Льодовик

Танці на льоду

Тієї неділі, коли я прокинувся, кімната вже була залита ніжним сонячним промінням. Здавалося, світло проходить крізь стіни і крізь усі предмети, хоча спершу воно пройшло крізь мої повіки. Світла було так багато, що я мимохіть потягнувся до настільної лампи «Фламінго», щоб виключити. А потім я вирішив, що це сніг, який ще не весь розтанув, або й сам Гляціал своїм льодяним кумполом віддзеркалює сонячні промені й спрямовує їх у моє вікно.

Це ранкове сонце було приємною несподіванкою. Навіть «Бітли» на стіні від його променів повеселішали… Я ще трохи поніжився під теплою ковдрою і, здається, почув воркотання голубів. Уперше за всю весну, все як колись! Ніби я останні хвилини долежую, ще до Льодовика, аби схопитися й почати похапцем збиратися на риболовлю. Несподіваний вихідний, раптова ідея, раптові збори… Стоп! Але ж Петруня мене ще звечора попередив, аби сьогодні нікуди ні ногою.

— Почнемо зранку… Тобі ж нікуди не їхати?

— А що завтра? — у мене й з голови вилетіло.

— Ну ти даєш! 20 травня!

— Колись ми у цей день починали купальний сезон…

— А хто тобі сказав «ні»? Ми завтра й почнемо, — по–змовницькому підморгує наш Петруня–Мамонт. — Але спочатку торт із ковбасою!.. Дивися, а то я дівчат запросив. Що я з ними сам робити буду?

Зазвичай на щось більше, ніж поганий чай, від Петруні розраховувати не варто, а тут раптом стільки риторичних пропозицій! Торт із ковбасою — це його фішка! Це, наскільки я зрозумів, просто його мрії дитинства, найсмачніші у світі речі, які він врешті–решт вирішив об'єднати в одному кулінарному витворі.

Таке буває лише двічі на рік — на День незалежності і на день його народження. До Великого Льоду, мабуть, ще й на Новий рік, але відколи ото через нейтронні погрози ми нарешті знайшли свою ідентичність, то останній, на відміну від наших «дорогих гостей», тепер не вважається у нас найбільшим святом… А оскільки День незалежності не 20 травня, а дещо пізніше, то завтрашній торт із ковбасою ми їстимемо за здоров'я самого Мамонта. Із ковбасою та лавровим листям, бо те листя він любить додавати до всього.

Час було подумати і про подарунок. Я ще вчора перебрав у голові варіанти: будьонівку, новий льодоруб чи пляшку «Джоні Вокера»?.. До речі, до Льодовика будьонівку, якщо добре захотіти, можна було знайти на розкладках Андріївського. Але ж я вчасно згадав, що це вже не «до Льодовика», тим більше, що оте «добре захотіти» потягло б мінімум на сотню баксів. Від нового льодоруба також довелося відмовитися. Петруня міг би навіть і образитися, розцінивши це як натяк ще більше ввихатися біля Гляціала. Все зійшлося на «Джоні Вокері», якого я й прикупив ще звечора неподалік Контрактової. Знав би, чим це врешті–решт закінчиться, краще б будьонівку пошукав!..

Але тоді, у неділю зранку, коли я ще вилежувався під ковдрою, а віскі ще стояло на столику під вікном і сонячні промені грали золотистими відблисками у його брунатній рідині, я просто думав, як добре, що зима закінчується на Мамонтів день народження. І ще подумав, що вже й забув, коли ще мав такі гарні ранки. Та ідилія за вікном тривала недовго. Невдовзі небо потьмяніло і воркотання голубів також раптово стихло, натомість долинув свист вітру у верхів'ях тих кількох сосен, які ще залишилися, і ще якийсь бренькіт, начеб жерстяною банкою об камінь. На якусь мить знову все стихло, а вже потім я почув, як ударили по шибці перші великі краплі.

Стільки всього за один ранок — і сонце, й дощ! Уже сто років не чув шурхоту дощу, принаймні з минулого літа. Під цей перший тієї весни дощ, хоч уже й травень добігав кінця, я й чистив зуби, і вмивався, і навіть сам собі щось наспівував у ванній. Звичайно, почав із:

Та потім, уже зовсім упавши в ностальгію:

А ще через хвилю у мої двері постукали. Це був Мамонт, про вовка промовка! Голос стривожений:

— Коломбо, ти бачиш, що робиться!

