Молоко з медом

Епілог

Вересень цього року був на диво теплим. Лінка, яка через Наталію перенесла святкування свого дня народження на вересень, саме розкладала приготовані пані Стасею й паном Антонієм перекуски, розставляла тарілочки й склянки. Вона так раділа, що старенькі погодилися влаштувати ЇЇ день народження у себе вдома. Бо людей мало прийти чимало, у Лінки вони б точно не помістилися. Семимісячна Єва сиділа у візочку й усміхалася. Вона так виросла! І, на щастя, не справляла жодних проблем. Дівчинка постійно всміхалася, цікавилася всім на світі, що відбувалося довкола неї.

— А хто прийде? — запитав пан Антоній.

— Наталія. Вона вчора приїхала з Португалії. Каська з батьками. Оскар, звісно, — усміхнулася Лінка. Мама, Адам, Кай. Бабуся. Ще кілька однокласниць. Рута із Бруно й чоловіком. I Solo Mums, мої подруги із групи, яку я створила. З дітками.

— А чи вистачить їжі для всіх? — пані Стася критично глянула на стіл, де вже зараз пишалася купа наїдків.

— Звісно! Ніхто ж не приходить, лише щоб натоптати шлунок, — засміялася дівчина.

— Ну, не знаю. За наших часів гостей треба було прийняти, пригостити…

— Пані Стасю… Якщо чесно, то я ще не бачила такого крутого столу.

— Якого? — здивовано спитала старенька.

Саме почали збиратися перші гості.

Оскар планував це вже давно. Відтоді, як довідався, коли в Лінки день народження. Подумав, що це чудово, урочисто й вишукано, але зараз більше не був таким упевненим. Може, треба було запросити її на вечерю. Свічки, квіти, і тільки вони вдвох… А він вигадав це все. І тепер уже не викрутишся. Адже й старенькі про все знали, і Єремій, і батько… Усе було готове. І він не міг їх розчарувати.

Немовля в родині має величезну перевагу. Усі відразу захоплюються малям, і дитина опиняється в центрі зацікавлення. Дорослі поруч з малою дитиною зникають, стають частиною пейзажу. Так думала Лінчина мама, коли до неї підійшла Каська із названими батьками. Їм досі було нелегко спілкуватися. Кожна розмова сприймалася як долання перешкоди. От і тепер Єва Барська на мить завмерла, хоч їй і вдалося ввічливо привітатися. Та вона тут-таки побачила, як усі схиляються над візочком маленької Єви. Каська скуйовдила дівчинці волосся й помчала до Лінки й Наталії, і вже втрьох вони щось жваво заходилися обговорювати.

— Та ну! Жартуєш!

— Аж ніяк, — відказала Наталія.

— Обманюєш!

— Ні, — засміялася вона. — Чесно!

Каська щойно долучилася до них.

— Привітик. Про які це жарти ви тут розповідаєте?

— Йдеться про Лео.

— Пам’ятаєш? Той міфічний герой, засмаглий під португальським сонцем, якого вона кохала все життя, хоч ніколи з ним не розмовляла?

— Ага, — невпевнено відповіла Каська. — Ну, може, і так.

— То цього разу вони собі вже поговорили. Без слів, ге-ге.

— Лінка! — вигукнула Наталія.

— А що таке? Ви ніжно дивилися одне одному в очі…

— Певне, що дивилися, — погодилася Наталія. — Боже, дівчата, він неймовірний.

— А я найбільше радію, що ти таки покинула Азора.

— Ну… Але кохання на віддалі?

— Це фадо, — загадково мовила Наталія— Доля. Пам’ятаєш, Лінко, як я слухала фадо після приїзду з Португалії? Як ми говорили про долю? Мабуть, це і є доля, бо як інакше?

— Мабуть, — погодилася Лінка. — Певне, що так.

— А ти? Як із…

— Тихо, він іде сюди, — сказала Лінка. — Усе добре. Я…

— Привіт, дівчата, — привітався Оскар, обіймаючи Лінку. Він прийшов з мамою, що трохи Лінку здивувало, крім того, вона привела цього свого музиканта.

