Людина без властивостей. Том II

123. Переміна

Спочатку в поведінці Ульріха, можливо, й була переконаність, що всьому знайдеться яке-небудь просте пояснення, була ота нехіть вірити в найгірше, з якою завжди очікуєш небезпеку; та коли у вестибюлі назустріч йому несподівано вийшов слуга, він мало не кинувся на старого й не збив його з ніг. На щастя, в останню мить стримавшись, Ульріх почув від нього, що принесли телеграму, яку прийняла Клариса, й що ця ласкава юна пані з’явилася десь годину тому, саме коли старий уже зібрався був піти, й відхилила прохання покинути будинок, отож він, мовляв, вирішив за краще теж лишитися вдома, відмовившись від сьогоднішнього відгулу, позаяк — нехай ласкавий пан уже дарує йому це зауваження — юна пані справила на нього враження дуже схвильованої.

Коли Ульріх подякував слузі й ступив до вітальні, Клариса лежала на канапі, трохи повернувшись набік і підібгавши під себе ноги; її струнка, хоч і без талії, постать, по-хлопчачому підстрижена голова з гарненьким довгастим личком, яке, спершись на руку, звело на нього погляд, коли він прочинив двері, були надзвичайно звабливі. Він сказав, що прийняв її за злодія. У Кларисиних очах з’явилося щось таке, що нагадувало неперервний вогонь із браунінґа.

— А може, я і є злодій! — відповіла вона. — Той хитрун, твій слуга, нізащо не хотів лишати мене тут; я сказала, щоб він ішов спати, але він, я знаю, причаївся десь унизу! Гарно тут у тебе! — Не підводячись, вона подала йому телеграму. — Мені кортіло поглянути, як ти повертаєшся додому, коли гадаєш, що тут нікого немає, — провадила вона. — Вальтер на концерті. Додому повернеться аж за північ. Але я йому не сказала, що піду до тебе.

Ульріх розпечатав телеграму й почав читати, лише краєм вуха слухаючи, що каже Клариса; зненацька він зблід і, не вірячи власним очам, ще раз слово по слову перечитав дивний текст. Хоч Ульріх і забув відповісти на кілька батькових листів щодо паралельної акції та обмеженої осудности, проте нагадувань останнім часом від старого не одержував і не звертав на те уваги; і ось ця телеграма досить докладно, химерно перемішуючи не зовсім приховані докори й жалобну врочистість, у манері, яку виробив і до дрібниць продумав вочевидь іще сам батько, — ця телеграма повідомляла про його смерть. Великої ніжности один до одного вони не відчували, ба більше, згадувати про батька Ульріхові майже завжди було прикро, а проте, читаючи цей моторошно-кумедний текст удруге, він подумав: «Тепер я на світі зовсім самотній!» Ні, він не вкладав у ці слова аж такого буквального сенсу, який геть не відповідав тепер уже минулим їхнім взаєминам; скоріше він із подивом відчував, що спливає на поверхню, так ніби урвалася якась якірна линва, або що стає цілковитим чужинцем у світі, з яким був ще сяк-так пов’язаний через батька.

— Помер мій батько! — сказав він Кларисі і з якоюсь мимовільною врочистістю підніс руку з телеграмою.

— О-о! — відповіла Клариса. — Вітаю! — І, на хвильку замислившись, додала: — Тепер ти, мабуть, дуже розбагатієш?

— Він був чоловік заможний, але не думаю, що багатий, — заперечив Ульріх. — Я жив тут не його коштом.

