Молоко з медом

Травень

З мобільного додатка для молодих мам:

Немовляті вже одинадцять чи дванадцять тижнів, і воно розширює свій репертуар чимраз новими звуками. Перші «розмови» нагадують бурмотіння, зітхання й навіть плямкання (особливо, коли малюк чекає, що його нагодують). Коли дитина агуканням запрошує тебе поговорити, відповідай їй простими словами. Так маля навчиться мистецтва спілкування. Твоя дитина вже добре тримає голівку й починає перевертатися зі спинки на бочок, а тоді й на животик і навпаки. Будь обережною! Ти й не зглянешся, як малюк перевернеться вперше. Невдовзі його не можна буде залишати, наприклад, на ліжку, бо маля може з нього впасти!

Прийшла есемеска від Адріана.

Гей, у вас все гаразд? Як там почувається моя донечка? А що вона вже вміє?

Єдине, що їй хотілося відповісти, було: «Відмахайся!»

Дивно, але Лінка зовсім не мала бажання ділитися з ним радістю від здобування малою нових умінь. Що вона вже вміє? Множити в стовпчик, малювати й вишивати хрестиком. Кретин! Він нічого, нічогісінько про неї не знає! Скільки вже її не бачив? Купу часу! Що він собі думає: батько він їй чи ні?

— Я випрасувала тобі блузку, — сказала бабуся. — І переодягла Єву. Боже мій, памперс повний. Як така мала дитина може стільки накакати? Гадки не маю. Я вже все забула.

— Може, це й добре. Бо спогади про це точно не належатимуть до моїх найулюбленіших, — усміхнулася Лінка.

— Агульгульгуль, — заперечила мала Єва.

— Так? Кажеш, що попри все вони будуть найкращими?

— Аблеблебле, — відповіла Єва. А тоді подумала й видала ціле речення, яке нагадувало щось на кшталт «І love you».

— I love you, too, — усміхнулася Лінка. — Тримай за мене кулачки, добре?

— Аглюблю, — погодилася Єва.

Лінка погладила блузку долонею й глибоко зітхнула. Як усе буде? Чи впорається вона?

— Не переймайся. Ти здібна, добре пишеш. До речі, що сталося із твоїм блогом? Колись ти писала…

— Ой, бабусю, ти ж знаєш, як воно. Дитина. Я його закинула.

— Погано. Бо це явно твоє.

Лінка завагалася, подумала, чи не розповісти бабусі, що вона збиралася йти на журналістику. А мама вважає, що цього року не варто. Та ні, зараз точно не найкращий момент. Наразі треба зосередитися на випускних і взагалі їх скласти. Пізніше подумає. Крім того, їй не хотілося якоїсь суперечки. Не сьогодні.

— Ага, це в мене від тебе, — сказала вона.

— Ну, ще б пак! — гордо відповіла бабуся. — Сніданок на столі.

— Я й шматочка не проковтну, — засмутилася Лінка. — Ще дуже рано!

Справді, годинник показував лише сьому годину, а Лінка від хвилювання не спала вже від п’ятої. Власне, після останнього годування Єви вона більше не заснула, тільки переверталася з боку на бік.

— Мусиш, — суворо сказала бабуся. — Сосиски, гірчиця, помідорчики, сирочок з редискою. Не забувай, що перед кожним іспитом треба добряче попоїсти!

— Ой, та я візьму якийсь батончик…

— Батончик, — бабуся ледь не захлинулася від обурення. — Ходи, доведеться за тобою простежити. Мала спить?

— Як бабак.

— От і добре. Я й каву тобі приготувала, з молоком і медом..

«Кава — це добре, — подумала Лінка. — Але молоко з медом було б дуже доречним, щоб заспокоїти нерви». Тепер вона б уже не відмовлялася. Більше ні.

— А ти чого так усміхаєшся?

— Нічого. Просто дещо пригадала.

І непомітно про все їй розповіла. Як тікала колись під час грози, як на незнайому жінку впало дерево, і як Оскар приніс їй молоко з медом.

— Хороший цей твій однокласник, — сказала бабуся. — Зараз таких зі свічкою вдень не знайдеш. Ваше покоління…

— Що тобі не подобається в нашому поколінні? — Лінка відкусила шматочок сосиски. Якось вони їй так запахтіли, що дівчина відчула голод.

— Ну, це так зване покоління Z. Я про це статтю писала.

— Ого, цікаво, може, і я про щось довідаюся. Z, бо це ЗЛО?