— А що робиться? — запитав я, все ще мугикаючи під ніс.

— Ти у вікно виглянь…

— Вітаю з днем варення! — нагадав я йому так само крізь двері.

— Та це потім! — ще встиг він мені відповісти, перш ніж я почув його важкі кроки сходами вниз.

Тоді я і подивився, й одночасно упіймав себе на тому, що шурхоту за вікном уже не чути, шумить лише вода з крана. Я виглянув у вікно й не впізнав пейзажу: все навколо набуло сріблястого відтінку! З неба все ще мжичило, але, долетівши до землі чи дахів, краплі одразу замерзали. Найдивніше виглядали проводи по той бік вулиці за гофрованою огорожею, бо ж наші «дорогі гості» не витрачалися на копання мерзлого ґрунту й усю проводку протягли по стовпах. Тепер ті проводи нагадували сріблясті канати і блиску срібла ставало ще більше, срібла з позолотою, коли крізь хмари час від часу пробивалися промені сонця.

Невдовзі мжичка припинилася зовсім, сонце також більше не виглядало, але гігантські бурульки на розі даху, що його мені було видно з вікна, і на соснах, і на дротах залишилися, та й земля, як можна було побачити, поверх того льоду, що був, вкрилася свіжим крижаним настилом. Не кажучи вже про друзяку Гляціала, з вибоїн якого також звисали химерні бурульки, утворюючи йому подобу кошлатих брів, вусів і навіть бороди…

Поки я милувався Гляціалом, уявляючи, як усе це пригнітить іменинника Петруню, почувся перший хряскіт. Спочатку я навіть не зрозумів, що це, бо хряскіт той долинув десь із тильного боку будинку, поки він не повторився і на голову Гляціалові не звалилася здоровенна соснова гілляка із намерзлими крижаними бурулями. А потім — пронизливий тенькіт, так, мабуть, лопається струна, а наступної миті вже просто гуркіт падаючих обірваних дротів.

Один з обледенілих дротів, що тягнулися вздовж гофрованої огорожі, падаючи, всією своєю вагою звалився на саму огорожу і, видно, попав на не зовсім надійного стовпчика. Той тріснув, гофрована бляха вигнулася й обвисла до землі, й усе це на моїх очах… Саме тоді я вперше і побачив за тією огорожею ще одну, таку саму. Я й раніше чув про це і читав, що у наших сусідів — «дорогих гостей» кліматичних біженців — аж дві огорожі, одна за одною, а тепер–от і на свої очі побачив.

Усе правильно! Бо одного разу, коли якісь їхні ж таки бомжі, перелізши через огорожу, невдовзі з криками і лайкою були викинуті звідти у тому ж таки місці, через яке перелізли. Їхні бомжі, які тепер з'явилися на наших вулицях у неймовірних кількостях, поступаються у нахабстві хіба що їхнім спецслужбам, які, є підозра, самі цих бомжів потрохи і відстрілюють. Це для них справа звична, у їхній масовій свідомості своєрідний стереотип… Когось нишком відстрілювати. Хоча зараз начебто часи і змінилися, але полювання на бомжів це може і не стосуватися. Он Міха на короїдів, а ті — на бомжів.

Але ламання гілок та обриви дротів так само раптово припинилися, а побачивши Петруню, що із стурбованим виглядом ходив довкруг нашого Гляціала, перше, що я згадав, — давно обіцяний ним торт із ковбасою. Втім, до торта ще треба було дожити — це буде не раніше третьої, а снідати хотілося зараз. Добре, що я звечора додумався відварити у банячку десяток картоплин у лушпайках, із найменших, які вдалося знайти. Це була прелюдія. Особисто я картоплю можу їсти тричі на день, але оце вечірнє відварювання — це завжди лише прелюдія до майбутнього сніданку, хоча зазвичай я не стримаюся і кілька гарячих картоплин, ледь присоливши, вминаю ще звечора.

