Молоко з медом

Листопад

З мобільного додатка для вагітних:

23-й тиждень

Баклажан, 500 грамів, 29 см

Якби дитя народилося тепер, то мало б шанс вижити (25–35 %,). На 26 тижні ці шанси зростуть до 90 %. У дитинки розвинені вже всі органи, малюк має доволі чіткий розпорядок дня. Ти можеш спостерігати, коли маля більш, а коли менш активне: найвірогідніше, воно матиме ті самі вподобання й тоді, коли вже народиться!

24-й тиждень

Кокос, 550 грамів, 31 см

Розвиваються легені, малюк виглядає як мініатюра самого себе після народження. У нього є вії, нігтики, може рости волосся. А в тебе починають боліти суглоби й спина.

25-й тиждень

Папайя, 700 грамів, 34 см

Дитина рухається дедалі швидше, а ти можеш почати облаштовувати кімнату й купувати дитячі речі. Відбувається динамічний розвиток легень, та якби дитя народилося тепер, дихальній системі знадобилася б підтримка.

26-й тиждень

Ананас, 800 грамів, 35 см

Деякі малюки цього тижня вперше розплющать очі, хоча переважно оченята залишаються заплющеними аж до появи на світ. Легені та мозок продовжують розвиватися.

Лінка відмовилася їхати на кладовище 1 листопада, поскаржилася, що не дуже добре себе почуває. То була така собі напівправда: загалом від самого початку вагітності не було жодного дня, коли б вона почувалася якось дуже добре. Її млоїло або вранці, або коли забувала щось з’їсти, або й геть без причини. Трішечки. Вона постійно втомлювалася й хотіла спати. Можна було сказати, що останнім часом їй трохи полегшало. Та про це нікому знати не обов’язково. Якщо завдяки вагітності можна уникнути поїздки в переповненому автобусі до місця, сповненого скелетів — тим краще. «Бр-р-р, для дитини така поїздка — точно нічого хорошого», — подумала. Вона домовилася зустрітися на вихідних з Оскаром, було б добре не виглядати цілковитою дурепою на загальнопольському іспиті.

Але, мабуть, щоб трішки побайдикувати, Лінка зайшла на форум для мамусьок. І вже геть випадково натрапила на тему, яку хтось назвав «Наші трагедії».

Дівчата, я почуваюся жахливо: одне з моїх близнят померло. Я читала про такі випадки в Інтернеті, і там пишуть, що на цьому тижні вагітності, який у мене зараз, друга мертва дитинка народиться як мумія. Така всохла й пласка. Їх називають паперовими дітьми. Я цього не переживу.

Бланка

«Господи, — подумала Лінка. — Не хочу я такого читати». Але продовжувала.

А ви чули, що одна дівчина народила дитину без рук та ніг і, хоча й була сім разів на УЗД, жоден лікар не зауважив ніяких проблем? Боже!

Я теж про таке чула. Кажуть, що пуповина якось перерізає дитині руки й ноги!

Лінка вимкнула інтернет, подумавши, що коли не припинить це читати, то станеться справді щось лихе. І взялася до математики. Дуже серйозно.

Минуло кілька днів, наближалися вихідні, а вона раділа, що зустрінеться з Оскаром. І не лише тому, що це покращить її жахливі математичні знання. Лінка тішилася, що зустрінеться із другом. Вона знала, що Оскар на її боці. Звичайно, були Каська й Наталія, але Оскар — це інша справа. По-перше, він її однокласник, а вони ні. А в школі було якось так… незвично. Наче й ніхто з неї не сміявся, але всі витріщалися. Обмовляли її, про це вона добре знала. І що більше ріс живіт, тим дошкульніше. А Оскар точно не говорив нічого позаочі.

По-друге, він не зобов’язаний щось для неї робити. Каська й Наталія були з нею завжди, важко повірити, щоб тепер вони її відцуралися, перестали розмовляти чи покинули в біді. А Оскар нічого не мусив. І все-таки, відколи довідався, то часто питав її, як вона себе почуває, поступався місцем, був привітним. І Лінці це подобалося. Бо це все-таки хлопець. Навіть, якщо й не її. Дивина: потому, як Адріан таке їй устругнув, вона б мала зненавидіти чоловіків. Так, як Каська. Але Лінка помітила, що їй якось бракує чоловічого товариства. І ця зустріч точно піде їй на користь.

Мама від самого ранку ходила якась напружена, сама на себе не схожа. А все ж було так добре… Відколи обидві пішли поговорити з директоркою, Лінці здавалося, що вона якось змирилася з тим, що сталося й навіть цьому раділа. Купила їй одяг та речі для дитини, і взагалі… Але останні кілька днів щось було не так. Схоже, що в мами з’явилися якісь проблеми. Лінка могла лише сподіватися, що мама не захворіє знову. Усе могло трапитися. Нині, у суботу, мама складала речі в шафі. Нічого не поміщалося, як завжди. Раптом цілий стос білизни впав на підлогу. І тоді мама почала кричати:

— Як мені все це остогидло! Що ти собі думаєш? Ти збираєшся жити тут з дитиною? А де? Подивися, що в цьому домі діється! Тут немає й клаптика вільного місця! Де ти житимеш з немовлям? У своїй кімнаті?

Лінка стояла мов укопана й мовчала.

— Чому, ну, чому моє життя мусить бути таким нестерпним? Чому, варто мені щось запланувати — усе руйнується, як картковий будиночок?

На щастя, Адама вдома не було. Кая теж. Вони ще годину тому пішли по крамницях. Добре, що не бачили маму… такою. Крім того, навіть, якби вони й були тут, ніхто б її не захистив. Ну, хіба, може, Кай. Загалом… що ж. Така розмова не стала для Лінки несподіванкою. Можна було цього очікувати. Тепер чи в четвер: Бо й справді, вони жодного разу не порушили тему, де розмістити цю дитину, коли вже в них і так тісно. Це Лінка собі вирішила, що залишиться тут, бо це її рідний дім і її тут люблять. Мабуть, не всі припущення вірні.

— Ну, що? Чого витріщилася? — репетувала мати. — Я тебе питаю, де ти житимеш із дитиною? У своїй кімнаті?

Лінка ковтнула слину. Відчула, що от-от розплачеться, але продовжувала стояти нерухомо, мовби сподіваючись перечекати бурю.

Раптом почула, що двері до квартири відчиняються. До Адама і Кая ще долетіло останнє речення:

— Ти думаєш, що для Адама це буде так легко? Ти все наше життя знищила й ні в кого не питала дозволу!

— Припини кричати, — озвався Адам, раптово опинившись поруч із мамою. — Що з тобою діється? Що сталося? Припини на неї кричати! І не говори від мого імені. Не забувай: нічого не говори від мого імені!

— Я тільки питаю, де вона житиме з дитиною! Що в цьому дивного? — мама раптом вирішила перетворити свій крик на звичайну розмову.

— Це ми повинні щось придумати, — відповів Адам. — Це лише дитина. Заспокойся, Єво, не влаштовуй істерик. Може, тобі треба піти до лікаря?

— Не збираюся я приймати жодних ліків. Від них я тупішаю. А без ліків принаймні бачу світ таким, яким він є. Знімаю рожеві окуляри… — мама раптом захихотіла, і Лінці зробилося страшно. Мама справді поводилася дивно.

— Щось придумаємо, — повторив Адам. — Не переймайся, Халінко. Мамі, здається, не дуже добре. Вона точно не хотіла на тебе накричати.

Лінка зціпила губи й кивнула головою.

— Дякую, — сказала вона. — Я… мені вже треба йти. Поговоріть собі… самі.

Попри те, що Адам був на її боці, Лінка не могла й на хвилину довше залишатися вдома. Швиденько вкинула до торби зошити й підручники, а тоді вибігла із квартири. Що ж, до зустрічі з Оскаром було понад півтори години. Перевірила адресу, набрала «Як доїхати?». Це кілька зупинок після Рондо Вашингтона. Вирішила там вийти й прогулятися пішки. Бо, здається, негарно приходити зарано?

