Льодовик

«Квест»

Хлопець, який вийшов із автобуса вслід за Оленкою і якого вона представила як Мустафу, мені спершу не дуже сподобався. Він видався просто красунчиком, а красунчиків я ще з армії терпіти не можу. Кожен із них рано чи пізно виявляється самозакоханим чмом, що заслуговує того, аби його красуняче рило запхати в унітаз і спустити воду. З одним із них я так і вчинив, але вже після армії, тут, на Липках.

Долоня цього Мустафи на дотик, коли він потис мені руку, виявилася м'якою, майже жіночою.

— Оце і є наша команда! — радісно сказала Оленка. — Коломбо, ми тебе вже зареєстрували нашим водієм, тобі і придумувати нічого не треба, так і будеш «Коломбо», Мустафа буде «Мустафою», а я — «Супер М»! — Радості у голосі Оленки ставало все більше, хоч я і не міг зрозуміти чому, я взагалі ще нічого не міг зрозуміти.

І коли після того, як Мустафа переніс із автобуса у наш багажник валізу, цього разу таки він, і Оленка сказала: «Поїхали!», — я, швидше за інерцією, слухняно сів за кермо, хоч і не знав, ні куди ми їдемо, ні що далі. У неї на коліні з'явився семидюймовий «айпод» останньої моделі, мабуть, її персональний, і вона зосереджено водила пальчиком по екрану.

— То що, поїхали? — перепитав я, коли уже рушили.

— Поїхали! — скомандувала Оленка. — Старт від пам'ятника засновникам Києва. Вперед — у Народницький парк!

«У неї все–таки більше від Міхи, у неї все від нього — і ніс, і очі, і манера командувати», — міркую я, вирулюючи між автобусів та таксі вліво до Деміївського мосту.

— Ми що, додому навіть не заїдемо?.. — все ж цікавлюся в Оленки.

— Після змагань, звичайно, — відповідає вона.

Вона сидить поруч зі мною, оглядається і кидає на Мустафу, як мені здалося, благальний погляд.

— Розкажи мені хоч, що це має бути? — нарешті запитую я в Оленки, але цієї миті у «пипці» слухавки, яку вона вклала мені у праве вухо, така сама є у неї і в Мустафи, чую голос Іри:

— Всім привіт! Ну що, вже стартували?

— Так, мамо! — відповіла Оленка.

— Привіт, Коломбо! Дивись на дорогу!.. — засміялася у слухавку Іра. — Як життя молоде? Як там на Гляціалі?.. — продовжила вона.

— Чи є життя на Гляціалі? — намагаюся і собі бути дотепним. А між тим питаю: — І довго ми будемо кататися?

— Я забула попередити, що, може, і до ранку.

— Як до ранку? А я ж Міхові нічого не сказав…

— Я йому сама скажу, не хвилюйся. Думаю, ця гра тобі сподобається… Просто виконуєш завдання, які будуть приходити на електронку, на Оленчин «айпод» і на мій. Я вам зможу також підказувати. Оленко, ти готова?

— Ну, я не знаю, годилося б довести до відома Міхи, — намагаються заперечити я, хоча мені дедалі важче встояти перед магією Іриного голосу.

— Зачекай, Миколо, це ж не так просто, як ти думаєш. Вам треба буде у всіх місцях, куди вас пошлють, шукати код. Дві літери і чотири цифри, літери скрізь однакові, вам скажуть які, а от цифри різні… А наприкінці — приз!

— Дуже великий приз? — перепитав я, бо Оленка із хлопцем шушукалися над «айподом».

— Так, дуже великий… А від мене особисто — поцілунок, повітряний, пліз…

— І все? — Здається, я вже трохи переходив межу, тим більше наші переговори слухали діти, і тому прикусив язика.

Невдовзі ми під'їхали до Народницького парку.

— А Мустафа українську вже добре вивчив? — ще встиг я запитати у них обох.

— Так, я все розумію, — приємним тихим голосом із м'яким східним акцентом відповів Мустафа, і в мене, можливо, вперше, закралася грішна думка, що такій малій задрізці, як Оленка, ще й пощастило відхопити такого красеня, байдуже, що бусурман.

