Людина без властивостей. Том II

102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

Ґерда марно чекала, що до них прийде Ульріх. Насправді він уже й забув про свою обіцянку або згадував про неї у хвилини, коли мав зовсім інші наміри.

— Облиш його! — казала пані Клементина, коли директор Фішель починав бурчати. — Колись ми його влаштовували, а тепер він, либонь, зазнався. А якщо ти сам навідаєшся до нього, то зробиш іще гірше; ти для цього надто незграбний.

Ґерда тужила за своїм старшим товаришем. Вона хотіла, щоб він прийшов, і знала, що схоче, щоб він пішов, коли з’явиться. Попри свої двадцять три роки, вона ще нікого й нічого не знала, крім такого собі пана Ґлянца, який обережно залицявся до неї, маючи підтримку в цьому її батька, та своїх християнсько-германських друзів, які іноді здавалися їй не чоловіками, а хлопчиками-школярами. «Чому він усе не йде й не йде?» — питала вона себе, коли думала про Ульріха. У колі її друзів усі були певні: паралельна акція — це початок духовного винищення німецького народу, і їй було соромно, що Ульріх бере в ній участь; вона залюбки послухала б його власну думку з цього приводу і сподівалася, що він має причини, які його виправдують.

Мати казала батькові:

— Ти проґавив нагоду приєднатися до цієї справи. Ґерда мала б із неї користь, і це наводило б її на інші думки; у Туцці буває багато людей.

Сталося так, що директор Фішель забув відповісти на запрошення його ясновельможности. Тепер він мав страждати.

У його домі засіли, мов Пенелопині залицяльники, хлопці й дівчата, яких Ґерда називала своїми духовними братами й сестрами; вони радилися, що має робити молода людина, та ще й німець чи німка, з огляду на паралельну акцію. «За певних обставин фінансист повинен виявити свідомість мецената!» — вимагала від Лео пані Клементина, коли той уперто запевняв її, що колись він найняв за свої кревні гроші домашнім учителем Ганса Зепа, Ґердиного «духовного наставника», не задля того, щоб з усього цього тепер, мовляв, отаке вийшло!… Бо так воно й було: Ганс Зеп, студент, який не мав жодної перспективи на забезпечене існування, прийшов у їхній дім учителем і лише через суперечності в родині обернувся на тирана; тепер він обговорював — у Фішелів таки ж — зі своїми друзями, що стали друзями й Ґерди, як урятувати німецьку аристократію, бо в Діотими (розповідали, нібито ця жінка не бачить різниці між расовими братами й людьми, расі чужими) вона потрапила в тенета юдейського духу. І хоча при Лео Фішелю про це говорили звичайно лише з досить поблажливою об’єктивністю, нерідко прохоплювалися, однак, і слова та твердження, які діяли йому на нерви. Доводилося чути тривогу з приводу того, що таку спробу роблять у сторіччя, якому не судилося дати світові великих символів, і ця спроба призведе, мовляв, до цілковитої катастрофи; і щоразу, коли Лео Фішель чув слова «значущий», «сходження на вершини людськости» чи «вільні людські цінності», навіть пенсне в нього на носі починало тремтіти. У його домі розквітали такі поняття, як «життєва логіка», «крива духовного зростання», «пульсація дії». Згодом стало відомо, що двічі на місяць тут проходить «година очищення». Фішель зажадав пояснень. З’ясувалося, що в цю годину гуртом читають Стефана Ґеорґе. Лео Фішель марно шукав у своєму старому енциклопедичному словнику, хто такий той чоловік. Але найдужче дратувало його, давнього ліберала, те, що ці жовтороті хлопці й дівчата, базікаючи про паралельну акцію, всіх причетних до неї міністерських референтів, голів банків та вчених називали «вирядженими людцями»; і що вони бундючно заявляли, нібито нині вже нема великих ідей або нема нікого, хто їх розумів би; і що навіть гуманність вони оголосили пустим слівцем, а чимось реальним визнавали тільки націю або, як вони висловлювались, народний дух і народні звичаї.

