Людина без властивостей. Том II

116. Двоє дерев життя й потреба заснувати генеральний секретаріат точности й душі

Цього вечора гостей у помешканні Туцці було вже не так багато, як колись, охочих брати учать у паралельній акції поменшало, й ті, що зібралися, порозходились раніше, ніж звичайно. Навіть поява в останню хвилину його ясновельможности (граф, до речі, був не в гуморі й справляв похмуре враження чимось заклопотаного, позаяк одержав приголомшливі повідомлення про націоналістичні підступи супроти свого творіння) не могли завадити гостям розбігатися. Щоправда, дехто ще трохи затримався, сподіваючись, що прихід Ляйнсдорфа пов’язаний, можливо, з якимись особливими новинами, та коли той ні на що таке навіть не натякнув і до присутніх, по суті, не виявив жодної цікавости, пішли й ці останні. Тож Ульріх, повернувшись сюди знову, побачив, на свій жах, що кімнати вже майже спорожніли, й невдовзі в них зосталося тільки «дуже вузьке коло», до якого долучився лише начальник відділу Туцці, що тим часом повернувся додому. Його ясновельможність знову казав:

— Вісімдесятивосьмирічного імператора-миротворця можна, звичайно, назвати символом; у цьому закладено глибоку ідею; але треба наповнити її і якимсь політичним змістом! А то зацікавлення ослабне, і в цьому не буде нічого дивного. Одне слово, те, що залежало від мене, я, знаєте, зробив; німецькі націоналісти дихають чортом через Виснєчкі, заявляючи, нібито він — слов’янофіл, а слов’яни теж дихають чортом, заявляючи, що в міністерському кріслі той був вовком в овечій шкурі. Але з цього випливає лиш одне: Виснєчкі — щирий патріот, що стоїть над партіями, і я триматимуся за нього з усіх сил! А з другого боку, все це треба якнайскоріше доповнити культурними заходами, щоб дати людям якийсь позитив. Наше опитування з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення посувається надто повільно. Австрійський рік чи рік усього світу — це штука досить непогана, але я хочу сказати вам таке: все, що виступає символом, помалу має ставати чимось істинним; тобто поки це — символ, він ще хвилює мою душу, і я ще нічого, анічогісінько не знаю, але згодом я відвертаюся від дзеркала своєї душі й роблю щось зовсім інше, що тим часом заслужило на моє схвалення. Чи зрозуміло, що я хочу цим сказати? Наша люба господиня докладає просто неймовірних зусиль, і тут уже з місяця в місяць точаться розмови про справді гідні уваги речі, однак кількість зацікавлених усе ж таки зменшується, й у мене таке відчуття, що незабаром нам доведеться на щось зважитися; не знаю лише, на що, можливо, на прибудову ще однієї вежі до собору святого Стефана чи на заснування кайзерівсько-королівської колонії в Африці — це, по суті, не має значення. Бо я певен, що останньої хвилини з цього може вийти й щось зовсім інше. Головне — це вчасно, так би мовити, запрягти винахідливість учасників, щоб вона не зійшла нанівець!

Граф Ляйнсдорф мав таке враження, що виголосив корисну промову. Від імени присутніх слово для відповіді взяв Арнгайм.

— Те, що ви кажете про необхідність у певні моменти запліднювати розмисли дією, хай навіть тимчасовою, — надзвичайно життєво й істинно! І з огляду на це справді важливо те, що в інтелектуальному колі, яке тут збирається, від якогось часу панують інші настрої. Непевність і невиразність, яка завдавала стільки клопоту напочатку, минула; нові пропозиції вже майже не надходять, а про попередні якщо хто-небудь і згадує, то вони однаково не дістають відчутної підтримки. Складається враження, що в усіх сторін прокинулось усвідомлення того, що коли приймаєш запрошення, то береш на себе зобов’язання й доходити згоди, тож тепер кожна певною мірою прийнятна пропозиція мала б шанси дістати загальне схвалення.

— Любий докторе, а як ідуть справи з цим у нас? — звернувся його ясновельможність до Ульріха, якого тим часом помітив. — Чи з’ясувалося вже що-небудь також?

Ульріхові довелося дати заперечну відповідь. Письмовий обмін думками можна розтягувати з куди більшим задоволенням, ніж усний, та й надходження пропозицій, спрямованих на ті чи ті поліпшення, не зменшувалося, тому він і далі засновував товариства й об’єднання і від імени його ясновельможности відсилав їх до різноманітних міністерств, чия готовність клопотатися ними останнім часом, щоправда, помітно ослабла. Про це Ульріх і доповів.

— І не дивно! — промовив його ясновельможність, звертаючись до присутніх. — У нашого народу неймовірно високі державницькі прагнення; але треба мати енциклопедичну освіченість, щоб задовольнити ці прагнення в усіх сферах, де вони виявляються. У міністрів просто опускаються руки, і це — ще одне підтвердження тому, що настає пора втрутитися нам згори.

— У зв’язку з цим, — іще раз узяв слово Арнгайм, — вашій ясновельможності буде, мабуть, цікаво довідатися про те, що останнім часом дедалі більшу увагу учасників наших нарад привертає ґенерал фон Штум.

Його ясновельможність уперше поглянув на ґенерала.

— І чим же? — мовив граф, анітрохи не завдаючи собі клопоту приховати нечемність такого свого запитання.

