Людина без властивостей. Том II

120. Паралельна акція викликає заворушення

Коли Вальтер дістався до центру міста, в атмосфері там уже щось відчувалося. Люди простували так само, як і щодня, й автомобілі та трамваї рухалися, як завжди; деінде, може, й траплялось якесь незвичайне пожвавлення, але воно вщухало, перше ніж його встигали по-справжньому розгледіти. А проте все було позначене, здавалося, невеличкою міткою, вістря якої показувало в певний бік, і Вальтер, ступивши кілька кроків, одразу відчув ту мітку й на собі. Він рушив у той бік з таким відчуттям, немовби службовець департаменту мистецтв, ким він був, а також войовничий художник і музикант, ба навіть страдницький Кларисин чоловік поступилися місцем людині, яка не перебувала в жодному з цих цілком певних станів; так само й вулиці з їхнім функціонуванням та розцяцькованими, фудульними будівлями набули подібного «первісного стану», як він висловлювався подумки, бо це справляло на нього невиразне враження такої собі кристалічної форми, що її площини вже почала роз’їдати якась рідина, й вони повертаються до свого давнішого стану. Вальтер був консервативний, коли доводилося відхиляти майбутні нововведення, та, коли йшлося про нього самого, не менш завзято ладен був засуджувати й що-небудь сучасне, і занепад порядку, відчував він, справляв на нього цілющий вплив. Люди — а їх дорогою траплялося дуже багато — нагадували йому видіння; вони навіювали враження руху й поспіху, і їхня згуртованість, що здавалася багато природнішою, ніж звичайна, підтримувана розумом, мораллю й розважливими запобіжними заходами, робила їх вільною, розкутою спільнотою. Він уявив собі, як розкривається, однак не розпадається, великий букет квітів, коли його розв’яжуть; а ще він уявив собі тіло, з якого скидають одяг, і перед очима постає усміхнена голизна, що ані знає слів, ані їх потребує. Та коли він, наддавши ходи, невдовзі наштовхнувся на великий загін поліції напоготові, це видовище його теж не насторожило, воно навіть викликало в нього захват, так наче то був військовий табір в очікуванні тривоги, й усі оті червоні комірці, спішені вершники й пересування окремих команд, що, прибуваючи або відбуваючи, віддавали рапорти, налаштовували його на войовничий лад.

Вальтерові одразу впало в око, що за цією загороджувальною лінією, хоч вона ще й не замкнулася, вулиці мали вигляд куди похмуріший; жінок на хідниках майже не видно було, а строкаті мундири офіцерів, які, знічев’я прогулюючись, зазвичай пожвавлювали тут загальну картину, теж, здавалося, поглинула атмосфера непевности. Але до центру міста поспішали, як і він, багато людей, і своїм рухом враження вони справляли тепер інше; цей рух нагадував полову й клапті, що їх підхопив і мете вздовж вулиці різкий подув вітру. Невдовзі Вальтер побачив і перші гурти, до яких людей збивала й у яких їх тримала, схоже, не лише цікавість, а й не меншою мірою нерішучість: вони не знали — піддаватися незвичайній спокусі й далі чи повернутися назад. На свої запитання Вальтер діставав суперечливі відповіді. Одні з тих, до кого він звертався, пояснювали, що триває велика демонстрація вірнопідданських почуттів, інші нібито чули, що демонстрація спрямована проти декотрих аж надто ревних патріотів, і так само розходилися думки й щодо того, чим вважати оце загальне збудження — збудженням німецького народу через недостатню твердість уряду, що потурає слов’янським забаганкам (такої думки трималася більшість), чи збудженням на підтримку уряду й закликом до всіх добромисних каканців виступити проти безперервних заворушень. Це були такі самі попутники, як і Вальтер, і він не довідався від них нічого такого, чого б уже не чув у себе на службі, але бажання потеревенити, з яким він не міг звладати, спонукало його розпитувати знов і знов. І чи то люди відповідали, що й самі не знають, у чому тут річ, чи то вони сміялися й глузували з власної цікавісти, але що далі він просувався, то одностайніше й поважніше всі додавали, нібито нарешті щось таки має статися, хоч ніхто й не виявляв бажання пояснювати, що саме має статися. І що далі він отак простував, то частіше помічав на обличчях, до котрих придивлявся, якусь безглузду розхристаність і розхристаність без глузду, і тепер уже справді здавалося байдужим, що відбувається там, куди всіх тягне, й уже того, що це — щось незвичайне, було досить, щоб усі втратили самовладання; і хоча слова «втратити самовладання» треба було розуміти в тому не зовсім прямому сенсі, який означає звичайнісіньке легеньке збудження, у них усе ж таки вчувалася віддалена спорідненість із забутим станом екстазу й просвітління, вчувалася немовби якась чимдалі рішучіша несвідома готовність вилізти з одягу й шкіри.

