов!..» — затягував Петруня.

Він робив це так натхненно, з таким щирим високим почуттям, що я мимоволі заслухався. І лише гавкіт собаки із–за паркана «дорогих гостей» зіпсував ідилію, а потім й інші собаки, вже із нашого боку вулиці, зі своєї собачої солідарності також почали гавкати, і на словах: «По шірокай українскай стє–єпі–і–і!..» — я нарешті штовхнув хвіртку.

Петруня загнав льодоруба глибоко у сіру крижану ніздрю Гляціала і тепер ривками, у такт пісні, вихитував його.

— Нам пєсня строіть і жіть помогаєт?..

— О, Коломбо! — Він умить перестав співати, а його розчервоніле обличчя випромінювало розгубленість і подив водночас. — Я так і думав, що ти прийдеш.

— Та от, проходив повз, чую співи… Але без танців.

— Ага, без танців, — якось розгублено погоджується Петруня.

— Ну, будуть ще й танці. — Я намагався надати своїм словам якомога м'якшої тональності. — А як рука?

— Нічого, як бачиш. Уже льодоруба тримаю! — нарешті вихитав із крижаної брили своє грізне знаряддя наш садівник.

— Не старайся вже так, скоро сам почне танути.

— У тому–то й справа, що лише почне.

Петруня, мабуть, усе ще відчуваючи незручність через те, що я застав його за тим наспівуванням, сипав мов горохом. Але я не мав наміру довго стовбичити у дворі, власне, я вернувся лише за дорогоцінною кавою. Принаймні тоді це здавалося достатньою причиною, і я не хотів, аби Петруня думав, що мені якесь діло до його ранкових пісень.

Як я й передбачав, на перших порах Міха мої обов'язки доручив Петруні, тому я й вирушив так зранку, аби його застати. Зазвичай Міха збирався в редакцію на десяту, а часом і пізніше.

Отож, вийшовши о восьмій двадцять із бабусиної хати на Святошині, куди вже були перевезені мої речі, із вазонами та книжками включно, я дістався на Сошенка не пізно і не рано, а якраз вчасно — близько десятої. Дорогою, у переповненому у цю ранкову годину «пік» метро ще з'явилося бажання востаннє зайти у нашу теплицю. Принагідно також думав домовитися із Петрунею, позичити розсади деяких дорогих мені рослинок. Але то вже пізніше, коли побудую свою тепличку на Святошині, і бажано, щоб Міха не знав.

— Він ще дома, — начеб читаючи мої думки, по–змовницькому підморгнув мені Петруня.

— Хто?

— Міха.

— Ну й нехай.

— Як то нехай? Не дурій! Піди, він тебе пробачить, і залишайся… У житті воно чого тільки не буває, — видно, Петруня й справді хотів, щоб я залишився.

— То я, по–твоєму, ще й повинен просити?..

— Ну, а хто ж?.. Слухай, ну ти! — Петруня враз почав шкіритись на всі свої конячі зуби. — До речі, тут приходила ця звізда Ганька. І як це ти зумів цю кобилу в сміттєбак спакувати? — Він ще продовжував хихотіти, але мені було не до сміху. — Казала, що подасть на тебе до суду, але Міха не хотів, аби вся ця історія випливла. І він умовив її, але чого це йому коштувало, я не знаю. Він любить тебе…

— Він себе любить.

— Та ні, послухай…

— Я просто прийшов за кавою, а ще хочу про розсаду тебе попросити, але то на майбутнє.

— Та домовимося, які проблеми?

— А у мою кімнату ще ніхто не вселився?

— Та ні…

— Ще ніякого нового сусіда не маєш? — Здається, я навіть не хотів чути відповіді.

— Та ні, Міха й сам шкодує, що так сталося, — вів своєї наш Петруня–Мамонт. — Він же мені віддав ключі від нашого «членовоза». Каже, нового шофера поки що брати не будемо. А з мене ж водій, сам знаєш, приблизно такий, як і рибак, — не переставав бідкатися Петруня. — А він завтра ще хоче у Межигір'я, стріляти цих короїдів, там же тепер у них розплідник на колишніх конюшнях, — скривив гидливу гримасу наш садівник. — Та ти ж знаєш!..

— І на полі для гольфа також.

— Що?

— Співчуваю, — сказав я.

— Та що вже там… Але кращого за тебе, Коломбо, вони все одно не знайдуть.

