Людина без властивостей. Том II

115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки

Згідно із законом, за яким услід за періодами високої стабільности настають бурхливі переміни, певного рецидиву зазнала й Бонадея. Усі спроби зійтися з Діотимою виявилися марними, тож нічого не вийшло з її чудового наміру покарати Ульріха тим, що обидві суперниці потоваришують, а його залишать ні з чим, — фантазія, яка часто навідувала її у мріях. Довелося Бонадеї принизити свою гідність і знов постукатись до коханого, але той, схоже, влаштовував усе так, що їм безперервно заважали, і її слова, якими вона намагалася пояснити йому, чому знову прийшла, хоч він цього, мовляв, і не заслуговує, в’янули від його бездушної люб’язности. Бонадеї аж-аж-аж як кортіло влаштувати йому жахливу сцену, але робити це, з другого боку, їй не давала її доброчесна поза, тому згодом вона почала відчувати велику відразу до чеснот, які сама ж таки й поставила собі за обов’язок. Ночами важка голова — наслідок непогамованої похоті — здавалася їй на плечах кокосовим горіхом, шкаралупа якого через недогляд природи зсередини заросла мавпячим волоссям, і Бонадею, мов п’яницю, в якого відібрали пляшку, врешті охопила безсила лють. Вона подумки проклинала Діотиму, називаючи ту аферисткою й нестерпною бабегою, і її буйна уява зі знанням справи нагороджувала шляхетно-жіночу велич, чарівливість якої була Діотиминою таємницею, всілякими коментарями. Наслідування зовнішнього вигляду цієї жінки, що досі приносило Бонадеї стільки щастя, тепер обернулося для неї в’язницею, звідки вона нарешті вирвалася на розгнуздану волю; дзеркало й щипці для завивання втратили свою здатність творити з неї ідеальний образ, і разом з цим настав крах і тому штучному стану свідомости, в якому вона перебувала. Навіть сон, який, попри всі її життєві конфлікти, завжди давав їй стільки насолоди, тепер вечорами іноді змушував на себе трохи чекати, і це було для неї такою новиною, що здавалося їй хворобливим безсонням; і в цьому стані вона відчувала те, що відчувають усі люди, вражені серйозною недугою: що дух утікає, полишаючи тіло, мов пораненого, напризволяще. Коли Бонадея в муках спокус немовби лежала на розпеченому піску, всі оті великорозумні Діотимині балачки, які колись викликали в неї захват, здавалися їй далекими-далекими, й вона щиро їх зневажала.

Бонадея не важилась навідатися до Ульріха ще раз, тому придумала інший план, щоб повернути його до природних почувань, і насамперед було готове завершення того плану: вона заявиться до Діотими, отої спокусниці, саме тоді, коли Ульріх буде в неї. Адже всі ті дискусії в Діотими вочевидь були тільки приводом, щоб похизуватися одне перед одним, замість справді зробити що-небудь для загального добра. А ось Бонадея, навпаки, задля загального добра таки щось зробить, отож тепер був готовий і початок її плану: ніхто ж бо не дбає вже про Моосбруґера, і той, поки всі тільки виголошують гучні слова, гине! У Бонадеї ані найменшого подиву не викликало те, що Моосбруґерові знов судилося вирятувати її з біди. Якби вона про того чоловіка замислилась, то він видався б їй чудовиськом; але вона лише думала: «Коли вже Ульріх так йому співчуває, то нехай же про нього й не забуває!» Розробляючи свій план далі, Бонадея спинилася ще на двох деталях. Вона пригадала, як у розмові про того вбивцю Ульріх стверджував, нібито ми маємо ще одну душу, завжди безневинну, і людина осудна щоразу може вчинити й інакше, а неосудна — ні; з цього Бонадея зробила щось на кшталт висновку: вона має бажання стати неосудною, бо тоді не буде ні в чому винна, і Ульріха, якому неосудности бракує, теж треба, йому ж таки на добро, привести до такого стану.

