Липень

З мобільного додатка для молодих мам:

Пригадуєш, як твоя дитина прокидалася лише попоїсти, а тоді знову засинала? Цей час уже минув. Тепер упродовж кількох годин удень маля буде активним. У цей час воно вдосконалюватиме свої вміння: хапання, перевертання й взаємодію з різними предметами. Може виражати невдоволення, якщо нудьгуватиме, тому постарайся забезпечити маляті якомога більше різноманітних вражень.


Липень для Лінки виявився місяцем, коли вона знайомила свою дитину з чимраз новими розвагами. Усе виглядало так, як стверджував мобільний додаток. Бо Єву не можна було просто залишити в ліжечку. А якщо це траплялося, то Лінка їй умикала карусельку. За чверть години, коли іграшка малій набридала, Єву доводилося переносити на килимок. Потім покласти на животик. Тоді брати на руки й показувати: дзеркала, люстри, дерева за вікном. Тоді вмикати музику й танцювати разом з нею. Потому бавитися, закриваючи їй обличчя пелюшкою. Читати книжечки. Класти в кріселко-гойдалку, яке колисало Єву. Так, дівчинка вочевидь була любителькою змін і різноманіття. На щастя, Кай любив з нею гратися, торохкати брязкальцями, шарудіти іграшковим метеликом, показувати малюнки, бо інакше на них чекали пхинькання й плач. Єва не терпіла монотонності й нудьги. «Тепер було б важко вчитися стільки, як тоді, коли вона щойно народилася», — подумала Лінка. Але вона бачила, що доня розвивається добре, і це тішило.

Сама ж вона тупцювала наразі на місці. Весь червень провела в очікуванні результатів випускних. І тільки липень мав принести зміни в її житті. Так, Лінці, як і малій Єві, уже набридла ця нудьга.


То мав бути найважливіший місяць для всіх. Найважливіший у житті. От-от усе з’ясується. Стане зрозуміло, що далі. Хто досягнув успіху, хто зазнав невдачі. Спершу всі чекали на результати випускних, які мали з’явитися опівночі, із другого на третє липня.


Лінку аж трусило. Дитина спала, годинник показував десяту вечора, а вона подумала, що цього не витримає.

«Оскаре, рятуй! — написала. — Я боюся! Що, коли я не склала?»

«Ти точно склала».

«Але як? Ну, ок, нехай і так собі. Тільки б скласти. Але я так страшенно боюся. Більше не витримаю цього чекання».

«Я можу до тебе приїхати», — відписав Оскар.

Цікаво, що на це скаже мама. Уже так пізно…

«Почекай. Запитаю в мами».

Лінка ввійшла до кухні. Мама сиділа й сьорбала чай.

— Слухай, мам… Ти ж знаєш, що нині оголосять результати випускних?

— Сьогодні?

— Так. Опівночі. І… я так страшенно боюся.

— Ні, ну чого ти, — машинально втішила її мама. — Усе буде добре.

— Мам… Можна Оскарові приїхати? Ми перевіримо… перевіримо разом.

— Зараз?

— Так. Мамо, дуже тебе прошу. Разом буде спокійніше.

— Звичайно. Але… скажи мені, чи… між вами…

— Не знаю, — відповіла Лінка.

— Ну, щоб… Щоб ти не розчарувалася. Бо в тебе дитина і…

— Ой, мамо. Припини. Він просто гарно до мене ставиться. Оскар — мій друг. А що ми один раз…

— Що «один раз»? — із підозрою запитала мама, а Лінка аж очі закотила. Ото дурна, було тримати язика на припоні.

— Нічого, мамо. Ми один раз були на побаченні, так? Ти що, вважаєш, що я маю посипати голову попелом? Що мене більше в житті нічого не чекає?

— Я цього не сказала, але…

— Але що?

— Адріан, здається, хотів…

— Нічого він не хотів. Начебто й так, але, щоб я приїхала до Лондона, ти ж знаєш, ми вже про це говорили. Ніби й хотів, але насправді це повна фігня! Скільки разів він тут був? Скільки разів був у Єви?

— Ну, скільки?

— Один. Один раз, блін. За чотири з половиною місяці її життя він бачив її лише раз; Розумієш? Ти що, справді думаєш, що він може бути гарним батьком? І справді думаєш, що Адріан говорив серйозно?

— Може, він образився? Може, йому було прикро?

— Йому? Прикро? І тому він не бачиться із власного донькою? Він же для неї чужа людина!

Мама знову зітхнула.

— Я розумію, Халінко. Але подумала, що якби ти говорила з ним не так різко… Адже треба пробачати.

— Але я йому пробачила. Я до нього претензій не маю. От тільки, що з того?

— Ну, добре. Більше не допитуватимусь. Ти й так, — вона пильно глянула на доньку, — маєш не найкращий вигляд. Страшенно бліда.

— Бо я тобі кажу, що хвилююся через результати випускних, а ти мене тільки нервуєш. Кажу, що хоче зайти мій друг, щоб підтримати, а ти із цього прямо трагедію влаштовуєш!

— Маєш рацію. Звісно, нехай приходить. Ви ж бо дорослі зрештою.

— «Ніби дорослі, — подумала Лінчина мама. — Та однаково наче діти». Вона була впевнена, що Лінка уявляла собі невідомо що. Цей хлопець зовсім юний, а в неї є дитина. Побавиться нею трішки, а вона потім плакатиме. Єва Барська знала життя. Ох, вона його знала дуже навіть добре.

