Мерщій тікай і довго не вертайся

6

Коли близько тринадцятої години Адамберґ переступав поріг будівлі кримінального розшуку, його зупинив незнайомий лейтенант.

— Лейтенант Морель, комісаре, — представився чоловік. — Якась молода жінка чекає у вашому кабінеті. І хоче мати справу лише з вами. Якась Маріз Петі. Вона там уже понад двадцять хвилин. Я дозволив собі зачинити двері, бо Фавр поривався покращувати їй настрій.

Адамберґ насупив брови. Вчорашня жінка, історія з графіті. Господи, він її аж надто заспокоїв. Якщо вона збирається щодня тут сповідатися, справи значно ускладняться.

— Я зробив дурницю, комісаре? — запитав Морель.

— Ні, Морелю, це моя провина.

Морель. Високий, худий, чорнявий, прищавий, вразливий, з великими щелепами. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель. Трохи насторожено Адамберґ зайшов у свій кабінет і сів за стіл, кивнувши головою.

— Ох, комісаре, мені дуже прикро знову набридати вам, — почала Маріз.

— Хвилинку, — сказав Адамберґ, витягуючи з шухляди папірець. Стиснувши в руках ручку, він опустив очі до паперу. Брудний трюк лягавих і різноманітних керівників, до якого вдаються, щоб створити провалля, продемонструвати співрозмовнику його абсолютну мізерність. Адамберґ такого не любив. Ти вважаєш себе людянішим за лейтенанта Ноеля, який хвацько застібає куртку, а виявляється, здатен і на гірше. Маріз миттєво змовка й опустила голову. Адамберґ побачив у цьому звичку до несправедливих докорів керівництва. Вона була гарненькою, а коли нахилялася, у вирізі блузки виднілися обриси її грудей. Ну ось, вважаєш себе шляхетнішим за бригадира Фавра, а мислите ви одними категоріями. На аркуші Адамберґ повільно записав: Прищі, Великі щелепи, Чутливий — Морель.

— Так? — сказав він, підвівши голову. — Вам досі страшно? Маріз, ви ж пам'ятаєте, що це кримінальний розшук? І якщо вам надто тривожно, то, може, лікар допоможе більше, ніж лягавий?

— Ну, можливо.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, підводячись. — Годі себе накручувати, графіті ще ніколи нікого не з'їли. — Він широко прочинив двері і посміхнувся їй, пропонуючи вийти.

— Але, — сказала Маріз. — Я ж вам ще не розповіла про інші будинки.

— Які інші будинки?

— Дві багатоповерхівки на іншому боці Парижа, у Вісімнадцятому окрузі.

— І що з того?

— Чорні четвірки. Вони з'явилися на всіх дверях, і то ще тиждень тому, навіть раніше, ніж у моєму будинку.

Адамберґ на мить закляк, а тоді м'яко зачинив двері і жестом показав молодій жінці на стілець.

— Комісаре, графери, — сором'язливо запитала Маріз, знову сідаючи, — вони ж розмальовують свій район, хіба ні? Тобто я хочу сказати, вони ж працюють на обмеженій території? Вони ж не розмальовують один будинок, а потім інший на іншому боці міста, чи як?

— Хіба що вони живуть у різних кутках Парижа.

— Ну так. Але загалом же такі банди, вони з одного району, хіба ні?

Адамберґ промовчав, а тоді дістав свій записник.

— Як ви дізналися?

— Я водила сина до фоніатра, у нього дислексія. Під час заняття я завжди чекаю в кав'ярні внизу. Гортала районну газету, ну, знаєте, новини округу і політика. Так цьому присвятили цілу колонку. У багатоповерхівці на вулиці Пуле та в іншій, на вулиці Коленкур, усі двері розмалювали цими четвірками.

Маріз ненадовго змовкла.

— Я принесла вам вирізку, — сказала вона і поклала на стіл папірець. — Аби ви бачили, що я не розповідаю вам тут байки. Я хочу сказати, що не намагаюся привернути вашу увагу чи щось на кшталт того.

Доки Адамберґ проглядав статтю, молода жінка підвелася, щоб іти геть. Адамберґ кинув погляд на порожній смітник для папірців.