А зранку із тих, що залишилися, роблю собі сніданок. Не щодня, звичайно, лише іноді, у вихідні. Я оббираю лушпайки, ріжу великими кружальцями надвоє–натроє, викладаю в один ряд на пательню і підсмажую, бажано на смальці. Розбиваю туди ж кілька яєць. Ще пару картоплин залишаю і потім у тарілку докладаю такими ж кружальцями, тільки не підсмаженими, а холодними. Як же під час Льодовика і щоб не докладати холодного?.. Поєднання підсмажених, із золотистою шкірочкою, і просто печених — саме по собі виглядає апетитно і створює святковий настрій! Найкраще іде з маринованими кабачками, просто у мене зараз є мариновані кабачки, із Єгипту, здається.

Але коли я все це підсмажив і розклав, залишилося лише кабачки відкрити, знову постукав Мамонт. Він сказав, щоб я спускався до нього на торт із ковбасою. Що ж, мене два рази запрошувати не треба.

— Щось ти рано починаєш…

— Та ну його в пень! Давай заходь…

— Я якраз картоплі насмажив, взяти із собою?

— Ну, бери і спускайся, дівки також на підході! — ще гукнув Мамонт, знову гупаючи сходами вниз. — Нас чекає шальона ніч!..

Петруня–Мамонт живе поверхом нижче, його кімната одразу під моєю, і він її чомусь називає «майстернею». Раніше він працював у культурі, у Палаці культури з дурнуватою назвою «Більшовик» (ще до Льодовика, звісно), і авансу, й зарплати йому вистачало рівно на два дні. Каже, що там у нього також була схожа кімнатка, щось там майстрував на продаж: акваріуми чи клітки для папуг. Виявляється, наш Петруня — майстер на всі руки. Ну і нехай собі, якщо йому так подобається, то я також називаю його кімнатку «майстернею», хоча, як на мене, це звичайна кімната старого холостяка, така ж, як і в мене, тільки стеля трохи нижча.

У нас спільний вхід із заскленої тераси, але різні поверхи. У нього — напівпідвальний, у мене — перший. А ще у нас спільні туалет і душ. Щодо душу, то я нашого Мамонта там майже не помічаю, а от його звичка надовго зачинятися у туалеті мене уже давно дістала.

— До речі, обухівська фабрика туалетного паперу тепер на привізній деревині, — підійшов я здалеку. — Ресурси планети не безмежні, щоб отак спускати в унітаз по піврулону за одне присідання! — це щоб уже дійшло і до Петруні.

— Ага, ти, Коломбо, краще повчи своїх дівок! — одразу вдає ображеного Петруня. — Нехай своїми тампонами з крильцями не забивають стік у душі?

Звичайно, тими тампонами він заганяє мене в кут. Я навіть не можу згадати, чи це після Ліди, чи після тієї випадкової бібліотекарки?.. Навряд чи після Лідки, хоча вона така розсіяна, все могло бути. А якщо це бібліотекарка, а я не подивився? Невже навмисно хотіла мені насолити? Бо ж ні Нонна, ні Валюша у наш душ не ходять.

Наша кухарка Нонна мешкає в іншому крилі, з іншим виходом, одразу на вулицю, ми ж із Петрунею маємо вихід лише у двір. Щоб потрапити від себе до нас, вона повинна вийти на вулицю і вже тоді через хвіртку зайти у двір. Валюша, або «радистка Кет», як частіше ми її називали, Міхова секретар–референт, мешкає десь на Теремках, які тепер, звісно ж, перейменовані у просто Хатки.

На місці Мамонта я б цих наших дівчаток, Нонну з Валюшею, взагалі не запрошував, але коли хвилин за двадцять, прихопивши сковорідку з картоплею, я таки спустився до Петруні, то вони вже сиділи. І як це наша «дюймовочка» Нонна зуміла прослизнути, що я не почув? А от «радистці Кет» не здивувався. Вона єдина із нас була громадянкою Московії і, як і належить ворожій шпіонці, вміла ходити тихо. І тепер із першого ж кроку я знову став учасником звичної вистави, де кожному відома його роль: жених Петруня і нєвєста Нонна, ворожа шпіонка «радистка Кет» і я — просто нечиста сила, і як таких земля носить! Утім, не кожного разу аж до чогось такого доходить.