За півгодини Оскар стояв на порозі, а Лінка відразу заходилася метушитися на кухні, щоб приготувати якісь канапки й чай. А потім вони просто сиділи й чекали, доки годинник виб’є північ.

— То що? Хто перший? — Лінка ковтнула слину.

— Певне, що ти. Щоб уже нерви відпустили, — ніжно глянув на неї Оскар.

Але тут прокинулася мала, і Лінці довелося спершу її погодувати.

— Господи, це найдовше годування на світі, — сказала Лінка. — Гаразд, Єво, друга циця трошки згодом. Перевіряємо. Код. Пароль. Клік.

Їй аж в очах потемніло.

— Краще ти перевір, — попрохала Оскара.

Той усміхнувся, узяв її за руку й утупився в екран.

— Склала, — сказав. — Сама подивися. Ого, польська ще й як добре! Навіть блискуче! Матьоха… ну, може, не супер, але склала. Решту сама дивись.

Лінка перевела подих, а тоді засміялася.

— Чого ти так смієшся? Перестань реготати й перевір, що там у мене!

— Гаразд.

Повторили те саме, але з іншим кодом та паролем.

— Ой, — повільно промовила Лінка. — Мені дуже шкода, але все погано. О Боже! Не знаю, як тобі це сказати… — вираз її обличчя був просто драматичний.

Оскар зблід.

— Ні, ти що! Я пожартувала!

— Знаєш, що? Ти, мавпо… Ти…

І пожбурив у неї подушкою, але Лінка ухилилася.

— Гей, ти мені дитину приб’єш!

Мала Єва, нічогісінько не розуміючи, що відбувається, навіть не плакала, лише дивилася й лепетала щось по-своєму.

Тоді ввійшла мама й глянула на них як на ідіотів.

— Що ви робите? Що тут відбувається? Дитину розбудили!

— А от і ні! Вона сама прокинулася. Ми склали, мамо. Обоє!

— Ну, звичайно, що склали! Хіба ви могли не скласти?

— Звичайно, що могли! Щороку не складає п’ята частина… принаймні один іспит!

— Зараз перша година ночі! Не репетуйте так!

— Пробачте, — сказав Оскар. — Я збиратимусь. Візьму таксі, бо вже дуже пізно.

«Мама могла б вийти», — подумала Лінка. І Оскар подумав те саме.

— Чекай, — озвалася Лінка. — Ти ж навіть не бачив своїх результатів.

І підморгнула мамі, мовляв, залиш нас самих.

Мама, схоже, зрозуміла, бо позіхнула, і за мить двері за нею зачинилися.

Лінка кивнула на екран, на якому можна було побачити кількість балів. Вона стояла так близько. Йому хотілося її поцілувати, а дівчина, мовби відчуваючи це, підійшла ще ближче. І відчула його вуста на своїх.

— То тепер ми дорослі. Зрілі, так? — запитала вона.

— Ну, наче так.

— То вже можна цілуватися? — пожартувала Лінка.

— Можна, — відповів Оскар. — Тепер нам можна все.

Наталія перевіряла результати сама, бо мама десь поїхала. Почувалася самотньою й геть переляканою. Навіть трохи шкодувала, що покинула Азора. Цікаво, як у нього справи.

Що ж, на щастя, вона відважна. Код, пароль, клік. Склала, звісно. Ковзнула поглядом по результатах. От тільки… чи досить набрала балів? Цього вона, певна річ, не могла знати. Вона пам’ятала, як усе було під час пробних, і їй здавалося, що написала вона не краще. Вийшло навіть трохи гірше. Але, може, цього разу іспити були складнішими? Хтозна. Може, завтра хтось напише в Інтернеті, щось проаналізує. Наразі Наталія була не в захваті. Вона розуміла, що це все через Азора. Точніше, через їхні стосунки. А може, просто через її дурість. Довго крутилася в ліжку, не могла заснути. Нічого не вдієш, якщо вона схибила, то вчитиметься весь рік. Зосередиться тільки на цьому. Але їй було важко на душі. Усе-таки Наталія сподівалася кращих результатів…


Каська чекала півночі разом з названими батьками. Вони, схоже, хвилювалися більше за неї.

— Дивись, дивись, ось, — вигукнула мама. — Ой, як добре. Ми тобою так пишаємося.

Каська всміхнулася.

— Я теж рада, — вона подумала, чи не сказати ще щось, але передумала. Ще ні. Післязавтра мають бути результати в Академії мистецтв. А ще за тиждень — на юридичному. І тоді вона розкриє всі карти. Та поки що взяла з батькових рук келих із шампанським, яке той відкрив спеціально заради урочистої нагоди.

— Може, треба було відкрити, коли я вже вступлю до вишу? Це ж краща нагода?

— Тоді відкриємо ще одне, — відповів батько.


