Льодовик

Ще кілька історій зі щасливим кінцем

На нашого Міху хлопці із «Молодої сили» почали полювання десь приблизно у той самий час, коли він запропонував мені цю блатну роботу — бути його водієм–охоронцем. Раніше я й гадки не мав, що бути колаборантом, нехай навіть звичайним заштатним редактором нікому не потрібної у Києві російськомовної газетки, може бути у постльодовиковій Україні такою небезпечною справою… Отож, кілька слів про Міху.

Він був мало схожий на типового колаборанта — людину, яку поєднує з Україною лише прізвище і кров предків і яка вважає, що якраз із прізвищем та предками їй із самого початку і не пощастило. У Міхи щодо цього не було комплексів, мабуть, завдяки мамі — вчительці української мови й літератури, відтак і українська була його рідною. З цим проблем не було. Проблеми лише з тестостероном, тобто із підвищеним його вмістом у крові Міхи. Саме до такого висновку я дійшов, коли дещо пізніше вже почав порівнювати психофізичний тип свого шефа з іншими колаборантами. І бурхливе сексуальне життя Міхи цьому підтвердження.

Це типова риса всіх цих довбаних колаборантів усіх часів і народів — або підвищений вміст тестостерону в крові, або неминучий алкоголізм. Але Міха не був алкоголіком, а якщо й бухав, то якось в'яло, без ентузіазму. Інша справа — шерше ля фам! Дорогий наш Міха у тому сенсі не був винятком, і всі ці курви, яких він час від часу брався розганяти — виглядали неодмінним атрибутом його існування у шкурі колаборанта.

І коли у мене якось вирвалося, що, мовляв, усе, не можу більше Ірі в очі дивитися, то потім мені стало його навіть шкода, таким нещасним він виглядав після цих моїх слів.

— Все, баста! — сказав я тоді. — По дівках я тебе більше возить не буду, перед Ірою стидно…

— Ну ти й друг, гнида! — скуб борідку Міха, він її завжди поскубує, коли сердиться.

Він ще потім з тиждень її поскубував і на мене дувся.

Та деколи я все ж робив винятки. Особливо після того випадку, коли одного разу він злиняв на півдорозі, мовляв, нову оптику приглянув для полювання, теж мені мисливець на короїдів! Я його тоді півгодини під тією крамницею зброї прочекав, а він, виявилося, вийшов через службовий вхід, а у мене ж інструкція — ні на крок від «об'єкта». Тоді лише перші чутки дійшли про «Молоду силу», ще ніяких майонезів… Я тоді йому, уже як він з'явився, хотів у лоба дати — щоб запам'ятав, і піти, грюкнувши дверима! Але ж що я скажу Ірі, як поясню? Та й сам після цього чи зможу спокійно жити, знаючи, що Міха без мого нагляду. А ще як на моє місце приставлять до нього когось, кому просто начхати?..

Наступного разу я возив Міху на лівий берег у «Аладдін», де він із тією козою Жанет обідав. Ось там вони нас і піджидали на виході, Міха ж не попередив мене, що вже там не раз обідав з нею, бо ж вона мешкає поряд, в одній із прилеглих висоток. І минулі рази він, у порушення інструкції, їздив до неї на таксі. Вочевидь, ті юні месники вирішили, що й тепер він буде сам, хтось дав наводку. З того дня я уважніше придивлявся до тієї Жанет. Я чомусь уявляв її молодшою. То Міха називає її Жанет, насправді, мабуть, просто Жанна. Я не розпитував. Таке собі, можна сказати, бліденьке «шерше ля фам!». Але невдовзі Міха влаштував черговий розгін, і я її більше не бачив.

А ті двоє під саморобним транспарантом: «Ганьба Горбенку–колаборанту!» — а знизу ще й малюнок — дружній шарж, де Міха у лаптях та будьонівці сидить, звісивши ноги, на подзьобаному гофрованому паркані… Я того, що тримав транспарант, просто відтяг за ріг, до туалету, дав у дихало, не боляче, і прикував там кайданками до труби, а транспарант просто порвав і викинув, хоч і була думка залишити, як речовий доказ. Потім, на ходу зателефонувавши у поліцію, аби визволили героя з туалету, непомітно вернувся, і саме вчасно. Міха із Жанет уже допили каву і з'їжджали ескалатором униз, а той інший, ще один рожевощокий юний месник, із палаючими очима й пакетом у руці рушив їм назустріч. Я кинувся йому напереріз і ледь встиг.