Клариса вислухала ці осудливі слова з ледь помітною усмішкою, яка ніби промовляла: «Зауваження сприйняла, перепрошую»; її виразні рухи нерідко були такі поквапні й підкреслено скупі, як поклони хлопчика, що має продемонструвати в товаристві своє виховання. Вона зосталася в кімнаті сама, бо Ульріх, вибачившись, на хвилину вийшов розпорядитися щось там підготувати до його від’їзду. Покинувши Вальтера після тієї бурхливої сцени між ними, Клариса далеко не пішла; поряд із дверима до їхнього помешкання були сходи, якими користувалися рідко і які вели на горище, й там вона, загорнувшись у хустку, сиділа доти, доки почула, що чоловік вийшов з дому. Клариса трохи знала, як усе влаштовано над театральною сценою; отож там, нагорі, звідки звисають линви, вона й сиділа, поки Вальтер спускався сходами. Вона уявляла собі, як актриси між виходами, коли їм нічого робити, сидять, закутавшись у хустки, серед балок над сценою й стежать за дією внизу; тепер вона теж була така сама актриса, й усі події відбувалися під нею внизу. У цьому знов нагадувала про себе її давня улюблена думка про те, що життя — це акторське завдання. «Життя, певна річ, не треба осягати розумом», — гадала вона. Що люди взагалі знають про життя, навіть якщо вони знають про нього більше, ніж вона, Клариса? Але інстинкт до життя треба мати непомильний, як у буревісника! Треба руки свої — а в неї це означало: свої слова, свої поцілунки, свої сльози — розпростерти, мов крила! Ця ідея стала для Клариси певним відшкодуванням за те, що вона вже не могла вірити у майбутнє Вальтера. Дивлячись униз, на круті сходи, якими він спустився, Клариса піднесла руки, розвели їх і тримала так поти, поки ставало сили: може, вона допоможе йому хоч цим! «Крутий шлях нагору й крутий шлях униз у своїй силі вороже споріднені й неподільні!» — подумала вона. «Тріумфальною крутизною світу» назвала Клариса свої розпростерті руки і спрямований униз погляд. Вона відмовилась від наміру тайкома подивитися на демонстрації в місті; що їй до того «стада», почалася жахлива драма одної-єдиної!

Отак Клариса й пішла до Ульріха. Дорогою на вустах у неї часом з’являлася її лукава усмішка, коли Клариса згадувала про те, що Вальтер мав її за божевільну, щойно вона виявляла своє глибше розуміння того стану, в якому обоє вони опинилися. Її тішило бачити його страх перед тим, що вона народить йому дитину, й усе ж таки він не міг цього дочекатися; «божевілля» означало для неї щось на кшталт вранішньої чи вечірньої зорі або таке міцне здоров’я, що воно аж лякає решту людей, і це була властивість, яка розвинулася в їхньому подружньому житті поступово, в міру того, як зростали її, Кларисині, перевага й верховенство. Але вона знала все ж таки, що іноді багато хто її не розумів, і коли Ульріх повернувся до кімнати, в неї було таке відчуття, що вона має йому щось сказати, як того й вимагала така прикметна подія в його житті. Вона хутко підхопилася з канапи, кілька разів пройшлася у вітальні, потім у сусідніх кімнатах і нарешті сказала:

— Що ж, прийми найщиріші мої співчуття, друзяко! Ульріх здивовано звів на неї очі, хоч уже й знав цей її тон у хвилини, коли вона нервувала. «Тоді в ній часом з’являється щось таке несподівано холодне, — подумав він, — неначе у книжку помилково вклеїли аркуш з іншої книжки». Ті свої слова Клариса сказала йому не так, як це робила звичайно, а немовби кинула їх збоку, через плече, і складалося враження, ніби фальш лунала не так у самому тоні, як у хибно дібраному тексті; це наводило на досить моторошну думку, що Клариса й сама складається з багатьох таких плутаних текстів. Нарешті вона, не дочекавшись від Ульріха відповіді, спинилася перед ним і промовила:

— Мені треба побалакати з тобою!

— Я хочу запропонувати тобі чимось підкріпитися, — відказав Ульріх.

Клариса лише трохи піднесла руку й поквапно відмахнулася від його пропозиції. Потому, зібравшись із думками, почала:

— Вальтер страшенно хоче мати від мене дитину. Розумієш? — Вона змовкла, ніби очікуючи від Ульріха відповіді.

Що він мав їй сказати?

— Але я не хочу! — в запалі вигукнула вона.

— Навіщо ж так одразу злитися, — промовив Ульріх. — Якщо ти не хочеш, то цього й не станеться.

— Але ж пропаде через це він!

