Людина без властивостей. Том II

112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до сонму богів і ухвалює рішення заволодіти Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися про свого величного батька

Арнгайм покалатав дзвоником і звелів знайти Солимана. Арнгайм уже давно не відчував потреби розмовляти з хлопцем, і тепер той шибеник вештався десь у готелі.

Ульріхові заперечення нарешті-таки дійняли Арнгайма до живого.

Звичайно, Арнгайм завжди помічав, що Ульріх працює проти нього. Працював той самовіддано, діяв, як вода на вогонь, як сіль на цукор; він намагався позбавити Арнгайма впливу, майже цього не бажаючи. Арнгайм не мав сумніву, що Ульріх навіть зловживає довірою Діотими, щоб потай робити несхвальні чи глузливі зауваження на його адресу.

Арнгайм зізнався собі, що нічого такого з ним уже давно не траплялося. Звичний метод його успіхів перед цим виявився безсилим. Адже вплив великої й цілісної людини — це як вплив краси; він не терпить заперечення так само, як повітряна куля не терпить, щоб її свердлили, а статуя — щоб їй накидали на голову капелюха. Вродлива жінка, коли вона не подобається, стає огидною, а велика людина, коли на неї не звертають уваги, стає, може, й чимось більшим, але бути великою вона перестає. У цьому Арнгайм зізнався собі, щоправда, не цими словами, однак він подумав: «Я не терплю заперечень, бо завдяки їм процвітає лише розум, а тих, хто має лише розум, я зневажаю!»

Арнгайм гадав, що знешкодити як-небудь супротивника було б неважко. Але він хотів привернути Ульріха до себе, впливати на нього, виховувати його й викликати в нього захват. Щоб легше домогтися своєї мети, він переконав себе, що відчуває до Ульріха глибоку й суперечливу симпатію, хоч і не знав, чим її пояснити. З боку Ульріха йому нічого було боятись і нічого було від нього сподіватися; граф Ляйнсдорф і начальник відділу Туцці друзями Арнгаймові однаково не були, він про це знав, та й узагалі все посувалося хоч і трохи повільно, але так, як йому й хотілося. Протидія Ульріха під дією Арнгайма сходила нанівець, лишаючись немовби неземним протестом, і вистачало її, схоже, тільки на те, щоб трохи сковувати рішучість Діотими, цієї прекрасної жінки, й відтягувати її рішення. З осторогою збагнувши це, Арнгайм не стримався, щоб не всміхнутись. Сумно чи зловтішно? Різниця в таких випадках не має значення; на його думку, це справедливо, що розважлива критика й заперечення супротивника змушені працювати, самі про те не здогадуючись, на нього, Арнгайма; це — перемога серйознішої справи, одне з навдивовижу прозорих життєвих ускладнень, які розплутуються самі собою. Арнгайм відчував: це — петля долі, що пов’язувала його з молодшим від нього чоловіком і спонукала його, Арнгайма, йти на поступки, яких Ульріх не розумів. Бо той не реаґував на жодні улещання; він був, як дурень, байдужий до суспільних переваг і чи то не помітив, чи то не оцінив пропозицію дружити.