І отак, обмінюючись здогадами й висловлюючи думки, які не дуже й відповідали його натурі, Вальтер приєднався до решти людей, і з розрізнених гуртів тих, хто вичікував, і тих, хто нерішуче крокував далі, помалу формувалася процесія, яка посувалася до передбачуваного місця подій, посувалася без певних іще намірів, на очах ущільнюючись і набираючись внутрішньої сили. Та було ще в усіх тих відчуттях і передчуттях щось від поведінки кроликів, котрі шмигають навколо нори, ладні будь-якої миті в неї чкурнути, коли це від голови процесії, голови, якої навіть не було видно, безладною процесію аж до самого її хвоста пробігло збудження досить виразніше. Загін студентів чи, може, іншої молоді, який уже виконав завдання й повертався з «бойовища», влився там у натовп; долинали перекручені повідомлення й слова, яких ніхто не розумів, хвилі німого збудження котилися з краю в край колони, й люди, кожне залежно від власної натури й від того, що до нього доходило, проймалися обуренням або страхом, бажанням кинутися в бійку або виконати моральний припис, і тепер багато хто прагнув протиснутися наперед під враженням звичайнісіньких уявлень, які в кожного мали свій вигляд, але, хоч і домінували у свідомості, означали так мало, що поєднувались у спільну для всіх живу силу, яка діє більше на м’язи, ніж на розум. Вальтер, опинившись тепер посеред процесії, також перейнявся загальним настроєм і відразу впав у збуджений і спустошений стан, що нагадував початок сп’яніння. До пуття ніхто не знає, як настає така переміна, але в певні хвилини вольових людей вона обертає на безвольну масу, здатну на страшенні крайнощі — як на добрі, так і на злі — й нездатну замислитись, навіть коли більшість людей, з котрих вона складається, все своє життя ні про що не дбали так, як про міру й розважливість. Збуджений натовп, спраглий позбутися напружености й не знаходячи своїм почуттям виходу, ладний, либонь, кинутися на будь-який шлях, що зненацька відкриється, і відкривають його й показують приклад, певно, люди, найбільшою мірою збудливі, чутливі, найменше спроможні чинити опір, а отже, й екстремісти, здатні на раптове насильство чи на зворушливу великодушність; вони — осередки найменшого опору в масі, але крик, що лунає радше через них, аніж з їхніх уст, камінець, що опиняється в них у руці, почуття, якому вони дають волю, — все це розчищає шлях, яким безтямно кидаються інші, котрі до незмоги розігріли збудження одне в одного, і ці люди надають поведінці свого оточення тієї форми масових дій, яку всі сприймають почасти за примус, а почасти — за визволення.

У цьому збудженні, спостерігати яке нерідко можна навіть на прикладі глядачів будь-яких спортивних змагань чи слухачів якої-небудь промови, важливіша, втім, не стільки психологія його розрядки, скільки питання, чому народжується готовність до нього, бо якби все було гаразд із глуздом життя, то так само було б і з його безглуздістю, і цю безглуздість не супроводжували б супутні явища недоумства. Тепер Вальтер знав про це краще, ніж будь-хто інший, і мав чимало пропозицій, щоб виправити таке становище; всі ці пропозиції тепер спадали йому на думку, тож він невтомно, з якимсь тупим, огидним відчуттям боровся проти загального ентузіазму, що його все ж таки захоплював. У хвилину, коли в його свідомості наставало просвітління, на думку йому спала Клариса. «Добре, що її тут немає, — зітхнув він, — такого натиску вона не витримала б!» Але ту ж мить гострий біль збив його з цієї думки; він згадав, яке надзвичайно виразне враження божевільної справила на нього дружина, й подумав: «А може, я й сам божевільний, коли так довго цього не помічав!» Потім ще: «Або скоро таким стану, якщо й далі житиму з нею!» А тоді: «Я в це не вірю!» І ще: «Але ж у цьому немає сумніву!» А далі: «Її кохане обличчя в моїх долонях застигло у страшній гримасі!» Однак обміркувати все це як слід він уже не міг, бо свідомість йому засліпили розпач і безнадія. Вальтер відчув лише, що, попри цей біль, незрівнянно прекрасніше кохати Кларису, ніж плестися в цьому натовпі, й він, намагаючись сховатися від власного страху, глибше проштовхався в свою шеренгу.

