Людина без властивостей. Том II

114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже прихильний до Генерала Штума. Діотима готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє про можливість жити так, як читаєш

Його ясновельможності дуже хотілось, щоб Діотима докладно ознайомилася зі знаменитим злетом Макарта[10], який у сімдесяті роки об’єднав у піднесеному пориві всю Австрію; граф іще добре пригадував обвішані килимами повози, коней у важкій збруї, сурмачів і ті гордощі, якими людей сповнював вигляд середньовічного національного вбрання, вириваючи їх із буденности. Ось чому Діотима, Арнгайм та Ульріх виходили тепер із придворної бібліотеки, де вони розшукували тогочасні матеріали про це явище. Як Діотима, скрививши губки, передбачливо й сказала була його ясновельможності, результат виявився невтішним; таким псевдодуховним мотлохом тепер уже годі було вирвати людей з буденности, і вродливиця оголосила своїм супутникам про бажання порадіти яскравому сонцю і 1914 року, який розпочався вже кілька тижнів тому, далеко-далеко від тієї зітлілої доби. На сходах Діотима заявила, що бажає пройтися додому пішки, та щойно вони вийшли на світло, їм трапився ґенерал Штум, який саме простував до бібліотечної брами; непомалу пишаючись тим, що його застали за такою науковою діяльністю, ґенерал відразу виявив готовність повернути назад і збільшити своєю особою почет Діотими на її шляху додому. Тому вже через кілька кроків Діотимі довелося придумати вихід із цієї ситуації: вона сказала, буцімто стомилася й хоче взяти екіпаж. Але жодного вільного наразі не було, й усі четверо так і стояли перед бібліотекою на прямокутному коритоподібному майдані, замкненому з трьох боків чудовими давніми мурами й відкритому з четвертого, де перед невисоким видовженим палацом лискучою, мов ковзанка, асфальтованою вулицею повз них мчали автомобілі й запряги, які не реаґували ні на кивки головою, ні на інші знаки, що ними ці четверо, немов жертви кораблетрощі, намагалися їх підкликали, поки всім це набридло чи вони просто забували це робити й уже тільки час від часу стомлено повторювали свої спроби.

Арнгайм сам ніс під пахвою велику книжку. Ця його ініціатива робила йому радість і воднораз засвідчувала його протекційне й шанобливе ставлення до духовности. Він жваво розмовляв з Генералом.

— Я радий і у вашій особі зустріти читача бібліотеки, — казав Арнгайм. — Треба час від часу навідувати дух у його власній домівці. Але нині серед людей зі становищем це стало рідкістю!

Ґенерал Штум відповів, що цю бібліотеку він знає добре. На думку Арнгайма, це заслуговувало всілякої похвали.

— Тепер лишилися майже самі письменники, й уже немає людей, які читали б книжки, — провадив він. — Чи замислювалися ви коли-небудь про те, пане Генерал, скільки щороку друкують книжок? Якщо не помиляюся, щодня понад сотню в самій лише Німеччині. Крім того, щороку засновують понад тисячу часописів! Кожне пише; кожне користається з будь-якої думки, коли вона його влаштовує, наче зі своєї власної; ніхто не думає про відповідальність за все загалом! Відколи церква втратила вплив, у нашому хаосі авторитетів уже немає. Немає ані взірця в освіті, ані освітньої ідеї. За таких обставин цілком природно, що почуття й мораль дрейфують без вітрила й кітви і навіть дуже тверду людину починають брати сумніви!

Ґенералові пересохло в роті. Не можна було сказати, що доктор Арнгайм розмовляв саме з ним; просто чоловік стояв на майдані й розмірковував уголос. Ґенерал пригадав, що багато хто, куди-небудь поспішаючи, серед вулиці розмовляє сам із собою; правильніше сказати, багато хто з цивільних, бо солдата взяли б під арешт, а офіцера поклали б до психіатричної лікарні. Публічне філософування посеред, так би мовити, столиці імперії й міста-резиденції монаршого двору на Штума справляло прикре враження. Крім цих двох чоловіків, на майдані під сонцем стояв тільки ще один німий, і він був із бронзи й стояв на великому камені; Генерал не пригадував, кого той бронзовий зображує, та й узагалі помітив його оце вперше. Арнгайм, завваживши Генералів погляд, поцікавився, хто то такий. Штум вибачився.