Не впевнений, що у пакеті було щось серйозне, можливо, ємність із якоюсь гидотою. Із майонезом чи навіть із лайном собачим, але коли я виріс перед ним, цей хлопчина зрозумів, що програв. Він бачив, що жартувати я не буду, і позадкував до входу в крамницю з біжутерією, а його очі пропікали мене повним ненависті і зневаги поглядом. Інтелігентні риси обличчя видавали студента, можливо, навіть відмінника. Але тоді я ще не встиг його добре роздивитися через гурт підлітків, що раптом налетіли звідкись. Йому вдалося прошмигнути повз крамницю і змішатися з натовпом.

Але невдовзі ці двоє орлят втрапили мені на очі ще раз на нашому ж таки майдані Коновальця, в який після нейтронного шантажу перейменували площу Льва Толстого, що саме перед входом до Міхової редакції. Вони тупотіли на морозі поряд із величезною кучугурою снігу, яку ще звечора нагорнули прибиральники, але не встигли вивезти. У благеньких пальтечках, набурмосені обидва, наче горобці перед сльотою, але вже без транспаранта. Я саме виходив до машини, що стояла у редакційному дворику, за журналом про риболовлю, якого там забув, і вертався через бокові ворота, коли побачив їх.

— А, здоров, юні герої! — Я хотів одразу згребти їх обох, але вийшло вхопити за комір лише одного, знову того меншенького.

Він засмикався, щось заволав, але я його одразу занурив головою у ту купу снігу, що за ніч ще не встиг надто злежатися. Я втовк його туди ледь не з руками, лише ноги баламкалися зверху. Потягнувся й за іншим, він знову був із пакетом, але знову якось зумів вивернутися.

— Іди сюди! — сказав, але не дотягнувся.

У голові промайнуло, що якби в мене був син, то зараз йому могло б бути десь стільки ж. І тут я послизнувся, бо сніг із тротуару зчистили, а посипати, як завжди, не встигли, та так, що аж сів на гепу. Смажко так, аж луною віддало!

— Ах ти ж, зараза!

— Ви самі зараза… — перше, що я почув від того юного месника.

І знову ці очі, цей палаючий погляд. Високочолий, кароокий, просто симпатяга. Тим часом і той інший виборсався із повним ротом снігу, і, звичайно, поки я підводився, вони не збиралися чекати й попід стіною зникли у підземному переході.

Втретє я вже побачив їхні фотки у Міховій газетці. Видно, служба у наших «дорогих гостей» також даремно хліба не їсть. Одного навіть запам'ятав, як звати: Микола Маркушевський. Такий статний, хоч і молодий іще дуже! Дівчата, мабуть, задивляються. І треба воно йому з тими майонезами за нами бігати?.. Надавати б по загривку, може, і просвітліло б.

Згідно із функціональними обов'язками, я відповідаю за Міху і вдень, і вночі. Перелік тих обов'язків, щоправда, зашифрований латинкою, тобто — українські слова, лише латинськими літерами, у мене також приліплений скотчем на боковій стінці шафи, хоч і є секретним (про це мене у свій час також попереджали). Сам Міха так захотів, щоб був лише я цілодобово без підміни. У нас і револьвер є один на двох, травматичний, але Міха тримає його у своєму портфелі. А ще він часом усе вимірює грішми.

— Дурню, за нічні години будеш отримувати від них півтори ставки на халяву, — агітував він мене ще у ті перші дні моєї служби.

Так я і став звіздарем. Це моя давня пристрасть, ще із середньої школи. Але той шкільний телескоп, що його часом наш із Міхою дядько Кіндрат, учитель математики, якому часом накидали ще й астрономію, ставив у зоряні вечори у себе перед верандою, добре зближував лише поверхню Місяця. Міха пам'ятав дядька Кіндрата навіть краще, ніж я, бо на три роки старший, і тому, коли я поставив перед ним умову, мовляв, придбай мені потужного телескопа, не такого, як у нас у школі, зрозумів мене з півслова.