Вийшла на Рондо й подалася підземним переходом. Макарони, кебаб, фалафель… Вона знову зголодніла. «Вгамуйся!» — майже крикнула сама на себе Лінка. Хіба можна стільки їсти? Що станеться, як вона погладшає й більше ніколи не буде стрункою? Лінка вже поснідала, причому двічі, втоптала купу всього, а на додачу ще й здобну булочку. Ні, цього точно задосить.

Помітила поруч якийсь парк і вирішила пройтися, тим більше, що їй справді треба заспокоїтися. Може, погода й не була дуже гарною, але й дощ не падав. Щойно ступивши на паркову доріжку, Лінка зрозуміла, що то була слушна думка. Може, вона трохи залегко вбралася й трішки замерзла, та зате від швидкої ходи розум почав поступово прояснюватися. Принаймні вдавалося ставити собі відповідні питання. По-перше, чи можуть її вигнати з дому? Якщо вона доросла, то, мабуть, що так? І де вона тоді подінеться? По-друге, якщо й ні, то, справді, куди поставити дитяче ліжечко й де розмістити речі? Бо її кімната скидалася на крихітну нірку. Можна помінятися з Каєм, його кімната більша. Але це нечесно… Лінка цього не уявляла. І, звісно, вона розуміла, що маля може стати для всіх проблемою. Хто доглядатиме дитину, коли вона, Лінка, буде в школі? Найняти няню? Але в них і так обмаль грошей. Тоді, у директорки, мама сказала, що вони її підтримуватимуть. Що з нею сталося? Вона перестала приймати ліки? Тоді… невже це значить — і тут Лінка похолола — невже це значить, що лише завдяки лікам мама була нормальною людиною? Може, насправді вона така, якою Лінка її нині побачила? І зовсім її не любить? Лінка відчула, як по щоках спливають дві теплі сльозини. Боже, ні, не треба знову рюмсати. Бо ще й Оскар побачить, а вона точно не хотіла, аби він знав, що вона плакала.

Вітер шарпав голі гілки дерев, і раптом Лінка усвідомила, що не дуже орієнтується, де опинилася. Небо потемніло, почався дощ. Блін, отак замислившись, вона пішла невідомо куди, і тепер стояла посеред парку, біля якогось містка й ставочка… In the middle of nowhere. І жодної душі навколо. Нікогісінького, щоб запитати про дорогу. Що робити? Спершу Лінка подумала, що йтиме в певному напрямку, і тоді точно кудись дістанеться, та невдовзі з’ясувалося, що не так усе просто. Доріжки були звивисті, бігли в різні боки, і раптом Лінка відчула, що страшенно змучилася.

Може, подзвонити Оскарові? І що вона йому скаже? Що загубилася? Але ж він її не знайде, бо й сам щойно сюди переїхав… Лінка вся змокла й змерзла, парасольку забула вдома. Стискала в долоні телефон, щоб таки подзвонити й попрохати допомоги, але раптом пригадала, що має в мобільнику GPS. Може, принаймні довідається, куди їй іти? На екрані з’явився маршрут. Лінка йшла, наче керуючись компасом, не зважаючи, що йде не стежкою, а продирається крізь кущі. Дісталася якоїсь річки й звернула праворуч. Дощ уперіщив дужче. Нарешті попереду замаячіли якісь багатоповерхівки. Може, це там? Якби не живіт, Лінка б побігла, але тепер якось побоювалася. Не знала, чи не зашкодить це дитині. Збочила трохи з дороги, бо хотіла обійти якусь жінку з палицями для скандинавської ходьби. Жінка йшла принаймні вдвічі швидше за неї. Вітер дедалі сильніше шарпав дерева при дорозі. І раптом щось сталося. Лінка почула гуркіт, а тоді перелякано побачила, як дерево падає на стежку. Почула чийсь стогін. І враз усвідомила, що жінка з палицями зникла. Ні!

Лінка підбігла до дерева. З-під гілля чулися зойки.

— Господи! З вами все гаразд?

— Здається, так… Але рука болить… і нога… — жінка застогнала. — Витягніть телефон з моєї торбинки й подзвоніть моєму чоловікові. Знайдіть у контактах Марека.

Лінка квапливо виконала прохання, хоч живіт трохи й заважав їй згинатися.

— Але не лякай його.

— Доброго дня. Пане… я в парку, тут з вашою дружиною стався невеличкий нещасний випадок…

— Дай мені телефон, — зажадала та, а тоді жваво продовжила: — Ні. Зі мною все добре. Щось із ногою. Ага. Прийди швидше. Побачимо, у разі чого поїдемо до лікарні. Я тут, біля містка. Так, біля дитсадочка.

— Зараз він прийде. Дякую.

— Може… Я допоможу. Будь ласка, дайте руку.

На щастя, дерево впало не на жінку, а поруч, лише шмагонувши її гілкою.

— Я підсковзнулася й упала, — пояснювала вона своєму чоловікові, який прибіг уже за хвилину, блідий і задиханий. — Добре, що мені ця дівчина допомогла. Не можу ворухнути рукою. Я б і зателефонувати не здолала.

— Не було б щастя, то нещастя помогло.

Лінка кивнула головою. Чоловік узяв дружину під руку, і обоє рушили в бік багатоповерхівок. Жінка, мабуть, тільки підвернула ногу, бо хоч і повільно, але могла все-таки йти. Лінка подалася за ними.

— Я шукаю ось цей будинок, — показала чоловікові нашвидку записану адресу Оскара.

— Ондечки він. Ми теж там живемо!

Хух. Принаймні вона дісталася місця. Ще й вчасно. От тільки чому їй так страшенно холодно? Зимно, мокро, огидно. Лінка вся тремтіла. Не знала сама — від холоду чи від емоцій. Проте їй було ніяково залишати подружжя, хоча вона могла йти швидше, щоб принаймні зігрітися. Ну, але нічого, до будинків залишалося недалеко.

Оскар від самого ранку мав якийсь дивний настрій. Відчував піднесення. Щоправда, намагався переконати себе, що не слід поводитися як останній дурень. То й що, коли Лінка прийде до нього вчити математику? Він же не думав… Вони завжди були хіба що друзями, навіть, якщо йому й хотілося більшого. Але тепер, коли вона чекала дитину… дитину від цього свого безнадійного хлопця… то він, мабуть, таки програв? Саме це собі й повторював без кінця, та попри все радів, що Лінка прийде, до того ж, із кількох причин. По-перше, він загалом ні з ким у Варшаві не дружив, і йому кортіло побалакати. По-друге, радів, що зможе їй допомогти. Схоже, що в неї справді проблеми з математикою. А по-третє, хотів показати їй квартиру, якою пишався. Справді пишався. Бо йому вдалося облаштувати її так, як хотілося.

Мама сказала, що це його квартира, тож він усе вирішує сам. Попрохала лише, щоб меблі в її кімнаті були світлими.

Весь ранок він прибирав, пилососив, мив посуд. Хотів похвалитися. І справді мав чим! Квартира була невеликою, дві кімнатки, зате доволі простора кухня з вікном і величенький передпокій. Мамину кімнату облаштував на її смак. Білі меблі, просте ліжко, тумбочка, яку сам теж пофарбував у білий колір, куплена на OLX шафа з новими гарними ручками. Шпалери з ніжним візерунком у троянди. Такі самі шпалери в передпокої, де Оскар обладнав чимало полиць і стелажів для книжок, черевиків та різних дрібничок. Біло-синя кухня. Він сам клав кахлі на стінах і плитку на підлозі. Зрештою, майже все зробив сам, у нього був лише один помічник, та невдовзі виявилося, що той воліє затягатися черговою сигаретою чи попивати пивко на балконі, а не працювати, тож через кілька днів Оскар його звільнив. Зрештою, він і не дивувався помічникові: балкон був великий і звідти відкривався чудовий краєвид на парк. Наступного року вони з мамою поставлять там ящики для квітів, зараз уже запізно. Зате йому вдалося повісити ліхтарики для свічок. Щоправда, нині погода була такою, що годі й думати про свічки… але він уявляв, як приємно тут сидіти літніми теплими вечорами. А вже найбільшу гордість відчував за власну кімнату. Йому завжди хотілося мати зелені стіни. Звичайно, не кольору лайма чи весняної трави — таких кольорів він не любив. Принаймні не на стінах. То мав бути колір, що нагадував пастельний горошок. І світлі соснові меблі. Фотографії в рамках. Звісно, його власні. Великий письмовий стіл. Сірий пухнастий килим і покривало на ліжко схожого кольору. Усе або дешеве, або вживане. Батько дав йому гроші на ремонт, і Оскар цілком уклався в цю суму, ще й трохи залишилося. Може, якщо він не вступить на журналістику, то варто стати дизайнером інтер’єрів? Він знав, що має до цього хист. Не міг дочекатися, коли прийде Лінка. Уявляв, як запрошує її і все показує, та коли відчинив двері, побачив, що дівчина стоїть змокла, змерзла й перелякана.