— Поняття «людство» в мене не викликає жодних уявлень, тату, — відповідала Ґерда, коли він дорікав їй, — нині воно вже позбавлене будь-якого змісту. А ось «моя нація» — це щось матеріальне!

— «Твоя нація»! — починав тоді Лео Фішель, маючи намір сказати щось про великих пророків і про свого рідного батька, який був колись адвокатом у Трієсті.

— Знаю, знаю, — уривала його Ґерда. — Але «моя нація» — це нація духовна, я кажу про неї.

— Я триматиму тебе в кімнаті під замком доти, доки ти не візьмешся за розум! — казав тоді тато. — А твоїх приятелів і на поріг не пущу. Це недисципліновані люди, які, замість працювати, без кінця-краю клопочуться своїм сумлінням!

— Я знаю, тату, як ти міркуєш, — відказувала Ґерда. — Ви, старші, гадаєте, що маєте право ображати нашу гідність, бо ви нас годуєте. Ви — патріархальні капіталісти.

Такі розмови точилися через батьківську турботливість нерідко.

— А на що б ти жила, якби я не був капіталістом? — питав господар дому.

— Я не можу все знати, — відрубувала зазвичай Ґерда, покладаючи край такій розмові. — Але я знаю, що вчені, вихователі, духовні пастирі, політики й інші люди дії вже почали створювати нові цінності, в які можна вірити.

Часом директор Фішель ще пробував глузливо спитати: «А ці духовні пастирі й політики — либонь, ви самі?» Але робив він це лише задля того, щоб останнє слово було за ним; зрештою, він завжди тішився, коли Ґерда не помічала його побоювання вже за звичкою, хоч і проти власної волі, піти на поступку через яку-небудь дурницю. Кілька разів доходило до того, що наприкінці такої розмови він починав навіть обережно нахвалювати лад у паралельній акції як протилежність неорганізованим контрзаходам у його домі; але ставалося це лише тоді, коли поблизу не було Клементини.

Що надавало Ґерді в її спротиві батьковим умовлянням і застереженням зачаєної, мученицької впертости, то це — атмосфера невинної хтивости, яку збентежено відчували в своєму домі й Лео з Клементиною. Поміж собою хлопці й дівчата обговорювали багато чого такого, про що їхні батьки й матері затято мовчали. Навіть у тому, що молодь називала національними почуттями, у цій омріяній єдності, в яку сплавлялися, не кидаючи сперечатись, їхні «я» і яку вони називали германсько-християнською співдружністю громадян, було, на відміну від обтяжливих любовних взаємин старшого покоління, щось від крилатого лучника Ерота. Вони вельми мудро, як на свій вік, зневажали «похіть», «причепурену брехню грубої насолоди життям», як у них це називалось, але про надчуттєвість і пристрасність точилося розмов стільки, що в душі враженого слухача мимоволі й унаслідок контрасту прокидався щемкий спогад про чуттєвість і пристрасть, і навіть Лео Фішель мусив визнати, що нестримний запал їхніх дискусій іноді спонукав слухача відчувати коріння їхніх ідей мало не до кісток, чого він, однак, не схвалював, вважаючи, що великі ідеї мають викликати в людини святобливий захват. А ось Клементина, навпаки, казала:

— Тобі не варто, Лео, просто так усе відкидати!

— А чого ж вони стверджують: «Власність позбавляє людину духовности»? — починав він тоді з нею сперечатися. — Хіба я — бездуховний? Ти, може, половину своєї духовности вже й утратила, а то так серйозно їхню балаканину не сприймала б!

— Не розумієш ти цього, Лео; вони надають цьому християнського сенсу, хочуть відійти від такого життя і розпочати вище життя тут, на землі!

— Це не по-християнському, а просто не так, як у людей! — захищався Лео.

— Зрештою, справжню дійсність бачать, мабуть, усе ж таки не реалісти, а ті, хто дивиться всередину, — промовила Клементина.

— Ох, не сміши мене! — стояв на своєму Фішель.

Але він помилявся, він плакав — у душі, через неспроможність звладати з духовними перемінами у своєму оточенні.