— Але мені це лише прикро! Я зовсім не мав таких намірів! — сором’язливо запротестував Штум фон Бордвер. — За столом таких нарад у солдата завдання скромне, і я цього правила дотримуюсь. Але ви, ваша ясновельможносте, пригадуєте, що я вже на першому засіданні й, сказати б, лише на виконання свого солдатського обов’язку попросив, аби комітет з випрацювання особливої ідеї, якщо йому не спаде на думку нічого кращого, поміркував про те, що наша артилерія не має сучасних гармат, та й наші військово-морські сили не мають кораблів, тобто достатньої кількости кораблів, потрібних для виконання майбутніх, можливо, завдань оборони країни.

— І що? — урвав його граф, спрямовуючи на Діотиму здивовано-запитливий погляд, який неприховано виказував його невдоволення.

Діотима стенула своїми гарними плечима й покірливо їх опустила; вона вже майже звикла до того, що цей невеличкий кругленький Генерал, підтримуваний і керований хтозна-якими силами, з’являється, мов жаский сон, повсюди, хоч би куди вона пішла.

— То отож, — повів далі фон Бордвер поквапно, щоб його скромність, з огляду на такий успіх, не взяла над ним гору, — саме останнім часом почали лунати голоси, ладні підтримати таку пропозицію, якби з нею спершу хто-небудь виступив. Казали ж бо, що війська і флот — це ідея, мовляв, колективна, до того ж ідея, зрештою, велика, і що так, мабуть, можна було б потішити і його величність. От уже прусаки здивувалися б. даруйте, пане фон Арнгайм!

— Та ні, прусаки не здивувалися б, — заперечив, усміхнувшись, той. — А втім, само собою зрозуміло, що коли йдеться про такі суто австрійські справи, то мене тут, вважайте, взагалі немає, і я лише надзвичайно скромно користаюся з дозволу все ж таки слухати.

— У кожному разі, отже, — провадив Генерал, — справді почали лунати голоси, які заявляли, що найпростіше було б припинити балаканину й спинитися на військовому проекті. Особисто мені здається, що це можна було б пов’язати ще з якою-небудь, можливо, з великою цивільною ідеєю; але солдатові, як я вже казав, у розмови втручатися негоже, а голоси, які стверджували, що від цивільних роздумів однаково нічого путнього не дочекаєшся, лунали саме з боку найвищих інтелектуальних кіл.

Завершення цієї промови його ясновельможність слухав із широко розплющеними, застиглими очима, й лише мимовільні спроби покрутити одним навколо одного великими пальцями виказували напружену й нестерпну роботу його душі.

Начальник відділу Туцці, якого тут чути не звикли, тихо й неквапно озвався:

— Не думаю, що міністр чужоземних справ мав би проти цього якісь заперечення!

— О, то відомства, виходить, уже порозумілися?! — спитав граф Ляйнсдорф іронічно й роздратовано воднораз.

Туцці незворушно й люб’язно відповів:

— З приводу відомств ясновельможність зволять жартувати. Військове міністерство скоріше привітало б всесвітнє роззброєння, ніж пішло б на домовленість із міністерством чужоземних справ! — Тоді повів далі: — Ваша ясновельможність знає ж бо про історію з оборонними спорудами в Південному Тіролі, зведеними за останні десять років на настійну вимогу начальника ґенерального штабу? Кажуть, вони побудовані бездоганно й за останнім словом техніки. Певна річ, їх оснащено й дротяними загородженнями під електричною напругою, а також потужними прожекторними установками, для живлення яких під землею навіть поставлено дизельні двигуни; тож не можна сказати, що ми в чомусь відстаємо. Біда лишень у тому, що двигуни замовлено через артилерійське управління, а пальне постачає будівельне управління військового міністерства; такі вже правила, й тому запустити установки немає змоги, оскільки обоє управлінь ніяк не можуть домовитися, чим вважати сірники, потрібні для запуску двигунів, — пальним, яке поставляє будівельне управління, чи частиною двигунів, підвідомчих артилерії.

— Чудово! — сказав Арнгайм, хоч і знав, що Туцці переплутав дизельні двигуни з газовими, та й у газових ніякого додаткового запалювання вже давно ніхто не використовував; це була одна з тих милих, сповнених самоіронії історій, що зазвичай гуляють у кабінетах, і начальник відділу Туцці розповів її голосом, в якому чулася радість із приводу змальованої халепи. Хто усміхався, хто сміявся, а найвеселіше з-поміж усіх було ґенералові Штуму.

— Але винні в усьому лише цивільні чиновники, — підхопив він цей жарт. — Бо тільки-но ми надумаємо придбати щось таке, на що в бюджеті немає належного забезпечення, міністерство фінансів одразу нам заявляє, нібито ми нічого не тямимо в конституційній формі правління. Тому якщо до завершення року, не приведи Господи, спалахне війна, нам уже першого ж дня мобілізації доведеться телеграфом на світанку надати повноваження комендантам укріплень закупити сірники. А якщо зробити це в їхній гірській глухомані не пощастить, то їм не лишиться нічого іншого, як вести бойові дії, користуючись сірниками своїх денщиків!

Генерал, підхопивши цей жарт, усе ж таки надто його, мабуть, розтягнув; крізь тонке плетиво жарту раптом знову прозирнула вся загрозлива серйозність становища, в якому опинилася паралельна акція. Його ясновельможність замислено промовив:

— За той час, поки… — Але відразу згадав, що в складних ситуаціях завжди розумніше слухати когось іншого, й фрази не доказав.

Хвилю всі шестеро мовчали, так наче стояли навколо колодязя й дивилися в його глибину. Нарешті Діотима сказала:

— Ні, це неможливо!