Що ж, навіть у льодовиковий період можна жити собі на втіху. Принаймні на його початковій стадії, якщо нам попереду і справді судилося ще дві тисячі років такого щастя!.. Наша Нонна вже встигла побувати на заробітках аж в Австралії. Відбула там цілу п'ятирічку і лише півтора року як вернулася. Ще свіжі спогади про кенгуру, купання у лазуровій лагуні і таке інше… Це попри нічні зміни на шоколадній фабриці в околицях Сіднея та роботу у барі польського товариства.

Шельфові льодовики Антарктиди, здавалося б, також мали розростися, бо ж похолодання загальнопланетарне. У деяких місцях ближче до Південного полярного кола так і сталося, але лише у деяких. Загалом же антарктичні льодовики з початком похолодання у Північній півкулі потоншали, і в цьому була ще одна велика загадка всього того, що трапилося. Я й досі не зустрічав цьому жодного притомного пояснення. Окрім хіба що вже зовсім абсурдної версії про зміщення земного ядра і відтік розпеченої мантії від земної кори у північній півкулі та наближення її до поверхні у Південній. Але якщо це й справді так, то у Південній півкулі найперше мали б активізуватися вулкани, але цього поки що не сталося. А поодинокі виверження у Новій Зеландії й у Чилі ще нічого не підтверджують.

Та між Австралією й Антарктидою тисячі кілометрів океанської широчіні, й обледеніння Зеленому континенту в будь–якому випадку не загрожує. Більше того, тепер цей континент став уже справді зеленим. Бо навіть незважаючи на те, що вода морів і океанів і тут подекуди відступила від суші на десяток кілометрів, планетарне похолодання принесло населенню Австралії, як і Західної Африки, порятунок від спеки. У австралійських пустелях тепер ідуть дощі, на луках пасуться вівці і ростуть такі самі кабачки, як оце мої, єгипетські, які я не забув прихопити і до Петруні на іменини.

А наші люди вже давно подалися на заробітки у теплі краї. Тепер — це Північна Африка або й ще далі. То велика проблема, і наша преса постійно про це пише. Що, мовляв, «дорогі гості» до нас, а ми — в Африку, так би мовити, до витоків. Хоча росіян там, у теплих краях, також тепер вистачає.

— А де їх нема! — щоразу кидає Нонна, вона в душі ще й яка українська націоналістка, хоч і з вірменським корінням, але щоразу згадує про громадянство Валюші і не продовжує.

Валюша зі своїм громадянством взагалі–то перебуває між нами нелегально, бо повинна жити там, за парканом із гофрованого заліза, але Міхині шефи поки що не змогли підібрати їй заміни, когось із наших громадян. Така у наших людей тепер зневага до колаборантів. Краще вже на заробітки по Африках, ніж працювати на «дорогих гостей». Нонна переводить на погоду або ще глобальніше, на клімат! Ми часто починаємо наші посиденьки із розмов про клімат, так само ними й закінчуємо.

Північний вітер, який услід за «Братами Гадюкіними», деякі наші телевізійні приколісти називають «вітром пєрємєн», тепер, у травні, буває, чергується зі старими добрими західними та північно–західними вітрами, які приносять і до Києва дощик.

— Та хай його, той дощик! — скрушно зітхає Мамонт. — Хоч би іще раз під літню зливу! Тепер уже навряд чи, — видно, перебирає в голові якісь давні спогади.

— Ага, наші знову без світла, — поправляє русу косу до пояса Валюша.

Звичайно, це вона сказала зайве про «наших». Але поки Петруня це переварює, я переводжу розмову на дальшу перспективу.

— Справжні проблеми почнуться так через… сто–сто п'ятдесят мільйонів років, — кажу я. — Вулкани, землетруси, тайфуни — щодня! І через двісті п'ятдесят, коли всі континенти: обидві Америки, Африка, Австралія і навіть Антарктида — знову об'єднаються довкруж Євразії… Так уже було, цей цикл повторюється на Землі приблизно кожні п'ятсот мільйонів років. А коли всі континенти знову злипнуться в один, життя на землі стане зовсім нестерпним. Так що у нас і не так багато часу, аби щось придумати, якихось сто мільйонів років!..

— Це якщо нас до того не знищить метеорит! — кидає Петруня, у цей момент він переглядається з Нонною і закочує очі.

