Молоко з медом

Березень

З мобільного додатка для молодих мам

Твоя дитина нарешті з’явилася на світ! Така маленька й тендітна, може, ти навіть боїшся взяти її на руки? Не бійся. Мама найкраще знає, як обходитися з немовлям. Зараз тебе може непокоїти багато речей. Чи досить у тебе молока? Чи не придушиш ти дитини під час сну? Чому малеча плаче? Чому зригує після годування? Не хвилюйся, невдовзі ти навчишся розуміти, чого потребує твоя дитина. Не забувай, що немовля не дуже добре бачить: усе здається йому чорно-білим і нечітким. Воно ще не впізнає рідних, але тебе вже так, бо відчуває твій запах. Дитина погано чує, бо вушні канали досі заповнені першородною змазкою. Малюк виглядає не найкраще: голівка деформована під час пологів, коли дитина протискується крізь родові шляхи, на личку можуть бути прищики, шкіра подряпана й зморщена, а тільце деяких немовлят повністю поросле волосками, так званим лануго. На голівці дитини є два м’які місця. Це тім’ячка, які із часом заростуть! Твоя дитина може втрачати вагу, і це нормально! Малюк наразі мало товариський: постійно спить, навіть двадцять годин на добу!

Читаючи описи, які регулярно оновлювалися в її мобільному додатку, Лінка постійно думала, що всі вони не мають рації. Єва була чудовою, щойно народилася. Не було в неї жодних прищиків і тим більше зморщеної шкіри! І тільки тім’ячка її лякали. Справді, вони скидалися на дірки в черепі, вкриті лише шкірою й волоссям. М’які. Здавалося, досить сильніше натиснути пальцем, і… Бр-р-р, який кошмар! Але оця маячня, що дитина, мовляв, не чує й не бачить — це ж просто дурня! Єва все чула, бачила й розуміла, у цьому Лінка була переконана! Правдою виявилося одне: мала весь час спала. Загалом, молода мама вважала, що така дитина не справляє жодних проблем. Після годування доня відразу засинала, а Лінка могла вчитися. Отупіння, яке переслідувало її під час вагітності, минуло, і дівчина цілими годинами просиджувала за письмовим столом або у фотелі. Навіть, коли годувала малу, бо годування могло тривати й сорок хвилин. Тоді Лінка читала підручники й обов’язкову літературу, упевнена, що якби не дитина, вона б точно стільки не вчилася. Її б постійно спокушали якісь прогулянки, подруги, розваги… А так — Лінка була, наче в’язень, який через відсутність інших можливостей, пише дисертацію. Проблемою залишався тільки догляд Єви, коли Лінка мусила ходити до школи.

— Може, мені покинути роботу? — сказала Лінчина мама. — Бо що можна зробити ще?

— Викинь це з голови, — заперечив Адам, який саме наливав воду до ванночки. Він від початку запропонував, що може купати маленьку, коли тільки буде вдома. Робив це, коли ще Кай був малим, дуже це полюбив і чудово давав із купанням раду. — Роботу легко покинути, зате важко знайти. Крім того…

— Та знаю. Ми собі не можемо цього дозволити.

— Знаєш, що? Можливо й можемо. Але в такому разі ми могли б узяти няню.

— Я отримаю гроші на дитину. А коли владнається справа з аліментами, то ще по 500 злотих щомісяця. Не знаю, треба перевірити, бо є якісь обмеження…

— Я шукав в інтернеті. Можна спробувати знайти няню на неповний день. Я йду на роботу пізніше, вона може прийти о дев’ятій, навіть о десятій. У Лінки уроки до 15–16 години. Може, досить було б на 6 годин? Якби знайти няню, скажімо, по 12 злотих за годину, то…

— Треба розраховувати на півтори тисячі.

— Якраз. Дитячі гроші і п’ятсот злотих, — зауважила Лінка.

— Я можу продати машину, — запропонував Адам.

— Ти здурів?

— Чом би й ні? Вистачило б на няню, ще й на кращу.

— Ну, не знаю, — мама явно сумнівалася. — Няня — це все-таки чужа людина. Невже ми довіримо незнайомій жінці нашу Євуню?

— А є інший вихід? Думаю, треба перестати займатися «якбитологією» й почати когось шукати.

У суботу мали прийти три няні, з якими вони домовилися про зустріч.

Перша, студентка педагогіки, здавалася дуже доброю кандидатурою. Бо якщо вона хоче стати педагогом, то, мабуть, має підхід до дітей; хіба ні? Дівчина ввійшла на шпильках, зодягнена, мов на якийсь бал, з копицею світлого волосся. На Єву навіть не глянула.

— Хочу відразу попередити, — заявила вона, — що я займаюся тільки дитиною. Жодних домашніх обов’язків. Бо знаєте, — тут вона заговорила тихіше, — деяким роботодавцям здається, що я й приготую, і виперу, і все-все. А я тут тільки задля дитини.

— Який у вас досвід роботи? — увічливо поцікавився Адам.

— Дуже великий. Я працюю вже два роки й займалася кільканадцятьма дітьми, у тому числі й немовлятами.

Лінка глянула на її накладні нігті й засумнівалася. Кільканадцятьма? За два роки? Якось це підозріло.

— А який у вас підхід до дітей? — запитала мама.

— Підхід?

— Так.

На жаль, на це питання вона відповісти не змогла.

— Іще одне, — додала дівчина. — Я не ходжу з дитиною на прогулянки. Візочки важкі, а в мене хворий хребет, і я не можу носити тягарі, — пояснила вона.

— Але в будинку є ліфт.

— Ліфт! — пирхнула вона. — Я можу покласти дитину біля вікна. Зрештою, це те саме, а прогулянки — просто примха.