Одну рису в Ульріха Арнгайм називав дотепністю. Під цим словом він, зокрема, мав на увазі нездатність розумного чоловіка побачити переваги, що їх пропонує життя, й пристосувати свій дух до великих речей і можливостей, які обіцяють гідне й надійне становище. Ульріх демонстрував смішне протилежне переконання, буцімто життя має пристосовуватись до духу. Арнгайм подумки бачив перед собою Ульріха: такий самий на зріст, як і він сам, молодший, без отих м’яких місць, яких він, Арнгайм, не міг приховати від себе на власному тілі; на обличчі написана якась беззастережна незалежність; він приписував це, не зовсім без заздрощів, тому, що Ульріх був нащадком цілих поколінь аскетичних учених, бо саме таким Арнгайм уявляв собі його походження. Це обличчя мало вигляд безтурботніший і байдужіший щодо грошей і впливу, ніж те дозволяє своїм нащадкам успішна династія фахівців з ушляхетнення покидьків! Але в цьому обличчі чогось бракувало. У ньому бракувало життя, жахливо бракувало слідів життя! Тієї миті, коли в уяві Арнгайма надзвичайно виразно постало це обличчя, його пойняла така тривога, що він іще раз усвідомив, яка глибока його симпатія до Ульріха; на цьому обличчі майже можна було прочитати наближення біди. Він замислився над цим подвійним відчуттям заздрощів і стурбованости; задоволення то було сумне, таке, мабуть, відчуває той, хто власної безпеки досяг боягузтвом; і раптом могутня хвиля заздрощів і осуду викинула на поверхню думку, яку Арнгайм несвідомо шукав і якої несвідомо уникав. Йому спало на гадку, що Ульріх, мабуть, такий чоловік, який приніс би в жертву не лише відсотки, а й увесь капітал своєї душі, коли б цього зажадали від нього обставини! Авжеж, хоч як дивно, але й це Арнгайм мав на увазі під Ульріховою дотепністю. Тієї миті, коли він пригадував ним-таки знайдені слова, йому стало цілком очевидно: уявлення про те, нібито людина може поступитися перед власною пристрастю такою мірою, щоб та немовби винесла її в безповітряний простір, видалося йому дотепом!

Коли Солиман прослизнув до кімнати й став перед господарем, той уже майже забув, навіщо покликав хлопця, але присутність живої й відданої істоти подіяла на нього заспокійливо. З непроникною міною на обличчі він почав снувати туди-сюди кімнатою, і чорний диск обличчя навпроти повертався вслід за ним.

— Сядь! — наказав Арнгайм, спинившись у кутку; потому крутнувся на підборі й почав: — Великий Ґьоте в одному місці «Вільгельма Майстера» досить пристрасно дає настанову, як праведно жити. Він пише: «Міркувати, щоб діяти; діяти, щоб міркувати!» Чи ти це розумієш? Ні, цього тобі все ж таки, мабуть, не зрозуміти… — відповів він на своє запитання сам і змовк. «У цьому рецепті — вся мудрість життя, — подумав він, — а той, хто хоче бути моїм супротивником, знає лиш одну половину цього рецепта — міркувати!»

Йому спало на гадку, що й це можна розуміти під словами «бути лише дотепним». Він розгадав, де слабке місце в Ульріха.

«Дотепність» — від слова «дотепний», тобто гострий на розум; ця властивість, отже, має інтелектуальне походження, природа її примарна, на емоції бідна; дотепний завжди аж надто допитливий, завжди намагається вийти за встановлені межі, перед якими людина емоційна спиняється. Так історія з Діотимою й субстанція капіталу душі постали у сприятливішому світлі, й Арнгайм, розмірковуючи про це, сказав Солиманові:

— Це — правило, в якому вся життєва мудрість, і я, дотримуючись його, забрав у тебе книжки й привчаю тебе працювати!

Солиман нічого не відповів, його обличчя прибрало серйозного-пресерйозного вигляду.

— Ти кілька разів бачив мого батька, — промовив Арнгайм і раптом спитав: — Чи ти його пам’ятаєш?

Солиман не придумав нічого кращого, як вибалушити очі, й Арнгайм замислено повів далі:

— Ти знаєш, мій батько книжок майже ніколи не читає. Як ти гадаєш, скільки йому років? — І, знов не чекаючи на відповідь, сказав сам: — Йому вже за сімдесят, а він і досі не цурається жодної справи, яка хоч трохи стосується нашої фірми!

