Подорож у безвихідь

X

Андрій відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Автобус трусило на ямах, гуркотів мотор, але в салоні було тепло. Приємний теплий дух ішов від мотора, і хотілося ще хоч кілька хвилин залишатися в такій блаженній позі. Але пальці відчували тонкий конверт, і від цього зростало хвилювання. Завадити йому прочитати листа могли будь-якої миті. Він розплющив очі і, розірвавши конверт, вийняв аркушик паперу.

Те, що його чекало, виявилося більшим, ніж просто розчарування. Андрій спересердя аж стиха вилаявся. З білого паперу на нього дивилися якісь каракулі, прочитати які було неможливо. Іспанської мови він не знав, але міг поручитися, що лист написаний саме нею. Втікача, що видерся щойно хтозна-звідки, чекав ще один несподіваний поворот і нові загадки. Це була якась чортівня. Чому іспанська? Звідки обидві дівчини могли її знати і чому використовували в листуванні? Іспанської не викладають у школах уже сто років! А може, це не іспанська, а португальська, адже вони схожі. Тоді це виглядало ще більшою дивиною. Висновок напрошувався сам по собі, і для цього не потрібні великі аналітичні здібності: лист так написаний для того, щоб його не зміг прочитати хтось інший. Андрій склав листа і сховав у кишеню. Автобус і далі трусило по горбатій дорозі з ямами. Прикро було усвідомлювати, що попереду його чекає лише невідомість.

Їдучи у цій старій колимазі, Андрій потроху заспокоювався. Села траплялися рідко, пасажирів сідало та виходило мало, і ніхто з них не звертав уваги на чоловіка з неголеним обличчям у задньому кутку салону. Андрій не знав, куди їде автобус, але питати в когось і привертати до себе увагу не хотілося. Доки автобус віддалявся від міста по розбитій ущент дорозі, напрямок руху повністю влаштовував пасажира. За вікном виднілися лише поля. Андрій вирішив від’їхати якнайдалі, вийти на останній зупинці і, нарешті, приступити до здійснення свого плану повернення додому, який вигадав учора, коли йшов по тому шкарадному селі дзвонити до своєї лікарні стосовно Ліни. Йому несподівано знову пригадалося схудле обличчя з білявим, спадаючим на щоки волоссям, ноги в чорних лосинах, чоловіча картата сорочка. Хто вона? Звідки знає іспанську й чому пише нею листи, які не повинен прочитати хтось інший, окрім високої блондинки з родимкою на плечі? Чому втікає від того, кому смерть давно підписала вирок? Що взагалі пов’язує її з цією сумнівною компанією?

Автобус їхав уже понад годину. Навіть при такій дорозі, навіть при такій швидкості Галютин мав залишитися вже щонайменше кілометрів сорок-п’ятдесят позаду. Це далеко. Ніхто не шукатиме його за півсотні кілометрів у цьому захолусті. Звичайно, той чоловік з вишневої іномарки, від якого Андрієві пощастило втекти, навідався до гаража і, знайшовши там свого кореша у непритомному стані, мабуть, відвіз його до лікарні. Напевно, відразу ж повідомив своїх спільників про те, що сталося. Можливо, тепер вони поновили свої пошуки. Ні, хлопці, пізно, він уже далеко. Безперечно, цей автобус, що їхав уже понад годину, рано чи пізно мав дістатися до якогось райцентру. А там можна бути спокійно сісти на поїзд, а якщо немає залізниці, то на інший автобус, міжміський, і — бувайте здорові. Несподівано в одному селі до автобуса сіло чимало людей, а в наступному набилося вщерть. Андрія затисли в куток якісь бабці з клумаками. Люди стояли у проходах, наче оселедці, сварячись та штовхаючись, розпихаючи сумки та торби куди вдасться. Андрій зрозумів, що подорож у цьому автобусі скоро скінчиться.

