Науково-практичний коментар Земельного кодексу України

Поняття "гарантії" (від французького "garantir" - поручатися, забезпечувати) у юридичній літературі розглядається як створення умов і надання таких юридичних засобів державою, за яких особа вільно і безперешкодно мала б можливість реалізувати закріплене за нею право[286].

Стаття 152. Способи захисту прав на земельні ділянки

1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захи­сту прав власності на землю.

2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

До частини першої. Вказівка на рівні умови захисту прав власності на землю є дублювання ч. 4 ст. 13 Конституції України, відповідно до якої "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Коментована норма продубльована також у ч. 2 ст. 318 та ч. 1 ст. 386 ЦК України.

Рівність умов захисту прав окрім викладених норм випливає і з норм ст.ст. 21, 55 Конституції України.

До частини другої. Коментована стаття наголошує на тому, що власники та землекористувачі користуються захистом не лише від порушень, пов'язаних із позбавленням права володіння (у цих випадках способом захисту традиційно вважається т.з. віндикаційний позов -. вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння - див. ст. 212 ЗКУ, а також ст.ст. 387, 388 ЦК України), а й від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (спосіб захисту - т.з. негаторний позов, вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності - див., окрім коментованої норми, ст. 391 ЦК України).

Слід наголосити, що фізична неможливість переміщення земельної ділянки у просторі унеможливлює, на нашу думку, фактичне позбавлення власника правомочності володіння земельною ділянкою. Навіть самовільне зайняття земельної ділянки слід розглядати лише як створення певних перешкод, обмеження для здійснення права власності (а отже - триваюче порушення, щодо якого не застосовуються строки позовної давності). Розрізняють фактичні обмеження ( наприклад, здійснення на земельній ділянці робіт, що унеможливлюють користування нею) та юридичні (незаконне прийняття рішень, що обмежують право власності).

Натомість, теоретично можливим є юридичне позбавлення власника або користувача володіння - наприклад, шляхом знищення або підробки правоустановчих документів (дер­жавних актів, договорів оренди тощо -див. ст.ст. 125, 126 ЗКУ та коментар до них).

До частини третьої.

До пункту "а". Визнання права можливе у разі виникнення спору щодо його належності між собою, що вважає право порушеним, та іншою, яка претендує на відповідний титул. Такий спосіб захисту прав може бути застосований при наявності спору про право. У протилежному разі має йтись про окреме провадження - встановлення фактів, що мають юридичне значення (глава 6 "Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення" ЦПК України).

До пункту "б". Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, є різновидом відновлення становища, що існувало до порушення права (псування, забруднення тощо), передбаченого ст. 16 ЦК України.

Щодо відновлення стану земельної ділянки див. ст. 166, 168 ЗКУ та коментар до цих статей.

До пункту "в". Визнання угоди (правочину за термінологією ЦК України) недійсною передбачає можливість повернення сторін у попередній стан (реституцію). Щодо визнання угод із земельними ділянками недійсними див. докладніше коментар до ч. 2 ст. 132, ст. 210 ЗКУ.

До пункту "г". Вимога захисту своїх прав шляхом визнання відповідного акту недійсним реалізується зацікавленим суб'єктом в судовому порядку шляхом звернення до суду.

Відповідно до ст. 17 КАС України спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності віднесені до компетенції адміністративних судів.

З іншого боку, за існуючою судовою практикою, у разі, якщо відповідний акт оспорюється третьою особою (тобто не тією особою, щодо якої прийнято рішення), спір розглядається за правилами цивільного або господарського процесу[287].

КСУ у своєму Рішенні від 01.04.2010 N 10-рп/2010 вказав, що при вирішенні питань місцевого значення (ч. 1 ст. 143 Конституції України), при вирішенні питань розпорядження землями територіальних громад (п. п. "а" - "г" ст. 12 ЗКУ) місцеві ради "діють як суб'єкти владних повноважень". Нарешті, положення п. 1 ч. 1 ст. 17 КАСУ "слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності".

