На Мармурових скелях

12

А ще старий лісничий не любив ані селянських садиб, ані житла поетів, ані будь-якого іншого місця, де панувала розумна праця. Харцизяки, яким так подобалося за кимось стежити та когось цькувати, всі, як один, від батька до сина, віддані старому, належали ще не до найостанніших мешканців його земель. Вони були досвідчені мисливці. А ті недолугі ловці, яких ми бачили біля Маріни, походили з дивних сіл, що їх старий утримував у глухих ялинниках.

Фортуніо, який найкраще знав володіння лісничого, розповідав, що то були скупчення старезних хиж зі стінами з глини, замішеної на рубаному очереті, і з стрімкими дахами, вкритими вибляклим мохом. Там жив, наче верховодки в печерах попід берегами, різний підозрілий люд, вільний, як пташки небесні. Навіть якщо той люд перебував десь у мандрах, у його лігвах та кублах завжди залишалося щось від нього, як у горшках, де товкли перець, завжди зберігався його пахучий дух.

У ті хащі і під час воєн, і в мирні часи втікали всі, кому загрожувало знищення, — гуни, татари, цигани, альбігійці й різноманітні єретичні секти. До них прилучалися втікачі від військової поліції або катової руки, рештки великих розбійницьких зграй із Польщі та пониззя Рейну й жінки, що їх вигнав за міську браму охоронець закону, бо вони заробляли собі на хліб тільки тим місцем, на якому сидять. Тут влаштовували свої відьомські кухні маги та чародії, що уникли вогнища; втаємничені, венеційці й алхіміки, вважали ці нікому невідомі села прихистками чаклунства. Я бачив у руках Фортуніо манускрипт рабина Ніліфера, що, вигнаний зі Смирни, у своїх мандрах загостив був і до цих лісів. З його твору було видно, що тут, ніби в каламутних болотах, береги яких опосіли щурі, відбивалася всесвітня історія. Тут був схований ключ до багатьох її темних шухляд; казали, що майстер Війон, коли його вигнали з Перуара, знайшов притулок у котромусь тутешньому лісовому кишлі,— в них раз у раз ховалися якісь підозрілі ватаги і кокільяри так само. Потім вони знов перебиралися до Бургундії, але це було для них постійне місце втечі.

Усе, що цим лісам діставалося від світу, вони повертали з верхом зі своїх нетрів. З них насамперед налазили ті нікчемні ловці, що бралися винищити в домі та в полі шкідників, і, як гадав Ніліфер, саме в цих місцях зник свистун із Гамельна з дітьми. З цими зграями з країни в країну розходилися грабунок і чвари. Але з тих лісів походили й витончені дурисвіти, які з’являлися з повозами й служниками і яких бачили навіть при князівських дворах. Так звідти в упорядкований світ вливався струмінь темної крові. Хоч би де стався злочин чи вбивство, виявлялося, що до нього був причетний хтось із тих ватаг; потім він прилучався до танцю, який вітер заводив із бідолахами, що висіли на шибеницях на горі ганьби.

Усі вони вважали старого за свого зверхника й цілували йому поли мисливської куртки або халяви чобіт, коли він сидів на коні. Старий же робив із ними, що хотів, і часом наказував відловлювати їх, як чикотнів, по кілька десятків, коли вони, здавалося, надто розплоджувались. А взагалі вони могли жити й порядкувати у своїх хащах, як їм на душу лягало.

Як патрон краю волоцюг старий мав велику, широко розгалужену, але приховану від стороннього ока владу й поза межами своїх лісів. Усюди, де будівля, яку спорудило людське суспільство, починала тріскатися, вона, мов купами грибів, обростала його кодлом. Вони діяли там, де челядь відмовлялася служити спадковим господарям дому, де на кораблі в бурю спалахував бунт, де на полі бою короля покидали напризволяще.

Лише старшого лісничого такі люди обслуговували добре. Коли він у своєму міському домі приймав мавританців, його оточував цілий гурт челяді — мисливці в зелених лівреях, лакеї в червоних фраках і чорних штанях по коліна, домашня служба і всілякі довірені особи. На таких святах трохи відчувався той затишок, що його старий полюбляв у своїх лісах: у просторій залі було тепло і ясно — не так, як від сонячного світла, а як від полум’я і від золота, що мерехтить у печерах.

Як у тиглях алхіміків із простацького жевріння вугілля зблискує діамант, так і в тих лісових кублах часто виростали жінки вишуканої вроди. Як і кожне в тих лісах, вони були власністю старого, і, кудись їдучи, він завжди возив їх із собою. Коли він гостив у своїх невеличких будинках перед брамами міст молодих мавританців і був у доброму гуморі, то, бувало, виставляв напоказ одалісок, як інші виставляють свої коштовності. Він наказував покликати їх до більярдної зали, де гості, добре попоївши, сходилися на імбирне пиво, і видавав їм там кулі для партії в більярд. Потім товариство дивилося на оголені жіночі тіла, що, схилившись над зеленим сукном, повільно вигиналися на всі боки, прибираючи різні пози, як того вимагала гра. З лісів доходили чутки, що там із цими жінками бувало ще й не таке, коли старий після довгого полювання на лисиць, лосів чи ведмедів бенкетував на оздобленому зброєю та рогами току, владно всівшись на замащеному закривавленими штаньми почесному місці.

Воднораз він, залагоджуючи у світі свої справунки, використовував таких жінок як найкращу принаду. Той, хто тягнеться до оманливих квіток, що виросли на болоті, підпадає під владу драговини; у свої мавританські часи ми бачили вже не одного, кому всміхалася велика доля і хто отак звівся ні на що, — бо в таких тенетах найперше заплутується високий розум.

Так був дібраний люд, що мав заселити край, коли б старий остаточно вже запанував над Маріною. Ворог спустошив би сади, замість шляхетних овочів родили б дурман, дикий мак і блекота. А замість тих, хто дарує вино і хліб, на цоколях звелися б чужі боги — як Діана, що в болотах виродилася в символ буйної плодючості й пишається обвислими, схожими на грона винограду, золотими грудьми, чи як страхітливі статуї, що жахають своїми пазурами, рогами та іклами й вимагають жертв, не гідних людини.