— А його ж поставили тут, щоб ми складали йому шану! — зауважив впливовий Арнгайм. — Але так уже воно, либонь, на світі ведеться! Щохвилини ми крутимося серед настанов, запитань та вимог, знаючи лишень їхню кінцівку, тож сьогодення безперервно втручається в минуле; ми провалюємось, якщо дозволите так висловитись, по самі коліна в якісь підвальні часи й сприймаємо їх, як справжнісіньке сьогодення!

Арнгайм усміхнувся; він бесідував. Його вуста без упину ворушились на сонці, розтулялися й стулялися, в очах спалахували вогники, наче сиґнали на пароплаві. У Штума на душі стало моторошно; стоячи в мундирі на цьому майдані, мов на таці, в усіх на очах, він докладав величезних зусиль, щоб знов і знов демонструвати свою увагу, коли розмова раз у раз набувала таких незвичайних поворотів. На бруківці у шпаринах поміж камінням росла трава; вона була торішня, але мала неймовірно свіжий вигляд, неначе труп, що довго пролежав у снігу; і взагалі це було надзвичайно дивно, навіть насторожувало — те, що тут поміж камінням росла трава, а за якихось кілька кроків звідси блищав асфальт, по-сучасному відшліфований автомобільними шинами. Генералові вже прикро шкребла на душі боязка думка, що коли йому доведеться послухати ще трохи, то він, чого доброго, впаде навколішки й у всіх на очах заходиться щипати зубами траву. Не знаючи чому, але він, прагнучи захисту, пошукав очима Ульріха й Діотиму.

Ті, рятуючись від сонця, сховалися під тоненькою габою затінку на розі муру, й лише чути було, як вони нерозбірливо тихими голосами про щось сперечаються.

— Це позиція розпачлива! — сказала Діотима.

— Що? — перепитав Ульріх радше машинально, ніж зацікавлено.

— Але ж є в житті й індивідуальності! Ульріх спробував зазирнути їй збоку в очі.

— О, Боже милий! — зітхнув він. — Ми ж бо про це вже розмовляли!

— Немає у вас серця! А то б ви щоразу так не казали!

Вона промовила це м’яким голосом. Нагріте повітря підіймалося від кам’яних плит уздовж її ніг, закритих, мов ноги статуї, довгими спідницями й недоступних, недосяжних для світу. Ніщо не вказувало на те, що цієї миті вона що-небудь помічає. Це була ніжність, не пов’язана з жодним чоловіком, із жодною людиною взагалі. Очі в неї зблідли. Можливо, однак, що таке враження складалося просто через її стриманість у хвилину, коли вона була відкрита поглядам перехожих. Діотима обернулася до Ульріха й через силу промовила:

— Коли жінці доводиться робити вибір між обов’язком і пристрастю, то на що ж їй опертись, як не на власну вдачу?!

— Вам не треба робити вибору! — заперечив Ульріх.

— Ви надто багато собі дозволяєте! — прошепотіла його кузина. — Я казала не про себе.

Він нічого не відповів, отож обоє якусь хвилю мовчки й вороже дивилися в бік майдану. Нарешті Діотима спитала:

— Як ви гадаєте, чи може те, що ми називаємо душею, вийти з тіні, де воно звичайно ховається?

Ульріх спантеличено звів на неї погляд.

— У людей особливих, привілейованих, — додала Діотима.

— То ви хочете збагнути, як усе це зрештою між собою пов’язане? — скептично спитав Ульріх. — Чи не звів вас Арнгайм з яким-небудь медіумом?

Діотима була розчарована.

— Ніколи б не подумала, що ви зрозумієте мене так хибно! — дорікнула вона йому. — Кажучи «вийти з тіні», я мала на увазі вийти з невластивого стану, з цієї мерехтливої потайливости, в якій ми іноді відчуваємо щось незвичайне. Воно нагадує розкинуті тенета, які завдають нам мук, тому що і не тримають, і не відпускають. Чи не здається вам, що були часи, коли все це діялося інакше? Внутрішній світ проступав виразніше; окремі люди йшли просвітленим шляхом; тобто вони йшли, як колись казали, святим шляхом, і чудеса ставали реальністю, бо вони — не що інше, як постійно наявний ще один різновид реальности!