— Ні. Бо були покоління X і Y. Ви живете у світі технологій…

— Теж мені відкриття!

— Ви перше покоління, яке вже виросло в такому світі. Для вас найважливіше те, що ви бачите на екрані.

— Звичайно, бабусю. Коли це я востаннє на Фейсбук заходила? Тиждень тому?

— Ну, ти нетиповий представник. У тебе ішла ситуація.

— І чим ми ще згрішили?

— Гм… Ви багато хочете від життя. Дуже багато. Щоб усе легко діставалося…

— Зовсім ні!

— Ви ладні змінювати роботу навіть кількадесят разів, бо ніхто вам не догодить. Дехто з вас прагне змінювати світ… Ви братимете участь у доброчинних акціях, навчатимете дітей у Руанді й таке інше… Та це будуть одиниці. Решта залишиться зі своїми комп’ютерними іграми на все життя й ніколи не покине батьківський дім…

Сосиски закінчилися, тож Лінка заходилася наминати сир із редискою.

— А ви? — спитала вона.

— Що — ми?

— Ну, ти й дідусь.

— Я й дідусь? Але ж ми належали до різних поколінь. Ти ж знаєш, що дідусь був набагато старшим за мене?

— Був чи є? — серйозно спитала Лінка. Адже дідусь, здається, був живим. От тільки жив далеко. В Австралії. І ніхто з ним не підтримував стосунків.

— Є, — відповіла бабуся. Але голос у неї ледь затремтів. — Байдуже. Він… Він пам’ятає війну. А я народилася після війни. Це велика різниця. Розумієш, мені пощастило. Ми були із Кракова. Краків так не зруйнували, як Варшаву. Ніхто з моєї родини не загинув. Ми жили… добре.

— А дідусь? Звідки він був?

— Дідусь? З-під Радома. Ну, але досить. Годі вже про це. Ти повинна зосередитися на найважливішому. І ще помідорчик з’їж, добре?

Лінка кивнула головою.

Щойно вийшла з дому, як відразу побачила цілі юрби схожих на неї саму. У чорно-білому одязі, мов якесь сороче військо. Вихлюпувалися із трамваїв і рушали в різні боки, до різних шкіл. Випускники. Каштани вже давно заквітнули, бо весна цьогоріч прийшла рано, невідомо коли, проте Лінка лише щойно звернула увагу на цілі грона білих квітів із рожевими цяточками. І раптом запанікувала. А що, коли вона не складе?

Сонце припікало, було дуже тепло, як на початок травня. Добре, що іспити починалися рано-вранці, бо ще було чим дихати. Коли Лінка ввійшла до фізкультурного залу, то збагнула, що її думка була занадто оптимістичною. Попри помірну температуру на вулиці, тут панувала така задуха, як у сауні, а не в місці, де за кілька хвилин вони доводитимуть, що можуть ступити в доросле життя. Хтось розчахнув усі вікна, та це не дуже допомогло. Лінка побачила Оскара, який сів біля вікна. Зайняла місце за ним і всміхнулася хлопцеві.

— Може, хоч тут буде прохолодніше.

— Може. Не знаю, мені здається, що батареї досі гарячі. Хіба так може бути?

— Може, якась аварія? Хай там як, а спека, наче в липні, правда?

— Ну. А в липні весь час дощитиме. Як мала?

— Норм. Бабуся просто безцінна. Видихаю.

— Уявляю…

Та довелося замовкнути, бо іспит уже починався. Лінка глянула на аркуш із тестом, і відчула несподіваний страх і якесь розчулення. Ось воно. Ця мить.

Пригадала, як ішла до першого класу, ще не відаючи, що таке школа.

Як вибирала ранець і зошити. І святкове вбрання, перше в житті. Пригадала лакові туфельки, бо вони були трохи незручними. І білі колготки, які весь час спадали. Та попри незручності, вона почувалася такою дорослою, такою… особливою. Тоді Лінка ще не знала, що школа може добряче датися взнаки.

Пізніше гімназія, ліцей. Стільки років. І все це, щоб сидіти саме тут і складати перший з випускних іспитів. Вирішила, що постарається зробити все якнайкраще.

— І як? — запитав пізніше Оскар, коли вони вийшли із зали на перерву перед поглибленою частиною.

— Непогано. Ну, польська — це польська. Принаймні тут у мене немає відчуття, що я нічого не тямлю, і що це як китайська мова. Ну, але то був базовий рівень. Побачимо, як піде далі.

— А що ти писала? «Ляльку»?