— Що? — спитали всі поглядами.

— Так ми робитимемо якраз те, за що дорікають Німеччині: озброюватимемось! — завершила вона свою думку. Її душа не чула жартів чи вже забула про них і була все ще заклопотана ґенераловим успіхом.

— Але що ж робити? — вдячно й стурбовано спитав граф Ляйнсдорф. — Ми ж бо маємо що-небудь придумати, бодай тимчасово!

— Німеччина — досить наївна країна й аж пашить силою, — промовив Арнгайм, так ніби мав вибачитися за докір своєї приятельки. — Її прилучили до пороху й горілки.

Туцці всміхнувся на цю метафору, яка здалася йому більш ніж сміливою.

— Не можна заперечувати, що в колах, які має охопити наша акція, Німеччина викликає чимдалі глибшу неприязнь!

— Граф Ляйнсдорф не пропустив нагоди вкинути це зауваження. І загадково додав: — На жаль, навіть у тих колах, які вона вже охопила!

Заява Арнгайма про те, що його це не дивує, вразила графа.

— Ми, німці, — сказав Арнгайм, — нещасливий народ; ми не лише живемо в серці Європи, а й страждаємо, як це серце…

— Серце?… — мимоволі перепитав граф Ляйнсдорф.

Він сподівався почути не «серце», а «мозок» і з цим погодився б швидше. Однак Арнгайм наполіг на «серці».

— Пригадуєте, — мовив він, — недавно празьке комунальне управління розмістило велике замовлення у Франції, хоч ми, певна річ, також зробили пропозицію й поставили б товар кращої якости й за нижчою ціною. Це просто неприязнь на рівні емоцій. І я, скажу вам, цілком її розумію.

Не встиг він розвинути свою думку далі, як ґенерал Штум зраділо взяв слово й виступив із власним тлумаченням.

— У всьому світі люди зазнають мук, але в Німеччині — найбільше, — сказав ґенерал. — У всьому світі сьогодні вони здіймають галас, але в Німеччині — найдужче. Повсюди комерція втратила зв’язок із тисячолітньою культурою, але в райху становище з цим просто жахливе. Найкращу молодь запроторюють до казарм, звісно, скрізь, але в Німеччині казарм більше, ніж у решті країн. І тому наш братерський обов’язок у певному розумінні полягає в тому, — завершив він, — щоб не надто відставати від Німеччини. Ви вже даруйте мені, якщо мій висновок видасться вам парадоксальним, але нині інтелект постає саме перед такими ускладненнями!

Арнгайм на знак згоди кивнув головою.

— Може, Америка ще гірша, ніж ми, — додав він, — але вона принаймні дуже наївна, і їй не властива наша духовна роздвоєність. Ми, з усіх поглядів, — народ середини, де перехрещуються всі мотиви світу. Синтез — ось що нам потрібне найдужче. Ми про це знаємо. Нам притаманне своєрідне усвідомлення власної гріховности. І хоч починаю я саме з цього, однак справедливість вимагає визнати й те, що ми страждаємо за інших, беремо на себе, наче взірець, їхні помилки, у певному розумінні нас за весь світ ганьблять, чи розпинають, чи як там іще це можна назвати. І якби Німеччина перемінилася, то це було б, мабуть, найвизначнішим з усього, що може статися. Мені здається, що в досить неоднозначному і, схоже, певною мірою упередженому ставленні до нас, про яке ви казали, є невиразне передчуття цього!

Нарешті втрутився й Ульріх:

— Панове недооцінюють роль германофільських течій. Я маю надійні відомості про те, що найближчим часом відбудеться могутня демонстрація проти нашої акції, позаяк у місцевих колах вона зажила слави антинімецької. Ви, ясновельможносте, побачите віденський люд на вулицях. Виступатимуть проти призначення барона Виснєчкі. Є думка, що між панами Туцці й Арнгаймом існує таємна змова, а ви, ясновельможносте, стоїте на заваді німецькому впливу на паралельну акцію.

В очах графа Ляйнсдорфа тепер з’явилося щось від спокійного споглядання дослідника й роздратування бика. Туцці неквапно, прихильно підвів погляд і запитливо спинив його на Ульріхові. Арнгайм щиро засміявся й устав; він ладен був з гумором, але чемно позирнути на начальника відділу, щоб так вибачитися за ту абсурдну підозру, яка на них обох упала, але зустрітися з Туцці очима йому не пощастило, тож він обернувся до Діотими. Туцці тим часом узяв за лікоть Ульріха й поцікавився, звідки в того такі відомості. Ульріх відповів, що вони — не таємниця, а досить поширена чутка, в яку багато хто вірить і яка дійшла до його вуха в одному приватному домі. Туцці наблизив до нього обличчя, змусивши так Ульріха нахилитися й порушити їхнє коло, а тоді, скориставшись цією миттю, раптом зашепотів йому:

— Невже ви й досі не здогадуєтесь, чому Арнгайм тут? Він — щирий друг князя Мозжутова й персона Грата в царя. Пов’язаний з Росією і має справляти пацифістський вплив на тутешню акцію. Усе — неофіційно; сказати б, приватна ініціатива російського монарха. Справа ідеологічна. Дещо для вас, друже мій! — ущипливо завершив він. — Ляйнсдорф не має про це жодного уявлення!

