Молоко з медом

Вересень

З мобільного додатка для вагітних:

15-й тиждень вагітності

Цибулина, 50 грамів, 9-10 см

У Твоєї дитинки продовжується розвиток кінцівок, у тому числі ліктьових суглобів, кістки видовжуються. Крізь тоненьку, прозору шкіру видно, як пульсують вени.

16-й тиждень вагітності

Яблуко, 80 грамів, 10–12 см

У Твоєї дитини починають працювати нирки, які вже виробляють сечу, а печінка виробляє жовч. З’являється більше волосся, яке вже може бути різного кольору. Розвиваються м’язи обличчя, дитинка вже вміє відкривати й закривати рота. Твої груди невдовзі почнуть виробляти молоко.

17-й тиждень вагітності

Картоплина, 100 грамів, 11–13 см

Малюк починає чути звуки, іззовні й усередині Твого тіла: биття Твого серця, шум Твоєї крові та навіть Твої шлункові «революції», а ще музику й Твій голос.

18-й тиждень вагітності

Авокадо, 150 грамів, 12–14 см

Дитина росте дедалі швидше, і невдовзі Ти почуєш її рухи, тим більше, що тепер малюк рухається значно вільніше й спритніше.

Лінка вже призвичаїлася до цієї думки. Що вона стане мамою. Усе в ній якось зміцніло. Час перетворився на очікування.

До кожної крамниці вона заходила, щоб подивитися на дитячі речі. Звісно, нічого не купувала: не лише тому, що не мала грошей, а ще й через те, що не знала статі малята, а одягу унісекс було насправді не так багато. Вона проходила між рядами повзунків, торкалася м’якенького фроте, велюру, бавовни… Малесенькі кумедні штанці й сорочечки були такими чудовими! Досі вона придбала лише дві речі; білий коцик з мордочкою ведмедика, білий, отже, підхожий для обох статей. І повзунки із жирафою. Сіро-білі. І більше не збиралася! Однаково вже від самого споглядання вбраннячка дівчина іноді почувалася, наче от-от збожеволіє.

З форуму молодих матусь

Дівчата, як гадаєте? Я порахувала, що речей найменшого, тобто 56-го, розміру маю: двадцять шість боді з коротким рукавом, шістнадцять повзунків, чотири ромпери, дванадцять пар колготок, три светрики і, звичайно, купу різної дрібноти. Як думаєте — цього досить?

Олівка

Обережно, люба! Коли я народила першу дитину, то розмір 56 виявився замалим. А навіть, якщо цього не станеться, то я не думаю, щоб кожне із цих боді ти одягла дитині бодай раз, бо малюки дуже швидко ростуть. Зверни увагу на ті, що одягають через голову, це не найкраще рішення, бо щоразу мені здається, що я от-от відірву дитині голову.

Зуля

Дівчата, як думаєте, якщо я зараз виперу всі ці лат ки, то чи не забрудняться вони до народження дитинки? Тримаю їх у зачиненій шухляді. Може, загорнути в якісь мішки? І чи правда, що прасувати треба все, навіть шкарпетки?

Оля

«О Боже, ці дівчата подуріли», — подумала Лінка, читаючи дописи. Двадцять шість боді? Цього точно забагато. А з іншого боку, може, вона теж повинна почати щось робити? Облаштовувати гніздечко.

А найдужче Лінка не могла зрозуміти, що зміни в мозку відбулися так швидко! Адже, коли два місяці тому вона довідалася про вагітність, то була вражена! Ніяк не могла зрозуміти, чому так облажалася із цими таблетками!

Її рідні та знайомі дуже переживали, що Адріан так повівся. Лінчина мама. Адам. Наталія. Звичайно, Лінка це розуміла. Вона не те, щоб узагалі цим не переймалася, але тепер уже могла знайти в собі радість. Думала, що завжди була не така, як усі. Єдине, що її турбувало, то це школа, чи помітять там щось і взагалі. Загалом, живіт уже трохи помітний, особливо, коли роздягнутися. Та якщо носити просторі речі, то ще ні. Сукенка, довгий светр, ну, хіба що хтось в очах має рентген. Завтра початок навчального року. Лінці було цікаво, чи хтось здогадається. Але не боялася. А от мама цим дуже переймалася. І це була справжня проблема. Лінка не могла стерпіти її погляду. Чому, ну, чому вона так на неї дивилася? Невже вагітність — це найгірше, що стається з людьми? Бо судячи з маминого виразу обличчя, саме так і було.

Якби хтось придивився до Оскара, то нізащо не впізнав би в ньому вайлуватого невисокого хлопця в старомодних окулярах, яким він був два роки тому. Але за канікули він помітно підріс, хоча цього ніхто не сподівався. Окуляри, щоправда, були ті самі, бо Оскар прив’язувався до речей (хоча навіть мама вважала, що він мав би змінити оправу), зате юнак не тільки пострункішав, але й змужнів, волосся відросло, і взагалі він виглядав геть по-іншому. Авжеж, він і сам дивувався, дивлячись у дзеркало. Усе було дуже непогано!

Батько швидко вирішив питання із квартирою. Оскар з мамою теж вибирали в Інтернеті. Але сумнівів не було жодних. Щойно знайшли невелике помешкання (але все-таки двокімнатне!) на Грохові, із чудовим краєвидом на парк і зручним доїздом до центру, то не вагалися жодної хвилини.

— Чудова ціна, — із гордістю розказував батько. Геть так, наче він сам її встановив. Квартира й справді виявилася дешевою й потребувала ремонту, але це якраз було те, із чим Оскар міг чудово впоратися. Крім журналістських здібностей, він мав ще й інші: умів пофарбувати стіни, ідеально рівно викласти кахлі й панелі, підібрати меблі незгірше стиліста з «Еllе Decoration». За той рік, доки жив з мамою, він трохи відремонтував будинок, поклав кахляну плитку сусідці, а сусідові пофарбував стіни. Він просто мав талант, що тут скажеш!

— Ну, сину, — мовив задоволено батько. — Якби настала скрута, пам’ятай: цим ти завжди заробиш на життя. У тебе це в крові. Може, тому, що твій прадід…

Так Оскар дізнався, що його прадідусь, який мешкав біля Закопаного, умів чудово будувати й ремонтувати будинки.

— Він умів ставити будинки в закопанському стилі, а саме тоді почалася на них мода, — розповідав батько.

Отакої. Усе-таки гени — це гени.

Оскар учора пофарбував кухню й передпокій. Ночував наразі в батька, мама мала приїхати за кілька днів, коли все буде готове. Як же він радів! І не тільки через це. Хлопець тішився, що побачить свій колишній клас. Звичайно, що тоді йому було нелегко, він так і не потоваришував із багатьма, проте навіть з Азором тоді помирився. А ще радів, що зустріне Лінку. Оскар знав, що та має хлопця й ні на що не сподівався, але не про те йшлося. Просто надіявся, що вони залишаться друзями. І що вони разом зроблять щось класне. Оскар уважав, що Лінка має талант до журналістики, може, їй вступати до універу? Вона 6 могла робити круті репортажі, авжеж. Уміла писати, переймалася людьми з їхніми проблемами. Сам він уже давно для себе все вирішив. Журналістика — ось, що його цікавить. І він сподівався туди вступити. А нового навчального року хлопець і справді не міг дочекатися. Бо попередній клас… Що ж, він не дуже з ними подружився. Усе-таки відчувалася дистанція. І Оскар не знав, чи це сталося тому, що він рік провчився у Варшаві, чи через те, що ходив до мистецького ліцею, де все-таки учні були інші. А може, просто йшлося про Лінку. Про те, що він сумував за нею. Ех, та нехай собі зустрічається з тим своїм Адріаном. За останній рік він не зустрів жодної дівчини, яка була б хоч трішки її варта. От і все.

— Фікусе! — закричала Лінка на пса. Як завжди! Вона поспішає, а псисько собі з неї знущається. Цього разу застрибнув на щойно попрасовану білу блузку й умостився на ній спати.

От чортівня.

— Фікусе! — гримнула вона на собаку, але той і не думав поступатися, довелося зігнати його силоміць. Лінка сподівалася, що пес не встиг пожмакати блузку цілком.

Гірше було зі спідницею, бо виявилося, що Лінка не може в неї влізти. Узагалі. Може, дитина й була завбільшки як цибулинка, але через неї всі її речі стали затісними. Та ще й як!

— Мамо! — гукнула Лінка. — Спідниця на мене не налазить. Мені немає в чому йти. Допоможи!

Мама ввійшла насуплена, та навіть вона усміхнулася, побачивши змагання Лінки із блискавкою.

— Позич мені щось, ти ж товстіша!

— Не така я вже й товста!

— Який у тебе розмір? 40? Щось підійде, ну, будь ласка, прошу тебе!

Мама принесла якусь спідницю, мабуть, вона б підійшла слониці. Лінка надягла її і якось таки застебнула.