Лінка не зауважила, коли Оскар почав приходити частіше. Власне, забігав майже щодня. Не розуміла, як сталося, що він переодягав дитину, досить було йому показати. Розважав малу. Купав уже цілком вправно. Витягав Лінку на прогулянки, тоді вони часто йшли до якогось затишного кафе на Новому Світі чи Краківському передмісті й сиділи, балакаючи годинами. Єва була спокійною, погода — чудовою, а вони чекали результатів вступу до університету. І канікул. Іноді виходили самі, мама залишалася з Євою. Тоді вони цілувалися. На лавці, на березі Вісли, будь-де, опинившись на самоті. Якось у присутності Єви почувалися ніяково. Начебто така мала дитина нічого не розуміє, та все ж… Лінка часом думала, як довго це ще триватиме. Бо неможливо, щоб у них щось вийшло. Вона в це не вірила. От і зараз обоє сиділи, цього разу самі, попиваючи лимонад і слухаючи вуличного музику, який, мабуть, збирав собі гроші на пиво. Сидів біля запилюженого інструмента й грав мелодію з «Титаніка».

— Люблю цю пісню, — сказала Лінка. — Гарний фільм? Оскар кивнув головою.

— Так. Але був би ще кращим, якби обоє врятувалися. Якби він не загнув. Знаєш, можна згадувати втрачене кохання. Але я волів би бути з ким-небудь щасливим. І прожити із цією людиною все життя.

Запала мовчанка. Лінка не знала, чому її так зворушили Оскарові слова. Щоправда, він, мабуть, мав на увазі когось іншого…

— Оскаре, — вона підвела на нього погляд. — Навіщо… навіщо ти це робиш?

— Що роблю?

— Ну… зустрічаєшся зі мною.

— Що за питання?

Але вона продовжувала.

— Ти ж міг… Ну, не знаю. Нормально розважатися. А сидиш зі мною й дитиною.

Оскар зітхнув. Він розумів, що Лінка мала на увазі.

— Послухай. Я розумію, що ти… ну… що тобі не пощастило. Але ж не всі такі, як…

«Той, чийого імені не можна вимовляти», — майнуло в голові.

— Я хочу з тобою зустрічатися. Я…

Він хотів сказати, що закоханий в неї, але чомусь йому забракло сміливості.

— Ну, але ти міг би… Не знаю. Ну, у мене все шкереберть, але ти…

Він раптом роздратувався. Навіть підвівся.

— Що шкереберть? Що в тебе шкереберть? Ти молода, вродлива, у тебе чудова, здорова дитина, ти склала випускні, і я хочу зустрічатися з тобою. Зрозуміла? Для мене це не перешкода. Анітрохи. Я люблю твою дитину. У мене немає із цим проблем. Розумієш?

Вона поклала долоню на його руку.

— Справді?

— Так.

І тоді вуличний музика знову почав грати мелодію з «Титаніка». Обоє перезирнулися зніяковіло. Тоді глянули на нього.

— Він же щойно це грав.

— Може, у нього обмежений репертуар.

І за мить обоє реготали, забувши про все, що сталося.


Оскар повертався додому Новим Світом. Лінка звернула на Свентокшиську, сказала, щоб він її не проводжав, бо хлопець поспішав. Мав ще зробити якісь аналізи, щоб піти на роботу, а дорогою хотів записатися до лікаря.

І раптом він їх побачив. Маму і цього її… друга. Цього Єремія. Якось він досі не міг звикнути, що в мами хтось є. Тобто, Оскар начебто й розумів. Але теоретично. Бачив його лише раз, тоді на концерті, проте усвідомлював, що мама з ним зустрічалася. Хлопець знав, що в мами нині вихідний, вона сказала йому, що має щось залагодити, а тим часом сиділа біля столика й голосно сміялася, а цей чувак тримав її за руку. Але це було не все. Перед мамою стояв кухоль пива.

Оскар зупинився. Хотів просто пройти повз. Але тут уже не міг удавати, що не бачить їх. Майже підбіг до столика.

— Що ти робиш, мамо?! — і вихопив кухоль з її рук.

— Оскаре, заспокойся. Це безалкогольне! Ти що, здурів?

Цей її приятель нічого не говорив.

— Він знає, — сказала мама Оскарові. — Син хвилюється, — це вже до Єремія.

— Не варто хвилюватися. Твоя мама розумна жінка. Сідай з нами, — запропонував той.

І Оскар сів. Усе ще трохи набурмосений, він чекав, доки емоції втишаться.

— Вип’єш чогось? Хочеш пива?

— Єремію, ти що?

— А що таке? Він же дорослий.

Оскар кивнув головою. Здається, на сьогодні годі з нього емоцій.

— Ми саме вирішили поїхати на два тижні. У «Мишках» візьму відпустку. Я знайшла нову дівчину, з неї буде гарна керівничка. Дасть собі раду.

— А куди? — спитав Оскар.

— Як це куди? Додому. Поїдеш з нами?

Ну, звісно. Він собі це навіть уявив. Вони точно тільки про це й мріяли, щоб він попхався туди з ними.

— Ні. Чекатиму на результати. Крім того, я знайшов собі роботу на липень. Я в серпні збирався поїхати.

— Ну, не знаю. У серпні в мене вже не буде відпустки, — зауважила мама. — Хіба що сам поїдеш.

— Сам?

— Або візьмеш із собою цю однокласницю…

— Лінку?

— Ага. Їй потрібен відпочинок. Сад, повітря… Рай для дитини. Чом би й ні?

«Вона знає», — зрозумів Оскар. Хоча після тієї розмови мама більше не розпитувала про Лінку. І все ж знала.