Ці відомості начальник відділу Туцці дістав через свій службовий апарат. Він довіряв їм, бо вважав пацифізм рухом, який пасував переконанням вродливої жінки; це пояснювало і те, чому Діотима захопилася Арнгаймом, і те, чому Арнгайм навідувався до їхнього дому частіше, ніж будь-куди. Ще недавно Туцці мало не впав у ревнощі. «Духовний» потяг він вважав можливим лише до певної межі, але йому було огидно вдаватися до всіляких хитрощів, щоб з’ясувати, чи не переступлено ще цю межу, тому він змусив себе довіряти дружині; та хоч так почуття зразково-чоловічої поведінки й довели свою силу перед почуттями статевими, ці другі викликали в ньому все ж таки ревнощі, цілком достатні для того, щоб він уперше усвідомив: чоловік, поглинений роботою, ніколи не знайде часу стежити за дружиною, якщо не хоче занедбати справу свого життя. Щоправда, він казав собі, що коли вже машиніст не має права тримати в себе на паровозі дружину, то чоловік, котрий править імперією, впадати в ревнощі не має права й поготів; однак шляхетний стан невідання, в якому він таким чином лишався, також не подобав дипломатові й певною мірою позбавляв Туцці його професійної впевнености. Тому коли все, що не давало йому спокою, дістало, здавалося, безневинне пояснення, він вельми вдячно повернув собі цілковите самовладання. Тепер Туцці навіть сприймав як невеличку покару дружині те, що сам знав про Арнгайма вже все, а вона бачила в тому просто людину й не підозрювала, що він — царський посланець; Туцці знову вельми задоволено звертався до Діотими з проханням добути йому яку-небудь дрібну інформацію, за що дружина бралася милостиво й водночас нетерпляче, й придумав цілу низку начебто безневинних запитань, маючи намір з відповідей на них робити власні висновки. Туцці залюбки дещо розповів би про це й «кузенові» і саме обмірковував, як це зробити, не компрометуючи дружини, але цієї миті ініціативу в розмові знов перехопив граф Ляйнсдорф. Тільки він ще лишався сидіти, й ніхто не помітив, що діялося в його душі, відколи випливли на поверхню всі ці труднощі. Та бойовий дух, схоже, повернувся до нього знов, і граф, покрутивши свої валенштайнівські вуса, неквапно, твердо промовив:

— Треба щось робити!

— Ви вже ухвалили яке-небудь рішення, ваша ясновельможносте? — поцікавилися в нього.

— Мені не спало на думку нічого, — відповів він просто. — Але робити щось однаково треба!

Сидячи отак, він нагадував людину, яка не зрушить з місця, поки не виконають її волі. Від усієї цієї картини йшла якась сила, й кожне відчувало, що будь-яке марне зусилля що-небудь придумати калатається в ньому, наче залишена в карнавці монетка, і, хоч скільки труси ту карнавку, випадати із прорізу монетка не хоче.

— Ох, але ж не варто так зважати на всі ці події! — сказав Арнгайм.

Ляйнсдорф змовчав.

Ще раз згадали про історію з пропозиціями, які мали наповнити паралельну акцію яким-небудь змістом.

Граф Ляйнсдорф відповідав на все, мов маятник, який щоразу відхиляється в інший бік, проте незмінно проходить той самий шлях. «Цього не можна робити з огляду на церкву. Цього не можна робити з огляду на отих вільнодумців. Проти цього виступила центральна спілка архітекторів. Проти цього має свої застереження міністерство фінансів». І отак тривало без кінця-краю.

Ульріх у цьому участи не брав; він мав таке враження, немовби решта п’ятеро, котрі оце розмовляли, щойно викристалізувалися з якоїсь рідкої каламуті, що вже місяцями обволікала його почуття. З якого це дива він сказав був Діотимі, що треба опанувати нереальність, або, іншим разом, що треба скасувати реальність? І тепер ось вона сидить, пригадує ті слова й думає про нього, мабуть, казна-що. А як дійшло до того, що він сказав їй, буцімто жити треба, як персонаж на сторінках книжки? Ульріх припускав, що Діотима вже давно переповіла про все це Арнгаймові!

Але він припускав також, що не гірше від будь-кого знає, котра тепер година чи скільки коштує парасолька! Коли він цієї хвилини займав усе ж таки проміжну позицію поміж собою й рештою людей, позицію, однаково далеку від власної й чужої, то це не прибрало форми чогось химерного, яка може витворитись у стані приглушеної, непритомної свідомости; ні, він, навпаки, знову відчув те світло, яке проникало в його життя і яке він відчував уже й доти, коли поруч була Бонадея. Ульріх пригадав, як ще зовсім недавно, восени, був із подружжям Туцці на кінних перегонах, і там після одного випадку з підозрілими великими втратами для тих, хто робив ставки, мирний натовп глядачів ураз обернувся на море, яке затопило іподром і не лише змело все на своєму шляху, але й розграбувало каси, перше ніж після втручання поліції знов обернулося на масу людей, які прийшли мирно й звично розважитись. З огляду на такі події смішно було думати про метафори й розпливчасті суміжні форми, що їх може чи й не може набути життя. Без тіні сумнівів Ульріх відчував, що життя — це грубий і тяжкий стан, коли людині не можна надто довго замислюватися про завтрашній день, бо в неї досить клопоту і з нинішнім. Хіба ж не видно, що людський світ — це не щось незавершене, аморфне, що він прагне якомога щільнішої твердости, боячись у разі будь-якого порушення ладу відразу розпастися зовсім! Ба більше, хіба ж пильний спостерігач може не визнати, що ця мішанина турбот, інстинктів та ідей, яка зветься життям і яка ґвалтує ідеї хіба що на виправдання власного існування чи використовує їх замість збудливого засобу, — хіба ж він може не визнати, що саме ця мішанина й саме в такому своєму вигляді формує й пов’язує ідеї, надає їм природного руху й установлює межі! Вино, звісно, вичавлюють із винограду, але наскільки чудовіший, ніж ціле море вина, сам виноградник з його неїстівною, грубою землею і неозорими, мерехтливими рядами стовпчиків із мертвого дерева! «Одне слово, — подумав Ульріх, — світ виник не задля якоїсь там теорії, а… — Він уже хотів був сказати: «Під впливом сили», але зненацька зринуло інше слово, і його думка завершилася так: «А виникає він під впливом сили й кохання, і звичайний зв’язок між ними хибний!»