Тепер директор Фішель частіше, ніж колись, відчував потребу в свіжому повітрі; після роботи йому вже не хотілося поспішати додому, й коли він виходив з контори ще за дня, то любив трохи поблукати в одному з міських парків, хоч і стояла зима. Він любив ці парки ще відтоді, як був практикантом. З незрозумілих йому причин муніципальне управління вирішило пізньої осени заново пофарбувати складані залізні стільці, і тепер вони, свіжо-зелені, стояли, поприхилявшись один до одного, на білосніжних алеях і хвилювали уяву весняними барвами. Інколи Лео Фішель сідав на один із таких стільців — сам-самісінький, край ігрового майданчика чи алеї — і, щільніше загорнувшись у пальто, спостерігав за молоденькими виховательками, які разом зі своїми плеканцями прибирали на сонці по-зимовому здорового вигляду. Вони гралися в «морського диявола» або у сніжки, й маленькі дівчатка робили великі жіночі очі… «Ах, — міркував Фішель, — це саме ті очі, які на обличчі вродливої дорослої жінки справляють дивовижне враження дитячих». Йому було приємно милуватися захопленими грою маленькими дівчатками, у чиїх очах кохання ще плавало в казковому озері, звідки згодом його дістає лелека; а часом і їхніми виховательками. Цією картиною він часто тішився замолоду, коли стояв іще перед вітриною життя і, не маючи грошей, щоб переступити поріг її крамниці, лише гадав про те, що згодом подарує йому доля. «Дарунок випав досить жалюгідний», — зітхнув він, і на якусь мить, сповнену напруги, властивої юності, йому здалося, ніби він знов сидить серед білого шафрану й зеленої трави. Коли згодом відчуття реальности повертало його до снігу й зеленого лаку перед очима, він, хоч як дивно, щоразу думав про свої доходи; гроші дають незалежність, але наразі вся його платня йшла на утримання сім’ї та заощадження в розумних межах… «Отже, щоб стати незалежним, — розмірковував він, — треба, мабуть, крім служби, взятися ще за яку-небудь справу — можливо, скористатися досвідом, надбаним на біржі, як це роблять головні директори». Такі думки навідували Фішеля, однак, лише тоді, коли він спостерігав за дівчатками в парку, і від цих думок Лео відмахувався, бо темпераменту, потрібного для спекуляції, у собі аж ніяк не відчував. Фішель був прокурист, директором його лише називали, піднятися вище він не мав жодних шансів і відразу зумисне залякував себе думкою, що така нещасна робоча спина, як його, надто вже згорбилася, щоб вільно випростатись. Він не здогадувався, що міркував так тільки задля того, щоб звести нездоланну перешкоду між собою і цими гарненькими дітьми та виховательками в парку, які в такі хвилини втілювали для нього всю принадність життя; бо навіть у похмурому настрої, що стримував його йти додому, він був невиправним сім’янином і віддав би все, аби лиш обернути домашнє пекельне коло на коло янголів, що витають навколо Бога-отця — номінального директора.

Ульріх також любив ці парки й перетинав їх, коли давав змогу його шлях; отож трапилося так, що в цю пору він знов зіткнувся з Фішелем, і той відразу згадав усе, чого вже зазнав удома через паралельну акцію. Він висловив невдоволення з приводу того, що його молодий товариш не цінує запросин давніх друзів, і Фішель казав про це щиро, вірячи, що навіть випадкове знайомство з часом може стати таким самим давнім, як і дуже близьке.

Давній молодий товариш запевнив Фішеля, що справді дуже радий бачити його, й поскаржився на свою смішну діяльність, яка досі не давала йому, мовляв, такої нагоди.

Фішель поскаржився на тяжкі часи й кепські справи. Та й узагалі мораль, мовляв. занепадає. Куди не кинь — повсюди матеріальна зацікавленість і необачність.

— А я гадав, що вам можна позаздрити! — відповів Ульріх.

— Професія комерсанта — це ж, мабуть, справжній санаторій для душі! Принаймні ще однієї такої професії з ідеально чистою основою немає!