— Сподіваюся, ти на мене не сердишся, що я запросив маму та Єремія? Я хотів, щоб ви краще познайомилися. Батька з Маріолею теж запросив, бо це гарна можливість для знайомства.

Нічого собі. Це що, якесь родинне збіговисько? Таке собі surprise party? Лінка трохи здивувалася. Якби не гарне виховання, вона б точно була проти цього всього.

— Не сердься, — сказав Оскар. — Це такий сюрприз. Подарунок вручу тобі пізніше, — додав він. — Добре?

Лінка кивнула головою. Що там подарунок! Головне, що Оскар був тут. Він приніс дівчатам по келиху вина, а для Лінки лимонаду. І десь зник.

— Я їду до Португалії на цілий рік, — раптом заявила Наталія.

— Що? Як?

— Ну, так. Лео знайшов для мене роботу в барі. Жити можу в нього. Вивчу мову, зубритиму хімію й фізику, а далі побачимо.

— А що каже мама?

Наталія знизала плечима.

— Норм. Я ж доросла. Вона навіть зраділа. Після всього… Розумієте, вона боялася, що я зламаюся й знову почну робити дурниці. А коли поруч Лео — мені точно нічого не загрожує.

— Бідолашний Азор, — раптом сказала Лінка.

— Бідолашний? Ти його захищаєш? — здивувалася Наталія.

— Ні, не захищаю. Він учинив дурість. Повний ідіот. Але…

— Але що?

— Нічого. У липні я зустріла його на Новому Світі, коли гуляла з Свою. Він був дуже пригнічений.

І Лінка переказала дівчатам розмову з Азором.

— Блін… Я навіть не знала, що з його сестрою все так погано. Він не дуже про неї розповідав.

— Звичайно. Ти ж знаєш, який він. Вічно вдавав героя.

— Ой, гаразд уже. Нині Лінчин день, досить уже про сумне. А крім того, сестра — це сестра, а Наталія — це Наталія, хіба ні?

Подруги підійшли до столу, де гості вже частувалися закусками. Лінка взяла склянку лимонаду й побачила, що бабуся сіла на лавці з малою Свою. Підійшла до них.

— Гадаєш, вона зголодніла? — спитала.

— Ні, ти ж щойно годину тому її годувала. Схоже, вона зараз засне.

Справді, дівчинка щосили боролася із сонливістю. Очі мала вузенькі, мов шпаринки, і постійно силкувалася розплющити їх ширше, але їй це не вдавалося. Нарешті вона таки заснула.

— Принести тобі щось бабусю? Щось випити?

— Ні, дякую, я щойно пила. Послухай. Я довго думала й зрозуміла, що винна тобі відверту розмову.

Лінці здалося, що це їй почулося.

— Сприйми це як подарунок. На день народження. Бо погано, коли довкола тебе стільки брехні й недомовок. Тепер ти доросла. І маєш право знати.

— Я вже багато знаю, — сказала Лінка, і бабуся здивовано глянула на онуку.

Якусь мить обидві мовчали.

— Знаю, що дідусь не сприймав мого батька через його походження. Бабуся Божена мені сказала.

Старенька кивнула головою.

— І ще знаю, що дідусь помер. Бо ти ж про це хотіла мені розповісти, так?

Бабуся виглядала так, наче от-от мала зімліти.

— Але як? Звідки? Ніхто… Навіть бабуся в Сероцьку цього не знає.

— Research, бабусю.

І усміхнулася, але бабуся залишалася серйозною.

— Розумієш, я все життя соромилася.

— Соромилася?

— Так. Я дуже кохала твого дідуся. Хотіла його захистити. Він зазнав стільки горя. Мені здавалося, що кохання здатне творити дива. Але цього не сталося. А я цілковито йому скорилася. Гадала, що він стане кращим. Марно. Він був хворою людиною.

— А там, у тій Австралії… Як він…

— Не було жодної Австралії. Твій дідусь потрапив до закритої психіатричної клініки. Я вигадала цю Австралію, щоб захистити твою маму.

— Маму?