Невдовзі автобус таки заїхав у місто й зупинився на вулиці. Півтори години! Що ж, це його обнадіювало. Виходили всі. Андрій не хотів виходити останнім, зважаючи, що у такому випадку його обов’язково запам’ятає водій, тому обережно протиснувся біля якоїсь бабусі і вийшов разом із натовпом. Тут, в іншому, досить великому місті йому нарешті вдалося відчути себе у відносній безпеці. Залишалося дістатися до вокзалу, і — як то кажуть — нах хаус. Добре було б по дорозі щось з’їсти, та й назву міста дізнатись не завадило б. Підійти до когось серед вулиці і спитати, що це за місто, він не наважувався. Тоді його вже точно б запам’ятали. А може, події останніх днів навчили його не ставити незнайомим людям дурних запитань. Не скажи він кілька днів тому в поїзді отого дурного «Що ви читаєте?», зараз би стояв, напевно, за операційним столом або писав історії хвороби. Ось так, слово — не горобець…

Андрій ішов вулицею, оглядаючи фасади будинків, вишукуючи на якомусь із них вивіску установи чи підприємства з назвою міста, коли несподівано натрапив на книжковий магазин. Магазин був великий і знаходився на першому поверсі сучасного п’ятиповерхового будинку. На будинку висіла табличка з назвою вулиці: Київська, 18.

Здоровезні скляні вітрини простягалися далеко в обидва боки від вхідних дверей. Рука автоматично намацала лист у кишені. Він рішуче завернув та увійшов до магазину. Там було чисто, охайно, просторі зали. Покупців обмаль. Симпатична продавщиця відділу, що розташовувався найближче, зміряла його байдужим, але дещо здивованим поглядом. Андрій уявив свій вигляд очима стороннього. Пані за прилавком виглядала дещо зарозумілою і недоступною. Та на нього однаково вже звернули увагу. Тому він підійшов і запитав її:

— Чи не можна у вас купити словника іспанської мови?

Вона глянула на нього іронічно і сказала, скрививши губи:

— Немає такого.

— А португальської?

Тепер уже вона подивилася на нього обурено. Звісно, перш ніж чіплятися до таких жінок, належало хоча б привести себе у пристойний вигляд.

— Тільки англійська та німецька, — сухо промовила вона.

— Вибачте, — сказав Андрій і вийшов з магазину, спиною відчуваючи її підозрілий погляд.

Яка дурість! Треба було йому отого словника! Тепер його вже точно запам’ятали, завдяки екзотичному вигляду та дивним запитанням. Наступним магазином виявився гастроном, що викликало неабияку радість. Увійшовши всередину, Андрій одразу пішов до молочного відділу. Схотілося холодного молока з пакета. Уже уявляв собі, як воно тамує спрагу і водночас голод. У хлібному на полицях лежали рум’яні булки та паляниці. Відділи розташовувалися поруч, і продавщиця була одна на обидва. Вона запитливо й водночас недовірливо зиркнула на пом’яту неголену фізіономію покупця.

— Дайте, будь ласка, два пакети молока…

Продавщиця витягла з вітрини й мовчки поставила на прилавок.

— Двісті грамів голландського сиру…

Вона зважила і, загорнувши, поклала перед ним.

— Дві булки з маком.

Вона відійшла і принесла дві булки.

— Ще щось?

Андрієві здалося, що він не переживе цих кілька хвилин, поки розрахується і вийде на вулицю.

— Дякую, більше нічого.

— Сім шістдесят.

Андрій розгорнув плаща, що так і висів складеним на руці. Після того, як він надірвав шов, нитки розпустилися ще більше, і дірка помітно збільшилась. Неприємні підозріння заворушилися в ньому, поки рука нишпорила між підкладкою та тканиною. Грошей не було! Ще вчора він виймав звідси десятку, коли купував у сільмазі банку консервів зі свинячим рилом на етикетці. Куди ж вони поділися? Йому стало гаряче. Це була катастрофа. Напевно, гроші вилетіли, коли він носив плащ на руці або плигав через ті плити поблизу гаража, або спав між трубами… Андрій продовжував нишпорити рукою по кишенях та за підкладкою вже без особливих сподівань. Везіння знову покинуло його. Чому було не витягти там, у сільмазі, всі гроші й не перекласти їх до кишені?