Потім Арнгайм знов мовчки заходив туди-сюди по кімнаті. Він відчував нездоланну потребу розповідати про батька, хоч і не міг сказати всього, про що думав. Ніхто не знав краще від нього, що іноді справи не вдавались і його батькові; але ніхто б йому не повірив, що це так, бо той, хто зажив слави Наполеона, виграє й свої програні битви. Тим-то Арнгайм ніколи не мав іншої можливости зміцнити своє становище поруч із батьком, ніж та, яку він обрав: поставити дух, політику й суспільство на службу комерції. Старого Арнгайма, здавалося, також тішило те, що молодий Арнгайм так багато знав і вмів; та коли треба було вирішувати яке-небудь важливе питання, — а його багато днів вивчали й розглядали з боку виробничо — й фінансово-технічного, з ідейно — й економічно-політичного, — батько дякував, нерідко наказував робити протилежне тому, що йому пропонували, й на всі заперечення мав лише одну відповідь: безпорадно-вперту усмішку. Нерідко навіть директори з цього приводу похитували головою, але щоразу рано чи пізно виявлялося, що старий так чи так мав рацію. Виходило приблизно так, як коли б старий єґер або провідник у горах вислухав поради метеорологів, а тоді прислухався до передбачень власного ревматизму й зробив по-своєму; і в цьому не було, по суті, ніякого дива, бо в багатьох питаннях ревматизм і досі лишається порадником надійнішим, ніж наука, а крім того, важлива не тільки точність прогнозу, адже в житті однаково все завжди виходить інакше, ніж ти собі уявляв, головне — хитро й уперто пристосовуватися до його норовливости. Отож Арнгайм уже давно мав би, власне, збагнути, що старий практик знає й уміє багато чого такого, чого теоретично передбачити неможливо, й усе ж таки то був для Пауля доленосний день, коли він зробив відкриття: старий Самуель Арнгайм має інтуїцію.

— Чи ти знаєш, що таке інтуїція? — спитав Арнгайм, немовби виборсуючись із думок і намацуючи тінь виправдання своїй потребі розмовляти про це.

Солиман насторожено примружив очі, як робив щоразу, коли його допитували з приводу доручення, про яке він забув, і Арнгайм ще раз хутко виправився.

— Сьогодні я дуже знервований, — сказав він. — Ти про це, звісно, не можеш знати! Але послухай уважно, що я тобі зараз скажу: заробляючи гроші, ми не завжди опиняємось, як ти можеш собі уявити, в шляхетному становищі. Оці одвічні намагання все обрахувати, з усього здобути пожиток суперечать манері жити на широку ногу, яка склалася в часи, мабуть, щасливіші, ніж наш. З убивства примудрилися зробити аристократичну чесноту відваги, але я маю сумнів, чи пощастило б досягти чогось такого за допомогою обрахунків; у цій чесноті немає справжньої доброти, немає гідности, глибокої суті, гроші все обертають на поняття, вони до неприємного раціональні; коли я бачу їх, то щоразу на думку мені — не знаю, розумієш ти це чи ні, — мимоволі спадають пальці, які недовірливо обмацують ті гроші, і стільки того гаму й крику, стільки метикування, і що те, що те — все це мені однаково нестерпне.

Арнгайм змовк і знов поринув у самотність. Він пригадав своїх родичів, пригадав, як вони, коли він був маленький, гладили його по голові, примовляючи, яка славна в нього голівка. Така голівка, мовляв, добре рахуватиме. Він ненавидів, коли вони так міркували! У блискучих золотих монетах відбивався розум сім’ї, що вийшла на широку дорогу. Він зневажав би сам себе, якби соромився власної сім’ї; навпаки, саме у високих колах він по-шляхетному скромно нагадував про своє походження, хоч розуму своєї сім’ї боявся, так наче той розум, як манера надто галасливо розмовляти чи жваво жестикулювати, — то сімейна слабкість, що не дає йому піднестися на вершини людства.

Саме тут, очевидно, й брало початок коріння його шанобливого ставлення до ірраціонального. Аристократія була ірраціональна; це звучало майже як жарт із приводу не вельми глибокого аристократичного розуму, та Арнгайм знав, що мав на увазі. Йому досить було тільки згадати про те, що як юдей він не став офіцером запасу; але оскільки він був ще й Арнгайм і не міг претендувати й на скромне становище унтер-офіцера, то його просто відразу визнали непридатним до військової служби, і він ще й тепер, високо ставлячи порядність, відмовлявся вбачати в тому лише брак розумности. Цей спогад дав йому привід збагатити своє звернення до Солимана ще кількома фразами.