— Так. Бо тоді вона сама мала проблеми. І я не хотіла, щоб вона довідалася. Це могло її геть зламати. Навіть згодом, коли дідусь помер, твоя мама теж не знала подробиць. Я сказала їй, що він помер в Австралії, що хворів. Вона з ним не спілкувалася, бо він її зрікся, відмовився від власної дитини…

— Зрікся? Як це?

Бабуся знову похитала головою.

— Сказав, що не хоче її знати. Звичайно, він дуже розхвилювався, але то були важкі слова… І Єва… Ніколи більше по-справжньому з ним не спілкувалася. Раз чи двічі, на якісь свята, мабуть, ти пам’ятаєш, він погодився, щоб ви приїхали, бо я дуже просила… Але й тоді він з нею не розмовляв. Тому я воліла, щоб твоя мама думала, наче він далеко, а не в психіатричній лікарні. Тепер мені здається, що я погано зробила.

— Може, було б краще, аби вона знала, що батько хворів, а не думала, що він все життя її ненавидів.

— Так.

Залишалося останнє запитання.

— Як він помер?

— Я скажу тобі, — бабуся зітхнула й узяла Лінку за руку. — Він наклав на себе руки. Самогубство. Там, у психіатричній лікарні. Повісився… на шарфі, — бабуся перевела подих. — Я йому подарувала цей шарф. Розумієш, твоя мама не могла про це дізнатися. Їй тоді було дуже погано.

Лінка кивнула головою.

— То вона досі не знає?

— Ні. Я не хочу, аби вона думала, що коли з її батьком таке сталося, то й на неї це чекає, бо вона така сама.

— Але ж вона не така сама.

— Вона теж намагалася…

Лінці потемніло в очах.

— Накласти на себе руки?

— Так. Я могла цього тобі не казати, та нічого вже не вдієш, таки сказала.

Лінці раптом зробилося зле. Радісний настрій де й подівся.

— А я вже тоді була?

— Так. Я знаю, Халінко, що це нелегко, та, може, краще тобі знати. Брехня нас отруює. Не дозволяє жити по-справжньому. Твоя мама мала депресію. Винайняла кімнату біля лікарні. Твоя сестра була дуже хвора, а мамі не було кому допомогти. Депресія — це хвороба. Людина не може нормально думати. Це було волання про допомогу. Але ніхто їй не допоміг.

— А ти? — наважилася спитати Лінка.

— Я не могла. Рятувала… намагалася рятувати твого дідуся. Тепер, озираючись назад, розумію, що це був поганий вибір. Але я справді його кохала, попри все. І знала, що в нього, крім мене, немає більше нікого…

— У Каськи теж нікого не було.

— Я знаю. Пробач мені, — відповіла бабуся, яка, здавалося, от-от розплачеться.

А Лінці раптом дещо спало на думку, і вона аж заціпеніла від жаху.

— Дідусь і мама, — повільно вимовила вона. — Бабусю… невже це означає, що і я теж?

— Ні, — похитала головою старенька. — Ти геть інша. Абсолютно. Ти більше вдалася у свого батька.

— Яким він був?

— Я не дуже добре його знала. Щойно вийшло на яв оте його походження… Твій дідусь тоді геть знавіснів. Я теж не хотіла, щоб твоя мама так рано виходила заміж. Боялася, що вона буде нещасливою. Бо я сама не зазнала щастя. А насправді… Твій батько був гарною людиною. Веселий, він постійно будував якісь плани, спершу квартира, потім будинок, постійно щось робив. Твоя мама… вона цього не цінувала. Думаю, їй краще було б з кимсь іншим.

— Так і є.

— Авжеж. Але Збишек, твій батько, був дуже хорошою людиною. Шкода, що все так скінчилося.

— То ти думаєш, що я… А хіба гени нічого не важать?

— А тобі відомо, що більшість геніїв мала жахливе дитинство? Хтось колись сказав, що легше сягнути неба, якщо твої корені сягають пекла. Чи щось таке. Не пригадую, хто це був. Гадаю, що тобі нічого не загрожує, Халінко. То як? Ходімо, щось з’їмо? І заберемо Єву до людей? Дивися, вона прокинулася.