Чому?!

Із запаморочення його вивів голос продавщиці:

— Ви будете брати?

Авжеж, він би взяв із задоволенням. Вона перепитала вдруге, та цього разу в її голосі вже чулося неабияке роздратування:

— Мужчина, я питаю, ви будете платити й забирати те, що замовили?

Йому здалося, що булки пахнуть з полиць аж у центрі магазину, а запах молока проривається крізь поліетилен пакетів.

— Буду, — різко відповів він і додав: — Завтра.

— Ні, ну ви дивіться! — заголосила гладка продавщиця йому в спину. — П’ють із самого ранку, алкаші прокляті, а потім викидають тут коники. Я зараз міліцію…

Вийшовши з крамниці, Андрій побрів вулицею, роздумуючи, що ж тепер робити. Цей схиблений смертник залишив його практично без копійки в кишені, наче наперед розраховуючи, що так йому буде важче втекти. Але ж Андрій сам і довершив своє банкрутство: у кишені дзвеніло кілька мідяків.

Становище було безвихідним. Андрій відчував, як утома, помножена на багатогодинне нервове напруження, поступово охоплює його тіло. Під грудьми давно вже не те що скиміло — відчувався спастичний біль. Здавалося, зараз його шлунок почне сам себе перетравлювати. Авжеж, після тієї банки консервів минула майже доба. Наче скуйовджені цим станом, думки не слухалися, і йому ніяк не вдавалося зосередитися на тому, що ж робити далі, де взяти кілька гривень на квиток додому або як дістатися туди без них.

Біля тротуару на протилежному боці вулиці зупинилася машина швидкої допомоги. Вайлувата, ще не стара жіночка в пожмаканому білому халаті — напевно, фельдшер, — вийшовши з машини, прикрила за собою дверцята й попрямувала через вулицю до кіоска з морозивом. Відразу ж Андрієві уявилося, як приємна холодна та солодка маса стікає у шлунок, тамуючи цей тупий біль, про який краще не думати. Ні, ці останні копійки він витратить на телефонний дзвінок додому. Швидше звідси зникнути, аби не бачити цього кіоску.

Андрій зробив ще кілька кроків і зупинився, притулившись плечем до каштана, що ріс на тротуарі. Запах смажених котлет, вирвавшись із чийогось відчиненого вікна, довершив картину. Відчуття голоду стало просто нестерпним: у голові паморочилося, в очах темніло, ноги тремтіли.

Ідіотська ситуація. Видертися без перебільшення з обіймів смерті й не мати якихось кількадесят гривень, аби наїстися та купити квиток додому. Де взяти ці гроші? Попросити? У кого? Хто дасть бомжу тридцять-сорок гривень? Він і сам, зрозуміло, не дав би, якби до нього серед вулиці підійшов бурмило з отаким виглядом. Украсти? Тільки цього й бракувало.

А може, розшукати місцеву лікарню, зайти в хірургічне відділення. Так, мовляв, і так, виручайте, шановні колеги, така ситуація склалася. Позичте, мовляв, кільканадцять гривень, приїду — вишлю. Можливо, це й удалося б, але знову ж таки слід… Його слід тоді залишиться у цьому сусідньому від Галютина містечку. Адже для того, щоб переконати колег, доведеться телефонувати до власної лікарні на підтвердження факту свого існування або показати паспорт. Не виявилась би ця обставина фатальною.

Андрій відчув, як кора каштана шкребе лице, і здригнувся від несподіванки, коли його торкнули за лікоть. Він уже й забув про оту машину швидкої. Вайлувата фельдшерка стояла поруч із ним, тримаючи три морозива, на які важко було не дивитися.

— Вам що, погано? — запитала вона.