— Можливо, — повів Арнгайм далі від того місця, де спинився, бо був людиною методичною й не допускав відхилень від теми, хоч і відчував до цього відразу, — можливо, ба навіть імовірно, що аристократія не завжди означала саме те, що ми називаємо тепер аристократичним способом мислення. Щоб стягти землі, на яких згодом знать будувала свій аристократизм, вона мала докладати зусиль і думати про вигоду, либонь, не менше, ніж нинішній комерсант; а може, комерсант веде свої справи навіть чесніше. Але земля — це сила, розумієш? Я хочу сказати, ця сила була в клапті землі, в полюванні, у війні, у вірі в небеса й у землеробстві, одне слово, у фізичному житті тих людей, котрі менше ворушили мізками, ніж руками й ногами; у близькості до природи була сила, яка врешті зробила їх гідними, шляхетними, вільними від усього ницого.

Він замислився, чи не сказав, піддавшись своєму настрою, чого-небудь зайвого. Якщо Солиман не зрозумів сенсу того, що почув від господаря, то шанобливе ставлення хлопця до аристократії могло похитнутись. Але цієї хвилини сталося щось несподіване. Солиман, що вже якийсь час нетерпляче совався на стільці, раптом урвав господаря запитанням:

— Скажіть, а мій батько — цар? Арнгайм спантеличено звів на нього очі.

— Я про це нічого не знаю, — почасти суворо, почасти весело відповів нарешті він.

Та поки його погляд вивчав поважне, мало не розгніване Солиманове обличчя, ним опанувало ніби якесь розчулення. Йому подобалося, що цей хлопець усе сприймає серйозно. «Цьому маврові зовсім чуже почуття гумору, — подумав Арнгайм, — і в ньому, по суті, багато трагізму». Йому чомусь здалося, що брак почуття гумору можна порівняти з вагомістю й наповненістю життя. І він м’яким, повчальним тоном повів далі:

— Навряд чи твій батько — цар, вірогідніше, гадаю, він стояв не так високо, адже я знайшов тебе у трупі фокусників у приморському містечку.

— Скільки я коштував? — нетерпляче перебив господаря Солиман.

— Ох, любий мій, та хіба ж я й досі це пам’ятаю? У всякому разі, не багато, гадаю. Певна річ, не багато! Але чому ти сушиш усім цим голову? Ми народжуємось, щоб своє царство творити собі самим! На той рік я, мабуть, пошлю тебе на комерційні курси, а потім ти зміг би почати учнем в одній із наших контор. Від тебе самого залежатиме, звісно, чого ти доб’єшся, але я за тобою наглядатиму. А згодом ти міг би, скажімо, представляти наші інтереси там, де з кольоровими вже трохи рахуються; звичайно, діяти тут потрібно дуже обережно, але те, що ти — чорношкірий, усе ж таки могло б обернутися для тебе неабиякою перевагою. А яку користь дали тобі роки, проведені під моїм безпосереднім наглядом, ти повною мірою збагнеш, аж коли розпочнеш самостійну діяльність; та одне можу сказати тобі вже тепер: ти належиш до раси, яка ще зберегла щось від шляхетности природи. У середньовічних рицарських леґендах чорні царі завжди відігравали почесну роль. Якщо ти плекатимеш у собі риси духовної шляхетности, гідність, доброту, щирість, мужність не кривити душею й ще більшу мужність не давати волі нетерпимості, ревнощам, заздрощам і дрібній нервовій неприязні, притаманним нині більшості людей, якщо тобі пощастить цього домогтися, ти запевне успішно посуватимешся на шляху комерції, бо наше завдання — давати світу не лише товари, а й кращу форму життя.