— Дивися-но, непогано!

— Еге ж. Треба піти й купити тобі якісь речі.

Лінка зраділа. Це вперше мама сказала їй щось таке. «Треба тобі купити якісь речі». Так, ніби вагітність раптом стала доконаним фактом. Класно!

— Думаєш, видно? — спитала.

— Ні, якщо хтось не знає, то ні. А ти збираєшся їм сказати? — поцікавилася мама.

— Ну, колись та доведеться. Але, може, не сьогодні. Не хочу, щоб вони довідалися так відразу.

— Нічого не видно, — втішила її мама. — На щастя, ти завжди була худою. Тепер, якщо носитимеш вільне вбрання, то можеш приховувати ще місяців зо два, — глянула на доньку. — Або й довше.

— Але ж не до випускних, — засміялася Лінка.

— Лінка-товстуха, Лінка-товстуха! — скандував Кай, якого неймовірно цікавила сестрина вагітність. Дівчина пояснила йому, що в її животі маленька дитина — і цього було досить. Він не допитувався, що про це думає батько дитини, ані про те, що вони собі уявляють і як збираються жити! Кай просто чудовий! Якби всі це так сприймали — було б прекрасно!

Лінка прямувала Свентокшиською, тоді звернула на Маршалковську й зауважила, що будівництво того, що мало з’явитися замість зруйнованого «Сезаму», трохи просунулося, потому звернула ліворуч. Вона любила ходити до школи пішки, зрештою, доїжджати сюди було безглуздо, пішки найлегше й найприємніше. Лінка таки трохи побоювалася. А що, коли помітять?

Та піднявшись ліфтом нагору й опинившись у натовпі, дівчина усвідомила, що ніхто нічого не помітив. «Так і є, — подумала вона. — Якби знали, то бачили б, а так не побачать нічого. От і добре!»

І раптом здивувалася.

— Оскар?! Що ти тут робиш?

— Та що ж! Ти мене проігнорувала на месенджері, довелося приїхати, щоб побалакати з тобою.

— Я не проігнорувала! Припини! Серйозно, що ти тут робиш?

— Я повернувся. Переїхав з мамою до Варшави.

— Справді? Оце клас!

Вона зраділа, навіть сама не знала, чому, але Оскара їй дуже бракувало. Придивилася до нього уважніше й зізналася сама собі, що хлопець неймовірно змінився. Він більше не був прищавим гладуном, з яким Лінка познайомилася два роки тому. І з яким вони спершу ніяк не знаходили спільної мови, зате потім по-справжньому потоваришували. Оскара годі було впізнати!

— Класно виглядаєш, — зауважила Лінка й зраділа, побачивши, що йому це приємно.

— А що в тебе? — спитав Оскар.

— Усе добре, — відповіла вона. — Навіть дуже добре.

Бо хіба ні? Вона не робитиме із себе жертву, давно це вирішила. Удаватиме, що завжди хотіла дитину, і що це мрія її життя. Зрештою, це було не таким уже й далеким від правди, бо ж Лінка справді раділа, що матиме дитину.

— А ти? Де ти тепер живеш? У батька?

— Ні, що ти. З мамою. Батько купив мені квартиру, — пояснив Оскар. — Уявляєш?

Очі хлопця сяяли, і Лінка раділа його щастю.

— Клас! То ти тепер багатій!

— Ага! Вигідна партія, — пожартував Оскар. — Зараз я там ремонт роблю, стіни фарбую й таке інше. Хочу ще підлогу пошліфувати, поміняти деякі меблі. Тато купив її принагідно, сказав, що може й на ремонт дещо підкинути, тим більше, що я на цьому розуміюся.

— Справді?

— Авжеж, у мене це в генах, від прадідуся.

Раптом Лінка побачила Зузу.

— Гей, Зузо! Як справи?

Вона й не уявляла, що їй буде так приємно! Але це справді так! Побачити через два місяці знайомі обличчя!

Навіть Азор не видавався їй таким гидким. Навіть складно було уявити, що це останній спільний рік, а потім вони всі розійдуться.

Отримали розклад занять, цього року, звісно, усе підлаштовувалося під випускні, багато додаткових уроків, треба зосередитися на найважливішому. А Лінка ж навіть не знала, куди хоче потому вступати. Не була впевнена. Фотографія фотографією, але цього не досить, крім того, вона недавно зрозуміла, що їй подобається робити репортажі. Може, журналістика? От тільки, чи піде вона взагалі до вишу? З немовлям? Мабуть, що ні, не цього року. Зараз важливо скласти іспити.

— Ідеш на каву? — запитав Оскар, коли все закінчилося. Як завжди, перша зустріч із класною керівницею тривала недовго.

— Звичайно! — зраділа Лінка.

Вони сіли в кав’ярні «Грін», Оскар замовив дві кави й заявив, що він пригощає. І купить шматок сирника, бо той був із желе й неймовірно смачними на вигляд екзотичними фруктами. Приємно.

— Ну, розповідай, — мовив він.

— Я? — ці слова її злякали. Лінці не здавалося, що їй є про що розказувати.

— Ну, що тут діялося, доки мене не було. У класі, тобто. Ну, і в тебе що і як.

Лінка не знала, із чого почати.

— Виставку побачиш, невдовзі відкриття. Ми робили такий проект… Тіло. Я… розумієш… У Наталії були проблеми. Анорексія. І я познайомилася з дівчатами з її реабілітаційного центру й сфотографувала їх.

— А вони погодилися?

Мабуть, Оскар думав, що то були фотки їхніх голих, виснажених тіл.

— Це фотографії долонь, вух, очей, частин тіла, які в них такі самі, як у звичайних дівчат.

— Круто, — усміхнувся Оскар. — Класно придумала.

— Ну… І крім того, я трохи працювала в кав’ярні, власне, весь минулий рік, аж до червня. Тепер невідомо, що буде, бо власниця от-от народить дитину й тепер шукає того, хто б керував «Білими мишками». А загалом…

Перевела подих. Ні, не могла вона йому сказати.

— Можна сирника?

— Хоч увесь. Це тобі. Ти завжди була ласункою, еге ж?

— Авжеж, — відповіла Лінка. Зараз вона б могла сказати, що їй треба їсти за двох. І все. — А в тебе? — спитала вона й відкраяла шматочок. Сирник танув у роті.

— Ну, ти знаєш, що мама не п’є.

— Справді? Це просто супер!

— Уже півроку… Ні, більше! Я привів її на зустріч і… вона побачила там людей, схожих на неї, і їй удалося, тож мама вирішила спробувати.

— Клас! — Лінка всміхнулася. Вона справді раділа, бо могла лише уявити, який то був для Оскара тягар.

— Тепер мама шукатиме роботу у Варшаві. І мене це трохи турбує, бо, розумієш… людина з маленького містечка матиме із цим проблеми, особливо у її віці. А мамі добряче за сорок. Та вона сказала, що їй байдуже, навіть, якщо доведеться працювати прибиральницею.

— А ким працювала твоя мама раніше?

— Та по-різному. Колись у неї був продуктовий магазин, тато дав на це гроші, коли батьки ще не розлучилися. Потім вона розкрутилася, займалася організацією бенкетів, свят. Біля нас недалеко є готель, то вона там організовувала інтеграційні вечірки, корпоративи й таке інше. А коли почала пити… залишився тільки магазин, але вона вже не могла впоратися, зрештою, найняла когось, і тепер досі працює ця жінка. З того є невеликий дохід, бо приміщення належить нам. Так чи сяк, невідомо, чи знайде мама роботу у Варшаві.

— Тримаю кулаки!

— Я намагався знову писати до місцевої газети, але там змінився керівник, я нікого не знав, і мені не вдалося. Та загалом… Я хочу вступати на журналістику. Зокрема через це ми й повернулися до Варшави.

— Чесно? — Лінка аж підстрибнула. — Здається, я теж. — А тоді посмутнішала. Не могла ж вона йому сказати, що не вступатиме цього року. Зрештою, невдовзі він однаково довідається. Але ще не сьогодні.

— Круто! А взагалі я спробую зачепитися у «Випускнику», запропонувати якийсь текст. Тоді вони взяли, думаю, візьмуть і тепер, якщо напишу щось цікаве. Приєднаєшся?

— Звичайно? — усміхнулася Лінка.

— Гей, залишиш мені бодай… крихти? — Оскар засміявся, бо за сирником і слід загув. Лінка почервоніла.

— Знаєш, якби я могла, то їла б навіть уві сні, — засміялася вона. — Пробач.

Такий відповідний момент. Вона ж могла йому сказати. Але це було так важко.