— Дякуємо. Це все, — сказав Адам. — Ми з вами сконтактуємо.

— То як? Мені приходити завтра? П’ятнадцять злотих за годину на руки й відразу. Мені теж треба за щось жити.

— Ми передзвонимо ввечері, — перебив її Адам, і невдоволена кандидатка пішла.

— О Господи, — сказала Єва. — Мабуть, ні. Га?

— Мабуть? Та вона прибацана по повній програмі. Не гуляє, не готує, нічого не робить. Сидітиме з дитиною коло відчиненого вікна й роздивлятиметься свої пазурі.

— Ага, але вона схожа на оту співачку, Віолетту Віллас, правда?

— Точно. Причому в її найкращі роки. Але до дитини її точно підпускати не можна. Здається, вона розминулася з покликанням.

— Ви помітили, що вона жодного разу не глянула на малу?

— Ага. Жоднісінького.

За годину прийшла наступна. Сумовита літня пані із сивим, схоже, давно немитим волоссям до плечей.

— Який у вас досвід?

— Ой, знаєте, я колись навіть на керівній посаді була.

А потім усе пішло шкереберть. Скорочення штатів…

— Я розумію, — притакнув Адам. — Але досвід роботи з дітьми?

— Я виховала двох власних. Онуком трохи займалася, але він уже школяр. Скажу вам чесно, що я вмію доглянути дитину. Хоч у минулому справді була… Розумієте… Ну, але жити якось треба. Я ще не пенсіонерка, діти не допомагають, мушу знайти якусь роботу. Про час домовимося, у мене його багато. А дитинка там, так?

«О, вона цікавиться немовлям! Це великий плюс!» — подумала Лінчина мама.

— Візьміть її, — сказала вона. — Тільки спершу помийте руки.

— Оце вже ні! Торкатися її я не буду!

— Що? — вихопилося в Лінки.

— Добре, — закінчив ромову Адам. — Ми до вас зателефонуємо.

— Але я отримаю цю роботу чи ні? — запитала спантеличено жінка.

— Ми подзвонимо. У нас кілька кандидатур. Ви ж самі розумієте.

Літня пані кинула погляд на дитину й вийшла.

Усі троє зітхнули.

— Схоже, що це важко. Дівчата… тобто мої мамусі, казали, що гарна няня — просто на вагу золота.

— Залишилася ще одна. Аж страшно, — засміявся Адам.

Увійшла готка. Чорне фарбоване волосся, чорна туш, кільця в носі, губах, у всіх можливих місцях. Чорні мереживні колготки.

— Хай, — привіталася.

Присутні здавалися трохи спантеличеними.

— Доброго дня.

— На питання не чекатиму — сама розповім. Дітлахами я займаюся, скільки себе пам’ятаю: у мене п’ятеро молодших братів і сестер, тож я вмію все. І приготую, і виперу.

— На прогулянки ходите?

— Прогулянки, купання — я все можу. Але в мене свої принципи.

— Справді? — увічливо поцікавився Адам. — Які саме?

— Жодних візочків, дитина тільки в елінгу. Ви слінго-мама?

— Hi… — відповіла Лінка. — Поки ні.

— Нічого страшного, це можна надолужити. Слінг, контакт «живіт — живіт», дитинка спить біля мене, дієта виключно вегетаріанська.

— Донька на грудному вигодовуванні, — пояснила Лінка.

— Звісно. Але слід якомога раніше вводити іншу їжу: фруктові й овочеві пюре…

— Але ж це із шести місяців…

— Дурниці. Тоді дитина стає перебірливою й нічого не хоче. Уже від трьох місяців овочі та фрукти. Трави.

— Які ще трави?

— О, я маю такі авторські суміші, — усміхнулася готка. — Можна взяти дитину?

Лінка кивнула.

— Але обережно, підтримуйте голівку!

— Дурня із тією голівкою. Дитина чудово тримає голівку від народження!

— Залиште її, — озвався Адам. — Це новонароджена дитина. Не шарпайте її так!

— Вона занадто тепло вдягнена! Зніміть цю шапочку! Немовлят треба гартувати!

Мала заплакала. Лінка підійшла до дівчини й мало не силоміць забрала дитину.

— Я мушу її погодувати, — сказала вона.

— Дитина зовсім не голодна! Їй потрібна увага!

І мовби заперечуючи її слова, немовля пожадливо присмокталося до маминих грудей.

— Ми вам зателефонуємо.

— Ет, я вже й нині можу залишитися. Виділила собі на це час.

— Немає такої потреби, ми подзвонимо, — повторив Адам, і дівчина зрештою пішла.

— Господи, навіжена якась, — здригнулася Лінка. — Не хочу я такої няні.

— Мови бути не може! Вона тут такі дурниці молола!

— Мені вона взагалі здається небезпечною.

Усі, мов за командою, зітхнули.

— Я звернуся до агенції, нехай запропонують когось іншого. Бо жодна із цих не підійшла.

— Точно. Жодна із цих, — хором сказали Лінка та її мама.

Лінка не знала, сміятися їй чи плакати, коли згадувала «чудових» кандидаток. Може воно й смішно, але факт залишався фактом: няню вони не знайшли. Мамина відпустка добігала кінця, і що тоді? Лінка написала у своїй групі, запитала, чи дівчата когось не порадять. Тоді вирішила подзвонити до Рути: її колишня шефиня була старшою, більш досвідченою, може, щось підкаже? Рута сказала, що із задоволенням забіжить до них. Бо маленької вона ще не бачила.