Знала, та жодного разу не сказала, що те, що він робить — безглуздя. Бо й сама була закохана.

— Гарна дівчина, — сказав Єремій. — Твоя мама показувала мені на Фейсбуку.

— «Ет, що там Фейсбук, — подумав Оскар. — Якби ж ти її побачив у житті…»

Мабуть, у них буде така нагода. Звісно, що так.

— Пробач, мамо, — мовив він. — Я… я злякався. Пробачте, — звернувся він уже до Єремія.

— Не переймайся, — відповіла мама. — Це все в минулому. Обіцяю.

Ні, Оскар не хотів казати, що колись вона вже обіцяла. Волів вірити, що все справді буде добре.


Наталія відучора пила мелісу, бо хтось їй сказав, що це гарно заспокоює нерви. Та не дуже допомагало. Вона страшенно нервувала. Результати вже мали бути, але їх досі не оприлюднили, хоча дівчина без кінця оновлювала сторінку. Вона розуміла, що не пройшла. Не за такого конкурсу. Але знала, що надія вмирає останньою. Тепер дорікала собі, що взагалі зустрічалася із цим кретином Азором. Звісно, сама хотіла. Але ж мала розуміти, що їй це нічого доброго не віщує. Особливо, коли йдеться про навчання. Завжди доводиться чимсь жертвувати. За все в житті доводиться платити. Знову оновила сторінку. З’явилися результати. Ні. Усе-таки ні. Звичайно, Наталія знала, що найпевніше не пройде, але гіркота поразки її вразила. Аж погано зробилося. Може, знову піти поблювати? Ні, бляха-муха, ні. Певна річ, далася взнаки її впертість, адже вона не подала документи до жодного іншого вишу. А люди так робили, щоб узагалі бодай кудись пройти. Хоч щось робити. Але не вона! Бо мусила отримати все або нічого! Наталія затулила обличчя долонями й розридалася. І тут задзеленчав телефон. Лінка. Ні, не хоче вона з нею розмовляти. Лінка точно вступила. Хоча їй і було важко, бо дитина, та й узагалі. Усі вступили, усі, крім неї. Натиснула червону кнопку.

— Не бере, — сказала Лінка. — Дзвонимо до Каськи.

— І що? — запитала Лінка, коли сестра взяла трубку.

— Я пройшла в Академії мистецтв, — похмуро сказала та. — І на юридичний пройшла.

— Ну, я жодного разу ще не чула, щоб хтось так реагував на те, що вступив до вишу. Та ще й на два факультети!

— Дай спокій. Це повна лажа.

— Поговори з ними.

— Може, і так. Але… хвилиночку? А ви?

— Вступили!

— Обоє?

— Так, — відповіла Лінка. — Але в Оскара результати були кращі. Так чи сяк, ми обоє вступили — і це найважливіше!

— Наталія не бере трубку. Не знаєш, що з нею?

— Ні. Я теж їй дзвонила. Не бере. Гадаєш, вона не пройшла?

— Не знаю. Почекаймо ще трохи. Може, не бере трубку, бо сидить, наприклад, у туалеті чи ще щось таке. Але…

— Якщо це триватиме — поїдемо до неї. Хіба її результати не оголосили раніше?


Оскар, звичайно, був у Лінки. Обоє вже, на щастя, не чекали на результати вступу, але за Наталію хвилювалися.

Лінка написала до неї, та відповіді не було. За дві години вони вже непокоїлися не на жарт. Бо Наталія мовчала.

— Блін. Доведеться до неї поїхати.

— З Євою?

— А що робити? Немає нікого, хто міг би нею зайнятися.

Зібралися й пішли. Дорогою подзвонили до Каськи, щоб і вона прийшла, якщо може. Зустрілися біля будинку. Подзвонили. Спершу ніхто не підходив, і вони вже подумали, що Наталії немає, і вони дарма припхалися. Та за мить почувся довгий сигнал — і вони ввійшли до під’їзду. Двері відчинила мама Наталії, яка дуже здивувалася, побачивши таку делегацію. Ще й із малою дитиною.

— Наталія в себе.

— Вона не бере трубку. То…

— Так, — зітхнула мама. — Вона не пройшла. Наталія у відчаї. Сидить і плаче. Добре, що ви прийшли. А як ваші справи?

— Ну… добре, — відповіла Лінка. — У нас вийшло. Але… розумієте… я, мабуть, однаково не зможу…

— А я вступила, хоч не хотіла, — додала Каська.

— Боже, я нічого не розумію. Та дарма. Ходімо.

Лінці аж боляче зробилося, коли вона побачила зіщулену на ліжку подругу. Та навіть не встала, щоб привітатися.

— Привіт, — тихо сказала Лінка й сіла поруч.

— Ви вже все знаєте, так? — глянула на неї Наталія.

Лінка кивнула головою.

— Не переймайся.

— Як це не переймайся? Боже, яка ганьба!

— Жодної ганьби. Там величезний конкурс. Не треба винуватити себе, це й із найкращими трапляється.

— А ви пройшли, так? Якщо не сидите вдома й не обливаєтеся сльозами?

— Так, — відповіла Лінка.

— Але в моєму випадку це якраз дуже погано, — додала Каська.

— А я можу тобі віддати своє місце, — усміхнулася Лінка. — Бо я, мабуть, однаково не зможу вчитися.