Тим часом іншим шляхом, ніж Вальтер, Ульріх досяг палацу графа Ляйнсдорфа. Завернувши до брами, він побачив за нею двох вартових, а в самому дворі — численний поліційний наряд. Його ясновельможність спокійно привітав Ульріха й дав зрозуміти: він уже знає, що став об’єктом народного обурення.

— Я мушу взяти деякі свої слова назад, — промовив він. — Якось я сказав вам, що коли за справу береться багато людей, то можна бути майже певним: у них щось путнє таки вийде. Але з цього, бачте, бувають і винятки!

Невдовзі після Ульріха нагору піднявся й мажордом; передавши тим часом одержане внизу повідомлення про те, що процесія наближається до палацу, він одразу стурбовано й обережно спитав, чи не замкнути браму й віконниці. Його ясновельможність похитав головою й поблажливо відповів:

— Що це вам стукнуло в голову! Вони лише зраділи б, адже це мало б такий вигляд, неначе ми боїмося. А крім того, на місці ж бо всі вартові, яких нам прислала поліція! — І, обернувшись до Ульріха, ображено додав: — Нехай тільки спробують побити нам вікна! Я ж бо казав, що в розумників нічого не вийде!

Глибоко в душі у нього кипіла, схоже, злість, яку він приховував за сповненим гідности зовнішнім спокоєм.

Ульріх саме ступив до вікна, коли з’явилася процесія. Поряд із нею хідниками крокували поліціянти, змітаючи з дороги ґав, мов куряву, яку підняла, маршируючи, колона. Там і сям стояли вже затиснені натовпом екіпажі, й владний потік обгинав їх неозорими чорними хвилями, на яких мерехтіла розбризкана піна світлих облич. Коли передні в колоні побачили палац, надійшов, здавалося, чийсь наказ уповільнити ходу, хвиля відкотилася назад, і задні ряди, не встигнувши стишити крок, уклинилися в передні; утворилася тиснява, й виникла картина, що якусь мить нагадувала м’яз, котрий наливається перед ударом. Ще мить, і цей удар розітнув повітря, й мав він досить дивний вигляд, бо складався з обуреного крику, який спершу постав видовищем широко роззявлених ротів, а вже потім долетів і до слуху. І з кожним новим таким ударом обличчя, потрапляючи в поле зору, одразу відкривалися, й оскільки крики тих, котрі були далі, тонули у крику тих, котрі тим часом підійшли ближче, то, проводячи поглядом удалину, можна було спостерігати, як це німе видовище раз у раз повторюється.

— Паща народу! — промовив граф Ляйнсдорф, ставши на хвильку позад Ульріха; промовив дуже серйозно, так ніби це було таке саме узвичаєне словосполучення, як «хліб наш насущний». — Але що вони там, власне, кричать? Я в цьому галасі не можу нічого розібрати.

Ульріх висловив думку, що там кричать переважно «Ганьба!»

— Атож, і більш нічого?

Ульріх не сказав графові, що крізь глухі перекоти вигуків «Ганьба!» нерідко прохоплювався й протяжний, дзвінкий заклик «Геть Ляйнсдорфа!»; кілька разів йому з-поміж численних «Слава Німеччині!» почулося навіть «Слава Арнгаймові!», проте він і сам не був певен, чи не помилився, бо грубі віконні шибки спотворювали звук.