Допили каву, а тоді розійшлися кожне у свій бік. Оскар думав, що не запитав у Лінки, чи вона досі з Адріаном. Сама вона нічого не сказала, та в цьому якраз і не було чогось дивного. Нащо розповідати однокласникові про свого хлопця? Лінка думала, чи добре зробила, не сказавши про свою вагітність. Може, треба було…

Наталія трохи побоювалася початку навчального року, як і Лінка. Думала про пораду подруги, що краще їй піти до школи не з таким високим рівнем. Навіть батьки сказали, що погодяться з її вибором. Але дівчина все обміркувала. Наталія знала, що вона дуже наполеглива й уміє вчитися, і що її проблемою був не високий рівень школи, а інші речі, які тоді відбувалися в її житті. А якщо вона справді хоче чогось досягнути, то треба докласти максимум зусиль. Наталія відчувала, що в неї вийде. Вона надолужила всі предмети й тепер хвилювалася лише через те, як її сприйматимуть. Чи не почує дурних коментарів і шепотіння по кутках?

Одягла чорні джинси й вишукану білу блузку. Дивно, здається, те саме було на ній рік тому. А потому вона так жахливо схудла. Усе на ній висіло, якби надягла ці джинси, скажімо, у травні, вони б просто з неї впали. Джинси й досі були вільні, але вона таки набрала ваги в центрі. І тепер виглядала майже як до всього цього кошмару. Зараз Наталія хвилювалася хіба що через розтяжки, які з’явилися на животі й стегнах. Дівчина дізналася, що вони виникають при коливаннях ваги, і що шкіру треба мастити спеціальними кремами. Тоді розтяжки бліднішають і стають менш помітними. Що ж, нічого не вдієш.

З-поміж усіх однокласників Наталія під час канікул контактувала хіба що з Ганкою, яка декілька разів перевідала її в центрі. Але й у класі вона товаришувала тільки з нею. От і тепер зраділа, побачивши подругу.

— О, наша принцеса повернулася, яке щастя, — закричала Ганка. — Як добре, що хтось вибив із твоєї голови цю дурню. До іншої школи вона переведеться! Теж мені! Ти справді змогла б жити без Кнопи?

Наталія всміхнулася й подумала, що без Кнопи точно, а от без Ганки, мабуть, ні.

Каська не дуже переймалася початком навчального року, зате хвилювалася через Міхалові вибрики. Бо Міхал був повним ідіотом, який не розумів, що навіть, коли забанить на фейсі кількох осіб, то все-таки хтось залишиться, а світ дуже тісний. Досить тісний, щоб хтось доповів Касьці про фотку, яку Міхал виставив на фейсі. Вона весь час намагалася довідатися, ким була та дівчина, але цього ніхто не знав, хоча вона й запитала багатьох. Імені Міхал на фото не позначив. От блін! Тобто, коли ти баниш свою дівчину на фейсі, розриваєш стосунки, кажучи, що ревнуєш, бо вона була з геєм, а тоді виставляєш на ФБ фотографію з новою пасією, то ти не ідіот? Не знаю, якщо хочеш від усіх щось приховати, то хіба не краще взагалі не виставляти цього в соцмережах? «Розум ти небуденний, Міхалеку, — подумала Каська із мстивим задоволенням. — П’ятої клепки забракло в будівельному супермаркеті, або ж тобі її продали браковану». Вона була розлючена. Намагалася до нього додзвонитися, бо просто хотіла йому висловити все, що думає, але не додзвонилася, мабуть, він не брав трубку, бо бачив, що то Каська. Написала кілька есемесок, але полегшення їй це не принесло. Як помститися цьому ідіотові?

Каська вийшла зі школи, машинально комусь махнувши на прощання й силкуючись щось вигадати. Але наразі нічого на думку не спадало, тож вона написала до Лінки. Може, сестра порадить, що їй робити.

Адріан, звичайно, не прийшов на початок навчального року. Заняття в студентів починалися в жовтні. Але тепер хлопець ні в чому не був упевнений. Дурня якась! Раніше він так не прагнув учитися в Англії. А тепер відчував, що коли втратить таку можливість, то це була б найгірша річ на світі. Адріан знав, що батько говорив з тіткою, пояснював, яка склалася ситуація й думав, що вони, мабуть, щось вирішать без нього, а він із цим змириться. Власне, він не знав, що робити. Бо коли дитина народиться, то знадобляться якісь гроші? Як воно взагалі буде? У Лондоні він міг би працювати у вихідні, чи цього б вистачило? Крім того, він завжди може туди поїхати, а потім передумати, правда? Принаймні провчився б один семестр. Отак він собі сидів і розважав, коли почув, що у двері хтось постукав. Батько.

— Завтра прилітає тітка. Треба буде поговорити серйозно, — зітхнув він. Відчував, що ця ситуація виходить з-під його контролю. Він би просто наказав синові оженитися із цією дівчиною та й годі. А якщо ні, то продовжувати навчання тут, піти працювати, щоб заробити на дитину. Йому здавалося, що без дружини він не може більше виховувати сина. Адже колись Адріан був таким хорошим хлопчиком! Що з ним сталося? «Може, це все вплив цього мистецького середовища?» — знову зітхнув батько, ставлячи воду на чай. Звісно, він би волів, аби син теж став лікарем, але вони із дружиною ніколи не заперечували проти його вибору. Хотіли, аби Адріан робив те, що приноситиме йому задоволення. А воно ж відомо, як трапляється в цих колах. Для нього все це було якесь таке… бабське. Ці картини, галереї, виставки. Може, краще мужчині займатися в житті чимсь солідним. І його зовсім не радували відвідини дружининої сестри. Вона завжди вважалася дуже прогресивною. Для неї в житті важили тільки мистецтво й кар’єра, а не сім’я. Але батько розумів, що для Адріана вона була важливою людиною, обоє мали спільні зацікавлення, крім того, тітка могла неабияк йому допомогти. Проте відчував, що добром цей візит не закінчиться, а розмови будуть нелегкими. А може, він сам повинен грюкнути кулаком і просто наказати Адріанові? Але як? Адже син повнолітній. Він не може ставитися до нього як до дитини. Важко це все, а найдужче шкодував, що дружини не було поруч, вона так рано померла. Зараз вона б точно знала, як вирішити цю проблему. Він дуже без неї сумував.

Каська перестала думати про Міхала, бо вперше йшла на заняття, на які записалася, і дуже хвилювалася. Батькам сказала, що вчитиметься в однокласниці. Кася знала, що їм не можна, просто не можна знати, чим вона займається щовівторка по обіді. Дівчина була задоволена, що її прийняли на престижні курси, і вважала, що коли сама за них заплатила, то має право на них ходити, але не хотіла загострювати стосунків. Наступного разу щось вигадає… Щось таке, що може повторюватися. Наприклад, історичний гурток, це їх точно втішить. Каська не рада була брехати, але цього разу вважала, що краще збрехати, ніж сказати правду. Бо не хотіла нікого образити.

Викладач скидався на Шрека, хіба що не зеленого. Фігура велетенського тюленя, широкий ніс, кумедна усмішка іі розкуйовджене волосся над чолом. Він їй відразу сподобався. Кася любила таких диваків. Та коли думала про Міхала й Адріана… Ех, гарні хлопці. Гарні й лихі. Може, якби вона знайшла собі якогось страшка, то він би її не ошукав? Звичайно, цей був застарим, до того ж, мав обручку, золоту й лискучу, неначе вихвалявся нею перед усім світом: бачите, може, я й почвара, зате не без пари.

Вони мали малювати натюрморт. Каська зітхнула, бо не вперше відвідувала заняття із живопису. І завжди все починалося з натюрморту. Звичайно, вона могла намалювати геть усе й добре це знала, тож без проблем відтворила на аркуші фрукти в полумиску й тканину, яка мов стікала обабіч. Викладач підійшов до неї, коли Кася вже закінчувала. Примружився.

— Дуже добре витримані пропорції, але бракує завершення. Дивись, — узяв олівець. — Використовуй різні олівці, не лише НВ. Маєш В? Наприклад, 4В.

— Ні… у мене лише цей.

«Шрек» підійшов до столу й приніс їй кілька олівців.

— Дивись. Цей м’якіший і темніший. Він додасть малюнкові глибини… Ось тут і тут, — вправно показував, як тонувати малюнок, аби він став об’ємним. — Ось тут підітри, додай світла… Це фокус такий, глянь.

Каська захопилася. Вона вже знала, що тут справді чогось навчиться. Може, заняття в Будинку культури теж починалися з натюрмортів, але там за півроку вона навчилася стільки, скільки сьогодні за один урок. Дівчина вдячно усміхнулася Шрекові, але той уже подався до інших учнів.

Після перерви Каська підійшла до нього, щоб розпитати про іспити до Академії мистецтв і портфоліо.

— А куди ти хочеш вступати? На графіку чи живопис?

— Я думала про графіку, — відповіла Каська.

Шрек кивнув головою, понишпорив у рожевому сегрегаторі (дивний колір як для чоловіка, але, мабуть, митцям усе можна) і простягнув їй якийсь задрукований аркуш.