Так довірчо Арнгайм не розмовляв із Солиманом уже давно, тому відчував, що якби його почув хтось чужий, то він мав би в очах того чужого смішний вигляд; але поряд нікого не було, до того ж усе, що він казав, приховувало глибші асоціації, яких він не виказував. Наприклад, те, що він говорив про аристократичний спосіб мислення й становлення аристократії, відразу повертало, якщо поглянути глибше, в різко протилежний бік від його слів. Там у нього напрошувалася думка, що, відколи й світ стоїть, нічого ще не поставало тільки з духовної чистоти й добрих помислів, а все — лише з підлоти, яка з часом сточує собі роги, тож урешті саме з неї й виходять оті великі й чисті помисли! «Цілком очевидно, — міркував він, — що становлення аристократичних династій, так само як і перетворення сміттєзбирального підприємства на світовий концерн, грунтується аж ніяк не лише на стосунках, вочевидь пов’язаних із поглибленою гуманністю, а проте одні стосунки породили срібну культуру вісімнадцятого сторіччя, а інші — Арнгайма». Таким чином життя недвозначно ставило перед ним завдання, яке, на його думку, найточніше можна було висловити у глибоко суперечливому запитанні: до якої міри може й має дійти підлота, щоб сягнути величі помислів?… А тим часом у ще одному пласті його думки час від часу чіплялися, однак, за слова, які він сказав Солиманові про інтуїцію й раціоналізм, і Арнгайм раптом дуже виразно згадав, як уперше заявив батькові, що той залагоджує свої справи за допомогою інтуїції. Посилались на інтуїцію тоді зазвичай усі, хто свої дії не міг як слід виправдати розумом; це відігравало приблизно таку саму роль, яку тепер відіграє здатність до високих темпів. Усе, що хто-небудь робив не так або, коли казати відверто, що не вдавалося до кінця, пояснювали тим, нібито це створено для інтуїції чи завдяки їй, і до інтуїції вдавалися, і коли варили обід, і коли писали книжки; але старий Арнгайм про це нічого не знав і, зацікавлений словами сина, вражено звів на того очі. Для Пауля це була мить великого тріумфу. «Щоб заробляти гроші, — сказав він, — нам доводиться думати не завжди шляхетно. Тим часом цілком імовірно, що наступний історичний поворот покличе нас, великих комерсантів, узяти на себе керівництво масами, а ми навіть не знаємо, чи будемо духовно до цього готові! Та якщо у світі і є щось таке, що дасть мені для цього мужність, то це — ти, бо ти наділений прозірливістю й волею, а їх за великих давніх часів мали царі й пророки, яких вів ще сам Бог. Як ти берешся за справу — це таємниця, і я сказав би так: усі таємниці, що не піддаються обрахунку, — того самого штибу, хай то буде таємниця мужности, таємниця відкриття чи таємниця зірок!» Образливо чітко постала тепер у пам’яті Пауля та картина, коли вже після перших його фраз погляд старого Арнгайма, зведений доти на нього, знов занурився в газету, звідки так уже й не підводився, хоч син і далі говорив про справи й інтуїцію. Такими взаємини між батьком і сином лишалися завжди, і в третьому пласті думок, неначе на полотні тих картин пам’яті, Арнгайм усвідомлював це й тепер. У глибшій, ніж у себе, батьківській діловій обдарованості, яка постійно його пригнічувала, він бачив немовби велетенську силу, для сина, з натурою складнішою, недосяжну, й тому намагався усунути цей взірець зі сфери своїх марних зусиль, водночас добуваючи собі грамоту про аристократичне походження. Ці подвійні хитрощі приносили йому виграш. Гроші оберталися на надособисту, міфічну силу, порівняння з якою гідні лише сили одвічні, й він прилучив батька до сонму богів — точнісінько так, як це робили в давнину воїни, яким їхній міфічний предок, попри священний трепет перед ним, порівняно з ними самими здавався, мабуть, усе ж таки трохи примітивним. Але в четвертому пласті він нічого не знав про усмішку, що зависла над тим третім, і ще раз до кінця серйозно продумував ту самісіньку думку, розмірковуючи про роль, яку сподівався ще зіграти на землі. Ці пласти мислення не треба, звісно, сприймати буквально, так ніби вони розташовані один над одним, як ото різні глибини чи ґрунтові пласти, це — всього-на-всього спосіб вираження порухів думки, що проникають з різних боків під впливом різких суперечностей у почуттях. Адже Арнгайм усе життя відчував і майже хворобливу відразу до іронії й дотепности, і випливала та відраза великою мірою, мабуть, зі спадкової схильности до обох. Цю схильність він притлумлював, тому що вбачав у ній втілення неаристократизму й вульґарного інтелектуалізму, та саме тепер, коли почуття його були вищою мірою аристократичні й просто-таки ворожі інтелекту, вона давалася взнаки у ставленні до Діотими, й коли почуття в нього немовби зводилися навшпиньки, його часто зваблювала підступна можливість утекти від своїх високих душевних поривань, скориставшись одним із тих влучних дотепів про кохання, які йому нерідко випадало чути з вуст своїх підлеглих чи взагалі грубих людей. І Арнгайм, виринаючи крізь усі ці пласти на поверхню, раптом вражено побачив перед собою насуплено-уважне Солиманове обличчя, схоже на чорну боксерську грушу, на яку звалилася незбагненна життєва мудрість. «У яке ж смішне становище я себе ставлю!» — подумав Арнгайм.

