На Мармурових скелях

11

Можна було б назвати й ще багато прикмет, що свідчили про занепад. Вони — як висипка на тілі: з’являється, зникає і знов повертається. Траплялися й щасливі дні, коли все, здавалося, було, як раніше.

Саме в цьому й полягало мистецтво старшого лісничого: він нагнітав страх малими дозами, які поступово збільшував, а все це з метою паралізувати опір. Роль, яку він відігравав у тому безладді, дуже тонко задуманому в його лісах, була ніби роллю охоронця ладу, бо тимчасом як його примітивніші агенти, що сиділи в спілках пастухів, роздмухували анархію, втаємничені пробиралися до державних закладів та магістратів, ба навіть до монастирів і здобували там славу сильних людей, здатних приборкати простолюд. Старший лісничий нагадував недоброго лікаря, який спершу залишає хворого на муки, щоб потім легше було намовити його на давно задуману операцію.

Певне, в магістратах були люди, що бачили ту гру наскрізь, але вони не мали сили стати їй на перешкоді. В Маріні віддавна тримали найманців, і, поки був лад, ті чужі загони служили добре. Тепер, коли порушення звичаїв докотилося до узбережжя, кожен найманець почав шукати вигоди, і Біденгорн, їхній ватажок, миттю набув неабиякої ваги. Навряд, щоб він дуже хотів допомагати міській владі міняти становище, таке вигідне для нього; навпаки, він почав удавати з себе неприступного, тримав свої загони біля себе, як гроші, покладені на відсотки. Він опосів із ними стару фортецю й жив у ній як у Бога за пазухою. Під склепінням великої башти він улаштував покій для учт і там, у затишку мурів, чаркував собі зі своїми підлеглими. Серед барвистого вітража на хрестовині вікна виднів його герб — два роги й підпис: «Друзі до нас, недруги повз нас!»

Біденгорнові, як багатьом із півночі, була властива грайлива облудність, що її часто недооцінюють. Уміло вдаючи зажуреного, він вислуховував тих, хто приходив до нього скаржитися, потім за чаркою палко обстоював лад і право, — проте ніхто не бачив, щоб він ставав збройно в їхній обороні. Водночас він підтримував стосунки не тільки зі спілками племен, а й з капітанами старшого лісничого, яким на кошт Маріни влаштовував розкішні учти. З тими лісовими капітанами він підклав громаді велику свиню. На словах завжди готовий допомогти Маріні, він передав капітанам та їхнім лісовим харцизякам нагляд за сільськими округами. Таким чином під маскою ладу запанував безоглядний страх. Спершу під рукою в капітанів було небагато людей, і діяли вони поодинці, як жандармерія. Це насамперед стосувалося ловців. Ми часто бачили, як вони нишпорили навколо нашого скиту і, на жаль, ще й підобідували в Лампузиній кухні,— лісова голота, як її змальовують у книжках, дрібні, з примруженими очима, довгими чорними бородами й подзьобаними обличчями; говорили вони злодійським жаргоном, що ввібрав у себе найгірше з усіх мов — був ніби зліплений з кривавого бруду.

Зброя в них була мізерна — сильця, тенета й вигнуті кинджали, що їх називали кривавими винарями, а ще ті ловці були обвішані різною дрібного звіриною. На наших Мармурових скелях вони робили засідки на великих перлистих ящірок і ловили їх давновідомим способом: тоненьким сильцем, зволоживши його перед тим слиною. Ми часто милувалися тими гарними, золотаво-зеленими з білими мерехтливими цятками тваринками, особливо як бачили їх серед чіпкого ожинового пагіння, що восени вкривало скелі. На їхні шкірки був великий попит серед французьких куртизанок, яких старий утримував при своїх дворах; а ще його дженджики й шибайголови замовляли собі з них пояси та гарні футляри. Тому тих чудових тваринок нещадно виловлювали й поводилися з ними вкрай жорстоко. Ті гицлі навіть не завдавали собі труду вбивати ящірок, а здирали шкіру з живих, потім скидали їх, уже страхітливо білих, до підніжжя скель, де вони конали в муках. У ницих серцях завжди жевріє глибока ненависть до краси.

Такі витівки браконьєрів були тільки приводом для шпигування за подвір’ями та будинками: ану ж у котромусь живі ще залишки волі. Тоді повторювалися бандитські вибрики, відомі вже з Кампаньї, і їхніх мешканців серед ночі забирали. Додому ніхто не повертався, а те, що люди пошепки розповідали нам про їхню долю, нагадувало облуплені ящірки, які ми знаходили біля скель, і серця наші огортав сум.

Потім з’явилися й лісники, яких часто бачили за роботою на покритих виноградниками узбіччях та пагорбах. Здавалося, що ті лісники перемірювали землю, бо вони закопували стовпи з рунічними написами й тваринними символами. Їхня поведінка на виноградниках вражала ще дужче, ніж сваволя ловців, бо вони ходили по віддавна обробленому полі, як по диких луках, не зважаючи ні на межі, ні на стежки. Не складали шани вони й святим образам. Вони вешталися по багатій країні, як по неосвоєній і неосвяченій пустелі.

Це все підказувало нам, чого ще можна було сподіватися від старого, який причаївся в глибині своїх лісів. Йому, який ненавидів плуга, збіжжя, виноградну лозу й одомашнених тварин і якому гидкі були відкрите поселення й відкрита людська душа, йшлося не про володіння таким достатком. Йому ставало радісно на серці аж тоді, коли на руїнах міст зеленіли мох і плющ, а під наїжаченими склепіннями соборів літали в місячному світлі кажани. Останні дерева з його лісу мали рости аж на берегах Маріни й полоскати своє коріння в її водах, а над їхніми верховіттями біла чапля мала зустрічатися з чорним лелекою, що летів із дубових гаїв на болота. Чорнозем виноградників мали рити дикі свині, а плесами монастирських ставків кружляти бобри, коли на смерканні туди йтимуть прихованими стежками на водопій великі череди диких звірів. А на узліссях, де вже дерева не могли пустити коріння в мочар, напровесні мали ширяти слукви, а пізно восени налітати на ягоди дрозди.