На Мармурових скелях

7

Старшого лісничого в нас віддавна знали як Старого Володаря Мавританії. Ми часто бачили його на конвентах і не одну ніч просиділи з ним за грою та за чаркою. Він належав до тих людей, яких мавританці вважали за великих панів і водночас сприймали їх як трохи смішних — десь так, як кавалерійський полк сприймав старого полковника, що подеколи наїздив до нього зі своїх маєтків. Він закарбувався в пам’яті хоча б тому, що його зелений, розшитий ясеновими листками фрак впадав у вічі.

Його вважали за страшенно багатого, і на святах, які він улаштовував у своєму міському домі, всього було надмір. Там за давнім звичаєм багато їли та багато пили, і дубові дошки великого грального столу вгиналися під коштовним тягарем. Ішла слава і про азійські учти, які він улаштовував для прибічників у своїй малій садибі. Я часто мав нагоду бачити його зблизька, і мене зворушувала атмосфера випробуваної часом влади, яку він приніс зі своїх лісів. Мене тоді майже не зачіпала його впертість, бо всі мавританці з плином часу стають негнучкі й простолінійні. Насамперед цю рису зраджує їхній погляд. Так і в очах старшого лісничого, особливо як він сміявся, світилася якась страхітлива зверхність. Вони були, як у старих п’яниць, червонясті, ніби по них війнуло полум’ям, а проте в них прозирала хитрість і водночас непохитна сила — ба навіть часом пиха. Нам тоді було приємно, що він близький до нас, — ми ж бо залежали від примх і столу сильних світу цього.

Пізніше я чув, як Ото, згадуючи мавританські часи, казав, що хибна думка тоді стає помилкою, коли людина вперто тримається її. Ці слова здаються мені особливо слушними, коли я згадую, в якому становищі ми опинилися, коли той орден почав затягати нас до себе. Бувають епохи занепаду, коли визначена наперед форма, в яку мало вкластися життя, втрачає свої чіткі обриси. Потрапивши в таку епоху, ми хитаємося на всі боки, як людина, що втратила рівновагу. Ми з тупої радості впадаємо в тупий смуток, і свідомість втрати, що ніколи не полишає нас, малює нам майбутнє і минуле привабливішим за теперішнє. Ми живемо в добі, що відійшла навіки, або в далеких утопіях, а хвилини тим часом спливають.

Усвідомивши цю ваду, ми прагнемо її позбутися. Ми тужимо за сучасністю, за дійсністю і ладні опинитися в кризі, у вогні та в небесних просторах, аби тільки уникнути нудьги. Як завжди, коли сумнів іде в парі з достатком, ми звертаємося до насильства, — і хіба це не вічний маятник, що жене стрілку вперед чи то вдень, чи вночі? Отже, ми починаємо мріяти про потугу і надпотугу та про сміливо накреслені форми, які в смертельній боротьбі життя з життям доведуть нас або до загибелі, або до тріумфу. І ми з задоволенням досліджуємо ті форми, як досліджують карби, що їх кислота лишає на темному дзеркалі вилощеного металу. За такої схильності стало неминучим наше зближення з мавританцями. Ввів нас туди Капітано, що придушив велике повстання в іберійських провінціях.

Хто знає історію таємних орденів, тому відомо, що обсяг їхньої діяльності важко переоцінити. Так само відомо, як рясно утворюються їхні розгалуження та колонії, тож коли хтось захотів би простежити їхні сліди, то швидко згубив би їх у лабіринті. Це стосувалося також мавританців. Особливо дивно було для новачка, коли в їхніх приміщеннях він бачив за мирною розмовою людей, що належали до угруповань, які смертельно ненавиділи одні одних. У їхніх провідників серед інших була й така мета: артистично залагоджувати справи цього світу. Владою, вимагали вони, треба користуватися без зайвих почуттів, спокійно і тверезо, як нею користуються боги, і відповідно з їхніх шкіл виходила порода людей з ясним, нічим не обмеженим розумом, завжди страшних. Байдуже, чи вони діяли серед тих, хто зчиняв заворушення, чи серед тих, хто запроваджував лад, — коли вони перемагали, то перемагали як мавританці, і горде «Semper victrix»[3] цього ордену стосувалося не його членів, а його провідників, доктрини. Орден не улягав часові та його бурхливій течії, і в його резиденціях та палацах земля ні в кого не хиталася під ногами.

Але ми залюбки бували там не тому, що хотіли натішитися спокоєм. Коли людина втрачає опору, нею починає керувати страх, і в його вирі вона кидається на всі боки. А в мавританців панувала непорушна тиша, наче в центрі циклону. Коли падаєш у прірву, мусиш бачити речі найчіткіше, як крізь найсильніші окуляри. Таке бачення, але без переляку, людина отримувала в атмосфері Мавританії, яка була наскрізь лиха. Саме коли панує страх, думка стає холодніша, а розум відсторонений. Під час катастроф панує гарний настрій, і з них сміються, як орендар грального дому з програшу клієнтів.

Тоді мені стало зрозуміло, що паніка, тінь якої завжди нависала над нашими великими містами, йде в парі зі сміливими пустощами небагатьох, що, мов орли, кружляють над глухим стражданням. Одного разу, коли ми пили з Капітано, він глянув у покритий крапельками вина келих і мрійливо сказав: «Найсмачніший келих шампанського був той, який нам простягали в машини тієї ночі, коли ми спалили вщент Загунт». І ми подумали: «Краще вже з цим чоловіком загинути, ніж жити з тими, хто зі страху намагається залізти в нору».

Та я ухилився від теми. У мавританців можна було навчитися ігор, що тішать іще розум, який ніщо вже не зв’язує і який стомився навіть жартувати. У них світ зменшувався до мапи, такої, як її гравіюють для аматорів маленьким циркулем та блискучими, приємними навіть на дотик інструментами. А тому здавалося дивним, що в цьому ясному, нічим не затьмареному, найабстрактнішому з усіх приміщенні очі натикалися на такі постаті, як старший лісничий. А проте завжди, коли вільний розум засновує собі твердиню, до нього приєднуються й автохтони, як змії сповзаються до вогнища. Вони віддавна вміють володарювати і бачать, що настала година відновлювати тиранію, думка про яку весь час жевріла в їхньому серці. Тоді у великому ордені виникають таємні ходи й льохи, а хто ними керує, не довідається жоден історик. І починається найвіртуозніша боротьба, що спалахує всередині влади, боротьба між образами й думками, між ідолами й духом.

У таких чварах не одному випадає дізнатися, звідки походять хитрощі на землі. Так сталося й зі мною, коли я, шукаючи Фортуніо, потрапив на мисливський терен старшого лісничого. Відтоді я знав, де пролягає межа пустощів, і намагався не заходити далі за темне узлісся бору, що його старший лісничий любив називати Тевтобурзьким лісом, — він узагалі був майстер ховати підступ під щиросердям.