Він це щоразу робить, коли я починаю про далеку перспективу. Зате Валюша завжди уважно слухає.

— Ну, метеорит — це трохи інша історія… — якщо вже добивати, то добивати, вирішую я.

— Добре, що ми до цього вже не доживемо, — так само серйозно зауважує Валюша.

— А мене в Австралії раз павук налякав. Такий великий і сірий завис прямо над дверима, — тепер уже Ноннина черга нас лякати, а чи віддаватися ностальгійним спогадам, що, зрештою, у її виконанні часто одне й те саме. — Я телефоную до однієї знайомої, там у мене була така хороша подруга, а вона каже: якщо сірий — не бійся! Він не вкусить. Гм! Попробуй не бійся! До речі, якщо там якийсь павук укусить, то треба запам'ятати, який саме. У лікарні вам одразу покажуть зразки, бо від кожного інакшого — інакше лікування!..

— Хіба там на них не полюють? Бух–бух! — прикидаюсь я ідіотом, просто дуркую.

Я люблю, коли Нонна починає щось таке про Австралію. Про тих австралійських павуків, тарганів, крокодилів, змій, акул або просто про свою роботу на шоколадній фабриці у Сіднеї в якогось російського єврея, бо завжди можна вставити і своє слівце. А Петруня щоразу відпускає той самий жарт, мовляв, скількох шоколадок недорахувався той єврей, і все це осіло на смажких Нонниних сідницях!

— А що, подобаються? — кокетує Нонна.

— Нонночко, я тебе сьогодні просто з'їм! Разом з тортом! — так само щоразу обіцяє Петруня.

На відміну від Нонни, Валюша під час наших посиденьок намагається клеїтися до мене, але я пас. Бо там, де працюю, намагаюсь не заводити романів, до того ж вона мені не подобається, та й незаміжня ще. Нехай ще пошукає свого щастя.

— Хіба ми були б поганою парою, скажи, Нонно? — зазвичай саме до кухарки апелює Валюша, і в такі моменти її напускної серйозності вже як і не бувало.

— Я б тебе просто задушив, на другий же день! — відповідаю я їй. — З ревнощів, звичайно.

За ці півтора року, що ми тут разом, у кожного своє місце і вже звичні за кожним нашим застіллям ролі (було б бажання, а привід завжди знайдеться). І до цього місця, коли я сказав про свої ревнощі, все також було як завжди.

Правда, торт із ковбасою цього разу Петруні не вдався. Він скропив його ямайським ромом, а мені ж зась… Тому й торта я не їв.

— Ну добре, поїхали тоді купатися або десь посидимо у центрі! — раптом зривається із–за стола Петруня. — Знаю в одному дворику в районі Хрещатика пристойну забігайлівку.

— Я по забігайлівках не ходжу, — поправляє свою косу до пояса Валюша, хоч її ще ніхто й не запрошував.

— А тебе ніхто й не запрошує, — дещо грубувато відповідає їй Петруня, на те він і Мамонт.

— Якось грубувато ти з дамою, — кажу я йому наче між іншим.

— Поїхали купатися у Гідропарк, як тоді! Як справжні моржі! — пропускає мої слова повз вуха Петруня. Може, і даремно я йому подарував аж цілого «Джона Вокера», краще було б льодоруб!

— Ні, хлопці, у мене сьогодні басейн! — якось майже радісно зоцкає Нонна, і ледь помітні вусики в кутиках її пухких губок вмить стають дуже помітними. Чи це мені просто здається?

— Нонночко! Як же без тіб'я? — намагається згребти її в обійми Петруня, але вона вправно вивертається.

— А ось так, без мін'я… — хихоче наша життєрадісна кухарка і вже шпацірує до дверей. — Ніззя! — відмахується від обіймів Петруні.

— Без тіб'я? — повторює він.

— Так, без мін'я! — ще голосніше хихоче Нонна.

— Стоп, а як же без кави? — горланить наш Мамонт і кидає погляд на похнюплену Валюшу. — Золотко, ізвіні!

Валюша тим часом дістає із сумочки тонку цигарку і робить мені якісь знаки, але я вдаю, що не помічаю.

— Каломбо! Пішли мені припалиш, — киває вона на вихід.

Мене вона також називає Коломбо, але через «а».

