На Мармурових скелях

21

Ранок ми провели в тривозі. Залишене авто стояло перед нашою брамою. За сніданком Лампуза дала нам записку від Філобіуса, з якої ми побачили, що він помітив наших гостей. Він просив, щоб ми намовили князя негайно завітати до монастиря; Лампуза, на лихо, не виконала вчасно доручення.

Опівдні прийшов старий Беловар і повідомив нам, що молодий князь із Бракемаром рано-вранці з’явилися в його садибі. Бракемар, дивлячись на якийсь помальований перґамен, розпитував його про деякі місця в лісах. Потім вони подалися далі, і старий послав назирці за ними вивідувача зі свого роду. В проміжку між Колючою Відногою та Гаєм Червогого Бика вони ввійшли до лісу.

Ця звістка налякала нас: могла статися біда. Ми б не боялися, коли б вони були пішли далі з Беловаровими челядниками та синами, як ми їм пропонували. Ми знали Бракемарову засаду: нема гіршої людини за того лісового можновладця, — а тому вважали, що вони можуть податися аж до розкішної садиби кривавого володаря, щоб поквитатися з ним. Але тоді попадуть у тенета диявольської сили, — ми здогадувалися, що вже Лампузина затримка записки отця Лампроза була пов’язана якоюсь ниткою з тими тенетами. Ми думали про долю Фортуніо, який усе-таки був людиною великих здібностей і довго вивчав ліси, перше ніж піти в них. То, певне, його мапа після багатьох кружних шляхів опинилася в Бракемара. Ми довго шукали її після смерті Фортуніо й довідалися, що на неї десь натрапили шукачі скарбів.

Двоє мрійників, непідготовані, без проводарів, пішли на очевидну небезпеку, як хтось іде на очевидну авантуру. Вони йшли, наче не двоє людей, а дві половини двох людей, — з одного боку Бракемар, для якого влада була чистою технікою і який завжди бачив лише маленьку частину речей і ніколи не бачив їхнього коріння, а з другого князь Зунмира, шляхетна душа, що знала справедливий лад, але схожа була на дитину, яка зважилася піти до лісу, де виють вовки. А проте здавалося, що отець Лампроз зміг би якимось глибинним способом змінити їх і з’єднати в одне, як це робилося з допомогою таїнства. Ми написали йому записку про те, що сталося, і послали з нею Еріо до монастиря святої Фальцифери.

Відколи князь із Бракемаром з’явилися в нас, ми були пригнічені, але бачили стан речей чіткіше, ніж досі. Ми відчували, що він досяг своєї кульмінації і що хід подій підхопить нас, як підхоплює людину бурхлива течія у вузькій ущелині. Ми вважали, що тепер настав час тримати напоготові магове дзеркало, й надумали засвітити ним світло, поки сонце ще стояло на небі. Ми піднялися до альтанки й способом, що його визначив маг, запалили кришталевим диском від небесного світила лампу. Зі святобливою радістю ми дивилися, як гасло синє полум’я, а тоді сховали дзеркало й лампу в заглибині, де стояли лари.

Ми ще тільки перевдягалися, коли повернувся Еріо з ченцевою відповіддю. Хлопець застав отця Лампроза за молитвою. Навіть не прочитавши нашої записки, чернець зразу ж дав Еріо листа. Так дають наказ, що, запечатаний, давно лежить напоготові.

Ми побачили, що того листа вперше підписано ім’ям Лампроз, а до підпису додано ще й відбиток герба з висловом: «Моє терпіння має причину». І вперше в ньому не мовилося про рослини: отець лише коротко просив мене розшукати князя й подбати про нього, а ще застерігав, щоб я не йшов до лісу без зброї.

Треба було швидко збиратися, і я, квапливо перекинувшися з Ото кількома словами, надяг стару, випробувану мисливську куртку, якій були не страшні жодні колючки. Правда, зі зброєю в нашому скиті справи були кепські. Лише над коминком висіла рушниця, з якою ходять на качок, але з прикороченим дулом. Ми часом користувалися нею під час своїх мандрів — стріляли рептилій, що були витривалі й мали тверду шкіру, а тому їх багато легше було вбити добрим шротом, ніж найкраще пущеною кулею. Коли мій погляд ковзнув по ній, мені пригадався мускусний запах, що струмує назустріч мисливцеві, як він у гарячій прибережній гущавині наближається до місця, де збираються великі ящірки. На ту пору, коли земля й вода в сутінках зливаються в одне, ми чіпляли на дуло срібну мушку. То була єдина річ у нашому домі, яку ми могли назвати зброєю; тому я почепив її на себе, а брат Ото повісив мені через плече велику шкіряну торбину, до накривки якої були прилаштовані ключки на вбитих птахів, а всередині пришита патронна стрічка.

У такому поспіху хапаєш перше, що трапиться під руку; та й отець Лампроз, загадуючи мені взяти з собою зброю, мабуть, вважав її більше ознакою того, що я людина вільна і приходжу до ворогів, як до друзів приходять із квітками. Добра шпага, що служила мені, коли я належав до пурпурових вершників, висіла далеко на півночі в батьківському домі; та я б і не взяв її в таку дорогу. Вона яскріла на сонці в запеклих битвах вершників, коли земля стугоніла під копитами, а груди роздималися від п’янкого почуття. Її я добував із піхов, коли ми, легенько погойдуючись у сідлах, переходили у чвал і починала бряжчати зброя, спершу тихо, тоді все дужче, а очі вже вибирали супротивника серед ворожого війська. На неї я покладався і в ті хвилини двобоїв, коли серед бурі пролітаєш на коні широкі долини й багато сідел бачиш уже порожніми. Тоді чимало ударів падало на чашку франкської рапіри та на держака шотландської шаблі,— але було чимало й таких, коли рука відчувала м’який опір голого тіла, якому шпага відбирала життя. Проте всі ті вояки, навіть вільні сини варварських народів, були шляхетні люди, що задля батьківщини підставляли груди залізу. І за кожного з них ми могли б під час учти підняти келих, як годиться між братами. Звитяжці цього світу в суперечках домовляються про межі, яких має сягати воля, і зброю, що її витягають із піхов проти таких супротивників, не вживають проти шкуродерів та їхньої челяді.

Я квапливо попрощався з братом Ото, а також із Еріо. Хлопець дивився на моє лаштування спокійно, нітрохи не хвилюючись, і я взяв це за добру ознаку. Нарешті ми зі старим пастухом вирушили в дорогу.