Діотима сама здивувалася тому, як впевнено й навіть якось особливо не налаштовуючи себе, так ніби йшлося про щось реальне, вона все це висловила. Ульріх нишком злився, хоча насправді відчував глибокий страх. «Отже, дійшло вже до того, що ця велетенська курка розмовляє точнісінько так, як я?» — подумав він. І знов уявив Діотиму гігантською куркою, що дзьобає маленького черв’ячка — його душу. Ульріха пойняв прадавній дитячий жах перед Жінкою-велетом, змішаний з іще одним дивним відчуттям; йому було приємно, що нісенітна згода з людиною, котра доводилася йому далекою родичкою, немовби духовно його виснажує. Ця згода була, звичайно, лише випадковістю й безглуздям; Ульріх не вірив ні в магію споріднености, ні в те, що він, хай навіть на геть п’яну голову, може сприйняти кузину серйозно. Та останнім часом з ним відбувалися переміни; він ставав поступливішим, його внутрішня позиція, завжди наступальна, послаблювалась, виявляючи тенденцію трансформуватися, переходити в жадання ніжности, мрії, споріднености й бозна-чого ще, і виявлялося це й у протилежному настрої, настрої злої волі, який усьому тому впирався й часом наринав на нього ні з сього ні з того.

Тим-то Ульріх і тепер почав насміхатися з кузини.

— Гадаю, ваш обов’язок, якщо ви в це вірите, — або відверто, або таємно, але принаймні якомога швидше стати Арнгаймовою коханкою «цілком і повністю»! — сказав він.

— Замовкніть, прошу вас! Я не давала вам права розмовляти про це! — приструнчила його Діотима.

— Я мушу про це розмовляти! Донедавна я не міг збагнути, які, власне, у вас із Арнгаймом взаємини. Але тепер я все зрозумів, і ви здаєтесь мені людиною, яка направду зібралася полетіти на Місяць. Ніколи б не подумав, що ви здатні на таке божевілля.

— Я вам казала, що здатна втрачати почуття міри! — Діотима спробувала кинути сміливий погляд поверх його голови, але сонце змусило її примружитись, і очі в неї прибрали майже веселого виразу.

— Це маячня любовного голоду, — промовив Ульріх, — вона минає, коли його погамовують.

Він питав себе, які в Арнгайма наміри щодо кузини. Може, той уже пошкодував, що зробив їй пропозицію, і тепер намагається замаскувати свій відступ, ламаючи комедію? Але в такому разі простіше було б поїхати й уже не повертатись; адже чоловікові, який ціле життя мав справу з комерцією, тоді не довелося б удаватись до потрібної для цього безцеремонности. Ульріх пригадав, що помічав у Арнгайма певні ознаки пристрасти, властиві чоловікові вже немолодого віку; обличчя в нього іноді бувало сіро-жовте, обвисле, стомлене й викликало порівняння з кімнатою, де опівдні ще не застелено постіль. Ульріх здогадувався, що швидше за все це наслідок тієї руйнації, до якої призводять дві приблизно однакові за глибиною пристрасті, коли вони марно змагаються за домінування. Але Ульріх не годен був уявити собі, яке нездоланне владолюбство панувало над Арнгаймом, отож не розумів і того, як затято впиралося цьому владолюбству кохання.

— Дивна ви людина! — зітхнула Діотима. — Ви ніколи не такий, яким вас очікуєш! Хіба не самі ви казала мені про небесне кохання?

— І ви гадаєте, що так справді можна робити? — неуважно спитав Ульріх.

— Так, як описали це ви, робити, звісно, не можна!

— Виходить, Арнгайм кохає вас коханням небесним?! — Ульріх тихенько засміявся.

— Не смійтеся! — роздратовано, мало не прошипівши, кинула Діотима.

— Ви ж бо не знаєте, чому я сміюсь, — вибачився Ульріх. — Сміх у мене, як то кажуть, нервовий. Ви з Арнгаймом — натури тонкі; сама ви любите поезію; я не маю жодного сумніву, що іноді вас торкається крилом якийсь повів; повів чогось такого…У тому ж і вся річ: повів чого? І ось ви з усією ґрунтовністю, на яку лише здатний ваш ідеалізм, хочете дістатися до істини?!

— А хіба самі ви не вимагаєте завжди точности й ґрунтовности?! — відказала Діотима.

Це трохи збило Ульріха з пантелику.