— Ось тобі вимоги до портфоліо.

Каська ковзнула поглядом по списку, і тільки й видушила: «Ой, матінко!». Хоча, якби поруч не стояв учитель, реакція була б не такою чемною.

Чотири ескізники формату від А5 до АЗ, десять малюнків формату максимум А4, десять фотографій, десять малюнків 50x70 або 100x70 (з них 5 — акти або фігури в русі), п’ять живописних робіт…

— Ого! Але це ж просто капець, як багато!

— А навіщо я тут? Ці заняття саме для того і є. Щоб приготувати портфоліо. Устигнеш, упораєшся, сама побачиш! Але зараз мусиш присвятити цьому якнайбільше часу. Спершу ескізники. Купи три різні формати. Побачимо, що вийде найкраще. Ти повинна малювати щодня. Бо саме такі, навіть недбалі, щоденні малюнки найпереконливіше свідчать про мистецьку натуру. Кожне заняття починатиметься в нас із перегляду ескізника. Великі роботи виконуватимемо тут. Я допоможу.

Каська кивнула головою. Адже саме цього вона й хотіла, хіба ні?

— Знаєте, — наважилася вона. — Я… я ще комікси малюю. Хочу підготувати роботу на конкурс. Це має бути пікчер-бук.

— Дуже добре, — відказав Шрек. — До портфоліо цього не додавай, або додай зо два. А в ескізнику можеш дати трохи таких робіт. Та найважливіше ще одне. Коли твоє портфоліо переглядатимуть, то розпитуватимуть тебе про різні речі, твої зацікавлення й таке інше. Тому раджу трохи підучитися. Наприклад, дізнатися більше про пікчер-буки. Вони зараз дуже модні. Бо рівень абітурієнта дуже важливий!

Ага, крім мистецтва треба цікавитися ще чимсь, якщо ти досі цього не робила. Театр, кіно, література… Відразу виростаєш в їхніх очах. Звісно, тебе запитають і про улюблених художників…

— О Боже, — подумала Каська. Схоже, їй таки буде що робити.

Адріан поїхав по тітку до аеропорту. Йому це не дуже всміхалося, бо він знав, що доведеться з нею проговорити всю дорогу. А хлопець гадки не мав, що вона йому скаже, боявся, що буде буча. Бо вона ж намагалася йому допомогти, влаштувати навчання, а він тут таке вичворив. Крім того, тітка була… що там казати, незвичайна. Він її любив і захоплювався, але трохи й побоювався. Тому, побачивши, як відчиняються скляні двері, і в його бік прямує знайома постать з довгим темним волоссям, аж здригнувся. Тітка була в червоній мереживній сукенці й такого самого кольору шпильках. Не схоже було, наче вона щойно з дороги. Швидше нагадувала когось, хто саме збирається на вечірку. Коли Адріан викотив валізу на вулицю, тітка негайно витягла пачку сигарет і закурила.

— Машина там, — показав Адріан. — Довелося припаркуватися далі, бо тут не можна.

— Lovely, — мовила тітка, випускаючи дим. До цього Адріан теж звик. Тітка говорила дивною мовою, такою собі напіванглійською. Або англо-польською. Без кінця докидала якісь фрази мовою Шекспіра. — Жуйку маєш?

Небіж заперечно хитнув головою.

— Твій батько завжди критикував мене через куріння, ти ж знаєш. Доведеться із цим ховатися.

— Ага… — відказав Адріан, і це явно не була блискуча й влучна відповідь.

Тітка згасила сигарету.

— Ходімо, — мовила. — Я страшенно голодна. Не знаєш, твій батько приготував щось на обід?

— Так… я приготував, — відповів Адріан. — Зрештою… у мене ще канікули.

— Great. Тоді їдьмо.

І жодного слова ані про нього, ані про його ситуацію.

Адріан сів за кермо й рушив у бік центру.

— Сиділа в літаку біля якогось мужлана, — бідкалася тітка. — Уяви собі, щойно ми злетіли, як він витягнув круті яйця й заходився наминати! Дві години смерділо яйцями, я думала — збожеволію.

— Ой, так, це жахливо.

Адріан усвідомлював, що його красномовність зараз просто нульова. Було парко, немов заносилось на грозу.

— Жахлива погода! — заявила тітка. — Повітря ніби стоїть!

— Так, — відповів небіж.

І жодного слова про щось важливе.

— Зупинися десь, — зажадала раптом тітка.

Господи, Адріан уже злякався. Навіщо зупинятися? Може… може, тітці погано чи що?

Він слухняно зупинився край дороги.

— Слухай мене уважно.

Небіж озирнувся.

— Мені все відомо, твій батько розповів. Я тобі не дозволю змарнувати свій талант. Батько тебе переконуватиме оженитися з дівчиною, wedding, kids, start a family… Бла-бла-бла. Я дітей не маю й ніколи про це не шкодувала. Я вільна, розумієш? Вільна. Не всі однакові, do you understand? Якщо ти цього не відчуваєш, розумієш, ти мусиш знати, how do you feel, if you feel like it, розумієш? Заплатимо дівчині аліменти, матиме на утримання дитини. Або нехай позбудеться. Щоправда, у вашій країні це заборонено, але… якщо захоче, то гроші знайдуться, нащо вам марнувати собі життя?

Адріан почувався якось дивно. Бо, з одного боку, він саме на це й сподівався. Що тітка його захищатиме. От тільки фраза: «Я дітей не маю й ніколи про це не шкодувала». Щось у ньому ворухнулося. Бо він… Бо ця дитина вже існувала, уже жила. Тітка могла собі говорити, що їй заманеться, але він більше ніколи не буде таким вільним, як вона. Хіба що Лінка погодиться…

— А тепер найважливіше. Коли приїдемо, ти мовчатимеш, do you understand? Я говоритиму із твоїм батьком. Ти сидітимеш мовчки.

Адріан, подумавши, кивнув головою. Тітка мала рацію. Вона все залагодить. Він не помилився.

— Але ж, Дорото, — намагався щось довести батько. — Це нечесно, це схоже на втечу. Хлопець мусить відповідати за свої вчинки, не можна отак собі покинути вагітну дівчину..

— Ой, ой. Ви тут живете, наче в якійсь глухій провінції. Світ змінюється! За своє треба боротися. Хлопець має шанс, а тут він нічого не доб’ється. Заплатимо їй, дамо досить грошей, щоб не хвилювалася. Ще якусь матеріальну допомогу отримає. А він може провідувати дитину… її та дитину. Якщо в них усе серйозно, то вона може скласти випускні й приїхати до нього до Лондона, з дитиною.

Батько похитав головою.

— Він пошкодує за свій учинок.

Тітка відгорнула пасмо з обличчя. Буйне, темне волосся, здавалося, жило власним життям.

— Помиляєшся. Якщо ти примусиш його залишитися, от тоді він шкодуватиме. Do you get it? Ніхто не хоче бути в’язнем свого життя.

Адріан не промовив жодного слова. Не лише тому, що так прохала тітка, а ще й через те, що він зовсім не знав, що сказати. Йому здавалося, що все це відбувається не насправжки, він мовби грав у якомусь фільмі.

— Я хочу з нею поговорити, — звернулася до нього тітка. — Дай мені її номер телефону.

— Вона не відповідає на мої дзвінки, — видушив Адріан.

— На мій відповість. Адже вона не знає мого номера.

Лінка саме вийшла зі школи й неквапом ішла вулицею Фоксаль, намагаючись зосередити думки, аж тут почула телефон. Дивно, номер був незнайомим. Адріанова тітка? Хоче зі мною поговорити? Цікаво, про що…

— Добре, — відповіла вона. — Я? Я на вулиці Фоксаль. Тут є «Green Coffee». Гаразд, я почекаю.

За хвилину вона вже сиділа в кав’ярні й дивилася на годинника. Тітка мала прийти за десять хвилин.

Лінка захоплено глянула на жінку, яка саме ввійшла досередини. Біла обтисла сукенка, шпильки, чудове волосся. Макіяж. І є ж жінки, які вміють про себе подбати, хоча тітка була вже не дуже й молода. Лінка всміхнулася, намагаючись якось наблизитися до неї, та це виявилося нелегко.

— Питимеш щось? — спитала жінка, наче перед Лінкою не стояла кава. Дівчина знала, що одну каву на день може собі дозволити.

— У мене вже є. Дякую.

Тоді жінка озирнулася в пошуках офіціанта.

— Тут самообслуговування, — пояснила Лінка, і тоді тітка махнула рукою.

— Whatever, — сказала вона й утупилася поглядом у Лінку.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — спитала Лінка, силкуючись байдуже усміхатися.

— Послухай. Carefully. Ти така молода, нащо тобі дитина? — жінка нахилилася до неї й шепотіла просто у вухо. Лінці здавалося, наче в нього ковзнула змія. — Усе можна залагодити. Я це зроблю, заплачу. Адріан занадто молодий, а ти ще молодша, ти не впораєшся.