— Це правда! — потвердив Фішель. — Комерсант слугує людському поступу і вдовольняється дозволеною вигодою. І при цьому йому точнісінько так само погано, як і будь-кому іншому! — сумно додав він.

Ульріх запропонував провести його додому. Коли вони прийшли, атмосфера там панувала вкрай напружена.

Зібралися всі друзі, й уже тривала запекла суперечка. Ці хлопці й дівчата ще вчилися в гімназії чи були студентами перших семестрів у вищих школах, а декотрі вже служили в торговельних фірмах. Вони вже й самі не пригадували, як утворився їхній гурток. Знайомилися всі одне через одного. Одні — в націоналістичних студентських корпораціях, другі — в соціалістичному чи католицькому молодіжному русі, треті — в мандрівницькому об’єднанні «Перелітні птахи».

Ми не дуже помилимося, коли скажемо, що пов’язувало всіх їх лише одне: Лео Фішель. Духовний рух, щоб не розпастися, потребує тіла, й таким тілом було фішелівське помешкання разом з харчуванням і певним наглядом за цими сходинами з боку пані Клементини. Невід’ємною частиною цього помешкання була Ґерда, а невід’ємною частиною Ґерди — Ганс Зеп, а Ганс Зеп, студент із нечистою церою і тим чистішою душею, хоч і не був вождем, бо ці хлопці й дівчата вождів не визнавали, зате був з-поміж них найбільший заводій. Принагідно вони збиралися, звичайно, й десь інде, і тоді на тих сходинах з’являлися, крім Ґерди, й інші жінки; але з ядром цього руху справа стояла саме так, як оце описано.

І все ж джерела духовної наснаги цієї молоді вражали не менше, ніж поява нової хвороби чи кілька виграшів поспіль у лотерею. Коли сонце давнього європейського ідеалізму почало заходити й білий дух потьмянів, з рук до рук помандрували численні смолоскипи — бозна-де знайдені чи вкрадені смолоскипи ідей! — від яких там і сям спалахували й гасли вогненні озерця невеличких духовних громад. Отож в останні роки, перше ніж із цього зробила висновки велика війна, багато розмов про любов і єдність точилось і серед молоді, й під знаком всеосяжної любови та єдности перебували особливо молоді антисеміти в домі банківського директора Фішеля. Справжня єдність — це наслідок дії такого собі внутрішнього закону, і найперший, найпростіший, найглибший і найдосконаліший закон — це закон любови. Як ми вже зауважували, не любови в низькому, чуттєвому сенсі; бо фізичне володіння — це винахід мамони, і воно спричиняє до роз’єднання й порпання в пам’яті. До того ж не можна, звичайно, будь-кого й любити. Але можна поважати за вдачу будь-кого, якщо його прагнення — це прагнення істинної людини і він щонайсуворіше відповідає за свої вчинки. Отак в ім’я любови вони гуртом про все на світі й сперечалися.

Але цього дня утворився такий собі об’єднаний фронт проти пані Клементини, яка була дуже рада знову відчувати себе молодою і, в душі визнаючи, що в подружній любові справді багато спільного з виплатою відсотків на позику, вперто не дозволяла засуджувати паралельну акцію за те, нібито арійці спроможні створювати символи тільки тоді, коли вони в суто своєму середовищі. Пані Клементина ледве стримувалась, а в Ґерди шия взялася червоними круглими плямами від гніву на матір, бо ту ніяк не щастило випровадити з кімнати. Коли Лео Фішель з Ульріхом увійшли до помешкання, Ґерда заходилася потай робити знаки Гансові Зепу, благаючи того припинити розмову, і хлопець примирливо сказав:

— Нашим сучасникам узагалі не щастить створити що-небудь велике!

Цим, вирішив Ганс, він звів усю суперечку до безособової формули, до якої всі тут уже звикли.

Але цієї хвилини в розмову, як на біду, втрутився Ульріх; трохи лихий на Фішеля, він поцікавився в Ганса, невже той анітрохи не вірить у проґрес.

