Молоко з медом

Серпень

З мобільного додатка для вагітних:

10-й тиждень вагітності

Волоський горіх, 5 грамів, 3–4 см

Серденько твоєї дитини вже має 4 камери! Мозок розвивається дедалі швидше, дитина має повіки, вуха опиняються на своєму місці. Може, для тебе це дивно, але спершу вони розвивалися на шиї. Твоє дитя вже здатне ковтати навколоплідні води. Невдовзі, коли ти відчуєш його рухи, то зрозумієш, що якісь смаки йому до вподоби більше (переважно солодкі), а деякі — менше (наприклад, гострі).

11-й тиждень вагітності

Слива, 8 грамів, 4–6 см

Упродовж цього тижня спостерігаємо динамічний розвиток голови. Голова — це половина довжини тіла Твоєї дитини!

12-й тиждень вагітності

Лайм, 18 грамів, 6 см

Крихітна істота дедалі більше нагадує дитину, у неї навіть є малесенькі нігтики! Усі органи вже на своєму місці. Імовірно, що Ти почуватимешся відтепер краще!

13-й тиждень вагітності

Персик, 18–20 грамів, 6–8 см

Цього тижня повинні припинитися напади нудоти (хоч і не в кожної жінки), зате з’являються забаганки. Твоя дитина чимраз більше схожа на немовля, хоча її повіки досі зрослі. Ноги й руки починають рухатися, дитина вже може смоктати великого пальця.

14-й тиждень вагітності

Лимон, 25 грамів, 8–9 см

Обличчя Твоєї дитини формується й набуває певних рис, дитя дуже рухливе, але Ти ще цього не відчуваєш. Тіло маляти вкрите волосками, з’являються брови, а дитина вже може мати гикавку.

Лінка думала про те, що Звірик зараз завбільшки як горішок, і водночас уже має сформоване серце. Хіба це можливо, аби щось завбільшки як горішок могло мати серце? Лінка ніколи не була асом у біології. Невже мурашки й комарі теж мають серце? Погуглила.

Мураха має серце в задньому відділі тулуба. Комар теж має серце. Його кровоносна система — це довга трубка, а серце займає 2/3 її довжини. Ба більше, комахи мають прозору кров.

— О Боже, — подумала Лінка, і раптом усе це стало дуже справжнім. — От тільки як сталося, що істота завбільшки як горіх чи слива спричинилася до того, що я не можу влізти в джинси?

Вона виглядала, наче об’їлася. Зрештою, це було правдою, бо останнім часом Лінка їла як шалена, знаючи, що це заради Звірика.

Прокинулася о сьомій. Від думки, що вона страшенно, просто кошмарно голодна. Але не просто голодна. Вона конче мусить з’їсти курку в кисло-солодкому соусі. Уявляла це собі: невеликі шматочки курятини, овочі й запашний соус. Помаранчево-червонястий. Такий продають у китайця в кіоску біля кільця. От тільки звідки взяти це в суботу о сьомій ранку? Відкрила холодильник. Гомогенізований сирок, твердий сир, шинка, помідори, йогурт, помаранчі, молоко. Жахливе, усе жахливе. Їй не хотілося нічого із цих продуктів. Вона просто мусить з’їсти курку в кисло-солодкому соусі! Погуглила китайські забігайлівки неподалік. Усе працювало з десятої ранку. Повернулася до ліжка, відчуваючи, як сльози набігають на очі. Навіть, якби вона могла комусь про це сказати, ніхто б її не зрозумів. Тоді майнула думка, що якби Адріан був іншим, то таку курку привіз би їй навіть з Північного полюса. Але він іншим не буде.

Лінка не сказала мамі, хоча й усвідомлювала, що вже час. Краще, щоб не сталося, що спершу мама помітить її живіт або застане, як донька блює, і про все здогадається. Хоча наразі Лінка рідко блювала.

— Я рідко блюю, — мовила вона вголос, а тоді озирнулася довкола, занепокоєна, чи ніхто, бува, не чув. Але ж вона була сама.

Засміялася. Це прозвучало, як рядок із хіп-хопової пісні. Або як назва музичного гурту. Гурт «Рідко Блюю». Але саме так і було. Її трохи млоїло, кілька разів вона справді поїхала до Риги, але знала, що деякі дівчата бігають обійматися з білим другом без кінця, тож усе було доволі непогано.

З форуму молодих матусь:

Агов, мене турбує, що я мало поправилася. Дівчата, на якому місяці ви не могли влізти у свої речі? Бо я хвилююся, що дитина може розвиватися неправильно. А я вже на шостому тижні й досі влажу в джинси.

Буня

Дівчата, наче й усе гаразд, але весь час здається, що мені не пощастить. Що дитина народиться хворою, і я не дам ради. Або помру під час пологів.

Луїза

Дівчата, я недавно завагітніла, а цього року складаю випускні. Я ходжу до технікуму. Мій хлопець мене покинув, але я хочу мати дитину й закінчити школу. Батькам ще не сказала, а я вже на четвертому місяці. Як гадаєте, у мене вийде?

Лідка

Кожен ранок у Лінки починався від перевірки інформації в додатку для вагітних, а тоді вона переглядала мамські форуми. Була в кількох групах. Наприклад «зимові діти» (бо дитина мала народитися в лютому). Або «молоді матусі» (ну, бо взагалі-то вона була дуже молодою). Її підтримувало те, що в стількох дівчат виникали схожі проблеми. Переважно із хлопцями, які від усього відмовлялися, не хотіли брати на себе відповідальності за те, що сталося, і намагалися викрутитися. Лінка не знала, чи її це втішало, чи навпаки. Ну й життя. Написала до Лідки. Може, зустрінеться з нею, усе-таки добре поговорити про свої проблеми з кимсь, у кого такі самі клопоти. Дівчина була її одноліткою.

Лінка перестала вести блог. Бо ж не могла вона писати про свої переживання, а їй лише цього й хотілося. Зрештою, ніхто ще нічого не знав. Може, вона й повернеться до писання. Колись. Зрештою, тепер у неї не дуже це виходило. Узагалі мало що виходило.

Був серпень, справжнє літо, так, неначе воно пригадало собі, що свою роботу слід виконувати краще. Липень видався холодний і дощовий, а тепер від спеки годі було витримати. Тим більше, що із цим «рідко блюю» усе змінилося. Може, так і було раніше, але тепер Лінка постійно почувалася недобре. До того ж, доводилося приховувати це від матері. Єдиною розрадою були відвідини в Наталії, лише з нею Лінка могла говорити щиро. Касьці досі не сказала й сама не знала, чому. Наразі вдавала, що чекає на повернення сестри з канікул, та це була звичайна відмовка. Насправді їй чомусь було ніяково. З Адріаном відтоді вона взагалі не розмовляла. Заблокувала його в мобільному. Він якось прийшов, але Лінка не відчинила. Просто не хотіла бачити Адріана. Хоч, може, повинна. Хіба збрехати йому, сказати, що дитини більше немає, нехай собі їде до свого Лондона. Нехай котиться до біса.

Наталія сиділа під липою й полірувала пилочкою нігті. Лінка подумала, що вона виглядає, як людина без жодних проблем. Ех, отак під липою робити манікюр… Може, і собі так? Бодай ненадовго забути про все? Але те, що Наталії покращало, аж ніяк не означало, що вона не помічала проблем подруги.

— Ти погано виглядаєш, — сказала вона, підвівши очі на Лінку.

— Ой, знаєш, попри все, літо — аж ніяк не найкращий час для вагітних жінок, — відбулася жартом Лінка.

— Припини. Що сталося? Я так розумію, що Адріанчик не передумав?

— Ні.

— А я сподівалася… — Наталії перекинувся лак, але вона цього навіть не помітила.

Звісно, Лінка теж сподівалася. Авжеж, вона заблокувала його в телефоні й усе таке, та якби він передумав, то знайшов би спосіб їй про це сказати.

— Ну, але він узагалі до тебе озивався? — поцікавилася Наталія.

— Не знаю. Я ж його заблокувала. Не хочу з ним говорити.

— Припини. Він просто злякався. Але, може, уже порозумнішав?

— Мене це не цікавить.

— Ой, Лінко… Не кажи так. Ти ж не можеш отак сама…

— Я можу все, — відповіла Лінка. — Я впораюся. Дехто не заслужив, щоб зватися батьком.

— Ні, почекай… ви повинні поговорити. Принаймні про фінанси. Крім того, я не вірю, щоб Адріан… Я ж його знаю з дитинства, він завжди був таким порядним… Блін, не вірю. Моя мама постійно повторювала: «Бери приклад з Адріанчика. Такий вихований хлопчик».

— Він завжди був вихованим. І що з того? Усі вони однакові паскуди, кажу тобі. Знаєш, про скількох таких мужиків я читала на форумах?

— Забагато Інтернету. Дай йому шанс.

— Шанс? На що? Щоб він залишився зі мною через жалощі? Із тим, чого сам не хоче? Він мріє вчитися в Англії, хоче зробити там кар’єру! А дитина зіпсувала йому плани!

— Але це не значить, що він не хоче бути батьком!

— І ти проти мене? Теж уважаєш, що я перебільшую?

— Теж? А хто ще так думає?

Лінка зітхнула.

— Ніхто. Сорі. Про це відомо тільки тобі й Адріанові.

— А мама знає?

— Ще ні.

— Ну, то краще їй скажи. А тепер… якщо хочеш, зроблю тобі манікюр.

— Жартуєш?

— Ні. Тобі це потрібно… Щось для себе, — Наталія тільки тепер помітила, що лак валяється на траві. Підняла пляшечку й відклеїла травинку, яка прилипла до скла.

Адріан натиснув кнопку домофона. Він нарешті наважився. Навіть якщо її мама щось і скаже — нічого не вдієш. Йому просто треба побачитися з Лінкою. Але її мама відчинила двері, мов нічого не трапилося, і сказала, що Лінка поїхала до Наталії й повернеться ввечері. Ще й здивувалася, чому він не подзвонив. Адріан відповів, що в нього проблеми з телефоном. Бо що було казати? Що Лінка заблокувала його, прокляла й не хоче з ним навіть говорити? Мабуть, її мама ні про що не здогадується, про дитину теж. Хіба що… Майнула думка, це була мить, проте досить тривала, аби принести короткочасну надію, що, може, цієї дитини все ж немає, що то була марна тривога? Ох, якби ж то!

Не міг зрозуміти, чому вона так уперто його уникає. Він просто не хотів! Не хотів, аби його життя змінилося так кардинально й так раптово. Не хотів так рано ставати батьком. Адже він щойно обрав свій шлях. Боже, зроби так, щоб дитини не було! Адже трапляється, що дівчата мають якісь проблеми, що їм тільки здається, наче вони вагітні, Боже, зроби, щоб це був саме такий випадок! Воно їм швидко забудеться, і все стане, як раніше. Він поїде до Лондона, почне вчитися, вона складе випускні й приїде до нього, адже Лінка теж може продовжити там навчання, чом би й ні? Наприклад, займатися фотографією, адже їй це так подобається. Він може спитати в тітки, які навчальні заклади пропонують заняття з фотографії. Вони могли б стати таким чудовим подружжям: він художник, вона фотограф, удвох вони зробили б купу чудових речей, замість того, щоб займатися якимись дітьми, брати на себе обов’язки, залишатися тут, де немає жодного майбутнього! Боже, зроби так, щоб усе це їй тільки здалося!

Сів на лавці під будинком і вирішив почекати на Лінку. Навіть кілька годин. Він сподівався, що та прийде й скаже: привіт, я лише пожартувала, сорі, нехай усе буде, як колись. Та й годі. І він чекав. Ставало дедалі пізніше, але він таки дочекався. Побачив Лінку, як вона йде від автобусної зупинки.

Надворі панувала спека, попри пізній час. Це серпень — найтепліший місяць, а зовсім не липень. Гарячі вечори, хоч літо от-от скінчиться. Лінка йшла неквапом, у вузькій білій сукенці, і враз йому здалося, що, схоже, уже щось помітно. Може, якби хтось її не знав, Лінка ж завжди була такою стрункою, якби хтось її не знав, то й не зауважив би, але він уже добачив ледь помітні обриси під тканиною, і якусь обважнілість, яка теж була їй геть не притаманна. Лінка завжди була швидкою, як пума, як тигриця, а тепер ішла якось поволі. Так, наче геть нічим не переймалася. І тільки обличчя здавалося сумним.

— Що ти тут робиш? — спитала зненацька, так, ніби не заблокувала його номера й не забанила на фейсбуці. Мовби справді не розуміла, що, може, треба поговорити.

— Чекаю на тебе, — Адріан ковтнув слину. — Ми мусимо поговорити. Ти ж розумієш.

— Будь ласка. Що ти хочеш мені сказати? Бо я збираюся народити цю дитину!

Отже, це не помилка. Цей ледь помітний животик під сукенкою йому не привидівся.

— Лінко… Я ж не хотів…

— Чого не хотів?

Господи, може, вона й рухається повільніше, але вдача залишилася та сама.

— Я ж не казав, що не хочу, я…

— Серйозно? — тепер її голос звучав, наче гілка застрягла між спицями велосипедного колеса. — То що, може, тепер скажеш мені, що хочеш цю дитину? Що разом зі мною виховуватимеш, що радієш, що підеш зі мною купувати дитячі речі, візочок і пелюшки, що залишишся тут, у Польщі, бо станеш батьком, ну ж бо, давай. Бо якось по тобі цього не видно, щиро кажучи. Та й узагалі — я бачила щасливіших людей. Що ти мені впарюєш? Нащо взагалі прийшов?

Адріан мовчав. Не знав, що сказати, вона геть збила його з пантелику, він лише хотів їй усе пояснити, що треба якось із цим змиритися, що він її ніколи не скривдить, що опікуватиметься нею. Але нічого не сказав. Не зміг. Йому здавалося, що Лінка нападає на нього, від самого початку. Що все вийшло з-під контролю, а вона ще й глузує з нього. Мовляв, не доріс хлопчик, не дасть ради. Може, якщо вона так вважає, так і є насправді?

Мовчав. Задовго. Адріан не знав, як учинити, що власне сказати, бо й сам не уявляв, що про все це думати. Дорогою сюди йому здавалося, наче він усе знає, але тепер…

— Знаєш, що? — процідила вона. — Їдь собі до тієї Англії. Я не хочу такого батька для своєї дитини. Я собі дам раду.

— Цікаво, як? — спитав, хоч це явно було не те, що він мав би сказати.

— Ще не знаю.

Це було сказано щиро. Лінка здавалася втомленою.

— Зрештою, — додала вона. — Ти саме такий і є. Адже ти мене навіть не попрохав приїхати до того Лондона.

— Розумієш, тьотя…

— Сротя. Ти такий і є, Адріане. Тільки про себе турбуєшся. Завжди так було.

— А що… Що з нашою поїздкою? Я ж купив намета і…

— Нашою чим? Поїздкою? Знаєш, що? Ти просто жалюгідний. Немає більше нічого нашого, зрозуміло? Подумай, — додала наостанок. — Чи ти взагалі збираєшся в цьому брати участь, якось допомагати… і дай мені знати. Я не хочу бути з тим, хто не любить власної дитини.

І тоді Лінка торкнулася долонею живота, так ніжно, і Адріан усвідомив, що це звичайний доторк, звичайні пестощі, якими вона щодня, мабуть, обдаровує цей живіт. А він не здатен. Йому хотілося вити. Він розумів, що якби зараз, цієї миті щось зробив — усе ще можна було виправити, усе було б добре, але він стояв як укопаний у тротуар, не здатний зробити найменшого руху, спромогтися на який-небудь жест.

І зрозумів, що тепер, нині, усе скінчено, не буде жодного «потім», що їх шляхи розійдуться, що вони розійшлися давно. Хоч і не знав, коли саме.

І ще дві речі зрозумів.

Він не знає, що робити далі. Бо не заробляє жодних грошей, а цю дитину треба якось утримувати, як із цим дати раду?

І усвідомив друге. Що він найгірша людина на світі. І що ніхто й ніщо цього не змінить.

Коли Лінку знову знудило вранці, і знову вдалося приховати це від мами, вона вирішила все-таки їй розповісти. Незабаром. Бо скільки ж іще можна приховувати?

Прокинулася, як часто бувало, з відчуттям, наче в неї похмілля. Шкода тільки, що вона нічого не пила, та відколи завагітніла, її вже нічого не дивувало. Ковзнула до ванної й відкрила кран, вода голосно зашуміла. Усі думатимуть, що вона купається. Добряче поблювала, і їй полегшало, але Лінка розуміла, що невдовзі все вийде на яв. Не можна зберігати таємницю без кінця. Її більше турбувало, що коли вона так блюватиме, то дитина не розвиватиметься правильно. Бо як? Знову зайшла на форум.