Десь через два тижні телескоп у нас з'явився. Величезна срібляста труба на тринозі збоку нагадувала ракетну установку. Петруня допоміг мені витягти його на мансарду, за це я часом дозволяю йому подивитися на зоряне небо, але його, як і колись, вражає лише Місяць. А моє перше відкриття мене розчарувало, хоча мало б бути, мабуть, навпаки. Тим часом я познаходив усі знайомі сузір'я, після Льодовика вони залишилися такими самими, як і до нього. І спершу було якось навіть дивно, що у нас тут таке, а у них там, у космосі, нічого не змінилося.

Але це я тільки у перші дні не міг відірвати ока від лінзи. Тепер я все рідше дивлюся у телескоп, а зоряне небо наганяє на мене печаль. Хоча Міха й досі думає, що я не висипляюсь саме через телескоп. Проте якщо й не висипляюся, то зовсім через інше. Звісно, Інтернет, що ж іще! Ну, можливо, ще через Мамонтові пісні. Точніше, одну й ту ж пісню, яку він, бува, затягує близько опівночі. Раніше я стукав капцем зі свого боку у нашу спільну з ним стіну, на якій у мене «Бітли» й вирізки із журналів, і Петруня переставав співати, натомість із–за тонкої, в одну цеглину стіни починали долітати інші — схожі на гарчання — звуки.

Тож я вирішив, що нехай краще вже співає, хоч я думаю, що він при тому ще й напивається. Сам із собою, як і належить загадковій російській душі…

— Сотня юних бойцо–ов!.. — тужливо виводить за стіною Мамонт. — Із будьо–оновскіх во–ойск!.. — Я чую, як він робить у цей момент глибокий вдих, і навіть уявляю, як при тому ще й шкребе своє неголене мамонтяче підборіддя, бо це його улюблений жест. — На развєдку в па–ля па–ска–кала! — закінчує він по складах майже речитативом і це: «На развєдку в па–ля па–ска–кала!» — виходить у нього вже просто криком.

Потім він робить довгу паузу, мабуть, у цей момент і відсмоктує «із горла», і нарешті продовжує, ще тужливіше: «Ані єхалі, мчалісь да–ра–да да–ра!..» — і знову глибокий вдих, і далі… «Па шірока–ай украі–інскай стєпі–і–і… і!» — після цього знову пауза. А далі знову все спочатку…

Трапляється, що і серед дня він раптом починає те саме біля Гляціала, коли гепає льодорубом. Якось, коли він, як завжди, стиха, але трохи голосніше, ніж звичайно, затягував, загнавши льодоруб у крижаний хвіст Гляціала, а мене із–за теплиці просто не бачив, я став свідком того, як його пісню враз підхопив чийсь фальцетик із–за двометрової бляшаної огорожі через дорогу. Петруня спочатку ошелешено замовк, а потім почав йобкати у відповідь. Я вже давно не чув з його боку настільки натхненного йобкання.

Чому Росія–Московія все втратила, втрачає і буде втрачати? Про це Петруні їсти не давай, а лише б побалакати.

— Я мушу ще дещо пошукати, — каже він і робить глибокодумну паузу.

Мене часом просто бісять ті його паузи. Але, коли я ось так нервую по дрібницях, у мене з носа може піти кров. Одного разу вже таке було, і я себе стримую, наскільки можу. Бо ж головне, щоб для медкомісії це залишалося таємницею.

— Що ти мусиш пошукати, Петруню?

— Я мушу пошукати дещо…

— Що дещо?

— Дещо в собі, розумієш?

— А якщо там нема?.. Якщо ти там нічого не знайдеш? Хоча мені, наприклад, подобається, як ти співаєш або як ти йобкаєш! — вивалюю я йому.

— Перестань… Тобі що, так легко зрозуміти себе? — І знову та награна пауза.

— Це не страшно, це пройде. Слухай, а мрії у тебе є? Є щось таке дурне і нездійсненне? — Я розумію, що цієї миті сам виглядаю дурнем.

— Щоб Україна нарешті стала вільною! — кидає він, майже без паузи. — І щоб усі покаялися. Без каяття нічо' не буде!

Іноді, коли мої мрії про Іру взагалі починають переходити якусь межу, що я навіть потай від Міхи вигадую причину, щоб зателефонувати їй до Одеси. «Як там тумани з моря?» — я завжди починаю саме з цього, потім ще запитання про погоду, а далі взагалі забуваю, чого телефоную. Тоді я розумію, що просто настав час знайти іншу жінку. У такі моменти я злюся і на себе, і на неї, і на весь світ.