Цієї хвилини сила й кохання були для Ульріха поняттями знову не зовсім звичайними. Усе, що він мав від схильности до зла й черствости, містилось у слові «сила», воно означало джерело будь-якої скептичної, доцільної й тверезої поведінки; адже зрештою саме якась черства, холодна гра сили відіграла роль і у виборі його фахових уподобань, і математиком він став, мабуть, не зовсім без якогось жорстокого наміру. Усе це було тісно переплетене, мов густа крона на дереві, що ховає навіть стовбур. І якщо про кохання розмовляєш не просто у звичайному сенсі, а на згадку про це слово тужиш за станом, аж до атомів тіла іншим, ніж стан, кохання позбавлений; або якщо відчуваєш, що й маєш усі властивості, й водночас їх не маєш; або якщо перебуваєш під враженням, ніби весь час відбувається лише те саме, позаяк життя — а воно аж зі шкури пнеться, хизуючись своїм «тут» і «тепер» (стан, зрештою, вельми непевний, ба навіть вочевидь нереальний!) — виливається в кілька десятків кондитерських формочок, з яких і складається реальність; або під враженням, що в усіх колах, де ми обертаємось, чогось бракує; що жодна із систем, нами побудованих, не має таємниці спокою, — то й усе це, на вигляд таке різне, пов’язане між собою, мов ото галузки на дереві, які зусібіч ховають стовбура.

В обох цих деревах росло окремо його життя. Він не сказав би, коли воно опинилося під знаком дерева черствої крони, але сталося це рано, бо вже його незрілі наполеонівські плани виказували в ньому людину, котра дивилася на життя, як на своє майбутнє завдання й покликання. Це прагнення взяти приступом життя й володіти ним виступало в ньому завжди виразно, незалежно від того, в чому це прагнення виявлялось — у запереченні порядку наявного чи в несталому потягу до порядку нового, в якій-небудь логічній чи моральній потребі або просто у звичайній потребі фізичного загартування тіла. Й усе, що згодом Ульріх назвав есеїзмом і відчуттям можливого й фантастичною (на відміну від педантичної) точністю, вимоги вигадувати історію, жити історією ідей, а не історією світу, опановувати те, чого ніколи не можна здійснити цілком, і, зрештою, можливо, жити так, ніби ти — не людина, а лише персонаж із книжки, від якого відкинуто все несуттєве, щоб те, що лишилося, магічно зімкнулося, — всі ці варіанти його думок, своєю незвичайною загостреністю ворожі реальності, мали одне спільне: вони з очевидною, нещадною пристрастю прагнули вплинути на дійсність.

Важче було розгледіти, позаяк вони нагадували радше тіні й сни, причинні зв’язки у другому дереві, образу якого набуло його життя. Основу тут становив, мабуть, первісний спогад про дитяче сприйняття світу, про довірливість і відданість: це жило далі у відчутті, нібито колись широкі простори ти вбачав у тому, що звичайно наповнює горня, в якому сходять хирляві паростки моралі. Нема сумніву в тому, що та, на жаль, трохи кумедна історія з майорихою була єдиною спробою набути багатого досвіду й знань, спробою, що постала на цьому м’якому тіньовому боці його єства й воднораз означала початок кризи, яка вже ніколи не завершувалась. Відтоді листя й гілля цього дерева погойдувалося на поверхні, а саме дерево не давало про себе знати, й лише за тими ознаками й видно було, що воно все ж таки ще є. Найвиразніше ця пасивна половина його єства виявлялася, либонь, у мимовільній переконаності, що активна й ділова половина корисна лише тимчасово, — переконаності, яка накривала цю активну половину, мов тінь. У всьому, хоч би за що він брався (ідеться про фізичні захоплення не меншою мірою, ніж про духовні), Ульріх зрештою поставав у власних очах бранцем готувань, які по-справжньому так і не завершились, і тому з роками відчуття необхідности вичахло в його житті, мов олива в лампаді. Його розвиток вочевидь розійшовся на два шляхи, один з них пролягав на очах, другий ховався в темряві, і стан морального застою, який облягав і пригнічував Ульріха вже давно й, мабуть, дужче, ніж треба, можна було пояснити ні чим іншим, як тим, що йому ніколи не щастило ці два шляхи поєднати.