— Проблема в тому, що для багатьох це точно не робота їхньої мрії, — зітхнула Рута, коли вже позахоплювалася Євою. Бруно спав в автокріселку, як ангелятко. — Або прийде якась недосвідчена студентка, що шукає будь-якого заробітку, бо на харчі не стає. Або той, хто не може знайти нічого й хапається за все, а щойно з’явиться якась краща пропозиція — то й ушиється миттю. Або якась недолуга пенсіонерка, яка потребує підробітку, бо на ліки бракує грошей. Звісно, трапляються й суперняні. Проте таку вже хтось як відхопить — то тримає виключно для себе. Для чергових дітей. Крім того, суперняні зазвичай хочуть працювати повний день і беруть чимало. Тому я вирішила, що рік просиджу з малим удома. Та й не хочу нікого чужого. Якось мені це не видається… ну, геть безпечним.

— То що мені робити?

— А хіба я знаю? Шукати далі? Мені здається, що з усіх однаково найкраще — це студентки. Принаймні вони ще сили мають. І неповний робочий день для них зазвичай не перешкода. Є такі, що воліють доглядати дітей, аніж, приміром, у кафе працювати, бо просто люблять малечу.

— До речі, про кафе. Як там «Білі мишки»? — усміхнулася Лінка.

— Непогано. Мама цього твого однокласника, схоже, дає собі раду, принаймні я задоволена. От тільки одна проблемка… Треба пофарбувати стіни, дещо полагодити. Причому це досить терміново. Наче й не якісь там глобальні ремонти, але бабки потрібні. А їх у мене немає. Чекай-но, — вона раптом підвелася. — У мене є ідея.

— Ідея? Як здобути гроші на ремонт?

— Ага. Слухай, я однаково займаюся Бруно. Якби ти мені малу привозила, могла б і її доглянути. Яка різниця: одна дитина чи двоє…

— Ну, не знаю… справді?

— Десятка за годину. Я тобі стільки платила, коли ти працювала в «Мишках», тож це буде чесно.

— Супер! — зраділа Лінка. — Побалакаю з мамою. Але чи дійсно ти даси раду із двома?

— А як у когось близнята, то що, не дає ради?

— Так, але вони мають спеціальні візочки, наприклад, для прогулянок…

— Це правда. Із прогулянкою буде проблемка. Але погода однаково не дуже. А згодом щось вигадаємо.

— Зрештою, я могла б прогулятися з нею дорогою назад, — уголос міркувала Лінка. — Дякую. Я поговорю з мамою та Адамом. Побачимо, що вони скажуть.

— Ну, не знаю, — так само вголос ділилася сумнівами мама. — Мабуть, краще, аби хтось сюди приходив. А якщо дитина застудиться, то що тоді?

— Здається, такі малі не хворіють на застуду.

— Гм…

— Я міг би відвозити її вранці, перед роботою, — запропонував Адам. — А Лінка забиратиме після школи. Де вона мешкає? — спитав, і Лінка назвала адресу.

— Окей… можна дістатися автобусом. Дивися, досить зручно.

— Не знаю, — мовила Лінка. — Якось мені незвично. Отак її… залишати.

— А школу закінчити хочеш?

— Хочу.

— Ну, тоді в нас немає виходу.

Лінка кивнула головою.

Азор повертався від Наталії. Щасливий, та водночас стурбований. Страшенно він заплутався. Усі ці псевдозвільнення зі школи… Директорка сказала, що коли його відвідуваність не покращиться, доведеться їй розмовляти з його батьками. А батьки не повинні довідатися, що в нього стільки прогулів. Ще мама як мама, вона однаково весь час зайнята Анею. Вона ніколи не переглядає «Лібрус», а навіть, якби й дізналася, то не надто б перейнялася. Проте батько розсердиться, і Азорові буде непереливки. Треба це якось розрулити. От тільки як? По обіді мама Наталії переважно вдома. У нього — завжди мама й Аня. Безнадійна ситуація. Стусонув камінця, що лежав серед снігу впереміш із грязюкою. Азор сподівався, що весна прийде швидко. Можна було 6 поїхати десь до лісу… Завжди бути разом. Але щось його непокоїло. Він боявся, що невдовзі Наталії набридне. Вона була така вродлива, могла зустрічатися будь із ким. Він не раз ловив її погляди… Вона й не усвідомлювала цього, та коли поблизу з’являвся гарний хлопець — дівчина відразу кидала на нього кокетливий погляд. Примружувала очі. Ледь розтуляла прегарні губи. Це було несвідомо. Так роблять усі самиці, коли приваблюють самця. Азор знав: щойно трапиться нагода — і вона його зрадить. І, звісно, не зізнається, такі ніколи не зізнаються. Він сам… Що ж. Колись Азор думав, що він уродливий, що може закадрити будь-яку дівчину. Але тепер уже не був у цьому впевнений.

Він звичайний. Пересічний. Нічого особливого. Дещо хирлявий. Може, записатися до тренажерки, зробити якесь тату чи щось незвичне? Як їй сподобатися?

Лінка почувалася піднесено. Учора вона весь вечір, доки мала спала, переглядала фотографії з фотосесій немовлят і новонароджених. Малюки в кошичках і коконах, костюмчиках бджілок, із крильцями на пухкеньких спинках і в найрізноманітніших шапочках — краса неймовірна! Капелюшки, кашкетики, шапки святого Миколая, віночки… От тільки — як вигадати щось оригінальне? Зрештою, Лінка не мала жодних таких одежинок. Доведеться вигадати щось простіше, що даватиме більше можливостей. А може, використати речі, яких у неї багато? Лінці спало на думку взяти газети, їх завжди вдома лежала ціла купа. З газет можна зробити шапочки, човники й таке інше. І з білого паперу. Папір теж був, навіть якийсь цупкий. Можна скористатися пелюшками… Така фотосесія в білому буде дуже ефектною. Бурхливі хвилі з пелюшок, на них паперові кораблики й маленька морячка Єва. Доня в щільному пелюшковому коконі, поруч можна розкласти гусениць із пелюшок, напханих всередині газетою… Удома знайшовся великий білий тазик для прання, білий друшляк… Так, можна починати. Побачимо, що з того вийде. Працювати із білим тлом та предметами складно, доведеться поморочитися з відповідним освітленням, але фотографії будуть чорно-білими… Багато залежатиме від техніки. А її Лінка постійно вдосконалювала.