— Секунду, — сказав він. — Почнімо з самого початку. Ваше прізвище, адреса, малюнок тієї четвірки і все решта.

— Але я вам уже все розповіла вчора, — трохи збентежено відповіла Маріз.

— Краще почнімо все спочатку. Самі розумієте, для надійності.

— Ну гаразд, — зітхнула Маріз і знову слухняно сіла на стілець.

Коли Маріз пішла, Адамберґ надумав прогулятися. Він міг нерухомо просидіти на стільці не більше однієї години. Вечері в ресторані, кіносеанси, концерти, довгі вечори у глибоких кріслах, які починаються зі щирого задоволення, завжди завершуються фізичним стражданням. Нав'язливе бажання встати і піти або принаймні просто встати не раз змушувало його обірвати розмову, перегляд фільму чи слухання музики. У цієї незручної особливості були свої переваги. Вона дозволяла зрозуміти той стан, який інші люди називають нервовістю, нетерплячістю, нагальністю — абсолютно незбагненні стани у всі інші моменти життя. Та варто було підвестися або ж піти кудись — і вся нетерплячість минала, наче її й не було. Адамберґ знову повертався до свого звичного ритму життя — повільного, спокійного, постійного. Він прийшов назад у кримінальний розшук, так нічого і не обміркувавши, але з чітким відчуттям, що ці четвірки — не графіті, не підлітковий жарт і навіть не комічна помста. Було щось тривожне у цій низці цифр, потаємний неспокій.

Коли Адамберґ зайшов у приміщення кримінального розшуку, то також знав, що про це небажано розмовляти з Данґларом. Данґлар ненавидів, коли комісар викладав ідеї, в основі яких — необгрунтовані відчуття. Заступник вважав, що саме вони — джерело усіх поліційних негараздів. У ліпшому разі він називав це даремно втраченим часом. І марно Адамберґ намагався пояснити йому, що витрачати час зовсім не означає втрачати його. Данґлар відмовлявся прийняти цю незаконну систему мислення, позбавлену раціонального зерна. Проблема Адамберґа полягала в тому, що іншої системи він і не знав. Ба більше: це була не просто система, переконання чи примха — йшлося про єдиний прийнятний для нього стиль життя.

Данґлар сидів у своєму кабінеті і перевіряв мережу щойно підключених комп'ютерів. Його погляд обважнів від ситного обіду.

— Мені не вдається перенести папку з відбитками з Префектури, — промимрив він прибулому Адамберґу. — Чорт забирай, та що вони там роблять? Що за затримка? Авангард ми чи не авангард?

— Усе владнається, — заспокійливо мовив Адамберґ. Він не надто вже й переймався, адже зажди намагався мати якомога менше справ з комп'ютерами. Відсутність у нього технічного хисту зовсім не бентежила капітана Данґлара, який з радістю оперував базами даних і перехресними посиланнями. Записування, класифікація та різноманітні маніпуляції з папками абсолютно пасували його раціональній свідомості.

— У вас на столі записка, — сказав він, не підводячи очей. — Донька Королеви Матільди. Вона повернулася з подорожі.

Данґлар завжди називав Каміллу «донькою Королеви Матільди». Колись давно ця Матільда справила незабутнє естетичне і чуттєве враження на Данґлара. Він обожнював її, як ікону, і значна частина його пошани поширювалася на її доньку Каміллу. Данґлар вважав, що Адамберґ не настільки уважний і турботливий щодо Камілли, як мав би бути.

Адамберґ чітко відчував це у буркотінні та німих докорах свого заступника, який, однак, як справжній джентльмен намагався не лізти в справи інших людей. Цієї миті Данґлар дорікав йому (не сказавши при цьому ні слова!), що Адамберґ більше двох місяців не цікавився новинами від Камілли. А ще за те, що минулого тижня він одного вечора зустрів комісара з якоюсь дівчиною. Чоловіки тоді привіталися мовчки.

Адамберґ пройшов за спиною свого заступника і з хвильку подивився на лінії, що скакали екраном.

— Знаєте, Данґларе, є один тип, який розважається малюванням чорною фарбою на дверях будинків вигадливих четвірок. Уже в трьох багатоповерхівках. Одна — в тринадцятому окрузі і дві у вісімнадцятому. Я от що собі думаю: може, варто заскочити туди?