— Проґрес?! — перепитав спогорда Ганс Зеп. — Та ви порівняйте лишень, які люди були сто років тому, поки не дійшло до проґресу: Бетговен! Ґьоте! Наполеон! Гебель!

— Гм, — гмикнув Ульріх, — останній із них сто років тому був якраз немовлям.

— Точність у числах ці молоді люди зневажають! — задоволено пояснив директор Фішель.

Ульріх спинятися на цій темі не став; він знав, що Ганс Зеп через свої ревнощі його зневажає, але в нього самого, Ульріха, ці химерні Ґердині друзі викликали симпатію. Тому він приєднався до їхнього кола й повів далі:

— В окремих сферах людських можливостей ми досягаємо, безперечно, таких великих успіхів, що просто-таки відчуваємо свою нездатність за ними встигати; чи не звідси й це відчуття — нібито ніякого проґресу в нас немає? Зрештою, проґрес — це загальний результат спільних зусиль, і можна, власне, наперед сказати, що фактичний проґрес завжди бути саме тим, чого ніхто не хотів.

Темний вихор на голові в Ганса Зепа тремтячим рогом настовбурчився проти Ульріха.

— О, ви ось і самі кажете: «Чого ніхто не хотів»! Стільки тріскотні, стільки метушні, стільки тих шляхів-доріг — і жодного посування вперед! Виходить, ідеї — але не душа! І не характер! Фраза випурхує зі сторінки, слово випурхує із фрази, і ціле — вже не ціле! Про це сказав ще Ніцше. Годі й згадувати про те, що його егоїзм — теж приклад малоцінности буття. Назвіть мені бодай одну надійну, останню цінність, на яку, приміром, ви орієнтуєтесь у своєму житті!

— Отак відразу взяти й назвати! — запротестував директор Фішель.

Але Ульріх спитав у Ганса:

— А ви й справді взагалі не можете жити без якоїсь там останньої цінности?

— Не можу, — відповів Ганс. — Але зізнаюся вам: саме в цьому й полягає моя біда.

— Дідько б вас ухопив! — засміявся Ульріх. — Усі наші можливості ґрунтуються на тому, що ми не надто суворі й не очікуємо найглибшого пізнання; середньовіччя очікувало й лишилося неосвіченим і темним.

— Це ще дуже велике запитання, — відказав Ганс Зеп. — А я стверджую, що неосвічені й темні — ми.

— Але ви маєте визнати, що наша неосвіченість — вочевидь надзвичайно розмаїта й щаслива.

З глибини кімнати чийсь голос байдуже пробурмотів:

— Розмаїта! Знання! Певний проґрес! Це — поняття механічного способу мислення в добу, яку капіталізм позбавив цілісности! Це все, що я вам можу сказати.

Бурчав собі під ніс і Лео Фішель; наскільки можна було зрозуміти, він вважав, що цим непоштивим хлопчакам Ульріх приділяє надто багато уваги; банківський директор сидів, сховавшися за газетою, яку дістав з кишені.

Але Ульріха ця розмова чомусь розважала.

— Якщо взяти сучасний буржуазний будинок з помешканням на шість кімнат, із ванною для прислуги, пилососом тощо й порівняти його зі старими будинками, де високі кімнати, товсті стіни й гарні склепіння, то це — проґрес чи ні? — спитав він.

— Ні! — вигукнув Ганс Зеп.

— А аероплан — це проґрес проти поштової карети?

— Так! — вигукнув директор Фішель.

— Машина проти ручної праці?

— Ручна праця! — вигукнув Ганс.

— Машина! — вигукнув Лео.

— Я гадаю, — промовив Ульріх, — що будь-який проґрес — це воднораз і реґрес. Проґрес може бути завжди лише в якому-небудь певному сенсі. А позаяк наше життя загалом сенсу не має, то загалом немає в ньому й проґресу.

Лео Фішель опустив газету:

— А що, як на вас, краще — перетинати Атлантичний океан за шість днів чи марнувати на це шість тижнів?!