— Ви з глузду з’їхали! — сказав він. — Даруйте мені ці слова, але ви з’їхали з глузду! А вам з’їжджати з глузду не можна!

Тим часом Арнгайм повідомив ґенералові, що ось уже протягом двох людських поколінь у світі триває найбільший в історії переворот: душа сходить нанівець.

Ґенерала це дійняло до живого. Господи Боже, це було знов щось нове! Сказати правду, до цієї години він, незважаючи на Діотиму, гадав, що ніякої «душі» взагалі нема; у кадетському корпусі й у полку на таку попівську балаканину чхати хотіли! Та коли власник заводів з виробництва гармат і панцерних плит завів мову про це так спокійно, неначе бачив те, про що казав, десь зовсім поруч із собою, очі в ґенерала полізли на лоба й похмуро заблимали у прозорому повітрі.

Але Арнгайм не чекав, поки в нього попросять пояснень; слова спадали у нього з вуст, виливаючись крізь блідо-рожеву щілину поміж коротко підстриженими вусиками й борідкою клинцем. За його словами, вже за часів розпаду церкви, тобто приблизно в зародку буржуазної культури, розпочався процес усихання й старіння душі. Відтоді вона втратила Бога, непорушні цінності й ідеали, і нині людина дійшла, мовляв, до того, що живе без моралі, без засад, ба навіть, по суті, без почувань і вражень.

Ґенерал до пуття не зрозумів, чому не можна зазнавати почувань і вражень, коли не маєш моралі. Та Арнгайм уже розгорнув грубий том у палітурці зі свинячої шкіри, що його тримав у руці; це було дороге факсимільне видання рукопису, яке в бібліотеці не видавали додому навіть такому незвичайному смертному, як він. Ґенерал побачив янгола, чиї широкі крила простиралися на дві сторінки; янгол стояв посеред розвороту, де була зображена, крім того, темна земля, золотисте небо й дивні барвисті плями, що нагадували хмари; Генерал дивився на репродукцію одного з найкращих і найзворушливіших полотен раннього середньовіччя, та позаяк він про це не знав, зате чудово розумівся в полюванні на птахів та його зображеннях, то йому здалося лишень, що ота істота з крилами й довгою шиєю, не людина й не вальдшнеп, означає, либонь, якесь збочення, і на нього й хоче звернути увагу його співрозмовник.

Тим часом Арнгайм показав пальцем на репродукцію й замислено промовив:

— Ось бачите, що хоче повернути світові ініціаторка австрійської акції!…

— Так-так?! — відгукнувся Штум. Виходить, він цього вочевидь недооцінював і тепер має висловлюватись обережно.

— Оця велич в експресії й воднораз така довершена простота, — провадив Арнгайм, — наочно демонструють те, що втратила наша доба. Що таке проти цього наша наука? Звалище брухту! А наше мистецтво? Крайнощі й жодного організму, який би їх пов’язував! Нашому духу бракує таїни єдности, й тому мене, бачте, захоплює цей австрійський задум подарувати світові об’єднавчий взірець, спільну для всіх ідею, хоч я й не вважаю її цілком здійсненною. Я — німець. Нині в усьому світі — суцільний галас і грубощі; але в Німеччині галас іще більший. У всіх країнах люди мордуються від рання до смеркання, незалежно від того — працюють вони чи розважаються; та в нас вони підхоплюються ще раніше, а спати лягають іще пізніше. У цілому світі дух підрахунку й насилля втратив зв’язок із душею; але в нас у Німеччині найбільше комерсантів і наймогутніша армія. — Він у захваті обвів поглядом майдан. — В Австрії все це ще не набуло такого розвитку. Тут є ще минуле, й люди зберегли дещо від первісної інтуїції. Якщо це взагалі ще можливо, то лише звідси могло б розпочатися звільнення німецького єства від раціоналізму. Але, — додав він, зітхнувши, — з цього, боюся, навряд чи що-небудь вийде. Велика ідея нині наражається на надто впертий опір; тепер великі ідеї придатні лише для того, щоб перешкоджати один одному зловживати ними; ми живемо, сказати б, у стані морального миру, озброєного ідеями.

Він усміхнувся на власний жарт. Згодом йому спало на думку ще дещо:

— Щойно ми розмовляли про різницю між Німеччиною й Австрією. А ви знаєте, ця різниця завше нагадує мені гру в більярд; там теж ніколи не вцілиш, якщо покладатимешся на розрахунок, а не на відчуття!