Пальці Данґлара нависли над клавіатурою.

— Коли? — запитав він.

— Наприклад, зараз. Треба попередити фотографа.

— Навіщо?

— Звісно, щоб зробити фотографії, перш ніж люди не змили їх. Якщо вже не змили.

— Але навіщо? — повторив Данґлар.

— Не подобаються мені ці четвірки. Зовсім не подобаються.

Ось і все. Найстрашніше вже сказано. Данґлар боявся фраз, які починаються словами «Мені не подобається це» або «Мені не подобається те». Лягавому не має щось подобатися чи не подобатися. Він має гарувати і думати, гаруючи.

Адамберґ зайшов у кабінет і побачив залишену Каміллою записку. Якщо він вільний, вона може заскочити сьогодні ввечері.

А якщо зайнятий, чи не міг би він попередити її про це? Адамберґ кивнув. Звісно ж, він вільний.

Задоволений життям, він підняв слухавку і викликав фотографа. Враз у кабінет зайшов похмурий, але заінтригований Данґлар.

— Данґларе, який вигляд мав фотограф? — запитав Адамберґ. — І як його звати?

— Три тижні тому вас познайомили з усією командою, — відповів Данґлар. — Ви потиснули руки всім чоловікам і жінкам. А з фотографом навіть розмовляли.

— Може, й так, Данґларе. Дуже навіть імовірно. Але це не дає відповіді на мої запитання. Який він? І як його звати?

— Даніель Бартено.

— Бартено, Бартено, не легко запам'ятати. Зовнішність?

— Сухоребрий, активний, жвавий. Часто усміхається.

— Характерні риси?

— Багато веснянок і майже руде волосся.

— Добре, дуже добре, — сказав Адамберґ, витягуючи аркуш із шухляди.

Він нахилився над столом і записав: «Сухоребрий, рудий фотограф».

— Як ви кажете його звати?

— Бартено, — відкарбував Данґлар. — Даніель Бартено.

— Дякую, — сказав Адамберґ, занотовуючи прізвище у свій записник. — Ви помітили, що в команді є один дурень? Тобто я кажу «один», але ж, може, їх і більше.

— Фавр, Жан-Луї.

— Так, він.

— І що ми будемо з цим робити?

Данґлар розвів руки.

— О, це питання світового масштабу, — сказав він. — Виховуватимемо?

— Старий, це займе років п'ятдесят, не менше.

— А що ви збираєтеся робити з тими четвірками?

— Ох, — відповів Адамберґ. Він розгорнув блокнота на сторінці з малюнком Маріз. — Ось які вони.

Данґлар краєм ока зиркнув на малюнок і повернув його Адамберґу.

— Там скоєно злочин? Насилля?

— Лише ці рисочки пензликом. Ну що, варто пройти подивитися? Доки тут немає ґрат, усі справи перенаправляють на Набережну Орфевр[14].

— Але ж це не причина робити невідомо що. Потрібно все організувати.

— Це не невідомо що, Данґларе. Запевняю вас.

— Графіті.

— І відколи це графери розмальовують сходові майданчики, та ще й у трьох різних місцях?

— Жартівник? Художник?

Адамберґ повільно похитав головою.

— Знаю, старий, — сказав Адамберґ, виходячи. — Знаю.

Фотограф зайшов у коридор і пробирався крізь будівельне сміття. Адамберґ потиснув йому руку. Сказане Данґларом ім'я миттєво вилетіло з голови. Певно, найкраще носити нагадування з собою у блокноті, щоб можна було миттєво подивитися. Він займеться цим завтра, бо цього вечора в нього Камілла, а Камілла — важливіша за Бретонно чи яке там у нього прізвище. Його наздогнав Данґлар.

— Доброго дня, Бартено, — сказав він.

— Доброго дня, Бартено, — повторив Адамберґ, вдячно глянувши на заступника. — Рушаємо. На авеню Італії. Абсолютно чиста робота — сфотографуєте мистецтво.

Краєм ока Адамберґ бачив, як Данґлар одягає свою куртку й ретельно обсмикує поли, щоб вона правильно сіла.

— Я їду з вами, — пробуркотів він.