Їй пощастило: Єва спокійненько дозволила робити все, що треба. Мала весь час спала й жодного разу не заплакала, коли Лінка переносила її з місця на місце, без кінця чимсь укривала чи загортала. Тож удалося навіть обробити кілька фоток, перш ніж доня прокинулася.

Уже ввечері переглянула фотографії. Вони вдалися чудово. От тільки… Пригадала, як минулого року робила фотографії для виставки. Як придумала тему: показати, що дівчата, які страждають від анорексії, насправді нормальні. Як вона тоді хвилювалася й водночас пишалася! Тепер Лінка знала, чого бракує цим фотографіям: вони нічого не змінять у світі. Але нових ідей не було. Принаймні поки що.

Нагодувала Єву, переодягла, мала знову заснула, а Лінка вирішила побалакати з дівчатами в групі «Solo Minns». Зрештою була неділя, можна трохи розважитися…

Надіслала їм фотки з фотосесії. Дівчата були в захваті, хотіли й собі такі. Навіть сказали, що на цьому можна непогано заробити, але Лінка сумнівалася. Мабуть, кожен, хто хоче влаштувати якусь круту фотосесію для свого немовляти, шукатиме професійного фотографа? А не такого, як вона? Проте розмова з мамусями її надихнула. Вона зрозуміла, що може зробити. Кілька разів пройшлася своєю крихітною кімнаткою від дверей до вікна й від вікна до дверей — і раптом її осяяло. Знову ввімкнула комп’ютер.

Дівчата, я робила ці фотографії як підсумкові за навчальний рік, але мені здається, що вони заслабкі. Тут бракує справжньої теми. Я її саме придумала, але мусите мені допомогти. Я хочу зробити фотосесію про самотнє материнство. Тобто про вас і про себе. Та щоб це вдалося, мусите мені написати, що було для вас найважчим. Найскладнішим у вашій самотності. Якщо, звісно, ви не проти.

Лінка

Сама знаєш, що з усім важко.

Домініка

Мені було найскладніше, коли робила тест на вагітність. Бо я знала, що коли буде позитивний — я залишуся сама. Мій хлопець від початку казав, що коли щось станеться — він не покине дружину, тож коли я робила тест… це був просто жах. Сиділа сама у ванній, а тоді молилася тих кілька хвилин, хоч я взагалі не релігійна. І боялася глянути, що там. Жах. Потім уже було якось легше.

Марися

Для мене найважчим було те, що довелося повернутися до батьків. Із дитиною. Раніше я була незалежна й дуже пишалася тим, що сама себе утримую. З дитиною я знала, що не дам ради без грошей. І цей момент, коли приїхала машина, а я стояла й дивилася, як усі речі вивантажують перед моїм старим будинком. Просто кошмар. Ага, і ще, як довелося занести перстеника з діамантом до ломбарду, бо їсти не було чого.

Лаура

Для мене найгіршим було те, що під час вагітності я не мала ні на що сили. Смалила одну за другою сигарети, удома був бардак, а мене аж нудило від усього цього. І водночас я знала, що чиню погано, от тільки нічого змінити не могла. Блін, як згадаю… Добре, що принаймні пити не почала. І що дитина здорова.

Лідка

Мій найсумніший момент — коли Войтек пішов до школи. Такий гарний, у всьому новенькому, з кумедним портфеликом і все таке… А я геть розклеїлася.

Оля

Я найгірше почувалася вечорами. Завжди. Коли Юлька так страшенно плакала, а я не могла її заспокоїти. Ще й батько кричав, чого, мовляв, вона так реве. Оце жахливе відчуття безпорадності. Я постійно думала, що з малою щось не так. І весь час була із цим сама.

Люцина

«Так, це саме те, що треба», — подумала Лінка. Відразу з’явилися ідеї. Доведеться трохи попрацювати. З кожною із дівчат зробить одне фото. Загалом шість чи вісім. Побачимо, як вийде. От, приміром, Оля… Щоб її сфотографувати, довелося б поїхати до Лодзі. Хіба що Оля приїхала б із сином, та чи можна її про це попрохати? Може, організувати зустріч матусь? До кінця березня ще є час. Чи вдасться пофоткати під час зустрічі? Влаштувати щось особливе? Лінка захопилася майбутніми планами. Уперше за довгий час дівчина відчувала справжній творчий азарт.

Наталія нервувала. Блін, утратила стільки часу! Без кінця: Азор та й Азор! Дівчина раптом усвідомила, що до випускних залишився тільки місяць. І вона нічого не знає! Усі її плани, розклад повторень, геть усе полетіло шкереберть. Замість учитися займалася зовсім іншим. Звісно, вона цього хотіла. Пристрасть. Сильне почуття, мабуть, сильніше за будь-яке інше. Але треба це припинити, принаймні на деякий час. Тим більше, що дедалі важче було витримувати Азорові коники, і це Наталію теж виводило з рівноваги. У результаті вона ні на чому не могла зосередитися.

Азор прийшов до неї після уроків, нині якраз мами вдома не було. Наталія вирішила з ним серйозно поговорити. Певна річ, щойно ввійшовши, хлопець відразу кинувся до неї з поцілунками й заходився роздягати.

— Почекай! Азоре, почекай!

— Що таке? — здивувався той.

— Ми мусимо поговорити. Я… до випускних залишилися місяць. Місяць! Ми не можемо зустрічатися так часто. Я мушу вчитися!