Біля пам'ятника засновникам Києва нас і справді чекало журі та ще зо три десятка команд, якими була заповнена вся зона паркування. Через кілька машин від «Хаммера» втиснулася і старенька, ще дольодовикова «Славута», в якій були знайомі мені юні месники із «Молодої сили». Той самий малий із палаючими очима, а з ним іще товстун і дівка у шкірянці із сотнею заклепок, такі ще до Льодовика носили «металісти». Вони, мабуть, були здивовані не менше, ніж я. Але коли ми, як і всі, вишикувалися поряд із «Хаммером» і вони побачили Оленку й чорнявого Мустафу, то дещо заспокоїлися.

Було видно, що багато команд мають сімейні екіпажі: батько, мама і син, наприклад, а чи двоє дітей, але були й старі, і без дітей. Хоча більшість все–таки молодь… Огрядна тітонька із пластиковим бейджиком на шиї — «Голова журі пані Тетяна Малашенко» — повідомила, що от ми, мовляв, дочекалися можливості і на зло всім морозам і кригам починаємо київський «Квест». Ще попросила не порушувати правил, головне з яких: бути терпеливим, толерантним і не чинити перешкод іншим. А ще вона сказала, що переможця чекає премія у десять тисяч гривень і, незалежно від того, хто переможе, для всіх, хто дійде до фінішу, у «Пузатій хаті» на Контрактовій — святковий фуршет.

— А хто не дійде, то що? Ми ще й внески заплатили! Я бачила: не всі платили! — несподівано писклявим голоском озвалася від нашої машини Оленка.

Упало в око, що у цей момент юні месники із «Молодої сили» переглянулися й запосміхалися.

— Дівонько, вам варто лише туди доїхати, а в «Пузатій хаті» вас зустрінуть, — дещо отетеріло відповіла голова журі.

— Оленко, зупинися! Воно тобі зараз треба? — почувся у навушнику суворий голос Іри.

— Мам, а чого вона?.. — кинула Оленка голосом ображеної дитини.

— А чого ти?

— Не хвилюйся, я знаю, де та «Пузата хата», — якось і я пробую вгамувати малу.

— Коломбо, не в тому річ! Вони нас що, за лохів мають?..

— У вас в Одесі всі такі гарячі?

— Не забувай, що я народилася у Києві…

— Але ж коли то було, ще до Льодовика? Це не рахується, — намагаюся я і далі бути дотепним, хоч це мені і вартує певних зусиль.

Мимохіть подумалось: якщо мала і далі так себе поводитиме, то цей хлопчина, хоч і бусурман, від неї швидко втече.

— Слухай, і як ти її терпиш? — запитав я, коли голова журі оголосила для всіх однакове перше завдання і ми рушили поки що всі вервечкою вздовж набережної на північ…

— Бо він мене кохає. Правда ж, Мустафа? — випалила Оленка.

— Як бачиш, — зітхнула у слухавці Іра, бо вона, мабуть, забувши про Мустафу, подумала, що це запитання я адресую їй.

А Оленка, мабуть, також забула, що і мама уважно її слухає. Найбільш незручно, вочевидь, почувався бідний Мустафа. У салоні запанувала ніякова мовчанка, але ненадовго.

— Все, працюємо, завдання чули, вперед! — першою подала голос у слухавці Іра.

Перше завдання було лише на перший погляд просте. Усім учасникам слід було віднайти код із двох латинських літер NS, за яким ішло, як і попереджала Іра, чотири поки що невідомих нам цифри.

— 367 кілометрів до полтавських галушок! Вперед! Час пішов! — прорекла у мегафон пані голова журі і дала відмашку білим прапорцем із синім написом «Kyiv Quest».

— Якщо й далі будуть такі прості завдання, то ми переможемо, — сказав я у розрахунку на Іру.

— Інші так само думають, — відповіла вона.

— А хіба нам сюди, а не на автовокзал? — подала голос мала.

Я їй відповів, що на автовокзал ми завжди встигнемо, але зараз полтавські галушки нас чекають на майдані біля «Глобуса».