Часом зганяю злість на Гляціалі, одним махом відколюючи йому по півбока, що наросли за ніч, часом на Петруні, посилаючи його разом із його шахами. І щастя, якщо у цей час повіє північний «вітер пєрємєн» і принесе мені Ліду, але трапляються і якісь випадкові відвідувачки. Міха, до речі, можливо, про щось таке й здогадується, тобто про моє ставлення до Іри, бо деколи, наче випадково сам підсаджує до мене якихось дивачок.

Можливо, й справді випадково, бо при жінках він завжди просто звіріє, починає корчити із себе гірського марала. Якщо він у наших стосунках і переходить межу, то лише при жінках. Точніше — при жінках він її завжди переходить. Стає зверхнім, в'їдливим, а дивлячись збоку, то просто, мабуть, тупим ревнивцем. Ніколи не думав, що це буде стосуватися нас із Міхою, але все це саме так і виглядає. У такі моменти він завжди починає мене повчати або за чимось чи кудись посилати. Хоча бувають і винятки. Як при цій бібліотекарці із Житомира, коли він ні з того ні з сього почав мене знайомити, рекомендувати як джентльмена, який ніколи не дозволить жінці заплатити за себе.

— У Миколи виховання ще те! — повторив він тоді разів з п'ять, і я здогадався, що у нього закінчилися гроші.

Не інакше, він уже мав щось із цією бібліотекаркою до мене, дивна така. Коли я запропонував їй десь зігрітися чаєм, вона відповіла, що тільки у людному місці. Вона із самого початку нагадувала мені необ'їжджену кобилицю, хоч, як з'ясувалося, мала чоловіка і трьох дітей — двох своїх і одну прийомну дівчинку. А коли у наступний свій приїзд із Житомира таки опинилася на моєму дивані під «Бітлами», вирізками про Льодовики й журнальними репродукціями гігантських ссавців, то здивувала мене ще більше.

Коли я вже лежав на ній і ритмічно впихав свій член у її м'якість, вона раптом запитала:

— Скажіть, а що ви про мене думаєте? — якось так аж надто серйозно, по–діловому.

Я ж на той момент ще й не встиг нічого подумати. Але це її запитання не в тему та ще цей тон і діловитість дивним чином лише додали мені бажання й навіть якогось азарту. Тож я вирішив, що це така гра, і, то пришвидшуючись, то зовсім завмираючи, то закидаючи її ноги собі на плечі, намагався таким же серйозним тоном їй відповідати.

— Дуже гарне враження…

— Яке може бути враження, коли ви зовсім не знаєте людини? — відвернула вона своє личко до стіни, і хоч тон і далі був діловий, її щоки вже починали палати, а шия покрилася червоними плямами.

— Мені подобаються твої очі, і губки, і груди, — сказав я.

До того часу, пригадую, я вже встиг зіпріти, і кілька крапель поту впали з мого чола їй на ніс, а я, як завжди, забув кинути рушник.

— Очі? А що очі?.. Очі як очі, — витирала вона мізинцем мій піт у себе на переніссі.

— У тебе дуже гарні очі, — я також намагався зберігати діловий тон, хоч і трохи захекався.

— Скажіть, а ви про мене наводили якісь довідки?

— Ні, а для чого?.. Не хвилюйся, твій чоловік ніколи нічого не дізнається.

— А я не дуже–то й хвилююся, — сказала вона, і ця її ділова відповідь мене дещо насторожила, але я намагався не подати виду. — Ми навіть хотіли розлучитися, але потім передумали…

— Добре, що передумали, — сказав я.

— Ага, — зітхнула вона.

— Тобі так зручно? — Я зробив спробу перевести тему на інше.

— Нормально, — так само по–діловому відповіла вона.

— А як щодо полікувати гланди? Є якась перспектива?.. — натякнув я майже прямим текстом.

Проте відповідь мене розчарувала.

— Ну, для цього повинен пройти якийсь час, — сказала вона. — Я повинна більше пізнати людину…

— І скільки повинно пройти його? — Я сповільнив темп, оскільки тональність її відповідей просто зводила мене з розуму, наближалася розв'язка.