— Ну, то вчися! — і сахнувся від неї, мов попечений.

— Азоре, зрозумій, для мене це дуже важливо. Я просто прошу тебе… Прошу, щоб ми зустрічалися рідше. Може, раз на тиждень. А решту часу я присвячу навчанню. Зрештою, тобі теж треба вчитися. Блін, у нас ціле життя попереду, не треба так без кінця…

— Тобі вже набридло? — запитав той, і обличчя йому аж потемніло. Він знову перетворився на того Азора, якого вона не любила. Який справді нагадував небезпечну німецьку вівчарку на ланцюгу.

— Ні, не набридло… просто… я б не хотіла тебе звинувачувати за те, що не вступила до вишу.

— Ти однаково не вступиш, — заявив він. — До медичного? Не жартуй. І жоден місяць тобі не допоможе.

Чому він такий жорстокий?

— У тебе хтось є, правда? — спитав зненацька. — Хто це?

— Знову ти починаєш? Нікого в мене немає! Азоре, звідки в тобі це все, ну, звідки?

Раптом, попри образу, Наталія збагнула, що співчуває йому. Його слова були образливими, але він вочевидь не мав на це впливу. Просто так думав та й годі. Підійшла до нього й пригорнулася. І він її не відштовхнув. Міцно притиснув до себе, а рука помандрувала з її спини на сідниці.

«Господи, він просто не здатен без мене жити, — подумала Наталія. — Не можу ж я його отак просто… відшовхнути, мов річ». За мить вони вже знову цілувалися, і все було, як і раніше.

Лінка була задоволена. Після уроків домовилася про консультацію щодо фотографій з пані Юлією. А задоволення відчувала, бо була впевнена, що фото вдалися! Принесла два комплекти: Єва в білому й фото матусь.

Пані Юлія уважно переглядала роботи. Спершу Євині портрети. Усміхнулася.

— А ти знаєш, що багато людей роблять такі фотосесії з немовлятами за добрячі гроші? Це зараз користується величезним попитом.

— Так, дівчата розповідали… але ж я не професіонал.

— Звісно, що професіонал, — заперечила пані Юлія. — Ти закінчуєш мистецький ліцей, причому клас фотографії! Цього цілком досить.

— Ви так гадаєте?

— Звичайно. Але ці роботи… — вона кинула погляд на фото із другого конверта. — Розкажеш?

— За тему я обрала самотність. Питала в дівчат, коли вони почувалися найбільш самотніми. І зробила фотосесію…

Люцина з немовлям на руках, за вікном ніч, на вікні ледь хвилюється фіранка, на обличчі молодої мами — утома. Оля з Войтусем, присіла навпочіпки, застібає синочкові ґудзика білої сорочки. Марися сидить на краєчку ванни, у руках — тест на вагітність. Лаура біля ломбарду. Лідка із сигаретою…

— Неймовірні, — тихо проказала пані Юлія.

— Вони… вони ошукані. Я всі фото зробила впродовж одного дня, вони постановочні, може, це погано?

— А яке це має значення для глядача? Халінко, у тобі є сила. Щось таке… Розумієш, ти вмієш бачити почуття. І можеш їх викликати. Якщо тобі вдалося зробити таку сесію й навіть у мене викликати емоції… Ти вже думала про вищу освіту, правда?

— Так, мені подобається журналістика. Проте не знаю, як воно все буде. Дитина… Я не маю з ким її залишати, батьки працюють, для ясел вона замала…

— На журналістиці є така спеціальність: фотожурналистика. Здається, так це зветься. Перевір. Мабуть, це і є те, що тобі потрібно. Я так гадаю. А дитина… Це не така вже й проблема. Щось придумаєш. Ти ж мусиш розвиватися.

— Ну, мама казала, що й випускні, і виш… Але то було ще до народження Єви. А тепер усе набагато складніше.

— Це тимчасово. Пам’ятай: якщо зараз тобі важко, то це тому, що потім буде легше. І ти це відчуєш.

— Ви така оптимістка!

— Звичайно. Бо так і треба. А тепер біжи до своєї малечі. Чудова дівчинка!

— А зайчик мені щось принесе? — запитав Кай.

Наближався Великдень. Кілька вільних днів, а щодо приготувань… це ж не обов’язково. Лінка мала купу набагато важливіших речей.

— Ні, — відповіла сестра. — Немає в нас зайчика, ти ж знаєш.

— А в інших є. Це несправедливо, — засмутився хлопчик.

— Зате в нас є полювання на солодощі.

— Справді? Буде?

— Звісно, що буде, — засміялася Лінка.

— А вона теж братиме в цьому участь? — раптом занепокоївся малий.

— Вона?

— Ну, Єва, — Кай кивнув на дитину, що спала на дивані у своєму бавовняному гніздечку.

— Звичайно. Зараз устане й відшукає всі твої солодощі.

Полювання на солодке вигадала Лінка, коли Кай був малим. Цукерки, шоколадні яєчка та зайчиків ховали в різних місцях удома, а Кай їх шукав. Потім Адам сказав, що Лінка теж повинна полювати на солодощі, бо ж вона досі дитина (атож, він розумів, що цукерки Лінка любила незалежно від свого віку), і нарешті все звелося до того, що Адам купував кілька кілограмів ласощів, і вся сім’я їх шукала й складала до кошичків, навіть мама.

— А зараз не можна?

— Що зараз? — запитала Лінка. Вона була неуважна. Весь час думала про твір з польської мови, який мала написати на завтра. Батьків не було, пішли до знайомих. Єва спала, тож краще мерщій починати завдання, а не базікати про Великдень. — Каю, ми ж робимо це у великодню неділю. Ще кілька днів. Зараз ти можеш…

Чим би його зайняти? Лінці раптом зробилося шкода братика. Усі постійно чимсь заклопотані, переважно малою дитиною. А що йому робити?