— Я зараз прийду, — повільно відповіла Лінка. — Мені треба якось оговтатися.

Лінка ніде не бачила Оскара, і це її трохи непокоїло. Раптом люди заметушилися, хтось прийшов. Двійко чоловіків тягли велику тачку, вкриту брезентом. «Хто це такі в біса?» — здивувалася Лінка, але до них тут-таки підійшов пан Антоній.

— Добридень, панове, — привітався він із незнайомцями. — Усе як ми й домовлялися… — а тоді звернувся до гостей: — Перепрошую, панове прийшли підрізати живопліт.

«Підрізати живопліт? Під час її дня народження? — здивувалася Лінка. — Саме тепер?» Що ж, мабуть, інший час було складно вибрати. Лінка знала, що більшість садівників давно виїхала до Британії. Чому ж старенькі не попросили Лукаша? Він би зробив це добре й недорого. Двійко кумедних дядьків підійшли до живоплоту. Обоє мали бороди різної довжини й кольору, що виглядало досить комічно. Один з них витягнув великого секатора. Але на роздуми часу вже не було, бо хтось раптом вигукнув:

— Дивіться на небо!

І справді, там з’явився феєрверк.

Що тут відбувається?

Усі задивилися на водоспад вогнів, що миготів різними кольорами. І тоді залунала музика. Лінка обернулася на звуки й побачила, що садівники невідомо коли встигли переодягнутися, а тоді до них приєднався отой знайомий Оскарової мами. Форма, у якій вони прийшли, валялася долі, схожа на покинуту шкіру змії, а вони грали. Мелодію з «Титаніка». Огрядний чувак із сивою бородою, що скидався на святого Миколая, співав:

Решта грали: один на скрипці, а цей Єремій на гітарі, і теж співав. Мабуть, інструменти були заховані на тачці! Що ж це все значить?

«Що це таке?» — укотре вже подумала Лінка. І раптом побачила Оскара, який ішов до неї з тарілочкою, на якій лежав шматок торта.

«Такого дня народження в мене ще не було», — подумала Лінка й відчула, як під повіками збираються гарячі сльози. Але це був не просто день народження, бо Оскар раптом став навколішки. І простягнув їй тарілочку. І тоді Лінка побачила, що посеред торта встромлений перстеник!

Оскар кахикнув.

— Якби я міг, то й сам би заспівав. Але це могло б видатися чимсь жахливим. Зате говорити я вмію. Отож. Феєрверки трохи не вдалися, хоч тато й старався. Знаєш, він справжній майстер, влаштовував мені феєрверки на кожен Новий рік. Та цього разу йому трапилися якісь підмоклі чи що. Хоч я й хотів, щоб усе було «вау». Ну, розумієш, — він знову кахикнув. Довкола було так тихо, що можна почути, як дзижчить комар. — Я хотів, щоб ти знала… Що я тебе кохаю. І хотів, щоб це почули всі. Я люблю вас із Євою. І хочу тобі сказати, що ти найкраща дівчина у світі. І якщо ти погодишся — я зумію це оцінити. Ти вийдеш за мене заміж? Не мусиш відповідати відразу. Не варто робити нічого поспіхом. Знаю, що наразі я — лише бідний студент. Нічого не заробляю. Але я зроблю для вас усе. І я просто хотів, щоб ти це знала. А якщо тобі треба більше часу…

Він так почервонів, що здавалося, наче от-от вибухне.

І тоді Лінка підійшла до нього й поцілувала. І відповіла:

— Так.

І всі зааплодували.

А старий дім шумів виноградними зарослями, ніби хотів сказати, що він усе давно знав. Знав, що Лінка ніколи не пошкодує про своє рішення. Знав, що Лінка й Оскар будуть щасливі. Не рік, не два й не п’ять. Що в них народяться інші діти. Що старенькі пан Антоній і пані Стася колись помруть, та встигнуть їм подарувати цей дім. Що часом життя не треба вигадувати. Бо воно вигадує себе саме.