На Мармурових скелях

15

Коли вогонь руїни на Мармурових скелях запалахкотів дужче, в нас ожили спогади про наші мавританські часи, і ми почали зважувати, чи не пригасити його дужою рукою. Співвідношення сил у Маріні утримувалося таке, що можна було невеликою потугою завдати першого удару, бо поки родові спілки боролися між собою, а Біденгорн зі своїми найманцями не знав, на яку ступити, у старшого лісничого було небагато людей.

Ми обмірковували, чи не влаштувати нам із Беловаром та його родом ловів на ловців і тих, що попадуться в нашу пастку, добре набити, а тоді повісити на роздоріжжі, щоб сказати своє слово телепням із лісових нетрів — іншої мови вони не розуміли. Почувши про наші плани, старий витяг широкого кинджала з піхов і, пестливо граючись ним, загадав нам, щоб ми вигострили залізні зуби в пастці й не давали псам їсти — хай, мовляв, так зголодніють, щоб, зачувши кров, аж землю замітали висолопленими червоними язиками. Тоді й ми відчули, як нас блискавкою пронизав поклик інстинкту.

Та потім, сидячи в бібліотеці або гербаріумі й докладніше обговорюючи цю справу, ми дедалі більше схилялися до думки, що треба чинити опір тільки силою духу. Після Альта Плани ми вже усвідомлювали — так нам здавалося, — що є зброя, сильніша за ту, яка ріже й коле, але часом, як діти, переносилися в ранній світ, де повновладно панує страх. Ми ще не знали цілковитої влади, дарованої людині.

З цього погляду стосунки з отцем Лампрозом були для нас неоціненні. Мабуть, ми й за потягом власного серця прийшли б до тієї думки, що колись привела нас назад до Маріни; а проте, щоб ми стали на ній, нам був посланий на допомогу хтось інший. Присутність доброго вчителя спонукала нас до того, чого, власне, ми й самі хотіли; завдяки отцеві Лампрозові ми стали самі собою. Той шляхетний образ промовляв до нашого серця, підказуючи нам, на що ми здатні.

Тепер для нас у Маріні почалася дивна пора. У країні розросталося зло, як грибниця в трухлявому дереві, а ми дедалі глибше поринали в містерію квіток, і їхні чашечки здавалися нам більшими й яскравішими, ніж звичайно. Та насамперед ми продовжили свою працю над мовою, бо для нас слово було чарівним мечем, перед блиском якого блякне влада тиранів. Слово, воля і дух — триєдині.

Можу сказати, що наші зусилля були недаремні. Не раз ми прокидалися вранці бадьорі й веселі, відчуваючи на язиці приємний смак, як людина при найкращому здоров’ї. Тоді нам легко було визначати рослини, і ми літали по своєму будинку, як на крилах, наче кожна комірчина в ньому була наладована якоюсь магнетичною енергією. В п’янкому натхненні ми ходили то на город, то назад до кімнат і час від часу клали на коминок свої нотатки.

Коли випадали такі дні, ми в обідню пору вибиралися на вершину Мармурових скель. Ішли зміїною стежкою, переступаючи через ієрогліфи списоносців, а далі підіймалися східцями в скелі, шо мерехтіли в сонячному промінні. Потім із найвищого гребеня хребта, що опівдні аж очі сліпив білим сяйвом, посилаючи його в далечінь, ми довго вдивлялися в країну перед собою, в кожний її виярок, у кожен перелісок, намагаючись знайти там порятунок для неї. Тоді нам ніби полуда спадала з очей, і нас осявало: таж порятунок — у величній незнищенності цього краю! Він житиме вічно, як живуть речі в поезії.

І нас поймало радісне усвідомлення того, що знищення не зачепить основ, що ілюзія руїни буде клубочитися на поверхні, мов пасма туману, які не витримують сонячного проміння. І приходив здогад, що коли б ми жили в тих незнищенних клітинах, то з кожної руйнівної фази виходили б, наче крізь відчинену браму, з однієї фортеці до іншої, ще кращої і міцнішої.

Брат Ото, коли ми стояли на вершині Мармурових скель, не раз казав, що в цьому й полягає сенс життя — повторювати творіння в минущому, як дитина в грі повторює батькову працю. В цьому й полягає сенс сіяння та зачаття, будівництва й ладу, мистецького та поетичного твору, що в них, мов у дзеркалі з різнобарвних скелець, яке швидко б’ється, прозирає великий твір.