— Люди, котрі, як їм здається, щохвилини помирають, живуть довго! Ми з тобою вже давно будемо старими печерицями, а в нього лише візьметься сивиною чуб, і він стане директором свого архіву й матиме обличчя, як у молодого хлопця!

Клариса замислено крутнулася на підборі й відійшла від Ульріха; трохи збоку вона знов зайняла позицію і, примруживши очі, «націлилася» в нього поглядом.

— Чи знаєш ти, який вигляд матиме парасоль, коли вийняти з нього держално? Вальтер загине, якщо я від нього відвернусь. Я — його держално, а він… — Вона хотіла була сказати «парасоль», але на думку їй спало щось краще. — Він — моє прикриття, — завершила вона фразу. — Він вважає, що повинен мене прикривати. Задля цього він спершу хоче побачити мене з великим черевом. Потім переконуватиме мене, що природний материнський обов’язок — годувати дитину груддю. Потім схоче виховувати ту дитину в своєму дусі. Ти ж бо й сам знаєш. Він просто хоче привласнити собі всі права й, ховаючись за гучними словами, зробити з обох нас таких собі міщан. Та якщо я й далі, як досі, казатиму «ні», тоді йому гаплик! Просто я для нього — все!

У відповідь на такий Глобальний висновок Ульріх лише скептично посміхнувся.

— Він хоче тебе вбити! — швидко додала Клариса.

— Що?! Гадаю, зробити це йому порадила ти?

— Дитину я хочу від тебе! — сказала Клариса. Ульріх вражено присвиснув крізь зуби.

Клариса всміхнулася, мов безвусий юнак, що висунув зухвалу вимогу.

— Я не хочу зловживати довірою такої близької мені людини, як Вальтер. Про таке навіть гидко подумати, — повільно промовив Ульріх.

— Он як?! Виходить, ти дуже порядний? — Клариса, здавалося, надавала цьому певного значення, якого Ульріх не розумів; на хвилю вона замислилася, потім агресивним тоном повела далі: — Але якщо ти мене кохаєш, то ти у нього в руках?!

— Чому?

— Це ж бо цілком зрозуміло, я тільки не можу пояснити. Тобі доведеться обходитися з ним тактовно й люб’язно. Нам буде його дуже шкода. Адже ти не зможеш просто ошукувати його, а отже, намагатимешся давати йому щось навзамін. Ну, й таке інше. Та головне ось що: ти змусиш його показувати найкраще, що в ньому є. Ти ж бо не заперечуватимеш, що ми сховані в собі, немов статуї в кам’яній брилі. Треба вирізьблювати себе із себе! Треба змушувати одне одного робити це!

— Гаразд, — мовив Ульріх. — Тільки ти надто швидко припустила, що так воно й буде!

Клариса знов усміхнулася.

— Можливо, я й поквапилася! — сказала вона. Потому ступила до нього й по-дружньому взяла його під руку, яка лишилася в’яло звисати вздовж тіла, не реагуючи на Кларисин жест. — Чи я тобі не подобаюсь? Чи ти мене не кохаєш? — І, коли Ульріх не відповів, повела далі: — Я тобі подобаюсь, я ж бо знаю; я досить часто помічала, як ти на мене дивишся, коли буваєш у нас! Пригадуєш, я тобі вже казала, що ти — диявол? Таке в мене враження. Зрозумій мене правильно. Не скажу, що ти диявол бідолашний, тобто такий, який бажає зла, бо нічого кращого не знає; ні, ти диявол великий, ти знаєш, у чому добро, але робиш якраз протилежне тому, чого бажаєш! Життя, яким усі ми живемо, тобі видається огидним, і тому ти на зло кажеш, що ним треба жити й далі. І страх як порядно заявляєш: «Друзів своїх я не ошукую!» — але лише через те, що в тебе вже сотні разів зринала думка: «Я хочу мати Кларису!» Та оскільки ти, Уло, — диявол, то в тобі є щось і від Бога! Від великого Бога! Того, який бреше, щоб його не впізнали! Ти хочеш мене.