Готуючись здійснити свій план, вона кілька вечорів причепурена, ніби зібралась у світське товариство, блукали попід вікнами в Діотими; довго чекати їй не доводилося — невдовзі у вікнах уздовж усього фасаду спалахувало світло на знак того, що за ними почалося жваве життя. Своєму чоловікові Бонадея казала, що її кудись там запросили, але довго засиджуватись вона, мовляв, не має наміру; і завдяки цій брехні, завдяки цьому вечірньому походжанню перед будинком, куди її не кликали, за ті кілька днів, коли їй іще бракувало сміливости, й виник отой імпульс, який дедалі визрівав і невдовзі мав повести її сходами нагору. Її могли побачити тут знайомі, міг угледіти, випадково проходячи мимо, й рідний чоловік; на неї міг звернути увагу портьє, могло спасти на думку поцікавитись, що вона тут робить, і поліціянтові; і що частішими ставали такі її прогулянки, то більшими ввижалися їй ці небезпеки й то ймовірнішим ставало, що, поки вона й далі зволікатиме, що-небудь може статися. Загалом Бонадеї частенько доводилося шмигати в під’їзди й пробиратись такими шляхами, де треба було ховатися від чужих очей, але тоді їй допомагало, мов янгол-охоронець, усвідомлення, що все це — неминуча умова того, чого вона хоче домогтися, а тепер ось вона мала проникнути в дім, де на неї ніхто не чекав, і ще хтозна, що чекало її там узагалі; вона почувалася терористкою, яка спочатку не дуже чітко уявляла собі всю операцію, але внаслідок обставин доходить до такого напруженого стану, що його ще дужче вже не напружить ні звук пострілу, ні зблиски крапель бризнутої соляної кислоти.

Аж таких намірів Бонадея не мала, проте свідомість її була не менш далека від реальности, коли вона нарешті натисла на кнопку дзвінка й переступила поріг. Маленька Рахель непомітно підійшла до Ульріха й доповіла, що в передпокої його хтось хоче бачити; дівчинка не сказала, однак, що той «хтось» — незнайома жінка під низько опущеним серпанком, і Бонадея відкинула його з обличчя аж тоді, коли покоївка причинила за Ульріхом двері вітальні. Цієї миті Бонадея була твердо переконана, що доля Моосбруґера вже не терпить жодних зволікань, і зустріла Ульріха не як змучена ревнощами коханка, а захекавшись, мов марафонець. Пояснюючи мету свого приходу, вона, не довго думаючи, збрехала, буцімто напередодні чоловік сказав їй, що скоро Моосбруґера вже не можна буде врятувати нічим.

— Ніщо не викликає в мене такої огиди, — завершила вона, — як оцей мерзенний різновид убивць; і все ж я ризикнула прийти сюди й видатись непроханою гостею, бо ти маєш негайно повернутися до господині дому та її найвпливовіших гостей і розповісти про свою справу, якщо взагалі хочеш іще чого-небудь домогтися!