Андрій перехопив її погляд. Судячи з усього, вона була непогана жінка. Щось таке співчутливе все-таки проглядалося у її очах, що дивились підозріло й неприязно. Вештається, мов, тут усякий непотріб. Такий, за законом підлості, впаде, чого доброго, хвилин за п’ять після їхнього від’їзду, а потім ще й умре — і так трапляється! А потім скажуть, мовляв, «швидка» стояла тут і бачила, що людині погано, але ніхто не підійшов. Ще й накатають у якусь миршаву газетку про черстві душі в білих халатах… Усе це Андрій добре знав і читав зараз у погляді жінки. Він не ображався на неї. До того ж було в її очах і щось таке… Мабуть, тому й наважився на цей несподіваний крок.

— Колька вхопила… Болить дуже…

Симулювати особливо не доводилося, його обличчя й без того перекривляв біль, а рука мимоволі трималася за живіт.

— Оце з дому вийшов і прихопило…

Жінка в халаті продовжувала підозріло дивитися на непроханого пацієнта.

— А що у вас болить?

Андрій визначився миттєво: лікареві легше бути симулянтом, аніж будь-кому.

— Ось тут, — він показав на поперек. — І аж у живіт віддає, а ще нудить. Боюся, що зараз виблюю. Господи… Здоровий же з дому виходив!

А от уникнути професійної термінології виявилося доволі важко, і Андрій уважно стежив, аби не викликати підозри якимось розумним слівцем.

— А раніше такого з вами не бувало? — допитувалася фельдшерка.

— Ні, ніколи… Перший раз отаке. Так ріже — збожеволіти можна.

Жінка в халаті зітхнула, повернулася до машини й махнула рукою. Шофер завів мотор, і машина під’їхала до них.

— Беремо хворого! — сказала вона водієві й до Андрія: — Сідайте назад. Можете лягти на ноші.

— Ні, дякую, — відповів Андрій. — Я не влежу. Місця собі не знаходжу…

«Швидка» рушила, а фельдшерка, не гаючи часу, на ходу розпитувала в пацієнта паспортні дані. Довелося назвати їй вигадані ім’я та прізвище. Назву вулиці на розі будинку він добре запам’ятав. Тепер це був його будинок. Поворот подій виявився досить-таки несподіваним, але…

Зараз його покладуть на ліжко, вколють якийсь платифілін або но-шпу, анальгін… Від цього зникнуть голодні спазми у шлунку, а там і вечеря. Напевно, до неї залишається дві-три години. А потім сон у теплі та ще й у ліжку до самого ранку. Якби не «швидка» на вулиці й ця фельдшерка зі своїм морозивом, така проста й водночас геніальна ідея не спала б йому на думку.

А поки лежатиме в лікарні, обов’язково щось мусить вигадати. Що не кажи, а ситому й виспаному думається ліпше. А йому конче потрібний перепочинок. Тому Андрій почувався майже щасливим, перекладаючи непомітно з кишені плаща до брюк копійки та паспорт із закладеним у нього листом, написаним іспанською чи португальською мовою.

Машина в’їхала на територію лікарні й загальмувала на майданчику біля триповерхового корпусу. Двері відчинилися. Навіть шлунок на цей час трохи заспокоївся, дошкуляла лише жахлива слабість у руках та ногах, яка свідчила про те, що вже давно пора приймати їжу. Напевно, у цій лікарні, як і в усіх інших, тепер хворим варили справжню баланду, яка навіть поруч не стояла з м’ясом або маслом. Та все ж краще, ніж нічого.

Те, що Андрій побачив наступної миті, вразило настільки, що ноги обм’якли, не втримавши тіло. Його не встигли підхопити, і тепер підводили зі сходів, тягнучи до дверей із синьою табличкою:

Перед тим, як його завели у двері, Андрію вдалося ще раз глянути на цю звичайнісіньку, як на будь-кого, табличку. Для нього ж це було наче цеглиною по голові. Усвідомити цей факт одразу було важко. Виходить, він досі в Галютині! Ще й де? У лікарні! Гіршим варіантом міг бути лише районний відділок міліції або, зрозуміло, велетенський гараж поблизу теплотраси. Отак — з вогню та в полум’я… Скоріш за все, це був якийсь приміський автобус, котрий зробив коло по найближчих селах і повернувся до міста. Мало було його долі систематичних знущань, то вона заходилася відверто глузувати з нього.