Дівчата, я ригаю навіть тоді, коли нічого не їм. Уранці, в обід і ввечері. Як зачую якийсь запах, наприклад, хтось капусту смажить. Або й просто так. Коли щось з’їм, але й натще теж. Мене так нудить уже три місяці, і я дуже хвилююся, що буде з малятком. Лікар сказав, що це нормально. Але це, мабуть, значить, що коли я нічого не можу їсти, а дитинка росте, то вона все бере в мене? Я чула, що під час вагітності в жінок з’являються зморшки й випадають зуби, це правда?

Марта

Лінка насміялася з цього поста, але потім подумала, що це жахливо. Бо що, коли це й справді так? Що дитина живиться за її рахунок? А якщо дитина виросте, а вона помре? Може, якщо сказати мамі, то вона щось їй порадить? Однаково збиралася кілька разів, але так і не наважилася. «Доведеться почекати», — подумала Лінка. Як і з відвідинами лікаря. Треба ж колись до нього піти… Вона повнолітня, може собі просто піти до поліклініки. Але боялася. Із кількох причин. Бо що буде, коли лікар запитає, що про це думають її батьки, і як вона взагалі уявляє собі виховання дитини? Що, коли робитиме якісь прикрі зауваження? Лінка знала, що не стерпить цього, вона й так уже ледве трималася. Одна дівчина написала на форумі, що пішла до лікаря, а там виявилося, що в дитини немає серцебиття, і довелося робити аборт. Звичайно, то були дурні думки, але Лінка усвідомлювала, що в ситуації, коли їй просто немає з ким поділитися й годі сподіватися від когось допомоги, що б не сталося — доведеться все пережити самій. Тож, може, скаже спершу мамі. Але постійно доходила висновку, що досі не готова. Може, нехай мине серпень. «Зрештою, — подумала вона, — це ж останні канікули в житті». Нащо перейматися цими проблемами, якщо можна бодай трохи натішитися канікулами? Щоправда, вона вперше нікуди не поїхала. Збиралася в табір, але відмовилася, щоб залишитися з Адріаном. Хе-хе. «Мої чудові канікули з Адріаном», — подумала Лінка. Вони збиралися на Хель… Ех. Дуля з Хелю, дуля з Адріана, дуля з усього. «Тільки не рюмсай, — суворо наказала собі. — Не можна плакати. Зосередься на тому, як сказати мамі. Їм сказати, забула про вітчима». А якщо її виженуть з дому? Ні, вони не зможуть, заспокоювала себе дівчина, але відчувала дивний страх. Вона й гадки не мала, як її рідні на це відреагують.

Наразі подумала, що спершу напише до тієї дівчини, до Лідії, яка теж була в схожій ситуації, бо хлопець її покинув.

Як твої справи? Як ти? Бо в мене те саме, тобто мій хлопець не хоче дитини й відкараскався від цього. Але я… моя мама досі не знає, і я не уявляю, як їй про це сказати. Я в розпачі, і водночас дуже хочу цю дитину.

Лінка

Я теж хочу цю дитину, хоч і розумію, що це дурне. Усі проти, вся моя родина, і я вже навіть не знаю, що робити.

Справа в грошах, я не заробляю, бо вчуся в технікумі, кидати навчання, мабуть, не має сенсу, сама не знаю.

Лідія

О Боже, подумала Лінка. А що зі школою? Про це вона взагалі не думала. Їй здавалося… що якось вдасться здати випускні, а якщо ні? І як вона вчитиметься? Адже дитинка буде така маленька. Хто їй допоможе?

Ну, нічого, про це вона подумає згодом. А поки що домовилася зустрітися з цією Лідкою, пообіцяла до неї забігти. Класно мати вагітну подружку. «Її знайомим це, мабуть, не загрожує, — гірко подумала Лінка. — Вони або ні з ким не зустрічаються, або краще застерігаються». Та чи шкодувала вона про те, що сталося? Важко сказати. Певне, що трохи так, бо боялася цього всього. Адріан її розчарував, власне вона мала б геть зламатися, впасти в депресію, узагалі накласти на себе руки, та водночас відчувала, що присутність цієї крихітної істоти в животі штовхає її вперед, дає надію. На знала, яку саме, але все-таки. Усередині неї сидів Звірик, і життя зовсім не здавалося безцільним і позбавленим змісту.

Адріан намагався малювати, але нічого йому не виходило. Хоч і знав, що треба. Якщо він збирається комусь довести, що все це має сенс, мусить малювати. Якщо хоче довести, що цей його бунт, бажання продовжувати задумане, його опір тому, що хтось силкується убгати його життя в рамці, має сенс, — доведеться постаратися. Проблема в тому, що нічого йому не виходило. Усе здавалося пласким і безживним. Він без кінця бачив Лінку, коли та приїхала до нього, голу Лінку на канапі, Лінку, яка сказала йому: «Я вагітна», — і його світ зруйновано. Він весь час руйнувався, і на яві, і в снах, які мучили його щоночі, у них він знову й знову повертався до цієї ситуації. Розлючений, замалював усю картину червоною фарбою, а тоді чорною. До дупи все. Якщо вже він погана людина, то так само може бути поганим художником, кого це цікавить? Його точно ні.

Подзвонив до колишнього однокласника, ще з гімназії, хоча ніколи цього не робив, і домовився піти разом з ним на пиво, бо якось вони перетнулися на вулиці й пообіцяли, що зустрінуться. Він збирався напитися. Досить з нього. Адже так роблять чоловіки, еге ж? Справжні чоловіки напиваються в барі, коли мають якісь проблеми. А він дуже хотів почуватися справжнім чоловіком.

Мацек увійшов до бару, і Адріан насилу його впізнав, бо товариш дуже погладшав і якось постарів.

— Що в мене? Все класно! — розповідав Мацек. — Працюю в батьковій фірмі, у будівельній, гріх нарікати. Чотири кебові, — сказав тендітній рудоволосій офіціантці, яка своїми рудими косами нагадала Адріанові Лінку й була мов живий докір сумління. — І якісь горішки до пива. Ну, не будемо ж ми без кінця замовляти. То, може, відразу по три, га? Так-от, — продовжував. — Будуємо дім, Кароліна не працює, дитину доглядає.

— Ох, то в тебе дружина й дитина?

— Ну! — гордо підтвердив Мацек. — Кароліну пам’ятаєш? До нашої школи ходила. Чорнявенька така. Зараз фотку покажу.

Витягнув телефона, і за мить Адріан уже роздивлявся фотографію вродливої, стрункої дівчини з немовлям на руках. «Блін, — подумав Адріан. — Може, розказати йому, може, він щось порадить?» Але нічого не сказав, лише цмулив друге пиво. Те, що треба! Адріан почувався, наче спраглий кінь у спеку, який п’є воду з відра.

— Синульку Александром звати. Гарно, правда?

— Гарно. А не шкодуєш… ну, знаєш… Просто… ти так рано завів сім’ю…

— Не жартуй старий, що раніше — то краще, мужчина має виховати сина…

— Посадити будинок і збудувати дерево. Чи щось таке, — пригадав собі Адріан і голосно гикнув. Він не звик до такої кількості алкоголю.

— О, дерев якраз буде море. Ми вже все вирішили. Яблуні будуть, груші, абрикоси посадимо. Свої закрутки робитимемо, а не магазинне купувати. У дядька сади, він нам допоможе!

Мацек замовив ще по два пива.

— А навчання?

— А нащо? Люди після універу не можуть знайти роботу, а в мене є все, чого я хочу. На будинок заробляю, на відпустки заробляю, а Кароліна знову чекає дитину. Ми трьох хочемо, краще чимшвидше, виховати, а тоді ще для себе пожити. А ти? — спитав нарешті. — Що в тебе чувати?

— Я до Лондона їду, живопис вивчатиму.

— Круто. То ти там улаштуєшся, там перспективи! А ця твоя дівчина, я на фейсі бачив, вона з тобою їде?

— Ні, вона школу закінчує цього року.

— Гарна така! Таке волосся й фігура струнка! Карольця після пологів погладшала, але вже на фітнес ходить. Ну, принаймні є за що вхопити. Я тобі скажу чесно, — він раптом посерйознішав. — Для мене родина — це найважливіше. І знаєш, я в неї першим був. Ну. І це важливо, старий.

Адріан замовив ще по пиву.

Потім повертався пішки, не хотілося їхати нічним автобусом. Подумав, що прогулянка піде йому на користь, хотілося все як слід обміркувати, але він боявся, що в автобусі його знудить, бо пива виявилося явно забагато. Добре, що батька вдома не було, бо той би йому влаштував головомийку! Боже, як сказати батькові, але ж він мусить, мусить, не можна стільки тримати це в таємниці! Він нікому не звірявся, жодній душі, бо ніколи не вмів бути відвертим. Може, зараз і не треба. Доки батько не повернеться. Доки канікули не скінчаться… Зупинився на мосту біля смітника й виблював, мабуть, усі ті шість пив, які вицмулив за вечір. Забагато. Він же стільки не п’є. І що це йому на думку спало? Щоб забути? Адже це однаково не дозволяло забути навіть на мить. Це лише підсичувало оте почуття в животі, цей страх і переконаність, що він найгірша людина на світі. І що б він тепер не зробив, однаково таким і залишиться. Йому не хотілося брехати: він не хотів дитини, не хотів бути батьком, що із цим тепер робити? Удавати, попри все? Він був не готовим до цього! Ніколи не припускав, що його життя зміниться за одну хвилину, за одну секунду. Може, навіть наносекунду, цю найкоротшу мить, після якої ніщо вже не буде таким, як раніше.

Лінка вийшла на Вольській і ще раз перевірила адресу в месенджері. Спершу їй було ніяково, хоча в житті їй уже траплялося зустрічатися з людьми, яких вона насправді не знала. Але тепер, невідомо чому, вона відчувала якийсь неспокій. Та коли Лідія відчинила двері, Лінці спало на думку порівняння: «Вона на тому самому шляху, що і я, тільки ще далі». Почула в голові цю фразу, але ще не до кінця знала, що все це могло б значити. Хіба що Лідія мала більший живіт. То й не дивно, якщо вона була вже на п’ятому місяці. Але її непокоїло інше. Це помешкання, занехаяне, жахливе, скрізь валялися якісь коробки, консервні бляшанки, упаковки з-під мороженої піци. Лідія знизала плечима:

— Колись я прибирала, але тепер не маю сили. Ну, розумієш, — усміхнулася вона.

Дівчата привіталися й потиснули одна одній руки, наче були спільницями в якійсь підозрілій справі.

— Ні, ну він від усього відмовився, каже, що це не його, — розповідала вона потім, пускаючи дим у вікно. Лінка не розуміла, як можна курити під час вагітності, але Лідія не вбачала в цьому проблеми. — Мати казиться, вітчим теж, мовляв, як цю дитину виховувати! Блін, я точно шкодую, а ти?

— Я?

— Ну, ти. Як там той твій?

— Ніяк, — стенула плечима Лінка. — Я з ним не розмовляю. Нехай собі їде вчитися до Лондона.

— А ти з ним не можеш поїхати?

— У мене випускні. Крім того, він, здається… Ну, не знаю. Здається, він не хоче ні дитини, ні мене.

— Але бабки платитиме?

— Не знаю, — Лінка похитала головою. Насправді вона не часто думала про гроші. Це здавалося їй чимсь принизливим.

— Нехай платить, як буде в Лондоні, то заробить, га?

— Ну, не знаю, він там учитиметься…

Лідія глянула на неї, мов Лінка була несповна розуму.

— Ну, але в якомусь кафе може підробляти, хіба ні? На дитину.

— Може…

— Той мій то кожній запхне. Вже на трьох дітей аліменти платить, блін, моя четверта. Дулю я побачу, а не бабки.

«Нічого собі, у неї справді капець, — подумала Лінка. У чувака четверо дітей?»

— Ну, але… Чому він тоді не залишився із жодною із цих жінок?

Ні, вона не хотіла здаватися нечемною, просто якось їй вихопилося це дурне питання. Може, невчасно.

— Блін, а як мені це в біса було знати? — відповіла Лідка. — Якби знала, то не стала б наступною.

— Так, звісно.

Лінка ще раз роззирнулася захаращеним приміщенням і подумала, що хоче звідси піти, хоч і не розуміла, чому. Просто в порівнянні із цим помешканням її власний дім видався безпечною гаванню. З мамою, вітчимом, Каєм. От тільки вона їм ще нічого не сказала. Може, саме тому, що боялася порушити спокій цієї гавані.

І ще одного вона боялася, хоч і не до кінця знала, як це висловити. Йшлося про маму й Каську. Те, що сталося з нею, Лінкою, могло спричинитися, що мама повернеться до минулого. А що, коли вона знову захворіє? Лінка знала, що депресія — це підступна потвора, яка може повернутися в будь-яку хвилину життя. Дівчина багато про це читала, довідавшись, що тоді коїлося з мамою. І було ще щось. Лінка боялася… авжеж. Боялася, що вчинить, як мама. Що просто все завалить, покине дитину, просто зламається, як берізка. І що тоді? Бо дитина не матиме батька. Каська теж не мала батька, який би її захистив. Що, коли вона не дасть ради, а її рідні не захочуть виховувати байстрюка? Невже маля потрапить до дитбудинку? Тоді, може, краще справді… Ні! Вона майже кричала на себе. Навіть не думай про це! Припини! Усе буде добре! Мільйони жінок народжують, і чимало виховують своїх дітей самі та якось дають собі раду! Припини! Ці жахливі думки руйнують тебе, руйнують усе добре, що ти маєш!

Та хіба можна просто позбутися поганих думок, викинути їх з голови? Це не прищ, не хворе горло, ніхто ще не вигадав ліків від цього, тож тривожні думки наростали, їх дедалі більшало.

Майже до середини серпня вони були тільки вдвох: мама й Лінка. Адам із Каєм поїхали до дядька, тобто Адамового брата. Це мали бути їхні «чоловічі канікули». Разом рибалили, плавали в озері, зрештою, погода була казкова. Мама щоранку йшла на роботу, Лінка відсипалася, а потому або не робила нічого особливого, або їздила до Наталії. На щастя, мама ні про що не розпитувала. Про поїздку Лінка пояснила, що Адріан знайшов роботу, і мама лише кивнула головою й не дуже цим перейнялася. Вона не допитувалася, чому Лінка не зустрічається з Адріаном. Зрештою, навіть невідомо, чи вона щось помітила, зазвичай мама поверталася досить пізно. Казала, що тепер, коли Адама і Кая немає, вона може надолужити свої проекти. Авжеж. Бідолашна мама, усе життя вона працювала, Лінка навіть не знала, чи крім грошей ця робота приносить їй бодай якесь задоволення. Їй здавалося, що ця фірма-монстр висисає з мами всі соки.

До справи Каськи поверталися рідко, точніше — ніколи. Лише три роки тому Лінка довідалася, що має сестру. Що в мами була ще одна дитина, яку та народила, коли Лінчин батько загинув в аварії. І що мама не дала собі ради, тому віддала дитину до сиротинцю, де Каська довго чекала, аби її вдочерили. У дівчинки були проблеми зі здоров’ям, ніхто не хотів узяти кволу, хворобливу дитину. Тепер у Каськи були прийомні батьки, а по ДЦП не залишилося жодних слідів. Мама намагалася її знайти, зрештою так і сталося, випадково, завдяки Лінці, бо виявилося, що дівчата ходили до одного класу…

Лінка тоді небагато про все це думала, але тепер замислювалася дедалі частіше, чому ніхто з рідних мамі тоді не допоміг. Чому краківська бабуся нічого не зробила? Невже вона справді не могла опікуватися малою? Це здавалося дивним, але Лінка боялася запитати. З мамою нелегко говорилося. Наче все й було добре, але Лінка завжди помічала в ній якусь тінь. І боялася, що події минулого, навіть, якщо то все згодом владнається, залишаться з нею назавжди. Може, просто є такі речі, які неможливо собі пробачити.

А поки що дзвоник у двері сповістив про приїзд Кая з Адамом, і те, що вдома знову буде гамірно й весело. Кай улетів до квартири, ніби торпеда, відразу кинувся до Фікуса, а тоді до Лінки так рвучко, що замалим її не перекинув. Звісно, Кай гадки не мав, що тепер на сестру не можна стрибати, битися з нею чи штовхатися. Звідки йому це знати?

— Каю, ти здурів?! — вигукнула вона. Але братик її зовсім не слухав, бо саме втягав досередини дві великі помаранчеві валізи, хизуючись перед сестрою своєю силою.