Вона не знала, на що сподівалася. На те, що Ульріх розчулено подякує, що він покличе Діотиму, що та запросить її й Ульріха до якої-небудь окремої кімнати? Що Діотима, можливо, вже на гомін голосів вийде до передпокою, і вона, Бонадея, дасть їй зрозуміти, що не така вже вона, Бонадея, зовсім обмежена й темна, щоб не бути гідною шляхетних почуттів Ульріха! Очі її блищали вологою, руки тремтіли. Розмовляла вона голосно. Ульріх був дуже спантеличений і раз у раз усміхався, розпачливо намагаючись її заспокоїти й виграти час, щоб обміркувати, як її переконати якомога скоріше звідси піти. Становище було складне, й усе це скінчилося б, мабуть, істеричними криками й риданнями Бонадеї, якби не допомогла Рахель. Увесь цей час маленька покоївка з блискучими, широко розплющеними очима стояла неподалік збоку. Коли незнайома вродлива жінка, тремтячи всім тілом, стривожено попросила покликати Ульріха, дівчина одразу здогадалася: йдеться про щось незвичайне, романтичне. Вона чула майже всю їхню розмову, і прізвище «Моосбруґер» своїми складами вдарило їй у вуха, мов пострілами. Її увагу прикували горе, туга і ревнощі, які виразно відлунювали в жінчиному голосі, хоч вона тих почуттів і не розуміла. Дівчина здогадалася, що ця жінка — Ульріхова коханка, й ту ж мить закохалася в нього вдвічі дужче, ніж була закохана. Вона відчувала, що її пориває здійснити який-небудь вчинок, так ніби поряд могутньо лилася пісня, і вона мала її підхопити. І Рахель, благаючи поглядом не виказувати її, прочинила якісь двері й запросила обох ступити до єдиної кімнати, не зайнятої гістьми. Це стало її першою очевидною зрадою щодо господині, бо дівчина не повинна була мати жодного сумніву в тому, як усе обернеться, коли її вчинок випливе на чисту воду; але світ був такий чарівний, а солодка схвильованість — це стан завжди такий розхристаний, що вона навіть не встигла ні про що подумати.

Коли спалахнуло світло й Бонадея помалу розгледіла, де опинилась, у неї мало не підітнулися коліна й рум’янець ревнощів залив її щоки; бо це була Діотимина спальня; довкола валялися панчохи, щітки для кіс і ще багато чого такого, що лишається лежати де попало, коли жінка, виходячи до гостей, поспіхом переодягається з голови до ніг, а покоївка не встигає прибрати чи не прибирає вмисне, як оце тепер, бо другого ранку однаково доведеться Грунтовно робити все знов; адже коли бували такі багатолюдні врочисті вечори, спальню, щоб звільнити решту кімнат, також мусили обертати на склад для меблів. Повітря тут пахло цими щільно позсовуваними меблями, пудрою, милом і парфумами.

— Ця мала втнула дурницю; тут нам лишатися не можна! — сказав сміючись Ульріх. — Та й узагалі тобі не слід було сюди приходити, адже Моосбругерові однаково нічим не зарадиш.

— То мені, кажеш, не слід було сюди поспішати? — ледве чутно промовила Бонадея.

Очі її блукали кімнатою. Хіба покоївці самій спало б на думку, питала вона себе з болем, приводити Ульріха до цього найзаповітнішого куточка в домі, якби дівчина до цього не звикла?! Однак Бонадея, не в змозі закинути Ульріхові цього доказу, вирішила за краще сказати з глухим докором:

— І ти можеш спокійно спати, коли діється така несправедливість? Я цілими ночами не змикаю очей, тому й наважилася розшукати тебе!

Вона стояла біля вікна спиною до кімнати, дивлячись у непроглядну темінь, що підступала знадвору крізь лискучі шибки до її очей. Там могли бути крони дерев чи глибокий двір. Попри свою схвильованість, Бонадея тут досить добре орієнтувалася, щоб зрозуміти, що вікна цієї кімнати виходять не на вулицю; але з якихось інших вікон можна було зазирнути до цього будинку, й коли вона уявила собі, що ось стоїть вона зі своїм зрадливим коханцем при незапнутих фіранках на яскравому світлі перед очима темної, чужої глядацької зали у спальні своєї суперниці, це викликало в ній глибоке збудження. Вона скинула капелюшка й розстебнула пальто, її чоло й теплі пипки на персах торкнулися холодних шибок; від ніжности й сліз очі її взялися вологою. Бонадея спроквола відхилилась од вікна й обернулася знов до свого приятеля, але щось від м’якої, поступливої чорноти, в яку вона щойно дивилась, лишилося в її очах, сповнених тепер непритомної глибина.

— Ульріху! — переконливо мовила вона. — Ти людина непогана! Поганого ти просто вдаєш! Ти як тільки можеш створюєш собі труднощі, аби лиш не бути добрим!