— Ні, вірш. Але не знаю, чи добре я зробила. Просто я «Ляльку» не перечитувала. Блін, я стільки творів устигла перечитати. «Над Німаном», «Селян», а от «Ляльку» — ні. Просто боялася, що переплутаю все на світі.

— А я «Ляльку». Загалом, туга — це популярний мотив. А цей вірш… Ну, не знаю, загалом нескладний, але мені здавалося, що багато я про нього не напишу.

— Мені він сподобався. Може, тому…

— Чому?

— Розумієш, це про доброту, про те, щоб намагатися ставитися якомога краще до інших. А я останнім часом постійно відчуваю добре ставлення. Просто я його зінтерпретувала в політичному сенсі. Ну, написала, що Польща зараз дуже поділена. Я з мамою нещодавно про це говорила, і воно мені так якось…

— Так, але я б у політику не влазив. Це небезпечно. Розумієш, залежить, хто буде в комісії.

— А це має значення?

— Ну, не знаю…

— Ото ти мене втішив, — засміялася Лінка. — Думаю, усе буде добре. Я писала про різні перешкоди, які ми створюємо між нами. Як суспільство…

— Блін, уже починаю думати, що ти написала одну із кращих робіт у школі!

— Поглиблений рівень важливіший. Але його й скласти важче.

— Побачимо, — дипломатично відповів Оскар.

Лінка вже поверталася додому, коли почула сигнали есемесок і повідомлень у месенджері.

— Поглиблений важкий, — написала Каська.

— Я точно завалила, — це вже Наталія.

— Як усе пішло? — хвилювалася бабуся.

Лінка була не надто задоволеною. Якщо базовим рівнем можна не перейматися, то поглиблений… Мабуть, вона занадто дурна. Лінка раптом усвідомила, що все те, що з нею сталося: вагітність, пологи, дитина — усе це спричинилося до того, що мозок у неї не працював на повну.

— Мій мозок зіпсувався, — відписала вона до Каськи й Наталії. А бабусі лише повідомила, що вже повертається додому.

— Ну, і як? — бабуся помішувала в казанку молоду капусту з помідорами. Лінка відчула, як рот у неї миттю наповнився слиною.

— Базовий добре, поглиблений слабо.

— Був твір?

— Так… загалом аж три твори, можна сказати. У базовому є вибір. Я писала інтерпретацію вірша. Там ішлося про поділ усередині країни. Про важливість емпатії. Я писала про Польщу. Що через політику суспільство розділене. Хіба не так?

— Звичайно, — відповіла бабуся. — Та чи знаєш ти, що згадування політики може бути небезпечним?

— Оскар теж так сказав. Але я вважаю, що про це треба говорити. Мама розповідала, що раніше такого не було.

— Вона так казала? Дивно, — повільно промовила бабуся. — Могла б і розумніше поводитися. Звісно, що було. От тільки причини інші. Адже завжди комусь доводилося діяти в підпіллі…

— А хтось був сексотом чи належав до Служби безпеки.

— Розумієш, дитино, на все варто дивитися ширше. Намагатися зрозуміти. А щоб зрозуміти історію кожної людини треба розглядати індивідуально.

— Наприклад?

— Дай уже спокій. Не зараз. Можеш по картопельку скочити до крамниці? Зараз будемо обідати.

Лінка зітхнула. Звичайно, вона знала бабусю… Щойно починалася якась серйозна розмова, та відразу її припиняла. Але чому? Ну, гаразд, головне, що перший іспит уже позаду. У неділю вони з Оскаром домовилися повторювати матьоху, а завтра й відпочити не гріх. Якщо відпочинком можна назвати поїздку до бабусі в Сероцьку. Може, і так. Принаймні мозок точно переключиться. Лінка сподівалася, що погода її не підведе.

Мама з Адамом підвезли Лінку під бабусин дім і сказали, що за три години повернуться по неї. Тепер дівчина вже розуміла, чому вони не хочуть там показуватися. Особливо вдвох. Лінка зітхнула. Чому все мусить бути таким складним? Невже люди не навчаться забувати? Пробачати? Бабуся вийшла до хвіртки й холодно привіталася з ними, а тоді запросила онуку до хати. Лінка тримала в руках автокріселко зі сплячою Євою і, хоча йшла повільно, усе-таки відразу помітила, що бабуся ледве пересуває ноги.

— Як ти почуваєшся? — запитала Лінка.