— Боже мій… Привіт… Що трапилося? Господи!

Але вона нічого не відповіла, лише розплакалася.

Лінка не знала, чому заплакала тієї хвилини. Їй здавалося, що сльози прорвали якусь невидиму греблю… Вона бачила, що Оскар розхвилювався.

— Ти геть змокла! Тобі треба перевдягнутися!

Дав їй якісь свої речі, а тоді майже заштовхав до ванної. За кілька хвилин Лінка вийшла в завеликій сорочці й спортивних штанях, і Оскар засміявся.

— У тебе крутий вигляд! Ти мусиш завжди так одягатися! Що сталося? Невже там така злива?

— Зараз тобі все розкажу.

— Сядь, — сказав Оскар. А тоді, побачивши, як дівчина тремтить, приніс їй свого светра. — Ну, розповідай.

І Лінка розповіла. Як заблукала, про дощ, про GPS. І про дерево.

— Знаєш, якби я йшла швидше чи бігла, то воно впало б на мене. Могло вбити, або я втратила б дитину… Боже! Я щойно це зрозуміла. Цю жінку… Ну, їй теж пощастило. Зрештою, це твоя сусідка, вони живуть на другому поверсі.

— О, може, завдяки тобі я познайомлюся з якимись сусідами? Бо поки знаю лише одну злостиву баберу із квартири напроти. Коли я робив ремонт, вона приклеїла мені до дверей записку: «Не галасуйте так!»

Лінка розсміялася. Напруження нарешті минуло, і вона почувалася вже значно краще.

— Треба було її попередити, що в тебе ремонт.

— Я й хотів, стукав у двері, але вона жодного разу не відчинила.

— Певне, боїться маньяків!

— Ти що, їй років із шістдесят!

— Знаєш, — Лінка раптом споважніла. — Це вона мене врятувала. Дитина.

— Ну… — Оскар не знав, що сказати. — Мабуть, що так. Або ти її врятувала. Бо не йшла занадто швидко. А взагалі, чому ти мені не подзвонила? Не сказала, що не можеш знайти?

— Я… хотіла прогулятися. Щоб зосередитися. Посварилася з мамою. Перед самим виходом. Точніше, мені довелося вийти раніше, бо я вже не могла цього витримати.

— Співчуваю, — відповів Оскар. — Мабуть, твоїй мамі теж… нелегко. У цій ситуації.

Запала незручна мовчанка.

— Мама… ти ж знаєш. Вона страждала від депресії. Приймала ліки. І все було добре. Але, мабуть, перестала їх приймати. А я… загалом вона кричала на мене, мовляв, куди ми приткнемо цю дитину… що я їм зіпсувала все життя й таке інше…

Хвилювання повернулося, і Лінка знову затремтіла.

— Заспокойся. Ти аж дрижиш. Адже всьому можна якось зарадити. Тобі відомо, у яких помешканнях живуть люди в Токіо? Це наче в шафі. Мабуть, ліжечко десь можна поставити, хіба ні?

— Та от не знаю.

— Почекай… А може, ти щось з’їси?

— Ні, я не голодна. Але мені холодно.

— Я тобі щось приготую. Зажди.

Лінка щільніше загорнулася в коц, і коли Оскар зник на кухні, цікаво роззиралася його кімнатою. Тут було дуже гарно. Їй і самій хотілося б так жити. Цей ніжний салатовий колір стін просто неймовірний! Авжеж, здається, в Оскара заможний тато, мабуть, проект зробив якийсь крутий дизайнер. У прочинених дверях виднів коридор. Лінка прийшла сюди така знервована, що лише тепер помітила, як тут затишно. Пощастило хлопцеві! Раптом повернувся Оскар із чашкою, над якою здіймалася пара.

— Дякую. Я саме подумала, що добре було б випити гарячого чаю.

— Це не чай, — загадковим тоном відповів хлопець. — Спробуй.

— Що це? Молоко? — Лінка справді не хотіла здаватися нечемною, але Оскар уловив у її голосі якусь зневагу.

— Знаєш, у дитинстві я часто хворів. І тоді мама… вона ще не пила й була дуже турботливою… вона приносила мені молоко з медом. І додавала дрібку кориці.

Лінка спробувала, бо не хотіла, аби Оскарові було прикро. Молоко? Вона не дуже любила молоко, а вже гаряче й поготів. Та несподівано смак їй навіть сподобався. Медова нота відчувалася дуже сильно.

— Падевий мед. Мій улюблений. Я його їм просто так, без нічого. І без молока. Я не пив молока з медом принаймні кілька років. Але тобі це допоможе. Не можу ж я тобі запропонувати бузинової наливки. Чи коньяку. Ну, через твій стан. Крім того, ти ж розумієш, що ми не тримаємо алкоголю вдома.

Лінка усміхнулася.

— Звичайно. Зрештою, я однаково не п’ю. Тобто… не те, щоб ніколи не куштувала алкоголю, але якось… не дуже я часто бувала на вечірках…

— Шкодуєш?

Запала мовчанка. Лінка не знала, що відповісти. Але вирішила бути з Оскаром щирою.

— Окей… я не шкодую, що матиму дитину. Не шкодую, що не ходитиму на різні збіговиська й паті, бо я ніколи за цим не гинула. Мені більше до вподоби інші речі. Але…

Вона не знала, як це сказати.

— Але що? — підхопив Оскар і сів ближче.

Атмосфера зробилася якоюсь такою… інтимною. Може, тому, що через дощ і вітер на вулиці майже стемніло, і Оскар увімкнув маленьку лампу біля ліжка. І це молоко з медом. Воно раптом перестало їй смакувати. Кава з кардамоном, молоко з медом. Теплі напої не гарантують щастя, а ця повторюваність її якось непокоїла. Хоча… це, мабуть, лише її проблема. Звідки бідолашному Оскарові знати, що Адріан пригощав її кавою з кардамоном? Адже то була одна з їхніх милих таємниць, про які ніхто, крім них, не знав. Лінка проковтнула слину. А тоді відсьорбнула ще трохи напою, солодкого, мов патока. Солодкого, мов брехня. Солодкого, як мужчини, які зваблюють і спокушають, готують невідомо що, якісь вечері, якусь каву, якесь молоко з медом, а тоді кидають тебе, мов якусь зайву, непотрібну вже річ. Оскар стурбовано дивився на неї. Він же не підозрював, про що вона думає. Лінка спробувала зробити ще ковток, але хлопець, мабуть, збагнув, що вона робить це через силу.

— Послухай, якщо тобі не смакує, то не пий, я зроблю тобі чаю.

— Так, мабуть, краще чаю. Без цукру. Це занадто солодке.

— Окей, — погодився Оскар, хоча йому, мабуть, стало прикро.

Він підвівся, зник на кухні, а тоді приніс чай.

— Тобто ти кажеш, що не шкодуєш? — повернувся він до розмови.

— Знаєш, коли ти був малим, то пив молоко з медом, а я… я бавилася ляльками. І в мене була лялька-пупс. Як справжнє немовля. Маленькі повзуночки, соски. Ця лялька навіть пісяла в памперс. І я завжди знала, що хотітиму дитину. Щоправда, мені б і на думку не спало, що я матиму цю дитину сама… я уявляла, що все буде нормально, розумієш? Що в мене буде хлопець, чоловік, що ми разом турбуватимемося про цю дитину. Розумієш? Я прагнула цього все своє життя.

Лінка потупилася й замовкла, але за мить глянула на Оскара. А той дивився їй просто в очі. Він справді усе розумів.

— Я чекала цього все життя, — повторила Лінка, раптом збагнувши, що цим і пояснюється її смуток. Що він викликаний не тим, що трапилося, а тим, чого не сталося. І, може, вона завжди найдужче тужитиме саме за цим.