Через ці недоречно розумні Бонадеїні слова ситуація знов стала небезпечною; це було вже не палке бажання знайти втіху в духовній шляхетності, бажання, досить смішне для такої жінки, підвладної власному тілу; ні, тепер сама краса цього тіла висловлювалася за своє право на спокійну гідність кохання. Ульріх ступив до неї й однією рукою обійняв її за плечі; вони знов обернулися до темряви й задивились у вікно вдвох. У безмежному, здавалось, мороці розпливалося трохи світла, що падало з будинку, й це мало такий вигляд, немовби повітря наповнював своєю м’якістю густий туман. Ульріх мав чомусь надзвичайно глибоке враження, ніби дивиться в прохолодну жовтневу ніч, хоч був кінець зими, й ніби ця ніч величезною вовняною ковдрою закутала місто. Потім йому спало на думку, що й вовняну ковдру так само можна порівняти із жовтневою ніччю. Він відчув, як його шкіра від невпевнености взялася сиротами, й ще міцніше пригорнув до себе Бонадею.

— То ти підеш тепер туди? — спитала вона.

— І не допущу несправедливости, яка загрожує Моосбруґерові? Ні, я ж бо навіть не знаю, чи з ним справді чинять несправедливо! Що я про нього знаю? Один раз я мигцем бачив його на суді й прочитав дещо з того, що про нього писали. Це от ніби мені примарилося, що пипки твоїх персів — наче макові пелюстки. Хіба через це я маю право вважати, що вони — й справді макові пелюстки?

Він замислився. Замислилась і Бонадея. Ульріх міркував: «А й справді, людина, навіть якщо дивитися на неї тверезо, для іншої людини означає не багато більше, ніж низку порівнянь». Бонадея, поміркувавши, вирішила:

— Знаєш, ходімо звідси!

— Це неможливо, — відповів Ульріх. — Там спитають, де я дівся, і якщо бодай довідаються, що тут була ти, це наробить такого шелесту, що не дай Боже!

Мовчання край темного вікна і щось таке, що могло бути й жовтневою ніччю, й січневою ніччю, й вовняною ковдрою, й щастям чи болем — їм усе це було однаково, — знов поєднало обох.

— Чому ти ніколи не робиш найпростішого? — спитала Бонадея.

Зненацька Ульріхові пригадався сон, який наснився йому, мабуть, недавно. Ульріх був один із тих людей, котрі рідко бачать сни чи принаймні ніколи їх не пам’ятають, і те, що цей спогад несподівано відкрився і впустив його, справило на нього дивне враження. Він нібито раз у раз марно намагався подолати крутий схил гори, але в нього щоразу починала дуже паморочитися голова, й він мусив повертати назад. Тепер він, уже не потребуючи жодних пояснень, знав, що це видіння стосується Моосбруґера, хоч сам той чоловік у сні й не з’являвся. Сон у фізичних картинах символізував також — адже такі видіння часто можна тлумачити по-різному — марні зусилля його розуму, які останнім часом знов і знов давали про себе знати в його розмовах та стосунках з людьми й нагадували сліпе блукання, що далі певної межі не веде. Він не стримавсь, щоб не всміхнутися з приводу того, як просто й виразно це передав його сон: гладенький камінь, земляний оповзень, де-не-де самотнє дерево — щоб до нього дійти чи щоб під ним лише перепочити, — а сам схил, поки ним ідеш, спинається вгору то крутіше, то пологіше. Ульріх марно силкувався й підійматись, і спускатись, і в нього вже так паморочилося в голові, що аж нудило, коли це той, хто прошкував поруч, сказав: «Годі з нас, унизу в долині є ж бо зручна дорога для всіх!» Це було так очевидно! Ульріхові, до речі, здалося, що його супутником чи супутницею цілком могла бути Бонадея. Може, йому й справді наснилося також, що пипки її персів нагадували макові пелюстки; щось позбавлене будь-якого зв’язку, таке, що захопленому пошуками почуттю легко могло видатися чимось широким, із пощербленими краями, темним і синювато-червоним, наче мальва, випливло, мов туман, з іще не освітленого кутка його сновидінь.