Тепер, пригадавши, що неможливість їхнього поєднання востаннє уявилася йому напруженими стосунками між літературою й дійсністю, між метафорою й правдою, він раптом усвідомив, що все це означало куди більше, ніж просто випадкова інтуїція в одній із плутаних, наче стежки в нікуди, розмов, які він останнім часом провадив із випадковими людьми. Адже скільки й оком сягнеш у глибину людської історії, там можна вирізнити ці дві основні форми стосунків — метафоричну й однозначно прямолінійну. Однозначність — це закон тверезого мислення й тверезої дії, який однаково спрацьовує і в переконливому логічному висновку, і в голові шантажиста, котрий крок за кроком заганяє свою жертву в глухий кут, і породжують цю однозначність життєві нужди, які призвели б до загибелі, коли б обставинам не можна було надати однозначного вигляду. А ось метафора, навпаки, — це те поєднання уявлень, що панує в ілюзії, та перемінна логіка душі, якій відповідає спорідненість речей в поняттях мистецтва й релігії; але й усі властиві життю симпатії й антипатії, збіги й розбіжності, захоплення, підпорядкованість, домінування, наслідування й усі їхні протилежності, всі оці багатогранні взаємини людини з самою собою й природою, які цілком доцільними ще не стали й, мабуть, ніколи не стануть, не можна зрозуміти інакше, ніж за допомогою метафор. Поза всяким сумнівом: те, що називають високою гуманністю, — не що інше, як спроба злити водно ці дві великі половини життя — метафору й правду, спершу обережно їх роз’єднавши. Та, відділивши в метафорі все, що, певно, могло б бути правдою, від звичайного накипу, правди зазвичай дістають лише трохи, зате всю цінність метафори зводять нанівець; тому в духовному розвитку таке відділення було, може, й неминуче, але наслідок воно дало такий самий, як випаровування й ущільнення речовини, чиї внутрішня сила й дух у цьому процесі звітрюються хмаркою пари. Нині іноді не можна позбутися враження, що поняття й закони морального життя — то всього-на-всього виварені метафори, навколо яких клубочаться нестерпно масні кухонні випари гуманности, і якщо тут і вільно відступити від теми, то лише задля того, щоб сказати: наслідком цього невиразно поширеного на все враження було й те, що сьогодення чесно мало б назвати своїм пошануванням ницости. Адже нині брешуть не так через слабкість, як через переконаність, що людина, котра дає раду життю, має вміти брехати. Люди вдаються до насильства, тому що після тривалих марних балачок однозначність насильства здається просто-таки порятунком. Люди об’єднуються в групи, тому що послух дає змогу чинити все, чого з власного переконання робити вже давно зась, і ворогування цих груп дарує людям невичерпну взаємність кривавої помсти, тоді як любов дуже скоро згасла б. Питання, які люди — добрі чи злі, це стосується багато менше, ніж того, що вони втратили зв’язок між високим і низьким. І тільки ще один, суперечливий наслідок цього розпаду — вигадлива духовна прикраса, якою нині оздоблює себе недовіра до духу. Спаяність світогляду з різноманітними видами діяльности, котрі його ледве терплять, як, скажімо, політика; загальна пристрасть будь-який погляд, думку відразу обертати й на позицію, а будь-яку позицію вважати думкою, поглядом; потреба ревних поборників будь-якого відтінку товкмачити ту саму мудрість, що випала на їхню долю, розмножуючи її довкола, мов у кімнаті із дзеркальними стінами, — всі ці досить поширені явища означають не те, чим би їм хотілося бути, не прагнення до гуманности, а її занепад. А загалом виникає враження, ніби з усіх людських взаємин потрібно насамперед знову цілком вилучити душу, яка там не на місці; й Ульріх, подумавши про це, ту ж мить відчув, що життя його якщо взагалі й мало який-небудь сенс, то лише цей і жодного іншого й що обидві основні сфери людськости самі поставали в житті нарізно й у своєму впливі протистояли одна одній. Такі люди хоч нині вочевидь і з’являються на світ, однак вони ще поодинокі, й сам він був не в змозі заново зібрати докупи те, що розпалося. Він не тішив себе ілюзіями щодо цінности своїх експериментів з роздумами; хоч ці експерименти ніколи й не приточували думку до думки, не дотримуючись послідовности, та все ж це мало такий вигляд, немовби хтось ставив драбину на драбину, і зрештою ця конструкція починала розхитувався на висоті, дуже далекій від природного життя. Ульріха пойняла до всього цього глибока відраза.

І, мабуть, саме через це він раптом звів очі на Туцці. Той говорив. Ульріхові вуха, неначе відкрившись першим вранішнім звукам, почули, як начальник відділу промовляв:

— Не мені судити — є нині великі людські й художні звершення чи їх, як ви кажете, немає; але зважуся стверджувати одне: ніде зовнішня політика не така важка, як у нас. Можна певною мірою передбачити, що політикою французів і в ювілейному році керуватиме ідея реваншу й колоніальних володінь, політикою англійців — їхня провінційна гра на шахівниці світу, як прозвали їхню манеру поводитись, нарешті, політикою німців — те, що вони не завше однозначно називають своїм місцем під сонцем. Одначе наша давня монархія невибаглива, й тому жодна душа наперед не знає, які думки й погляди нам можуть доти накинути!

Враження було таке, ніби Туцці хоче пригальмувати й застерегти. Він вочевидь не мав наміру іронізувати; ароматом іронії віяло тільки від тієї наївної діловитости, в сухій шкаралущі якої начальник відділу висловив переконання, що світська невибагливість — то велика небезпека. Ульріха це підбадьорило, так немовби він розжував кавове зерня. А Туцці тим часом ще дужче утвердився у своєму намірі застерегти й вів свою промову до завершення.

— Хто нині взагалі ризикне втілювати в життя великі політичні ідеї?! — спитав він. — У такої людини має бути щось від злочинця й неспроможного боржника! Ви ж бо цього не хочете? Дипломатія на те й потрібна, щоб консервувати.