— Знаєш, що? — озвався Оскар. — Може, узагалі вся справа в тому, що більшість речей у житті складається не зовсім так, як ми б того хотіли. Я теж… колись дуже нарікав на долю. Розумієш, у Польщі загалом багато п’ють, але переважно це проблема чоловіків, правда? Там, у моєму селі, купа дітей має батька-алкоголіка. І це вважається чимсь звичайним. Ну, певним чином. Але мама? Мені було дуже нелегко. Я сердився, що вона така, що батько пішов, довго не міг йому пробачити. Мене дратувало, що я мушу жити із цим усім. То й що з того? Невже хтось обіцяв нам, що ми завжди матимемо все? Що мусимо бути цілковито щасливими?

Лінка похитала головою.

— Ну, але кожному б хотілося…

— Та звичайно. Кожному хочеться бути заможним, а не бідувати. Не знати війни й жити в мирі. Мати обох батьків. Гарну роботу. І бути щасливим у коханні, — усміхнувся він. — Але ж ми ніколи не матимемо всього. Зате завжди матимемо щось.

— І краще бачити склянку наполовину повного, — закінчила Лінка.

— Або просто те, що маєш. Ти вже зігрілася?

— Так, уже все добре.

— Ну, тоді… беремося до роботи, — сказав Оскар і витягнув із шухляди якісь нотатки. — Виконуватимемо різні тести. Завдання за завданням. Я тобі обіцяю, що коли ти розв’яжеш таких задач… ну, із тисячу, то неодмінно складеш.

— Тисячу? — нажахано перепитала Лінка.

— Хіба це щось неймовірне? — усміхнувся Оскар. — Для тебе?

Лінка просиділа в Оскара майже цілий день. На щастя, його мама мала повернутися лише пізно ввечері. Бо Лінка не хотіла, щоб та побачила її в Оскарових штанях і сорочці. Лінка з Оскаром разом приготували макарони із соусом песто. Дівчина захоплювалася помешканням, а коли довідалася, що він сам усе зробив — неймовірно здивувалася.

— А ця твоя кімнатка? Вона справді така крихітна? — спитав Оскар, коли вони вже обоє мали досить математики.

— Так. Власне, це переоблаштована кухня. Така собі нірка. Лише кілька метрів квадратних.

— Намалюй, — попрохав хлопець.

— Я?

— Ну, а хто? Я ж не знаю, яка в тебе кімната.

Лінка взяла аркуш паперу й спробувала намалювати свою кімнату, але все це нагадувало якусь химерну кубістичну мазанину. Оскар засміявся.

— Чекай-но. Де вікно?

— Ось тут.

— А ліжко?

Лінка вказала на місце попід стіною.

Домалювали шафу, письмовий стіл і стілець. Оце й усе, бо нічого іншого в ній не вмістилося б.

— Гм… авжеж. А яка висота?

— Звідки мені знати? — обурилася Лінка. Хіба це важливо, коли відразу видно, що вони з дитиною там не помістяться. — Хоча почекай. Мабуть, що стіни високі. Хтось колись сказав мені таке.

Це Адріан їй сказав, але Оскарові про те знати не конче. «Гарна в тебе квартира. Маленька, зате стеля висока». Саме так.

— Якби твоє ліжко облаштувати на антресолях, ну, це так наче на другому поверсі, а внизу залишається вільне місце, тоді там можна поставити дитяче ліжечко. Може, ще й місце для комодика буде, щоб одяг малого складати. Чи малої. А це хлопчик чи дівчинка?

— Здається, хлопчик. Але це ще не напевне.

— Класно, — усміхнувся Оскар, а Лінка подумала, що, мабуть, кожен мужчина волів би сина, а не доньку. От тільки батько дитини не надто цим переймався. Може, Оскар і радів би, якби це була його дитина.

— Я можу тобі допомогти, — запропонував Оскар. — Я справді на цьому розуміюся.

Та Лінці здавалося, що це погана ідея. Це Адріан мав би бути з нею й давати такі поради. Якось це не годиться…

— Ні, — відповіла вона. — Адже…

Йому досить було глянути на неї, щоб усе зрозуміти без слів.

— Дай спокій. Припини. Хто тобі допоможе, якщо не я? Крім того, мені подобається таке робити. Чесно…

— Ну, спершу побачимо, чи мене взагалі не виженуть з дому.

— Не виженуть. Твоя мама просто переживає, це в неї минеться.

— Можливо. Я вже збиратимусь, — Лінка глянула на годинника. Невідь-коли зробилося так пізно…

Щиро кажучи, вона непокоїлася, що ніхто з дому їй так і не подзвонив. Що ж, мабуть, не дуже за неї хвилюються. Витягла телефон, щоб глянути, чи ніхто не намагався їй дзвонити. На жаль, мобілка розрядилася. Може, хтось таки телефонував. Але заряджати часу вже не було. Лінка раптом відчула, що страшенно втомилася й хоче спати.

— Дякую тобі, — сказала вона. — За математику. І… передай мамі вітання. Сподіваюся, там усе буде добре, тобто в «Мишках».

— Я проведу тебе на зупинку. Уже зовсім пізно, не варто ходити самій поночі.

«Такий турботливий, — подумала Лінка. — Але ж Адріан теж був таким. Що в ньому раптом зіпсувалось? Невже це можливо, щоб найближча людина раптом зробилася тобі зовсім чужою?» Цього вона ніяк не могла збагнути.

Сіла на трамвай і за півгодини відчинила двері квартири. Адам бавився з Каєм. Точніше, вони грали в якусь гру. «Кай непомітно виріс із дитячих забав», — із сумом подумала Лінка.

— Чому ти не береш трубку? — Адам здавався сердитим. — Я дзвонив тобі разів сто! Ти зникла на цілий день!

— Я ж казала, що йду вчитися до однокласника, — зітхнула Лінка. — Вибач, телефон розрядився. Я так захопилася математикою, що взагалі забула про існування чогось такого, як телефон. А де мама?

— Вийшла кудись, — знизав плечима Адам. — Прогулятися.

— Прогулятися? — злякалася Лінка. — Як це? Коли?

Вона раптом згадала, як кілька років тому її мама зникла. Коли виявилося, що її депресія повернулася. Якщо зараз вона перестала приймати ліки…

— Не хвилюйся. Вона вийшла недавно. І пса взяла. Мама теж переживала, що ти не береш трубку.

— А-а-а, тоді гаразд.

«Якщо вона вийшла із собакою, — подумала Лінка, — то, мабуть, не зникне?»

Єва Барська була розлючена. Вона йшла та плакала, хоч, мабуть, ніхто цього не помічав, бо дощ продовжував падати. Листопад. Найкращий місяць для смутку. Єва йшла й думала про своє зруйноване життя. Раптом вона відчула, що не впорається, не дасть із цим ради. Її доля вже визначена заздалегідь. Нічого доброго на неї більше не чекає. Лінка не брала трубку. Мабуть, вимкнула телефон, не хотіла з нею балакати. Що ж, воно й не дивно. Єва думала про те, що тоді, на конференції в Закопаному, вона, мабуть, востаннє в житті була щасливою. Усе її життя потому було якимсь несправжнім, ніби позиченим. Усі ці брехні, таємниці, вдавання, наче нічого не сталося. Час цього не стер — навпаки! Усе воно нагадувало сверблячі укуси комах, дошкуляло дедалі більше й усе, крім цього, ставало неважливим. І постійні думки й спогади. Усе це минуле… Воно муляло їй, мов погано спакований рюкзак.

Єва закохалася! У набагато старшого за неї чоловіка, професора, який, до того ж, виявився одруженим! Після конференції вона ходила, мов отруєна. Сумління її мучило, але не тільки це. Вона сумувала. За ним, його голосом і тілом, за його розумом, за відчуттям власної привабливості, розуму й винятковості. І за свободою. Довелося якось пережити святвечір, Новий рік із чоловіком, усе це родинне життя, яке її так гнітило. Вона не знала, як жити далі… Єдине, на що чекала — це наступний семінар для аспірантів, на який збиралася поїхати. Єдине, про що мріяла, це знову його побачити. Від цієї туги й докорів сумління їй постійно робилося недобре.