На перший погляд, і справді, в усіх описаних нормах КСУ "побачив" здійснення місцевими радами владних повноважень. Водночас, звертає увагу на себе те, що при винесенні рішення Суд не використовував формулювань на зразок "виключно" або "лише". Саме рішення КСУ також залишає чимало простору для тлумачення, і за одним з можливих тлумачень місцеві ради в описаних ситуаціях можуть діяти як суб'єкти владних повноважень, але можуть виступати і в іншій ролі. Саме такий підхід видається єдино правильним, оскільки, вочевидь, і при "вирішенні питань місцевого значення", і при розпорядженні землями комунальної власності місцеві ради цілком можуть вступати у цивільні відносини, які повністю підпорядковуються принципу юридичної рівності сторін. Так, безглуздо було б оцінювати дії місцевої ради з точки зору принципів, закріплених у ч. 3 ст. 2 КАСУ, у випадку, коли йдеться про укладення договору оренди земельної ділянки.

Крім того, не менш важливо те, що при вирішенні питань, поставлених у конституційному поданні, КСУ ні прямо, ні опосередковано не тлумачив положень ЦПК та ГПК про підсудність. Тому навіть якщо стати на позицію, за якою в рішенні Конституційного Суду йдеться про те, що всі і будь-які земельні спори з органами місцевого самоврядування, які виникають при "вирішенні питань місцевого значення" або при розпорядженні землями комунальної власності, є публічно-правовим і потрапляють до підвідомчості адміністративних судів, застосування ч. 2 ст. 4 КАСУ ("юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення") призведе до висновку, що, наприклад, земельний спір за участю ради щодо укладення договору оренди землі з громадянином буде розглядатися загальним судом як спір цивільний в силу положень ст. 15 ЦПК.

Таким чином, "механічна" відмова загальних судів від своєї юрисдикції у земельних спорах за участю рад (а за аналогією - й інших органів), що "вирішують питання місцевого значення" або розпоряджаються комунальними чи державними землями, начебто на підставі рішення КСУ, була б великою помилкою. У кожному випадку слід застосовувати не лише ст. 17 КАСУ, а і положення ЦПК та ГПК про підвідомчість, і, виходячи із аналізу спірних правовідносин, визначати їх характер. В деяких випадках такі відносини будуть публічно-правовими, а в деяких - цивільними або господарськими.

Визнання рішень недійсними, або, іншими словами, визнання актів незаконними має тягнути їх недійсність, адже недійсним акт може бути визнаний лише з підстав його незаконності.

При вирішенні питання про незаконність, а отже, недійсність акту органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування слід виходити з того, що згадані органи та їх посадові особи відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України "зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України ".

Окрім визнання акту органу державної влади чи місцевого самоврядування недійсним особа може заявляти позов до суду про відшкодування заподіяної цим актом шкоди (див. коментар до п. "ґ" коментованої статті). Див також коментар до ст.ст. 155, 156 ЗКУ.

До пункту "ґ". Відповідно до ст. 611, 1166 ЦК України, відшкодуванню підлягають збитки, заподіяні суб'єктам як правопорушеннями у зв'язку із порушенням договірних зобов'язань, так і порушеннями, що випливають із деліктів.

Крім викладеного слід зауважити, що можливе також відшкодування шкоди, завданої правомірними діями (ч. 4 ст. 1166 ЦК України) - наприклад, вилученням (викупом) земель­них ділянок, встановленням обмежень щодо використання земельних ділянок тощо (див. ст. 156 ЗКУ та коментар до неї).

Порядок відшкодування збитків визначений ст. 611, 1166 ЦК України, ст. 157 ЗКУ, ПКМ "Про Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекори­стувачам" від 19.04.1993 №284, ПКМ "Про затвердження Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення при­родоохоронного законодавства" від 27.10.1997 №171.

До пункту "д". Наведений у коментованій нормі перелік способів захисту прав на землю є відкритим. Відтак, можливим є застосування ст. 16 ЦК України, у якій передбачені такі способи захисту цивільних прав (до яких належать і права на землю), як відновлення становища, що існувало до порушення права, припинення дій, що порушують право, при­судження до виконання обов'язку в натурі, компенсація моральної шкоди тощо.

Особливо слід відзначити, що у коментованій нормі не враховано право на самозахист, закріплене ст. 19 ЦК України як конкретизація ст. 55 Конституції України. "Самозахистом, є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням" (ст. 19 ЦК України).

Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку

1. Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

2. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

3. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

До частини першої. Ст. 41 Конституції України закріпила непорушність права приватної власності громадян. Примусове оплатне та безоплатне відчуження об'єктів права власності ( у нашому випадку земельних ділянок) допускається лише як виняток. Оскільки усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України), то зазначені гарантії, закономірно, мають поширюватись і на інших суб'єктів земельних правовідносин. На захист права власності від свавільного його припинення спрямовані також положення ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Згідно із ч. 5 ст. 41 Конституції України, "примусове оплатне відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Щодо випадків примусового оплатного відчуження земельних ділянок див. коментар до ст. 140, 143, 145-147, 150-151 ЗКУ.

Щодо примусового безоплатного вилучення (конфіскації) земельної ділянки, яка може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом, див. коментар до ст. 148 ЗКУ.

До частини другої. Як зазначалося вище, у коментарі до ч. 1 ст. 153 ЗКУ, засади викупу передбачені Конституцією України (ст. 41). детальніше щодо підстав та порядку припинення права власності на землю громадян та юридичних осіб внаслідок викупу див. ст. 146 ЗКУ та коментар до неї.

До частини третьої. Коментована норма опосередкована можливістю викупу земельної ділянки відповідно до ст. 146 ЗКУ і передбачає можливість захисту прав власника земельної ділянки від необгрунтованого її викупу шляхом розірвання чи визнання недійсним договору викупу у разі, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Договір може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо буде доведено, що земельна ділянка завідомо викупалася не з метою використання її для суспільних потреб, тобто, за термінологією ЦК України (ст. 230 ЦК України) - внаслідок обману. В інших випадках мова має йти про розірвання договору (див. ст.ст. 651-654 ЦК України).

І визнання договору недійсним, і розірвання договору дозволяє вимагати відшкодування заподіяних збитків (див. детальніше коментар до ст.ст. 156, 157 ЗКУ).

Стаття 154. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за по­рушення права власності на землю

1. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.

2. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпо­рядження земельною ділянкою.

До частини першої. "Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (ст. 19 Конституції України). У разі порушення даного конституційного принципу особа, природно, має право на захист свого порушеного права (див. коментар до ст. 152 ЗКУ), у т.ч. шляхом стягнення завданої шкоди (див. ч. 2 коментованої статті).

Забезпечення дії наведеної норми Конституції України та ч. 1 коментованої статті (що розвиває конституційні положення) здійснюється за допомогою норм кримінального та адміністративного законодавства. Зокрема, ст. 166-3 КУпАП встановлює відповідальність за дискримінацію підприємців органами влади і управління, ст. 364 КК України - кримінальну відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, ст. 206 - за протидію законній господарській діяльності тощо.

До частини другої. Відповідальність органів виконавчої влади та органи місцевого самоврядування за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою у вигляді відшкодування заподіяної їх діями шкоди передбачене ст. 152 ЗКУ (див коментар).

Відповідно до ст. 56 Конституції України, "кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування не лише матеріальної, а і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень ".

Коментована норма безпосередньо пов'язана із ст.ст. 1173-1175 ЦК України, якими передбачена можливість відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями або актами органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Особливістю даних норм є те, що шкода відшкодовується незалежно від вини відповідних органів, їх посадових та службових осіб.

Маємо також відзначити зв'язок коментованої норми зі ст.ст. 13,41 Конституції України, за якими ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним і усі суб'єкти права власності (в тому числі держава) рівні перед законом.

Стаття 155. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок

1. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

2. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

До частини першої. Див коментар до п. "г" ч. 3 ст. 152 ЗКУ.

До частини другої. Щодо порядку відшкодування збитків як способу захисту прав на земельні ділянки див. п. "г" ч. 3 ст. 152 ЗКУ. Маємо зазначити, що наявність коментованої норми не створює додаткової можливості для захисту земельних прав і є проявом дублювання норма­тивного матеріалу, адже норми земельного законодавства дозволяють вимагати відшкодування збитків на засадах рівності усіх суб'єктів земельних правовідносин від будь-якого суб'єкта, що порушив відповідне право. Додатково див. також коментар до ч. 2 ст. 154 ЗКУ.

Норми даної глави передбачають можливість відшкодування збитків, завданих як право­порушеннями, так і правомірними діями.