Замість однієї його руки вона схопила тепер обидві й стояла перед ним, відхилившись усім тілом і закинувши назад голову — мов рослина, коли її легенько потягти за квітку. «Зараз її обличчя знов заллється слізьми, як тоді!» — злякався Ульріх. Але цього не сталося. Врода з її обличчя не зійшла. Клариса всміхалася не звичайною своєю кволою усмішкою, а усмішкою відкритою, яка показувала не лише розтулені вуста, а трохи й зуби, так наче Клариса приготувалася захищатись, а форма її рота нагадувала двічі вигнутий лук бога кохання, і лук цей повторювався у випуклостях чола й над ними ще раз у прозорій хмаринці кіс.

— Ти б уже давно залюбки схопив би мене зубами свого брехливого рота й забіг би зі мною світ за очі, якби лишень зважився постати перед мною таким, який ти є! — провадила Клариса.

Ульріх легенько вивільнився з її рук. Клариса опустилася на канапу так, немовби туди її посадив він, і потягла його за собою.

— Не перебільшуй так, — дорікнув їй Ульріх за її слова. Клариса відпустила його. Потому заплющила очі і, спершись ліктями на коліна, обхопила руками голову; друга її атака зазнала поразки, й тепер Клариса поклала собі переконати Ульріха залізною логікою.

— Не чіпляйся до слів, — відповіла вона. — Це я тільки так кажу: диявол, Бог. Та коли зостаюся вдома сама, зазвичай на цілий день, і вирушаю поблукати околицями, то міркую собі — а надто часто це траплялося зі мною колись: «Ось поверну зараз ліворуч — явиться Бог, а поверну праворуч — явиться диявол». І таке саме відчуття нерідко бувало в мене, коли я мала взяти в руки яку-небудь річ і могла зробити це або лівою рукою, або правою. Коли я показувала це Вальтерові, той зі страху ховав руки до кишень! Його тішить кожна квіточка чи навіть який-небудь равлик; але скажи мені: хіба життя, яким ми живемо, не жахливо сумне? Не являється ні Бог, ані диявол. І так я блукаю вже багато років. А що ж може статися?! Нічого. Це — все; хіба лишень за допомогою мистецтва пощастить іще якимсь дивом що-небудь змінити!

Цієї хвилини вона справляла таке рахманно-журливе враження, що Ульріх не стримався перед спокусою торкнутися рукою її м’яких кіс.

— Де в чому ти, либонь, маєш рацію, Кларисо, — промовив він, — але щодо твоїх висновків, то я ніколи не розумію зв’язку між стрибками в них.

— Він простий, — відказала вона, не змінюючи пози. — З часом у мене визріла одна ідея. Ось послухай! — Нарешті вона випросталась і раптом знов пожвавішала. — Чи не сам ти колись сказав був, нібито стан, в якому ми живемо, має шпарини, і з них виглядає, так би мовити, неможливий стан? Можеш не відповідати, я давно вже знаю про це й сама. Кожному, звісно, хочеться, щоб з його життям було все гаразд, але так ні в кого не виходить! Ось я граю на роялі чи малюю; але ж це однаково, якби перед діркою в стіні я поставила ширму. Ви з Вальтером, крім того, маєте свої ідеї, в цьому я мало що тямлю, але й тут щось не те, і ти казав, що в ту дірку через лінощі чи інертність ніхто не зазирає чи люди просто відвертають свою увагу від неї всілякими дурницями. А насправді все дуже просто: крізь ту дірку треба вийти! І я можу це зробити! У мене бувають дні, коли я можу вислизнути із себе. Тоді стоїш — як би це краще сказати? — мов облуплений, серед речей, з яких також облущена брудна шкаралупа. Ти пов’язаний з усім, що тебе оточує, повітрям, як сіамський близнюк. Це неймовірно чарівний стан; усе обертається на музику, барви й ритми, і тоді я — вже не міська мешканка, яку охрестили Кларисою, а радше такий собі лискучий уламок, що проникає в якесь величезне щастя. Та ти знаєш про все це й сам! Адже саме це ти й мав на увазі, коли казав, нібито реальність приховує в собі неможливий стан, а те, що відбувається з тобою, нібито не можна обертати на себе й розглядати його як щось особисте й реальне, а треба обертати його назовні, так мовби його проспівали чи намалювали, і таке інше, і таке інше. Адже я могла б усе це переповісти тобі слово в слово!