— Ганка теж не вступила, — мовила Наталія. — Тобто вступила, але не туди, куди хотіла. Пройшла тільки на соціологію. Ну, але краще так, ніж ніяк! А я, дурна, навіть не мала жодного запасного плану. Така була впевнена!

— Неправда, — відповіла Лінка. — Це не так. Ти не була впевнена, навпаки говорила, що в тебе… ну, чорні думки.

— Так. Але я думала…

— Це через цього сучого сина…

— Та ну. Він же не примушував мене. Я добре знаю, що завинила сама.

І тоді озвалася мама Наталії.

— По-перше, навіщо говорити про почуття провини. Рік повчишся, спробуєш знову. Що таке один рік? Люди кілька років поспіль не можуть вступити на омріяні факультети. А по-друге, у передпокої плаче дитина. Тут є якась мати?

Навіть Наталія усміхнулася.

— Ти прийшла з Євою?

— Так.

— Дай мені її. Можна?

— Єву?

— Ага. Мене це лише втішить. Ох, щонайбільше, ти підеш учитися, а я її вдочерю, — і всміхнулася крізь сльози. А тоді взяла малу й пригорнула.

— Малі діти як цуценята. Так би її й з’їла.

— Ну-ну, не звикай занадто, — пожартувала Лінка.

— Дякую вам, дівчата! Упс! — раптом побачила Оскара й уже жартома додала: — Дякую вам, пані та панове.


Потому Лінка поверталася додому й думала, що зробити. Після тієї сварки з мамою вона сказала, що не подаватиме документів до вишу. І все-таки зробила це потайки. Розуміла, що це нечесно. А чого вона власне сподівалася? Ну, так, того, що не пройде. І все. Просто хотіла перевірити теоретично, може вступити чи ні. Задля жарту. От тільки вона справді пройшла. І що тепер робити? Журфак, спеціалізація — фотожурналістика. Bay! Лінка майже заздрила сама собі.

Зітхнула. Загалом можна нічого не говорити, удати, наче нічого не сталося. Але розуміла, що це було б шахрайство. Доведеться їм сказати. Лінка штовхала візок і думала, що це так несправедливо. Адріанові не довелося турбуватися, що буде з дитиною, коли він вирішив учитися. Тож він собі просто вчиться. Чому жінкам завжди важче? Вона так задумалася, що мало не наїхала на Азора. Який, у свою чергу, теж був таким замисленим, що навіть не помітив ані її, ані візочка.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла вона. Лінка була розлючена. Це ж через нього Наталія не вступила!

— Щось трапилося? Ти виглядаєш…

— Так. Трапилося. Тобі вже відомо, що Наталія не пройшла?

— Ні?

— Не вдавай здивованого! Усе через тебе!

— Я теж не вступив!

— Слухай… Мене це взагалі не стосується. Наталія працювала для цього все життя! Добре вчилася, мала амбіції! А ти, здається, взагалі не збирався йти до вишу?

— Це я так… язиком ляпав. Може, і не збирався, але я подав документи на кілька факультетів, та ніде не пройшов. Зрештою… Я маю зараз важливіші справи.

— Цікаво, які, — буркнула Лінка під носом.

— Сестра знову в лікарні, — відповів він, і його вуста викривилися, наче він от-от мав розплакатися.

— Я не знала, що в тебе є сестра.

— Молодша. Вона хвора. У неї муковісцидоз.

— Це щось серйозне?

— Досить. Вона може померти. Гаразд, неважливо, мушу бігти, пробач.

І пішов, а Лінка лише навздогін хотіла гукнути: «Як це неважливо? Важливо! Почекай!»

Але не встигла, бо він уже був далеко, і йшов так швидко, неначе втікав, навіть не озираючись.


Каська готувалася до цієї розмови вже кілька днів. Але розуміла, що без кінця зволікати не може. Її атестат зрілості був у Академії мистецтв. Або вона там залишиться, або…

Так чи сяк, вона не могла вчитися у двох вишах одночасно. На жаль. Треба прийняти рішення. Або хтось має це вирішити за неї. Але вона не могла… Як сказати їм про свою брехню? Може, не сьогодні? Може, завтра. Подзвонила Лінка.

— І як? Ти вже з ними говорила? — спитала вона навпростець. Що ж, у неї була така сама проблема.

— Ні, ще ні. Я боюся. А ти? Говорила?

— І я ні.

— То що робити?

— Нічого. Підемо до психотерапевта? — пожартувала Лінка. — Або на курси, де вчать асертивності.

— Ха-ха-ха.

— А може, — Лінці раптом дещо спало на думку. — Ти поговориш з моїми батьками, а я — із твоїми?

— Ти що, припини. Це якийсь цирк!

— То й що? Пан чи пропав. Можемо спробувати… Може, щось із того вийде. Як у Фредра. Що скажеш?

— Ну, гаразд. Треба порадитися, — відповіла Каська. — Я в такому відчаї, що врятувати мене може хіба комедія помилок.


Домовилися, що ввечері спробують утілити свій план. Лінчині батьки мали бути вдома, батьки Каськи теж. Постало питання, що зробити з Євою.

— Скажу, що йду на побачення, — вирішила Лінка. — Не піду ж я з нею до твоїх батьків, це без сенсу.

Так і зробили.