Лінка злякалася, що от-от зімліє. Яка ж вона огидна, огидна жінка! Але опанувала себе.

— А тепер ви мене вислухайте. Я… я не віруюча, нічого такого. Я вважаю, що кожен має право вибору. Я вже вибрала. І народжу цю дитину. Щось вам покажу, — наважилася раптом. — Насправді я мала б це показати Адріанові, але такої можливості в мене не було.

Знімок УЗД вона постійно тримала в гаманці. Простягнула Адріановій тітці. Тепер Лінка почувалася впевнено, ніяковість, страх де й поділися.

— Голівка, живіт, ніжки. Це не скупчення клітин, не ектоплазма чи щось таке. Це маленька людина. Я майже на сімнадцятому тижні. Дитина має кільканадцять сантиметрів, — Лінка витягла з рюкзака зошит, полічила клітинки й намалювала істоту з великою головою.

— Ось так вона приблизно виглядає. Я жодного разу не подумала про те, щоб її позбутися. Але ви ж розумієте, що тепер однаково було б запізно? Адже це вже людина.

Адріанова тітка виглядала якось дивно. Від самовпевненості не зосталося й сліду. Вона що, ніколи знімку УЗД не бачила? Схоже було, що вона от-от зімліє або заплаче. Але, як раніше Лінка, жінка опанувала себе.

— Я розумію, — відповіла. — Це твоє рішення. Але тобі відомо, що Адріан не хоче дитини, правда?

— Так, відомо.

— Він ще дітвак. Ти не можеш його примусити. Не можеш примусити марнувати своє життя через дитину.

— Звісно, що не можу, — відповіла Лінка й проковтнула слину, яка видалася їй гіркою, мов полин.

— А я простежу, щоб ти отримувала гроші. Ти маєш на них право.

— Не йдеться про гроші!

— Don’t be silly. Не будь дурною. Гроші — це важливо. Ти ж не працюєш, не думаю, щоб твої батьки за все платили.

— Може й так. Але це не найважливіше.

— А що найважливіше? — запитала Адріанова тітка.

Лінка хотіла було відповісти, що найважливіше — це кохання. Довіра, підтримка, упевненість, що ця людина просто буде поруч. Але навіщо, навіщо їй це говорити?

— Байдуже, — сказала вона.

— Замолоду, — мовила тітка, немовби читаючи її думки, — я вважала, що найважливіше — це кохання. Але я дуже швидко переконалася, що набагато важливішою є свобода. If you love somebody, set him free. Розумієш? Якщо кохаєш когось, дай йому волю.

— Звісно, — відповіла Лінка. — Усе це дуже гарно, але…

Але її це не переконувало. Просто не переконувало. Або може… це геть інше — відпустити когось. І зовсім інше — скористатися цим самому. І геть відмінне — видряпати собі цю волю.

— Мені треба вже йти, — мовила Лінка. — У мене багато… уроків. Ви хотіли ще щось сказати?

Вона більше не мала сили продовжувати цю розмову.

— Ні, — похитала головою жінка. — Але… не оцінюй його надто суворо. Адріан справді ще дітвак. He’s just a kid. Ти ж знаєш, що хлопці зазвичай менш зрілі, ніж дівчата.

— Авжеж.

— Обговоримо фінансовий бік справи, і я ще до тебе озвуся, — сказала тітка, а тоді швидко підвелася й вийшла, наче самій забракло сил на подальший діалог. Лінка крізь шибку дивилася, як та йде геть.

Дорота Коксфорд вийшла з кав’ярні, точніше, вибігла, неначе її хтось переслідував. Чорт, по fuck, ніхто її не попередив, що панночка на четвертому місяці! Вона ж думала, що це лише початок, а тут таке! Адже дівчина народить… через скільки? Через п’ять місяців? Коли Дорота побачила цей знімок, повернулися спогади. Вона не народила дитину. Прийняла інше рішення. Ніколи про це не шкодувала, бо вже тоді знала, що свобода важливіша, ніж кохання. Почуття провини її ніколи не мучило. Вона не підходила для того, щоб виховувати дитину, тим більше, що їй теж довелося б стати самотньою матір’ю. Дорота не хотіла дитини й уважала, що має на це право. Вона й далі так уважала, але емоції її не полишали. Побачила цей знімок, і подумала, що в її дитини не було шансів дорости навіть до кільканадцяти сантиметрів.

«Дурні сантименти, — майнуло в голові. — Звідки раптом виринули ці спогади?» — гримнула вона на себе подумки. У неї було чудове життя, і вона усвідомлювала, що якби тоді народила цю дитину, то все склалося б не так. Вона б не закінчила навчання, не стала відомою художницею, не виїхала б із Польщі. Мабуть, жила б зараз у якій-небудь багатоповерхівці, може, навіть мала б онуків. Дорота знала, що таке життя, інше життя було б жахливим, але вона часом озивалася в ній. Ота дитина, яка так і не народилася.

«А вона хоче народити, то й добре, нехай народжує. Зрештою, це її вибір», — подумала Дорота. У кожного він свій.

Після розмови з Адріановою тіткою Лінка розхвилювалася. Їй удалося вийти з кав’ярні, якимсь дивом нічого не загубити дорогою й дійти додому. Там вона лягла на ліжко й подумала, що найдужче потребує спокою. Їй багато чого треба було обміркувати. По-перше, що й коли сказати в школі. Одна справа — вчителі й директор, інша — її клас. Адже колись вони мусять довідатися. Вагітність уже доводилося маскувати вільним вбранням, але ж не можна цього робити без кінця. Треба дізнатися, чи зможе вона складати іспити, чи коли виявиться, що вона чекає дитину, то її виключать зі школи? По-друге, треба пересилит себе й поговорити з мамою і Адамом. Не можна ж вічно ховати голову в пісок. Чи дозволять вони їй тут жити з дитиною? Де? Як усе буде? Та наразі вона була просто виснажена, їй страшенно хотілося спати. Останнім часом Лінка взагалі багато спала, але знала, що під час вагітності це нормально. Закуталася улюбленим бежевим коцом і за мить уже поринула в сон. Розбудив її сигнал есемески в месенджері.

Учора о 22.20 народився Бумчик, тобто Бруно. 2450, 50 см. Здоровий. Вітання! Рута.

Оце так! Лінка розхвилювалася. Отже, у Рути вже все позаду! Вдивлялася у фото крихітного малюка, загорнутого в пелюшки й ковдрочку. Чудовий! Лінка б радо подзвонила до Рути, але якось не годилося.

Руто! Вітаю!!! Як усе було? Бачу, що з іменем тобі вдалося!

Дякую! Це було жахливо, майже 24 години, але все позаду. А коли татко побачив, який це кошмар, то погодився з ім’ям без жодних заперечень.

Яка ж вона, мабуть, горда й щаслива, що дитина вже народилася! Лінка теж не могла дочекатися. Хоча від самої думки про 24-годинні пологи їй ставало зле. Та, зрештою, стільки жінок народжує і якось живе… Лінка всміхнулася. Ця новина її дуже втішила.

Жахлива Адріанова тітка більше не псувала їй настрою. Ех, якось воно буде. Подумає про це завтра. Або принаймні тоді, коли виспиться.

Єва Барська обернула ключа в замку й увійшла до помешкання. Нині Кая зі школи забирав Адам, а тоді віз його на якісь заняття з карате. Яке щастя. Матиме вільний вечір. Удома було тихо, Халінка, мабуть, досі не повернулася. Хоча… у передпокої стояли її кросівки! Єва раптом розхвилювалася й побігла до доньчиної кімнати. Було тихо, надто тихо! Штовхнула двері, та побачивши сплячу Лінку, відразу відчула полегшення. Так, тепер вона за неї боятиметься! Лише цієї миті Єва це усвідомила. Боятиметься, чи не станеться чогось поганого, з нею або з дитиною. Переживатиме, як вона, Лінка, дасть собі раду, чи не зламається…

Хвилюватиметься через її школу. Та найдужче… Єва подумала про пологи, про немовля, яке мало з’явитися на світі, і відчула раптовий страх. А що, коли щось не вийде? Відганяла похмурі думки, але нічого не могла вдіяти, вони однаково її переслідували. Таку вже мала психіку… Ще тоді, коли Лінка була малою, коли Єва помирилася з матір’ю (бодай якось), коли почала працювати над дисертацією — ще тоді вона була цілком нормальною. Тоді ще життя здавалося таким… стерпним.