— Може, пофарбуєш писанки?

— Так! А можна взяти участь у конкурсі?

— Господи, у якому ще конкурсі?

— По телевізору казали. Можна розфарбувати, вислати фотку через інтернет і виграти приз! Від зайчика!

Лінка зітхнула. Може, краще було справді щось йому купити?

— Гаразд, — сказала вона. — Ти все приготуй. Фарби й таке інше. Я зварю яйця. Якщо в нас вони є.

Подалася на кухню й знайшла упаковку яєць.

— Каю, — гукнула. — Ходи!

Треба ж йому чогось учитися!

— Дивись. Я поставила воду. Коли вона закипить — укинеш яйця. Штуки чотири.

— А не замало? Лише чотири?

— Ну, добре. Тоді шість. Цього досить. Ти ж знаєш: щоб по-справжньому розфарбувати писанку, треба й кілька годин витратити, — сказала сестра. — От. Вкидаєш їх, а тоді вмикаєш таймер, ось тут. На десять хвилин. І вимикаєш газ, і тоді мене кличеш. Окей?

Братик кивнув головою.

«Ні, справді, — подумала Лінка, — він уже великий. Треба ж його чомусь навчити, хіба ні? Щоб він бодай яйце вмів зварити».

— А я йду писати твір.

І пішла.

Мотиви старості. Це неважко. Лінка почала міркувати, пригадувати прочитані книжки й аналізувати. Їй здавалося, що минуло хіба що кільканадцять секунд, коли з кухні почулося: «Уже готово!» Зітхнула, підвелася, перевіряючи дорогою, що робить Єва. Доня досі спала. Яка чудова дитина! Просто неймовірно!

— Готово, — заявив Кай. — Вони в каструлі.

— Тоді ми їх гарненько витягнемо й покладемо до мисочки, — мовила Лінка тоном досвідченої ведучої кулінарних передач. Та коли підійшла до плита, її вразило побачене. У воді плавали якісь клапті. Шматки білка й жовтка. І шкаралупи. Ціла купа невідомо чого.

— Що це в біса таке?

— Ну, яйця.

— Але чому… Вони так жахливо потріскалися. Що та зробив, Каю?

— Усе так, як ти й казала. Укинув…

Лінка відчула, що от-от розрегочеться.

— Можеш мені показати, як ти вкидав ці яйця, Каю?

— Як ти й сказала: став на табуреті й укинув.

Лінка аж зігнулася від сміху. Малий справді видерся на табурет і вкинув яйця згори до каструльки. Фантастика!

— Ти сама сказала, щоб укинути!

— Сказала. Що ж, їх доведеться викинути. Хіба що з’їсти їх із майонезом? — міркувала Лінка вголос і за мить уже чистила вцілілі рештки від шкаралупи й вмочала в слоїку з майонезом. Та Кай мало не плакав.

— То не буде писанок? Ми з’їмо яйця, призначені для конкурсу?

Лінка понюхала слоїчок. Якийсь дивний запах, але ж майонез — це майонез, хіба ні?

— Не плач. Певне, що будуть. Ще чотири залишилися. Зараз покажу тобі. Дивися: вкидати яйця — означає класти їх у воду, найкраще ложкою.

— То не можна було відразу пояснити? — буркнув Кай.

«Добре, що я не сказала йому вкинути дитину до ліжечка», — подумки всміхнулася Лінка.

— Хочеш? — насилу вимовила Лінка, бо рот мала повний решток яєць із майонезом.

— Ні, — ображено відповів братик. — Гидота.

Гм, може, він і правий. Але Лінка з’їла все. Зрештою, вона мама-годувальниця, їй можна й треба. Одночасно зварила решту яєць. Може, батькам уранці не забагнеться яєшні?

— Ну, ось тобі чотири яйця й фарби. А я йду писати далі.

— Але ж ти мала зі мною малювати.

— Це нечесно. Адже це конкурс. Якщо ти надсилаєш, то сам і мусиш розмалювати, а не дорослі.

— Ти не доросла!

— Авжеж, що доросла, — обурилася Лінка. — Ну, до роботи. Якщо мала прокинеться — поклич мене.

«У „Батькові Горіо“, — писала Лінка, — Бальзак зображує старого, ладного все зробити задля коханих доньок».

Вона вже написала більшу частину твору, проте ані доня, ані братик не озивалися: мала спала, Кай малював писанки.

— Ой! — почувся крик. Лінка зітхнула, устала й пішла до вітальні.

Кай буквально вмивався слізьми. Стояв посеред кімнати й ридав. Лінка підбігла й обняла малого.

— Що цього разу?

— Я саме ніс їх тобі показати… І вони впали!

Лінка глянула на підлогу. Справді. Нічого хорошого. І раптом одночасно із плачем прокинулася Єва, а у двері подзвонили й залунала жвава мелодійка, яку Адам підібрав до дзвінка. Ну, просто капець, як весело!

«Точно якісь свідки Єгови або ксьондз обходить квартири після Різдва», — подумала Лінка. І враз схаменулася, що різдвяні свята давно минули, а попереду зовсім інші, і що вона страх, яка втомлена. Може, батьки забули ключі. Але за дверима стояв Оскар.

— Пробач, — сказав він. — Я телефонував до тебе, але вмикався автовідповідач. Довго не міг додзвонитися і якось… почав хвилюватися. Усе гаразд?

— Так. Мабуть, телефон розрядився, — відповіла Лінка.

— Ні, — схлипував Кай, бо Лінка помчала, щоб узяти малу Єву на руки. — Вона з’їла мої писанки з майонезом! А ці були такі чудові — і гепнули на підлогу! Це кінець!

