На Мармурових скелях

23

Ще поблизу садиби ми розділилися: наперед вислали розвідників, за ними йшла група зі смиком гончаків, а останнім — головний загін із важкими собаками. Місячне світло стало таке яскраве, що хоч і літери читай, тому кожен наш загін, поки ми ще йшли пасовиськом, було видно як на долоні. Але й ми бачили ліворуч від себе три високі тополі, як гострі списи, а спереду темну смугу Колючої Відноги, тож легко могли визначати напрямок. Ми йшли до вигину, де від лісу відходив серп Колючої Відноги.

Моє місце було поруч зі старим прихильником родової помсти коло смика легких псів, і звідти нам видно було тих, що йшли на чолі валки. Досягши смуги очерету й вільх, що відмежовувала від лісу мочар, ми побачили, як вони насторожено зупинилися, а тоді пірнули в прогалину між кущами. Тільки-но вони зникли в нас із-перед очей, як щось прикро заскреготіло й клацнуло, наче залізна паща, а тоді пролунав крик смертельно пораненої людини. Розвідники вискочили з кущів назад на луку, і ми поквапилися до них, щоб перехопити їх і довідатись, що сталося.

Прогалина, до якої були зайшли розвідники, заросла високим, по коліна, дроком та вересом, мінилася в місячному світлі. А посеред неї нам відкрилася страхітлива картина. Там на важкій залізній дузі капкана, немов якась дичина, був горілиць підвішений один із молодих Беловарових челядників. Ноги його ледь торкалися землі, а голова й руки звисали в траву. Ми підбігли до нього й побачили, що він спіймався в «пастку на бевзів», як старий Беловар називав важкі залізні капкани, що їх він сам ставив, прикривши гіллям та травою, на стежках, якими ходили люди. Гострий бік дуги розітнув челядникові груди; зразу було видно, що рятунку йому немає. Проте ми спільними зусиллями розтягли пружину, щоб визволити затиснене тіло. Добуваючи його з капкана, ми виявили, що дуга була обладнана немовби акулячими щелепами з гострими зубами з блакитної криці. Ми обережно стулили пащу, а тоді викопали яму й поховали мертвого.

Ми здогадувалися, що ворожі вивідувачі стежили за нами, і справді, ще мовчки стоячи з опущеною донизу зброєю навколо знівеченої жертви, почули шелестіння в поблизьких кущах, а потім гучний, глузливий сміх десь у темряві. Тепер мочар ожив, як оживає місцина, де спить вороння, коли його хтось потривожить. Зашурхотіло й затріщало соснове шиголля, зашелестіла під чиєюсь ходою трава вздовж темних канав, де старший лісничий тримав хижі для мисливців на качок. Водночас на мочарі знявся свист і безладний гамір, наче там товклася зграя щурів. Ми чули, як ті пройдисвіти вигуками підбадьорювали одні одних, як підбадьорюють себе, попавшись на слизькому, хлопчаки й каторжники, коли вони певні, що їх більшість. І справді, їх, видно, було багато більше, ніж нас, бо і зблизька, і здалека долинав їхній зухвалий спів. Біля самих нас галасувала ватага з Лапікусьєра, ми чули це з їхньої вимови. Вони чалапали по мочарі, вгрузаючи в ньому, і квакали, як жаби:

А з високих заростів зіноваті вінчикової, з очерету та з лози їм гучно відповідали їхні поплічники. Серед того гармидеру ми бачили, як над трясовиною танцювали зеленаві світляки й перелітали в інше місце наполохані водяні птахи.

Тим часом надійшов також головний загін зі смиком важких собак, і ми помітили: те, що челядники побачили й почули, налякало їх і вони ладні були відступити назад. Тоді старий Беловар вигукнув на повний голос:

— Гайда, хлопці, гайда! Та лісова підлота швидко підібгає хвоста! Тільки добре глядіть, щоб не втрапити в пастку!

І, не озираючись ні на кого, він рушив уперед. Леза його двосічної сокири поблискували в місячному світлі. Тепер і челядники подалися за ним, охоплені бажанням поквитатися з тими, в чиєму капкані сконав їхній побратим. Ми пробиралися крізь очерет та кущі невеличкими групами, обережно обмацуючи ногами землю. Так ми відшукували тверді помежів’я між болотами, на темних плесах яких мерехтіло листя жовтого латаття, і скрадалися повз присохлий рогіз із темними качалками, що пускали пух. Невдовзі ми почули зовсім близько від себе голоси, й повз наші скроні засвистіли кулі. Настав час челядникам нацьковувати собак: шерсть на них настовбурчилася, а очі заблищали, як жарини. Нарешті їх відпустили, і вони, радісно повискуючи, метнулися, мов білясті стріли, в темні зарості.

Беловар правду казав, що та потолоч не зможе опертися нам, — тільки-но собаки загавкали, як ми почули переляканий лемент, що швидко віддалявся в кущах. Собаки, валуючи, мчали за втікачами. Ми чимдуж кинулися назирці за ними й побачили по той бік чагарів невеличкий мочар, рівний, як тік. Саме до нього втікали розбишаки, а вже звідти, рятуючись від смертельної небезпеки, мчали до бору. Хоч бір був недалеко, добігти туди змогли тільки поодинокі з них, яких поминули собаки. А ті, на кого вони напали, мусили стояти на місці,— собаки кружляли навколо них, наче жовтаві омахи полум’я в царстві приречених на вічні муки, і люто скакали їм аж до облич. Подекуди втікачі попадали й лежали на землі, наче їм відібрало руки й ноги, бо собаки найменший їхній порух зустрічали гарчанням і тримали їх зубами за шию.

Тепер челядники відпустили важких собак і ті, валуючи, кинулися в темряву. Ми бачили, як вони наскакували на свої жертви й валили їх на землю, а тих, хто пробував опиратися, шарпали й дерли долі. За собаками йшли челядники й забивали повалених. Там, як у пеклі, не жаліли нікого. Вони нахилялися над забитими й кидали собакам те, що їм належало від упольованого. Потім на превелику силу знов пов’язали їх.

Ми стояли на мочарі, ніби в присінку темного бору. Старий Беловар був задоволений; він похвалив собак та челядників за добру працю, а цих останніх ще й почастував горілкою. Тоді заквапив їх іти далі, поки ті, кому пощастило втекти, не зворохобили мешканців лісу. А для цього загадав прорубати сокирами прохід у непролазних чагарях, що оточували ліс. Ми опинилися недалеко від того місця, де я побував з Ото, шукаючи булатку червону, тож тепер поклали собі найперше напасти на Ремінний Бліх.

Коли прохід став такий завширшки, як брама в клуні, ми запалили смолоскипи і, наче крізь темну пащу, вступили до бору.