— Консервація призводить до війни, — заперечив Арнгайм.

— Може, й так, — відказав Туцці. — Тут, мабуть, лишається тільки одне: вдало вибрати момент, коли доведеться в неї вступити! Чи пам’ятаєте ви історію Олександра Другого? Його батько Микола був деспот, але помер він своєю смертю; а ось Олександр, навпаки, був монарх великодушний, навіть своє правління він розпочав із ліберальних реформ; і ось наслідок: з російського лібералізму вийшов російський радикалізм, і Олександр, після трьох невдалих замахів на його життя, став жертвою четвертого!

Ульріх перевів погляд на Діотиму. Та сиділа, випроставшись, уважно слухаючи, поважна й пишна.

— Це правда, — потвердила вона чоловікові слова. — Навіть під час наших зусиль про інтелектуальний радикалізм у мене склалося таке саме враження: ти простягни йому пальця, то він відхопить усю руку.

Туцці всміхнувся; йому здалося, що він дістав невеличку перемогу над Арнгаймом.

А той незворушно сидів собі, дихаючи розтуленими, мов розпукла брунька, вустами. Замкненою вежею плоті дивилася на нього через глибоку долину Діотима.

Генерал заходився протирати свої рогові окуляри.

Ульріх неквапно промовив:

— Так виходить лише через те, що намагання всіх, хто відчуває за собою покликання відновити сенс життя, мають нині одну спільну рису: там, де можна не лише надбати особистих поглядів, але й домогтися істин, вони зневажливо ставляться до міркування; натомість там, де потрібно продемонструвати невичерпність поглядів, вони зв’язують себе поняттями-одноденками й напівістинами!

Йому ніхто не відповів. Та й навіщо? Так, звісно, кажуть, але ж це — лише слова. Правда була в тому, що шестеро їх сиділи в кімнаті й провадили важливу бесіду; все, про що вони розмовляли й про що не розмовляли, а тим більше почуття, припущення, можливості, містилося в цій правді, хоч і не було їй рівноцінне; воно містилося в ній приблизно так, як ото темні порухи печінки й шлунка містяться в одягненій людині, котра саме ставить підпис на важливому папері. І порушувати цю субординацію не можна було, в цьому й полягала реальність!

Давній приятель Ульріха нарешті протер окуляри, надів їх і звів на нього погляд.

Досі Ульріх завжди гадав, що з усіма цими людьми він лише грає, однак тепер, серед них, на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Йому пригадалося, що кілька тижнів чи місяців тому щось таке, як цієї хвилини, він уже відчував; легенький віддих світобудови чинить спротив скам’янілому місячному краєвиду, де він опинився; і йому навіть здалося, що кожну вирішальну мить у його житті супроводжувало ось таке враження подиву й самотности. Та чи не страх додавався до такого враження цього разу? Йому несила було збагнути свого почуття; воно невиразно підказувало, що він ще ніколи в житті ні на що по-справжньому не зважувався, але невдовзі все ж таки муситиме зважитись, тільки про це він не думав відповідними словами, а, прикро вражений, лише відчував це, так ніби щось хотіло відірвати його від людей, серед яких він сидів, і хоч йому було до них цілком байдуже, воля його раптом почала впиратися цьому руками й ногами!

Мовчанка, що тим часом запанувала, графові Ляйнсдорфу нагадала про його обов’язки реалістичного політика, й він застережливо сказав:

— То що ж робити? Адже ми маємо, принаймні поки що, вжити яких-небудь рішучих заходів і запобігти небезпекам, які загрожують нашій акції!

І тоді Ульріх зробив одну нерозважну спробу.

— Ясновельможносте, — сказав він, — перед паралельною акцією стоїть одне-єдине завдання: покласти початок ґенеральній інвентаризації духовного скарбу! Ми маємо зробити приблизно те саме, що мусили б робити, якби день Страшного суду припав на тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік, якби завершилася доба старої духовности й почалася доба духовности нової, вищої. Заснуйте ім’ям його величности всесвітній секретаріат точности й душі; решту завдань нам доти не розв’язати, або завданнями вони лише здаватимуться! — І додав іще щось із того, про що розмірковував у хвилини свого мовчання.

Коли Ульріх казав про це, йому здавалося, що від подиву в усіх не лише очі лізуть на лоба, а й самі тіла відриваються від стільців; сподівалися ж бо, що зараз він услід за господарем дому розповість який-небудь смішненький анекдот, але цього не сталося, і тепер він сидів серед них, мов маленький хлопчик серед скособочених веж, які трохи ображено спостерігають його нехитру гру. Лише граф Ляйнсдорф зробив привітну міну і вражено промовив:

— Цілком слушно, авжеж. Але ж наш обов’язок — вийти за межі натяків і нарешті знайти щось істинне; та ба — власність і освіченість неабияк нас підвели!

Арнгайм вирішив застерегти цього шляхетного чоловіка, щоб він не купувався на Ульріхові жарти.

— Нашому приятелеві не дає спокою одна ідея, — пояснив Арнгайм. — Він гадає, нібито праведного життя можна домогтися в такий собі синтетичний спосіб — як ото створюють синтетичний каучук чи синтетичний азот. Одначе людський дух… — Він обернувся до Ульріха з такою лицарською усмішкою, на яку лишень був здатний. — Людський дух, на жаль, обмежений тим, що його життєві форми не можна розмножувати, як піддослідних мишей у лабораторії; тут величезної комори ледве стане для того, щоб прогодувати два-три, не більше, мишачі виводки!