Штум здогадався, що слова «моральний мир, озброєний ідеями» мали б його потішити, й вирішив довести, як уважно він слухав. У більярді ґенерал дещо тямив, отож сказав:

— Даруйте, я граю в карамболь і в піраміду, але ще ніколи не чув, що є різниця між німецькою й австрійською технікою гри!

Арнгайм заплющив очі й замислився.

— Сам я в більярд не граю, — озвався він нарешті, — але знаю, що кулю можна вдарити києм згори чи знизу, справа чи зліва; можна вцілити кулею просто в центр іншої кулі чи лише її зачепити; можна вдарити різкіше чи м’якше; «накочувати» кулю теж можна дужче або слабкіше; і таких можливостей запевне є ще багато. Кожен із цих елементів я можу уявити собі в будь-якому поєднанні, тож комбінацій виходить, по суті, нескінченна кількість. Якби я надумав теоретично вивести їхнє число, то мав би, крім законів математики й механіки твердих тіл, враховувати й теорію пружности; я мав би знати коефіцієнти матеріалів; вплив температур; щоб забезпечити координацію й ґрадацію своїх моторних імпульсів, я мав би володіти методами щонайтонших вимірювань; я мав би вміти точно, як за ноніусом, визначати відстань; щодо швидкости й надійности моя здатність комбінувати мала б перевершувати логарифмічну лінійку; я не кажу вже про потребу враховувати похибки, про ширину розсіювання й про те, що мета всього цього — ідеальне зіткнення двох куль — сама собою не однозначна, а становить групу ще достатніх умов, які складаються довкола якого-небудь середнього значення.

Арнгайм говорив повільно, вимагаючи від слухача уваги, — так ніби щось стікало з крапельниці у склянку; він хотів, щоб його візаві не пропустив повз вуха жодної подробиці.

— Отже, ви, мабуть, бачите, — провадив далі він, — що мені належало б мати лише такі властивості й робити лише такі речі, яких я не можу ні мати, ні робити. Ви, певна річ, знаєте математику досить добре для того, щоб збагнути, що на розв’язання цього завдання — розрахувати в такий спосіб хід бодай одного звичайного карамболю — забракло б цілого життя; розум просто кидає нас напризволяще! І все ж я підходжу із сиґареткою в роті до більярдного столу, наспівую подумки яку-небудь мелодію, не скидаючи, так би мовити, капелюха, майже не завдаю собі клопоту розібратися в ситуації, вдаряю києм — і розв’язую завдання! Те саме, пане ґенерал, відбувається безліч разів і в житті! Ви не лише австрієць, але й офіцер, ви маєте мене розуміти: політика, честь, війна, мистецтво, вирішальні процеси життя протікають по той бік розуму. Коріння людської величі — в ірраціональному. Ми, комерсанти, теж не робимо підрахунків, як вам, може, хотілося б гадати; ні, ми — я кажу, звісно, про людей провідних, маленькі люди свої гроші все ж таки, либонь, рахують — ми вчимося розглядати свої справді успішні ідеї як таємницю, що глумиться з будь-якого розрахунку. Хто не любить почуттів, моралі, релігії, музики, поезії, форми, виховання, лицарства, щирости, відкритости, терплячости, той, повірте, ніколи не стане й комерсантом широких масштабів. Тому я завжди захоплювався людьми військовими, а надто австрійськими, які спираються на прадавні традиції, й дуже радий, що ви надаєте підтримку нашій ласкавій пані. Це мене заспокоює. Її вплив, як і вплив нашого молодшого приятеля, має надзвичайно важливе значення. В основі всіх великих речей лежать ті самі властивості; високі обов’язки — це благодать, пане Генерал! — Він мимоволі потис Штумові руку й додав: — Дуже мало людей знають, що справді велике не має під собою Грунту; я хочу сказати, все сильне — просте!