Її великий брат. Коли він устиг так вирости? Адже зовсім недавно вона водила його до садочка. А він от-от буде в третьому класі. Хоч би все було добре… Нещодавно виявилося, що в Кая дислексія, і треба з ним робити спеціальні вправи. Лінка пообіцяла допомогти, отже, доведеться решту канікул провести, навчаючи брата читати.

Кай страшенно забруднився, але разом із тим здавався щасливим. Ех, якби ж то повернутися в дитинство, коли найважливіше було видурітися, вибігатися, і не доводилося змагатися ані з нелегким вибором, ані з новинами, що змінювали все життя. Ну, може, не всім так щастить. Лінка подумала про сирійських дітлахів, і їй стало страшенно шкода, що вони не можуть мати такого дитинства, як Кай.

За братом прийшов Адам, який виглядав утомленим з дороги, та воно й не дивно: навантажений автомобіль і дитина, з якою можна було позмагатися, хто швидше читає, але в усьому іншому — аж ніяк.

— На жаль, у нього пронос, — сказав Адам, і всі зрозуміли, що мова йде про Кая, а Лінка навіть інстинктивно сахнулася вбік.

— Уже ні, — заперечив Кай. — Він був, бо дідусь наказував мені їсти старий курячий набір. А я казав, що це гидота.

Лінка вибухнула сміхом.

— Курячий набір? — запитала здивовано мама, намагаючись одночасно витерти хусточкою Каєві носа. Хлопчик виривався, він це ненавидів.

— Ми купили курку на суп, і на упаковці було написано: курячий набір, — пояснив Адам. — Але він зовсім не був старим.

— Мене нудило в машині, бо тато дав мені лише суху булку, і вона стала мені колом у шлунку. А я хотів піти до KFC.

— Я дав йому булку з маслом, бо в нього був пронос, — відповів Адам і зітхнув. — Може, змінимо тему? — додав він. — Бо зараз мене самого… Від таких розмов.

— Температури він не має, — зауважила мама.

— Певне, що ні, а чого б я її мав? — здивувався хлопець і гукнув пса, який підсковзнувся на килимку й розгавкався, аж у вухах лящало.

Що ж, Лінка знала, що хай там як, а нудьгувати їй тепер не доведеться.

Невдовзі виявилося, що їй доведеться не лише забути про святий спокій, а й про можливість усамітнитися, бо Кай цим анітрохи не переймався. Вона саме роздяглася, щоб раніше прийняти душ, бо почувалася страшенно втомленою. Аж раптом Кай ускочив до ванної. Вона спробувала затулитися одягом, але він виявився швидшим.

— Яка ти товста! — сказав брат, а Лінка заціпеніла. Невже це так помітно?

— Я піцу їла, — відповіла вона. — Багато піци.

— Ага, — відказав той і продовжував на неї витріщатися. І лише коли Лінка оговталася, то виштовхала його з ванної. Вона сподівалася, що він ні з ким не поділився своїми спостереженнями. Ретельно зачинила двері й глянула на себе в дзеркалі. Невже щось уже помітно? Невже це можливо?

Дівчата на форумах говорили, що впродовж перших трьох місяців нічого не видно, але інші стверджували, що це стосується лише пухкеньких, а в худих живіт помітний раніше. А вона ж завжди була худою. Блін! Розлючена Лінка стала під душ, а тоді переодяглася в спортивний костюм. У двері постукали, і вона відчинила.

— У тебе прокладок немає? — прошепотіла мама. — Мої закінчилися.

Лінка відчула, що червоніє. Прокладок? Справді, мабуть, вона їх має, старі й пожмакані. Бо ж сама ними досить давно не користувалася.

— Зараз гляну в кімнаті, — відповіла вона й швидко вийшла з ванної, щоб мама не помітила її зніяковіння. На щастя, та ніколи не була занадто спостережливою. Лінка знайшла кілька прокладок і тицьнула мамі. Вона сподівалася, що вже не здається такою червоною. Від усього цього їй аж недобре зробилося. Лінка сказала Каєві, що їла піцу, але насправді нічого не їла, бо вони з мамою були такі зайняті приготуваннями до приїзду хлопців, що забули про обід. Мама пообіцяла приготувати щось смачненьке на вечерю, питання тільки, чи зможе вона це їсти.

— Я хотіла приготувати в сухарях, щоб було, як у KFC, та якщо в Кая розлад шлунка, то вирішила потушкувати, — сказала мама, поставивши на стіл миску з тушкованим м’ясом. — Тут тільки морква й трішки сметани.

Кай здавався геть розчарованим.

— Мамо! Та немає в мене жодних проблем зі шлунком!

— Якщо завтра будеш здоровий, то я тебе навіть до KFC візьму.

Кай заспокоївся й почав дзьобати моркву.

Невідомо чому, та Лінка відчула, що страва смердить. Нічого не вдієш, таке тепер з нею траплялося, і це геть не залежало від свіжості страви й уміння кухаря. З іншого боку вона знала, що мусить їсти, заради себе й дитини, і приготована мамою їжа точно корисна. Але їй не хотілося цієї позбавленої смаку страви. Вона поклала ложку м’яса із соусом до рота й раптом відчула, що шлунок підкочується їй до горла. Ледве встигла до туалету. Спустила воду, але всі й так почули, як її нудило. Лінка старанно почистила зуби й повернулася до столу.

— Як ти почуваєшся? — стурбовано спитала мама.

— Уже краще. Я… мені недобре. Я нічого не їстиму.

— Бачиш, це таки вірус, — звернулася мати до Адама. — Я ж казала. А в нас є «Стоперан» про всяк випадок?

— Це не вірус! Вона обжерлася піцою! Тому й така товста й тепер ригає, — переконано заявив Кай. — Я теж ригаю, коли об’їмся.

— Каю, припини! — вигукнула мама. — Що це все значить?

Адам утупився в телефон. Він вочевидь уже був ситий родинним життям по зав’язку.

Лінка глибоко зітхнула.

— Це не вірус, — сказала вона. — І я нічим не об’їлася. Я вагітна. У мене буде дитина.

Запала мовчанка. Усі завмерли, заціпеніли, ніби хтось натиснув на кнопку «пауза» в серіалі. Ніхто нічого не сказав. І тільки Кай порушив тишу, репетуючи, що було сили:

— У Лінки буде дитина! У Лінки буде дитина!

— Заткнися! — сказала мама, а Кай, якому вона ніколи так не говорила, відразу розплакався, але верещати справді перестав. Лінка трохи почекала, що вони скажуть, та позаяк ніхто нічого не говорив, устала й пішла до себе. Вона теж мала всього цього по саме нікуди. І хоча й знала, що довго на самоті не побуде, усе ж хотіла бодай якось приготуватися до розмови.

— Як це взагалі сталося? — допитувалася мама.

«Ну й питання», — подумала Лінка.

— Я ж навіть не знала, що…

— Мамо, мені вісімнадцять років, — спокійно відказала Лінка. — Ти ж не думала, що я збираюся податися в черниці?

— Тобі аби жартувати. Якщо ти вже така розумна, то як могла допустити… Ви що, не стереглися?

— Стереглися, — відповіла донька. — Я навіть таблетки приймала.

— Таблетки! Відколи? Хто їх тобі виписав? Чому ти в мене не спитала поради?

— Мамо… — усе це почало її дратувати. Звичайно, вона розуміла, що буде скандал, але все-таки сподівалася, що вони поговорять по-людськи. — Це справді неважливо. Я їх приймала, але щось пішло не так. Ну, гаразд, я винна, запорола все, — Лінка відчула, що зараз розплачеться. Їй і так було важко, не хотілося вдаватися в жодні подробиці.

— Котрий це взагалі місяць?

— Третій, — зітхнула Лінка.

— А що Адріан? Що ви збираєтеся робити?

І це був момент, якого вона боялася найбільше. Як їй це сказати?

— Ви збираєтеся одружитися?

«Ох, мамо, якби одруження чи неодруження було найбільшою проблемою й питанням, я б до стелі від радощів стрибала», — подумала Лінка. І мовчала, бо що було казати.

— І що із твоїми випускними?

— Ну, побачимо.

— Що значить — побачимо?! — тепер мама вже кричала.

— Як це — що значить «побачимо»? Залежить, чи мені хтось допоможе чи ні.

— Треба негайно поговорити з Адріановим батьком! І з самим Адріаном!

Ой, мамо, щоб тебе це тільки не шокувало!

— Дай мені номер телефону до його батька.

— Не маю я його телефону.

— Ну, гаразд… — мати витягла телефон із кишені. — Адріан мені сам його дасть.

— Уже по десятій, мамо. Крім того… його батько на якійсь конференції.

«Боже, яке щастя, що вже так пізно», — подумала вона.

— Я недобре почуваюся. Хочу спати. Ти можеш піти? — попрохала.

Мама ще позітхала, а потім собі пішла. Авжеж, насправді їм ніколи не вдавалося нормально поговорити.

Лінка втомилася. Почистила зуби, не мала сили помитися. Натягла стару футболку й залізла під ковдру. Загалом вона відчувала полегшу, що все вже позаду, тобто ця розмова. Навіть не помітила, як заснула.

Єва Барська, Лінчина мати, полегші не відчувала. Власне вона не знала, що відчуває. Сіла на дивані й закрила обличчя долонями.

— Я вклав Кая спати, — сказав Адам. — Хочеш… ти хочеш про це поговорити? Може, зробити тобі чаю?

— Ні, дякую, я тут воду маю. Я… мені треба про все це подумати.

— Ну ж бо, вище голову! Це ж не кінець світу. Адріан хороший хлопець, відповідальний, якось вони все це залагодять. А може, ти засмутилася, бо станеш бабусею? У твоєму віці… — спробував пожартувати він.

— Припини. Просто це… Вона ж іще така юна.

— Ти теж була юна!

— Але ж не настільки, а крім того…

Адам погладив її долоню, але Єва вся заціпеніла.

— Ти теж мала проблеми, до того ж, гірші, — мовив Адам. Бо це була правда. От тільки вони про це майже не розмовляли. Він знав, що минуле стримить у ній, наче скалка, яка так уросла в тіло, що зробилася геть невідчутною, та коли спробувати її витягнути, біль міг бути надто дошкульним, аби його стерпіти.

— Я не хочу про це говорити, пробач, — сказала вона, але затримала його руку. Адже з ним це не мало нічого спільного. Він був найкращим, що трапилося в її житті. Задля нього Єва відмовилася від минулого й колись прийняла рішення не повертатися до того, що сталося. Якийсь час, доки могла. Заради нього жила в брехні, бо занадто боялася, що коли він про все дізнається, то не захоче з нею залишатися. — Я кохаю тебе, Адаме, — додала вона. — Дякую, що ти є.

— Усе гаразд. Я теж тебе кохаю. Сподіваюся, що колись… колись ти зможеш мені відкритися.

Вона кивнула головою. А тоді вдавала, що читає, та думками була в минулому. Довго сиділа в темряві й пригадувала, як чекала на першу дитину. А тоді на другу. Може, вона могла б поставитися до Лінки лагідніше, ніж її мати до неї самої.

— Ти маєш їм сказати, зрештою, вони ж твої батьки! — Кіт душком вихилив рештки пива й зім’яв бляшанку. Від пива ставав страшенно балакучим. — Ти на п’ятому місяці, невже, збираєшся їм сказати, коли дитина вже народиться?

— Може. Вони на мене образилися, особливо батько. Ти ж знаєш.

— Знаю. Насправді це я міг би ображатися, і загалом так і є, але вони твої батьки! Блін, треба поважати батьків! Принаймні матері скажи. Ти ж можеш їй просто подзвонити.

«Може, він і правий», — подумала тоді. Кіт говорив розсудливо. Може, вона справді повинна поступитися, тим більше, що мати й так… Єва добре знала, як виглядає життя з її батьком.

— Добре, — відповіла вона. — Будь ласка, не пий більше, — попрохала, бо він знову відчинив холодильника.

— Не перебільшуй, — знизав плечима Кіт. — Два пива можна випити. Ти ж іще не народжуєш.

Зітхнула. Якось воно все було… не так. Не так, як на початку.

Зі Збишеком, якого друзі називали Котом, вона познайомилася в пункті ксерування. Вона, студентка третього курсу польської філології, саме закінчила копіювати конспекти, він заходив, щоб видрукувати якісь рахунки, бо вдома зламався принтер. І коли Єва вже відійшла від ксерокса із цілим стосом копій, то спіткнулася об килимок біля порога, і всі аркуші впали йому просто під ноги. Збишек негайно кинувся, щоб їх підняти, вона теж, так вони й зіштовхнулися на тому килимку. І це було мов грім з ясного неба. Кіт. Вродливий, із каштановим хвилястим волоссям, високий. Він уже закінчив університет, працював програмістом, добре заробляв і мав гарну посаду. Проте водночас залишався таким хлопчакуватим і неймовірно привабливим. Та й вона була дуже вродливою зі своїм темним волоссям до пояса, струнка, мов ланя, з ясними сірими очима й прегарними вустами. Ця зустріч просто не могла бути випадковою! Щоправда, вдачу мали протилежну: він був сміливим, а Єва боязкою, він балакучим, а вона стриманою, Збишек обожнював спорт, адреналін, вечірки, а вона воліла вчитися. Він мріяв про захопливе життя, мандрівки, та водночас і про створення сім’ї, про власний дім, про дерево, яке посадить, точніше, про багато дерев. А вона… вона мріяла про розвиток. І дуже потайки — про те, щоб залишитися в університеті. Написати дисертацію. Їй подобалася наука. Але ж протилежності притягуються, це кожному відомо. Невдовзі Кіт і Єва стали нерозлучними. Найчастіше зустрічалися в нього або десь разом ходили, бо він не міг довго всидіти вдома. Вечірки, концерти… У неї вдома були тільки двічі. І краще б цих двох разів не було взагалі.

Той перший раз. Кіт просто собі зайшов. Просто так! Але Єва вважала, що час познайомити його з батьками. Вона так боялася! Що скаже батько. Власне вони й не розмовляли взагалі, але батько зненавидів Кота ще навіть нічого про нього не знаючи.

— Викинь собі його з голови, — наказав тоді, а мати лише притакнула, як завжди.

— Чому? — спитала Єва.

Але батько не хотів з нею говорити. Лише рукою махнув. Тоді він уже рідко озивався. Сидів у себе, втупившись у стіну. Або пив. Або спав, затуманений ліками. Навіть на матір рідко кричав і давно не підносив на неї руку. Ніби сили його полишили. Таблетки позбавляли його навіть цього бажання. Єва навіть дужче боялася, коли батько був таким. Наче зомбі або хтось чужий. З тим колишнім вони з матір’ю вміли собі давати раду, навчилися за довгі роки. Треба було йому поступатися, прислухатися, стежити, у якому він настрої, якщо в гарному — то можна було жити. Він навіть був добрим, із почуттям гумору, розвиненою уявою. Іноді. Та коли скаженів, то міг штовхнути матір. Або вдарити її. Наче й нічого особливого, але Єва постійно боялася. На неї він жодного разу не підняв руку. Лише кричав. Єва навіть думала, що, може, якби він і до неї ставився так само… Може, мати з ним би розлучилася. Але вона вважала, що він так настраждався… Якби можна було отримати науковий ступінь з уміння пробачати, вона б точно його мала. От тільки раніше вони звикли до його настроїв, його люті й несподіваних нападів ніжності. А тепер… Тепер це було геть незрозумілим. Він майже нічого не говорив, але це скидалося на життя поруч із тигром, що повсякчас готується до стрибка.

Чому він сказав викинути його з голови? Цього Єва не знала, але їй зробилося прикро. Усе-таки батько. Вона сподівалася, що він, може, зрадіє. Що й вона, як усі люди, має хлопця. Але батько вже зник у своїй кімнаті.

А Єва собі Кота з голови не викинула. Навпаки, думала про нього дедалі частіше. Тим більше, що зажевріла надія на те, щоб покинути рідний дім. Надія на нормальне життя.

Ну, а той другий раз, коли вони прийшли сказати про весілля, і про те, що Єва Житеме в нього, і коли прийшли разом з мамою Кота, яка задля цього приїхала з-під Варшави — тоді вже була справжня катастрофа. Жахливий вибух. І через віщо? Чому? «Який він страшний, — подумала тоді Єва. — Він… він як фашист».

— Що ж, це ваше рішення, — мовила мати. Світло лампи відбивалося в скельцях окулярів, як у двох дзеркалах. — Щоб потім не жалкували.