Поїхала на семінар, а потому чекала на особисту розмову із професором. Сиділа мов на голках. Хотіла… сподівалася, що для нього це не лише якась забавка. Вони трохи поговорили про її роботу, а тоді професор погладив її волосся.

— Залишся, Євуню… О котрій у тебе поїзд?

Останній був о 21-ій. Та чи могла вона залишитися так довго? Це означатиме, що матері доведеться в них заночувати. Хіба що Кіт, повернувшись, займеться малою…

— О восьмій… чи дев’ятій вечора. А пізніше вже немає, — прошепотіла вона.

— Добре… — він трохи подумав, а тоді записав їй на аркушику адресу. — Приїдь сюди о шістнадцятій. Тільки…

— Що?

— Нічого. Просто… треба докладніше обговорити твою роботу. Найкраще це зробити в мене вдома. За чаєм, еге ж? Та краще… нікому не розповідай. Дехто може тобі позаздрити. Ти ж знаєш, які бувають люди.

Вона добре розуміла, навіщо йде туди. Але наївно думала, що, може, ота його дружина — то вигадки? Якщо він запрошує її додому. Може, ніякої дружини все-таки немає? І обручки він не носить. Виходячи з кабінету, Єва наштовхнулася на Олю.

— Ходімо щось з’їмо? — запропонувала та. — О котрій у тебе потяг?

— Ще не знаю, — почервоніла Єва. — Але, мабуть, невдовзі, тож я не встигаю.

— Шкода, — відповіла Оля. — Я зараз звільнюся. А ти чого якось дивно виглядаєш?

— Ні, нічого, усе гаразд.

— Слухай… Я скоро буду в Кракові. Можна в тебе переночувати?

— Жодних проблем, — усміхнулася Єва.

Вони з Олею не були подругами, але то була єдина її товаришка. Звісно, що Єва їй не звірялася. Аж ніяк. Ніхто не міг про це дізнатися.

Коли Єва подзвонила біля воріт чудової вілли, оточеної засніженим живоплотом, а тоді ввійшла досередини, то подумала, що вона справжня дурепа. Скрізь у домі було повно фотографій. Його дружини з дітьми. У передпокої стояли маленькі чобітки.

— Дружина поїхала з дітьми до матері. Канікули начебто від завтра, але вони поїхали ще вчора.

І тоді Єва наважилася.

— Чому ви… чому ти її зраджуєш?

— А ти? Чому ти зраджуєш чоловіка? — спитав він замість відповіді.

Це питання її вразило. Вона ніколи так не думала. Не думала, що зраджує. Їй здавалося, що вона шукає когось, хто думає так само, як вона, що в шлюбі…

— Здається, я почуваюся самотньою, — відповіла вона. — Ви… ти думаєш так само, як я. У нас багато спільного. І Кіт, тобто мій чоловік…

— Ну, от. І в мене те саме. Я кохаю дружину, ми разом уже багато років. Та іноді мені самотньо. Хоча я й оточений людьми, рідними, та почуваюся, ніби на безлюдному острові.

Єва ковтнула слину.

Вона не була впевнена, що їй варто сюди приходити. Матері збрехала, що в них лекція якогось професора з Німеччини, і вона мусить залишитися. Кіт погодився побути з Халінкою. Але тепер, коли Єва побачила цей дім, усі ці фото, їй зробилося недобре.

— Про що ви… про що ти хотів поговорити?

— Не жартуй, — відказав він і всміхнувся, і Єва зізналася собі, що ця усмішка її геть обеззброювала. — Ходи сюди, — і обняв її. І решта стала раптом неважливою.

Вона вже тоді була, вагітна, але ще про це не здогадувалася. Погане самопочуття виправдовувала нервовою напругою. Нудоту вірусною інфекцією. Сонливість похмурою зимою. А згодом, коли сказала йому… А чого вона власне сподівалася? Ну, чого? Він переконав її не говорити чоловікові. Не підозрюючи про зраду, він вирішить, що то його дитина, і всіх буде врятовано. Саме так і висловився. Буде врятовано. Єва не мала виходу. Маленька Халінка, ні в чому не винний чоловік. Що було робити? Зруйнувати їм життя? Ні, цього вона зробити не могла. Кіт був не в захваті від другої вагітності, але змирився. Так вони й жили. Просто. Кіт ще й зрадів, коли Єва повідомила, що в цій ситуації відмовляється від дисертації. Не могла ж вона туди їздити. Навіть дивитися на професора не хотілося. Найбільше здивувалася Оля. Приїхала тоді до них, вони разом провели вихідні. Єва почувалася ніяково. Олю сприймала як подругу, бо інших не було, то чого б вона мала бути нещирою? Кіт десь поїхав, вони пили вино, і Єва їй про все розповіла.

— О Боже, — вражено видушила Оля. — Боже, але ж у тебе такий класний чоловік, то навіщо ти взагалі…?

— Не знаю, — відповіла Єва. — Мабуть, я сп’яніла. І взагалі була дурна, просто дурепа, — і раптом попрохала її дуже серйозно. — Благаю, нікому не розповідай. Прошу тебе…

А тоді подумала, що не слід було їй цього казати. Це було дуже необережно.

Та час минав, і вона майже повірила, що все буде добре. Що вони — така собі звичайна родина з однією дитиною, а друга невдовзі народиться. Так собі думала й тоді, в Саксонському саду, з Халінкою на руках і крихітною істотою в животі, так собі думала, мружачи очі від весняного сонця. Так собі думала. Аж доки…

Єва погукала пса, який повернувся досить охоче, бо вже змок як хлющ, і повільно рушила додому. Парк раптом здався їй похмурим, як усе її життя. Вона розуміла, що доведеться попросити пробачення в доньки. Вона вчинила з Халінкою просто жахливо! А сама ж обіцяла собі, що не поводитиметься, як її власна мати! Блін, і чому в неї так нічого не виходить? Вона вже стільки в житті накоїла, стільки завдала страждань іншим, і тепер могла б їм це якось… винагородити. Чому вона так розлютилася? Це виявилося сильнішим за неї, вона раптом відчула, що задихається, що за мить збожеволіє. Міцніше затиснула поводок у руці.

— Привіт, — сказала, щойно ввійшовши, але ніхто не відповів. «Мабуть, образилися на мене, — подумала Єва. — Боже, що я наробила…» Зняла мокрі й брудні черевики, пальто, і подумала, куди б це втекти. Та коли ввійшла до кімнати, побачила, що всі дивляться якесь родинне кіно. Адам, Кай і Халінка. Усі сиділи рядком на канапі, Лінка притулилася до Кая з одного боку, Адам — з іншого. Єві аж зайшлося серце. Ось, у чому її життя. Якби тільки не повертатися до минулого, а радіти тому, що маєш… Ні, вона точно не може це зруйнувати.

— Привіт, — повторила вона. — Я… пробачте мені. Я не хотіла.

Адам зупинив фільм і обернувся до неї, дивлячись очікувально.

— Пробачте. Я… Мені не дуже добре. Я не хотіла кричати на тебе.

— Умгу, — відказала Лінка, хоч їй і досі було прикро.

Адам кивнув на Кая.

— Може, пізніше поговоримо?

Єва кивнула головою.

Поговорили, причому про різне. Коли Кай пішов спати, сіли із чашками гарячого чаю й домовилися, що треба підготуватися до народження дитини. Лінка наполягала, що цілком досить її маленької затишненької кімнатки. Принаймні поки що. Сказала, що однокласник допоможе їй облаштуватися й сподівалася, що Оскар справді це зробить. Наразі невідомо було, хто власне займатиметься дитиною. Адам працював від ранку до 17-ї, мама теж. Бабуся…

— А бабуся? — запитала Лінка.

Мама зітхнула.

— Сама не знаю. Адже їй довелося б сюди переїхати…

— Допомога потрібна на три місяці. До іспитів.

Вираз маминого обличчя не віщував нічого хорошого. «Але ж бабуся вже на пенсії, — подумала Лінка. — Чому мама переконана, що вона не захоче допомогти?»

— А ясла? — запитав Адам.

— Ти що! — пирхнула Лінчина мама. — Ти ж не віддаси маленької дитини до ясел! Зрештою, зараз беруть з кількох місяців… І взагалі це погана думка. Це розсадник хвороб!