Дівчата перестрілися на півдорозі, побажали одна одній удачі й розійшлися.


— Доброго дня. А Кася вдома? — запитала Лінка натиснувши кнопку домофона.

— Десь вийшла, — почулося у відповідь.

— Ага… Бо ми домовлялися, що я прийду. Можна, я на неї почекаю?

Це здавалося дивним. Лінка ніколи так не робила. Її стосунки з названими Касьчиними батьками загалом були доволі прохолодними. Якось ніколи вона не знала, про що з ними говорити.

На питання, чи вип’є вона чаю, Лінка відповіла ствердно.

— Як випускні? — увічливо поцікавилася прийомна Касьчина мама.

— Добре.

— А куди ти вступила?

— Пройшла на журналістику. Фотожурналистику.

— Браво!

— Я, мабуть, однаково не зможу вчитися. Не знаю, що робити з Євою.

— Як це? А няня?

— Ну… ми шукали. Але це нелегко. Зрештою, то була така собі моя примха, — сказала вона, сьорбаючи чай. — Я просто хотіла спробувати, чи взагалі вдасться.

— А твоя мама… Твої батьки…

— Їм про це нічого не відомо. Я… не хотіла їх хвилювати.

— Не жартуй так. Вони точно зрадіють. Це величезний успіх.

— Ну… Було чи не десять осіб на місце. А це моя справжня пристрасть. Журналістика.

— Батьки завжди бажають добра своїм дітям, — втішила її жінка. — Вони все зроблять, щоб діти могли розвивати свої таланти.

— Так, звісно. Якби не ця ситуація… Але ви, мабуть, Каською дуже пишаєтеся? — змінила вона тему.

— Так, юриспруденція — дуже хороший вибір.

— Але… Я думала, що вона все-таки піде в Академію мистецтв.

Запала тиша.

— До Академії? — вираз обличчя Касьчиної прийомної матері не віщував нічого доброго.

— Ну, так. Адже вона пройшла. Ще й однією із кращих. А після цього конкурсу…

— Якого конкурсу?

— То ви нічого не знаєте?

І все їм розповіла. А тоді лише додала:

— Боже мій, мабуть, мені не треба було цього казати. Але я не знала, що це якась таємниця. Думала, що ви в курсі… То я…

Витягла телефон з торбинки.

— Ой, Каська пише, що не може зустрітися. Щось там у неї змінилося. То я вже собі піду.

І вшилася, навіть не допивши чаю.


У цей самий час Каська сиділа в Лінки. Її теж частували чаєм і печивом. Малий Кай з Адамом дивилися мультики, а Каська почувалася дедалі більш ніяково. Не кажучи вже про Єву Барську, яка міркувала, що за всім цим криється. Каська рідко сюди зазирала. Але, може, її прихід навпаки слід сприймати як щось хороше? Як шанс?

— Я прийшла попрохати про підтримку? — ні сіло, ні впало випалила Каська.

— Підтримку? Тобі потрібні гроші?

— Ні, — засміялася Каська. — Я в житті б не прийшла прохати грошей!

— Тоді про що йдеться?

— Розумієте…

Єва не сказала, що Каська може звертатися до неї на «ти» й казати «мамо». Розуміла, що цього ніколи не буде.

— Я тебе слухаю, — мовила вона, сягаючи по печиво.

— Я вступила до Академії мистецтво.

— Чудово! Справді? Боже мій! Цікаво, від кого в тебе такий талант, — бовкнула Єва Барська. — Точно не від мене.

— Але вони… Мої батьки… Вони нічого не знають. Думають, що я піду на юридичний. Бо туди я теж пройшла.

— Неймовірно! І туди, і туди? Яка ти здібна! Ну, і що ти вибереш?

— Ви не розумієте. Вони хотіли, щоб я пішла на юридичний. То я й подавала туди… А в Академію потайки. Я не думала, що пройду, і вже точно не сподівалася, що в обох місцях. І що мені тепер робити?

— Мабуть, залишитися там, де тобі більше подобається, робити те до чого відчуваєш схильність, чим ти справді хочеш займатися. Розумієш, вища освіта — це шанс, щоб жити, як хочеш, мати пристрасть, любити свою роботу…

— А ви? — раптом зацікавилася Каська. Вона так мало знала про свою справжню матір.

— Я займалася мовознавством. Навіть дисертацію писала, але потім довелося покинути.

Запанувала дивна мовчанка, і Каська, здається, уже розуміла, чому.

— Це через мене?

— Ні, не через тебе.

— Через мого батька?

Єва Барська задумалася.

— Ні… Не знаю. Здається, я просто занадто легко здалася.

І вони глянули одна одній в очі. Уперше за довгий час. Може, за все життя.

— Я була надто слабкою, — додала Єва. — Але ти мусиш бути сильною.

І тоді Каська пригадала.

— Знаєте, навіщо я насправді прийшла? Просто, коли ми почали цю розмову, я геть забула. І сказала про те, чого справді хочу.

— Навіщо? — злякалася раптом Єва Барська.

— Бо… Лінка вступила.

— Куди вступила?

— До університету.

— До університету? Як це?

— Чесно. На журналістику.

— Боже…

Єва не знала, як це сталося, але вона раптом розплакалася.

— Чому ви плачете?

— Боже мій. Яка чудова звістка!

