На Мармурових скелях

28

Зайшовши до бібліотеки, я побачив, що книжки й перґамени там суворо впорядковані, як їх упорядковують, коли від’їздять у далеку подорож. На круглій таці були виставлені фігурки ларів, а біля них покладені квітки й поставлене вино та жертовна їжа. До того ж, бібліотека була святково прибрана й освітлена високими свічками лицаря Деодата. Я дивився на ту врочисту обставу, і мене сповнювало тепле відчуття домашнього затишку.

Поки я споглядав наслідки праці брата Ото, він сам вийшов із гербаріуму, лишивши двері відчиненими навстіж. Ми обнялися й почали розповідати один одному, як колись у перервах між боями, про свої пригоди. Коли Ото почув, як я знайшов князя, й побачив мою здобич, яку я вийняв із торби, обличчя його заклякло, — потім з очей у нього потекли сльози й він засвітився якимось дивовижним світлом. Ми змили вином, що стояло біля жертовної їжі, кров і смертний піт із князевої голови й поклали її у велику амфору з пелюстками білих лілей та ширазьких троянд. Потім Ото наповнив два келихи старим вином і, надливши богам їхню частку, ми випили його, а келихи розбили об цоколь коминка. Так ми відзначили прощання зі скитом і сумно вийшли з дому, що став затишним прихистком для нашого духовного життя і нашого братства. Але ж ми мусимо відходити з кожного місця, що давало нам прихисток на цій землі.

Залишивши своє майно, ми вийшли з двору й швидко подалися до гавані. Я тримав у руках поперед себе амфору, а брат Ото ховав на грудях дзеркало й лампу. Дійшовши до повороту, звідки відгалужувалася стежка до монастиря святої Фальцифери, що зникала серед пагорбів, ми зупинилися й ще раз глянули на свій дім. Він стояв у затінку Мармурових скель, з білими стінами й широким шиферним дахом, на якому тьмяно відбивалося палахкотіння далекої пожежі. Вздовж ясних стін тяглися темними смугами тераса й альтанка. Так будують у чудових долинах, по яких на південних узбіччях селиться наш народ.

Поки ми дивилися на скит, вікна його заяскріли і з фронтону високо, врівні з гребенем Мармурових скель, бухнуло полум’я. Кольором воно було схоже на пломінчик магової лампи — темно-синє, з позубленим, як чашечка у квітці терлича, верхом. Ми бачили, як вогонь пожирав плід багатьох років праці, і разом із будинком розпадався на порох наш твір. Але ми в цьому світі не можемо розраховувати на завершення своєї справи, і щасливий той, хто не надто боляче сприймає марноту своїх прагнень. У підвалинах кожного дому й кожного задуму закладена руїна, вічне живе в наших душах, а не в наших творах. Ця істина нам сяйнула в тому полум’ї, і його палахкотіння було не тільки грізне, а й веселе. Ми з новою силою швидко рушили вперед. Було ще темно, але з виноградників та прибережних лук уже вставала ранкова прохолода. Здавалося також, що заграва на обрії стала не така зловісна: займалася вранішня зоря.

З пагорба ми побачили, що монастир святої Марії Лунарії також був охоплений полум’ям. Вогонь здіймався вгору повз вежу, і золотий ріг достатку, що висів на фронтоні замість флюгера, розпікся до червоного. Скло у високому вікні з боку вівтаря вже розсипалося на друзки, і ми побачили в порожній рамі отця Лампроза. Позад нього пашів жар, як у вогняній печі. Ми підбігли до рову, що оточував монастир, і покликали його. Він був у ризах, а на обличчі в нього світилася усмішка, якої ми ще не знали, наче його застиглий вираз, що завжди лякав нас, розтав від вогню. Він немов прислухався, але не почув нашого поклику. Тоді я дістав із амфори князеву голову й високо підняв її у правій руці. Глянувши на неї, ми затремтіли: мокра від вина, вона облипла трояндовими пелюстками, і здавалося, що то була темно-червона блискуча оздоба.

Поки я тримав так у руці голову, нам упала в око ще одна річ, яка теж зворушила нас, — ми побачили в зеленавому відблиску пожежі променисту розетку, що вціліла ще в заокругленні віконної арки, і її форма виявилася дивовижно знайомою нам. Ми пригадали, що наче цей взірець проглядав у тому подорожникові, який нам колись показав був отець Лампроз у монастирському садку, — аж тепер відкрився прихований зв’язок між нею і тим, що ми тоді побачили.

Коли я підняв угору князеву голову, отець Лампроз поглянув на нас і повільно, чи то вітаючись, чи то звертаючись до неба, як при освяченні дарів, підніс руку, на якій заяскрів у світлі полум’я карнеол. Тим жестом він ніби дав знак страхітливій силі: ми побачили, як розетка розпалася на золоті іскри і на нього разом із віконною аркою та рогом достатку звалилася вежа, немов гора.