Коли за нею зачинилися двері, Єва полегшено зітхнула. Вона поспішала на потяг до Варшави! Нині вперше мала взяти участь у семінарі для аспірантів. У повітрі відчувалося наближення зими. Повз проїжджав автомобіль, який оббризкав її грязюкою. Напередодні падав перший сніг, та від нього й сліду не залишилося. Тільки ця розквецяна каша… Єва глянула на свої нові чобітки зі світло-коричневої шкіри, які цими вихідними купив їй Кіт, аби дружина, як він висловився «мала в чому людям показатися». На щастя, досить було витерти їх хусточкою — і бруд зник. Учора вони ходили по крамницях з донею й це, звісно, закінчилося заспокоюванням дитини й прилюдним годуванням у кав’ярні. Боже, як добре було вийти кудись без малої! Єві так рідко випадала така нагода. Ну, та Халанці виповнилося лише кілька місяців… Однаково, те, що вдалося вирва тися з дому, Єва вважала успіхом. Кіт перестав через це сердитися, бо відколи погодився на її «примху», вона теж стала геть іншою. Сьогодні мала провести цілий день поза домом і повернутися лише пізно ввечері! Справжня подія!

«Ніхто не розповідає нам, коли ми хочемо дітей, — гірко подумала Єва, — що таким чином ми перетворюємося на в’язнів». А що, хіба ні? Навіть тепер, перед самою поїздкою, вона щодня зціджувала молоко й зберігала його в холодильнику. Звичайно, що її мати розцінила це як примху: «Тебе годували із пляшечки — і все було добре», — сказала вона, геть забувши, що то відбувалося колись. Дітей годували сумішшю, не вставали до них, коли ті плакали (щоб не звикали) і навіть у лікарнях підгодовували водою із цукром! Мати розповідала, що дитину, тобто її, Єву, приносили тільки погодувати, до того ж уважала, що так було значно краще! Тепер усе робили по-іншому. Лише грудне молоко, годування кожні дві-три години, недоспані ночі… Коли Єва нарешті сіла до потяга, то подумала, що подрімає. Адже вона повинна відпочити, мати ясний розум. Поїзд ще не встиг виїхати зі станції Краків-Центральний, а вона вже спала й прокинулася перед самою Варшавою, злякано подумавши, що в поїзді мала переглянути конспекти.

Вона трохи запізнилася, бо сіла не в той трамвай, а часу було замало, тож коли, долаючи по три сходинки, вибігла на четвертий поверх, розчервонілася й захекалася. Проте (хоч вона про це, звісно, не знала) її вроди це не применшувало.

— Доброго дня, мене звуть Єва Барська… — привіталася вона й хотіла вже тихенько сісти в куточку, та відразу побачила, що це було неможливо, бо групка аспірантів була нечисленною, і всі сиділи півколом.

— Сідай, — голосно відповів професор Печериця. Єва уявляла собі його трохи по-іншому. Їй здавалося, що через оксамитовий голос він виявиться високим, міцної будови чоловіком, тоді як він був низьким на зріст. Проте, і в цьому Єва переконалася дуже швидко, професор був наділений неабиякою харизмою.

— Єва Барська, — голосно проказав він. Занадто голосно. Єві захотілося сховатися під столом. — Надзвичайно обдарована студентка. Цікавиться переважно семантикою…

— I прагматикою, — тихо додала Єва.

— Саме так. Сьогодні, Євочко, ми обговорюємо праці Вежбицької. Прочитала?

— Я… У мене не було можливості. У нас… я цього не знайшла в бібліотеці.

Якраз тут Єва збрехала. У бібліотеці вона взагалі не була. Просто не мала часу туди вирватися. Крім того, зрозуміла, що це не обов’язково.

— Не хвилюйся, Євочко, це не обов’язково, хоча й дуже корисно. У вас мусить бути «Мова, культура, пізнання», бо ця книжка неодмінно є в кожному університеті. Сьогод ні я дам список літератури, ось він тут у мене, а ви собі зробите копії на перерві. Але про саму Вежбицьку ти чула?

— Так… — відповіла Єва, хоча це теж була неправда. Може, вона й чула десь це прізвище, але навіть не прига дувала, де саме.

— Анна Вежбицька — полька, але емігрувала із чолові ком до Австралії в сімдесятих. Я з нею познайомився кіль ка років тому під час конференції… — розповідав Печери ця. — Жіночці десь… років із шістдесят, та коли я з нею говорив, то це… неймовірна енергія. І жодних маразмів. Під час сніданку в готелі я до неї звернувся, бо хотів познайомитися, а закінчили ми розмову через дві години, об говорюючи мовні універсали… Це видатний науковець’. Вона написала… тисячі сторінок. Створила… А й справ ді, що створила Вежбицька?

— Природну семантичну метамову, — озвався високий брюнет.

— Добре. Уявіть собі: колись уважали, що найкраще мову описувати якимись абстрактними символами. Ігре ками, іксами, лямбдами та іншими. А вона сказала: ні, мову треба описувати словами тієї мови, якою ми говоримо, але це мають бути дуже прості слова. Такі, які є в кожній мові, і вони в них мають близькі значення. На приклад, я, ти, один, думати… Знаєте, як працювала Вежбицька? Спершу створила базу таких слів. Це було нелегко, бо мови дуже відрізняються. Тоді брала якесь слово й дивилася, як описати його значення за допомогою таких самих простих слів. А тоді простежувала, чи це слово в інших мовах можна описати за допомогою таких самих понять. Таким чином у неї вимальовувалися відмінності… Ось так можна було описати й слова, притаманні даній мові, але неперекладні…

Єва з насолодою потягнулася. Їй тут подобалося. Дуже. Під час перерви вона взяла всі матеріали, понад двісті сторінок, і побігла до ксерокса. За копії виклала, кругленьку суму, та ладна була заплатити будь-які гроші, тільки щоб опанувати це все. Наука її справді захоплювала.

На другій частині семінару одна з аспіранток представила план своєї дисертації, а всі слухали й обговорювали (хоча Єві досі здавалося, що знає вона замало, щоб брати в цьому участь). Потому Єва залишилася, аби поспілкуватися із професором.

— Пані Єво, я дуже радий, що ви наважилися, — сказав той. — Наразі прошу вас не думати про тему, воно само сформулюється, вам потрібно начитатися… Подумати. Зустрінемося наступного місяця. А в грудні конференція. У Закопаному. І я б хотів, аби ви приїхали…

— Але… У мене маленька дитина.

— Я знаю. Бачу, — він промовисто глянув на її блузку, де з'явилися дві мокрі плями від молока. — Я усвідомлюю, що це може бути нелегко. Але ви послухаєте різних людей, цікаві доповіді, лекції. І тема у вас «викристалізується». А взагалі ви теж повинні написати доповідь.

— Як? — злякалася Єва.

— Так, звичайно. Це обов'язково: раз на рік треба, написати коротку доповідь. Я вам допоможу. Може… Зрештою, перегляньте ці матеріали. І коли чимсь зацікавитеся, то повідомте мені. Із Кракова до Закопаного вам ближче, ніж нам, правда?

— Так.

Та чи погодиться Кіт? І мама? «Боже, я в’язень власного життя», — вкотре подумала Єва. Точно не востаннє.

Єва Барська, майже через двадцять років, заглибившись у спогади про власну молодість, почула тихе: «Мамо, мамо, що ти тут робиш?»

— Дивлюся на тебе, — відповіла. — Думаю собі про різні речі.

— Про що? — спитала Лінка.

— Ех, та ні про що. Нічого особливого, — відповіла вона. — А загалом… про дещо. Пригадала собі, як уперше читала праці Вежбицької. Це така мовознавець, професор, неймовірна жінка. Вона вигадала універсальну мову…

Лінка позіхнула.

— Але я бачу, що тобі це нецікаво.

— Ні, мамо, зовсім ні. Просто невідомо, чому я весь час так хочу спати. Здуріти можна.

— Знаю, я теж постійно хотіла спати. Це нормальної Воно минеться… десь посеред вагітності. А потім повернеться.

— Ага. Не дуже надихає.

— Та ні. Але не переймайся, колись минеться зовсім.

— Коли дитина піде в перший клас? — засміялася Лінка.

— Ага. Приблизно, — усміхнулася мама. — А що… що в школі?

— Усе добре. Тобто… Ніхто ще нічого не знає.

— Може, мені краще поговорити з директоркою?

— Може. Підемо разом? Краще після виставки.

— Виставки?

— Так, завтра відкривається наша виставка, я ж тобі казала? Класно, бо пані Юлія організувала справжню галерею. Близько, на вулиці Фоксаль. Наші роботи висітимуть у справжній галереї, уявляєш?

— Я дуже рада.

Вона й справді раділа. Бо знала, що означає робити те, у що вкладаєш душу. Розуміла, що таке пристрасть.

