Людина без властивостей. Том II

107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

Коли його ясновельможність казав про європейську сім’ю держав, яка, тріумфуючи, має згуртуватися навколо старого імператора-патріарха, для себе він ніколи до тієї сім’ї не залічував Прусії. Тепер граф робив це, мабуть, іще переконаніше, ніж колись, бо відчував: йому вочевидь муляє враження, яке справляє доктор Пауль Арнгайм; коли його ясновельможність приходив до своєї приятельки Діотими, він незмінно заставав там або цього чоловіка, або його сліди, й так само, як начальник відділу Туцці, не знав, як бути. Тепер Діотима, привітно поглядаючи на графа, помічала в нього — чого досі ніколи не траплялося — набряклі жили на руках та шиї і ясно-тютюнову шкіру зі старечим запахом, і, хоч їй не можна було закинути брак шаноби до цього вельможі, в ореолі її доброзичливости все ж таки щось змінилося, як ото змінюється літнє сонце на зимове. Граф Ляйнсдорф не був схильний ні до фантазій, ні до музики, та відколи йому довелося терпіти доктора Арнгайма, у вухах у нього на диво часто прохоплювалися ледве чутні звуки немовби литавр і тарілок австрійського військового маршу, а коли він заплющував очі, в їхній темряві його тривожив плескіт чорно-жовтих знамен, що насувалися там цілими полчищами. І такі патріотичні видіння навідували, схоже, й решту друзів дому Туцці. Принаймні всі, кого йому випадало чути, про Німеччину відгукувалися з вельми глибокою повагою, та коли він натякав, що з плином подій велика патріотична акція, либонь, може обернутися певною мірою все ж таки й проти братерського райху, ту повагу прикрашала щира усмішка.

Щодо цього його ясновельможність зіткнувся на своїй ниві з одним важливим феноменом. Є сімейні почуття, які виявляються особливо палко, і до таких належала неприязнь до Німеччини, повсюди поширена перед війною в європейській сім’ї держав. Духовно Німеччина була, мабуть, найменш цілісною країною, тут кожне могло що-небудь знайти для своєї неприязні; це була країна, давня культура якої раніше, ніж у решті країн-сусідів, потрапила під колеса нового часу й виявилася покраяною на пишномовні фрази для лицемірства й комерції; крім того, Німеччина була задерикувата, ласа до чужого, хвалькувата й небезпечно несамовита, як і будь-яка розтривожена велика маса; та загалом усе це було, зрештою, притаманне Європі і могло видатися європейцям хіба що трохи аж надто європейським. Мабуть, просто є такі створіння, такі образи небажаного, на яких осідає всіляка відраза, всілякі суперечності, мов ото жужелиця, що її нині лишає по собі, згоряючи, життя. З «може бути» зненацька, на невимовний подив усіх учасників, народжується «є», і те, що в цьому вкрай хаотичному процесі виявляється хибним, зайвим, не вдовольняє розум і відпадає, — все це, схоже, утворює ту розсіяну в атмосфері, завислу поміж усіма створіннями ненависть, яка дуже притаманна сучасній цивілізації і замінює втрачене задоволення від власних дій легко приступним невдоволенням чужими діями. Спроба зосередити цю відразу в особливих створіннях — лише частина найстарішої психотехнічної складової життя. Так чаклун діставав із тіла хворої людини заздалегідь наготований фетиш, і так добрий християнин приписує свої помилки доброму юдеєві, стверджуючи, що той підбив його на рекламу, відсотки, газети тощо; у плині часу провину складали на грім, на відьом, на соціалістів, інтелігентів і Генералів, а останнім часом перед війною, з причин особливих і проти неї зовсім незначних, одним із найграндіозніших і найпопулярніших засобів у цьому дивовижному процесі була й прусацька Німеччина. Адже світ позбувся не лише Бога, а й чорта. Так само, як зло світ утілює в образах небажаного, добро він утілює в образах бажаного й ставиться до них з пієтетом, бо вони виконують те, чого самому тобі, на твою думку, не виконати. Нехай із шкури пнеться решта людей, а сам ти сидиш собі й тільки поглядаєш на них — це спорт; мовчки слухаєш, як люди впадають у геть однобічні перебільшення — це ідеалізм; ті, кого ти забризкуєш злом, струшуючи його із себе, — це образи небажаного. Так у світі все знаходить своє місце й свій лад; але ця техніка пошанування святих і відгодовування цапів-відбувайлів, техніка, основана на самозреченні, — досить небезпечна, бо сповнює світ напруженням усіх недоношених внутрішніх битв. Убиваючи одне одного чи братаючись, люди до пуття не знають, чи вони роблять це цілком серйозно, тому що частина кожного з нас — поза нами, і здається, нібито всі події відбуваються наполовину перед реальністю — наполовину позаду неї, мов показне віддзеркалення ненависти й любови. Колишня віра в демонів, складаючи всю відповідальність за добро і зло, яке відчувала людина, на небесних і пекельних духів, працювала багато точніше, чистіше й краще, і лишається тільки сподіватися, що з подальшим розвитком психотехніки ми до тієї віри повернемось.