— Оленко, ми ж домовлялися, що ти будеш слухати дядька Миколу, — пробувала урезонити її Іра із навушника.

— Але ж капітан я, — стояла на своєму Оленка, і як ще з першого завдання почала тріпати нерви, так і до останнього.

І якби ж то тільки вона. Це була ще та поїздочка, дурні гонки у компанії якихось другосортних ідіотів. Ледь до мордобою не дійшло. Вже на першому етапі якийсь веселун на «Сузукі» почав виляти задом перед нами ще на виїзді. Я б його затовк, як смердючого жука, але просто смороду не хотілося. На підйомі Кловського узвозу я його, звичайно, взяв. Таку комаху гріх було не взяти, і ми таки приїхали першими, а коли мала побігла до «Глобуса», той кретинюра порівнявся із нами й почав кричати, що я створив аварійну ситуацію.

— Та пішов ти в дупу, — кажу, — дебіл! Як не вмієш їздити, то продай своє корито і ходи пішки!..

Виявилося, що я вгадав щодо «Глобуса». Майже всі вгадали. Хоча якесь бідосячко аж на Полтаву рвонуло по Бориспільській трасі… Та серед перших, як не дивно, до «Глобуса» приїхали наші юні месники на «Славуті».

Зате друге завдання, що висвітилося на «айподі»: «Перекуємо мечі на плуги!» — багатьох ввело в оману. Але я чомусь одразу подумав, що це, либонь, те місце, де колись стояв совєцький танк на Брест–Литовському проспекті. Оленка цього разу уже не сперечалася. Може, на зло мені, а може — мамі, вона вмостилася на коліна Мустафі, й вони там собі цілувалися на задньому сидінні. Іра на зв'язку також підтримала мою ідею, хоча більшість рвонула на колишній завод Арсенал до гармати, а дехто — взагалі невідомо куди.

На довгій прямій Брест–Литовського я піддав газу, ми за якихось десять хвилин пролетіли Зоопарк і величезного двоголового гляціала, що виріс з–під землі на місці колишнього Будинку культури «Більшовик». Біля колишнього «Більшовика» ми обігнали і «Славуту» із «Молодою силою». З–під капота «Славути» димілося, а довкруг метушилися наші юннати…

— Привіт, партизани! — ще гукнув я їм у відчинену шибу.

Відтак до місця, де колись стояв танк, ми знову примчали першими. Замість танка, якого зняли ще під час нейтронного шантажу, коли очищали місто від символів тоталітаризму та совєцької окупації, як це називалося офіційно, якісь дотепники ще кілька років тому поставили пластмасову пальму. Правда, не таку велику, як у Варшаві, що стояла там ще до Льодовика, але все ж дуже симпатичну, розфарбовану червоно–жовто–синім…

Біля підніжжя пальми чорною фарбою було виведено код і номер. Усе знову виявилося надто просто, хоч організатори й обіцяли поступові ускладнення.

— Бачиш, Мустафа, і у нас пальми ростуть, — сказав я.

— Коломбо, це вже занадто! — стукнула мене кулачком у плече Оленка. — Не хами!

— Та я і де думав…

— Ну, що там у вас? — запитала з навушника Іра.

— У нас — код і номер, — відповів я і продиктував їй цифри.

— «Труба», — сказала у відповідь Іра.

— Що? — не зрозумів я її.

— Підземний перехід на майдані — «Труба», — повторила вона.

— «Труба», — слідом за нею повторив і я. — Виходить, тепер назад, на майдан…

Поки ми з Ірою міркували, як швидше туди доїхати, Оленка вискочила з машини, підбігла до пальми й балончиком із аерозолем запшикала останню цифру.

— Стій, що ти робиш?! — гукнув я їй через опущене скло.

Але вона продовжувала пшикати, поки цифра не перетворилася на чорну пляму.

— Що там у вас? — запитала з навушника Іра.

— Оленка запшикала з балончика цифру, — сухо доповів я у відповідь.

— Вона що, сказилася?

— Я не сказилася, сама ти… — огризнулася Оленка.