— Ой, я повільно звикаю до людини. — Рум'янець на її щоках і підборідді до того часу вже набув стійкого вигляду, а я почергово, то правою, то лівою рукою, стирав піт з чола.

— Добре, тоді я ще трохи попрацюю у цьому напрямку, — сказав я.

— Працюйте, — відповіла вона так само серйозно.

Але я вже не міг далі стримуватися і в цей момент навіть перестав відчувати її п'яти у себе на ключицях.

Я боявся собі у цьому зізнатися, але у тому, що ця дивна бібліотекарка опинилася під моїм плакатом з «Бітлами», не останню роль зіграло її заміжжя. Це вже схоже на манію — потяг до заміжніх.

— Це хто? — показала моя бібліотекарка на «Бітлів».

— Джон Леннон, Пол Маккартні…

— Леннон? — перепитала бібліотекарка. — Щось чула. А котрий із них він?

— Бородатий, той, що справа.

— Ага, бачу щось знайоме, — сказала вона, застібаючи бюстгальтер. Її щоки все ще горіли, а тон і діловитість сказаного і тоді, коли я втрамбовував її у свій диван, і зараз зовсім не змінилися. — А це що за олень? — кивнула на гігантського лося на вирізці, причепленій скотчем до плеча Маккартні.

— Та так, олень.

— Ясно. — Вона зрозуміла, що я не маю особливого бажання продовжувати розмови і більше нічого й не розпитувала.

Може, через це мені й подобаються заміжні, що вони завжди ставлять набагато менше запитань. Аби не під вікнами й щоб менше кому потрапити на очі, я повів її до хвіртки в обхід теплиці.

— А це наш місцевий Льодовик, ми його назвали Гляціалом, — ще показав я їй на гребінь сірої глиби за теплицею.

— Ага, у нас на городі також є таке чудо, чоловік його вже навіть підривав.

— І що?

— І нічого, за півтора місяця знову наріс.

— Ми також про це думали, але вікон шкода.

— А скільки тут у вас соток? — ще запитала та бібліотекарка, коли вже вийшли за хвіртку.

— Здається, двадцять, а може, й двадцять п'ять буде! — відповів я їй, прикидаючи на око.

Попід гофрованим парканом я довів її до зупинки, і майже одразу приїхав маршрутний автобус. Я у тому ж стилі, цілком по–діловому подякував їй на прощання, сказав, що було цікаво і приємно.

— А хочеш, я наступного разу зроблю тобі це рукою? — сказав я, ловлячи жменею самотню сніжинку.

— А ви впевнені, що наступний раз буде?

— Ну, якщо буде… Рукою? Кулаком туди, хочеш?

— Ні–ні, дякую! — У її словах відчувався навіть не переляк, а просто жах.

— Просто чув, що деякі жінки так люблять, — поквапився її заспокоїти.

— Ні, то не до мене…

— Може, ми ще продовжимо колись нашу розмову? — сказав я.

— Може, й продовжимо, — відповіла вона, дістала із сумочки й одягла затемнені окуляри, хоч сонця й не було. — Я не люблю нічого обіцяти…

— Так найкраще, нічого не обіцяти, — підтримав я її. — Щасливо, па–па! — буркнув навздогін, коли вона вже рушила до автобуса.

— І вам щасливо! — відповіла не оглядаючись.

А коли вже зайшла у маршрутку, то лиш мигцем глипнула на мене і майже одразу відвернулася кудись убік, начеб ми і не знайомі. І я за звичкою перехрестив той автобус, просто так, про всяк випадок.

Дорогою до хвіртки раптом згадав Марію Іванівну, мою давню наставницю із статистичного управління ще до Льодовика. Правда, Марія Іванівна хоча б спочатку починала стогнати, а потім її повне обличчя так само повільно покривалося рум'янцем. А коли вона переставала сопіти, то так само, як і ця бібліотекарка, по–діловому цікавилася, мовляв, ну, що там нового у відділі? І я відповідав, що нічого особливого. І тоді вона запитувала, як там моя дружина, бо тоді я ще був одруженим.

— Нічого, нормально, — мугикав я, стримуючи дихання, бо ж залишити зовсім без відповіді її запитання не міг, усе–таки начальниця.