У Каканії були особливо сприятливі умови для того, щоб користуватися образами бажаного й небажаного; країна й так жила чимось нереальним, і саме найшляхетнішим у духовному плані каканцям, котрі почувалися спадкоємцями й носіями славетної каканської культури, що вела від Бетговена до оперети, здавалося цілком природним бути союзниками й побратимами німцям із райху й водночас їх не терпіти. Каканці не проминали нагоди делікатно поставити німців на місце, а згадавши про їхні успіхи, щоразу з певною тривогою думали про вітчизняні справи. І полягали ці вітчизняні справи переважно в тому, що Каканія, держава, яка на самому початку була не гірша від решти держав і краща за багатьох із них, протягом століть трохи втратила інтерес до самої себе. Поки тривала паралельна акція, вже не раз упадало в око, що й світова історія твориться так само, як і решта історій; тобто авторам рідко спливає на думку що-небудь новеньке, а коли мова заходить про ускладнення чи ідеї, то вони просто один в одного списують. Але тут ідеться й ще про одну річ, про яку досі ми не згадували, і це — не що інше, як радість від історії; йдеться про таку звичну для авторів переконаність, нібито люди творять прекрасну історію, про ту пристрасть автора, яка, розпалюючись, подовжує його вуха й просто спопеляє будь-яку критику. Граф Ляйнсдорф мав і таку переконаність, і таку пристрасть, і на них ще можна було натрапити й у колі його друзів, але в решті Каканії вони зникли, і їм уже давно підшуковували яку-небудь заміну. Місце історії Каканії там посіла історія нації, в цій історії вправлялися письменники й поети, її опрацьовували цілком на європейський смак, що дістає насолоду від історичних романів та костюмованих драм. Так виникло те дивне й усе ж таки, либонь, наразі ще як слід не поціноване становище, коли люди, котрі мали спільно залагоджувати звичайнісіньку справу — як, скажімо, будівництво школи чи призначення на посаду начальника залізничної станції, — натомість заводили мову про рік 1600-й чи 400-й, сперечаючись, кому з претендентів ліпше віддати перевагу з огляду на заселення Передальп за часів Великого переселення народів, а також з огляду на битви контрреформації, і всі ці суперечки в них Грунтувалися на тих уявленнях про шляхетність, шахрайство, вітчизну, вірність і мужність, які приблизно відповідають найпоширенішому скрізь типу начитаности. Граф Ляйнсдорф, який літературі не надавав жодного значення, не переставав цьому дивуватись, а надто на думку про те, як добре, по суті, жилося всім селянам, ремісникам і міським мешканцям, що траплялися йому на очі, коли він об’їздив свої населені німцями й чехами богемські угіддя, й тому його ясновельможність приписував впливу огидного підбурювання — цього особливого вірусу — те, що час від часу ті люди бурхливо виявляли невдоволення одні одними й мудрістю уряду, і збагнути це було важко тим більше, що тривалі періоди між нападами такого невдоволення й затишшям, коли їм про їхні ідеали ніхто не нагадував, вони жили з усіма в мирі та злагоді.

Але політика, до якої супроти цього вдавалася держава, ота добре відома національна політика Каканії зводилася до того, що уряд приблизно через кожних півроку то карав яку-небудь непокірну національність, то мудро йшов перед нею на поступки, і як ото у сполучених посудинах, якщо одну з них нахилити, рідина, перетікаючи в неї, спадає в другій, так відповідно змінювалося й ставлення до німецької «національности». У Каканії їй належала роль особлива, бо переважна більшість представників цієї «національности» завжди бажала, по суті, тільки одного: щоб держава була міцна. Ця «національність» найдовше трималася віри в те, що каканська історія зрештою має ж таки який-небудь сенс, і лише з часом, збагнувши, що в Каканії можна розпочати державним злочинцем і завершити міністром, а можна, однак, і навпаки — свою міністерську кар’єру знову продовжити державним злочинцем, — вона також відчула себе пригнобленою нацією. Таке траплялося, либонь, не лише в Каканії, але саме її своєрідність полягала в тому, що тут для цього не потрібні були ніякі революції й перевороти, бо з плином часу все набуло природного, спокійного, як коливання маятника, розвитку — просто внаслідок непев-ности понять, отож насамкінець у Каканії зосталися тільки пригноблені нації й найвища каста людей, котрі, власне, й були справжніми гнобителями й почувалися вкрай роздратованими й змученими претензіями пригноблених. У цій касті панувала глибока стурбованість тим, що нічого не стається, — так би мовити, браком історії, — а також тверде переконання, що коли-небудь нарешті що-небудь станеться. І якщо це обернеться супроти Німеччини, як до того вела, здавалося, паралельна акція, то такий поворот навіть не вважали небажаним, бо, по-перше, завжди почувалися трохи присоромленими своїми братами в райху, а по-друге, у владних колах самі почувалися все ж таки німцями й не могли продемонструвати неупереджену позицію Каканії ліпше, ніж у такий альтруїстичний спосіб.