А Лінка подумала, що світ улаштований якось неправильно. Щойно народжується нова маленька людинка, як відразу перетворюється на проблему.

— Скільки коштуватиме няня? — розсудливо поцікавилася мама.

— Не знаю, — зітхнув Адам. — Тисячу? Півтори?

— Таких грошей у нас немає.

— Еге ж…

Лінка почувалася дедалі гірше, та, на щастя, Адам урятував ситуацію.

— Гаразд, щось придумаємо. Не переймайся, Халінко.

А коли вони залишилися самі, звернувся до дружини:

— Я думаю, що ти повинна знову почати приймати ліки. Ти не в найкращому стані.

— Але я не хочу їх весь час приймати! Вони мені діють на мозок!

Адам похитав головою.

— Я тебе розумію. І зовсім не дивуюся. Але ти сама бачиш, що зараз не найкращий час, щоб перестати їх приймати. Ти живеш у постійному стресі! Це безглуздо! Лінка потребує твоєї підтримки. Не забувай, що саме їй зараз найважче. Усе її життя пішло шкереберть.

— Добре, — повільно відповіла Єва. — Мабуть, ти правий.

Лінка наперед раділа зустрічі з дівчатами «Solo Mums». Вони переносили її кілька разів, зрештою, виявилося, що всі можуть приїхати. Коли Лінка прийшла до «Ведмедика», дівчата вже зібралися: Лаура з величезним животом, Домініка із трішки меншим, схожим на її, Лінчин, бо вони обидві мали народжувати в лютому. Марися з маленьким синочком, Люцина із дещо старшою донею, Мажена з немовлям у елінгу, Оля із шестирічним хлопчиком. І Лідія, яка виглядала так, наче от-от мала народити, хоча насправді це мало статися в грудні.

— Я так боюся, — зізналася Лаура. — Це вже за тиждень.

— Сама народжуватимеш?

— Ні. Із подругою. На щастя. Мені б не хотілося залишитися самій.

— А я, мабуть, таки буду сама, — озвалася Домініка. — Бо нікого не маю. Мої батьки… Справжній розпач. Вони мене взагалі не підтримують. Соромляться.

— Я була сама. Не найкращий вихід, але раду дала, — сказала Марися.

— А я… я познайомилася із деким, — мовила Лідія. Вона виглядала геть інакше, ніж того разу, коли Лінка бачила її востаннє. — Точніше, не познайомилася. Я знала його раніше, коли він був у мене закоханий. Він набагато старший. Сказав мені, що дитина йому не заважає. Уявляєте? Хоче, щоб я до нього переїхала.

— Класно! — вигукнули всі. — А він порядна людина?

— Так… здається, що так. Працює й... узагалі.

— А мені от цікаво: хіба так буває? Щоб чувак прийняв чужу дитину?

— Ну, якщо кохає дівчину, то, мабуть, що так.

— Зв’язок з дитиною — це не лише генетика, — сказала Оля. — Це дещо більше. Якби це було не так, то ніхто б не всиновлював дітей.

— А й справді…

— Зате часто буває, що такий мужик відразу захоче нову дитину. Власну. Зі мною так було. Коли Войтусеві було два рочки, я познайомилася з одним чоловіком. Він переїхав до мене, вони з Войтеком дуже здружилися, — дівчина стишила голос, але, на щастя, її синок захопився розмальовкою, принесеною кимсь із «Solo Mums». — І дуже швидко почав мене переконувати народити другу дитину. А я не хотіла.

— Чому?

— Розумієте… Я пережила травму. Післяпологову. Потрапила до жахливої лікарні. Замалим не втратила дитину. Пологи тривали двадцять сім годин, я благала, щоб мені зробили кесарів розтин, і коли його нарешті зробили, то малий був весь синій. І більше не хотіла такого переживати. А він наполягав. І ми розійшлися.

— Я теж познайомилася з одним чоловіком, — розповідала Людина. — То був хлопець із зовсім іншого середовища. Він… закохався в мене, а може, мені так лише здавалося. Я почала з ним зустрічатися, але спочатку взагалі йому не казала, що в мене є дитина.

— Чому?

— Не знаю. Бо я почувала себе молодою, такою, як раніше. Мені здавалося, що все ще попереду. Та коли він дізнався, що я маю дитину, то страшенно розлютився, — дівчина відгорнула пасмо волосся з обличчя.

— Мабуть, подумав, що ти його ошукала.

— Він так і казав. Але, розумієш, якби він по-справжньому хотів…

— Авжеж. Нелегко це, правда? Перекакали ми собі життя.

— Та є трохи.

Отак вони сиділи зі своєю кавою, соками й тістечками і, здається, кожній на мить зробилося якось сумно.

— Слухайте, дівчата, — озвалася Лінка. — Знаєте, що? Мій знайомий каже, що ніхто не гарантує нам, що в нашому житті все складеться гладко. Що навіть, коли ми не можемо отримати всього, то принаймні маємо або матимемо дітей. А є жінки, які хочуть дітей, але не здатні народити. І це теж лажа, бо вони можуть щонайбільше всиновити малюка, а це не те саме.

— Твоя правда. Немає чого сумувати.

— Ну, і не впадати у відчай.

— Так отож.

— Звісно, — сказала Оля. — Ви що, дівчата. Я б Войтека за жодні скарби світу не віддала. Може, у мене й немає мужика, зате є неймовірна дитина. Загалом я навіть не певна, чи хочу якогось чоловіка. З Олафом ми жили рік, а коли він пішов… Мені було прикро, та з іншого боку, чоловіки висмоктують з нас море енергії…

— Енергії?

— Ну, певне ж. Ми весь час стараємося їх задовольнити. Розумієте, от у вас є дитина, яку треба одягнути, нагодувати, подбати, щоб вона все мала. І лише це займає купу часу й відбирає енергію. А тут приходить мужик, який нарікає, що скрізь розкидані дитячі іграшки, що помешкання не виглядає, як у каталозі інтер’єрів, ходить собі куди й коли йому заманеться, а щойно ти хочеш вийти, то він із цього влаштовує цілий цирк. Якщо ти працюєш — то окей, бо приносиш гроші, та коли хочеш розвивати свої зацікавлення — він вважає, що це твої забаганки.

— Ну, але допомагає?

— Та наче. Часом так, часом ні. Не конче. Я собі знайшла няню, яка приходить двічі на тиждень увечері, у ній я принаймні впевнена. І це мій вільний час. Раз на тиждень ходжу займатися фламенко, а раз можу піти по крамницях або зустрічаюся з подругами. Працюю, малий ходить до садочка. Не так усе погано, чесно!

«Нам усім цього бракувало, — подумала Лінка. — Це справді підтримує на силах. Як добре, що ми вигадали отак зустрітися. Класно було погомоніти».

Азор не міг відірвати погляду від фотографії Наталії. Дівчина не зафрендила його, і він трохи побоювався, що Лінка наговорила їй про нього, чого не слід. Вирішив їй написати. Наважився.

«Привіт, Наталіє, — почав Азор. — Я хотів написати про виставку, власне, я вже це зробив, але маю проблему з фотографіями. Можна опублікувати твоє фото з виставки? — він на мить зупинився. — Я вважаю, що воно найкраще з-поміж усіх». Відіслав листа й відчув, як серце йому калатає, наче він пробіг кілька кілометрів.

І вона відповіла!

«Гаразд».

«А маєш це фото гарної роздільної здатності? Я пробував подзвонити до Лінки, але вона не бере трубку».

Фото було.

Тоді Азор пішов ва-банк.

«Я б хотів поставити тобі кілька запитань. Для статті. Можемо зустрітися?»

«Без проблем. Можеш зайти до мене, я вдома».

До неї. Зайти. Боже.

Записав адресу. Руки тремтіли. Вирішив прийняти душ, бо так спітнів від хвилювання, що напевне смердів. Переодягнувся. У найкращу сорочку й джинси. Узяв блокнот, диктофон, бо ж хотів виглядати як професіонал. А тоді вибіг з дому. Він дуже сподівався, що Наталія не передумає.