— Я, либонь, сказав би так: абсолютний проґрес — це мати змогу робити і те, й те. Але ж наші юні християни заперечують і це.

Гурт застиг, мов напнутий лук. Ульріх пригасив розмову, але не наступальний запал. А тоді спокійно повів далі:

— Але можна сказати й навпаки: якщо наше життя де в чому має проґрес, то має воно де в чому й сенс. Та коли за давніх часів мало сенс, наприклад, приносити людей у жертву богам, чи спалювати відьом, чи пудрити коси й чуби, то це лишається все ж таки одним із сповнених сенсу життєвих відчуттів і тоді, коли проґрес полягає в гігієнічніших звичаях і гуманності. Помилка криється в тому, що проґрес завжди прагне покласти край давньому сенсу.

— Чи не хочете ви сказати, — поцікавився Фішель, — що після того, як ми щасливо подолали огидний морок людських жертвопринесень, нам треба повернутися до них знов?

— Я б з такою певністю про морок не стверджував! — відказав замість Ульріха Ганс Зеп. — Коли ви пожираєте безневинного зайця, то це, звісно, — морок; та коли канібал, здійснюючи релігійний обряд, святобливо з’їдає людину з чужого племені, то ми просто не знаємо, що в цьому людоїді діється!

— Певно, за минулих часів щось таке й справді було, — погодився з ним Ульріх, — а то все ж таки не жило б колись так багато славних людей з ними в добрій злагоді. То чи не можемо ми скористатися цим собі на користь, не приносячи великих жертв? І, можливо, тепер ми ще й жертвуємо стількома людьми саме через те, що ніколи чітко не ставили перед собою завдання, як правильно подолати колишні надбання людства? Усі ці речі пов’язані між соболю невиразно, і висловити їх нелегко.

— Але для вашого способу мислення бажаною метою, незважаючи ні на що, завжди лишається тільки сума або результат! — випалив Ганс Зеп, звертаючись уже до Ульріха. — У буржуазний проґрес ви вірите точнісінько так само, як і директор Фішель, тільки говорите якомога барвистіше й мудрованіше, щоб вас не розкусили!

Ганс висловив думку своїх друзів. Ульріх шукав поглядом Ґердине обличчя. Він мляво спробував повернутися до своїх думок, не звертаючи уваги на те, що Фішель та хлопці й дівчата однаково ладні були кинутись і на нього, й одне на одного.

— Але ж ви прагнете до якої-небудь мети, Гансе? — знов завів своєї Ульріх.

— Щось прагне. У мені. Через мене, — коротко відповів Ганс.

— А чи воно її досягне? — Лео Фішель не стримався, щоб не поставити цього глузливого запитання, схилившись так — це зрозуміли всі, крім нього самого, — на бік Ульріха.

— Цього я не знаю! — похмуро відповів Ганс.

— Поскладали б ви свої іспити — ото й був би проґрес! — Лео Фішель не проминув нагоди зробити й це зауваження, такий він був роздратований — щоправда, своїм приятелем не менше, ніж цими жовторотими крикунами.

Цієї миті кімната немовби злетіла в повітря. Пані Клементина кинула на свого чоловіка благальний погляд; Ґерда спробувала випередити Ганса, а той намагався дібрати слів, які зрештою посипалися знов на Ульріха.

— Будьте певні, — крикнув йому хлопець, — ви теж не маєте, по суті, жодної ідеї, яка не спала б на думку директорові Фішелю!

Після цього він подався з кімнати, а його друзі, гнівно відкланявшись, поквапилися вслід за ним. Директор Фішель, гнаний поглядами дружини, вдав, ніби трохи запізно згадав про обов’язки господаря дому, й невдоволено рушив до передпокою, щоб сказати хлопцям і дівчатам яке-небудь добре слово. У кімнаті зосталися тільки Ґерда, Ульріх та пані Клементина, яка кілька разів з полегкістю зітхнула — адже атмосфера нарешті розрядилася. Згодом вона підвелася, й Ульріх, на свій подив, виявив, що вони з Ґердою лишилися самі.