Але після того я майже одразу кінчав. Тепер я думаю, що Марія Іванівна все знала, і весь секрет дії цих слів, і того ділового тону був їй відомий, коли вона хотіла пришвидшити моє сім'явиверження.

Я згадував Марію Іванівну, ще якихось жінок, звичайно, Лідку, — щось давно не дув північний вітер, — і якийсь час, може, навіть кілька днів не думав про Іру. Тобто я про неї все одно думав, але вже без того щему під пупом, бо просто картав себе за цю бібліотекарку чи ще там за когось, яка я все–таки тварина, жахлива тварина, якщо задуматися!

Якось Міха залишив мене у своєму кабінеті із ввімкнутим компом на столі, аби я чекав його з наради, яка відбувалася десь в іншій кімнаті поверхом вище. І хоч монітор в економному режимі уже згас, але лампочка світилася зеленим, і я знічев'я порухав «мишкою». Хотів зайти у нет, але на моніторі виявився відкритим якийсь блог — шматок тексту і коментар під ним у віконці:

Lee: … _ 11.43

2а48

І справді… нащадки окупантів, що під комуністичними гаслами прийшли у 18–му на зміну царському режиму, які потім організували голодомор, уклали пакт із нацистами й розв'язали у Європі війну, потім здали Україну тим самим нацистам, а пізніше знов окупували, — і все це ще задовго до Великого Льоду, — мають вирішувати, яка мова має бути у незалежної України, проти якої вони та їхні батьки–діди фактично боролися? Щось не ндравіцца — пензлюйте назад у свої крижані простори, ви тут до чого? Якщо такі тупі, що навіть української не можете вивчити? То про що

Речення було недописане. Я повів «мишкою» нижче, там була ціла купа коментарів, пристрасті аж кипіли. Невже колаборант Міха, адвокат диявола, продажна шкура, як нарекла його у своїх коміксах «Молода сила», нишком розважається на сайтах?..

Що ж, у таких справах, як розваги, він завжди був вигадливіший за мене. Ще один клапан для випускання пари потай від своїх працедавців. Звичайно, він би не хотів, аби я про це знав, але… Що стосується безпеки, то тут не буває і не може бути дрібниць. Бо ж головне правило вчить: якщо я не можу контролювати хоча б якийсь один сегмент життя свого підопічного, я не можу гарантувати його безпеку взагалі. Отож, я вирішив роздрукувати хоча б якусь частину коментарів, усе, що зміг скопіювати одним порухом «мишки». Вмістилися майже всі «коментарі» за останні три години, тобто те, чим Міха, вочевидь, потай від усіх займався весь цей час.

Втім, знаючи Міху, я міг припустити, що він навмисне лишив комп включеним, аби ще й так випробувати мою відданість. Ніякої логіки, лише інтуїція:

крушнаціон: … _ 11:40

2a48

не дуже так смійтесь, щоб плакати не довелося колись, у житті все буває. Пам'ятаю й інших «сильних», де вони зараз, у сирій… А про всі ці антиукраїнські діяння рідних семижопенків та до болю рідних чекістових і гебістових, і про їхні бразди, що знайшли кінець під ВЕЛИКИМ ЛЬОДОМ — гарно сказано! Бо не може бути по–іншому, це показує історія. Ще й не таких перемагали! Тільки про ВЕЛИКИЙ ЛІД, як на мене, надто жорстоко

LN… _ 11:34

2a48

что же там дальше? вдруг за валидолом сбегать успею, просветите, любезный.

крушнаціон: … _ 11:15

2a48

Пам'ятаєш, вуйку, як я й тобі в тому числі ще півроку тому писав про ті події, які зараз відбуваються? Ти не вірив і плювався, це перший крок, від другого в тебе, сподіваюсь, інфаркт неминучий (я писав під ніком бмп–2)

Андрі: …_ 10:39

2a48

Це початок, і навів я його для того, щоб українці знали, що Ленін і його подєльнікі робили з російським народом і що, тим більше, вони робили з українцями.

Прихильники ще того дольодовикового комунізму так і повимирали з переконанням, що ленінці — це були хороші хлопці і що буцімто для когось робили добре. Це не так. Добре вони робили тільки для себе, і методи цієї роботи я пробую навести.

Не хочу посилатись на сайт, бо його можуть закрити або знищити.