— Як бачиш. Ходити найважче. Крім того, лікарі кажуть, що я вже застара, щоб зробити операцію. Ідіоти. Як людина стара, то вже й негодяща. Шкода на таку гроші витрачати. Єдина надія, що уряд щось із цим зробить. Що нарешті нам, пенсіонерам… Що ми діждемося. Але наразі…

Бабуся належала до прихильників нового уряду. На противагу Лінчиній мамі й Адамові. Лінка була переконана, що навіть, якби їм і вдалося якось зустрітися й поговорити, нічого хорошого із цього б не вийшло. Саме про це Лінка й писала у своєму творі. Незаможні, скривджені долею, ті, кому було складно знайти роботу, хто мав багатодітну родину — для них нові зміни мали стати надією на краще життя. Або — іноді — шансом на виживання. А ті, у кого таких проблем не було, сприймали все інакше. Лінка зітхнула. Вона не могла б стати політиком, але із жахом спостерігала за поділом суспільства. Нарешті дісталися кімнати, і бабуся схилилася над Євою.

— Яка вона гарненька. І ці світлі кучері… Це від дідуся.

— Від дідуся?

— Ага. Збисьо був таким самим у дитинстві. Покажу тобі, — і витягла старі альбоми з фотографіями.

Справді! Лінка мало не скрикнула, бо немовля на фото… Так, Єва справді була схожою на дідуся.

— Шкода, — повільно проказала Лінка, — що все так сталося.

— Шкода, — погодилася бабуся й присунулася ближче. Від неї пахло старістю. Чимсь, що нагадувало запах гнилих яблук. Або вогкого льоху. — Збишек точно радів би, що став дідусем.

— А ти стала прабабусею, — нагадала Лінка.

— Вважаєш мене такою старою, — усміхнулася бабуся. — Та вже нехай.

— Бабусю… Можеш розповісти, — раптом наважилася Лінка. — Як усе було?

— Ой, дитинко, це стара історія, нащо тобі все те знати.

— Кожен хотів би довідатися, — не погодилася Лінка. — Кожен шукає коренів. Пояснення. Правди.

— У кожного своя правда, — відказала стара й мовби втиснулася у фотель. Вона здавалася дуже втомленою.

— А твоя правда яка? — сміливо спитала онука.

Бабуся зітхнула.

— Знаєш, що? Може, ти й маєш рацію. Може, краще, аби ти певні речі знала.

— Я вже багато про що довідалася. Про Каську… Знаю, як загинув тато, і що мама не дала собі ради. Шкода. Якби тато був живим, цього б точно не сталося.

Старенька кивнула головою.

— То була жахлива трагедія. Страшна. Уяви собі. Мій єдиний син… Розумієш, відтоді минуло багато часу, а я досі не можу збагнути… Йдеться про твою маму. Каська ж не була його дитиною.

— Мама була молодою і… дурною, — тихо сказала Лінка.

— Звичайно. Ти мусиш її захищати. Вона твоя мати.

— Їй теж дісталося.

— Так. Вона не дала ради.

— І ніхто їй не допоміг. Ніхто.

Бабуся знову кивнула головою.

— От власне, — продовжувала Лінка. — Чому їй не допомогли?

— Про це треба в неї питати.

— Я питала, та все марно. Вона нічого не хоче розповідати. Бабуся теж. Тобто її мама.

— Тоді я тобі дещо розкажу, — бабуся глянула на сплячу Єву, наче перевіряючи, чи мала от-от не прокинеться. Наче збиралася почати довгу розповідь. — Іноді минуле кладе тінь на теперішнє. Або й на майбутнє.

Закрила альбом з фотографіями. Схоже, розмова буде довгою.

— Вони запросили мене до себе. Познайомитися. Це було ще до твого народження. Ще до їхнього одруження. Пам’ятаю, як я раділа. Порядна краківська родина. Не знала, у що вдягтися… Тут же таке село. Нічого гарного в мене не було. Навіть туфлі позичила в сусідки. Приїхала до Варшави автобусом, звідти потягом. Збишек зустрів мене на пероні.

Єва схлипнула вві сні, але не прокинулася.

— Ти добре пам’ятаєш дідуся? Маминого батька?

— Ні, майже зовсім не пригадую.

— Але ти знаєш, що він був важкою людиною?

— Щось там знаю. Але небагато.

Бабуся зітхнула.

— Ти не знаєш його історії?

— Ні.

— Він… під час війни він був малим хлопчиком. Йому було вісім, коли німці розстріляли всю його родину. Він утік, переховувався, тоді хтось йому допоміг. Він вижив. Якась польська родина його прихистила. Згодом виїхав до Кракова, знайшов роботу. Познайомився із твоєю бабусею. Але пережите так на нього вплинуло, що він більше ніколи не став нормальною людиною. Був суворим, дратівливим, вибухав гнівом.