А що як той бритоголовий тип ще живий? Тоді він обов’язково має бути не де-небудь, а саме тут, у реанімації або травматології цієї лікарні. До нього можуть прийти відвідувачі — хтось із спільників. Можливо, він уже щось сказав, описав нападника. Хай там як, а ймовірність зустрітися з кимось, хто може впізнати його, саме тут ставала для Андрія найвищою.

Він миттєво забув про шлунок. Банальна синя табличка виявилася просто чудодійним лікувальним засобом. Що ж робити? Дременути звідси? І як? Схопитися з нош і кинутися навтіки? Божевілля. Тим більше куди?

За вікном санпропускника загуркотів мотор. До приймального під’їхав міліцейський «газик». Андрій відчув, як усередині все обривається й повзе донизу. Очі прикипіли до цієї машини і тих, хто з неї виходив. Але йому вже пропонували підвестися і кудись іти.

— Куди? — запаморочено запитав він.

— Нагору, до хірургії, — відповіла медсестра. — Там вас огляне лікар. Мабуть, туди й покладуть. Ходіть, відведу вас.

З «газика» люди у формі витягли якогось чолов’ягу й повели до дверей. Зараз п’яного заведуть сюди! Він схопився й мало не бігом пошкандибав коридором на неслухняних ногах.

У відділенні все було як і в інших лікарнях. Нічого особливого. Просто незвично перебувати тут у ролі хворого, от і здавалося, що в нього зараз має бути дивакуватий вигляд. Та найнеприємнішим було відчуття, що він знову лізе куди не слід.

Лікар, який увійшов, виглядав значно молодшим за нього і здавався дещо зарозумілим. Безперечно, він працював не більше двох-трьох років після інституту й зараз сам собі здавався якщо не професором, то принаймні битим вовком. По вдягнутій під халатом блакитній піжамі Андрій зрозумів, що він тут не випадково, це його чергування. На нігтях у лікаря полишалося щось біле, напевно, нещодавно йому довелося накладати гіпс.

Хірург зверхньо подивився на пацієнта й запитав, що його турбує.

— Біль ось тут, — Андрій показав на поперек зліва, — віддає аж у живіт. Нудило. Мочитися хочу, але не можу. Якось так нападами болить. Кручуся — місця собі не знаходжу.

Андрій методично викладав йому все, як на тарілочці, наче читав з підручника. Хвороба, на яку він так відверто натякав своєму молодшому колезі, не вимагала якихось складних та неприємних для хворого обстежень або маніпуляцій. Кілька аналізів, ін’єкцій і — лежи, відпочивай.

Саме так і сталося. У нього взяли на аналіз кров та сечу, зробили кілька уколів, після цього Андрій упав на ліжко, відчуваючи дику втому, а згодом і зменшення болю у шлунку, адже препарати, які йому ввели, швидко знімали і шлункові спазми. Про захворювання й перспективу видужання зарозумілий лікар повідомляти пацієнта не поспішав. Та уявивши себе на його місці, Андрій зрозумів, що, напевно, поводився б так само.

У палаті стояло шість ліжок. На чотирьох лежали хворі. Найближчий його сусід, худий, з мішками під очима, у майці, наминав батон з маслом, і Андрій, ще заходячи до палати, злякався, що його порожній шлунок від цієї картини знову почне щось виробляти. Інші хворі читали.

— Чуєш, друже, — впавши на ліжко, без будь-якого вступу звернувся Андрій до сусіда, — я щойно з запою вийшов. Три доби не їв нічого. Тільки-но вискочив до магазину за хлібом, мене й прихопило відразу. «Швидка» просто з вулиці забрала… На твій бутерброд дивитись боляче…

Той мовчки відтяв від батона великий шмат і, намастивши маслом, простяг ближньому, просто розчуливши його таким вчинком і подарувавши шанс дожити до вечері.

Двері палати були прочинені. По коридору повсякчас снували санітарки, медсестри, хворі. Одного разу промайнув черговий хірург. Андрій лежав і розмірковував.