Про це потрібно говорити, писати незалежно від того, стосовно кого вони це робили.

viktor–kоzak: …_ 10:37

2a48

Вы там были? И дядю Сэма видели?

крушнаціон: …_ 10:24

2a48

А ти, я бачу, все тролиш тут? Не бачиш очевидних речей, що роз'єднати руський народ НЕМОЖЛИВО! Це набагато вище, чим ти собі уявляєш.

___________

Руський народ ніхто не збирається роз'єднувати, я про інший нарід — український, який є носієм назви Держава Україна.

___________

Угу, ти такого більше нікому в світі не кажи, якби це почув, наприклад, Ярослав Мудрий або Іван Сірко, то він відрізав би тобі яйця!

Makar_S: … …_ 10:05

2a48

= Гей, проФФФФФесор, ти освіту де отримував?

luko: … _ 10:04

2a48

А ти, я бачу, все тролиш тут? Не бачиш очевидних речей, що роз'єднати руський народ НЕМОЖЛИВО! Це набагато вище, чим ти собі уявляєш, український націоналізм — це абсурд і утопія, це позор українського народу і планети Земля в цілому

___________

Руський народ ніхто не збирається роз'єднувати, я про інший нарід — український, який є носієм назви Держава Україна.

u.s.s.r.: … _ 09:45

2a48

Нацики ЧУВСТВУЮТ конец и продолжают, как крысы, срать в нете, да только в нете и все

arcor 09:44

2a48

Потрібно враховувати приклад інших, але робити натиск на поширення знань серед молоді, а не бажання збирати гроші на пам'ятники, хоча й таке у міру потрібно.

Правда, спочатку потрібно було позбутися семижопенків, а особливо їхніх чекістова і гебістова позбавити браздів :))

Каутський: … _ 09:39

2a48

Помню, как до ледника был в Николаеве, смотрел, как много народа собралось в центре города… Возле набережной стояло два военных корабля, наш «Ямал» и украинский «К. Ольшанский», абсолютно одинаковые по типу, разные только флаги на флагштоках. И, главное, не было вопящих про оккупацию Украины Московией, как здесь на сайте.

luko _ … _ 09:37

2a48

Бажаю Вам звільнитися з полону псячої культури. Маю наполягання до мене таких «прийомів» не застосовувать:

LN… _ 09:32

2a48

кого–то там у вас 99%?

ви не втомлюєтеся хамити і фантазувати?

___________

А ти, я бачу, все тролиш тут? Не бачиш очевидних речей, що роз'єднати руський народ НЕМОЖЛИВО! Це набагато вище, чим ти собі уявляєш, український націоналізм — це абсурд і утопія, це позор українського народу і планети Земля в цілому

орнанта: … _ 09:28

2a48

Неужели (слитно, мой хохлодруг), (запятая, мой хохлодруг) вы, (запятая) как единственный представитель исчезающего вида хомосвидомус, (запятая) сможете убедить подавляющее большинство этого территориального образования (порядка 99%), (запятая) что ваша несусветная ахинея может, (запятая) хотя бы, (запятая) сравниться с каноническим абыр–абыр–абырвалг.

Lee… _ 09:27

2a48

Всі ж розуміли, що всі ці антиукраїнські діяння Семижопенків і К? будуть мати кінець, не може бути по–іншому, це показує історія, ще не таких бачили. Бог їм суддя.

Karmeljuk: …

2a48

Andri pidtrymuju 100%

LN: … _ 09:23

2a48

Это слишком извращенно для меня.

Кроме того, это цитата, я обозначила ее кавычками.

орнанта… _ 09:22

2a48

Неужели вот эти рыла, типа u.s.s.r., которые на этом сайте сунут свой нос везде, не понимают, что своими высказываниями вызывают только раздражение, а у многих просто ненависть. Никто же не говорит, что русский в Московии — это пьяная помесь татар и кавказцев, деградирующая с каждым поколением и вымирающая как нация, нация рабов.

LN: … _ 09:19

2a48

Фу, ну зачем же так дешево? Попробуйте своими словами.

luko: … _ 09:16

2a48

Перекладіть!

Извините, на вашей не гутарю.

NELLI: … _ 09:14

2a48

А вы, как бы, кто?

Вообще–то считаю себя гражданином ни одной страны отдэльно взятой, в отличии от других, например. А насчет «общеизвестно» — это не демагогия, это провокация. Опровергнуть постулируемые принципы которой, аргументированно и убедительно, не возмется ни одна свидомая букашка.