Щоправда, потім Арнгайм вибачився перед усіма за таке ризиковане порівняння, проте сам лишився ним задоволений, бо в ньому було щось сільськогосподарсько-поміщицько-шляхетне, що пасувало графові Ляйнсдорфу й воднораз наочно виражало різницю між думками, за виконання відповідальними, й думками безвідповідальними.

Але граф Ляйнсдорф невдоволено похитав головою.

— Та я пана доктора добре розумію, — сказав він. — Колись люди вростали в умови, які заставали, і то був надійний спосіб прийти до самих себе; але нині, коли все так переплуталось і відірвалося від ґрунту, не завадило б уже, так би мовити, й у виробництві душі традиційне ремісництво замінити культурним фабричним процесом.

Це була одна з тих примітних відповідей, що іноді несподівано спадали на думку цьому високому достойникові; адже перше ніж це сказати, граф увесь час лише геть розгублено дивився на Ульріха.

— Але ж нічого, анічогісінько з того, про що каже пан доктор, виконати не можна! — з притиском констатував Арнгайм.

— Чому ж нічого?! — коротко й войовниче заперечив граф Ляйнсдорф.

Втрутилася Діотима.

— Даруйте, ясновельможносте, — промовила вона, немовби благаючи графа зробити щось таке, про що й згадувати лячно, тобто взятися за розум. — Адже ми вже давно намагаємося здійснити те, про що тут каже мій кузен! Хіба не про це свідчать такі широкі, напружені обговорення, як сьогоднішнє?!

— Та невже? — роздратовано відказав його ясновельможність. — А я вже подумав був, що в цих розумних людей нічого не вийде! Адже отой психоаналіз, і теорія відносности, і як там іще воно називається — всього-на-всього марнота марнот, не більше! Кожному кортить скроїти світ на свій лад. Пан доктор тут висловився, скажу я вам, може, й не зовсім бездоганно, але по суті він має цілковиту рацію! Як тільки настають нові часи, люди щоразу заходжуються робити що-небудь нове, й ніколи не виходить нічого путнього!

Нервовість, викликана невдалим перебігом паралельної акції, вихопилася на поверхню. Граф Ляйнсдорф замість вусів роздратовано крутив тепер один круг одного великі пальці, не помічаючи цього. Вихопилася, мабуть, і неприязнь до Арнгайма. Адже коли Ульріх завів мову про душу, граф Ляйнсдорф спершу дуже здивувався, але те, що він почув далі, припало йому до вподоби. «Коли про неї стільки балакають такі люди, як Арнгайм, — подумав він, — то це вже чортибатьказна-що; нікому таке не потрібне, для цього є релігія». Але й у самого Арнгайма зблідли навіть губи. Таким тоном, як оце з ним, граф Ляйнсдорф розмовляв досі хіба що з ґенералом. Не той він чоловік, щоб таке стерпіти! Але рішучість, з якою його ясновельможність став на бік Ульріха, всупереч волі Арнгайма справила на нього враження й знову збудила в ньому образу на доктора. На душі йому було мулько, адже він хотів порозумітися з Ульріхом, але так і не знаходив для цього нагоди, аж поки дійшло, як оце тепер, до сутички при людях; і саме через це він звернувся не до графа Ляйнсдорфа, якого просто лишив поза увагою, а, демонструючи всі ознаки глибокого фізичного збудження, чого за ним зазвичай ніколи не помічали, до Ульріха.

— Невже ви самі вірите в усе, про що оце казали?! — спитав він суворо, нехтуючи будь-якою ввічливістю. — Невже ви вірите, що це можна здійснити? Чи ви справді гадаєте, що можна жити просто за «законами аналогії»? То що ж ви зробили б, якби його ясновельможність дав вам повну волю діяти?! Скажіть же, уклінно вас прошу!

Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.

А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини — в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори — то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок — з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або — або» — то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.

Так Ульріх уперше знов налагодив контакт із рештою учасників дискусії. Начальник відділу Туцці навіть підвівся, вдав, ніби щось робить, і спробував навздогін сяк-так затушкувати цю нечемність. Його ясновельможність тим часом також заспокоївся; його потішило б, якби Ульріх спромігся дати «прусакові» відкоша, та коли цього не сталося, граф лишився теж задоволений. «Якщо хтось комусь подобається, то подобається — і край! — подумав він. — І тоді другий нехай каже які завгодно розумні речі!» І, дивлячись на аж ніяк не розумний цієї миті вираз Ульріхового обличчя, він сміливо, хоч і несвідомо, нахилився до Арнгайма з його «таємницею цілого» й весело додав:

— Не гріх навіть висловити думку, що мила, симпатична людина нічого аж такого безглуздого ані сказати, ані зробити взагалі не може!

Розмова швиденько завершилася. Генерал сховав свої рогові окуляри до кишені для револьвера в штанях, спершу марно потикавши ними в поли мундира, — він ще не придумав належного місця для цього цивільного знаряддя мудрости.

— Це — збройне замирення ідей! — по-змовницькому, задоволено промовив він при цьому до Туцці, натякаючи на те, як поквапно й дружно збиралися розходитись учасники розмови.

Лише граф Ляйнсдорф, сумлінно виконуючи свої обов’язки, ще раз затримав заклопотаних зборами гостей.

— То на чому ж ми все ж таки зійшлися? — спитав він і, коли ні в кого не знайшлося відповіді, заспокійливо додав: — А втім, там, зрештою, побачимо!