Руки лікаря під час огляду були замащені гіпсом. Це хірургічне відділення. Якщо хірург накладає гіпс, то це означає, що він одночасно працює і як травматолог. У деяких лікарнях немає окремого травматологічного відділення, його об’єднують із хірургією. Якщо й тут так, то той тип з гаража може лежати десь поблизу, можливо, навіть через стінку. Якщо, звичайно, він живий. При згадці про нього завжди починало холонути в животі. А що як гіпс накладали саме йому? Руки цьому «каратистові» він точно потрощив, ніяких сумнівів. А що як він уже прийшов до тями?

Що робити? Повечеряти і вночі дременути звідси? Та куди можна втекти без копійки в кишені? Єдиний реальний варіант — зранку поснідати в палаті й чимраніше піти звідси, сподіваючись не зіткнутися десь на сходах із тим, хто міг би його впізнати. Відразу ж зателефонувати з вузла зв’язку додому до когось із колег і попросити, щоб терміново надіслали гроші. Скільки часу могла б зайняти така процедура? Цього Андрій просто не уявляв. Якщо гроші не вдасться отримати цього ж дня, то де ночувати? Повертатися до лікарні? Ні. Тоді де? Знову на трубах?

Та й сама ідея з дзвінком теж не була бездоганною. Чим довше товктися в центрі невеликого міста, тим більше шансів бути кимось упізнаним. Били його двоє, і «каратист» — один із них. Плюс той, що їхав у вишневій іномарці. «Каратиста» вже можна не рахувати. Отже — двоє. Додати ще довговолосого та білявку з будинку під антеною. Можливо, є й інші, невідомі Андрієві. Усі вони шукатимуть високого пожмаканого неголеного чоловіка середніх років у довгому сірому плащі. Отже, якщо ошиватися де не треба, шанси не розминутися з кимось із них доволі високі. До того ж отримати переказ — означає показати свій паспорт, залишити дані з нього навічно у відділенні зв’язку!

Як паскудно все складається! Чому він не здогадався свого часу перекласти гроші назад до кишені? Зараз би все було зовсім інакше.

А може, варто повернутися до свого найпершого задуму? Відійти якнайдалі від міста і десь на дорозі зловити попутку. Але хто зупиниться? Отакому під два метри? Ні, ночувати треба тут, виспатися, від’їстися. А там буде видно.

За півгодини справді дали вечерю. До їдальні Андрій, звичайно, не пішов. Попросив того ж сусіда принести їжу йому до палати, мовляв, погано себе почуває. Та щойно сусід вийшов, увійшла санітарка з тарілкою.

— Лежачі є? — запитала вона. — Хто буде їсти?

Андрій підняв руку, і тарілка опинилася в нього на тумбочці. Там же за п’ять хвилин здивований сусід поставив і другу. Це був молочний суп. Раніше вигляд і запах цієї популярної в лікарнях страви завжди викликав в Андрія легку нудоту, і лише зараз він зрозумів, наскільки був неправим. Вміст обох тарілок миттєво щез разом із хлібом. Сусід, якого добре годувала дружина, побачивши таку його спритність, приніс із їдальні ще кілька шматків хліба, до яких додав домашніх пиріжків. Якийсь час він мовчки спостерігав за цими проявами апетиту, а потім, зовсім приголомшений, запитав:

— Слухай, а як ти їси? Ти що, завжди так жереш, коли із запою виходиш?

Андрій тільки мовчки кивнув головою.

— А я не можу, — здивувався той. — Тиждень після цього не їм. Навіть дивитися на жратву не можу.

— А лікуватися пробував? — запитав Андрій.

— А… — той махнув рукою. — Пробував… На півроку тільки вистачає. А ти?

— Ще ні, — відповів Андрій, відчуваючи, що не настільки компетентний, аби обговорювати з алкоголіком такі теми. — Усе думав, що сам зможу…

Тепер по тілі розлилася страшенна втома. Андрій перевернувся на другий бік, укрився з головою ковдрою та заплющив очі. Була лише сьома година вечора.