У Штума фон Бордвера перехопило подих; не втямивши, по суті, жодного слова, він відчув потребу кинутися до бібліотеки й годинами шукати пояснень думкам, ділячись якими цей великий чоловік вочевидь хотів зробити йому приємність. Але врешті ця весняна буря в Генераловій голові пронеслася, і небо разюче проясніло. «Трясця його матері, та він же чогось від тебе хоче»! — сказав сам собі Штум. Він звів очі. Арнгайм усе ще тримав обіруч книжку, але цієї миті саме відчайдушно намагався спинити екіпаж; обличчя він мав збуджене й трохи розчервоніле, яким буває обличчя в людини, котра щойно обмінювалася з ким-небудь думками. Генерал мовчав, як мовчать із поваги, коли пролунало велике слово; якщо Арнгайм від нього чогось хотів, то й Генерал Штум міг хотіти від Арнгайма чого-небудь такого, що пішло б на користь імператорській службі. Ця думка відкривала такі можливості, що наразі Штум і замислитись не посмів, чи все воно справді так і є. Та навіть якби янгол у книжці раптом здійняв свої намальовані крила, щоб дати мудрому Генералові Штуму трохи зазирнути під них, більшого збентеження й щастя той не відчув би!

Тим часом на розі перед Діотимою й Ульріхом постало таке запитання: як бути жінці в складному становищі Діотими — відмовитися від спокуси зважитись на подружню зраду чи ліпше зробити щось третє, середнє, тобто належати тілом одному чоловікові, а душею — другому або навіть тілом, можливо, взагалі нікому; щоправда, це третє не мало, сказати б, тексту, це було лише високе звучання музики. І Діотима й далі суворо пильнувала за тим, щоб розмовляти в жодному разі не про себе саму, а просто про якусь «жінку»; і коли Ульріх своїми словами пробував поєднати цих двох жінок в одну, Діотимин погляд щоразу суворо його спиняв.

Отож манівцями вів мову й він.

— Чи бачили ви коли-небудь собаку? — спитав Ульріх. — Це вам тільки здається, що бачили! Ви завжди бачили лише щось таке, що вам більш чи менш справедливо уявлялося собакою. Те, що ми бачимо, не має всіх собачих властивостей, а має щось індивідуальне, чого, знову ж таки, не має жоден інший собака. Як же нам у житті робити щось «правильне»? Ми можемо робити лише те, що ніколи не буває правильне, а завжди більше чи менше, ніж щось правильне.

А хіба хоч одна цеглина падала коли-небудь із даху так, як їй приписує закон? Та ніколи! Навіть у лабораторії речі поводяться не так, як їм належить поводитись. Вони в усіх аспектах безладно відхиляються від норми, і вважати це похибкою у проведенні експерименту, припускаючи, що справжнє значення десь посередині, — певною мірою фікція.

Або знаходять які-небудь два камінці і, з огляду на спільні властивості, називають їх алмазами. Але один камінець — з Африки, а другий — з Азії. Одного викопав із землі негр, а другого — азіат. Може, ця відмінність аж така велика й нівелює все, що може бути між ними спільного? У рівнянні «алмаз плюс обставини в сумі дають однаково алмаз» споживча вартість алмаза така висока, що поряд із нею значення обставин зникає; але можна уявити собі обставини духовного характеру, за яких це співвідношення стає зворотним.

Усе становить часточку загального, але, крім того, ще й має свою особливість. Усе становить істину, але воно, крім того, ще й первісне й ні з чим не порівнянне. Я уявляю собі це так, що індивідуальна властивість будь-якого створіння — це саме те, що не збігається ні з чим іншим. Колись я сказав вам, що в світі лишається тим менше індивідуального, чим більше ми відкриваємо істинного, бо вже давно точиться боротьба проти індивідуального, якого чимдалі більшою мірою позбавляють ґрунту. Не знаю, що зостанеться від нас наостанку, коли все буде раціоналізованим. Може, нічого, а може, тоді, коли зникне хибне значення, що його надаємо тепер особистості, ми перейдемо до якої-небудь нової системи значень, мов до чудової пригоди.

То яке буде, отже, ваше рішення? Чи повинна «жінка» керуватися законом? Тоді нехай уже відразу чинить за законом цивільним. Мораль — цілком правомірна середня й колективна величина, дотримуватись якої треба, коли вже її визнаєш, скрупульозно й без відступів. Проте в окремих випадках розв’язати проблему за допомогою моралі не можна, моралі в них менше саме на стільки, на скільки глибше вони просякнуті незглибимістю світу!