Вона відчинила йому двері, наче нічого не трапилося, а йому аж в очах потемніло. На ній була проста сіра сукенка, але така коротка, що він міг бачити її божественні ноги. І босі ступні з пофарбованими червоним лаком нігтями. І раптом уявив собі, як цілує їй пальці на ногах.

— А, це ти, — озвалася Наталія. — Я тебе бачила на виставці.

— Тобі не сподобалися мої фотографії.

— Можливо, — дівчина знизала плечима, і її груди гойднулися. — Сідай. Будь як удома. Мама повернеться пізно, тож трохи часу маємо. Хочеш кави?

Він кивнув головою й не зводив з неї погляду, доки та ставила окріп, витягала із шафки чашки. Кожен її рух… Боже… Кожен її рух міг бути кадром із щонайкращого фільму. Наче ілюстрація до якоїсь енциклопедії краси. Наталія взяла тацю й поставила її на низькому столику біля дивана, тоді згорнулася, мов змійка, і запитала:

— То про що ми збиралися говорити?

— Розкажи мені, як з’явилися ці фотографії.

— Ти ж знаєш Лінку, правда? У неї завжди класні ідеї.

— Так… вона дуже здібна…

Йому не хотілося говорити про Лінку. Лише про неї. Або взагалі не говорити.

Знову цей жест. Знизання плечима, груди піднялися й опустилися, бретелька сукенки трішки зсунулася.

— Вона сфотографувала мене й інших дівчат із центру. Ми лікувалися від анорексії. Мені, на щастя, вдалося.

Азор кивнув головою й увімкнув диктофон. Йому стало здорового глузду зрозуміти, що із цієї розмови він нічого не запам’ятає.

— Ти не виглядаєш, як…

— Я знаю. Зі мною вже все гаразд. Зрештою, багато хто не схожий на хворого. Зовнішність буває оманливою, — усміхнулася Наталія.

— А тепер? — спитав він.

— Тепер усе добре. Але…

— Але що?

— Нічого, — вона теж вдивлялася в нього. Щось у цій розмові змінилося, і він геть не помітив, коли.

У нього були різні дівчата. Точніше, він зустрічався з різними. От тільки… Ніколи не відчував такого жадання. Спробував сісти якось інакше, почувався жахливо незручно. Відсьорбнув кави, але це не допомогло. І тоді наважився підсунутися ближче. Начебто випадково торкнутися її плеча, а що вона не відсторонилася, і він помітив у її очах заохочення, то зважився її поцілувати.

Скільки можна цілуватися? Хвилину. Три. П’ять. Але щоб дві години? Бо саме стільки вони цілувалися. Ніколи досі він не відчував такого. Вони цілувалися, мов зголоднілі мандрівці, які спрагло накидаються на їжу. Наче той, хто зазнав багатолітньої розлуки з коханою, і ось тепер повернувся до неї. Наче крім них двох нікого й нічого не існувало. Неначе їхні вуста були водночас стартом і фінішем, вершиною гори й оазою, початком і кінцем усього сущого.

— Мої губи… вони аж саднять, — мовила вона й відірвалася від нього, і він відчув раптову втрату. Вирву. Невигойну рану. — Здається, мама от-от повернеться, — зауважила вона. Рана зробилася глибшою, болючою, аж пульсувала.

Кивнув головою.

— Коли ми побачимося? — прошепотів. — Прошу тебе… здається, я не зможу жити без тебе.

— Тобі досить матеріалу для статті?

— Так… Ні… Не знаю. Наталіє, ти ж добре знаєш, що не про статтю йдеться.

— Біжи вже. Я тобі напишу, — прошепотіла вона.

І він пішов. Ніби в лихоманці, розпашілий, сповнений хвилювання. Вибіг на вулицю, яка видалася йому якось іншою. Неначе хтось раптом усе пофарбував у різні кольори. Довкола повітря пахло нею, хоча в листопаді повітря не пахне нічим. І все-таки він відчував ледь помітну ноту дивних східних парфумів. Усе зробилося якимсь виразним. І тільки міський галас десь зник. Він чув лише її голос і шепіт.

Перед пробними іспитами Лінка часто бувала в Оскара. Вони справді розв’язали разом чи не тисячу завдань! Учора дівчина складала пробний з польської мови та літератури, і була навіть задоволена. Писала базовий і поглиблений рівень. Сьогодні матьоха. Доведеться напружитися й показати, на що вона здатна. Принаймні, щоб не розчарувати Оскара. Аби він відчув, що його допомога виявилася потрібного.

Ці пробні іспити, мабуть, через те, що були загальнопольськими, а не лише шкільними, примушували ставитися до них серйозно. Тому тепер, коли Лінка схилилася над аркушем із завданнями, їй раптом зробилося страшно. Боже… а що, коли вона не складе?

«У класі хлопців учетверо більше, ніж дівчат. Скільки відсотків усіх учнів класу складають дівчата?»

Хвилинку… Припустімо, що дівчат може бути десять. Тоді хлопців сорок. Нічого собі клас, аж п’ятдесят осіб! Мабуть, так не буває. Але дівчат двадцять відсотків. Була така відповідь, і Лінка її зазначила.

У коробочці, в якій лежить шість білих кульок і невідома кількість чорних… Вибираємо… Вірогідність. Лінка любила завдання на вірогідність.

Гм, а яка вірогідність, що вона взагалі складе цей іспит? Або що її життя зміниться на краще? Хтось мав би складати такі завдання!

«У Лінчиному житті невірогідне стало вірогідним, бо хоч вона й приймала таблетки, і навіть якщо й помилилася, то попри низьку вірогідність помилки, усе-таки завагітніла. Її хлопець начхав на неї і поїхав геть. Яка вірогідність, що він повернеться? А яка вірогідність того, що коли він і повернеться, вона ще цього хотітиме? А якщо ні, то наскільки вірогідно, що вона зможе когось зустріти, маючи дитину?»

«Мабуть, це якась від’ємна величина, — подумала Лінка. — Єдине, що може бути вірогідним, це те, що коли я зараз зосереджуся, то якось розв’яжу ці завдання». І вона зосередилася. І обирала відповіді дедалі впевненіше. Ну й нехай, може, вона й зіпсувала собі життя, але зараз зробить усе, щоб не завалити пробного іспиту з матьохи. Оце вже точно!

— Ну, і як? — поцікавився Оскар, коли вони вийшли.

— Господи, я почуваюся так, наче мене перекрутили через м’ясорубку.

— Ти все зробила?

— Знаєш, що? Я не певна, чи все зробила добре, але принаймні цього разу мені здається, що я бодай щось тямлю. Бо попереднього разу видавалося, що я таких завдань у житті не бачила!

— От і добре, — усміхнувся хлопець. — Маєш пройти. Пішли на пиво? Для тебе, звісно, безалкогольне.

— Звичайно, — вдячно погодилася Лінка. І вони пішли цілою компанією. Схоже, що попри всі їхні суперечки, випускний іспит їх якось згуртував.

Лінка отримала кілька листів від дівчат із «Solo Minns». Про те, що класно було б зробити Лаурі сюрприз, бо та от-от народить. Є така традиція для майбутніх матусь, «Baby Shower». Тобто мамська вечірка. Кожна з них щось купить, і Лаурі буде приємно.

Але вона не має ні про що здогадатися! Приходимо до «Ведмедика», ніби на звичайну зустріч. Зробимо «торт із памперсів» і таке інше. Лінка зраділа. Це вже наступної суботи!

— Мамо, — попрохала вона. — Можеш мені дати якісь гроші. Ми влаштовуємо таку вечірку… Для Лаури. «Baby Shower».

— А хто це Лаура?

І тоді Лінка їй про все розповіла. Про самотніх матусь. І мама сказала, що це суперкрута ідея.

— Боже, за моїх часів таке навіть уявити було важко… Розумієш, підтримка — це дуже важливо. Може, якби в мене були хороші подруги чи принаймні подружки… А я залишилася сама-самісінька.

— Чому? Хіба ти не мала подруг серед однокурсниць?

— Ні… Тобто, була одна, але вона… Не хочу про це говорити. Було та й загуло. А ти це гарно придумала!

І дала їй п’ятдесят злотих. На якісь пелюшки чи одежинку.

Кожна з дівчат купила пачку памперсів і ще якісь дрібнички. Лінка — чудові повзунки з котиками. Лаура чекала на донечку, тож повзунки вибрала рожеві. Дівчата прийшли заздалегідь і все приготували. Лаура так зворушилася!