Клариса поквапно говорила далі, раз у раз повторюючи оце «і таке інше» несамовитим рефреном, і майже щоразу рішуче додавала: «І на це в тебе досить снаги, ти тільки не маєш бажання; не знаю, чому ти не маєш бажання, але я тебе розворушу!!»

Ульріх її не перебивав; час від часу, коли вона приписувала йому що-небудь уже й геть далеке від можливого, він німо хитав головою, але не знаходив у собі волі запротестувати й не забирав руки з її кіс, під якими мало не відчував пучками пульсування цих плутаних думок. Ніколи ще не бачив він Кларису такою чуттєво збудженою, і його майже здивувало те, що і її тонке, міцно збите тіло також може розслаблюватись і в ньому може спалахувати й м’яко розливатися жіночий вогонь, і споконвічна несподіванка того, що жінка, котру ти знав лише закритою для всіх, раптом розкривається, — ця несподіванка нагадала про себе й цього разу. Але Кларисині слова його не відштовхували, хоч і ображали розум; бо коли вони наближалися до його внутрішнього світу, а тоді знов безглуздо далеко від нього відлітали, це тривале й швидке снування скидалося на посвист або дзижчання, милозвучність чи немилозвучність яких не виявляється через потужну вібрацію. Він відчував, що це полегшує йому ухвалювати власні рішення, як ото дика музика — слухати її, і аж коли йому здалося, що Клариса й сама вже заплуталась у своїх словах і не може дати їм ради, він легенько похитав долонею їй голову, щоб повернути її до тями й застерегти.

Але сталося протилежне тому, чого він хотів: зненацька Клариса кинулася на нього. Вона спритно, так, що він просто отетерів і не встиг їй завадити, обвила руками його шию і при-тислася губами до його губів, хутко підібгала ноги й стала навколішки в нього на колінах, а на плечі в себе він відчув м’ячик її груді. Він мало що розумів із того, що вона казала. Вона белькотіла щось про свою рятівну силу і про його боягузтво, й Ульріх тільки й розчув, що він — «варвар» і тому спасителя світу вона народить, мовляв, від нього, а не від Вальтера, але її слова були, по суті, лише несамовитою грою над його вухом, ледве чутним палким бурмотінням, вони були заклопотані радше самі собою, ніж тим, аби що-небудь повідомити, і тільки час від часу в цьому воркітливому струмку можна було розчути яке-небудь окреме слово, наприклад, «Моосбругер» чи «диявольський погляд». Захищаючись, він схопив свою маленьку нападницю за плечі й притис до канапи, й тоді вона заходилася обвивати його ногами, тицяючись косами йому в обличчя й силкуючись знов обійняти його за шию.

— Уб’ю, якщо не поступишся! — сказала Клариса чітко й зрозуміло. Вона нагадувала збудженого хлопчика, що, охоплений ніжністю й роздратуванням воднораз, ніяк не вгомониться і розпалюється все дужче й дужче.

Намагаючись угамувати її, Ульріх лише невиразно відчував у її тілі пульсування похітливости; але тієї миті, коли він міцно схопив її за плечі й притис до канапи, це пульсування дало про себе знати з усією силою. Здавалося, її тіло проникло в його почуття; адже він знав її вже давно й частенько жартома брався з нею в ручки, але ніколи ще не торкався отак, згори донизу, цього невеличкого, знайомо-незнайомого створіння, в якого шалено калатало серце, й коли тепер Кларисині рухи, сковані його руками, стали м’якшими і це ослаблення спротиву ніжно промайнуло і в її очах, ледве не сталося того, чого він не хотів. Цієї миті він, однак, згадав про Ґерду, так ніби аж тепер перед ним постала потреба дійти якоїсь остаточної згоди із самим собою.

— Я не хочу, Кларисо! — сказав він і відпустив її. — Зараз я хочу лишитися сам, мені треба ще багато чого залагодити перед від’їздом!