— Можете курити тут! — кидає Петруня. — Ну, давайте ще по одній, поки кава буде готова! — наливає він собі і Нонні по повній і хоче налити Валюші, але вона забирає свою чарку зі стола.

— Дякую, у мене ще є!.. — Вона підводиться так само з цигаркою напоготові і чарку також забирає, закидає назад свою русяву косу і, виляючи тугенькою дупцею, не залишає мені жодних шансів залишитися.

— А ти знаєш, ті твої хлопчаки знову робили на Міху замах, — шепоче вона мені трохи нижче підборіддя, коли ми виповзаємо із Мамонтової «майстерні», долаємо східці вгору й опиняємося на заскленій терасі, і я відчуваю її гарячий подих у себе на шиї. Я поглядаю то на неї, то у вікно, але не бачу навіть теплиці, надворі знову все накрив густий холодний туман–мряка.

Валюша спирається ліктем на перила сходів, що ведуть нагору, до моєї кімнати, але я її туди не запрошую. Мені важко втриматися перед її чарами, але ж я пам'ятаю, що це за сучка і на чию «контору» працює. Вочевидь, просто старію, раніше на такі дрібниці не зважав би.

— Справді, ти маєш на увазі тих хлопчаків?

— Даремно ти так ними легковажиш, — дихання Валюші стає все ближчим.

— Я не легковажу… Але те, що вони кидають у нього тухлими яйцями — ще не привід відстрілюватися.

— На цей раз шматками якогось гидкого оселедця, у мене також попало, плащ відвезла в хімчистку. — При цих словах дихання Валюші раптово вирівнялося, а обличчя скорчилося у гидливій гримасі, то ж бо й воно — артистка!

— На сільодку, кажеш, не поскупилися…

— Я тільки чекаю, коли вони почнуть стріляти. У Донецьку по наших уже стріляють.

— У Донецьку й не переставали. Не треба відгороджуватися, наліпили там парканів, а народ не любить!.. Чи ви боїтеся, що остаточно українізуєтеся? Ти ж он українізувалася, і нічого, стала ще симпатичнішою.

Валюша надулася і замовкла, повернулася до свого звичного стану відстороненого споглядання. Дістала ще одну цигарку. Її погляд крізь шибку тераси був спрямований кудись до вершечків сосен, схованих у тумані.

— Сумуєш за Москвою?

— Ні, я її ніколи не любила. Я виросла у Сизрані, от за Сизранню я сумую. А ще за осінню. Знаєш, якою красивою була в Росії осінь? Нічого не може бути кращим, ніж осінь в Росії…

— У Московії, — поправив я її.

— Ну, нехай у Московії, — байдуже погодилася вона.

— Це зараз ти так думаєш. А грязюка, а бездоріжжя й осіння нудьга? А ще ті росіяни! — намагався я перевести на іронічну тональність.

— Осінь — це не нудьга, це — печаль. Але дуже світла, — зітхнула Валюша. — Але тепер там усе вкрила крига — і наше місто, і лівий берег, і Волгу…

— Ностальгія, — сказав я.

— Не так, щоб дуже, — відповіла вона.

Хоча, я бачив, що вона не проти і далі розвивати цю тему.

— Ну добре, я ще раз потолкую із хлопцями, — пообіцяв я. — Не думаю, що за ними ще хтось стоїть… Юнацький максималізм. Дідуся Пашковського, либонь, начиталися.

— А даремно.

— Ходімо, ще вип'ємо! — Я ніжно беру її за лікоть і підпихаю до східців униз.

— Вип'ємо? Ну, так… Я вип'ю, а ти?

— А я соку, гранатового. Ти ж знаєш, я не хочу померти алкоголіком.

— У тебе що, з цим і справді проблеми?

— Ну, не настільки як могло бути, але…

Ми ще трохи вливаємо в себе хто чого, дівки доїдають торт, і Петруся розкладає на столі лото… А потім усе як завжди. Після лото дівки злиняли, а ми поїхали у центр. Точніше, я повіз Петруню крізь туман у центр, тим же маршрутом, що й вожу Міху: до метро «Мінська», а тоді довбаним Оболонським через затори до Подолу.

Роздобрілий Петруня курив у машині, чого я не дозволяю навіть шефові, і патякав про жінок, весну, швидке потепління і мільярди Семижопенка.