Але далі я не слухав. Коли я почув у слухавці Ірин вереск у відповідь на Оленчине пащекування, то демонстративно скинув навушник. Проте у дзеркало я побачив, як Оленка зробила те ж саме. Справді, малa ще та штучка. На «Kyiv Quest» можна було ставити хреста. Адже в організаторів, напевне ж, на всіх етапах були відеокамери і добре ще, коли нас просто знімуть із змагань. А то ще можуть і виставити якийсь штраф. Будь моя воля, я б просто надавав по сраці. Хоча малій, як на мене, просто подобається всіх дратувати, і той білозубий хлопчина у неї, можливо, просто для прикриття, аби насолити мамі, татові, а за компанію ще й мені, хоч я там і зовсім ні до чого.

— Коломбо, а поїхали подивимося на Льодовик! — раптом, мовби між іншим, кинула Оленка. — Він же від Києва не так і далеко…

— А це що, також входить у «Квест»?.. — удав я, ніби не розумію, про що вона.

— Не хвилюйся, я з татуськом залагоджу.

— Але ж це в іншій країні! — Я все ще намагався бути розважливим.

— Ну, але ж кордону там не існує, він лише на папері, скільки туди їхати?.. Годину–дві?..

— Годин п'ять–шість, як мінімум…

— Ну, Коломбочку, на фіга нам той «Квест», подумай! А тут така нагода. Та й Мустафа хоче побачити.

— Він що, по телевізору не бачив?

— Так то ж по телевізору! Коломбочку, я буду дуже чемною, от побачиш. Мусік, правда, ти хочеш побачити Льодовик? — стукала вона кулачком то мене у плече, то його.

Що довше вона скиглила, тим більше мені самому її ідея подобалася. А чом би й ні? Бо коли ж іще нагода трапиться… Мені й самому кортіло ще раз побачити зблизька те диво. Лише одного разу ми їздили з Міхою дивитися, але тоді несподівано налетіла хурделиця, і ми так нічого й не побачили… Але чи зрозуміє нас Іра? Та й Міха? Навряд чи йому сподобається наш вояж.

— Ну добре, запитай маму, — сказав я і знову начепив навушник. — І тата також.

Оленка довго і вперто вмовляла Іру і на риторичне: «А як же "Квест"?» — відповідала:

— А ми організуємо свій «Квест», правда, Коломбо?

— Ви могли б перемогти.

— Ми й так переможемо…

— Миколо, заспокой її. — В Іри був утомлений голос, але я мовчав. — Сам бачиш, ці діти льодовикового періоду… — почала було вона, але враз якось зам'ялася. — Ну добре. А гроші на бензин у вас є?

— У Мустафи є, — за всіх відповіла Оленка.

— З цим проблем не буде, — пообіцяв я.

— Тоді в мене умова. «Квест» триває, і я з вами на зв'язку. Якщо ви вже вирішили, то чим швидше виїдете, тим краще…

— А Міха? — звернувся я одночасно і до Іри, і до Оленки. — І ще одна проблема — Мустафа. Він іноземець. А угода про безвізовий перетин кордону стосується лише громадян України…

— І Єгипту також, — подав голос Мустафа.

— Тоді залишається тато, розумієш, він мій начальник. — В душі я все ж сподівався, що Оленка одумається.

За Броварами, коли я повернув на Прилуки, Оленка з Мустафою на задньому сидінні якось зовсім притихли. Вона лягла на широкій задній сідушці, поклала голову йому на коліна і спала собі, як удома, а він куняв над нею, хилитався з боку на бік на вибоїнах, яких чим далі від Києва, то ставало більше. А ще до пізнього вечора нас супроводжувало світло теплиць.

Їх м'яке «денне» освітлення зазвичай зустрічало нас ще на під'їздах до сіл та містечок, а також оддалік траси вказувало на присутність людських помешкань. Інколи, коли ми близько проїздили, через скло освітлених ізсередини теплиць проглядалися навіть зелені листочки і грона червоних помідорів, і це навіювало обжитість і затишок. А в чорному небі — червоні вогники вітряків. На кожному вітрякові їх по два, і коли вже стемніло, вони почали нагадувати очі невидимих велетнів, що підморгували нам, коли їх заступали також невидимі у темряві стовпи.