— Боже, я не знала, що з ним сталося…

— Про певні речі тоді голосно не говорили. Твоя бабуся була за нього набагато молодшою. І в усьому його слухалася. Щойно я ввійшла туди, як побачила, що щось було не так. Він постійно на неї кричав. Що прибори погано вичищені, що картопля недоварена. А вона тільки усміхалася… Твоя мама сиділа як зайчик, і щойно він крикне — відразу тремтіла… Розумієш, люди після війни… Дехто більше ніколи не став нормальним. Ці люди просто пережили забагато. Так чи сяк, атмосфера була дуже напруженою. Я ж цього не знала, лише згодом Збишек мені розповів. Ну, а він, твій дідусь, почав мене розпитувати. Про нашу сім’ю.

Лінка проковтнула слину. Чого вона ще не знала?

— І я йому сказала. А даремно. Треба було нічого не говорити. Якби я знала про його родину, то, мабуть, замислилася б.

— Що ти йому сказала?

— Бабуся знову зітхнула.

— Так, час і тобі про це довідатися. Мій батько був німцем. Шалене кохання. Неймовірне. Але в ті часи… Розумієш?

— О Боже…

— Таке тоді траплялося. Був 1944 рік, війна закінчувалася, а молодість залишалася молодістю. Щоправда, це було заборонено. Про таких німців казали, що він «спить із польською свинею». Таке тоді говорили. Для польки… Це теж уважалося зрадою держави, і за це з боку підпілля загрожувало покарання. Зазвичай шмагали батогами й голили голову. І то не були якісь поодинокі випадки, це стосувалося тисяч польок, а не жменьки. Іноді таке траплялося через кохання, іноді — через розрахунок. Але про всіх казали «німецькі вівчарки». А діти? Часом їх навіть забирали в матерів. Але то вже був кінець війни, тож нічого не сталося.

Мама мені аж перед смертю сказала. Хто був моїм батьком. Раніше тримала це в таємниці. Я завжди підозрювала, що, може, маму зґвалтували чи щось таке… І швидко перестала допитуватися. Тому мені полегшало, коли я дізналася, що мама справді його кохала. Але він поїхав. А потім це вважалося таким табу, що вона ніколи про це не розповідала. Виховувала байстря — та й годі. Ніхто б нічого від неї не довідався, навіть погрозами.

— І от тоді, коли твій дідусь дізнався… Він так страшно розлютився. Я не знаю, що там було далі, бо ми пішли. Я і Збишек. Вони… Вони ж навіть на весілля не приїхали, ти знаєш? Твій дідусь не зміг змиритися з тим, що в жилах його зятя тече німецька кров. Для нього це було неприйнятним.

— Не можу я цього зрозуміти.

— Вам таке збагнути важко. Ви не пережили війни. Я тоді теж не розуміла, але тепер, із перспективи… Розумієш, є речі, які неможливо подолати.

Єва прокинулася. Лінка вийняла її з кріселка й почала годувати.

— Тобто, я теж…

— Так, ти правнучка польки й німця. І вона теж має в собі німецьку кров.

— Мені це не заважає. Адже тепер це не має значення.

— Але ти питала, чому твоїй матері не допомогли. Розумієш… Якби твоя бабуся була сама, вона б точно допомогла. Але твій дідусь… Він не змирився з тим, що його донька вийшла заміж за Збишека. Для нього вона ніби вмерла.

— О Боже. Бідолашна мама.

— Так. Але вона вчинила…

— Я знаю. Та попри все.

— Більше мені не відомо. Але дитинство в неї точно було нелегким. З таким батьком…

— А я? Що зі мною? Він мене теж не сприймав? Якщо…

— Не знаю. Та доки ти була тут — він жодного разу не приїхав.

— Хотіла б я з ним поговорити. З моїм дідусем, — раптом сказала Лінка. — Я ж його взагалі не знаю. Хотіла б зустрітися.

— Це, мабуть, складно.

— Бо?

— Бо він далеко.

— В Австралії? Я розумію, дорогі квитки й усе таке.

Бабуся глянула на неї якось дивно. Єва пожадливо присмокталася до другої циці.

— А як батько дитини? Бо твоя мама розповідала… — бабуся раптом змінила тему.

— Ти з нею балакала? — Лінку це здивувало. Їй здавалося, що вони не спілкуються.