Цієї миті у свідомості настало таке прояснення, коли досить одного погляду, щоб побачити її лаштунки й усе, що серед них відбувається, хоч передати своє враження словами годі й намагатися. Про зв’язок між снами й тим, що вони виражають, Ульріх знав, адже це — не що інше, як зв’язок аналогій, метафор, котрий уже не раз його захоплював. Метафора містить правду й неправду, для почуття нерозривно пов’язані одна з одною. Якщо взяти метафору такою, яка вона є, і, скориставшись реальністю як зразком, удихнути в неї почуття, то вийде сон і мистецтво, але між ними й реальним, повним життям стоятиме скляна стіна. Якщо розглянути метафору здоровим глуздом і відокремити те, що не збігається, від того, що з точністю збігається, то постануть правда й знання, але почуття тоді знищаться. На кшталт тих штамів бактерій, які розщеплюють органіку на дві частини, людський рід розкладає первісне буття метафори на тверду матерію реальности й правди і на склоподібну атмосферу здогаду, віри й штучности. Схоже, жодного третього варіанту, крім цих двох, нема; та як часто щось непевне завершується бажаним наслідком, якщо берешся за справу, не довго розмірковуючи! Ульріх мав таке відчуття, немовби щойно вибрався з плутанини завулків, якими його так часто вели власні роздуми й настрої, і тепер стоїть на головному майдані, звідки все бере свій початок. І дещицю з усього цього він сказав Бонадеї у відповідь на її запитання, чому він ніколи не робить найпростішого. Бонадея його, мабуть, не зрозуміла, але цей день у неї був, безперечно, великий; вона на хвилю замислилась, щільніше притислася, тримаючи Ульріха попідруч, до його плеча і підбила підсумок їхньої розмови:

— Уві сні ж бо ти теж не думаєш, просто з тобою стається яка-небудь історія!

Це була майже правда. Він потис їй руку. В очах у неї раптом знову виступили сльози. Вони повільно-повільно потекли її щоками, і від шкіри, зволоженої їхньою сіллю, на нього війнуло невимовними пахощами кохання. Ульріх удихнув їх і відчув глибоку тугу за цією лоскітливо-слизькою насолодою, за піддатливістю й забуттям. Але він опанував себе й ніжно повів Бонадею назад до дверей.

— А тепер тобі треба йти, — тихо промовив він. — І не сердься на мене; я не знаю, коли ми побачимось, у мене тепер багато клопоту із самим собою!

І диво сталося. Бонадея не чинила ніякого опору й жодним словом не виказала свого роздратування чи гордощів. Вона вже не ревнувала. Вона відчула, що з нею відбувається якась історія. Їй хотілось обійняти Ульріха й захистити його від усього на світі; їй ввижалося, що його потрібно опустити на землю; а найдужче їй хотілося осінити хрестом йому чоло, як вона робила своїм дітям. І Бонадеї здалося це таким прекрасним, що їй і на думку не спало побачити в цьому кінець. Вона вдягла капелюшка й поцілувала Ульріха, а тоді поцілувала його ще раз, уже крізь серпанок, нитки якого стали від цього гарячими, мов розпечене пруття ґрат.

З допомогою Рахель (та чатувала, підслуховуючи, під дверима) Бонадеї пощастило непомітно, хоч гості вже й почали розходитися, зникнути. За це Ульріх тицьнув у руку Рахель щедрі чайові й кількома словами похвалив її за терплячість; і те, й те викликало в дівчини такий захват, що її пальці — вона цього навіть не помітила — довго, дуже довго разом з грішми тримали і його руку, поки він, не стримавшись, засміявся й привітно поплескав її по плечу, а вона раптом густо зашарілася.