Але невдовзі, мов за командою, теплиці погасли, залишилися лише червоні очі вітряків. Була вже ніч, коли я поставив улюблений диск, і під тихі балканські романси ми поминули Прилуки. У Недригайлові романси змінив ще дольодовиковий український джаз у виконанні львівського «Шоколаду» ще у першому складі з Даною Вінницькою. У Недригайлові після композиції «Несе Галя воду» я взяв наліво на Терни.

— Через Терни до зірок! — сказав сам до себе, слідкуючи за супутниковим навігатором і пам'ятаючи ту дорогу, якою колись ми їздили з Міхою і я так само казав про ці Терни.

Час від часу на зв'язок виходила Ірина, запитувала, де ми вже, й цікавилася, як там діти? Коли черговий раз у навушнику почувся її голос, «Шоколад» уже змінили зовсім доісторичні «Бітли».

— Та спи вже, все о'кей! Знаєш, добре, що ми поїхали. Коли буде іще така нагода?..

— Як вони там?

— Сплять. Усе добре…

— А що там у тебе? Чую єлло соф марін?.. Ти не міняєшся…

— Та куди вже мені?

— Добре, що ти є, Коломбо! Добре, що діти з тобою, сподіваюся, завтра ти їх посадиш на Одесу. Вибач за мороку, звичайно…

— Та що вже там.

— Ти не гніваєшся?

— Та ні, ну що ти!

— Я не хочу, щоб Міха до певного часу бачив Мустафу, розумієш. Це буде для нього шоком…

— А ти думаєш, це у неї ще минеться? — запитав, звичайно, як із кілочка.

Іра не відповіла.

— Дивися краще на дорогу, Миколо, — сказала вона згодом.

Напевне, все ж не треба було так уже лізти не в свої справи, картав я себе від Недригайлова майже до самого кордону. Але ж коли б ми ще ось так поговорили? Таки добре, що діти вирвали мене із Києва, нехай навіть у такий спосіб.

За Білопіллям почало світати. Прокинулася спершу Оленка, а потім і Мустафа. Ми якраз проїздили мостом через якусь річку, і вона попросила зупинити. Вони з Мустафою сходили до річки, я також вийшов. Місцевість ставала все пустельнішою, жодного деревця, то тут, то там гляціали, у кількох місцях вони виростали одразу посеред дороги, і ми тряслися об'їздом. Правда, через густий холодний туман, що накривав усе навколо, важко було щось розгледіти далі ніж за сто метрів. Ні машин, ні людей, ні теплиць, ні вітряків. Лише придорожні знаки з назвами населених пунктів…

— Нам ще далеко? — поцікавилася Оленка, коли вони вийшли з Мустафою з туману, звідкись з–під мосту.

— Уже ні, — відповів я.

Сохани, Голишівське… Я й не зчувся, як перетнули кордон. Жодного прикордонника ми так і не зустріли. Ні нашого, ні московітського. А коли приїздили з Міхою, то вони ще були. Правда, дорога стала гіршою…

— Дураки і дороги — це не тільки наша біда, — нагадав я щось із давнього фольклору, але Оленка не зрозуміла мене, а Мустафа — тим більше.

Пос. Теткино, Коровяковка, Карыж… — лише з російських назв на вказівниках можна було здогадатися, що ми на чужій території. Вже зовсім розвиднілося. Деінде біля шосе траплялися якісь розвалюхи без ознак життя і якась моторошна порожнеча довкруж, суворий одноманітний арктичний ландшафт.

— Дивіться, зараз почнеться, — сказав я.

Але виявилося, що до того мого «почнеться» було ще їхати і їхати, кілометрів із п'ятнадцять, якщо не більше, аж поки дорогу нам перегородив велетенський, як десятиповерховий будинок, гляціал. Він виріс тут уже після нашого з Міхою приїзду.

— От де для Петруні була б робота! — мимохіть вирвалося у мене.