Ульріх відразу, щойно від нього побігла Герда, вирушив сюди, відчуваючи потребу повідомити бодай графові Ляйнсдорфу почуту новину, що викривала Арнгайма так, як того годі було й сподіватися; однак досі він не зронив про це жодного слова. Він дивився на темний рух під вікном і, пригадавши свої офіцерські часи, зневажливо сказав собі: «Рота солдатів — і цей майдан можна вимести начисто!» Він бачив це майже навіч, так ніби оті грізні пащеки вже злилися в одну пащу, яка бризкала слиною і в жахливих обрисах якої раптом промайнув страх; краї тієї пащі обм’якли й обвисли, губи поволі западали на зуби; і раптом його уява обернула грізну чорну масу на сполохану зграйку курей, яку розганяє собака! Це сталося так, немовби все зле ще раз стислося в ньому у тверду грудку, але колишнє задоволення, що його він мав, спостерігаючи, як керована моральними засадами людина відступає перед людиною бездушною, ладною вдатися до грубої сили, — це задоволення було, як завжди, почуттям двогострим.

— Що з вами? — спитав граф Ляйнсдорф; він походжав туди-сюди за спиною в Ульріха й, завваживши якийсь дивний його рух, подумав, що той і справді боляче врізався чимось гострим, хоч нічого такого довкола й не було: не діставши відповіді, його ясновельможність спинився й похитав головою:

— Зрештою, ми не повинні забувати, що великодушну ухвалу дарувати народові певне право брати участь у вирішенні власних справ його величність прийняв не так уже й давно; тож неважко зрозуміти, що не скрізь іще маємо таку політичну зрілість, яка з усіх боків була б гідна довіри, милосердо виявленої нашою найвищою інстанцією! Мені здається, я сказав про це вже на першому засіданні!

Вислухавши це, Ульріх утратив бажання розповідати його ясновельможності чи Діотимі про Арнгаймові інтриґи; попри все суперництво, Ульріх відчував більшу свою спорідненість із Арнгаймом, ніж із будь-ким іншим, а згадка про те, що він сам накинувся на Ґерду, наче великий пес на скулене цуценя, — згадка про це, як він тепер збагнув, відтоді мучила його безперестану, хоча ставала не такою нестерпною, щойно на думку йому спадала та підлість, яку Арнгайм дозволяв собі щодо Діотими. В історії з волаючим тілом, що влаштувало спектакль двом душам, завмерлим у нетерплячому очікуванні, можна було побачити, якби бажання, навіть смішний бік; і оті люди внизу, на яких і далі невідривно дивився Ульріх, не звертаючи уваги на графа Ляйнсдорфа, — адже вони теж тільки грали комедію! Саме це й приковувало до них його погляд. Вони, поза всяким сумнівом, не збиралися ані на когось нападати, ані когось шматувати, хоч вигляд мали саме такий. Вони намагалися лише показати, що досить серйозно розгнівані, але це була не та серйозність, яка жене людей під кулі; це не була навіть серйозність пожежної команди! «Ні, те, що вони виробляють, — міркував він, — то радше культовий обряд, жертовна гра з ображеними глибинними почуттями, якісь цивілізовано-нецивілізовані рештки колективних дій, що їх окремій людині не варто сприймати в усіх деталях аж так буквально». Він тим людям заздрив. «Які приємні вони навіть іще й тепер, коли намагаються стати якомога неприємнішими!» — подумав він.

Звідти, знизу, випромінювався захист від самотности, властивий натовпу, і те, що йому, Ульріхові, доводилося беззахисно стояти тут, нагорі, — а це він якусь хвилю відчував так виразно, неначе побачив з вулиці власний образ за шибкою у мурі будинку навпроти, — постало в його уяві відображенням його долі. Ця доля, відчував Ульріх, склалася б краще, якби він зараз розлютився або, замість графа Ляйнсдорфа, пробив наготованій охороні бойову тривогу, щоб іншим разом пройнятися до цих самих людей почуттям приязні й рівности; бо хто зі своїми сучасниками грає в карти, торгує, сперечається й поділяє втіхи, той має право при нагоді й наказати стріляти в них, і в цьому не буде нічого аж такого надзвичайного. Є певна домовленість із життям, і вона дає змогу кожній людині чинити так, як їй заманеться, — дає змогу, про людину не дбаючи й за умови, що й життя чинитиме з кожною людиною так, як йому заманеться. Ось про що міркував Ульріх. Правило це, може, трохи й дивне, проте воно не меншою мірою непомильне, ніж який-небудь природний інстинкт, бо вочевидь не позбавлене добре знайомого відчуття людського талану, і хто такої здатности до компромісу не має, хто самотній, серйозний і безцеремонний, той виводить з рівноваги решту людей у той хоч і безпечний, однак не менш огидний спосіб, ніж гусениця. Цієї хвилини він був геть пригнічений глибокою неприязню до неприродности самотньої людини та її абстрактних експериментів, неприязню, яку викликає зворушливе видовище розбурханого природними й спільними почуваннями натовпу.