— Чудова? Вона боїться вам зізнатися! Адже ви їй сказали, щоб вона не вступала!

— Я бовкнула дурницю, а вона повелася зухвало. Заявила мені, що відмовляється. Ми так страшенно посварилися. І все-таки Лінка подала документи…

— Ага, тепер же електронна реєстрація.

— Справді?

— Вона пройшла, хоча конкурс був десять осіб на місце. І Оскар вступив. Просто Лінка думає, що вона не зможе вчитися.

— Нічого собі! Господи! Яка прекрасна новина! Пробач, але я мушу зателефонувати до своєї мами, вона так зрадіє! Треба щось зробити, вирішити, усе залагодити, може, бабуся… — уголос міркувала Єва Барська.

— То я вже піду.

— Касю… Мені поговорити із твоєю… мамою? — спитала Єва.

— Було б добре, — погодилася Каська. І тоді побачила в телефоні, що дзвонять з дому, тому швиденько попрощалася й уже на сходах передзвонила.

— Касю, — мовила її названа мама, і голос їй тремтів, ніби були проблеми з покриттям. — Чому ти нам не сказала?

На це питання Каська відповісти не могла. Тому мовчала.

— Я зараз прийду додому, — прошепотіла дівчина й роз’єдналася.

Батьки чекали на неї вдвох. Каська спробувала зрозуміти щось із виразів їхніх облич, але це виявилося неможливим.

— Пробачте, — промовила Каська. — Я розумію, що не мала так робити… Я просто хотіла спробувати.

Батьки мовчали. І тоді Каська відчула, що більше не витримає. Що скаже їм усе.

— Я розумію, — мовила вона, — які маю щодо вас зобов’язання. І я вам дуже вдячна. Навіть не уявляєте, наскільки. Ви взяли мене з дитбудинку, хоч я була вже підлітком. Я завжди намагалася відповідати вашим очікуванням, гарно вчитися й узагалі. Не волочитися, не пити, ну, не знаю… Чемною бути. Але то виявилася єдина річ, від якої мені було складно відмовитися. Це для мене дуже важливо. Я думала, що однаково не вступлю, що все й так марно, але хотіла спробувати. І ще ця перемога на конкурсі. Це дозволило мені подумати, що я справді маю якийсь талант. Я пройшла. Хочу спробувати. Розумію, тепер ви мене й знати не захочете, мабуть, виженете з дому, знаю, що мені буде важко, але… я не мала нічого свого в житті. Лише це. Лише малювання було моє. І я не дозволю відібрати його в себе. Пробачте. Пробачте, що я вас розчарувала. Але я просто не можу… Пробачте…

Батьки сиділи мовчки. І тоді Каська просто встала й вийшла.

У неї нічого не було. Тільки місячний проїзний квиток. П’ятдесят злотих. Легка куртка, яку вона останньої миті схопила з вішалки. Кася чула, як її гукали, щоб вона почекала, але навіщо? Щоб сперечатися про перевагу юридичного над малюванням? Вона не хотіла, аби її переконували. Боялася, що піддасться. Що коли вони почнуть умовляти — скориться. А Каська не хотіла коритися. Хотіла жити власним життям.

Сіла на якійсь лавочці. Трішки поплакала. Що їй тепер робити? По-перше, треба знайти роботу. Будь-яку. По-друге, житло. Нині вже нічого не вийде, надворі сутеніло. До Лінки не піде, бо там її шукатимуть. І до Наталії теж. Нікого іншого в неї немає. Раптом пригадала собі, як вони всі летіли до Єгипту пізно ввечері. В аеропорту були люди, тепло. Завжди є якісь пізні рейси. Там можна посидіти, може, навіть передрімати сидячи. Купила в крамниці дві булочки й воду. Доведеться ощадити. Тоді сіла на 175 автобус. Матиме купу часу, щоб подумати над майбутнім. Задзеленчав телефон. Батьки. Звичайно, Каська не відповіла, а тоді швидко вимкнула телефон. Він їй ще знадобиться, а зарядки із собою вона не захопила.


Лінка аж нетямилася від щастя. Раптом виявилося, що всі радіють її вступу на журналістику, що до дитини приїде бабуся, яка вирішила винайняти свою краківську квартиру, а собі знайти якесь однокімнатне помешкання. Бабуся, яка кричала в слухавку, що вона така рада, бо Лінка має її журналістські гени! Це ж треба! Лінка зателефонувала до Каськи, щоб розповісти, як усе скінчилося, і подякувати, але мобільник сестри був вимкнений. Лінка сподівалася, що й для неї все скінчиться добре… Раптом подзвонили у двері. Лінка вийшла з кімнати, подивитися, хто це може бути, але побачила мамину спину, а за порогом — Касьчиних названих батьків.

— Доброго вечора, — пролунав схвильований голос. — Кася у вас?

— Ні, — відповіла мама. — Але вона тут була.

— Була?

— Так, приходила поговорити. Про своє навчання. І Лінчине.

Лінці зробилося ніяково, бо ж і вона до них щойно приходила поговорити.

— Пробачте, — сказала. — Може, це була дурна ідея, але ми обидві… тобто, йшлося про навчання. Бо я вступила на журналістику, але мама про це не знала, а Каська до Академії мистецтв, і ви теж не знали. То ми подумали, що я поговорю з вами, а Кася з мамою… бо ми боялися зізнатися…

— Чудово. Але де вона зараз?