Батько, після того вибуху, уже тільки мовчав. Мовчав, коли віталися, тоді репетував, тоді знову мовчав, а коли вони сказали про весілля — просто вийшов з кімнати.

Кіт наче прикипів до крісла, а Єві було соромно, так жахливо соромно.

— Чому ви мене так не любите? — спитав Кіт, як завжди відверто. — Бо ваш чоловік… Я розумію. Це нелегко.

— Та ні. Хіба?

Єва нічого не говорила, як завжди. Просто соромилася.

— Може, ви не повинні так поспішати. Шлюб — це серйозна річ.

— Я серйозний, — відказав Кіт. — І кохаю Єву.

— Ти вагітна, Марисю? — мати проігнорувала Кота й утупилася поглядом у доньку, пронизуючи наскрізь, наче лазером.

І тоді Єва сказала. Це було геть на неї несхоже.

— Ні, мамо, не вагітна. А якщо ти так ставишся до мого нареченого, то взагалі не приходь на наше весілля! Ані ти, ані батько! Ага, і не кажи мені «Марисю». Мене звуть Єва. Ходімо, — і потягнула його за руку. На столі зали_: шилося блискуче шлюбне запрошення. Молода пара: вона в серпанку, у гарній білій сукні, він — у темному костюмі, обоє оточені сердечками й квіточками. На запрошенні, а невдовзі й у дійсності.

І що — тепер просто так їй подзвонити? Тоді, відразу після розмови, вона зібрала всю свою мужність, подзвонила й попросила пробачення. І ще раз запросила маму на весілля. Лише її, бо про батька не було й мови. Але мама, зрозуміло, не прийшла. Не допомагала їй вибирати сукню чи букет, не укладала весільного меню. Навіть не обняла. І взагалі не з’явилася, хоч Єва до останнього сподівалася, що та передумає. А весілля… Воно було справді чудовим. От тільки Єві чогось, чи то пак, когось на ньому бракувало. Вони жодного разу не розмовляли після того дзвінка. Ані про її шлюб, ані як їм живеться. І вже точно не про те, що сказав їй батько.

Подзвонила. Приїхала. Батька, на щастя, не було. І Єва видушила:

— Я вагітна, мамо.

Усе мало бути не так… Вона сподівалася, що мама все-таки зрадіє. Бо ж вони з Котом були разом, щасливе й любляче подружжя. Сім’я. Дім.

— Ах, яка чудова новина!

Єва не була певна, та їй здавалося, що в материному голосі вчувалася іронія.

— А твій університет?

— Я довчуся, мамо. Захист у травні. Ще встигну.

— От і чудово.

Вона ще хотіла їй сказати, що збирається залишитися на кафедрі, писати дисертацію, але не наважилася. Боялася, що мати її висміє.

— А майбутній татко радий?

— Так, — відповіла донька.

— Це добре. Ага… і не думай собі, що я доглядатиму твою дитину. Тобі відомо, що я працюю.

Звісно. Вона завжди працювала. Журналістка у великій загальнопольській газеті. Робота завжди стояла на першому місці, навіть тоді, коли Єва була маленькою. Робота й батько. Тільки ці дві речі й були для матері важливими. Ні, вона не сподівалася, що мати доглядатиме її дитину, але… чекала, що та скаже щось ніжне. Будь-що.

Усе мало бути не так. Після цієї розмови Єва повернулася додому дуже пригніченою.

— І як усе було? — спитав Кіт.

Єва лише похитала головою.

— Ти ж знаєш, яка вона. Сам бачив. Батько налаштував її проти тебе, а власної думки в неї немає.

— Знаю, — зітхнув він. — Ходи до мене. І не переймайся більше. У нас буде дитина, і це найважливіше. Я збираюся взяти кредит на будинок, знаєш? Дитині потрібен садок, якийсь простір. Звичайно, де-небудь за містом, але щоб було гарне сполучення із Краковом. Що скажеш?

Єва не знала, що сказати. Трохи цього всього було забагато. Думала про омріяну дисертацію. Але за таких обставин, мабуть, доведеться про це забути…

Наталія переглядала фотографії, які привезла їй Лінка. На них були дівчата з реабілітаційного центру, точніше те, що в них найкрасивіше. В однієї вуста, в іншої руки й навіть вухо. Але не могла на них зосередитися, бо слухала розповідь про родинну драму.

— А ти знаєш, про що вона мене спитала? Знаєш, яким було перше питання?

— Ні, не знаю, — відповіла Наталія, вдивляючись у фотографію із зображенням своїх очей. Гарні очі, з густими віями й чітко окресленими бровами. За легенькою вуалькою.

— Як це взагалі сталося. Розумієш? Як це ВЗАГАЛІ сталося.

— Тобто, вона не знала, що ти з ним спиш?

— Мені здавалося, що це зрозуміло.

— Мабуть, не для матерів, — цього разу Наталія піднесла ближче до світла фото долонь Агнешки, дівчини, котра змагалася з булімією. Червоний лак на чорно-білому фото був темно-сірим, але це добре передавало красу гарних, старанно пофарбованих нігтів.

— Дай спокій! Вона була в щоці. Адже не щодня довідуєшся, що станеш бабусею. Але… Як вона відреаіувала на те, що зараз між тобою й Адріаном?

Лінка знизала плечима.

— Ніяк. Я нічого їй не сказала. Ну, якось… вона так мене рознервувала, що не було нагоди. Чесно. Мені хотілося, щоб вона собі пішла.

— Ой, Лінко, ти маєш їй сказати.

— Та знаю. Найбільше боюся, що вона сама йому зателефонує, або його батькові, хоч, на щастя, не має його номера. А знаєш, мені тут добре! — спробувала змінити тему. Роззирнулася навколо. Перебування на природі, мабуть, добре впливає на всіх, у кого є якісь проблеми, тож і для цих дівчат це важливо. — Тут так гарно, справді.

— Так. Знаєш, мені взагалі не хочеться повертатися додому. Я розумію, що це дивно. Здавалося б, кожен тільки й мріє, щоб опинитися вдома, але це не так. По-перше, нам тут допомагають, щодня якісь заняття, підтримка, у всіх нас схожі проблеми, тож є з ким побалакати. По-друге, ти сама сказала, що тут гарно. Ця тиша й природа справді діють заспокійливо. А по-третє… гм, здається, що мені буде складно повернутися до школи й звичайного життя. Я боюся, що не впораюся, не дам ради.

— Та що ти. Але чому?

— Мені важко в цій школі, там дуже високий рівень, я ж раніше теж не дала собі ради, із цього все й почалося. Так чи сяк, воно мені точно не допомогло. А що, коли все почнеться знову?

— А якщо піти до іншої школи?

— Ще раз?

— А до старої?

— Мабуть, це неможливо.

— Чому?

Наталія зітхнула.

— Не знаю. Але це якось по-дурному.

— А от і ні. Ти багато пропустила, доведеться надолужувати, може, ти трохи знизиш планку?

— Може. А що із твоєю школою?

— А що може бути? Я ж іще не народила, а потім побачимо. Чого здіймати бучу. У мене там усі халявщики, може, і до мене поставляться поблажливо.

— Я б на твоєму місці поговорила з директоркою.

— Наталіє, на все свій час. Я ще навіть у лікаря не була…

— Що?! Як це — не була в лікаря? — Наталія відклала фотографії й підвелася.

Нотації мені читатиме, чи що? — подумала Лінка.

— Ну, не була, — знизала плечима. — Бо я не знаю, що йому сказати.

— А що ти маєш йому сказати, крім того, що ти вагітна, і він повинен тебе оглянути?

— А якщо він запитає, де батько дитини й таке інше?

— То скажеш, що на роботі. А чого це має його цікавити, до біса? Лінко, ти справді повинна піти на огляд.

— Знаю, — зітхнула Лінка. Вона розуміла, що подруга права.

Коли подзвонила її мати, Адріан зрозумів, що таємницю викрито. Що всі вже знають. І тепер це все — лише питання часу. Відклав етюдник. Натхнення однаково не було.

— Доброго дня, Адріане. Здається, ми повинні поговорити.

— Звичайно, — видушив він.

— А поки що, будь ласка, дай мені номер телефону твого тата.

— Тата немає у Варшаві.

— А коли він повернеться?

Не міг же він брехати.

— Сьогодні. Сьогодні повернеться.

— Ага, це добре. Продиктуєш мені номер?

Продиктував. А що було робити? Лінчина мати роз’єдналася. А він сидів у кімнаті, міркуючи, що можна зробити. Утекти? Вистрибнути з балкона? Знову напитися? Що, до біса, можна зробити? Був ранок, батько повертався по обіді. Доти він у безпеці. Вирішив почекати на розвиток подій і не здаватися передчасно. Відклав етюдник і взявся до малювання. Це Адріан любив найбільше. Може, це дозволить йому не думати й перечекати. Не наробити дурниць. Він їх уже однаково забагато накоїв… Подумав, що батько його якось від цього… порятує. Звільнить. Принаймні скаже, що робити далі. Блін, якщо батько вважатиме, що йому не треба їхати вчитися до Лондона — нічого не вдієш, він погодиться! Навіть, якщо накаже з нею одружитися… Ні, ну це ж дурниці, ми ж не в дев’ятнадцятому столітті живемо, щоб у таких випадках треба було конче женитися.

Коли витягав чисте полотно із шафи, звідти випала картина. Лінчин портрет. Один з перших портретів, який він з неї намалював. Світло-каштанове кучеряве волосся (ще не руде), легенька усмішка, вуста, які він так любив. Навіщо вона це йому зробила? Навіщо зіпсувала їхнє кохання? Адже вони могли бути разом щасливі. А тепер? Навіть розмовляти з ним не хоче. Відразу вирішила, що він… от-от. Найгірша людина на світі. А це ж не його провина! Він теж повинен вирішувати, що буде далі, правда? Чи те, що вона завагітніла, автоматично означає, що він мусить займатися дитиною? А що, якби було навпаки? Якби лише він хотів дитини? Чи народила б вона лише тому, що він хотів? Певне, що ні. Бо жінки сприймають дітей, як власність, наче це тільки їх стосується. І дуже дивуються, що хлопець від слова «дитина» не підстрибує від радощів! Дуже, дуже дивуються!

Увіпхнув полотно до шафи. Не хотів навіть дивитися. Може, слід його перемалювати. Він не хотів, аби щось нагадувало йому, як могло бути, якби вона не виявилася такою дурною! Такою безнадійною дурепою! Витягнув інше. Заходився малювати, як шалений. «Я ще всім покажу! — думав. — Ще побачите!»

Лінка поверталася від Наталії пізніше, ніж планувала, ще й телефон розрядився на додачу. А залишилася там на довше, бо нарешті разом з дівчатами вибирали фотографії для виставки. Дівчата так ними захоплювалися! Розклали їх на широкому столі, і вже це виглядало, як виставка! Чорно-білі фрагменти облич і тіла. Вуста. Очі. Руки. Ступні. Кісточки рук і ніг. Волосся. Неймовірно. Лінка усвідомлювала, що попри брак досвіду, вона обрала важливу тему й добре впоралася із завданням. Вона не зіпсувала фотографії, найважливіше було повідомити. Вона фотографувала аноректичок і булімічок так, наче то були звичайні дівчата. Бо вони й були звичайними дівчатами, принаймні їй хотілося, щоб глядачі в це повірили.

Тоді хтось приготував холодний чай з малиною, іще хтось салат, і раптом зробилося дуже пізно.

Лінка хвилювалася. Може, тому, що усвідомлювала, що розмову з рідними не закінчено. І що тепер суперечка з мамою, яка сердитиметься через її запізнення, буде ще важчою. «Хоч би все було добре, — подумала із притаманним їй оптимізмом. — Хоч би взагалі ніхто не хотів зі мною розмовляти про цю незаплановану вагітність, яка всім довкола ускладнює життя, про мою недосвідченість, молодість і цілковиту безвідповідальність, та ще про батька дитини, який хоч і відомий, але разом з тим його мовби й немає». Лінка відчула, що дуже втомилася. І добре знає, що продовження розмови мусить бути, але їй так хочеться, щоб це сталося не сьогодні. Від початку вагітності вона боролася із сонливістю, може, це було навіть гірше, ніж напади нудоти, бо вони швидко минали, а от спати хотілося постійно. Лінці здавалося, що вона ходить і позіхає, і що спання зробилося її улюбленим заняттям, хоч вона ніколи не була такою сплюхою, як, приміром, дехто з її подружок. А тепер? Вона заплющувала очі й мріяла про м’якеньку постіль. Мабуть, якби їй запропонували: піти на вечірку чи лягти спати, вона б обрала останнє (щоправда, на вечірки її останнім часом не запрошували, тож вибирати не доводилося — вона просто собі спала досхочу та й годі).

Обернула ключ у замку й почула чиїсь голоси. А тоді ввійшла до кімнати й побачила, що всі сидять біля столу. О ні.

Мама. Адам. Адріанів батько. І сам Адріан.

О Боже. Ні, не сьогодні. Але все вже відбувалося, і немає на те ради.

— Добре, що ти прийшла. Де тебе носило? — запитала мама. — Я тобі дзвонила.

— Сорі. Телефон розрядився. Я була в Наталії, у центрі.

— Ти не повинна так вештатися вечорами. У твоєму стані…

Ні, вона точно цього не витримає довше.

— Припини, мамо, зі мною все гаразд.

Адріан підсунув їй стільця.

— Сідай, — сказав.

Усі здавалися сумними чи приголомшеними. А найдужче — Адріанів батько, який узагалі не проказав жодного слова. Адріан, зрештою, теж. Утупився у свої руки на столі. «Вони сидять, мов на поминках», — майнуло Лінці в голові. Оце так. Звістка, яка для багатьох людей була б радісною, вочевидь може декого прикро вразити. Сіла на стільці й стала чекати на розвиток подій.

— Як ви собі уявляєте виховання дитини? — почувся материн голос. — І, звісно, є фінансові питання. Адже діти не працюють, тож як, власне… — розмова була важливою, але Лінка від утоми почала куняти. Сонливість виявилася сильнішою. Позіхнула. Голоси зливалися в повітрі, лунали хором, якоїсь частини Лінка просто не чула.

— Я вражений, — пролунав голос Адріанового батька. — Про все довідався лише щойно. Ви ж самі розумієте… Я просто шокований. Ми повинні все це обговорити, якось вирішити… Із сином.

А син сидів і мовчав. І цього голосу бракувало.

— Я питала в доньки, чи планують вони побратися. Але вона не відповіла. Ми вважаємо, що не варто поспішати, але найважливіші питання треба вирішити…

— Так, наприклад, де вони житимуть. Вони ще такі юні, але, може, треба… Я сам не знаю, — спохмурнів батько Адріана. — А що ви про це думаєте?

«Вони ж не знають, ні про що не здогадуються», — подумала Лінка, і враз уся її втома де й поділася. Про що це вони взагалі? Ну, про що?

Якусь мить вона сиділа, мов закам’яніла, але тоді щось у ній урвалося. А може, щось навпаки виросло. Сон мов рукою зняло. Лінка підвелася й кахикнула.

— Я хочу дещо сказати. Бо бачу, що тут, власне, ніхто не знає, як насправді все виглядає. А виглядає так, — вона вже розійшлася, — що Адріан… — почувши своє ім’я, хлопець здригнувся й підвів на неї погляд. Вона розуміла, що мусить будь-що не розклеїтися, не заплакати. — Що Адріан… не хоче цієї дитини. І сказав мені про це відверто. І про те, що він хоче вчитися в Лондоні, тож, зрозуміло, радше не братиме участі у… гм, вихованні дитини.

Адріан похнюпився.

— А ще скажу, що мені сумно, що я прошу пробачення в мами й Адама… і в Кая… що все так вийшло, але це моя провина, і я спокутуватиму всі наслідки того, що сталося. Розумію, що не можна нікого примусити, аби він любив… — здавалося, що Лінка от-от заплаче, але вона втрималася й переконала себе, що не можна вживати такі емоційні слова, — … щоб виховував дитину, якщо він до цього не готовий. Можете вирішувати якісь інші… питання. Але не те, що стосується нас.

Вона зухвало глянула на Адріана, але він продовжував сидіти, похнюпившись, тож вона могла дивитися хіба що на його розкуйовджене, як завжди, волосся. Волосся, яке її пальці так любили пестити. Ні, не можна їй розклеюватися. Принаймні вона сказала, що хотіла. І вона не слабка, як він. Не ідіотка. Лінка сіла.

І тоді встав Адріанів батько. Він був таким розлюченим, яким вона не бачила його жодного разу.