Стаття 156. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників;

ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан;

д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Стаття стосується відшкодування збитків як при вчиненні правопорушень (п. "в", "г", "ґ", "д" ч. 1 ст. 156), так і при вчиненні деяких правомірних дій, котрі можуть спричинити збитки (п. "а", "б", "д" ч. 1 ст. 156 ЗКУ).

Слід пам'ятати, що збитки, заподіяні неправомірними діями, відшкодовуються незалежно від того, чи підпадають вони під положення коментованої норми, на підставі загальних положень цивільного та господарського законодавства - див., зокрема, ст.ст. 1166-1194, 1209-1211 ЦК України, ст.ст. 224-229 ГК України.

Збитки ж, заподіяні правомірними діями, за загальним правилом (ч. 4 ст. 1166 ЦК України), відшкодовуються лише у випадках, передбачених законом. Коментована норма якраз і передбачає деякі такі випадки.

Збитками відповідно до ст. 22 ЦК України вважаються "втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також: витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) "; "доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) ".

Окрім викладеного, потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 69 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", якщо дії спричинили порушення норм законодавства про охорону навколишнього природного середовища, то така шкода "підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення".

Крім того, загальне правило цивільного законодавства про відшкодування шкоди "у повному обсязі" (ст. 1166 ЦК України) в екологічному законодавстві заміщається правилом про відшкодування шкоди "в розмірах, встановлених законодавством" (ч. 4 ст. 68 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища"). На реалізацію цієї норми Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України наказом №171 від 27.10.1997 затвердило Методику визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства. Згодом KM України ухвалив постанову "Про затвердження Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу" від 25.07.2007 №963.

Щодо порядку та розмірів відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам див. також ст. 157 ЗКУ та коментар до неї.

Стаття 157. Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

1. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

2. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

До частини першої. Коментована норма самостійного правового значення не має, оскільки в казуїстичній формі відтворює загальне правило цивільного законодавства - шкода (збитки) підлягає відшкодуванню "особою, яка її завдала" (ч. 1 ст. 1166 ЦК України).

Деякі аспекти застосування цивільної відповідальності за земельні правопорушення розглядаються у Роз'ясненні Вищого арбітражного суду України №02-5/743 від 27.06.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування" (зокрема, п. 11), а також Постанові Пленуму ВС України 16.04.2004 №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (п. 12 та ін.).

До частини другої. ПКМ від 19.04.1993 №284 "Про затвердження порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам", виданою на виконання коментованої норми, зокрема, передбачено визначення розміру збитків спеціальними комісіями. На наш погляд, встановлений постановою порядок стосується випадків правомірного заподіяння збитків, а також не перешкоджає безпосередньому зверненню зацікавлених осіб до суду.

Варто відзначити, що згадана вище постанова прийнята задовго до набуття чинності ЗКУ, а тому діє в частині, що не суперечить ЗКУ (п. З розділу IX "Прикінцеві положення" ЗКУ).

Розмір збитків, заподіяних внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття Ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу обчислюється за спеціальною методикою, затвердже­ною ПКМ "Про затвердження Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу" від 25.07.2007 №963.

KM України врегулював також порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди, завданої внаслідок забруднення земель хімічними речовинами, їх засмічення відходами. Порядок роз­рахунку розмірів таких збитків передбачено ПКМ "Про затвердження Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства" №171 від 27.10.97. Наведена методика застосовується "під час встановлення розмірів шкоди від забруднення (засмічення) земель будь-якого цільового призначення, що сталося внаслідок несанкціонованих (непередбачених проектами, дозволами) скидів (викидів) речовин, сполук і матеріалів, внаслідок порушення норм екологічної безпеки у разі зберігання, транспортування та проведення вантажно-розвантажувальних робіт, використання пестицидів і агрохімікатів, токсичних речовин, виробничих і побутових відходів; самовільного розміщення промислових, побутових та інших відходів"

Крім того, ПКМ від 17.12.2008 № 1098 "Про визначення розміру збитків, завданих унаслідок непроведення робіт з рекультивації порушених земель" передбачено стягнення відповідних збитків у розмірі відсотків, нарахованих на кошторисну вартість робіт з рекультивації, виходячи із облікової ставки НБУ.

Стаття 158. Органи, що вирішують земельні спори

1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самовряду­вання та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

2. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

3. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

4. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

5. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

До частини першої. Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України "правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються."