Коли Клариса збагнула, що він їй відмовляє, у голові в неї, здавалося, запрацював, зробивши кілька різких поштовхів, якийсь інший трибковий механізм. Вона побачила, що Ульріх із болісно спотвореним обличчям стоїть за кілька кроків від неї, побачила, що він щось каже, нічого, однак, не зрозуміла, але, стежачи за його губами, відчула, як у ній наростає відраза, потому завважила, що її спідниці задерлися вище колін, і підхопилась. Ще не отямившись, вона вже стояла на ногах; нарешті поправила коси й одяг, так ніби перед цим викачалась у траві, й промовила:

— Авжеж, ну звісно, тобі треба спакувати речі, я тебе довше не затримуватиму! — І вже знову зі звичайною своєю усмішкою, що іронічно-невпевнено промкнулася крізь вузеньку шпарину вуст, побажала йому щасливої дороги. — Коли повернешся, у нас, мабуть, буде Майнгаст; він повідомив, що приїде, і про це, власне, я й прийшла тобі сказати! — додала вона ніби між іншим.

Ульріх затримав її руку в своїй.

Її палець грайливо дряпнув йому долоню; їй страх як кортіло знати, що, власне, вона йому сказала, бо наговорила вона, либонь, хтозна й чого і, бувши вкрай схвильована, просто про все забула! Невиразно Клариса усвідомлювала, що сталося, але не надавала цьому ніякого значення, бо чуття підказувало їй: вона поводилася відважно і з готовністю до самопожертви, а ось в Ульріха рішучости забракло. Їй хотілося тільки одного: попрощатися з ним суто по-товариському, щоб у нього не лишалося щодо цього жодних сумнівів.

— А Вальтерові про те, що я приходила, краще не кажи, — мимохідь кинула вона. — І нехай те, про що ми розмовляли, до наступного разу буде між нами!

Надворі біля воріт вона ще раз подала йому руку й попросила далі її не проводжати.

До кімнати Ульріх повернувся в якомусь дивному стані. Потрібно було написати кілька листів, щоб попрощатися з графом Ляйнсдорфом і Діотимою, крім того, ще багато чому дати лад, бо він передбачав, що оформлення спадщини затримає його надовго; потім сховав до валіз, уже спакованих слугою, якого він відпустив спати, ще кілька дрібних речей, потрібних у побуті, а також книжки, й, коли все це попорав, лягати йому вже перехотілося. Після такого бурхливого дня він був украй збуджений і зморений, і обидва ці стани не минали, а навпаки, взаємно підсилювали один одного, тож Ульріх відчував: заснути йому, попри глибоку втому, не пощастить. Не думаючи, а здаючись на волю спогадів, що перескакували то на одне, то на інше, Ульріх спершу зізнався собі, що враження, яке вже не раз складалося в нього про Кларису — нібито вона створіння не просто незвичайне, а в глибині душі вже, мабуть, і психічно хворе, — жодних сумнівів тепер не допускає, й усе ж таки під час свого нападу, чи як там назвати отой недавній її стан, вона висловлювала думки, іноді тривожно суголосні його власним. Це могло б спонукати його замислитися про такі речі знов і ґрунтовно, але він відчув у цьому лише прикре, чуже природі свого напівсонного стану нагадування про те, що йому ще багато чого належить зробити. Майже половина того року, який він собі надав, уже збігла, а він ще жодного питання не вирішив. У нього промайнула думка, що Ґерда вимагала від нього написати про це книжку. Але він хотів жити, не роздвоюючись на реальну й примарну частини. На гадку йому спала хвилина, коли він розмовляв про це з начальником відділу Туцці. Він бачив, як вони стоять удвох у Діотиминому салоні, й у цьому було щось драматичне, щось акторське. Пригадалося, як він, Ульріх, мимохідь сказав, що йому доведеться, мабуть, або написати книжку, або накласти на себе руки. Але й думка про смерть була, коли він розглядав її тепер і, сказати б, зблизька, аж ніяк не справжнім виявом його стану; бо коли він, поринаючи в неї, уявляв собі, що, замість від’їздити, ще до ранку можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи — сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої — це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне — то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.