— Це правда? — спитав спершу тихо, а тоді закричав на Адріана. — Це правда?! — Прошу мені пробачити, але я мушу поговорити із сином. Ми б могли… могли повернутися до цієї розмови пізніше? Наприклад, завтра?

Мама кивнула головою. Бо кожен розумів, що в такій ситуації немає жодного сенсу продовжувати. Батько із сином вийшли. Адріан жодного разу навіть не глянув на Лінку. Спершу вона думала, що він міг би бодай щось сказати. Наприклад, що це все не так, що насправді він хоче цю дитину, будь-що хоче бути з Лінкою. Але цього не сталося. Він мовчав і таким чином лише підтверджував усе сказане раніше. «Отже, дива не буде, — подумала Лінка. — Нічого не вдієш. Доведеться із цим жити».

Адріан майже вилетів на сходову клітку, так сильно штовхнув його батько. Він і не підозрював, що старий може бути таким агресивним, ніколи його таким не бачив, тож і не очікував.

— Ти, негіднику! — кричав батько. — Що ти наробив! Чорт забирай! — а тоді ввіпхнув його до автомобіля й за всю дорогу не вимовив жодного слова. Аж удома.

— Тобі що, геть розуму забракло? Змайстрував дівчині дитину, а тепер хочеш її покинути?

— Це вона мене вплутала в це все, вона винна! — Адріан не розумів, чому батько не може збагнути, що це не лише його провина. Чому він з ним такий суворий? Невже він його зовсім не любить? Навіть трішечки? — Чому тільки вона може щось вирішувати?

— Що вирішувати? Коли ти пішов з нею до ліжка, то все вирішив, не розумієш, негіднику? Ти прийняв рішення, що рахуватимешся з наслідками!

— Вона сказала, що приймає таблетки, звідки я міг знати… Раніше я застерігався, і нічого не було!

— Ти справді не розумієш. Нічого не розумієш.

— Не розумію, чому я мушу за все відповідати, чому повинен змінювати свої плани, чому заслуговую на покарання, якщо я не завинив?

— Знаєш що? Добре, що твоя мати померла. Якби вона була жива — у неї б розірвалося серце. Вона завжди виховувала тебе порядною людиною, вразливою до проблем інших. Доброю людиною.

— Звичайно! Якщо вона була такою чудовою, тоді чому ти не був з нею щасливим?

— Замовкни! Я не покинув її, не залишив. Я — порядна людина.

— Ну, звісно. А я — найгірша людина, бо кажу, що думаю.

— Ні, бо в тебе немає честі. Ти навіть не знаєш, що це слово значить. Але подумай ще й прийми відповідне рішення. А взагалі… — батько трохи охолонув і нарешті сів. — Ти її кохаєш? Адже ви були такою чудовою парою!

— Раніше кохав, — відповів Адріан. — А тепер… Не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Ну, не знаю, — відповів син, а тоді знову затулив обличчя долонями. І так сидів, доки не почув, що батько підводиться й іде до себе.

Лінка відчинила двері. Клямка затиналася, треба було добряче на неї налягти. Будинок поліклініки вочевидь вимагав ремонту. Фасад облущувався й відлякував латками, де фарба вже відпала, утворюючи неправильної форми плями, наче ознаки якоїсь болячки. Та й усередині було не краще. «Як люди можуть звикнути ходити до лікаря?» — подумала вона. Лінка це ненавиділа. Ще й мама така мовчазна. Могло б здаватися, що Лінка йде до онколога з якоюсь невиліковною пухлиною. Таким був вираз маминого обличчя. Звичайно, довелося начекатися, бо хоч талончик і був на певну годину, та обидві швидко зрозуміли, що перед ними ще купа людей. Нарешті ввійшли до кабінету. Лінка перша, за нею — мама, мов похмура тінь.

— Слухаю вас, — озвався лікар. — Що вас до мене привело?

Він був огрядний, жирний, із землистою шкірою і якимись похнюпленими вусами. Скидався на сома, а вираз обличчя мав такий сумний, неначе хтось щойно впіймав на гачок його найліпшого друга. Лінка перевела подих і вже збиралася заговорити, аж тут озвалася мати.

— Моя донька вагітна.

Лінка відчула, як усередині все закипає. Знову вона лізе не у свої справи. Невже з нею щось не так?

— Мамо, я не глуха й не німа, і не інвалід, я цілком можу сказати сама.

— Пробач, — відповіла мама й глянула на лікаря, неначе шукаючи підтримки, але він звернувся до Лінки.

— Слухаю вас. Що вас до мене привело? — повторив запитання. Попри свою зовнішність мав лагідний голос, заспокійливий, хоч, може, трішки лінивий. Що ж, воно й не дивно. Впродовж години, яку Лінка з мамою тут просиділи, він прийняв уже шістьох пацієнток. Загалом це явна нудьга.

— Я… ну, я — вагітна, — відповіла Лінка, а тоді виклично підняла голову.

— Справді? А ми в цьому впевнені, чи нам тільки так здається?

— Впевнені… Тобто я впевнена. Я тест зробила.

— А-а-а, — зітхнув лікар, мов не довіряючи тестам. — А які аналізи?

— Жодних. Я прийшла вперше.

— Дата останніх місячних? Коли в нас востаннє місячні були?

Лінка всміхнулася. Якби не ця ситуація, вона б, мабуть, вибухнула реготом. «У нас»? То у вас теж?

— 24 травня… але я не впевнена, чи то були місячні. Я почала приймати таблетки, і все було… якось по-іншому.

— По-іншому. Авжеж. Це нормально при застосуванні гормональних контрацептивів. А потім уже таблетки не приймали?

— Приймала. Тому й не розумію…

— Авжеж, — лікар почухав шию. — Якісь отруєння, нудота, антибіотики, пронос?

— Ні, але… я неправильно почала їх приймати, бо не з першого дня циклу, а з іншого. А тоді якось забула й прийняла наступного дня.

— Авжеж. Знаєте, — цього разу глянув на Ліичину маму, — навіть, якщо й не забувати, то іноді воно не діє. Я знаю жінок, які завагітніли, незважаючи на гормональні пігулки, хоч це й-рідко трапляється. Але буває. Роздягаємося.

Лінка знову всміхнулася, хоч і почувалася напружено. Роздягаємося? І ви теж? Раптом уявила собі, як лікар знімає халата й залишається в самих трусах. Може, ще й мамі роздягнутися? Вона ковзнула поглядом по матері, яка стояла, стиснувши вуста. Що ж, їй вочевидь було не смішно, а вираз обличчя так і промовляв: «Краще заспокойся».

Лікар витиснув гель на ледь опуклий Лінчин живіт і почав водити головкою апарата УЗД. За весь час він не проронив жодного слова, і Лінка занепокоїлася.

— Усе гаразд? — прошепотіла вона.

— Якнайкраще. Живий плід, один, серцева діяльність помітна…

— Це хлопчик чи дівчинка?

— Ще зарано, — усміхнувся лікар. — Може, за місяць довідаємося. А тепер так: розміри плоду вказують на термін тринадцять-чотирнадцять тижнів. Це відповідає названій вами даті. Треба зробити нормальне УЗД, якраз на 14 тижні й робиться, але не на такому апараті. Це важливе обстеження, слід виключити вади, все зміряти, приблизно визначити вік плоду. Треба терміново це зробити…

— Бачиш, я тобі казала! — буркнула мати.

Господи, ну чому вона все псує. Лікар глянув на неї поглядом басета, але панічного настрою явно не поділяв.

— Зараз про все домовимося, — продовжував він. — А тепер послухайте, — і натиснув на якусь кнопку, а Лінка раптом почула звук, наче їхав потяг. Або мчав табун коней.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Серцебиття дитини. Чуємо?

— О Боже, — тільки й видушила Лінка. — О Боже.

За мить він вимкнув апарат — і зробилося тихо.

— Ну, що ще? — він знову почухав шию. — Важкого не піднімаємо, не перевтомлюємося, фіранки не вішаємо, багато вітамінів, багато м’яска… Птицю, птиця просто чудова…

Так… Аналіз крові зробимо, на цукор, на це обстеження приходимо натще, вісім годин не їмо, хіба що чайок без цукру можна випити.

І встав, наче показуючи, що візит закінчено, тож і вони підвелися й за хвилину вийшли з кабінету.

— Як ти поводишся? — крикнула мати. — Сорому через тебе наїлася!

— Це я через тебе сорому наїлася! — закричала й собі Лінка.

Вона дуже шкодувала, що на обстеження не пішла сама. Або з Наталією. Записалася на УЗД, а тоді щось вигадала й ушилася. Вона просто мусила побути бодай трохи сама. Сказала, що піде погуляти до Саксонського саду, бо їй хотілося трохи посидіти на сонечку, а матері однаково треба було їхати на роботу. От і добре. Бо мамина присутність Лінку тільки дратувала.

Єва Барська сіла в трамвай, де людей, на щастя, було небагато, бо вже минула одинадцята. О цій порі громадським транспортом користувалися хіба що пенсіонери, студенти й молоді матусі. Вона була дуже схвильована. З одного боку, на Лінку просто сердилася. Після всього, про що вона вчора довідалася… Що ж, можливо, виховання й догляд дитини ляже на них. Якщо Адріан не братиме в цьому участі… А вона не була впевнена, що їй цього хочеться. Чи їй узагалі хочеться присутності маляти в її житті, чи ні. Єва вже мала досвід і добре знала, якими бувають малі діти. А Халінка… Що ж, вона просто дивиться на все по-дитячому. Донька взагалі не здавалася враженою. Не усвідомлювала, як це змінить її життя. Життя всієї родини.

Звісно, коли вона сама була вагітна Лінкою, то була дуже молодою, але ж мала вже чоловіка. Квартиру. Може, їй бракувало підтримки рідних, але могла обійтися й без неї… А коли народилася Лінка, після тривалих, складних пологів, Єва почувалася задоволеною й щасливою, принаймні певний час. Дитина здавалася здоровою та спокійною, Єва захистила магістерський диплом, усе життя попереду! І амбіції. Щоправда, Кіт, коли вона згадувала про дисертацію, дорікав їй, мовляв, це все її примхи, спершу треба виростити дитину, а тоді знайти роботу, хоч би й у школі, але вона затялася, аби робити щось для себе. Ех, спогади. Без кінця вони повертаються…

— Пошукай роботу в школі. Якщо не тепер, то через рік. Подумай, у тебе були б літні канікули, і зимові, багато часу для сім’ї, — сказав Кіт. — Це непогана робота для жінки.

— Але я…

«Хочу продовжувати наукову кар’єру, — доводила вона подумки. — Хочу робити те, що мені подобається. Я не хочу… не хочу працювати в школі».

Але переважно вона нічого не казала. Розуміла, що дитина замала, що нею треба займатися, адже її навіть не було, з ким залишити. І тоді вперше Єві зробилося сумно. Вона раптом відчула себе ув’язненою. Минав липень, серпень, а вона тільки й думала, що нічого хорошого на неї не чекає. Якось на прогулянці зустріла свою наукову керівницю, Капусцінську. Та спершу позахоплювалася дитиною, а тоді сказала, як завжди, без зайвих околясів:

— Ти маєш щось робити, бо помреш від нудьги. Адже можна скласти іспити до аспірантури.

— Я знаю… — відповіла Єва. Бо їй і справді це чудово було відомо. — Але це… складно. А місця взагалі є?

— У нас поки ні. І набір уже відбувся. Але у Варшаві…

— У Варшаві?

«Маячня, — подумала вона. — У Варшаві. Іще чого!»

— Я знаю одного професора. Печериця зветься. Він займається тим, що й ти. Міг би тобі допомогти. Розумієш, ти могла б консультуватися в нього… може, раз на місяць? Це ж не постійні пари, не треба їздити туди щодня.

— Справді?

— Аспірантура — це переважно власні дослідження, власний список літератури, а керівник лише для того, щоб допомогти. Я дам тобі його номер телефону.

— Але…

— Жодних «але». Подзвонити завжди можна.

Єва подзвонила, хоч довго не могла наважитися. Лише, щоб розпитати. А він уже навіть її прізвище знав, бо Капусцінська йому про неї розповідала.

— Я чув про вас багато хорошого, пані Єво, — мовив він м’яким, оксамитовим голосом. — Здається, у вас видатний аналітичний розум, а нам такі аспіранти потрібні. Ви ж розумієте, що більшість людей іде в літературу… Я не те, щоб проти літератури, але для мене мовознавство означає справжню наукову цінність, розумієте? Особливо когнітивна лінгвістика.

Єва розуміла. Ще й як розуміла. Вона думала так само.

— Але в мене маленька дитина…

— Мені це відомо. Повірте, не лише ви одна вчитиметеся, маючи маленьку дитину. Є Інтернет, іноді доведеться приїхати, то бабуся догляне, або чоловік. Ви ж маєте право займатися чимсь для себе.

— Мабуть, так…

— Подумайте. І пам’ятайте, що для вас наші двері завжди відчинені.

З нею досі ніхто так не розмовляв. Ніколи ніхто так не цінував. Після цієї розмови їй хотілося стрибати від радощів і водночас плакати. Бо хіба вона могла…

— Слухай, Кіт, — наважилася вона пізніше. Після любощів. Коли Халінка міцно спала, а Збишек здавався задоволеним і розслабленим. — Мені запропонували… Я могла б писати дисертацію.

Вони не вперше розмовляли про це. І Єва сподівалася, що він, зрештою, погодиться.

— Я розмовляла із професором. Він вважає… каже, що для мене двері відчинені.

— Єво… Але ж ти маєш, що робити.

— Я не маю нічого для себе.

— А дитина?

— Ти не розумієш. Я не можу лише займатися дитиною, бо збожеволію. Мені цього замало. Я могла б їздити до Варшави щонайбільше раз на місяць, аж від жовтня, ну, прошу тебе, скажи «так»! Це ж не так дорого коштує,— а я зможу розвиватися, і якщо захищу дисертацію, то напевне зможу розраховувати на кращу роботу!

— Як це — до Варшави? — він рвучко сів на ліжку й суворо глянув на неї. — Ти що, жартуєш? Якщо вже вчитися, то чому не тут, у Кракові?

— Тут немає місць… І ще тут ніхто не займається тим, що мене справді цікавить. А у Варшаві є такий професор, він спеціаліст із когнітивної семантики. І може мені допомогти.

Кіт зітхнув, долив собі вина.

— Ти тільки не подумай, наче я хочу тобі… підрізати крила. Але… хто займатиметься дитиною? Адже я працюю.

Ну, так. Із цим важко було сперечатися. Кіт працював, навіть у вихідні часто бував зайнятий, нещодавно його підвищили, і робота займала більшість його часу. Його мати мешкала в Сероцьку. Її мама… Що ж. Вона, щоправда, приїхала, щоб побачити онуку, але на тому все й закінчилося. Вона не злагідніла. Єва усвідомлювала, що матері, мабуть, довелося приховати ці відвідини від чоловіка. Якщо той не сприймав Кота, то не сприйматиме й онуку. Що ж… Зрештою, у ній текла чужа кров. Єві було так прикро. Вона потребувала підтримки, якщо не батькової, то материнської. Адже то була едина людина, яку вона б могла попрохати попіклуватися про дитину.

— Ми б могли взяти няню…

— Халінка ще така маленька, а ти хочеш узяти чужу людину…

— Але ж тільки раз на місяць…

— Яка няня прийде тобі раз на місяць? Не жартуй.

Єва спохмурніла.

— Зателефоную до матері, — сказала. — Але ти згоден?

— Ну… — Кіт почав з нею дражнитися. — За умови, що… йди до мене.

Єва всміхнулася й заходилася розстібати гудзики його сорочки. Тепер їй хотілося співати, не плакати. Ще тільки з матір’ю домовитися.

Єва вийшла із трамвая й рушила в бік високого офісного центру. Треба припинити думати про минуле. Адже в неї все вийшло. Мати приїхала після її дзвінка, щоб усе обговорити. Навіть, здається, зраділа, що донька писатиме дисертацію. Кота не було, тож можна було поговорити спокійно.

— Мамо… чому ти так його не любиш? Ти ж можеш мені сказати.

— Кого не люблю?

— Збишека.

— Я? Твій батько… Зрозумій. Збишек так повівся…

— Мамо! Це батько повівся негарно. Збишекові було прикро.

— Ти ж знаєш, що батько хворий.

— Таце не значить, що він завжди правий. І ти не повинна постійно його захищати.

— Тобі легко говорити. Ти пішла з дому, не мусиш жити з ним під одним дахом!

— Ти теж не мусиш.

— Але ж я його не покину. У такому стані…

Єва зітхнула.

— Батько повинен лікуватися. Як на мене, йому дедалі гіршає.