Отож цілком зрозуміло, що за таких обставин його ясновельможність і в гадці не припускав вважати свою акцію пангерманською. Проте вона зажила саме такої слави, й це випливало ось із чого: зі згадок про «офіційно зареєстровані народності», чиї бажання мали враховувати комітети паралельної акції, згодом почали випадати слов’янські групи, а до чужоземних послів уже надходили такі страшні відомості про Арнгайма, начальника відділу Туцці й німецьку змову проти слов’янства, що декотрі з тих відомостей у трохи пом’якшеній формі чуток дійшли й до вух його ясновельможности, і це підтвердило його побоювання, що й ті дні, коли нічого аж такого не стається, ти однаково заклопотаний напруженою діяльністю, позаяк багато чого робити не маєш права. Але граф був політик реалістичний і, не зволікаючи, зробив хід у відповідь, — на жаль, однак, з таким щедрим розрахунком, що спочатку цей хід набув вигляду помилки в державній політиці. Голову комітету з пропаганди — це був саме той комітет, завдання якого полягало в популяризації паралельної акції, — тоді ще не призначили, і граф Ляйнсдорф ухвалив рішення обрати на цей пост барона Виснєчкі, беручи до уваги, зокрема, й те, що Виснєчкі кілька років тому працював міністром і належав до кабінету, який, подейкували, потай провадив антинімецьку політику і якого скинули німецькі партії. Бо його ясновельможність мав щодо цього власний план. Ще на початку паралельної акції одним із його намірів було привернути до неї саме ту частину каканців німецького походження, яка почувала більшу прихильність до німецької нації, ніж до власної батьківщини. Коли решта «етнічних груп», бувало, називали Каканію тюрмою народів і просто-таки відверто демонстрували свою любов до Франції, Італії й Росії, то все ж це були, сказати б, досить далекі від реальности мрії, і жоден серйозний політик не зважився б поставити їх на одну дошку із захопленням окремих німців Німецькою імперією, яка географічно охоплювала Каканію кліщами і ще одне лиш людське покоління тому становила з нею єдине ціле. Цих німецьких ренеґатів, чия поведінка викликала у графа Ляйнсдорфа — адже він сам був німець — украй болісні почуття, стосувалися його відомі слова: «Вони й самі прийдуть!» Тим часом ці слова набули значення політичного пророцтва, яке лягло в основу вітчизняної акції, і їхній сенс був приблизно в тому, що спершу слід запалити патріотизмом «решту австрійських етнічних груп», бо щойно пощастить це зробити, приєднатися змушені будуть, мовляв, і всі німецькі кола, адже добре відомо: багато важче відмежуватися від того, що роблять усі, ніж відмовитися розпочати самому. Отож шлях до німців вів спочатку проти німців і до готовности віддати перевагу решті національностей; граф Ляйнсдорф узяв до тями це вже давно й, коли настав час діяти, заходився втілювати в життя, поставивши з цією метою на чолі комітету з пропаґанди його превосходительство Виснєчкі, який, на думку Ляйнсдорфа, родом був поляк, але за переконаннями — каканець.

Важко сказати, чи усвідомлював його ясновельможність, що цей вибір спрямований проти німецької ідеї, як це згодом йому й закидали; а проте цілком можливо, що у своєму виборі він убачав саме служіння істинній німецькій ідеї. Принаймні наслідком стало те, що після цього і в німецьких колах відразу розгорнулася жвава діяльність, спрямована проти паралельної акції, отож зрештою одні почали відверто проти неї боротися, сприймаючи її за антинімецьку змову, а другі, побачивши в ній змову пангерманську, від самого початку під усілякими приводами її уникали. Такий неочікуваний результат повсюди викликав серйозну стурбованість; не пройшов він повз увагу і його ясновельможности. У всякому разі це випробування змушувало і графа Ляйнсдорфа триматися насторожі, й коли Діотима чи хтось інший з керівників злякано зверталися до нього із запитаннями, він демонстрував легкодухим страхополохам непроникне, але сповнене вірности обов’язку обличчя й відповідав так:

— Ця спроба нам не вдалася відразу й цілком, але хто хоче домогтися чогось великого, той не має залежати від скороминущого успіху; в кожному разі зацікавлення паралельною акцією зросло, а решта не змусить на себе чекати, головне — не відступатися!