Галерея, у якій організували виставку учнів мистецького ліцею, була невеликою, але настроєвою. Дві зали — і все біле: стіни, підлога, меблі. А на стінах — їхні роботи. Усе помістилося, хоча й ніхто не знав, як це сталося, бо учасники виставки найчастіше представляли цикли, а не окремі фотографії. Лише Оскар здавався сумним, бо не брав у цьому участі. Та попри все, прийшов, ще й з мамою, яка потиснула Лінці руку і якось так глянула на неї… Лінці здалося, що погляд був занадто довгим. Лінка раділа. Не лише пишалася виставкою, але й просто тішилася, бо на її роботи прийшли подивитися всі рідні. Не тільки мама, Адам, Кай, Наталі й Каська, а навіть пан Антоній з пані Стасею. Лінка мала чим пишатися, а її роботи викликали зацікавлення. І певну… розгубленість.

— Але чому ти казала, що це аноректички? — спитав Адам. — Адже вони нормальні.

— Адаме, не дурій, — вибухнула сміхом її мама. — Вони і є нормальні. Це звичайні дівчата, дай спокій. Про це і йшлося. Вони змагаються із хворобою, але взагалі нормальні. Як і всі інші дівчата.

— Гаразд, здаюся, — відповів Адам. — Я анітрохи не знаюся на мистецтві.

— Вони круті, — оцінила Каська. — Слухай… ти маєш мені допомогти. Знаєш, що для портфоліо до Академії я мушу мати ще й фото? А я взагалі не знаю, з якого боку до цього підступитися…

— Звичайно, — відказала горда собою Лінка. — Авжеж. Можеш на мене розраховувати.

Пані Юлія принесла тацю із соком і поставила на білому столику. Поглядом відшукала Лінку.

— Халінко, — попрохала, — допоможи мені принести наступні, добре?

— Вона не може, — серйозно відповів Кай. — Їй не можна нічого носити. Бо вона матиме дитинку.

Запанувала тиша. Лінка подумала, що згорить від сорому, задушить Кая власними руками, вибухне, наче петарда, умре.

— Ox, — сказала пані Юлія. — Щирі вітання.

А тоді просто її обняла.

— Я… — пробурмотіла Лінка. — Мені не можна носити важкого. Але залюбки допоможу.

І пішла за пані Юлією до підсобного приміщення. Там упала на якийсь пуфик і закрила обличчя долонями.

— Ти що? Я справді тебе вітаю! Таке буває… Ти будеш мамою, і це чудово! — схвильовано мовила пані Юлія.

— І як мені тепер вийти? Усі це чули! — знервовано відповіла Лінка.

— Усе нормально. Ти — королева, не забувай. Вагітна жінка — завжди королева. Це матір, богиня родючості, думай, що хочеш. Якщо будеш гордою й пишатимешся собою — ніхто нічого тобі не скаже.

— Але я… я справді хвилююся.

— Це зрозуміло. Усе буде добре. Не ти перша й не ти остання народиш дитину такою юною. Школа тобі допоможе. Не забувай, що школа існує заради вас. Коли тобі народжувати?

— У лютому. Наприкінці лютого.

— Ну… отже, під час канікул або відразу після. Випускні в травні. Даси собі раду. Я тобі допоможу. А тепер — вище голову. Королева родючості, не забудь! Може, підведеш губи, — глянула на дівчину й витягла з торбинки помаду. — От тепер гаразд. Ходімо. Візьми тацю. Може, ти й вагітна, але ж не неповиосправна.

Лінці здавалося, що шлях із напоями від підсобки до зали — справдешня Голгофа. Хресна дорога. Йшла повільно, крок за кроком, не зводячи очей зі склянок на таці. Та коли вже не могла уникнути зустрічних поглядів — підвела голову. І побачила обличчя… може, трохи зніяковілі. Але загалом приязні. Принаймні більшість. Бо дехто, звісно, хихотів і перешіптувався. Обговорювали її.

— Оце лажа, правда? — запитала Наталія. — Вони не знали?

— Hi, — заперечила Лінка. — Усе через Кая.

— Ти могла сказати, щоб я мовчав, — озвався Кай, почувши розмову.

А й справді. Це вона винна, бо могла бодай припустити, що дитина не знатиме, що в таких випадках краще тримати язика на припоні.

— Не переймайся, — кинула Каська. — Узагалі, це добре, що довідалися отак випадково, га? Це тобі дозволить уникнути… ну… офіційного повідомлення.

Лінка глянула на Каську. Авжеж, сестра мала рацію. Вона про це не подумала, а Кася збагнула відразу. Тепер не треба буде нікому говорити, бо всі довідалися одночасно. Та й по всьому. Може, спершу було страшно, але тепер вона справді відчула полегшення. І тоді зустрілася поглядами з Оскаром, і злякалася.

Оскар стояв поруч, почервонілий, наче то йому мало бути соромно, якийсь такий… Підійшов до Лінки.

— Вітаю, — видушив він. — Ти нічого не казала.

— Та ні, — знизала плечима. — Це нелегко.

На щастя, з Оскаром вона завжди могла бути щирою. Ну, майже завжди.

— Я розумію, — відповів хлопець. — Чесно. Але… Можна, я…

Лінка глянула на нього. Про що це він? Хоча, здається, вона знала.

— Можна запитати… Де власне той твій, ну…?

— Адріан? — спокійно запитала Лінка.

— Так.

Лінка знову знизала плечима.

— Мабуть, речі пакує. Він їде до Лондона.

— Але… як це? — Оскар здавався збентеженим.

— Так це. Ми більше не разом.

Оскар виглядав так, наче його вдарив грім. Ніби от-от упаде. Попри все, Лінка всміхнулася.

— Ну, розслабся. Не переймайся так. Він не хотів… Розумієш. Не хотів такого приземного життя. От і… — тепер, попри вдавану веселість, удаване блазнювання, Лінка відчула, що за мить розридається. — Ходи, — потягнула Оскара за руку. — Допоможеш мені… принести сік. Добре?

Він кивнув головою й пішов за дівчиною. А вона сіла на тому самому пуфику, що й чверть години тому, і намагалася опанувати хвилювання.

— Який мудак! — горлав обурений Оскар. — Я просто повірити не можу! Хоча… Мені він ніколи не подобався. Раніше ти теж через нього настраждалася. Хіба ні? Так мені здавалося. Я бачив… Блін, блін, блін! Чувак отримав найкращу дівчину на світі — і щоб утнути таке?!

Лінці зробилося гаряче. Найкращу дівчину на світі? Він так про неї думав? Загалом, приємно…

— Оскаре, та вгамуйся. Я просто залетіла. Не можна людину примушувати… Людям треба давати… волю, — вона й сама не помітила, як заговорила фразами Адріанової тітки.

— Волю! — пирхнув Оскар. — Здається, він переплутав блядство й волю! А ти його не виправдовуй! Я б цього ніколи не зробив!

— Але так буває, — намагалася заспокоїти його Лінка, бо їй здавалося, що із хлопцем станеться якийсь напад. — Адже твій батько теж розлучився з мамою…

— Але не тоді, коли вона була вагітна… Блін! Не з вагітною! Я б тебе так ніколи не покинув! Навіть, якби ти… не знаю… погано до мене ставилась, навіть, якби я тебе не кохав, та будь-що, я б точно так не вчинив. Зрештою… я довго не міг батькові пробачити. От.

Лінка подумала про те, як Оскар повернувся додому, щоб рятувати матір. Що він добра людина. Поклала йому руку на плече.

— Знаю. Ти б точно такого не зробив.

Бо й справді. Колись вона думала, що й Адріан… Пригадала, як було, коли Руту покинув хлопець. Їй здавалося, що Адріан нізащо б такого не зробив. Зрештою, він навіть сам так тоді сказав. Та чи зробив Адріан у житті бодай одну-єдину річ так, як Оскар? Щось для когось, а не для себе? Чому вона була такою впевненою, що він би так не вчинив? Пхе! Яка наївність!

Доки Лінка й Оскар розмовляли в підсобці, більшість присутніх уже встигла забути про сенсаційну новину. Всі оглядали виставку. Вона дійсно справляла неабияке враження. Кожен взявся до теми по-своєму. Наприклад, Зуза вирішила, що фотографуватиме спортсменів. Ходила парком з фотоапаратом і питала бігунів, чи можна їх сфоткати. Більшість, довідавшись, що це для шкільного проекту, погоджувалася. Звісно, чоловіки всі, як один, хотіли похвалитися своєю фігурою. Зуза зробила три міні-серії, намагаючись упіймати їх у русі. Короткий період, широкий об’єктив… Результати були приголомшливі, особливо коли фотографії робили за різної погоди. Найкраще фото Зуза розташувала посередині: то не був незнайомий бігун, а той, хто завдяки цим фотографіям став для неї близькою людиною. Тепер він супроводжував її на виставці. І всі погоджувалися, що той хоча й був помітно старшим за дівчину, зате неймовірно вродливим. Метр дев’яносто суцільних м’язів, кучеряве волосся й засмагле, обвітрене обличчя. Зуза теж почала бігати, хоча спершу їй це не подобалося. Та згодом вона втягнулася, але спочатку бігала сама. Боялася, що коли Даніель побачить, як вона захекується через п’ять хвилин, то не захоче з нею зустрічатися. Хоча той дивився на неї так, що відразу ставало зрозуміло: це б йому точно не стало на заваді.