— Це правда. Але й він… заслуговує на повагу. Після всього, що йому довелося пережити.

Єва знову зітхнула. Іноді вона тільки й могла, що зітхати. Усе життя їй доводилося терпіти батька. Його поганий настрій, тишу, яка панувала в усьому домі, і якої ніхто не смів порушити розмовами чи музикою, бо батько відразу б розсердився. У нього наче біс уселявся. Напади люті. Мати заглиблювалася в роботу, допізна просиджувала в редакції, а вдома хотіла святого спокою, тому поступалася батькові геть у всьому. Раптом Єва задоволено подумала, що єдине, у чому вона не до кінця поступилася, це контакт із донькою.

— Що ти йому сказала? — спитала в матері.

— Як це — що? Що в мене понаднормова робота. Він ні про що не розпитував. Розумієш, доки він приймає ліки, його ніщо особливо не цікавить. Батько останнім часом теж дуже змінився.

Так, авжеж. Але як можна приховувати, що їдеш зустрітися із власною донькою й доглянути онуку? Для тебе в цьому домі немає місця. Так він сказав. А мати мовчала. І Єві було через це неймовірно прикро. Але тепер вона прагнула тільки одного: писати дисертацію. Це найважливіше. А якщо через це дитина бачитиме свою бабусю, то хіба це погано? Адже для кожного найважливіше — це родина. Корені.

— Ох, доню. Хоч би ти не перевела свого життя.

— Кіт — хороша людина. І він мене кохає.

— Можливо, — відповіла мати. — Я теж… Ми із твоїм батьком… Мені теж здавалося, що все буде чудово.

Єва штовхнула двері офісного центру, приклала картку до зчитувача й піднялася ліфтом нагору. Що ж, раніше, колись, вона мріяла не про таке, але вже змирилася. Мабуть, не кожен може жити так, як би йому хотілося. Тепер Лінка напевне це зрозуміє.

Лінка сіла на лавці й підставила обличчя під сонячні промені. Кажуть, що під час вагітності гормони позбавляють жінку здорового глузду. Щось у тому мусить бути, бо вона почувалася мов одурманена. Серцебиття її дитини. Це було справді неймовірно! Невідомо чому, Лінка перестала всім цим перейматися. Пригадала, як учора всі сиділи за столом, мов якісь ворони чи інквізитори. Боже, вона вагітна — і це найбільша на світі проблема? Їй було шкода, що Адріан не радіє разом з нею, але вона через це не перестала радіти сама. І раптом збагнула, що сидить на тій самій лавці чи принаймні недалеко від того місця, де була тоді на фото її мама, з нею на руках і Каською в животі. Про що вона тоді думала? Мабуть, не почувалася щасливою, якщо потім сталося все оте?

Це було те саме фото, з якого все й почалося. Лінка знайшла його в бабусі, у її будинку під Сероцьком. Фотографія була нечіткою, але фотограф її залишив. На знімку була мама з немовлям і великим животом! От тільки вона не мала брата чи сестри! Ну, крім зведеного братика, Кая, але ж він народився значно пізніше. Лінка почала дошукуватися — і відкрила неймовірну родинну таємницю: мама мала ще одну дитину, але не дала собі ради потому, як загинув її чоловік, Лінчин батько. У неї була депресія, довелося лікуватися в психіатричній лікарні. Каська потрапила до дитбудинку. А за кільканадцять років мама Лінки знову пережила нервовий зрив і вирішила розшукати Каську.

Лінка роздумувала, як можна так вчинити — віддати дитину. Як це взагалі можливо? Тепер, після відвідин лікаря, вона думала ще про одне. Чи її мама взагалі любить дітей? Якщо сприймає їх як щось страшне, тоді як сталося, що в неї була вона? Невже мама завжди була такою сумною? А коли народився Кай? На жаль, Лінка погано все пам’ятала. Кай з’явився, коли їй було дев’ять років. Звісно, вона допомагала його доглядати, коли братик був маленьким, але із часу маминої вагітності спогадів у неї залишилося небагато. Напевне, упродовж кількох місяців від неї взагалі все приховували, тож вона довідалася пізно й відразу, що це буде братик… «Гм, а взагалі цікаво, — подумала Лінка, — коли можна довідатися, якої статі малюк?» Певна річ, відразу погуглила. Писали, що із шістнадцятого тижня. Отже, за місяць з невеличким вона зможе дізнатися, хлопчик це чи дівчинка! Оце так!

Кого б вона хотіла? Лінка й гадки не мала. Дівчинка може бути такою, як вона… а може, ні? А вона така сама, як її мама? Не обов’язково. А хлопчик? Чи зможе вона виховати хлопця сама, без чоловічої допомоги? Вона навіть не уявляла, як воно насправді, проте відчувала, що з дівчинкою їй було б легше.

Дві качки пливли на середину озерця. Пара. Звичайно. Навіть качкам це вдається. Цікаво, а качур покидає свою дружину, щойно та знесе яйце? Вона цього не знала, та їй здавалося, що це неможливо. У тварин, здається, усе не так складно. Качки не мають дурних амбіцій і не вимагають від життя забагато, їм досить бути качками. Для них потомство найважливіше. Раптом Лінці стало так сумно. І — хоч щойно зовсім так не думала — розхвилювалася. Що з нею буде? Невдовзі почнеться навчальний рік, як вона даватиме собі раду? А як фотографуватиме? А що буде з її блогом? Усе це здавалося тепер частиною якогось іншого життя, життя, яке назавжди минуло. Ні, геть ці думки! Витягла телефон і перевірила, що робиться в месенджері й у групах.

Каська написала, що вже повернулася до Варшави й запитувала коли вони зустрінуться?

Наталія написала, запитала, як справи.

А ще написав Оскар. Ой леле, вона так давно його не бачила. Повідомив, що буде у Варшаві. І, може, щось писатиме для «Випускника». І чи не хоче вона до нього приєднатися.

Цікаво, подумала Лінка, як там його мама.

Оскар пакував валізу, а мама готувала канапки в дорогу.

— Чотири вистачить? — спитала.

— Мамо, ну що ти, я щонайбільше дві з’їм, — усміхнувся хлопець. Ох уже ці матері. Їм здається, що коли вони як слід не потурбуються, то діти помруть з голоду.

— Візьми теплий светр, погода зміниться.

— Я вже взяв, — знову всміхнувся син. — Я ж лише на кілька днів їду.

— Ну, хтозна… — таємниче відказала мати.

— Що «хтозна»?

— Нічого… Треба нам поговорити.

І цієї миті хтось подзвонив у двері. Мама відчинила, і досередини ввійшла якась пара. Чоловік і жінка трохи за тридцять.

— Будь ласка, — сказала мама. — Зараз я вас проведу. Садок ви вже бачили? Ось кухня й вітальня, нагорі дві спальні. А тут ще одна кімната.

— Як гарно! — захоплювалася жінка. — Скрізь дерево! І яка чудова кухня!

Що вони тут робили? Оскар гадки не мав. Але їхні слова йому полестили. Звичайно, він любив цей дім, він тут виріс і за останній рік уклав у нього чимало праці.

— Можна, ми піднімемося нагору? — запитала жінка.

— Звичайно.

Коли за ними зачинилися двері, Оскар відразу запитав, у чому справа.

— Я думаю, чи не продати цей будинок. І переїхати до Варшави.

— Ти жартуєш?

— Аж ніяк. Я… добре все обміркувала. Зрештою, уже досить довго я думаю тверезо. Оскаре… ти не можеш тут залишатися. У тебе тут жодних перспектив. Я вважаю, що було б добре, якби ти повернувся до своєї школи, я вже навіть дізнавалася…

— Ти дізнавалася?

— Звичайно. Я знаю, що тобі тут добре, але які тут перспективи? Тобі треба розвиватися, бо інакше нічого не буде. Скажімо, якщо ти цей рік ще проведеш тут, але потім до університету однаково поїдеш до Варшави. А я… Я не хочу залишатися тут сама. Забагато спогадів. Ну, і ще одне.

— Умгу, — Оскар відчував, що от-от розплачеться, хоч і не знав, чому.

— Якби не ти, якби ти тоді не повернувся, то не знаю, що б зі мною сталося. Чесно. Тепер я сильніша, але хочу бути… хочу, бути ближчою до тебе. У Варшаві, бо тобі потрібно до Варшави. Ти… загалом… ти єдина рідна мені людина.

І тоді Оскар розплакався. Може, цього й не було видно, бо він звик тамувати плач, але очі йому пекли й щось так здушило горло, що це, мабуть, таки був плач. «То он, як люди плачуть», — подумав хлопець. Але тоді схаменувся, зрештою, у нього от-от поїзд.

— Але, мамо… а цей дім… тобі його не шкода?

— Знаєш, найгірше, що це смішні гроші. За них у Варшаві хіба що однокімнатну купиш. Але мені здається, що не можна так прив’язуватися до речей. Запам'ятай: прив’язуватися можна тільки до людей.

— За скільки ти його продаєш?

Мати назвала суму, і Оскар подумав, що це так небагато за такий гарний будинок. І що йому справді буде шкода. Блін, от реально шкода. А з іншого боку… мама, звичайно, мала рацію. От тільки — як вона житиме у Варшаві? Вона ніколи не мешкала в місті, завжди любила природу, ліс, прогулянки. А він уже якось звик. Усміхнувся. Загалом так, він теж цього хотів. Хотів, щоб вони переїхали разом, і щоб він зміг чогось досягнути.

— Мамо… але ж не однокімнатну? — запитав. — Може, маленьку, але все-таки двокімнатну?

— Звичайно, — відповіла мати. — Я пожартувала. Може, твій батько позичить, якщо забракне.

Авжеж, бо ж батько мав гроші. Сам мешкав у своїй шикарній квартирі… Без жодних зволікань сплачував великі аліменти. Може, він і справді трохи їм допоможе. Цікаво, чи відомо йому щось про ці плани?

У поїзді Оскар сидів як на голках, міркуючи: розповісти про все батькові чи ні. Йому не хотілося, аби той подумав, наче син благає допомогти. Але так чи сяк — можна спитати, чи батько не позичить йому трохи грошенят? Він навіть не уявляв собі, як це зробити, бо давно в нього не був. Потому, як минулого року Оскар повернувся до матері, батько на нього образився. Не міг зрозуміти, чому син покинув хороший ліцей. Навіть сказав, що Оскар зневажає все, що він, батько, може йому дати. А син нічого не зневажав. Просто хвилювався через маму, от і все. І добре знав, що завдяки ньому мама перестала пити, почала ходити на зустрічі «Анонімних Алкоголіків» і взагалі взялася за себе. Усе-таки це було можливо, справді.

— Сину! — батько обняв його, а його супутниця чекала, щоб привітатися.

— Оскарчику! Цьомчик! — і розцілувала його в обидві щоки. Гм, він ніяк не міг до неї звикнути, але вона анітрохи не змінювалася. Йорк, який дзявкотів на нього від порога, теж досі був живий.

— Як справи? — батько уважно глянув на нього.

— Добре. Дайте хоч рюкзак зняти, — пожартував хлопець.

Може, усе склалося як склалося, у батька така дружина, а не інша. Возить песика до спа-салону. Та загалом він скучив за татом.

Потому вони вечеряли, і Оскар не міг вирішити, коли почати цю розмову — відразу чи пізніше, коли вони з батьком залишаться самі. Мабуть, як будуть сам на сам. Маріоля могла почуватися незручно. Бо все-таки то була розмова про матір. Нагода з’явилася навіть швидше, ніж він сподівався, бо Маріоля сказала, що йде на фітнес, і залишила їх удвох.

— Пива хочеш? — спитав батько.

— Чом би й ні, — відповів Оскар. Пиво він любив, але, звісно, коли жив з мамою, то навіть не дивився на алкоголь.

— Твоя мама сказала мені… що хоче продати будинок, — озвався батько, наливаючи пиво до склянки.

— Ага… то ти вже знаєш.

— Знаю. Та мені здається, що це погана ідея.

— Чому, — заперечив Оскар. — Мама хоче… переїхати до Варшави.

— Послухай… сину. Я це все обміркував. Гроші від продажу будуть просто смішними. Чесно, смішними. Вона продасть його за половину заявленої ціни. І що? А це таки будинок… І гарна місцевість… Я цілий день про це думав, усе обраховував.

— Тобі відомо, що мама не п’є?

— Так. І я дуже цьому радий, — відповів батько й зробив ковток зі склянки, а Оскар подумав, що можна пити просто задля задоволення, і що для декого це в якийсь момент закінчується й переростає в проблему. Зробив і собі великий ковток. Для нього це теж було задоволення.

— У мене є гроші, — батько на мить поставив склянку на стіл, немовби ця інформація вимагала, аби її підкреслили відповідним жестом. — Куплю вам квартиру. Невелику, бо дуже багато грошей у мене немає. Запишу на тебе. Житимеш із мамою, а далі… побачимо.

Оскар відчув, що піна стала йому в горлі.

— Як це? Ти купиш мені квартиру?

— Ти ж уже повнолітній. Чом би й ні? Ну, і я не хочу, щоб мама продавала будинок. Може, вона колись вирішить туди повернутися. А якщо ні — завжди можна продати. Я… я вам завинив. А тобі точно.

Оскарові, незрозуміло чому, зробилося прикро. На мить майнула думка, що батько хоче відкупитися за свою провину.

— Крім того, квартира — це завжди інвестиція. Ти будеш забезпеченим.

— Так, авжеж. Але… ти серйозно?

— Звичайно. Я вже дав оголошення до трьох агентств. Розумію, що ти, може, не віриш, але я дуже радий, що ти будеш у Варшаві. Ти ж мій син. Можеш думати про мене, що завгодно, але не забувай: батько — це батько. І я знаю, що мама дзвонила до твого ліцею. Приємно, що вона теж вважає, що ти повинен туди повернутися. Скласти випускні, вступити до університету, а які в тебе там перспективи?

— Спасибі, тату, — сказав Оскар і подумав, що зараз знову розплачеться. Бо він і сам про це часто думав, але за рік жодного разу не звернувся із цим до батька. Він знав, що має повернутися, що там, у містечку, нічого не доб’ється. От тільки маму не хотів залишати… А тепер усі його проблеми вирішаться.

— То як, ще по пиву?

— Чому б і ні, тату, — відповів хлопець.

Каська була сердита. Ні, навіть не так! Вона була розлючена, просто жахливо, аж казилася. Слів нема! Тому без кінця дзвонила й дзвонила до Лінки, доки та не взяла трубку. Бо з ким ще поговориш, як не із сестрою?

Домовилися зустрітися в «Бордо». Коли Лінка ввійшла досередини, Каська саме писала есемески. Лінці відразу спало на думку, що сестра виглядає так, наче от-от вибухне.

— От блін горілий, — пробурмотіла вона, але так голосно, що пара, яка сиділа неподалік, негайно озирнулася.

— Касько! — дорікнула Лінка. — Що з тобою? Між іншим, привіт. Що сталося? Що відбувається?

— Зараз скажу. Пиво, — кинула вона офіціантові. — Для тебе теж?

— Мені воду, — швидко відповіла Лінка.

Каська з підозрою глянула на сестру.

— Що це з тобою? Воду?

— Так. Поки що. Пити хочеться, — збрехала Лінка. Вона вирішила, що почекає, доки Каська спочатку розповість, що в неї діється, перш ніж повідомляти про свою неймовірну новину. Адже вони не бачилися весь липень і половину серпня.

— Ну ж бо, розказуй, — заохотила сестру.

— Та він просто срана паскуда, — Каська вочевидь була розлючена. Лінка ніколи не чула, щоб вона так лаялася. Що сталося? Це через Міхала?

— Ти про Міхала, так?

— Сучий син, паскуда, мудак. Ти знаєш, що він зробив?

— Звідки мені знати?

— Горіха пам’ятаєш?

— Звичайно.

Арек Горіховський якийсь час був їхнім однокласником, а потім перевівся до іншої школи, але Каська товаришувала з ним, вони разом ходили на якісь заняття з образотворчого мистецтва на Охоті.

— І що тобі Горіх зробив?

— Ні, Горіх нічого. Це Міхал. Він вигадав, наче між нами щось було.

— Але ж Горіх гей.

— Так отож. Стовідсотковий. Саме тому ми й приятелюємо, вони класні друзі. А Міхал раптом заявляє, що ми переспали й таке інше.

— Він що — здурів?

— Та здурів. Забанив мене на Фейсбуку.

— Почекай, він у мене серед френдів, побачимо, що він там пише. Ні! Мене теж забанив!

— Тебе?

— Ну.

— І що тепер робити?