Та поки Ульріха ледве не до сліз зворушувала ця безглузда немічність усіх зусиль, якими він так хизувався, в його змученому безсонням стані наростало чи, можна навіть сказати, навколо нього, Ульріха, творилося якесь дивне відчуття. В усіх кімнатах ще горіли лампи, що їх позасвічувала, коли була тут сама, Клариса, і яскраві потоки світла пливли туди й сюди поміж стінами й речами, заповнюючи проміжний простір чимось майже живим. І, певно, ніжність, яка щоразу розливається в безболісній втомі, змінила загальне відчуття в його тілі, бо це завжди наявне, хоч і непомічене самовідчуття тіла, й так досить невиразно обмежене, перейшло у стан в’яліший і просторіший. Це була якась розслабленість, так ніби раптом розв’язався вузол; а позаяк ні в стінах, ні в речах насправді нічого не змінилося, і ніякий бог до кімнати цього невірника не ступив, і сам Ульріх у жодному разі не зрікався ясности у своїх міркуваннях (хіба що втома вводила його щодо цього в оману), то зазнати таких перемін могли тільки стосунки між ним і його оточенням, до того ж змінитися могла, знову ж таки, не матеріалізована частина цих стосунків і не свідомість та розум, які тверезо цій частині відповідають, — ні, змінилося, здавалось, якесь відчуття, що розливається глибоко-глибоко, як Грунтові води, відчуття, на якому звичайно стоять ці стовпи реального сприйняття й мислення, і стовпи тепер чи то м’яко розійшлися, чи то зійшлись. А втім, ця різниця ту ж мить також утратила свій сенс. «Це — інші погляди й інша поведінка; я стаю іншим, і тому іншим стає все, що зі мною пов’язане!» — міркував Ульріх, гадаючи, що пильно за собою спостерігає. Та можна було б сказати також, що його самотність (тобто стан-бо не лише в ньому, а й довкола нього, і цей стан, отже, пов’язував одне з другим), — можна було б сказати (і він відчував це й сам), що ця самотність робилася чимдалі щільнішою й чимдалі глибшою. Вона проникала крізь стіни, вростала в місто, вона, по суті, не розширюючись, вростала у світ. «Який світ? — подумав він. — Адже ніякого світу немає!» Ульріхові здавалося, що це поняття вже втратило будь-яке значення. Але він мав іще досить самовладання, тож йому відразу стало й прикро за таку аж надто пишномовну фразу; він уже не намагався знайти інших слів, навпаки, від цієї миті він немовби почав прокидатися цілком і за кілька секунд стрепенувся. Уже сірів день, своєю бляклістю швидко поглинаючи яскравість штучного світла.

Ульріх підхопивсь і всім тілом потягся. Але в ньому, у тілі, лишилося щось таке, чого стріпнути не пощастило. Ульріх протер пальцями очі, але погляд його зберігав щось від того м’якого доторку до речей, коли він занурюється в них. І раптом якимсь майже незбагненним чином, немовби щось відринуло, немовби йому просто забракло сили й далі це заперечувати, — раптом він усвідомив, що знову стоїть там, де вже був колись багато років тому. Він усміхнувся й похитав головою. Свій стан він іронічно назвав «нападом майорихи». Жодної небезпеки його здоровий глузд у цьому не вбачав, адже не було нікого такого, з ким він, Ульріх, міг би ще раз утнути таку дурницю. Він прочинив вікно. Повітря за ним було байдуже — звичайнісіньке вранішнє повітря з першими звуками міського гамору. Прохолода омивала Ульріху скроні, а тим часом несхильність європейця впадати в сентиментальну мрійливість почала сповнювати його ясною твердістю, і він поклав зустріти цю подію, коли вже так судилося, з усією пунктуальністю. І все ж, коли він довго стояв отак край вікна й, ні про що не думаючи, дивився в ранок, у ньому ще лишалося щось від мерехтливого буяння почуттів.

І коли до кімнати з урочистим виглядом людини, яка рано встала, раптом увійшов слуга, щоб розбудити його, Ульріх вражено стрепенувся. Згодом прийняв ванну, нашвидку, кількома жвавими рухами збадьорив тіло й поїхав на вокзал.