Проте, відповідно до ч. 1 ст. 158 ЗКУ, земельні спори вирішуються не лише (1) судом, а і (2) органами місцевого самоврядування та (3) виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Деякі вчені вказують на неконституційність даного положення. На їх думку, воно суперечить наведеній ст. 124 Конституції України, за якою правосуддя здійснюється виключно судом.

На нашу думку, суперечність у даному випадку відсутня. Слід відрізняти поняття "вирішення спору" та "правосуддя". Вважаємо, що ці поняття співвідносяться між собою як ціле і частина. Відмежувальною ознакою правосуддя є те, що при його здійсненні вирішення спору характеризується остаточністю і неможливістю оскарження прийнятого рішення до іншої системи органів.

З іншого боку, на наш погляд, норми ст. 158 ЗКУ, які дозволяють вирішувати земельні спори іншим органам, крім суду (а відповідно, і ст. 159-161 ЗКУ, які регламентують різні аспекти вирішення спорів цими органами), є декларативними і не мають практичного засто­сування. Практично всі спори, вирішення яких віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування та органів земельних ресурсів (ч.ч. 3 та 4 ст. 158 ЗКУ), підпадають під категорію спорів, вирішення яких ч. 2 цієї ж статті віднесено до виключної компетенції суду - спорів з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками.

До частини другої. Як відзначає О.С. Снідевич, "залежно від способу захисту земельних прав позивача позови у справах, що виникають із земельних правовідносин, поділяються на позови про визнання, про присудження та перетворюванні позови"[288].

Відповідно до ст. 125 Конституції України "система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації". Зміст цих принципів розкритий у ст. 18, 19 ЗУ "Про судоустрій".

Земельні спори розглядаються в порядку цивільного, господарського та адміністративного судочинства.

Процесуальний порядок вирішення спорів в порядку цивільного судочинства визначається Цивільним процесуальним кодексом України. На деякі особливості його застосування звертається увага у Постанові Пленуму ВС України від 16.04.2004 №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ".

Спори, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства, вирішуються відповідно до КАС України. Серед спорів, на які згідно із законом (ст. 17 КАС України) поширюється компетенція адміністративних судів, слід виділити насамперед (1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також (2) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

До першої групи спорів належать спори з приводу набуття в оренду, приватизації або придбання (в основному шляхом викупу) земельних ділянок державної власності. До другої групи належать насамперед спори щодо припинення права користування (у т. ч. оренди) земельними ділянками державної власності з підстав, встановлених законом.

Слід, проте, мати на увазі, що у практиці адміністративних судів намітилася тенденція, за якою не вважаються адміністративними спори, що виникають з приводу договорів оренди земельних ділянок державної власності, оскільки у відносинах, що випливають зі змісту відповідного договору "відсутні відносини влади і підпорядкування, ...а кожний суб'єкт такого договору виступає як рівний один до одного" (див., напр., ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14.02.2007 у справі №3/510350). Щодо проблем розме­жування адміністративних спорів із спорами, що розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства див. також коментар до п. "г" ч. 3 ст. 152 ЗКУ.

Існує думка, що спори, які виникають з приводу приватизації земельних ділянок, не є земельними, оскільки не пов'язані із порушенням права на конкретну земельну ділянку. Ця думка не знаходить підтримки у правовій доктрині України.

Земельні спори розглядаються також в порядку господарського судочинства. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, "підприємства, уста­нови, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також: для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням ". Ч. 2 тієї ж статті передбачає, що " у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також: звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. "

Насамперед, господарським судам підвідомчі спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів "та з інших підстав" (ст. 12 ГПК України). Це, зокрема, спори, пов'язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди земельних ділянок, спори щодо встановлення земельних сервітутів, спори про захист права власності та користування земельними ділянками тощо. Особливості вирішення таких спорів розглядаються у Роз'ясненні Вищого арбітражного суду України №02-5/743 від 27.06.2001 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування".

