На Мармурових скелях

22

Уже почало смеркати, коли ми досягли Беловарового обійстя. Ще здалеку ми побачили, що воно стривожене: стайні були освітлені смолоскипами, ревла худоба, яку поспіхом кудись переганяли. Ми натрапили на гурт озброєних пастухів і довідалися, що решта їх іще не повернулася з далеких околиць Кампаньї, де вони мали сховану худобу. У садибі нас зустрів Зомбор, найстарший Беловарів син, здоровило з рудою бородою. В руках він тримав батога, на ремінець якого були поначіплювані олив’яні кульки. Зомбор розповів нам, що опівдні в лісі щось сталося: вони побачили там дим і почули галас. Потім із чагарів, що тяглися вздовж Колючої Відноги, вийшла ціла зграя «світляків» та мисливців і захопила череду, яку вони з батьком тримали там на хуторі. Правда, Зомбор на болотах відібрав у них назад частину здобичі, але під час сутички з ними виявив ще й гурт лісників, отже можна було чекати нападу. Тим часом розвідники помітили цілі загони й окремих лісових розбишак також в інших місцях, як от у чагарях під Гаєм Червоного Бика, ба навіть позад нас. Тож нам пощастило, що ми встигли дістатися до садиби, перше ніж нас відрізали від неї.

За таких обставин годі було сподіватися, що Беловар піде зі мною до лісу, — і справедливо, адже він найперше мав подбати про своє майно та про своїх людей. Та я ще й досі не оцінив як слід Беловара, не знав, на що він здатен задля друзів. Він зразу ж заприсягся, що цього дня не пустить мене самого ані кроку ступити до лісу, хай би навіть його дім, стайні та комори згоріли дощенту, й доручив Зомборові піклуватися про садибу. Почувши ці його слова, жінки, що вже виносили з дому коштовності, квапливо торкнулися руками дерева і, жалібно зойкаючи, обступили нас. Потім підійшла Беловарова мати й обмацала нас руками від голови до п’ят. На моєму правому плечі її пальці наткнулися на опір, але за другим разом вільно ковзнули по ньому. Та коли вона торкнулася синового чола, її охопив страх і вона затулила хусткою обличчя. Тоді молода Беловарова дружина кинулася йому на груди й пронизливо заголосила, як голосять по мертвих.

Але що були старому жіночі сльози, коли пахло сутичкою і коли в крові у нього вже шумувало п’янке почуття боротьби? Він обома руками відіпхнув усіх від себе, як плавець розтинає хвилю, і гучно покликав синів та челядь до бою, називаючи кожного на ім’я. Собі він відібрав лише невеликий загін, а решту передав Зомборові на оборону садиби. Проте старий відібрав лише тих, хто в родовій боротьбі вже вбив супротивника, — він, бувши в доброму гуморі, називав їх своїми півниками. Кожен мав на собі шкіряну куртку без рукавів, а в руках — незугарну зброю, яку споконвіку тримають у зброярнях господарі садиб на пасовиськах. Тієї хвилини на Беловаровому подвір’ї у світлі смолоскипів можна було побачити людей з галабардами, обушками й важкими таранами, з гострими сокирами, довбнями й найрізноманітнішими гострими гаками. Тією зброєю старий гадав полоскотати лісову галайстру, щоб у неї більше не свербіли руки на чуже добро.

Потім псарі повідчиняли клітки, в яких уже валували собаки — стрункі гончаки й важкі вовкодави. Тонке скавуління й дзявкіт перших зливалися з товстим гавкотом і гарчанням других. Собаки на чолі з великим шукачем Леонтодоном повискакували з кліток і заповнили подвір’я. Леонтодон підбіг до Беловара і, радісно повискуючи, став йому лапами на плечі, хоч який той був високий. Челядники напоїли собак і налили з шаплика, що стояв у різниці, на викладений каменем тік крові, щоб вони лизали її.

Собаки — і гончаки, й вовкодави — були гордістю старого, і, напевне, чималою мірою й через них мерзота з ялинників цими роками далеко обминала його землі. Для зграї легких собак він розводив прудких леврет, яких вільні араби тримають у своєму таборі і яких їхні жінки вигодовують своїми грудьми. На тілі тих собак кожен м’яз проступав так чітко, наче його оголив анатом, а рух так заполонював їх, що вони навіть уві сні раз по раз здригалися. З усіх бігунів на землі їх міг випередити хіба гепард, та й то лише на короткому відтинку. Вони гналися за здобиччю в парі, зрізуючи дуги, і ловили її за карк. Проте були й леврети-одинаки, що, схопивши здобич за шию, звалювали її на землю й тримали, поки надходив мисливець.

Для зграї важких собак старий плекав молоських догів, чудових, у ясно-жовту й чорну смужку тварин. Безстрашність цієї раси була ще й підсилена через схрещування кров’ю тибетських догів, яких на римських аренах випускали проти турів і левів. Порода виявлялася в їхній величині, в гордій поставі і в тому, як вони тримали хвоста. Майже всі ті собаки мали глибокі шрами на спині — пам’ятки про полювання на ведмедів, залишені ударами їхніх лап. Коли ведмідь виходив із хащів на луку, то мусив триматися узлісся, бо якщо ті собаки доганяли й спиняли його, то загризали на смерть, перше ніж мисливець устигав зняти з нього шкуру.

Собаки борюкалися, гарчали, качалися на внутрішньому подвір’ї, і з їхніх червоних пащ блискали страхітливі ікла. Палахкотіли смолоскипи, бряжчала зброя і лементували жінки, що гасали подвір’ям, наче розполохані голуби. Той гармидер тішив старого. Він правою рукою задоволено кудовчив бороду, а лівою гладив широкого кинджала в червоних піхвах, що висів на поясі. А ще він на ремінці, накинутому на зап’ясток, носив важку двосічну сокиру.

Потім челядники в шкіряних нарукавниках, що сягали до самих плечей, кинулися на собак і пов’язали їх міцним мотузом із коралини у два смики. Ми вийшли з брами з погашеними смолоскипами і, поминувши останні межі Беловарових земель, подалися до лісу.

Зійшов місяць, і в його сяйві я віддався думкам, що посідають нас, як ми йдемо в невідоме. Я пригадав чудові місячні години, коли ми їхали в авангарді наших загонів, а за нами в холодному світанку лунав хор молодих вершників. Наші серця билися так радісно, і всі скарби цього світу здавалися нам нічого не вартими порівняно з очікуваною втіхою короткого й почесного походу. Ох, як відрізнялися ті години від цієї ночі! Тепер у бляклому місячному світлі мерехтіла зброя, що скидалася на пазурі та роги страховиськ. Ми простували до лісів, заселених лемурами, де не існувало людських законів і правил, де нам не судилося здобути ніякої слави. Я з великою гіркотою відчував марноту честі й величі.

Але мене втішало те, що я вибрався до лісу не з любові до таємничих пригод, як першого разу, коли шукав Фортуніо, а задля доброї справи, та ще й на поклик людини високого, могутнього духу. І я поклав собі не піддаватися ані страхові, ані запалові.