Тим часом демонстрація набирала розмаху. У глибині кімнати граф Ляйнсдорф схвильовано ходив туди-сюди, час від часу кидаючи погляд у друге вікно. Схоже, він дуже страждав, хоч і намагався цього не показувати; його витрішкуваті очі нагадували два тверді кремінчики в м’яких борозенках обличчя, а закладені за спину руки він іноді різко випростував, немовби хотів щось заперечити. І раптом Ульріх збагнув, що це саме його, Ульріха, хто так довго стояв край вікна, приймають за графа. Усі погляди знизу були націлені на його обличчя, й палиці недвозначно замахувалися саме в його бік. За кілька кроків далі, де вулиця завертала за ріг, створюючи враження, ніби зникає за кулісами, більшість демонстрантів уже скидали грим; безглуздо було погрожувати, не маючи глядачів, і тієї самої хвилини з облич дуже природно, як здавалося самим їхнім власникам, зникало збудження, й багато хто навіть сміявсь і розважався, мов на прогулянці. Й Ульріх, спостерігаючи це, також сміявся, але ті внизу, котрі надходили пізніше, гадали, що то сміється граф, і їхня лють страхітливо зростала, а Ульріх сміявся, тепер уже не стримуючись.

Та раптом він з відразою урвав свій сміх. І поки очі його ще дивилися то на загрозливо роззявлені роти, то на веселі обличчя, а душа вже відмовлялася й далі вбирати ці враження, з ним сталася дивна переміна. «Я вже не годен жити цим життям і не годен уже повставати проти нього!» — відчув він; та водночас він відчував позад себе кімнату з великими картинами на стіні, довгим письмовим столом у стилі ампір, прямовисно застиглими шнурками від дзвінків та гардин. І навіть у всьому цьому тепер було щось від невеличкої сцени, де він стояв попереду всіх, а за вікном дія тривала на більшій сцені, й обидві ті сцени якимсь дивним чином, хоч поміж них стояв він, поєднувалися. Згодом це відчуття кімнати в нього за спиною стислось, вивернулося сподом назовні й чи то пройшло крізь нього, чи то, немовби щось м’якеньке-м’якеньке, обминуло його й потекло собі далі. «Яка дивна просторова інверсія!» — промайнуло в Ульріха. Люди поминали його позаду, він, пройшовши крізь них, дістався якогось небуття; а може, вони простували й перед ним та позад нього, омиваючи його, як омивають камінь мінливо-однакові хвилі в струмку. Це було явище, лиш почасти приступне розумінню, й що в ньому вражало Ульріха особливо, то це — склоподібність, порожнеча й незворушність стану, в якому він перебував. «Невже можна перейти з власного простору до якогось іншого, прихованого?» — подумав він, бо відчуття в нього було достоту таке, немовби випадок провів його крізь якісь потаємні вхідні двері.

Ульріх відкинув від себе ці видива таким різким рухом усього тіла, що граф Ляйнсдорф вражено спинився й спитав:

— Що це з вами сьогодні?! Ви надто близько берете все до серця! Я й далі стою на своєму: німців ми маємо схилити на свій бік, скориставшись, хоч як це боляче, ненімцями.