— Яка робота? — запитала Оленка.

— Все, далі дороги нема, — сказав я замість відповіді.

— Нічого собі! Ого! — Оленка нахилилася мені до плеча. — А де ж Льодовик?..

— Ну, а це що? — кивнув я на гляціала.

— Та ні, це ж якась брила.

— Виходь, — сказав я і сам виліз із «Хаммера».

Відчувши під підошвами хрусткий наст, я побачив, як Оленка також вискочила з машини і, слизькаючись, відійшла метрів двадцять, Мустафа слідом.

— А ми вже ходимо по ньому, зрозуміла? — кинув я їй навздогін.

Поки я обходив довкруж льодяної брили, Мустафа з Оленкою зникли в тумані. Пахло морозяною сирістю і ще чимось, з кислуватим присмаком, одразу і не розбереш. Цей запах швидше нагадував запах собачого лайна. Обійшовши гляціал, я й справді ледь не вступив у велику купу чогось схожого на собаче лайно, що трохи розмерзлося. Оддалік валялися якісь начеб костурі, але, підійшовши ближче, я роздивився кістки. Одна кістка була із копитом, начеб конячим.

Стало зовсім незатишно, піднявся вітерець, і туман поволі розвіювався, але, окрім гляціала, шматка промерзлої дороги й вкритої кригою рівнини, нічого не було видно.

— Гей, ви де? — гукнув я в туман.

Але відповіді довелося чекати кілька хвилин.

— Ми тут, не хвилюйся! — З туману прибігла Оленка, червонощока, захекана. — Я думала тут буде щось схоже на айсберг, а це просто вкрите кригою поле.

— А ось і айсберг, — показав рукою на гляціала Мустафа.

Цієї миті до моїх вух долинуло начеб якесь харчання, може, просто вітер.

— Ну все, подивилися…

— Ні, ще не подивилися! — тупнула ногою Оленка.

— Ні–ні, це нерозумна ідея, — похитав головою Мустафа. — Я так не можу…

— А я зараз скажу…

— Як хочеш, — стенув плечима Мустафа.

— Коломбо, ми з Мусіком хотіли зачати дитину на Льодовику, — сказала Оленка, не відводячи погляду від розгубленого хлопця.

— Ні–ні, Оленко, — майже благально звернувся до неї хлопець.

— Вочевидь, під час Льодовика кількість божевільних збільшується, — висловив я вголос припущення.

— Коломбо, ти не розумієш!

— Скажи, що ти це тільки–но придумала, і вшиваймося, щось мені тут не подобається. Та й холодно, — сказав я.

— Ой, ви, мужчини, — слабаки! — тупнула ніжкою Оленка, а я начеб знову почув чи то харчання, чи то сопіння, що долітало з вітром.

— Давайте–но у машину, дітвора! Щось мені тут не дуже подобається.

— Ходімо, Оленко, — підтримав мене Мустафа своїм оксамитовим голосом із приємним східним акцентом і знову майже благально.

Поки ми сідали у «Хаммер», вітер жбурнув на лобове скло віхоть старого перепрілого сіна, що тхнуло мишами. Це я відчув, коли відкидав його. І звідки воно тут взялося?..

— Оце і є ваш Льодовик! — здавалося, розчаруванню Оленки не було меж.

«У дівчини точно проблеми з гальмами, джмелі в голові, ще й які!» — оперував я дольодовиковими порівняннями. Ірі не позаздриш із нею, це вже точно, думав я.

Кордон проскочили, навіть якось не одразу й помітивши, лише Мустафа звернув увагу на стовпчик із облущеною синьо–жовтою фарбою, що, вочевидь, символізував закінчення «нейтральної смуги», якщо така тут іще була. І лише десь аж за півгодини їзди нам трапилася перша людина. Це був непоказний чоловічок на узбіччі у напіввійськовій куртці із дробовиком через плече біля якогось дивного транспортного засобу, що більше нагадував комбайн, може, навіть і бурякозбиральний.