— Так. Вона подзвонила, коли народилася Єва. Щоб мені сказати. Та годі вже. Знаєш, іноді оті всі спогади з минулого лише шкодять. Часом краще зосередитися на теперішньому. То як? — вона повторила питання. — Можна поцікавитися? Бо я розумію, що це боляче. Батько Євуні? Як він?

— Ніяк, — знизала плечима Лінка. — Він не хоче… Він у Лондоні. Вчиться там.

— Так. І як ти даєш собі раду?

— Мама допомагає. І Адам. І бабуся Стефа…

— Отже, вона приїхала?

— Так.

— Це добре. Принаймні тепер допоможе. Бо тоді… її напевне мучило сумління. Навіть мене мучило.

— Тебе?

— Так. Я не змогла себе пересклити. Сказала твоїй мамі, що ти можеш залишитися, на скільки треба. Зрештою, ти моя онука. Але та дитина… Знаєш, мабуть, це єдина річ, про яку я жалкую в житті. Бо ти могла мати сестру. Та передусім через неї. Я могла про неї потурбуватися, могла її взяти. Але не захотіла. Тоді я думала, що це через неї загинув Збишек. А вона нічим не завинила. Я себе переконувала, що я їй не рідна. Хоч і добре розуміла, що станеться. Так, я справді про це шкодую.

Лінці аж голова запаморочилася від цих відкриттів. Їй раптом зробилося гаряче.

— Підемо до саду?

Бабуся кивнула головою.

— Ти страшенно бліда. У мене є яблучний компот, але тобі доведеться його принести. Візьми глечик і дві склянки.

Лінка слухняно рушила на кухню.

Повернувшись додому, Лінка весь час думала про минуле. Про дідуся. Що він далеко, десь в Австралії. І що вона хотіла б з ним побачитися, навіть, якщо в нього й важка вдача. Після того, чого він зазнав у дитинстві, янголом він бути не міг. Але в її жилах текла й частка крові цієї людини зі складним характером. Хіба дивно, що ми хочемо знати про свої корені? Навіть, коли про це не хочуть говорити. Усе це здавалося заважким, занадто складним. А часу не так багато! Лінка сіла виконувати завдання з математики й спробувала зосередитися. І думала лише про те, щоб скласти на ті тридцять відсотків. Воно, звісно, небагато, проте… Уся надія на Оскара, може, він ще щось пояснить їй перед самим іспитом.

— Глянь, що я їй приніс, — Оскар простягнув Лінці торбинку.

— А з якої нагоди?

— Просто так, — відповів той. — Мені здалося, що малій може сподобатися. Я був з мамою в торговому центрі, бо вона сказала, що біла сорочка на мене затісна. Справді, у п’ятницю я ледве в неї вліз. Мабуть, погладшав.

— Не погладшав, — засміялася Лінка, — а… як це кажуть?

— Ну, мама вважає, що я змужнів. Звучить набагато краще, та насправді означає необхідність зміни гардеробу. Ми зайшли до «Смика», і ось…

Лінка розгорнула подарунок. Чи то метелик, чи то гусінь. З одного боку іграшка шурхотіла, з іншого — пищала. Одне крило дзеркальне. І якась штуковина, що брязкала й подзенькувала.

— Ого, — здивувалася Лінка.

— Ага. Можна це почепити над ліжечком, але й на візочок. Ходи, побачимо, чи Єві сподобається. Це ж для неї.

Єва відразу привітала метелика широкою усмішкою.

— Ну, цікаво, чи бабуся не розкритикує таку цяцьку, — зауважила Лінка. — Бо чорно-білі книжечки, подаровані моїми мамуськами, вона б радо викинула до смітника.

— Я б теж викинув, — погодився Оскар. — Дай спокій, так лякати дитину. Це принаймні барвисте й симпатичне. Ну, але ми тут собі бла-бла, а математика чекає.

— Ходи на кухню, — запропонувала Лінка. — Єва засинає й повинна ще поспати.

— Що ж, — засміявся Оскар. — Євуню, благаю. Поспи, дитинко, світ такий нецікавий, мама мусить учитися, а як складе матьоху, то з тобою побавиться.

— Влюблю, — пробурмотіла мала крізь сон.

Вони встигли розв’язати чи не мільйон завдань, і Лінці нарешті захотілося, щоб Єва прокинулася. Це примусило б їх зробити перерву в навчанні. І ще вона думала, чи не розповісти про все Оскарові. Може, варто? Бо тепер дівчина відчувала, що мусить комусь звіритися.