— Дівчата, це так важливо для мене! Боже, стільки подарунків! Але не тільки в цьому справа, я відчуваю вашу підтримку. Нелегко залишитися з усім цим самій… — і в очах Лаури заблищали сльози.

— Не треба плакати, оце вже ні! — обійняла її Лінка. — Усе буде добре! А як ти, Лідіє?

— Норм, — відповіла та. — Живу в Сташека. Усе погане залишилося в минулому. Я більше не курю, прикинь? Ми разом чекаємо народження дитини. Я справді щаслива.

Оце так! Коли Лінка приходила до Лідії, до її занедбаного помешкання, де було аж сизо від тютюнового диму, то навіть не думала, що все складеться так добре. І все-таки…

— А ти? — поцікавилася Лідія. — Як той твій?

— Ніяк, — Лінка знизала плечима. — Мабуть, нічого із цього не вийде. Ага, а взагалі в мене буде хлопчик. Уже відомо. Але ще не напевне…

— І як ти його назвеш?

— Гадки не маю, — чесно відповіла Лінка.

— Найпопулярніші імена для хлопчиків… — читала Люцина, яка вже знайшла інформацію в Гуглі, —…Антек, Якуб, Ян, Шимон, Францішек… Антеків аж… Ого! Майже десять тисяч Антеків упродовж року.

— О ні. Ні, не хочу, щоб він мав таке поширене ім’я.

— Тут пишуть і про імена з так званої «золотої середини». Тобто їх не більше, ніж 1100. Себастіян, Кристіян, Олаф…

— Ні-ні, жодне з них. Справді не уявляю.

— А Кшись? — запитала Домініка. — Гарне ім’я!

— Цікаве. Поширене, але не настільки.

— А може, на честь дідуся чи прадідуся?

— Мого тата звали Збишек. Але мені не подобається.

— А ви чули, що зараз дітям часто дають імена, які мають назви меблів з «Ікеї»?

— Ти що? Тобто, як це?

— Наприклад, Мальм. Як комод.

— Hi-i-i-i!

— Я трохи цікавилася. І вирішила, що назву синочка чи доню, бо я досі не знаю, хто буде, якимсь давньопольським ім’ям. Як-от Богуслав. Або Богуся. Таке ім’я найближче до Бога.

— Ти дуже релігійна?

— Сама не знаю, мені просто подобається. І не соромно буде.

— Найбільший сором, це оті псевдо-англійські. Брайян чи Джесіка. Або Анджеліка.

— А я б хотіла назвати Анджелою, — озвалася Лідія. — Для мене це просто «янгол».

— Ну, загалом так. Але трохи по-сільському.

— Дівчата, припиніть! Блін! Ми носимо дитину дев’ять місяців! Ригаємо, нам так важко, ще й пологи попереду. То, мабуть, можемо назвати дитину так, як нам до вподоби? Якщо хтось хоче Брайяна, то нехай собі називає!

— Звичайно! Не хвилюйся так, бо ще тут і народиш! — сказала Марися, глянувши на Лауру.

— То й нехай! У мене термін через три дні!

— Хтось буде з тобою?

— Ні. Виявилося, що ні, — і вона замовкла.

— Я можу, якщо ти не проти, — запропонувала Домініка. — Мені до пологів ще далеко. Тож…

Усі замовкли, усвідомивши, що це таки… словом, що це і є справжня підтримка.

Лінка написала до Наталії, хотіла з нею побалакати, але та не брала слухавку. Впродовж кількох годин. Де вона власне поділася? Лінка раптом захвилювалася. Вони вже давно не спілкувалися. Що ж, нічого не вдієш.

А Наталія тим часом прогулювалася. Не сама, з Азором. Власне, це дуже умовно можна було назвати прогулянкою. Після тих поцілунків вона собі місця не знаходила. Їй хотілося більшого. Він постійно до неї писав. Мов зачіпав. Як справи? Коли знову побачимося? На жаль, були вихідні, а у вихідні її мама сиділа вдома. Азор теж Наталію не запрошував до себе. Щось там казав, що в нього є молодша сестра, і що вона хворіє. Ну, так, застуджена дитина вдома… це точно не сприяє романтичним побаченням. Наталія відповіла, що радо пішла б на прогулянку, а тепер трохи жалкувала, бо погода виявилася не надто. Зрештою, а чого сподіватися наприкінці листопада? Було не дуже холодно, але мокро й похмуро. На щастя, дівчина тепло вдяглася. Кілька светрів, колготки під джинси, груба куртка, парасолька. Можна й погуляти, жодних проблем. От тільки це ніяк не можна було назвати прогулянкою, бо обоє сіли на першій-ліпшій лавці й почали цілуватися. Без жодного перепочинку, без кінця, без найменшого бажання йти кудись далі…

— Наталіє, — промовив він. — Боже мій, ходімо кудись, чому нам немає куди піти?

— Перестань. Куди нам іти?

— Послухай, не думай про мене погано. Я знаю, що Лінка точно тобі наговорила…

— Може й так. То тепер ти розкажи.

— Окей, я не завжди поводився порядно. Вона мене страшенно дістала. Розумієш, Лінка не хотіла зі мною співпрацювати, відразу планувала все своє… Але я не поганий…

Наталія закрила йому вуста поцілунком.

— Не думай, — щось його мов штовхало, примушувало говорити, не припиняти цієї розмови, щоб пояснити їй. — Що я тільки… що мені йдеться лише про… я… здається… закохався в тебе.

Запала тиша. Він чекав, що Наталія щось скаже, але дівчина мовчала.

То вона… вона його не любить? Це тільки його почуття? Лише його?

— Ходімо вже, — тільки й мовила Наталія. — Я змерзла.

І вони пішли. Азор — додому. А Наталія — до Лінки.

— Слухай, — видихнула вона просто з порога. — Я цілувалася з Азором.

— Ти що! Ні, не вірю, — відповіла Лінка. — Господи, дай спокій, він жахлива людина!

— Ну, не знаю. Схоже, він у мене закохався. І мені теж здається… Ну, розумієш, він хороший…

— Хороший? Гівнюк, а не хороший. Він прикидався іншою людиною, писав мені на блозі огидні пости, весь час заздрив, розумієш, він завжди хоче бути першим. Зузу мало не до божевілля довів…

— Та я розумію. Але це сильніше за мене. Знаєш, із Марціном у мене ніколи не було так.

— Як?

— Ну, так. Слухай, кожна клітина мого тіла каже, що це саме він…

— Ну, то переспи з ним і забудь, до біса!

— Ти ж знаєш, що я ніколи ні з ким не була. І це вперше відчуваю щось таке!

Лінка зітхнула. Вона б воліла, аби це був хтось інший. Не Азор, хай йому чорт! Але що тут удієш? Будь-які посади будуть марними, і вона це добре знала. Лінка не збиралася переконувати подругу. Можна хіба сподіватися, що в неї це минеться. Азор залишиться таким, як і був, він точно не зміниться. А Наталія… Вона ж сильна. Мабуть, зможе розчавити його як комара. Якби ж то! Ось, як би мало бути! Він має в неї закохатися, а вона його покине! Прожене, як собаку!

Цікаво, що до Азора Лінка відчувала таку ненависть. Набагато сильнішу, ніж до будь-кого іншого. Навіть до Адріана. А це ж його вона б мала ненавидіти.

— Ти маєш записатися до школи для вагітних, — сказала їй увечері мама.

— До школи для вагітних? А це точно обов’язково?

— Тобі це знадобиться. Ось, я переписала для тебе номери телефонів.

— Мамо… Нам і так бракує грошей. А тут ще й ця школа для вагітних?

— Це відшкодовує Національний фонд охорони здоров’я. Тобто платити не потрібно.

Лінка зателефонувала за кількома номерами, нехай уже. Але в школах або не було місць, або заняття відбувалися в незручний час. Зрештою вона знайшла школу на вулиці Мадалінського, на Мокотові. Не дуже далеко, можна доїхати трамваєм. Лінка записалася. Нехай! А тоді зайшла в групу. Лаура народила! Їй таки зробили кесарів розтин. Хух, пощастило, у неї вже все позаду!