— А ти не сумуєш за дольодовиковою осінню, наприклад? — раптом вирвалося у мене.

— За осінню? — перепитав він. — Можливо…

— Може, це у вас, росіян, улюблена пора.

— Хто його зна? Як у кого, — відповів він. Петруня не любив, коли я згадував про його національність. — Слухай, а сьогодні ж до Києва прибуває московітський президент! — раптом траснув себе долонею по лобі наш веселий садівник і навіть назвав прізвище, якесь через дефіс, на кшталт Соловйова–Сєдого…

Петруня назвав його «президентом», хоч у московітів тепер, як і у нас, президента нема, а цей Соловйов–Сєдой, чи як там його, вочевидь, був одним із співголів їхньої Технічної комісії. Далі Подолу нас і справді не пустили, все було перекрито. Це також входить в умови угоди з «дорогими гостями» на час їхнього перебування у нас упродовж Льодовика. Незалежно від того, скільки це ще триватиме: десять років, чи сто, а чи більше, вони мають право на якийсь час перекривати наші вулиці. Вони все ще бояться кавказьких терористів найбільше за всіх інших.

Ми вирішили не чекати, я припаркував нашого «Хаммера», що за такої погоди із брудно–жовтого став просто брудним, упритул до Могилянки, і ми подалися до метро. Петруня сказав, що тепер і я можу квакнути, оскільки машину ми поставили. Я відповів йому, що можу, але не буду, і наш Мамонт, який уже ледь тримався на ногах, буркав, що я погана людина і що він передумав їхати в Гідропарк, йому хочеться послухати джаз. Мабуть, у цей момент у його душі і справді лунав джаз, а може, ще й рок–н–рол на додачу.

Вийшли з метро на майдані Незалежності, мовчки подолали «трубу» й виринули на поверхню з боку консерваторії. Трохи подихали, потім знову, як два кретини, спустилися в метро і вернулися на Поділ, до авто. І я повіз Петруню назад до наших сосен і Гляціала.

У машині він знову курив, нарікав на уряд, що дозволяє «дорогим гостям», як у часи Семижопенків, ось так безкарно перекривати проїзд у центр, а потім знову про жінок, весну і швидке потепління. Перед самим поворотом до гаража, коли я вже натиснув дистанційку для відкривання воріт, Мамонт якогось біса попросив пригальмувати, щось белькочучи про пішу прогулянку. Він вийшов, а я знову рушив, заїхав у гараж. А коли вийшов на подвір'я уже через гараж, то побачив Петруню зверху на Гляціалі. І коли він так швидко встиг? Вочевидь, коли я заїздив у гараж, він зайшов через головний вхід і подерся на маківку нашого льодяного друзяки.

Мамонт стояв зверху, і аж тепер я помітив вирубані у кризі нерівні східці, через Гляціалове вухо й вище.

— Сфоткай мене, брате! — загорланив він, пританцьовуючи. — Тай–ри–та! Та–й! Та–ри–та–тай! — Це було щось циганське.

Я ще встиг клацнути його на мобілку, але наступної миті він змахнув руками, наче птах, і зник… А через мить дикий крик Мамонта вже чула вся Сошенка.

— Підслизнувся, — вже трохи згодом пояснював він.

— Послизнувся?

— Ну так, так!.. — А далі пішло вже просто йобкання.

— Так можна й убитися, — сказав я йому ще тоді. — Тепер я знаю, від чого вимерли всі мамонти, — пробував я перевести на жарт.

Але Петруні було не до жартів. Правда, як згодом виявилося, обійшлося порівняно легко — лише синцями, переламаним виявився тільки мізинець на правій руці. Це ж треба ще вміти так упасти аж із такої висоти, щоб переламати мізинця.

— Це хлопчик мені так відомстив, — кивав Петруня на Гляціала, що одним відростком–щупальцем знову підступав до теплиці й контурами тепер більше нагадував крижаного восьминога.

Для мене це означало лише одне — тепер біля Гляціала мені доведеться лупати і за себе, і за Петруню. Добре, що влітку Гляціал начеб перестає рости. Минулого року Петруня за два літніх місяці здовбав його майже повністю, звичайно, лише надземну частину.