Відчувалося, Петруня хотів мені полестити, але у мене не було бажання затягувати розмову. Міха, якби виглянув у двір, міг би вже давно мене побачити, і якби він сам хотів розмови. Мені важко тримати образу на старого друга, може б, я і передумав ще. Я глянув на годинник…

— То принесеш мені каву? Вона на кухні, здається, на верхній поличці від вікна. Ну, ти ж бачив, там у глиняному підсвічнику суха лаванда від молі, а ще вище моя кава.

— Але я там її не бачив.

— Подивись уважніше, мусить стояти. А я поки що зафігачу ще разок льодорубом у чоло цього симпатяги, — я поплював на долоні.

— Та лиши, воно тобі треба?

Проте я таки замахнувся і… га–ах! — хоч і не дістав до чола, але гострим кінцем глибоко увігнав залізо в одну з двох свіжик виїмок на Гляціаловій вилиці… А потім Петруня досить швидко виніс пакуночок з кавою, Міху я так і не побачив.

— І чим тепер будеш займатися? — ще запитав на прощання Петруня.

— Може… не знаю, — почав було я, але, пригадавши ніким не спростовану свою ж таки підозру про роботу нашого садівника на нашу доблесну службу безпеки, передумав відповідати.

Я попрощався з Петрунею і вийшов на вулицю тією ж хвірткою.

Хоча для себе я ще вчора вирішив: якщо тепер у мене справді з'явиться більше вільного часу, то найперше, що зроблю, — поїду до Одеси. Тим же «люксом» о дванадцятій, яким любить їздити Іра. А раптом Ірі в її фірмі потрібні водії з досвідом охоронця? І щоразу ця думка викликала у мене самого подив: це я про кого?.. Невже про себе? Але ж ці холоди мені вже давно остохреніли настільки, що замість кар'єри «водія і охоронця» в Іри я готовий був спробувати останній шанс потрапити на Африканський Ріг у наступну осінню ротацію. Нехай навіть знову під французьке командування, жаб'ячі стегенця й малярійних москітів!..

На розі біля цегляної стінки, де починається наш гараж, я побачив людину. Останнім часом біля нашого гаража терся якийсь бомж, схоже, із–за паркана від «дорогих гостей»… Але цей на бомжа не був схожий, хоча також у якомусь лахмітті. Я бачив його спину і вухо, що сторчма виглядало з–під шапки. Вухо було надто рожевим і якимсь надто пещеним, як для бомжа, якщо так можна сказати про вухо. Більше того, воно видалося мені навіть знайомим.

— Гей! — покликав я неголосно, але так, щоб мене почули. — Гей, ти?

Але бомж біля гаража навіть не оглянувся.

— Ти що, глухий?.. Стій! — гукнув я йому.

Важко пояснити чому, але я пішов до нього. Здавалося б, мене вже не повинно обходити все, що під цим довбаним парканом. І коли я подумав про це, то одразу ж зупинив себе.

Але той бомж зробив помилку, він почав утікати. Потім зробив другу помилку — він озирнувся, і, звичайно, я одразу впізнав його.

— А ти що тут робиш, Колюню? — Я кинувся за ним і в три стрибки наздогнав, ухопив за комір, але не втримав.

Ми разом послизнулися, я підбив його, він мене, але я встояв, а хлопець гепнувся ледь не під колеса якійсь доісторичній «Дачії», що раптом виїхала з бокової вулички, де ресторан із гуцульською назвою «Колиба». Хлопець виглядав здивованим не менше, ніж я. Його щоки палали рум'янцем, а очі, як завжди, — революційним вогнем. Він важко дихав.

— Ну, баран, ти мене дістав!

— Від барана чую!..

— Все, здаю тебе в поліцію.

— Ви служите колаборантам, зрадникам…

— А тобі вони що зробили? Це щось особисте, скажи?..

— Нічого особистого. — Він лежав на проїжджій частині, я стояв над ним, а збоку могло здатися, що ми начеб філософствуємо.

— Тоді тим більше не ясно, чого ти тут? Завжди ж є хтось, кому треба служити, дурню.

— Не обов'язково.

— Але ж ти комусь служиш?

— Я — Україні!..