За комбайном стояла не менш дивна повозка, щось на кшталт цинкових ночов на велосипедних шинах. У бричку були запряжені два дуже худих коротконогих північних олені, що час від часу нагинали до землі рогаті голови й кумедно ворушили своїми пухкими оленячими варґами. Мабуть, шукали траву або улюблений лишайник ягель, але під ногами не було ні трави, ні лишайника.

Ми зупинилися. Чоловік виглядав наляканим.

— Це вже Україна? — запитав я через опущену шибу.

— Україна, — відповів він. — А ви що — туристи? — Переляк у його очах раптово змінила радість.

Я навіть не вважав за потрібне відповідати.

— А де прикордонники? — поставив я йому ще одне питання.

— А що, не бачите? Вже давно нема, та й від кого там охороняти?.. — Те, як він ретельно добирав слова, видавало у ньому колишнього російськомовного. — Вирішили не ризикувати людьми. Останнього прикордонника ще минулої весни схавали пушистики… — На останньому слові він оглянувся, і від радості на його обличчі не залишилося й сліду.

— Як схавали? — здивувалася Оленка.

— Живцем, звичайно, — сказав він майже із садистським задоволенням, заглядаючи через моє плече у машину.

— Диви, а у новинах про це нічого не було! — щиро здивувався я.

Так із тією фразою ми й поїхали, не з'ясувавши, що робив той чоловічок біля того комбайна зі своїм дробовиком та оленями. Ми ще деякий час це обговорювали і навіть посперечалися. Та щоб з Оленкою та не посперечатися! Вона чомусь вирішила, що цей нещасний з оленями людоїд. Звичайно, ми говорили і про Льодовик, і про Пуху–пуху.

Мустафа навіть пробував наслідувати те дивне харчання, яке долітало з вітром на тій дорозі біля велетенського гляціала. У нього це непогано виходило, як і каркання ворона, а також завивання вовка. Це веселило Оленку і лякало водночас.

— А те сіно, що на нас звідкись упало, — це було що, Коломбо? — запитала вона.

— Щоб ти знала, це він виліз із кубла…

— Хто виліз із кубла? — запитала вона і в цей момент знову нагадала мені маленьку дівчинку, якою я її пам'ятав.

— Пуху–пуху, хто ж іще, пушистики! — повторив я вслід за цим чоловіком з оленями.

Назад дорогу проминули набагато швидше. За дня можна було розвивати більшу швидкість та ще й оглядати околиці. Час від часу вздовж дороги нам траплялися ще олені, а також вітряки, теплиці і сови на теплицях. А ще — гофровані паркани поряд із населеними пунктами. Де–не–де у парканах були просвіти, і ми бачили ряди дерев'яних фінських будиночків із московітськими «триколорами» та супутниковими антенами на дахах. Ближче до Прилук авто на шосе ставало більше, оленів уздовж дороги менше, аж поки вони зовсім не зникли, зате теплиці йшли майже суцільною стіною.

У Прилуках у придорожньому кафе ми снідали відбивними із оленини, хоча Мустафа попросив котлети по–домашньому із свинини, але того ранку свинини у те кафе ще не привезли. На мій запитальний погляд Оленка відповіла, що його мама насправді шведка, а зараз батьки мешкають у Канаді і наступного літа вони з Мусіком також до них поїдуть, і що у Канаді також Льодовик. Про те, що у Канаді також Льодовик, я знав і без неї. Розмови про те, чи є пуху–пуху у Канаді, зайняли нам решту дороги до Києва…

— Як ви там, полярники? Коломбо, як ви? — раптом почувся голос Ірини, трохи спросоння.

— Прилуки, котлети із оленини! — відповів я їй бадьоро. — А колись, ще до Льодовика, це містечко більше асоціювалося із цигарками… — звернувся я вже до Оленки із Мустафою. — Тут була велика цигаркова фабрика.

— Котлети із оленини краще! — сказала Оленка.

Їй було весело, і нам із Мустафою разом з нею. Міхові про її приїзд я все–таки сказав, і про поїздку до Льодовика також розповів, і навіть про прикордонника, якого з'їли Пуху–пуху. Міха, звісно, мені не повірив. А от про Мустафу промовчав, нехай собі самі розбираються.