До частини третьої. Спори щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, вирішуються органами місцевого самоврядування. Дана норма має тлумачитись системно з урахуванням пп. 5 п. "б" ч. 1 ст. 33 ЗУ "Про місцеве самовря­дування в Україні", яким вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (див. також п. "й" ч. 1 ст. 12 3КУ). Існує практика делегування повноважень з розгляду земельних спорів місцевими радами органам виконавчої влади. Так, рішенням Запорізької міськради від 15.10.2003 N 43 "Про делегування повноважень Запорізької міської ради районним адміністраціям щодо вирішення спорів з приводу суміжного землекористування" повноваження були делеговані місцевим державним адміністраціям[289]. В деяких містах діють комісії міських рад по земельним спорам (наприклад, у Житомирі[290], Костополі[291]).

Аналізувати законність описаної вище практики делегування та створення комісій не вважаємо за доцільне, оскільки "вирішення спорів" органами місцевого самоврядування дуже важко назвати повноваженням. Будь-яке рішення органу місцевого самоврядування не є остаточним і не має механізму примусового виконання, за вирішенням спору до органів місцевого самоврядування зацікавлені особи звертаються хіба що тоді, коли бажають формалізувати наявність спору, усунути можливість закриття провадження в суді через недоведеність його існування.

Разом із цим, відповідно до пп. 5 п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виконкоми сільських, селищних, міських рад наділені делегованим повноваженням з "вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом". Формально таке положення не вступає в суперечність із коментованою нормою, оскільки виконавчий комітет ради створюється радою для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування і входить до системи місцевого самоврядування (ст. 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Практика йде, зокрема, по шляху створення різного роду комісій з вирішення земельних спорів при виконкомах рад. Останні своїм рішенням затверджують результати роботи таких комісій. Проте, зважаючи на вже згадану відсутність механізму примусового виконання таких рішень, і як наслідок, неможливість досягнення мети вирішення спору, створення такого роду додаткових структур видається невиправданим.

Поняття "спори... щодо меж земельних ділянок" не має чіткого змісту, і при бажанні конкретний спір може бути витлумачений і як суперечка щодо меж земельних ділянок, і як спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, що за формальними ознаками може бути предметом розгляду виключно у суді відповідно до ч. 2 ст. 158 ЗКУ. Крім того, повноваження з вирішення земельних спорів обласними, районними радами, передбачені ст. ст. 8, 10 ЗКУ, чинним законодавством не конкретизуються. Поняття "земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок ... " є невдалим, адже малися на увазі, вочевидь, не "спори в межах населених пунктів", а спори щодо "меж земельних ділянок, розташованих в межах населених пунктів". Традиційно невдалим є вживання у нормі терміна "громадяни", що обумовлює необхідність розширеного тлумачення норми (поширення її на інших фізичних осіб) тощо.

До частини четвертої. Можливість вирішення земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держкомземом України та його органами - див. ст. 15 ЗКУ та коментар до неї) є декларативною, як і положення попередньої частини, відповідні положення характеризуються низкою техніко-юридичних недоліків.

Зокрема, не йдеться про те, органи якого рівня мають право розглядати земельні спори. Не йдеться про це і у положеннях про територіальні органи земельних ресурсів, затвер­джених наказом Держкомзему України від 17.06.2008 №123. Аналогічно до попередньої частини, маємо висловити зауваження щодо сутності земельних спорів, вирішення яких має підпадати під дію коментованої норми. Існує ймовірність виникнення колізії із нормами ч. З та ч. 2 коментованої статті. В доповнення до цього можна стверджувати, що спори з приводу розташування обмежень у використанні земельних ділянок можуть вважатись спорами з приводу користування ними (відповідно до ч. 2 ст. 158 ЗКУ).

До частини п'ятої. Відповідно до ст. 124 Конституції України "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". Іншими словами, будь-яке рішення органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, прийняте відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 158 ЗКУ, не є остаточним і може бути пере­глянуте у суді.

Крім того, протлумачивши ст. 124 Конституції України, Конституційний Суд України у Рішенні по справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9.07.2002 №15-рп/2002 постановив, що "... право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист".

Таким чином, навіть при наявності можливостей відповідно до коментованої статті звернутись за вирішенням спору до органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади, особа не може бути обмежена у своєму праві звертатись безпосередньо до суду.

Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів

1. Земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.

2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

3. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

4. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.

5. Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття.