Хлопець почав поволі підводитися. Я хотів допомогти, але він раптом відкотився від мене і досить вправно, мов гімнаст, відштовхнувшись ліктями, став на ноги, хоч перед тим мені здалося, що він наче й не дуже хотів підводитися. Обидві руки у кишенях, і я подумав, що треба було б вивернути йому ті кишені.

— Зараз я наберу поліцію і по тебе приїдуть…

У цей момент на Сошенка ми були одні. З протилежного боку вулиці тягнувся паркан із гофрованої жерсті. З цього боку, за нашою садибою, сусідів не було. Бокова вуличка вела до ресторану, а прямо по вулиці між кількома старими напівсухими соснами стояв покинутий двоповерховий Будинок творчості спілки художників. Бо ж після нейтронного шантажу творчі Спілки, як рудимент минулої епохи, саморозпустилися, а всі ті липові «заслужені» і «народні» майстри поспалювали на Майдані свої «корочки». Мабуть, мій молодий тезка й думав відступати саме туди.

— Знаєш, друже, не корч із себе героя! Ми тут усі за Україну…

— Ви мені не друг, ви…

— Ану–ну! Хто я, цікаво?

— Ви, як і ваш шеф, — сказав він і додав після паузи: — Колаборанти і запроданці!..

— Колаборанти і запроданці? Це щось нове. Цікаво, а як ти їх, голубе, розрізняєш?..

— Я їх не розрізняю.

— Слухай, вумнику, ану вивертай кишені. У твоїх же інтересах, бо як їх вивернуть у поліції… — Я на мить відвернувся, а коли знову глянув на хлопця, то справді аж гикнув від здивування.

— Ти що?

— Я маю виконати присуд, — тихо, але твердо мовив юнак.

У першу мить я навіть подумав, що це парасоля. Якось і не одразу дійшло, що на мене дивиться щось схоже на доісторичний парабелум та ще й з глушником.

— Чий присуд? Кому присуд?..

— Не має значення, — прозвучало так само тихо, але так само твердо.

Його щоки, ще майже дитячі, палали рум'янцем, а підборіддя, либонь, лише недавно вперше торкнулася бритва.

— Малий, ти що здурів? Ти де взяв цей експонат?..

— Відійдіть, а то буду стріляти…

— Колюню, ти що?

— Я вам не Колюня! Я сказав — відійдіть! — Погляд його був рішучий, але рука все ж ледь помітно тремтіла.

Треба забрати це у нього, за пукалку йому впаяють на всю!..

— Тобі за це серйозно впаяють, — сказав я.

— Не підходьте!

— Заховай, а ще краще віддай.

Направивши на мене дуло, хлопець продовжував задкувати. А мені раптом прояснилося.

— А чого ти прийшов сьогодні, думав, мене вже нема? Тебе що, хтось направив?.. Ти що, серйозно хочеш когось убити, дурню? — Я навіть робив спробу посміхнутися.

— Ніхто мене не направив. Не підходьте…

— Добре, розберемось.

— Ніхто мене не направив! — Його голос уже зривався на крик.

— Ти ж мені у сини годишся.

— Пробачте, це не має значення. Не підходьте, я сказав!..

Як психолог, я розумів, що треба розмовляти, але цей хлопчина з кожною фразою все більше дратував мене. Якби підійти ще хоча б на два кроки, тоді можна було б спробувати вибити у нього пукавку. А навкруги, звісно, нікого, як завжди у житті буває. Може, й добре, що нікого. Люди його могли б налякати.

— Слухай, майонез я тобі ще можу пробачити, але це… — Я шукав підходяще слово і знову зробив спробу посміхнутися. — Українці не повинні стріляти в українців, таке вже не раз було, але це лише все ускладнювало, — закінчив я несподівано для самого себе. — Ти своєю дурістю зробиш лише послугу нашим ворогам…

У мене за спиною почулося гурчання авто, і хлопець поволі заховав руку з пістолетом у кишеню. Це був «пиріжок» від «Країни морозива», він повернув у вуличку до ресторану. Хлопець оглянувся йому вслід, але я помітив, що він дивився не так услід авто, як затримав погляд на вікнах Будинку творчості. Можливо, шукає шлях відступу, а може, там причаїлися його спільники?.. Скільки разів я збирався, але все руки не доходили піти подивитися, що там у цій похмурій будівлі за соснами.

І я чомусь подумав, що кращого моменту, ніж зараз, не буде. Стукіт дятла на старій сосні я сприйняв як добрий знак.