Наталія стояла біля Зузиних фото й пригадувала, як бігала минулого року, щоб схуднути. Тепер вона нічого не робила, навіть звичайної гімнастики. Але фотографії їй подобалися. Вона досі відчувала, як це прекрасно — мати контроль над собою, над своїм тілом. Зітхнула й подумала, що має займатися якимсь спортом. Тоді перейшла до наступних робіт. На цих фото видніли різні люди на пляжі. Їхні тіла… що ж, із тілами бігунів спільного тут було небагато. Цілковита протилежність. Жінки й чоловіки різного віку підставляли під сонце товсті, жирні, ледь обвислі й не надто спокусливі тіла.

Автор фото стояв поруч і спостерігав за реакцією Наталії. Точніше, щиро кажучи, спостерігав за нею самою. Він не знав цієї дівчини, але ще раніше здогадався, що це подруга Лінки, бо дівчата перемовлялися. Незнайомка була неймовірно гарною. Темне волосся, іспанська врода, струнка мов ланя, просто чудова. Азор подумав, що хотів би з нею заговорити. Досі в нього ніколи не виникало проблем, щоб познайомитися з дівчиною. До нього завжди всі липнули, мов мухи до меду. Власне, він міг вибирати. То чому тепер відчував, як червоніє? Дівчина рушила до наступних фото, а він — за нею, ніби їх єднала невидима нитка. От тільки скоротити цю нитку він чомусь боявся.

Дівчина дивилася на Лінчині роботи. Азор мусив сам собі зізнатися, що вони вийшли дуже вдалими. Передусім ідея. Фотографувати аноректичок так, мовби вони звичайні, нормальні. Це справді круто. Долоні, вуха, ступні… Очі… Загалом на фото складно було когось упізнати, бо роздивитися вдавалося небагато. Навіть очі сфотографовано наче за якимсь серпанком… Важко сказати, кому вони належать. Азор зітхнув. Треба наважитися, якщо він не хоче втратити шанс здобути щось нове. Він був би йолопом, адже може ніколи більше цю дівчину не зустріти! Підійшов до неї, зібравши всі сили. Блін, ніколи досі так не хвилювався, коли мав просто почати з дівчиною розмову.

— Привіт, — сказав. — Класна ідея, правда?

— Класна, — відповіла та.

— Ти Лінчина подруга?

— Так, — відповіла вона.

Блін, балакучою вона точно не була, щиро кажучи. Але й Азор не спромігся видати нічого розумного.

— Мої фото там поруч, — вказав пальцем на товстунів на пляжі.

— Дуже… кумедні, — відповіла дівчина. — Хоча…

— Що?

— Нічого, — знизала вона плечима. — А вони бодай знали, що ти їх фотографуєш?

— Ні, ти що. Вони б у житті не погодилися, — бовкнув він, і лише тоді прикусив язика.

— А хіба так можна?

— Ну, облич же не видно, — пояснив він. — Глянь, як я старався… Окуляри, газета… Або ззаду… Мабуть, їх не можна впізнати.

— Гадаю, — процідила дівчина, — що ти так старався не тому, щоб їх не можна було впізнати. А щоб вони не знали, що ти їх фотографуєш, хіба ні?

Блін. А вона розумна. «Розкусила мене», — подумав Азор. Але не дав себе збити з пантелику.

— Зрештою, так, як ці… дівчата. Ну, оті аноректички там. Теж не видно, хто це такі. А загалом, хто б міг подумати, правда? Вони такі гарні на тих фотках, а якби побачити їх без одягу, то зімліти можна…

Йому здалося, що він бовкнув щось не те, бо дівчина явно вразилася. Може, про те, що без одягу? Може, він зайшов задалеко?

— Ну, сорі, я мав на увазі… Ну, але ти ж розумієш. Ти точно таких бачила. Вони ж хворі. Виглядають як скелети.

І раптом перед ними наче з-під землі виросла Лінка. Лінка, котра, як виявилося, вагітна. Цікаво, де ж той її Адріан… Гм, виглядало все це дивно, але він не збирався втручатися. Незнайома дівчина легенько її обійняла.

— Тобі вже краще?

— Так. Усе вже позаду.

— Фотки бачила?

— Вони чудові, Лінко.

— Твоє фото якраз посередині.

Азор стояв віддалік, але розчув. І відвернувся, аби та не помітила, що він підслуховував. Серце йому закалатало. Її фото? Посередині? Невже це… Але ж вона не була ніякою аноректичкою! Нормальна дівчина! Азор боявся глянути в її бік, аби краще роздивитися. Пішов до вбиральні, хотів трохи охолонути. Умив обличчя холодною водою. За хвилину вийшов, але ні Лінки, ні тієї дівчини ніде не було. Власне, решта теж збиралася піти. Він ще ненадовго підійшов до Лінчиних фотографій. «Твоє фото якраз посередині», — лунало йому у вухах. Посередині було фото обличчя. Точніше, очей. Закритих якимсь серпанком. Але так, це були її очі. Роззирнувся довкола, чи ніхто не бачить, а тоді швидко зробив фото своїм телефоном. Удома роздивиться краще.

Адріан сам поїхав до аеропорту. Батько був на роботі, а відліт удень, якраз у робочий час. Витягнув з автобуса номер 175 велику валізу, у якій помістилося все його життя… Зрештою, хіба це вперше? Він уже колись їздив так до Лондона, до тітки. Ще в ліцеї. Почав там навчання, але потім померла мама, і він повернувся. До батька, до колишнього життя, до школи. До Лінки. Яку він… Хлопець здригнувся. Так, це було. Пригода із Джил у Лондоні, усе це сталося лише раз, і виявилося йому зовсім непотрібним. А потому він віддалився від Лінки, тоді розповів їй, що сталося. І ця шкільна екскурсія. Аварія, під час якої найдужче постраждав якраз він. Адріан навіть не знав, як усе сталося: раптовий гуркіт, автобус перекинувся, а він лежав десь на узбіччі, ніби ганчір’яна лялька серед уламків скла. І її обличчя над ним. Сповнені кохання очі й німе прохання, аби він жив, жив і був з нею. Пробачення. Повернення. Вона йому пробачила на власну згубу, бо ж він саме таким і був. Уже тоді, із Джил… М’який, податний, мов пластилін. Віроломний. Він сам не розумів, чому поводиться так. Може, просто не вмів кохати. Може, це було не те. Після аварії в нього не залишилося жодного шраму. Але, може, Адріан сам став суцільним великим шрамом. Може, його таки щось зламало, навіть, якщо ніхто не знав, коли та як це сталося…

Став у довжелезній черзі на реєстрацію. Нарешті здав багаж і рушив до паспортного контролю. І раптом перед очима зринуло, як він тоді відлітав, два роки тому, і як уже майже був за гейтом, коли побачив Лінку, і вона бігла до нього, і кликала так голосно, що вся черга озирнулася й ледь не почала аплодувати. Вона мала мужність. Мала сили. Це вона вирішила сказати йому першою. Що кохає. А він зміг тільки повторити. Що з ним не так? Озирнувся, неначе сподіваючись, що й цього разу її побачить. Або від страху. А тоді зіщулився в собі, ніби тіло чітко показувало йому, що він на таке не здатний. І вмить Адріан зрозумів, що він саме зараз марнує свій останній шанс. Що якби він тепер повернувся, подзвонив до неї й сказав: «Привіт, Лінко, це я, той ідіот, який замалим не зробив найбільшу помилку у своєму житті. Який кохає тебе й буде з тобою та нашою дитиною». І тоді вона б йому пробачила. І все можна було виправити. От тільки… Він раптом пригадав собі зневажливий вираз її обличчя. Лінчина матір, яка дивилася на нього, мов на останнього покидька. Уявив собі, як вони разом живуть у нього або в неї, бо як інакше, адже власного житла в них немає. Або десь винаймають однокімнатну квартирку. Він муситиме піти на роботу, щоб на все заробити, а не вчитися. А тоді уявив себе на мосту Мілленіум, як іде, вільний від усього, з течкою для малюнків під пахвою. А тоді знову себе тут, як штовхає дитячий візок. Ні, він цього не хотів. Просто не хотів. Він був надто молодим, і ще до цього не доріс. Хоча й знав, що йому доведеться важко. Що муситиме жити із цим рішенням. Що він завжди буде найгіршою людиною на світі. Що не зробить зараз нічого, бо не хоче. Він не любить збочувати з обраного шляху, заперечувати власні рішення. Тому поклав у контейнер вийняті з рюкзака лептоп і телефон, у другий увіпхнув куртку, а тоді швидко пройшов крізь рамку.