— Ви тут виголосили цілу промову! — сказала Діотима. Вона була непомалу задоволена, відчуваючи, які високі вимоги оце до неї поставлено; однак їй кортіло все ж таки показати свою перевагу тим, що вона не розводить зайвих балачок. — То що ж має робити в реальному житті жінка, опинившись у становищі, про яке ми щойно розмовляли? — спитала вона.

— Розв’язати руки! — відповів Ульріх.

— Кому?

— Усім і всьому! Її рідному чоловікові, її коханцеві, її самозреченню — всьому поспіль.

— Ви справді уявляєте собі, що це означає? — промовила Діотима, з болем згадуючи про те, як її високому наміру, можливо, зректися Арнгайма щоночі підрізала крила та проста обставина, що вона спала в одній кімнаті з Туцці.

Кузен, видно, щось уловив від цієї її думки, бо спитав напростець:

— Чи не хочете спробувати зі мною?

— З вами? — протяжно відказала Діотима; вона ризикнула захиститися, невинно поглузувавши: — Може, ви ще й змалюєте мені, як ви це, власне, уявляєте?

— А чого ж, змалюю! — поважно погодився Ульріх. — Адже ви дуже багато читаєте, чи не так?

— Звичайно.

— І що потім робите? Я сам одразу й відповім: пропускаєте все, що не відповідає вашим поглядам. Те саме зробив уже й автор. Так самісінько ви щось пропускаєте вві сні чи в уяві. Отже, констатую: краса або схвильованість приходять у світ унаслідок того, що ми щось випускаємо чи відкидаємо. Наша позиція всередині реальности — це вочевидь такий собі компроміс, середній стан, у якому почуття заважають одне одному пристрасно розвиватись і певною мірою зливаються в сірість. Тому діти, які такої позиції ще не мають, і щасливіші, й нещасливіші, ніж дорослі. Хочу відразу додати: дурні теж щось випускають, адже дурість робить людину щасливою. Отже, пропоную: спершу спробуймо покохати одне одного, так ніби ви і я — персонажі письменника, що трапляються на сторінках його книжки. Принаймні відкиньмо всю оту жирову оболонку, яка округлює реальність.

Діотимі не терпілося заперечити; їй хотілось уникнути цієї розмови на надто особисту тему й, крім того, показати, що вона таки трохи розуміється на тому, про що вони дискутують.

— Чудово, — відповіла вона, — одначе стверджують, нібито мистецтво — це перепочинок від дійсности, і його призначення — повертати людей до неї посвіжілими!

— А я такий нетямущий, — відказав кузен, — що стверджую: ніяких «перепочинків» не має бути! Що то за життя, яке час від часу треба продірявлювати перепочинками?! Чи протикали б ми дірки в картині через те, що вона ставить до нас надто високі вимоги? Хіба у вічному раюванні вакації передбачено? Скажу вам відверто: іноді мені прикро думати навіть про сон.

— Ось бачите, наскільки неприродне те, що ви кажете! — урвала Ульріха Діотима, скориставшись його прикладом. — Людина не має потреби спинитися й спокійно перепочити! Жоден інший приклад не продемонструє різниці між вами й Арнгаймом краще, ніж цей! З одного боку, розум, що не знає тіні речей, а з другого — розум, який розвивається з глибокої людяности, розвивається і в тіні, і в сонячному сяйві!

— Я, певна річ, перебільшую, — незворушно визнав Ульріх, — ви побачите це ще виразніше, коли ми перейдемо до подробиць. Згадаймо, скажімо, про великих письменників. Можна рівнятися в житті на них, але з них життя не вичавиш. Тому, що їх хвилювало, вони надали такої твердої форми, що воно, аж до відступів між рядками, нагадує спресований метал. Але що вони, власне, сказали? Ніхто цього не знає. Вони й самі ніколи не знали цього цілком однозначно. Вони — наче те поле, над яким літають бджоли. Воднораз самі вони — політ над землею. Їхнім думкам і почуванням властиві всі ступені переходу між істинами чи навіть помилками — ці ступені в крайньому разі можна якось позначити — і мінливими істотами, які самочинно наближаються до нас або уникають нас, коли ми хочемо їх розгледіти.