Загальна характеристика. Зазначимо, що в силу низки причин вирішення спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування не забезпечує дієвого захисту земельних прав (див. коментар до ч.ч. 3 та 4 ст. 158 ЗКУ). З огляду на це, практика вирішення спорів такими органами практично відсутня. Положення коментованої статті не мають практичного застосування.

До частини першої. Підставою для початку процедури вирішення земельного спору є подання належним чином оформленої заяви, у якій викладено сутність спору та вимоги заявника. Оскільки закон не містить спеціальних вимог до форми і змісту заяви, вона повинна відповідати загальним вимогам до звернення громадян (ст. 5 ЗУ "Про звернення громадян").

До частини другої. У коментованій нормі ЗКУ передбачив процесуальні норми порядку розгляду земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та орга­нами місцевого самоврядування. Зокрема, встановлений порядок повідомлення зацікавлених сторін про час і місце розгляду спору.

Разом із тим, норми коментованої частини ст. 159 не є настільки чіткими, як норми відповідно цивільного, господарського тощо процесуального закону. ЗКУ не визначає поняття "зацікавлені особи", відтак про їх коло можна лише здогадуватись. За логікою законодавця, втіленою в актах процесуального законодавства, до зацікавлених осіб варто відносини усіх тих, на чиї права та обов'язки може вплинути вирішення спору.

Завчасне повідомлення про розгляд справи, на нашу думку, має полягати у письмовому повідомленні з відміткою про вручення такого повідомлення зацікавленій особі. Дана позиція ґрунтується на тому, що ЗКУ пов'язує з повідомленням особи настання певних юридично значимих наслідків. Відтак факт повідомлення чи неповідомлення особи має бути належним чином зафіксованим. Завчасність повідомлення також є оціночним поняттям і має полягати у наданні особі розумного строку, необхідного для підготовки до вирішення спору та прибуття у місце його вирішення.

Коментована норма містить і деякі недоречності. Так, встановлено, що "у разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься"'. Закон не вказує, ким повинна бути дана "офіційна згода" на розгляд питання відповідним органом, і у чому має полягати офіційний характер згоди. Вважаємо, що закон слід розуміти так, що згода повинна бути однозначно виражена.

Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з "поважних причин". Поважність причини, очевидно, має визначатись на розсуд органу, уповноваженого роз­глядати спір, адже розкриття змісту такого поняття ЗКУ не містить.

До частини третьої. Формулювання коментованої норми передбачає можливість розгляду земельного спору і прийняття рішення при відсутності однієї із сторін без поважних причин при другій спробі розглянути спір, коли розгляд було відкладено через неявку сторони. Законодавець вживає не зовсім коректне словосполучення "при повторному розгляді земельного спору", адже процедура розгляду спору триває, і рішення не виносилося.

Може скластися уявлення про повторний розгляд як процедуру перегляду рішення, насправді ж це не так. Системний аналіз норм ст. 160 ЗКУ підтверджує викладений висновок.

До частини четвертої. Рішення за результатом розгляду земельного спору повинно містити вказівку на спосіб захисту порушеного права. Рішення також має визначати механізм поновлення порушеного права. На відміну від рішень суду, які можуть бути примусово виконані на підставі норм ЗУ "Про виконавче провадження" від 21.04.1999, рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування під дію даного закону не підпадають. Щодо виконання таких рішень див. ч. 2 ст. 161 ЗКУ.

Рішення має містити усі необхідні реквізити: результат дослідження доказів, обґрунтування та мотивацію прийнятого рішення, результат розгляду спору, спосіб реалізації постановленого рішення, повинно бути підписане та завірене належним чином тощо.

До частини п'ятої. Під "передачею" рішення розуміється, очевидно, його видача на руки зацікавленій особі в разі особистої явки або направлення поштою.

Стаття 160. Права і обов'язки сторін при розгляді земельних спорів

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

Загальна характеристика. Коментована стаття вміщена в главу "Вирішення земельних спорів". З назви, а так само зі змісту прямо не випливає, що яких процедур розгляду земельних спорів (судової, адміністративної чи обох) дана норма може бути застосована.