— Слухай, — сказала вона, вже завершивши довгу розповідь про долю своїх рідних, — ти теж думаєш, що коли наші корені такі… тобто, що коли історія нашої сім’ї, — вона геть заплуталася. — Я про те, чи може людина залишатися нормальною, якщо в минулому пережила такі речі? Чи я через це теж завжди буду прибацаною?

— Ти ж не прибацана.

— Неправда. Я погано вибрала, і тепер…

— Припини. Ти хотіла, щоб усе було добре. Ніхто не може відповідати за свій вибір, якщо діяв з добрими намірами.

— Ні?

— Я вважаю, що ні. Думаю, єдине, про що ми повинні потурбуватися — це про те, щоб залишатися порядними людьми. Тут і тепер. Минулого не зміниш. І вчинків інших. О, чуєш? Прокидається. Ходімо до неї.

Єва прокинулася, але не плакала. Дивилася на іграшку над ліжечком і щось до неї балакала.

— Дивися! Вона говорить! З метеликом говорить! Він їй подобається!

— Справді, — усміхнулася Лінка. — Навіть дуже. Дякую, Оскаре. Знаєш, коли без кінця тільки те й робиш, що годуєш і міняєш памперси, то забуваєш, що дитина потребує й інших речей.

— Для того я і є, — сказав Оскар.

Це прозвучало серйозно. Настільки серйозно, що Лінка навіть трохи злякалася.

Каська майже не могла спати. Весь час думала, що їй робити. І вже майже прийнявши рішення, знову цілковито його змінювала. Усе почалося з того, що вона подумала: якщо завалити історію — цього досить, щоб не йти на юридичний. Хто б міг про це дізнатися? Ніхто. Просто не вдалося. Каська добре знала історію. У неї була чудова пам’ять, і дівчина прекрасно склала всі пробні іспити й тести. Але ж у неї міг бути невдалий день? Іспит міг видатися заважким. Хто б її розкусив. Це дуже легко влаштувати. Написати трохи гірше. Не зовсім погано, просто трохи менш досконало. Цього достатньо за такої конкуренції. Так, так вона й зробить. Ніхто не дізнається. От тільки… якось їй це муляло. Хоча Каська знала, що коли вона не вступить на юридичний, але вступить до Академії мистецтв, може, батьки пробачать їй цей вибір? Бо якщо вона вступить на юрфак, то… доведеться вчитися там. Вона не знала, що робити. Прийняла душ, надягла білу блузку, темну спідницю. І далі не знала, що робити… Та передусім вирішила не запізнюватися.

У школі схилилася над екзаменаційним тестом. Боялася зазирнути досередини. Що робити? Ну, що робити? Швиденько переглянула тест. Неважкий. Вона могла написати його прекрасно. Кася замислилася. Зринули спогади. Як прийшла вихователька й сказала, що вона має негайно йти з нею. Що є подружжя, яке шукає дівчинку-підлітка, а не малу дитину.

— Тільки якось причепурися чи що, — порадила вона. — Бо ти виглядаєш… А знаєш, таке рідко трапляється. Щоб хтось хотів узяти таку велику дитину.

Так, вона це знала. Кася зачесалася, витягла із шафи джинси й світлу квітчасту блузку. Глянула в дзеркало. Чи виглядала вона гарно? Їй аж погано стало від хвилювання. Що вона їм скаже? Напевне, розпитуватимуть, як вона вчиться й узагалі. Що зробити, щоб її захотіли взяти? І чи це взагалі має якийсь сенс?

Коли вона спустилася до кабінету, то вся аж тремтіла. А вони виявилися такими приємними. Делікатними. Питали, що вона любить робити. І чи хоче до них приїхати. Якось це все було… Вона ж не маленька, але звісно, що хотіла. Ще й як! І вони її не ошукали. Узяли отак собі просто. З усім її минулим.

І Кася зрозуміла. Вона може все. Може з ними сваритися. Може… сперечатися. Але ніколи, ніколи їх не ошукає. Нізащо. Відкрила першу сторінку й почала відповідати на питання. І ще подумала, що напише цей тест якомога краще. Заради них. Щоб вони нею пишалися. А що буде потім — побачимо. Поки що вона навіть не зареєструвалася в Академії. Залишається час до кінця тижня. Вона могла цього й не робити. Певна річ, портфоліо Кася приготувала й заховала в шухляді з її роботами там, де вона ходила на заняття. Удома тримати це боялася. Робіт було забагато. Можна вдати, що вона ніколи не ходила на курси, ніколи більше не з’явитися там. Так, тоді можна нічим не перейматися. Та відразу з’явилася інша думка. Заради чого? Чому вона повинна відмовлятися від найважливішого?