— Гадки не маю. Хвилиночку. А хіба вона не дійшла додому?

— Дійшла. Але… влаштувала нам сцену й побігла геть. Куди — невідомо. Телефон вимкнула.

— Може, до Наталії? Я подзвоню, — сказала Лінка.

Але й у Наталії Каськи не було.

— Ну, нічого. Пробачте. Може, вона зараз повернеться.


Але Каська не повернулася. Ані через годину, ані через дві. Телефон досі мовчав.

— Не хвилюйся. Точно десь сидить, образилася на нас.

— Але як їй таке на думку спало?

— Як це «як»? Вона вже своє в житті відстраждала. Уяви собі її відчай.

— Могла щось сказати, поговорити з нами…

— Ти ж сама знаєш, як воно.

— Чекай, — Касина мама щось пригадала. — Ми ж маємо таку послугу… Локалізацію… Якщо телефон загубиться абощо.

— Але ж не тоді, коли він вимкнений.

— Може, Кася ввімкне, — сказала мама. — Коли-небудь.


Каська сиділа набурмосена в аеропорту, думаючи, що через неї вони точно хвилюються. То й нехай. А може, зовсім ні? Може, їй лише хочеться, щоб вони хвилювалися? Може, вони подумали, що нарешті позбулися клопоту й тепер матимуть святий спокій? Одну булочку Каська вже з’їла, другу залишила на потім. На жаль, вона не захопила жодної книжки, щоб почитати, тож тепер лише роздивлялася людей. Їй було нудно. Подумала, що варто пошукати якісь пропозиції роботи, але для цього довелося б увімкнути телефон. Чому б і ні? Минула північ, батьки, мабуть, давно сплять. Вона лише гляне, чи хтось їй узагалі дзвонив. Увімкнула. Дзвонили. Купа пропущених дзвінків, есемесок. Батьки, Лінка, навіть Наталія. «Може, вони все-таки хвилюються?»— подумала задоволено. І заходилася переглядати оголошення й записувати телефони. Завтра візьметься за це серйозно. Їй раптом захотілося спати. Забагато вражень для одного дня. Дівчина й незчулася, як очі самі заплющилися, і Каська опинилася в країні сновидінь, де саме відкривали її художню виставку. Хтось розносив на таці шампанське, а люди, навіть чужі, підходили до неї й вітали. Раптом відчула, як хтось поклав їй руку на плече. Вона хотіла озирнутися…

— Касю, — почула. А тоді вже голосно: — Вона тут!

— Боже, яке щастя. Дитино, чи ти здуріла? Як же ми через тебе хвилювалися. Ти що, збиралася тут просидіти цілу ніч?

— Так, — зухвало відповіла Каська.

— Касю… Усе не так, як ти думаєш.

— Звісно. Так у фільмах каже чоловік зрадженій дружині, коли та ловить його на гарячому з коханкою, — пробурмотіла Каська.

— Чому ти нам нічого не сказала? Чому не розповіла про свої плани? Що для тебе це важливо?

— Я казала.

— Ні, не казала.

— Але ж ви знали, що мені подобається. І вважали це якоюсь дурною примхою. А я не хотіла опиратися вашим планам. Принаймні спочатку…

— Жінки завжди такі, — зауважив Касьчин батько. — Вважають, що ми самі повинні про все здогадуватися. Ну, але тепер повертаймося додому. Ми просто з ніг падаємо від утоми.

— Як ви мене взагалі знайшли? — спитала раптом Каська.

— У тебе локалізатор у телефоні.

— Це ви мені таку штуку встановили?

— Ні, це передбачено у твоїй моделі, безкоштовно.

— Бо ви ніколи мені не довіряли!

— Неправда. Це для того, щоб знайти телефон, якщо він загубиться. Касю, ти можеш собі думати все, що хочеш, але це справді не те, що ти думаєш. Ми хотіли для тебе якнайкраще. І не думали, що ти прагнеш чогось іншого.

— А ви знаєте, — сказала Каська, — що я хотіла навмисне погано скласти історію? Щоб не пройти на юридичний? Але я цього не зробила. То й маю тепер.

— Що маєш?

Каська махнула рукою. Знала, що разом з почуттям полегші, яку вона відчула, щойно їх побачила, прийшло усвідомлення, що її планам кінець. Вона просто не досить доросла.

— Касю, зробиш, як захочеш. Боже милий! Люди переймаються, що їхні діти ніде не пройшли, або й узагалі шкільного атестата не отримали, а ми мали б хвилюватися, що ти вступила відразу до двох вузів?

— Я не можу вчитися у двох.

— То роби те, що тобі до вподоби. Якби ти нам сказала, ми б жодних проблем не робили…

— Але я думала…

— Знаєш, кажуть, що дорога до пекла вибрукувана гарними намірами, але це неправда. Дорога до пекла вибрукувана переважно припущеннями, які ми робимо щодо інших. Не роби цього. Це несправедливо. Ми не потвори якісь, чесно…

— Але я…

— Годі. Досить уже. Їдьмо додому. Бо твоя мати зараз справді збожеволіє від переживань.

За хвилину Каська вже їхала в машині. Якийсь літак ішов на посадку. «Воля, — подумала вона. — Боже, як це прекрасно!»

Загрузка...