Неможливо вивільнити думку книжки зі сторінки, яка цю думку в собі містить. Думка підморгує нам, мов людське обличчя, яке, проносячись повз нас у вервечці решти облич, лиш на коротку мить являє нам своє повне значення. Я, мабуть, знову трохи перебільшую; та нарешті мені хочеться спитати вас: що ж у нашому житті відбувається не так, як я оце описав? Я мовчу про ті виразні враження, що їх можна виміряти й назвати, але решта понять, на яких ми будуємо своє життя, — не що інше, як застиглі метафори. Поміж скількома уявленнями коливається й хитається хоч би вже таке простеньке поняття, як мужність?! Це — мов хмаринка пари з вуст, що змінює свою форму від найменшого подиху на неї, і немає нічого твердого — ні враження, ні порядку. Отож коли в літературі ми, як я вже казав, просто випускаємо все, що не відповідає нашим поглядам, то цим усього-на-всього відновлюємо первісний стан життя.

— Любий мій друже, — озвалася Діотима, — всі ці міркування мені здаються безпредметними.

Ульріх саме на хвилю примовк, і слова ці Діотима промовила, скориставшись паузою.

— Мабуть, що так. Сподіваюся, я говорив не надто голосно, — відповів він.

— Ви говорили швидко, тихо й довго, — додала вона трохи іронічно. — І все ж таки не сказали жодного слова з того, про що хотіли сказати. Знаєте, що ви пояснювали мені ще раз? Що реальність треба скасувати! Коли я почула від вас це зауваження вперше — здається, під час одного з наших виїздів за місто, — то, зізнаюся, довго не могла про нього забути; сама не знаю чому. Але ви, на жаль, знов не сказали, як збираєтесь усе це робити!

— Тоді мені, певна річ, іще раз довелося б говорити не менше, ніж я вже говорив. Але невже ви сподіваєтесь, що це буде так просто? Якщо не помиляюся, ви згадували про те, що хотіли б полетіти з Арнгаймом до якоїсь своєрідної святости. Виходить, ви уявляєте собі це як іще одну своєрідну реальність. А я казав про те, що потрібно знов опанувати нереальність; реальність уже втратила сенс!

— О, з такою думкою Арнгайм навряд чи погодився б! — промовила Діотима.

— Звичайно, не погодився б; у цьому ж бо й полягає вся суперечність між нами. Тій обставині, що він їсть, п’є, спить, що він — великий Арнгайм і не знає, одружуватись на вас чи ні, він хоче надати сенсу й задля цього ціле життя збирав усі скарби духу!

Зненацька Ульріх зробив паузу, що перейшла в мовчання. По хвилі він уже іншим голосом спитав:

— Чи не скажете, чому я веду цю розмову саме з вами? Цієї хвилини я згадую про своє дитинство. Я був — не повірите! — славним хлопчиком, м’яким, як повітря теплої місячної ночі. Я міг по вуха закохатися в якого-небудь собаку чи в який-небудь ножик… — Він не доказав до кінця й цієї фрази.

Діотима недовірливо звела на нього погляд. Вона знову пригадала, як колись він обстоював «точність почуттів», а тепер ось виступав проти цього. Якось він навіть дорікнув був Арнгаймові за недостатню чистоту намірів, а тепер уже висловлювався за те, щоб «розв’язати руки». І в неї викликало тривогу те, що Ульріх був за «почуття без вакацій», тоді як Арнгайм двозначно заявив, що не треба ні безоглядно ненавидіти, ні безоглядно кохати! Думка про це викликала в ній глибоку непевність.

— Невже ви справді гадаєте, що є безмежні відчування? — спитав Ульріх.

— О, є безмежні почуття! — відповіла Діотима й знов немовби стала ногами на твердий Грунт.

— А я, знаєте, не дуже в це вірю, — неуважно проказав Ульріх. — Ми на диво часто заводимо такі розмови, але це — саме те, чого ми все життя уникаємо, немовби боячись у цьому потонути.

Він завважив, що Діотима не слухає, а схвильовано стежить за Арнгаймом, чиї очі виглядали екіпажа.

— Боюся, — сказала вона, — доведеться нам рятувати його від Генерала.

— Я спиню екіпаж і візьму Генерала на себе, — запропонував Ульріх.

І тієї миті, коли він уже зібрався був рушити, Діотима взяла його за лікоть і, по-дружньому вдячна йому за готовність допомогти, м’яко промовила, немовби схвалюючи його слова:

— Будь-які інші почуття, крім безмежних, нічого не варті.