Тіло Солимана, коли його господар завершив цю розмову-монолог, здавалося, спало з розплющеними очима; тепер очі ожили, але тіло на стільці ворушитись не хотіло, так ніби ще очікуючи, що його розбудить якесь слово. Арнгайм це помітив і в погляді чорношкірого прочитав спрагле бажання докладніше почути, внаслідок яких інтриг царський син обертається на слугу. Цей погляд, що немовби випустив кігті, змусив його ту ж мить пригадати отого хлопця, що працював у нього помічником садівничого й обікрав його колекції; і Арнгайм, зітхнувши, сказав собі, що йому, мабуть, завжди бракуватиме звичайного інстинкту до надбання. Йому раптом здалося, що саме цим браком інстинкту до надбання можна стисло пояснити його поведінку у взаєминах з Діотимою. Нестерпно схвильований, він відчув, що тепер, на вершині життя, від усього, чого він торкався, його відділяла якась холодна тінь. Це була не проста думка для людини, з вуст якої щойно пролунало правило, що міркувати треба задля того, щоб діяти, і яка завжди прагнула опановувати все велике й лишати печать власного значення на всьому малому. Але тінь поміж ним і об’єктами його жадань лягала всупереч його волі, якої йому ніколи не бракувало, і на свій подив Арнгайм із певністю вирішив, що тінь ця пов’язана з тим ніжним, мов світло, трепетом, який повивав його юність і який саме через хибне поводження з ним обернувся на тонесенький шар криги. Ось тільки на запитання, чому ця крига не танула навіть від несьогосвітнього серця Діотими, відповіді він не знав; але цієї миті, мов прикрий біль, що тільки й чекав на подразнення, Арнгайм знову згадав про Ульріха. Він раптом усвідомив, що на житті цього чоловіка лежала та сама тінь, що й на його житті, але викликала вона там інші наслідки! Пристрасть чоловіка, в якого викликає ревнощі і якого дратує саме існування іншого чоловіка, рідко ставлять на слушне, належне їй за її глибиною місце серед решти людських пристрастей, і усвідомлення того, що його безпорадний гнів на Ульріха, якщо дивитися в корінь, нагадує неприязну зустріч двох братів, які не впізнали один одного, було почуттям дуже гострим і воднораз цілющим. Арнгайм зацікавлено розглядав натури їх обох у цьому порівнянні. Грубий інстинкт до надбання, прагнення дістати від життя якомога більше переваг були чужі Ульріхові ще більшою мірою, ніж йому самому, а високого інстинкту до надбання, бажання осягти всю гідність і всю важливість буття бракувало Ульріхові так, що просто злість брала. Цей чоловік не відчував потреби зробити життя вагомим і значущим. Його діловий ентузіазм, заперечити який не можна було, не прагнув чим-небудь заволодіти; Арнгаймові це нагадало б навіть його службовців, якби Ульріхів альтруїзм від їхнього альтруїзму у ставленні до роботи не відрізнявся якоюсь надзвичайною гордовитістю. Скоріше Ульріха можна було назвати одержимим, який не хоче нічого мати. Напрошувалася навіть думка про борця, що добровільно прирікає себе на бідність. Можна було, здається, вести мову й про людину до самісіньких кісток «теоретичну»; але це теж не так, бо під визначення «теоретик» він, власне, не підпадав узагалі. Цієї хвилини Арнгайм пригадав, як одного разу недвозначно заявив був Ульріхові, що його здатність мислити відстає, мовляв, від його здатности практично діяти. Але якщо на цього чоловіка поглянути з боку практичного, то він виявиться абсолютно неможливим. Так Арнгаймові думки, як було вже не раз, блукали то сям, то там, але, попри сумніви в самому собі, які обступали його цього дня, він не міг визнати Ульріхову перевагу в якому-небудь окремому питанні й дійшов висновку: вирішальна відмінність між ними полягає найімовірніше в тому, що Ульріхові чогось бракує. І все ж таки загалом було в цьому чоловікові щось незмарноване й вільне, і Арнгайм, повагавшись, нерішуче зізнався собі, що це нагадує йому просто-таки «таємницю цілого», яку сам він мав, але наявність якої в нього ставив під сумнів Ульріх. А то як же можна було б, якби йшлося лише про щось доступне міркам розуму, перейнятися, дивлячись на такого далекого від дійсности чоловіка, тим самим моторошним почуттям «дотепности», якого Арнгайм навчився боятись, коли воно зринало у зв’язку з таким аж надто глибоким знавцем дійсности, як його батько! «Виходить, цьому чоловікові чогось бракує загалом!» — подумав Арнгайм, але, так наче то був лише другий бік цієї впевнености, на думку йому майже відразу й цілком незалежно від його волі спало: «Цей чоловік має душу!»