«Заради вдячності, — відповіла сама собі. — І покірності».

Але чому? Хіба вона не досить отримала в житті?

«Поганого, проте й доброго, — майнуло в голові. — Не забувай про це».

«Не забуваю, — опиралася вона. — Але…» — «А тепер пиши. Пиши, будь чесною».

Лінка сиділа в садочку біля кав’ярні й поглинала великий десерт із морозивом.

— Ти собі можеш таке дозволити, — сказала Каська. — Бо годуєш. Дивися, яка ти худа, здається, ще худіша, ніж раніше!

— Це правда. Крім того, мушу ж я чимсь утішатися. Здається, історію я завалила, про матьоху навіть говорити не хочу. Суспільствознавство… Ну, не знаю. Може, треба було писати географію?

— Нічого не треба було писати, а виїхати кудись до дідька, емігрувати чи що? — зауважила Наталія.

— А ти, до речі, їдеш до Португалії?

— Так, цього року так. Навіть Азора запросила. Хоча…

— Що? — запитала Лінка.

— Нічого. У мене з ним проблеми. Іноді. Він страшенно ревнивий. Чіпляється до мене, — Наталія посмутнішала. — Ні-ні, тільки не кажи: «А я попереджала», бо я тебе просто приб’ю! Думаю, це минеться. Бо загалом нам добре. Але часом його як накриває. Сподіваюся, що коли він поїде зі мною на канікули, то все буде добре. Мама погодилася. А ви що збираєтеся робити?

— Ну, як би тобі сказати, — відповіла Лінка. — Мої канікули радше під знаком запитання. Зрештою, для мене це ніколи не було найважливішим.

— Ніде не поїдеш?

— Не знаю. Мабуть, що ні. Куди з малою дитиною? Крім того, грошей катма.

— Ми їдемо до Парижа. А тоді до Іспанії. Барселона й Мадрид. Це мені подарунок на закінчення школи. От тільки якщо не складу, то й дарунка не буде.

— Та ну, чому не складеш! А далі? Вони погодилися із твоїм вибором?

— Вони ще нічого не знають, — пояснила Кася. — Але я, мабуть, однаково не вступлю. Поки що зареєструвалася й подала портфоліо.

— Вступиш, от побачиш.

— Ага, як рак на горі свисне, — Каська виставила середній палець у всім відомому жесті. — Офіційно я вступаю на юридичний. Побачимо. А ти? Ти вже говорила зі своїми?

— Ні. Але я, певне, теж не вступлю, то й проблеми не буде.

— Знаєте що? — озвалася Наталія. — Ви якісь дивні. Це якийсь цирк? Нічого не розумію. Мої батьки знають, що я хочу вступити до медичного, і підтримують мене. Нащо вам ці таємниці?

— Нащо, нащо? — передражнила її Каська. — А що б ти сказала, якби хотіла, аби твоя донька стала адвокатом чи прокурором, а вона б натомість вирішила малювати картинки біля мольберта? Або, — що ще гірше, — комікси? Моє бачення суперечить їхньому. М’яко кажучи.

— У мене залишається проблема догляду за дитиною, — зітхнула Лінка. — Єва замаленька, щоб її віддати до ясел, а няні в нас немає…

— Ну, а бабуся?

— Вона, мабуть, невдовзі повернеться додому. Коли закінчаться усні іспити. Не може ж вона жити в нас без кінця.

— Ой, та ну. Яка різниця? Люди собі беруть академвідпустки через різні пригоди, то ти собі візьмеш через дитину, їздять, приміром, як волонтери, опікуватися бідними дітьми в Африці. А ти можеш доглядати свою бідну дитину тут, — усміхнулася Кася.

— Я однаково не вступлю.

— Може, це було б краще? Принаймні не матимеш моральних проблем…

«Ні, — подумала Лінка. — Не зовсім так». Певна річ, що вона хотіла б уступити, навіть, якщо потім доведеться від цього відмовитися. Просто останнім часом її самооцінка настільки впала, що, може, це б її підтримало? Зрештою… Може, це немудро, але вона мріяла про навчання. Їй важко було уявити, що вона просто собі сидить удома з дитиною. Цілий рік! І що? Хто б таке витримав? Ну, та нічого не вдієш. Вона зможе щонайбільше відновити свій блог…