Логічно припустити, що вона стосується процедури розгляду земельних спорів орга­нами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування, оскільки ст.159 ЗКУ, що передує коментованій статті, присвячена розгляду спорів цими органами, і наступна ст. 161 також. Отже, система побудови глави свідчить на користь висловленого припущення. Крім того, права та обов'язки сторін у судовому процесі чітко (набагато чіткіше та детальніше, ніж у коментованій нормі) передбачені у спеціальному процесуальному законі (ст.ст. 27, 31 ЦПК України, ст.ст. 49, 51 КАС України, ст. 22 ГПК України), яким суд і буде керуватись відповідно до ст. 2 ЦПК України, ст. 5 КАС України, ст. 4 ГПК України, незважаючи на зміст норм ЗКУ з цього питання. Відтак щодо судового розгляду земельних спорів наявність коментованої норми ніяк не впливає на реалізацію прав осіб, що беруть участь у судовому розгляді.

Стаття 161. Виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів

1. Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

2. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення.

3. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.

4. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

До частини першої. Коментована норма допускає негайний вступ у силу рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, тобто з моменту проголошення. З цього часу воно підлягає виконанню у спосіб, визначений в даному рішенні. Відповідно до ст. 73 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" рішення органів місцевого самоврядування, "прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об 'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також: громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території".

Конкретизацією коментованої норми є також положення п. 8 Положення про Державний комітет із земельних ресурсів України, затвердженого ПКМ від 19.03.2008 №224, який встановлює, що "у випадках, передбачених законодавством, рішення Цержкомзему є обов'язкові для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності і громадянами ".

Призупинення виконання рішення, передбачене коментованою статтею, на наш погляд, повинно мати місце з моменту порушення судом провадження у справі у встановленому процесуальним законом порядку (ст. 122 ЦПК України, ст. 107 КАС України, ст. 64 ГПК України). Сам факт надіслання позовної заяви до суду не має правового значення, оскільки позовна заява в подальшому може бути залишена без розгляду.

Закон не передбачає обов'язкового повідомлення судом органу, що виконує рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, про прийняту позовну заяву. Відтак, необхідність повідомлення з очевидністю лягає на зацікавлену особу - позивача.

До частини другої. Виконання рішення органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органу місцевого самоврядування щодо земельного спору здійснюється тим органом, який прийняв це рішення. Строк виконання має бути зазначений у рішенні відповідно до ч. 4 ст. 159 ЗКУ (див. коментар).

Що мається на увазі під виконанням рішення, із змісту закону незрозуміло. Механізму реалізації, як і практичного застосування, коментована норма на сьогодні не має.

До частини третьої. Рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції розв'язує питання щодо розташування меж земельних ділянок, додержання громадянами правил добросусідства, розташування обмежень у використанні земель, земельних сервітутів тощо. Проте дані органи не уповноважені вирішувати питання про відшкодування збитків, заподіяних пору­шеннями земельних прав до відновлення останніх. З урахуванням цього, збитки (якщо вони мали місце) можуть бути відшкодовані у загальному порядку - судовому.

Втрати сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення норм земельного законодавства, що спричинили погіршення якості угідь внаслідок нега­тивного впливу та інших факторів, перелічених у ст. 207 ЗКУ, відшкодовуються незалежно від відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (див. ст.ст. 207-209 ЗКУ та коментар до них).

Підстави і порядок відшкодування збитків визначені ст.ст. 156, 157 ЗКУ (див. коментар до цих статей).

На нашу думку, не зовсім виправданим є вживання у коментованій нормі сполучника "або", який вказує на альтернативність у відшкодуванні збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Оскільки ці поняття є відмінними і зумовлюють засто­сування пов'язаних з ними різних норм ЗКУ (ст.ст. 207, 208 та ст.ст. 156, 157 відповідно), то і можливість одночасного їх використання не виключається (див. додатково коментар до ч. 4 ст. 207 ЗКУ).

До частини четвертої. Коментовану норму слід розглядати в сукупності із ч. 1 ст. 161 ЗКУ, за якою оскарження рішення до суду автоматично призупиняє виконання оскарженого рішення.

В інших випадках (при оскарженні до вищого органу) призупинення виконання є правом вищестоящого органу.

Друга частина коментованої норми передбачає, що термін виконання може бути продовжений вищестоящим органом або судом. Законом не встановлено граничний строк виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування. Таким чином, єдиним випадком застосування даної норми вбачається ситуація, при якій у рішенні встановлено строк його виконання.