Лінка мало не плакала від сміху, одночасно силкуючись прикласти до грудей доньку. Кай ридав, і тільки Оскар зберігав спокій.

— Покажи-но ці писанки!

Ображений Кай зібрав розбиті яйця з підлоги.

— О, які класні! А що це таке?

— Це динозаври, які от-от зникнуть у чорній дірі. Тато мені розповідав про чорні діри. А я думаю, що все, що вимерло, тепер живе в них…

— Зате я, схоже, опинилася в чорній дупі, — прокоментувала Лінка. — Я не дописала твір, і мені зле, бо я зжерла шість яєць з купою майонезу, який нагадував якесь велосипедне мастило. Мабуть, старий.

Кай досі схлипував.

— Окей. Тоді йди писати твір, а ми рятуватимемо яйця.

— Рятуйте. Я ще піду Єву погодую. Сподіваюся, що майонезна отрута не проникне до молока.

— Ціанистий калій? — зацікавився Кай, а Лінка підхопила Єву й пішла з нею на кухню. Звідти їй було чути, як Оскар говорить з Каєм і втішає його.

— Дивися. Тобі ж потрібно фотки зробити, а не висилати ці писанки. Ось, приміром, покладеш так — і нічого не видно. Ну, це… як би це м’яко висловитися… Ніяк не годиться. Але я можу відфотошопити.

— Від… що? — поцікавився Кай.

Лінка пішла покласти малу. А позаяк з вітальні досі долинала дискусія, що підправити ще, і як це сфотографувати, то вона взялася дописувати твір.

Утішає зате «Старий і море» Хемінгуея. Старий упіймав велику рибину, і це доводить, що успіху можна досягти в будь-якому віці…

«Теж мені радість, — подумала Лінка. — Чекати до шістдесяти, щоб досягнути успіху? — захихотіла вона. — Нам би інші теми. Як давати раду із життям тепер. Коли ми наче й молоді, а нам уже нічого не світить. Навіть Каєві писанки не вдалися. Я, мабуть, не складу тестування, і тоді мені капець». Проте продовжувала писати… А поставивши останню крапку в найостаннішому реченні найпрекраснішого твору про те, що її взагалі не цікавило й чого вона не могла собі уявити, Лінка раптом розхвилювалася. Хвилиночку: вона залишила там бідолашного Оскара. Господи, як вона поводиться… Жодної гостинності…

— Пробач, — сказала Лінка. — Оскаре, пробач мені, що я тебе так покинула.

— Норм, — відповів той. — Ми розфарбували ще два сирі, я в холодильнику знайшов. І посуд я помив.

— Не жартуй, — Лінка зніяковіла.

— А тепер дай комп. Нам ще це обробити треба.

Її малий братик стежив за Оскаром захопленим поглядом.

— Ну, тепер ти для нього точно як гуру, — сказала потому Лінка.

— Знаєш, що? Це страшенно приємно — бути чиїмсь гуру. Мені цього трохи бракує… Шкода, що в мене немає ані брата, ані сестри. Загалом я дітей люблю. Вона спить? — кивнув на Єву.

— На щастя.

— Ну, то я збиратимусь. Бо вже десята. Ще твої батьки подумають, що я тебе переслідую абощо.

— Бо справді переслідуєш. Але мені це подобається. Залишся ще на трохи. Зроблю тобі канапку чи ще щось. Яйце з майонезом? Але без яйця, бо їх більше немає.

Оскар заперечно хитнув головою.

— Ми ту мазюку викинули. Воно й справді виявилося трохи…

— Ага. Такий лайф. Усі тут займаються бозна-чим, крім нормального життя, — засміялася. — Навіть майонез якийсь прадавній. Зате шинка вчорашня. Так що все норм.

Наталія збиралася перед святами відвідати батька. Той хотів дати їй щось «від зайчика», бо вони з Аліцією десь їхали. Мабуть, перепаде трохи грошенят. Наталії досі важко було змиритися з тим, що батьки розлучилися, але вона вже потрохи призвичаїлася. Що є — те є. Тепер дівчина розуміла, що певних речей проконтролювати не можна. Та найважливіше, що її мама більше так не переживала. Навіть завела собі акаунт на сайті знайомств! Іноді вони сідали разом вечорами, і мама показувала їй усіх тих чоловіків, обидві реготали до знемоги. «Мен» — таким був нік череватого здоровила, який позував на тлі мотоцикла, що здавався іграшковим поруч із господарем. «Гіпі» — якийсь злинялий старигань з гітарою. «Лайкни його, ну ж бо. Може, коли придивитися зблизька… Або цей, дивися…» «Підприємець» — гордовито стверджував про себе якийсь голомозий, якому дуже б знадобився курс селфі. Мама досі ні з ким не домовилася зустрітися, але Наталія сподівалася, що когось вона собі знайде, навіть, якщо це буде лише одне побачення. Тепер, коли вона сама зустрічалася з Азором, дівчина розуміла, наскільки важливим є доторк. Не може бути, щоб мама прожила самотою решту життя. Батько, на диво, досі залишався з Аліцією. Тією самою Аліцією, з якої Наталія стібалася: «Who the fuck is Alice?», як у популярній пісні. І здавався цілком задоволеним. Принаймні їхнє кохання квітнуло.

Наталія натиснула кнопку домофона, і Аліція озвалася дзвінким, ледь писклявим голосом.

— Привіт, люба, — Аліція зустріла її на порозі. — Заходь. Тато дзвонив, сказав, що буде пізніше. Хочеш чайочку? Я заварила свіжий ладанник.

Аліція мала пристрасть до різної здорової їжі й різноманітних трав: розторопші, кульбаби, насіння льону, чіа, кіноа та інших дивовиж, які вона додавала до всього, сподіваючись, що це гарантує їй чудове самопочуття й вічну молодість. Так чи сяк, важко було сказати, що саме на неї діяло: здорова їжа чи спортзал, у який вона ходила майже щодня.