— Слухай. Я розумію, що тебе непокоїть. Можливо, ви й праві. Ваша організація і ми, як українці, не мали б цього робити. Але ж, Миколо, — це всього лиш газетка, жалюгідний бойовий листок, якого ніхто не читає… — Мабуть, я видав забагато тексту і, було схоже, упустив момент.

— Ви служите окупантам, нашим ворогам… Ви — колаборанти. Мені гидко з вами розмовляти.

— Які ж ми колаборанти? Та й вони навряд чи вороги тепер, «дорогі гості». Кліматичні біженці вони.

— Все одно — колаборанти…

— Малий, а ти мені подобаєшся!

— Ви боягуз, ви просто боїтеся. — Хлопець якось начеб аж повеселішав.

Я бачив, як він нервує. Йому було важко приховати і свій страх, і вагання, й сумніви. «Ще не все втрачено, — подумав я. — З цим малим ще можна говорити…» Він усе більше ставав схожим на нормального хлопця, і навіть революційний запал у його очах, здавалося, уже майже згас. А те, що він виповів мені в очі, мене зовсім не засмутило, навпаки, навіть трохи підняло настрій. Цей малий і справді мені подобався.

— Відходьте, назад!.. — хлопець знову почав задкувати.

Напевне, він би просто пішов, і все. Але він мене вже добряче розізлив, і я сказав собі подумки: «Давай!». Я й раніше інколи казав собі у відповідальні моменти чомусь саме це: «Давай», — хоч після цього рідко виходило щось добре. Може, й виходило, але то треба довго згадувати… А далі все як у сповільненому режимі відео. Я послизнувся, мабуть, занадто різко відштовхнувшись, і цієї ж миті побачив його перелякані очі, які наче просили мене: «Дядьку, не треба!». Але він мовчав, задкуючи, а я ліз на нього.

— Стій! — сказав я ніби не своїм голосом.

Не те, щоб він здивувався, але, здавалося, от–от заплаче. Він також перечепився, задкуючи, а потім враз різко висмикнув руку з кишені, і його пістолет з продовгастим глушником знову видався мені схожим на викидну парасольку.

— Стій, кому сказав! Зупинись!..

Я побачив, як його рука здригнулася — характерний «тук», два «туки»… Ледь глухіші за стукіт дятла, й одразу ж удар у правий бік. Мене аж відкинуло, але на ногах устояв, лише присів від несподіванки. Черкнув коліном тротуар, але встояв. «Застарий я вже присідати», — ще подумалося. Перед очима замерехтіли «світлячки» і спина хлопця, що віддалялася. І стукіт дятла також ніби віддалявся.

Хлопець так і побіг уздовж вулиці, ковзаючи, з пістолетом у руці. «От дурний, так же тебе одразу зловлять!..» — дивно, але я не мав на нього злості, на цього гівнюка. Все якось буденно, наче само собою. Приклав руку до грудей і відчув липку мокроту. Дихати ставало все важче. Я пам'ятав, що без бронежилета, про це я не забував ні на мить. Бо ж із самого ранку така приємна легкість у рухах через його відсутність, і все ж здивувався: як це так могло статися, що перший день без «броника», і на тобі.

І знову мобіла. Голос Лідки, схвильований, радісний:

— Альоу! Ти де, вже на Святошині? Я тут збираюся до тебе, вже от з Оскаром виходимо. Альоу! Чого мовчиш?

— Я не мовчу…

— Ти що, нездужаєш?

— Здужаю… Але взагалі краще без Оскара…

Я чув ще якісь її слова, але опустив мобілу. У голові паморочилося, стук дятла майже зовсім стих, я підвів очі до неба й помітив два невеликих округлих просвіти у сіро–зеленій площині, наче двоє блакитних очей. «Вхід» і «вихід», ще подумалося цієї миті. Точно, я вже це десь бачив. Але котре з них «вхід», а котре «вихід»? І головне — куди «вихід»? Здавалося б, уже давно був готовий і знав, що ніхто не застрахований від дурної кулі, й на тобі, аж тут, на Сошенка… І ще — ніби крики Петруні, чи то крики, чи то йобкання, і раптом божевільний холод. Я вже не міг стояти й осів на коліна, а ще подумав, що треба було б запам'ятати це місце. І більше я нічого не пам'ятаю.

Тернопіль — Київ — Ялта

2010