Почувши ці слова, Ульріх спромігся принаймні знов усміхнутись і вдячно звів погляд на рясно покраяне зморшками й обліплене численними горбиками графове обличчя. Коли сідає літак, певної миті можна спостерігати особливий ефект: земля округло й пишно виступає зі схожої на карту площини, до якої вона на кілька годин зменшилась, і складається враження, немовби колишнє значення, що його знов набувають предмети внизу, виростає просто із землі. Саме ця мить і пригадалася Ульріхові. Але водночас у голову йому невідь-чому, зненацька прийшло рішення скоїти злочин; а втім, може, то була лише невиразна ідея, бо з нею в нього не поєдналися жодні конкретні наміри. Можливо, це було пов’язано з Моосбруґером, адже Ульріх охоче допоміг би тому блазневі, з яким доля звела його так само випадково, як двоє людей сідають у парку на ту саму лавку. Але в цьому «злочині» він вбачав, по суті, лише потребу вийти з гри чи полишити життя, яким живеш за домовленістю серед решти людей. Те, що називають антидержавними чи людиноненависницькими настроями, ці тисячократно обґрунтовані й заслужені почуття, не народжувалися, їх ніщо не підтверджувало й не доводило, вони просто були, й Ульріх пригадав, що вони не покидали його все життя, тільки рідко виявлялися так виразно. Можна, либонь, сказати, що досі від усіх переворотів на планеті завжди страждала людина духовна; всі перевороти починаються з обіцянки створити нову культуру, вони відкидають, наче власність ворога, те, чого вже досягла душа, і їх наздоганяє наступний переворот ще доти, як вони встигають перевершити колишній рівень. Тому те, що називають періодами культури, — не що інше, як довга низка віх, кожна з яких позначає крах невдалих спроб, і думка поставити себе поза цією низкою була для Ульріха зовсім не нова! Нові були тільки дедалі виразніші ознаки рішення, ба навіть дії, яка вже, здавалося, народжувалась. Ульріх анітрохи не завдавав собі клопоту наповнити цю ідею яким-небудь змістом; на кілька хвилин він до глибини душі перейнявся відчуттям, що цього разу все не зведеться знов до чогось теоретичного й загального, вже йому остогидлого, що тепер він має здійснити щось особисте, справжнє, доклавши до цього своїх рук, ніг і власної крови. Ульріх знав, що у хвилину того дивного «злочину», ще не осягненого його свідомістю, він уже не зможе чинити спротив світу, але відчуття це бозна-чому було якесь пристрасно-ніжне; воно зливалося з тим дивовижним просторовим спогадом, в якому змішалося все, що діялося перед вікнами й за ними, і глухе відлуння якого він міг оживити в пам’яті щохвилини, — зливалося в таке невиразно хвилююче ставлення до світу, яке Ульріх, коли б мав час про це подумати, підніс би, мабуть, до міфічної насолоди героїв, що їх проковтували богині, чийого кохання вони домагались.

Але думки його урвав граф Ляйнсдорф, який тим часом пройшов крізь власну битву.

— Я маю лишатися тут, щоб дати відсіч цьому бунту, — почав його ясновельможність, — тому я не можу піти звідси! Але вам, любий мій, треба, власне, якомога скоріше вирушити до своєї кузини, поки вона ще не злякалася цих подій і, чого доброго, не зробила котромусь із наших журналістів недоречної нині заяви! Ви скажіть їй, мабуть… — Він знову замислився, перше ніж ухвалити рішення. — Атож, гадаю, найкраще буде сказати їй так: будь-які ефективні ліки мають і ефективну дію! І ще скажіть їй: хто хоче поліпшити життя, той нехай не боїться у критичних ситуаціях різати й палити! — Граф ще раз задумався; вигляд він мав тривожно рішучий, і його борідка клинцем то опускалася різко вниз, то підіймалась угору, коли він, уже роззявивши рота з наміром щось сказати, все ж таки знову замислювався. Та зрештою його природна доброта таки далася взнаки, й він повів далі: — Але ви маєте пояснити їй також, що лякатися вона геть нічого не повинна! Дикого натовпу взагалі не треба боятись. Що більше в тих людей справді за душею, то швидше вони пристосовуються до реальних умов, коли їм дають таку нагоду. Не знаю, чи помічали це коли-небудь і ви, та ніколи ще не було такої опозиції, яка не вийшла б з опозиції, допавшись до керма; і це, до речі, не просто, як може здатися, щось само собою зрозуміле, ні, це — річ дуже важлива, бо з неї постає, якщо вільно так висловитись, реалістичність, надійність і спадкоємність у політиці!