— А ти з ним говорила? Із чого взагалі все почалося?

Ну, так, коли Каська почала думати, як усе почалося, то не могла нічого збагнути. Поїхала на канікули з батьками, цього разу до Іспанії, на два тижні. А Міхал тим часом поїхав у якийсь табір серфінгу. Саме тоді все й почало псуватися. Спершу Каська думала, що це просто через те, що він сумує. Потім — що заздрить їй через ту Іспанію. Але тепер вона, власне, не знає, чому так усе сталося. Справа в тому, що вона іноді коментувала якісь Горіхові пости, зрештою, вони ж друзі, а Міхал їй через це влаштував істерику. «Ти за два дні прокоментувала п’ять його постів, а мій — лише один!» — кричав він. Їй не хотілося виправдовуватися, що він у кожному пості ставив схожі фото, тож навіть коментувати не було чого, вона взагалі не знала, що написати. А Горіх пише такі смішні пости, тому хочеться щось додати від себе, ну, але цього вона не могла сказати, тому викрутилася, мовляв, це сталося випадково, і що вона постійно читає й переглядає все, що він постить, зрештою, йому могло здатися, що вона лайкнула всі Горіхові пости. Отака в них вийшла розмова: він торочив своє, а вона — своє.

— Ти повинна з ним зустрітися й поговорити.

— Та я б хотіла. Але він знову кудись поїхав.

Гм, Лінка вважала, що це дуже погано, але не хотіла нічого казати Касьці. Тепер вона взагалі вирішила нічого їй не розповідати. Сестра була настільки зайнята власними проблемами, що невідомо, чи захоче слухати про її. Сказати — скаже, але як буде нагода.

— А ти? Що в тебе?

Може, таки сказати? Але Каська вже взяла телефон, почувся звук повідомлення.

— Чекай, однокласниця пише. Її теж забанив, уявляєш? Лінка раптом відчула страшенну втому. Допила воду.

— Слухай… пробач. Я мушу вже йти, треба з Каєм посидіти. Мама з Адамом ідуть… до супермаркету чи ще кудись.

— А він що, не може сам побути?

— Ні, бо… Йому лише дев’ять років. Ще ні. Але вже скоро зможе залишатися сам, — усміхнулася Лінка.

Що ж, якщо все буде добре, можливо, невдовзі Кай зможе залишатися з її дитиною й доглядати маля. За кілька років. Адже Лінка опікувалася маленьким братиком. Звісно, не сьогодні, нині то була просто відмовка. Лінка не мала сил слухати про сестрині проблеми, власні негаразди вона вважала важливішими. Бо, може, забанити дівчину на Фейсі — це й жахливо. Але викинути зі свого життя дівчину, бо та завагітніла — це ще гірше.

— Можна приїхати до тебе? — написала вона до Наталії. Їй так потрібно з кимсь поговорити і, як виявилося, цим «кимсь» була не Каська.

— Ні, краще не нині… у нас якісь заняття. Може, завтра?

— Окей, — написала Лінка й похнюпилася. Сиділа на лавці, неподалік «Бордо», звідки втекла, вигадавши, що мусить посидіти з Каєм. І куди їй тепер піти? Додому? Ні, на це теж не було сили. Удома сиділа мама з похоронним виразом обличчя, і все здавалося удвічі гіршим. Оскар мав приїхати до Варшави… Лінка завжди була рада його бачити. Та якби він приїхав, бо вже б написав. Куди ж тоді? І раптом, зрозуміла. Вона знає! Знає, куди піти. І аж усміхнулася від цієї думки. Та чи скаже їм? Цього вона не знала, але усвідомлювала, що страшенно за ними скучила.

Забачивши вкритий диким виноградом будинок, Лінка збагнула, що й за ним сумувала. За цим прегарним будинком на Саській Кемпі, з яким пов’язано було стільки спогадів. Пригадала, як прийшла сюди вперше, майже два роки тому, коли пан Дарек найняв її, аби вона розважала своєю присутністю його літнього батька. Як сіла тоді на гойдалці, а пан Антоній злякався, бо думав, що це привид його колишньої коханої. А потім виявилося, що хоч вона й відшукала його кохану, то він однаково обрав Стасю. І вони були щасливими. Лінка сподівалася, що застане їх, як завжди — двох люблячих сивеньких голубів. І не помилилася. Добре, що бодай щось у житті залишається незмінним.

Двері відчинила Стася, яка відразу вигукнула:

— Антонію! У нас гостя!

Старенький тут-таки підійшов і міцно її обняв.

— Халінко! Давно тебе в нас не було! Знову підросла…

— Я більше не росту, — засміялася Лінка.

— І погарнішала. Чудово виглядаєш, правда, Стасенько?

— Правда. Просто квітнеш. Пообідаєш з нами?

Їй здавалося, що вона не голодна, але від такої пропозиції рот миттю наповнився слиною. Обіди іут справді були неймовірні. Ніхто не зміг би приготувати такий томатний суп чи бульйон, чи відбивні! І Лінка не розчарувалася: на столі з’явилася супниця з томатним супом.

Як їм це вдається? Адже вони не чекали, що я прийду?

— Ми саме збиралися сідати до столу. Ти якраз вчасно, — мовила пані Стася, відкидаючи срібне пасмо з обличчя. — Ми такі раді, що ти завітала! Канікули закінчилися? Куди ти їздила?

— Ну, взагалі… Далеко не мандрувала. До Наталії навідувалася, до реабілітаційного центру, — пояснила вона. — Це та моя подруга, у якої були проблеми, вона занадто худла…

— Так, так. Але ж ти не худнеш? Тобі це не потрібно, — буркотіла Стася. — Жінка мусить виглядати апетитненькою, правда, Антонію?

— Найщиріша правда, — закивав пан Антоній, накидаючись на відбивну. — Чоловіки, зрештою, теж. Диви-но, яке я відростив черевце! Так мене Стася смачно годує!

— Ну, але ти виглядаєш дуже добре, — продовжувала Стася. А позаяк вона повторила це не вперше, Лінка подумала, що в цьому щось таки є. Хоч це непогано.

— А ти якась кругленька. Не вагітна часом?

Що? Звідки пані Стася знала? Вона ж не могла…

— Вагітна, — тихо відповіла Лінка. — Я… саме прийшла вам сказати.

— Мої вітання, — зраділа Стася. — Коли весілля? Бо ви, здається, ще неодружені? Гадаю, ви нас запросите на цю велику урочистість, га?

Боже, що вона їм скаже? Лінка спробувала щось вигадати, добрати якісь слова, які пояснили б ситуацію, а тим часом колупала виделкою картоплю.

— Дехто каже, що не варто поспішати, але я вважаю, що весілля — це весілля. А твій обранець радий?

Дедалі гірше. І тоді Лінка заплакала, хоча їй зовсім цього не хотілося, тим більше, що вони навіть не доїли друге. Почала ридати так гірко, як не плакала жодного разу від самого початку, навіть тоді, коли Адріан пішов, навіть після розмови з його батьком, ніколи. Плакала, ридала, схлипувала.

А вони сиділи й мовчали.

— Пробачте, — сказала Лінка нарешті. — Справа в тому, що він… він не хоче дитини.

Пані Стася так обурилася, аж підвелася.

— Ах, негідник, покидьок такий! Ти чув, Антосю? Не хоче дитини? Бодай він у пеклі смажився!

— Як у пеклі смажитиметься, то не сплачуватиме аліментів, — розсудливо мовив пан Антоній.

— Антонію! — вигукнула обурена пані Стася. — Про які аліменти ми тут говоримо! Він має опікуватися дівчиною й дитиною, хіба ні? Ти ж про це таки щось знаєш!

Пан Антоній знав. Він багато років прожив із жінкою, якої не кохав, бо в них була дитина.

Пан Антоній натоптав собі люльку, але тоді передумав і не закурив.

— Не варто… Ще дитині зашкодить. Пізніше закурю, — озвався. — Але… дещо скажу. За моїх часів існувало щось таке як честь. Коли хлопець зустрічався з дівчиною, і мала народитися дитина, то справою честі було оженитися. Не завжди то було кохання. Але честь була. Обов’язок.

Він затягнувся нерозпаленою люлькою.

— Це було зрозуміло, — додав старий. — Ви ті часи зневажаєте, — продовжував він, — мовляв, жінки були нерівні в правах із чоловіками… Але такого, як тепер, не було. Люди, мов якесь перекотиполе. Вітер віє — то вони туди й сюди. А слово «честь» узагалі не існує.

— Але, Антосю, може, хлопець просто злякався.

— Дай Боже, щоб так. Оце жевжики так бояться? Я знаю, бо й мій син такий… Щоб їм ніхто життя не псував, щоб усе було, як вони хочуть, наче те життя якесь вигадане. Не можуть прийняти того, що життя дає…

— Ми погоджувалися з тим, що вони приносить.

— Звичайно, — вигукнув пан Антоній. — Свята правда, Стасенько. Бо ми пережили війну, то брали від життя те, що було, і люди взагалі почувалися щасливими, що живі, а як дитя народилося, то й удвічі щасливіші, навіть коли часи скрутні були.

— Не сумуй, — мовила Стася. — Він повернеться. Подумає й повернеться. Ну, і не забувай, що ти завжди маєш нас. Радо допоможемо, зрештою, ми ж однаково нічого не робимо.

«Так, — подумала Лінка. — Бо вони старенькі й хворі».

— Звісно, ми вже в літах, — проказала пані Стася, наче відгадавши Лінчині думки, — але, як бачиш, іще при силі. Тож якщо потребуватимеш прадідуся й прабабусі…

Від зворушення Лінка знову ледь не розплакалася.

— Дякую, — тільки й мовила вона. — Дуже вам дякую.

Лінка поверталася з вулиці Нобеля і якось несвідомо звернула в бік «Білих мишок». Та й не дивно, адже вона так довго там працювала. Раптом збагнула, що від червня зовсім не спілкувалася з Рутою. Цікаво, що в неї? Мабуть, уже народила дитину? Її колишня шефиня була вагітна, і в неї теж були проблеми із хлопцем. До Лінки раптом дійшло, що коли вони розмовляли востаннє, і Рута була сумна й сердита, бо її хлопець заявив їй, що дитина — то її забаганка, так-от, ще тоді Лінка подумала, що зовсім не розуміє, як так можна вчинити. А тепер опинилася в такій самій ситуації! Звісно, Рута була старшою, але батька для дитини обрала схожого на себе. Лінка усміхнулася від думки, що вони зараз зможуть про це поговорити. Дівчина знала, що кав’ярня влітку якийсь час мала бути зачинена, бо Рута кудись виїздила, тому й Лінка під час канікул у «Мишках» не працювала, але сподівалася, що шефиня вже повернулася.

На жаль, на дверях «Білих мишок» виднів напис «Зачинено на невизначений термін». Їй стало сумно, бо Лінка інтуїтивно відчувала, що це не віщує нічого доброго. Спробувала зателефонувати до Рути, але телефон німував, тож написала до неї на месенджер. Трохи почекала, спробувала зазирнути досередини, але в приміщенні було темно. Рута не озивалася, і Лінка поїхала додому.

Рута лежала у відділі патології вагітності вже три тижні. Лікарі робили все, аби малюк народився якомога пізніше, бо вже було зрозуміло, що пологи відбудуться передчасно. Дівчина заплющила очі. Живіт болів, та найгіршим виявилося те, що відбувалося на сусідніх ліжках. На одному лежала дівчина, яка ледь не плакала від болю. Перейми тривали вже кільканадцять годин, але занадто слабкі, щоб везти її до родзалу. «Якщо це слабкі, то якими будуть сильні?» — перелякано думала Рута. На двох сусідніх ліжках сиділо двійко дівчат після викиднів. Одна без кінця плакала, а друга втупилася у вікно. Вона сиділа нерухомо годинами й отямлювалася лише тоді, коли приходила медсестра. Друга без кінця говорила, розповідала всім, що це вже третій викидень поспіль, а перше дитя померло, щойно народившись, і взагалі в неї більше немає сили. Рута теж не мала сили це вислуховувати. Вона б уже хотіла народити, хоч і добре розуміла, що кожен тиждень, навіть кожен зайвий день для її дитини на вагу золота. Тобто на вагу життя. Старалася якось відволікатися від цього, робити будь-що, аби тільки на все це не дивитися й не слухати. На щастя, іноді приходив Вітек. Якби не це, вона б, мабуть, збожеволіла. Хлопець саме заходив до палати, несучи дві пляшки мінералки і якусь таємничу торбу.

— Привіт, Ру, — сказав він. — Як там Бумчик?

Їхній синок, якого вони наразі називали Бумчиком, бо геть не могли дійти згоди, яке обрати йому ім’я, наче почув татів голос, бо добряче буцнув маму в живіт.

— Добре, дуже добре. Ти знаєш, що він виробляє? — усміхнулася вона. Бо Бумчикові «танці» були єдиною подією, яка тут, у цій похмурій палаті, справляла їй бодай трохи радості. — Хочеш глянути?

Вітек поклав долоню на Рутин живіт і відчув, як усередині щось ворушиться й перекочується, мовби якесь маленьке звірятко силкувалося вирватися із замалої клітки.

— Я приніс тобі воду й ще дещо. Та-дам! — і витягнув коктейль з манго, який Рута обожнювала. Дуже дорогий коктейль.

— Не треба було… — мовила дівчина. — Із грішми сутужно…

— Дай спокій! Досить, що тобі доводиться тут сидіти. Ти заслужила на щось приємне.

«Коли він устиг так змінитися?» — подумала Рута. Адже спершу це був просто жах. Вітек заявив їй, що дитина — це її вигадка, і він не марнуватиме собі життя, бо хоче отримати освіту й узагалі не уявляє собі, як вони житимуть. Рута вже вирішила, що поповнить ряди матерів-одиначок, як раптом сталося диво — і Вітек повернувся й перепросив її. Учився заочно, знайшов роботу, може, не з бозна-якою зарплатнею, але все-таки. І тільки «Білі мишки» залишалися проблемою. Рута не могла керувати кав’ярнею з лікарні. «Мишки» спорожніли. Не тому, що не було кому працювати. Просто забракло керівниці, тож довелося зачинити кав’ярню, бодай ненадовго. Руті був потрібен хтось, кому вона могла довіряти, хто точно б упорався з усім. Того, хто знайде працівників, візьме їх на роботу, заплатить їм, за всім догляне, оновить меню, найме прибиральницю… І таке інше. Якби Вітек спробував… Вони б могли організувати класну родинну фірму… Якби замість тієї його роботи… Але він виявився таким упертим!

— Вітеку, треба щось робити з «Білими мишками».

— Відмовся від них!

— Але як? У мене угода оренди до кінця року, я мушу платити, кав’ярня нічого не заробляє, ти справді не хочеш, не можеш цим зайнятися?

Вітек розвів руками.

— Ти ж сама знаєш, що з мене поганий менеджер. Це ти природжена бізнес-вумен.

— Ага, ну, звісно. Бачиш, яка з мене бізнес-вумен.

— Руто ти ж знаєш, що я розуміюся лише на одному, тільки це я й хочу робити в житті?

Авжеж. Вітек уступив на романську філологію, він цікавився французькою мовою, культурою Франції й мріяв перекладати французьку літературу польською. А працював на якійсь задрипаній інфолінії. Він справді не мав до цього хисту, був геть несхожим на Руту, але ж можна себе примусити?

— Ну, гаразд, — дівчина зітхнула й відчула, як їй знову заболів живіт. — Тоді дай, будь ласка, оголошення.

Дівчина вже усвідомлювала, що матиме проблеми. Бо хоч «Білі мишки» й були гарною кав’ярнею, де подавали смачну каву й чудові тістечка, та доходу приносили небагато. Рута обожнювала цю роботу, і їй не дуже заважало, що після сплати оренди й зарплати їй залишалася половина середньої зарплатні. Вона більшого не потребувала, воліла мати задоволення й здобувати нові вміння. Та було зрозуміло, що жодна людина з вищою освітою, із досвідом, не візьме на себе такої кав’яреньки. Та й оренда була високою. Саська Кемпа — дорогий район, а Рута не хотіла підвищувати цін, боялася, що тоді до них узагалі ніхто не ходитиме. Тож усе було не дуже оптимістично.

Вітек пішов, нині він працював після обіду, а Рута машинально взяла телефон і побачила, що їй написала Лінка, одна з дівчат, котрі в неї працювали. Гм, минулого року вона казала, що звільняється, бо не встигає з навчанням, може, щось змінилося?

— Я у відділенні патології вагітності. Нічого серйозного, але мені треба лежати. Можеш прийти, то побалакаємо.