Lee: … _ 09:03

2a48

Ядушна іронія?

LN: … _ 08:58

2a48

А что делать?

Призрак массовой шизы бродит за железными заборами южнее Ледовика.

Если еще и без юмора — то хоть в петлю лезь.

___________

Вообще–то это там какой–то деятель Караваев (могла попутать). В принципе там такого много, легко найти.

luko: … _08:49

2a48

Перекладіть на людську мову!

u.s.s.r.: … _ 08:45

2a48

Хелло. Вам понравится:

«нение: «Не «лишить московитов самоидентификации», а подсказать им, что НАВЯЗАННАЯ им врагами «самоидентификация» ошибочна. Наоборот, помочь так называемым московитам вернуться к своим украинским корням и помочь им перестать быть сознательными или не сознательными. Лично я не считаю, что так называемые московиты чем–то виноваты. Любой народ после стольких веков жестокой московизации сдал бы свои позиции. Считаю, что это не вина «московитов», а их беда. В принципе можно было бы и не обращать на все это внимание, ведь это не мешает объединению. Этого терпеть нельзя, если мы не хотим войны между украинцами и… украинцами (хоть они и считают себя по неразумению московитами). Именно поэтому я и предлагаю активизировать наступательные действия по уничтожению основы — вражеского «московитського» проекта

luko: … _08:49

2a48

Тю, дурачок, очнісь! Просто вертайся в українське лоно, воно прийме… Війни не буде! Великий лід вас уже і так наказав… Признайся, просто важко дається китайська мова!

LN: … _ 08:43

2a48

Я тоже русский, и мне тоже стыдно. Я понимаю, что Россия–Московия — это уже не русская и давно не советская империя, но язык, культура, история, которые остались из прошлого — русские, хоть теперь и московитские. Поэтому чувство неловкости и стыда за этот народ не дает покоя…

Luko: … _ 08:37

2a48

Дозвольте з вами не погодитися. Це раніше так було, коли утримувати колонії було дешево, а доїти їх було прибутково. Зараз імперіалізм цілком збитковий, майже всі країни (а Московія серед останніх) відмовилися від колоній. Здається, лише Якутія й Бурятія у них лишилися колоніями. Щоб утримувати колонію, треба, по–перше, купувати її еліту, а по–друге — купувати терпіння колоніального народу на збиток своєму народові. Московія остання із них

2a48

Іван… _08:26

2a48

«Ямал» і «К. Ольшанський», а вони хіба ще плавають?

gert: … _ 09:37

2a48

Оставьте, пожалуйста, в покое мою бедную замерзшую Московию… Но эту беду кое–кто из–за теплого бугра использует в своих корыстных целях, обвиняет нас во всех грехах… Очередной идиотский перформанс в исполнении грызунов и подхваченный глуповатыми сочувствующими

NELLI: … _ 09:04

2a48

Ой, какой замечательный и заезженный штамп на уровне дешёвой колбасы

Сторінки: — Попередня — Наступна

Із принтера вийшло майже три сторінки дрібним шрифтом, можна й не читати, але я все ж пробіг. Невже саме цим так напружено займається дорогий колаборант Міха у робочий час під ніком «Lee»? Що ж, колись і у мене були штрукси з такою лейбою.

Знали б московіти, що він, замість того щоб думати, як зробити більш популярною їхню «рептильну», розважається на Інтернет–форумах. Для мене це стало прикрою несподіванкою, що у павутині нету аж так закипають пристрасті. Навіть якщо припустити, що якась частина цих дописувачів «штатні», але ж лише частина. А інші таки свідомо витрачають свій час на всю цю лажу.

Сам Міха, мабуть, вважав, що про ці його розваги на форумах нікому не відомо. Але ж наші «куратори» не можуть не мати доступу до його системних дисків, інакше б вони перестали бути самими собою. Вони не такі наївні, щоб комусь із нас довіряти, а тим більше Міхові. Просто вони його використовують, але тому й контролюють. І я вирішив при нагоді відверто застерегти Міху. Правда, ця нагода випала аж наступного тижня, наступного дня після танців, які друзяка Петруня влаштував нам з нагоди свого дня народження. Краще б я цього не робив.