Цей чоловік мав іще незмарновану душу. На цю думку Арнгайм наштовхнувся інтуїтивно, тож із певністю й сам не сказав би, що мав на увазі; але якось воно виходило так, що кожна людина, як він знав, з плином часу розчиняє свою душу в розумі, моралі й великих ідеях, і цей процес незворотний; а в його товариша й ворога цей процес не завершився, лишилося щось наділене двозначною чарівністю, і визначити її з точністю не можна було, але вона виявлялася в тому, що це «щось» незвичайним чином поєднувалося з елементами зі сфери всього бездушного, раціонального й механічного, і зарахувати їх до культурних надбань у жодному разі було неможливо. Поки Арнгайм усе це обмірковував, відразу пристосовуючи до стилю своїх філософських праць, він, звичайно, не мав жодної хвилини, щоб визнати що-небудь із цього за Ульріхову заслугу, нехай навіть єдину його заслугу, таке глибоке він мав враження, що зробив відкриття; це ж бо він, Арнгайм, створив ці уявлення, і він здавався собі великим маестро, що відкривав у ще не сформованому голосі блискучі можливості. Думки його остудило лише обличчя Солимана, який вочевидь уже давно не зводив з нього погляду й тепер вирішив, що пора розпитувати далі. Від усвідомлення, що не кожному судилося робити відкриття за допомогою такого мовчазного малого напівдикуна, Арнгайма ще дужче окрилило щасливе відчуття; ще б пак, адже він — єдиний, хто знає таємницю свого ворога, хоч тут ще багато чого було незрозумілого й щодо майбутніх наслідків непевного. Його сповнювала любов лихваря до своєї жертви, в яку той уклав капітал. І, можливо, саме вигляд Солимана раптом підштовхнув Арнгайма до наміру привернути до себе цього хлопця, який видався йому новим утіленням його власної історії, привернути до себе за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться його всиновити! Арнгайм усміхнувся з приводу цього передчасного підкріплення наміру, форма якого спочатку ще мала визріти, й, хоч обличчя Солимана здригалося від трагічного прагнення що-небудь довідатись, не дав промовити йому жодного слова, ту ж мить звелівши:

— Ну, з мене годі, а ти віднеси пані Туцці квіти, які я замовив. Якщо маєш іще запитання, то можемо поміркувати про це, мабуть, іншим разом.