Лінка ввійшла до вестибюлю й аж здригнулася. Вона ненавиділа лікарні. Від самої думки, що в одній з них народжуватиме, їй ставало недобре. Пригадала, як із хворим Каєм на руках прибігла до приймального покою. Хлопчик мав таку лихоманку, що Лінка боялася, аби малий не помер. Тоді Адріан їй допоміг, так і почалося їхнє знайомство. «Що ж, мабуть, можна спершу бути лицарем на білому коні, а потім сучим сином», — вирішила Лінка. Рута докладно пояснила, де саме лежить, тож потрапити туди вдалося без проблем.

— Я принесла тобі апельсини, — сказала вона. — Чомусь мені здалося, що їх приносять до лікарні. Може бути?

Рута кивнула головою.

— Звичайно.

— Як ти себе почуваєш?

Рута розповіла їй усе, і про Вітекове повернення. І що дитина має невдовзі народитися, хоч і передчасно, і що це хлопчик, і що імені вони ще не вибрали. А насамкінець розказала про катастрофічну ситуацію, у якій опинилися «Білі мишки».

— От халепа, — спохмурніла Лінка. — Кепсько це все.

— А загалом… ти б не хотіла працювати з вересня?

— Я? — перепитала Лінка.

— Ну, а хто? Ти хіба не про роботу прийшла поговорити?

— Ні… узагалі ні… я не знаю. Я… — Лінка зітхнула. — Не повіриш, але я теж вагітна.

— Не вірю! — вигукнула Рута, і щось їй знову кольнуло в животі.

— От бачиш, я ж казала, що не повіриш.

— Але як це взагалі могло статися?

— Блін, ти говориш, як моя мати, — Лінка заговорила тихіше. Вона раптом усвідомила, що в палаті є й інші жінки. — Сталося-всралося. Я щось наплутала з тими таблетками, то й сталося. Але найгірше те, що Адріан… ну, схоже, що від усього відмовився.

Рута співчутливо глянула на неї. Вона добре розуміла, що та відчуває.

— О Боже… Як же так? Адже ви були., ви ж така чудова пара! Я ж пам’ятаю, як він тобі допомагав у кав’ярні!

— Ага. Були. А тепер він каже, що хоче вчитися в Англії і таке інше. Що це я його вплутала.

— Не переймайся, — відповіла Рута. — Ти ж знаєш, як було зі мною. Він повернеться, точно повернеться. Просто зараз він почувається, як переляканий хлопчисько. От побачиш, повернеться й на руках тебе носитиме.

— Може, і так. Сподіваюся, що він невдовзі зміниться.

— Звичайно, — запевнила її Рута. Бо вона була переконана в цьому. Авжеж, багато хлопців залишають своїх дівчат і не повертаються, але ж не тоді, коли ті носять під серцем їхніх дітей.

— А що з ім’ям? — раптом зацікавилася Лінка. — Чому ви не можете вибрати?

— Бо Вітек хоче назвати його Казимиром. Казимиром, розумієш? На честь прадідуся. Його на честь прадіда звуть Вітольдом, але це не так жахливо, як Казимир.

Лінка зареготала.

— Так отож, усі просто вмирають від сміху, щойно це чують.

— Ні, я сміялася, бо так звуть мого брата. Його теж назвали на честь прадідуся, а мене Халіною — на честь прабабусі.

— То ти Халіна?

— Звісно. Лінка. А він — Кай, тобто більшість зве його Каєм. Як героя «Снігової королеви». Загалом непогане ім’я. Краще, ніж Браян.

— Це точно… — замислилася Рута. — Знаєш, мабуть, будь-яке ім’я гарне, коли це хороша людина, правда?

— Звичайно. А ти б як назвала?

— Мені Бруно подобається. Чи Барнаба. Або Самуель. Або Аврелій…

— О ні, — інстинктивно відреагувала Лінка.

— Чом би й ні? Він міг би стати філософом. Я б хотіла якесь оригінальне ім’я. І горде. Бо Казек мені звучить, наче кличуть якогось вуйка на риболовлі.

Лінка замалим не впала з табурета. «Скажу колись Каєві, — подумала. — Вуйко на риболовлі. Нічого собі!»

— Я шукаю когось, хто міг би керувати кав’ярнею, — сказала Рута. — Доки не народжу й не мине трохи часу. Тобто якісь півроку… Бо з малям я точно не дам ради з роботою. Навіть з моїм умінням.

Лінка задумалася, та ніхто не спадав їй на думку.

— Гадки не маю, — чесно сказала вона.

— Я так і думала. Ну, нічого, може, знайду когось за оголошенням. А працювати ти б не хотіла?

— Не знаю, — відповіла Лінка, — не знаю, чи дам раду. Я не дуже добре почуваюся.

— Звичайно. Я розумію.

Бо хіба вона дасть раду вчитися й працювати в кав’ярні, та ще й зараз? Лінка в цьому дуже сумнівалася.

— А аналізи? Обстеження? Ти вже УЗД робила? Котрий, власне, це тиждень?

— Мій мобільний додаток стверджує, що чотирнадцятий. Я записалася на УЗД через… — подумки полічила, — через п’ять днів. О Боже, лише п’ять днів!

— Усе буде добре! — усміхнулася Рута.

Лінка знала одне. Вона не хотіла, аби мати йшла з нею на УЗД. Просто не хотіла. Після того цирку, який вона влаштувала в лікаря, з неї було досить. З іншого боку, самій іти теж не хотілося. Подумала про Каську. Тоді про Наталію. Сестра чи подруга? Каська була зайнята особистими проблемами. А Наталія? З іншого боку, Каська може образитися. Треба їй сказати. «Блін, найважче звірятися тим, кого любиш найбільше», — подумала вона. Чому це так? Подзвонила до Каськи, домовилися піти на морозиво.

— Скільки ти взяла кульок? — недовірливо спитала Каська, коли Лінка сіла біля столика в «Акваріумі» з вафельним ріжком, ущерть заповненим морозивом.

— П’ять, — знизала плечима Лінка.

— Нічого собі. Я дві.

«Бо я їм за двох», — подумала Лінка, але нічого не сказала.

— Мужики всі паскуди, — заявила Каська.

«Ой, ти й не уявляєш, як я з тобою згодна», — подумала Лінка, але промовчала.

— Гей, що з тобою? — Каська, нарешті, помітила, що із сестрою щось не так. — Щось сталося? Бо ти виглядаєш якось… дивно.

— Я вагітна, — видихнула Лінка.

— Що-о-о? Що ти сказала? Ти здуріла? Але як це сталося?

«Ще одна», — подумала Лінка й зітхнула.

— Ні фіга собі, ні, я не можу! — не вгавала Каська. — Ні, ти що, і що ти робитимеш?

— Нічого, — знизала плечима Лінка. — Народжуватиму. Якось воно буде.

— Адріан радий?

Так, авжеж, вона ж нічого не знає. Справді, важко було мовчати про вагітність. Але розповідати про те, що батько дитини її залишив, покинув, не любить ані дитини, ані її, було набагато важче.

— Що трапилося? — Каська відчула, що торкнулася чогось делікатного.

— Слухай… Адріан не хоче ані дитини, ані мене. От і все.

«Боже, тільки б не розплакатися», — подумала Лінка. Вона не розуміла, чому саме при Касьці не хоче плакати, але просто вирішила триматися. Нарешті опанувала себе й розповіла сестрі все з подробицями.

— Який козел! Хрін моржовий! Кажу тобі, всі вони сучі сини!

— Не знаю, Касько, чи всі. Я взагалі не знаю, що про це думати. Розумієш, ми були разом так довго, і різне траплялося, ти ж знаєш. Але все-таки це було важливо для нас обох.

— Або тобі так здавалося.

— Та ні, адже спочатку це він більше… був більше закоханим.

А й справді. Коли вони познайомилися, то були тільки друзями. Адріан, кузен Наталії, допоміг їй, коли раптово захворів Кай. Потім вона потрапила до того самого ліцею. Коли у відчаї намагалася пояснити, куди зникла її мама, допомагав її шукати. Вони стільки пережили разом. Звичайно, те, що сталося в Лондоні, те, що він зрадив її з якоюсь дівчиною, лягло прикрою тінню на їхні стосунки, але Лінка змогла пробачити.

— Ми були разом три роки… Три роки. Усе моє життя розумієш? — додала. — Я ніколи, чуєш, ніколи навіть не подумала б, що він здатний на щось таке.

І раптом сльози ринули, і Лінка не змогла їх зупинити, а Каська лише обняла сестру, гладила по голові й намагалася заспокоїти, хоча насправді думала, що Лінка має право виплакатися. Їй навіть не хотілося розповідати, що Міхгиі покинув її, хоч спершу й збиралася. Відчувала, що сестрині проблеми важливіші.

— Підеш зі мною на УЗД? Післязавтра? — схлипнула Лінка. — Я не можу піти з мамою. Вона мене так жахливо дратує. Без кінця бідкається, я вже сита цим по зав’язку.

— Вона просто переживає.

— Я розумію, але чесно, не можу цього витримати. То що? Післязавтра по обіді?

— Блін, не дуже, — відповіла Каська. — Бо я вступаю до мистецької школи, яка готує до вишу. Там багато бажаючих, і я мушу скласти якийсь вступний іспит. Якраз післязавтра.

Лінка спохмурніла.

— Гаразд. Попрошу Наталію.

— Але якщо я не зможу, то щось придумаю, — раптом додала Каська, немовби трохи ревнувала до Наталії.

— Гаразд, ловлю тебе на слові. То розкажи мені про цю свою школу, змінімо краще тему.

— Здається, там викладачі з Академії мистецтв… І вони дуже крута. От тільки вступити складно. Це найкраща підготовча школа у Варшаві.

— Ти точно вступиш. І робитимеш те, про що завжди мріяла.

— Може, — Каська наче пригасла. — Тримай кулаки. Бо є… є одна проблемка.

— Проблемка? — Лінка пильно глянула на сестру. Бо в Каськи це явно не відсутність таланту.

— Вони… Ну, розумієш, батьки. Вони не хочуть, щоб я туди вступала. Хочуть, аби я пішла на юридичний. Розумієш, я маю стати адвокатом чи суддею…

— Ти? — Лінка відкусила кінчик вафельного ріжка внизу й почала висмоктувати напіврозтале морозиво.

— Та я ж. Загалом, я б могла, хіба ні? Якраз історію й суспільствознавство я знаю добре. От тільки не хочу туди.

— А ти з ними говорила?

— Та не раз. Але між нами мов якась стіна… Я розумію, що вони хочуть для мене якнайкращого, але уявляють собі, що майбутнє треба як слід улаштувати, усе врахувати, розумієш? Що мистецтво — це якісь забаганки. Коли я їм пояснюю, що це моє життя — вони цього не розуміють. Думають, що це хобі. Коли я пояснюю, що мистецтво — це все: дизайн, мода, ілюстрації… — не доганяють. Вони вважають, що я страждаю фігнею. Хобі, розумієш, можна займатися після роботи. А в житті треба робити щось солідне.

— Нічого собі. А ти не можеш якось їм заперечити?

— Як? Це ти б могла. Будь-хто міг, але не я. Адже вони мене взяли з вулиці, я маю бути вдячною й слухняною.

— Ну, але до школи дозволили тобі вступати.

— Ти жартуєш? Ні. Вони про це навіть не знають. Я сама назбирала грошей, бо ще минулого року розуміла, що із цим буде проблема. Гадаю, я спробую вступити… І коли вступлю, то, може, їх це переконає. Але, звісно, і на юридичний складатиму. Хоч би я не пройшла!

— Касько! — Лінка раптом засміялася. — Ну й комбінатор же ти!

Коли вони попрощалися на перехресті, Лінка думала про те, що їхнє життя стає дедалі складнішим. Стільки важливих рішень за такий короткий час. І, на жаль, про це доводилося говорити відверто: усім їм бракувало підтримки. Будь-чиєї. З мамою про майбутнє вони взагалі не розмовляли. Навіть перед вагітністю. Їм завжди здавалося, що попереду ще море часу! Але насправді… От тільки, чи зможе вона в цій ситуації взагалі вчитися у виші? І чи отримає атестат зрілості?

Вона заходила до кабінету лікаря, тримаючи Наталію за руку. Подруга, на щастя, погодилася з нею піти й навіть зраділа.

— Оце круто! Не можу дочекатися!

Щиро кажучи, Лінка більше боялася, ніж чекала. Вона просто тремтіла від нервів.

— А що, коли щось не так?

— Припини, — перебила її Наталія. — Чого перейматися завчасу? Тобі ж уже одне робили — і все добре.

— Ну, так, але там… там було погано видно. Тільки чула, що серце б’ється. А що, коли чогось немає?

— Це в тебе клепки немає, схоже. Ходімо, — наказала Наталі й потягла Лінку за руку.

У кабінеті їх прийняв темношкірий лікар. Молодий і дуже вродливий. Він говорив польською з кумедним акцентом, зрештою, весь був якийсь кумедний. Лінка подумала, що, мабуть, гінекологів навмисне таких смішних добирають, щоб жінкам було легше розслабитися.

Лягла на кушетці й відкрила живіт, а лікар вичавив трохи гелю й заходився водити по шкірі ручкою ультрасонографічного апарату. Їй зробилося недобре, але Наталія це вчасно помітила, сіла поруч і взяла подругу за руку. Подіяло. Лінка перевела подих і почала слухати, що каже лікар. Спочатку він мовчав, і Лінка занепокоїлася.

— Усе гаразд? — видушила вона.

— Ти-и-ихо, — відповів той, смішно розтягуючи слова. — Не завазя-а-ати, бо ні-і-іцого не сказу й усе-е-е!

Наталія пирхнула сміхом.

— А ви цого сміятися? Ну. Усе є. Х’єбет…

Лінка побачила щось схоже не риб’ячий хребет. Лікар щомиті зупиняв картинку на екрані й робив вимірювання.

— Зівіт… Сейце… Гольова…

А, голова, подумала Лінка.

Клік, клік. На екрані з’являлися хрестики, а тоді лінія тягнулася від одного до іншого. Лінка лежала мов на голках, зате Наталія була захоплена.

— Дивися, бачиш? Ноги! Ступні! Боже!!!

— Ти-и-ихо, — повторив лікар.

Лінка уперше всміхнулася. Ах, ця Наталія!

Лікар вимкнув апарат.

— Усе? — здається, Наталія була ще більше розчарованою, ніж Лінка, яка навпаки раділа, що обстеження вже закінчилося.

— І що? — невпевнено запитала вона.

— Добле. Немає пйицин непокоюватися.

— А стать?

— А сцо ви хоцете?

— Не знаю. Мені однаково.

— Ну, то й однаково. Ніцого не видно. Ніцого-ніцого. Не заходе показати.

Дівчата усміхнулися.

— У вас чудова професія, — сказала раптом Наталія.

— Найбільш цудовіша, — погодився лікар. — Але як усе добле. Бо як недобле… Тлеба ладіти, коли добле.

— Ви давно в Польщі?

— Рік, — відповів лікар.

— Лише рік? І так гарно говорите польською!

— Бо я люблю вцити.

Лікар закінчив стукати по клавіатурі й роздрукував висновок. І фото там теж були!

— Ну! То до побацення! — і усміхнувся до них.

Дівчата сіли в приймальні й заглибилися у вивчення результатів обстеження.

— От бачиш, усе добре! — ледь не співала Наталія. — Класно, правда? Так усе можна роздивитися. Блін, це ж неймовірно, я жодного разу не бачила такого…

— … кіно, — підхопила Лінка й засміялася. — Бачиш? Маєш квиток у Кінопалац задурно.

— Слухай, але як він польською добре говорить! Усього за рік вивчив! Я англійську вивчаю… не знаю… Десять років? І що? Певне, говорю нею так, як він польською за рік. Щонайкраще!

— Класний лікар, — весело сказала Лінка. — На наступне УЗД теж прийду до нього. Я взагалі більше не боюся.

— Знаєш, — мовила Наталія, — я тепер думаю, тобто завжди так думала, але тепер тим більше… Що медичний — це справді гарна ідея. Це ж так страшенно цікаво!

— Ага… особливо, коли це твоя дитина! — відповіла Лінка, але якось невпевнено. Для неї це був швидше стрес, аніж цікавість. Вона боялася, аби не виявилося, що дитина без ноги чи руки, або голови, або серця чи ще чогось там. Або чогось забагато. Тепер вона полегшено зітхнула, але стрес ще не минув. Бо Лінка не знала навіть того, як дасть раду зі здоровою дитиною. А що було б із хворою? Чи дала б вона раду із хворою дитиною? Мабуть, ні. Адже її мама не дала.