— Ладанник? Я після нього не дихатиму на ладан? — пожартувала Наталія.

— Ні, зате він позбавить токсинів. Ти стільки вчишся, тобі це точно не завадить.

— Не так уже багато я вчуся, — зітхнула Наталія.

— Як це? Адже випускні не за горами.

І уважно на неї глянула. Дивно. Коли Наталія побачила Аліцію вперше, то була переконана, що це одна з багатьох безмозких лялечок, які полюють на заможних одружених мужчин, і йдеться їм про одне: влаштуватися якнайкраще в житті. Та невдовзі виявилося, що в Аліції не лише гарні груди й довгі ноги. Дівчина була дуже співчутливою й людяною. І ще одне: Аліція чудово відчувала чийсь поганий настрій.

— Що трапилося? Ти чимсь стурбована.

Може, розповісти їй про все?

— А я можу розраховувати, що це залишиться між нами? Аліція кивнула головою й уважно глянула на неї.

— Це через мого хлопця. Через Азора. Ну, знаєш.

— Ні, не знаю, — Аліція принесла дзбанок і налила чаю до чашок.

— Він… У мене з ним проблеми. Він страшенно ревнивий. Без кінця в чомусь мене підозрює. Я не можу зосередитися на навчанні. Бо, по-перше, ми постійно зустрічаємося, а навіть як не зустрічаємося, то він постійно присилає мені повідомлення, есемески, стежить за мною на фейсбуку. І це… неприємно.

— А він має причини бути ревнивим? Адже ти дуже вродлива, хлопці напевне за тобою гинуть…

— То й що з того? Я вірна мов пес.

Аліція раптом замислилася.

— Знаєш… Не певна, що ти мене послухаєш. Може, краще тобі побалакати з мамою…

— Ні, не хочу її хвилювати. У неї й так проблем повно. Не треба їй знати про мої негаразди в школі.

— Я мала такого хлопця, і це був жах. Утікай, доки ще не пізно.

— Ніколи не пізно.

— Та воно наче й так. Але не зовсім. Я втекла останньої миті.

— Справді? — Наталія зрозуміла, що почує цікаву історію. І може, вона для неї важлива?

— Розумієш, я народилася в невеличкому містечку. Майже селі. У таких місцях усі одне одного знають, але це означає, що в тебе не надто багато знайомих. Більшість подружжів — це ті, хто зналися з дитинства. Вибір не бозна-який, розумієш? Якщо зустрічаєшся із хлопцем, то велика вірогідність, що ти вийдеш за нього заміж. А якщо в тебе немає хлопця, і ти якимсь дивом познайомишся з кимсь — тобі здається, що це хтось особливий. Так сталося, що в мене довго не було хлопця. Довкола крутилися різні, з кількома я навіть дружила, але нічого серйозного. А з ним я познайомилася в день свого вісімнадцятиліття. Розумієш, у нас вісімнадцять років — це велика урочистість. Майже як весілля. Люди запрошують купу знайомих, далеких родичів, сусідів. Море людей, кажу тобі. Спеціально пошита сукня, зачіска й таке інше. І він приїхав. Жив по сусідству, віднедавна. Фермер, щойно закінчив виш. Класний, старший за мене, досвідчений, такий… неймовірно енергійний. Він мені відразу сподобався. Запросив на танець, а тоді ми вже танцювали весь час. Палке кохання, і вже мало бути весілля. От тільки… Та отож. Він був страшенно ревнивий. Наказав мені ліквідувати профіль на Фейсбуку, я ніде не виходила, узагалі нічого не могла. Але я його кохала й не знала іншого життя. Мені здавалося, що так і має бути… Що так і виглядає кохання. Знаєш, у мене вже навіть весільна сукня була.

— Неймовірно. А що далі?

— Нічого. Знаєш, як виглядають дівочі й парубоцькі вечірки?

— Ну… Більш-менш.

— У нас вони були у той самий день. Він пив із друзями й жахливо перебрав. I придумав собі, що я, мабуть бозна-як розважаюся. Що ми запросили хлопців, якийсь чоловічий стриптиз чи щось таке. І приперся на нашу вечірку, хоча друзі й намагалися йому це відрадити. Мене при всіх назвав шльондрою, а двох товаришів, які хотіли його звідти вивести, побив і заявив, що я точно з ними переспала.

— О Боже.

— Ага. Він поводився як божевільний. А мені було так соромно, так жахливо соромно. І знаєш, що я зробила?

— Що?

— Я пішла звідти, з тієї вечірки. Кілька годин поспала. А потім зібрала все, що мала, і втекла найпершим автобусом до Варшави.

— Серйозно?

— Так, серйозно. У мене не було нічого: житла, роботи, нічогісінько. Кількасот злотих, щоб почати нове життя. Він, певна річ, писав, просив пробачення. Я викинула телефон, купила новий, знайшла роботу, першу-ліпшу, аби чимшвидше, лишень щоб вижити, зняла кімнатку в якоїсь напівбожевільної старої, згодом знайшла кращу роботу, школу закінчила. Якось так.

— Я не знала… ти ніколи не розповідала про це. А він?

— Мені байдуже. Він зрештою оженився. Я можу лише поспівчувати його дружині. На щастя, твій батько нормальний.

Наталія глянула на неї, і їй стало прикро. Нормальний? Бо покинув матір?

— Я знаю, про що ти думаєш. Та буває, що людина закохується — і немає на те ради. Це сильніше за все.

«Гаразд, — подумала Наталія. — Принаймні вона щира зі мною. А ця її історія… Що ж. Є над чим подумати».