Подорож у безвихідь

IV

Усе пішло по другому колу. Знову Андрій з Ігорем сиділи в ординаторській реанімаційного відділення, знову хмари диму під стелею. Знову в палаті через коридор, під’єднана до датчиків, лежала Андрієва нічна знайома, життя її було врятоване. Вона спала після наркозу. Зараз у неї нічого не боліло. Поки що.

А в Андрія було відчуття, ніби в хребет, десь нижче лопаток, засадили шило, і воно муляє й муляє, як не сядь, як не повернись.

— Ти ляж, — сказав Ігор, — і розслабся.

Андрій із задоволенням випростався на дивані. І хоч «шило» нікуди не зникло, це було блаженне відчуття. Ігор щось говорив, говорив, а потім…

Потім Андрій побачив свою колишню дружину. Яна казала щось дуже образливе, але він нічого не міг відповісти. І ще — вона виганяла Діка. Андрій просив, благав її не робити цього, але вона не зважала. Він хотів підвестися, щоб захистити свого улюбленця, але чомусь не міг. Чому? А-а-а, йому ж щойно зробили операцію. При кожному слові в нього виникав біль у грудях. І ось за Діком зачинилися двері. Але ж собака міг кинутися на Яну, загавкати, вкусити врешті-решт. Вона б злякалася й не виставила б його. Чому ж він цього не зробив? Андрій почув знадвору гуркіт автомобіля. Господи, чи це не гидеці? Може, вони схопили Діка?

— Яно!!! — він смикнувся підводитися і… вкритий холодним потом прокинувся на дивані в ординаторській реанімаційного відділення. Був ранок. У коридорі торохкотіла качалка. Чому каталка? Може, Ліна померла і її тіло везуть у морг? Він зірвався з дивана. Санітарка везла качалкою бікси для стерилізації матеріалу та інструментів. Ну, звичайно, його б розбудили… Отже, все гаразд? Він одягнув халат і побіг до палати.

Ліна лежала з розплющеними очима. Біля неї поралися сестра та санітарка. По той бік ліжка стояли Ігор і завідуючий хірургією. Ігор щось казав, а Варцаб’юк тільки мовчки кивав головою. Обидва разом повернулися до Андрія й рушили йому назустріч.

— Ну що ти тут, голубе, воюєш цілу ніч? — запитав Варцаб’юк, простягаючи йому руку. — Е-е-е… Він, я бачу, перекуняв години зо дві! Та ти тут зовсім по-панськи живеш! Поясни-но мені, як ця гарна молодиця потрапила сюди, бо що ти тут навоював, я вже приблизно знаю. А краще — ходімо до ординаторської. А взагалі знаєш що? Ти пороби тут усе, що належить, а як упораєшся, то зайдеш до мого кабінету. Я тільки оббіжу слабих і буду там.

— Ну а як вона вам зараз? — насилу прокліпавшись, запитав Андрій, ще не відійшовши від сну чи пак від того короткого забуття.

— А що, нічого, гарна дівчина. Правда, кажуть, ти вже встиг її зіпсувати?

Чорний гумор завідуючого здався Андрієві зовсім недоречним.

— Я маю на увазі її стан, як ви вважаєте?

— Ну що тобі сказати? Після клінічної смерті та торакотомії, як на мене, вона виглядає не конче погано, — Варцаб’юк говорив так, що могли чути лише вони з Ігорем, а потім повернувся до Ліни і підійшов до ліжка. — Оно ця молодиця питає нас, що то з нею трапилося, — тепер він говорив голосно, швидше для Ліни, аніж для решти присутніх, — і чого вона тут у такому стані. То я сказав, що їй зробили операцію. А докладніше — то ось ваш палатний лікар, він вам усе й пояснить.

І Варцаб’юк з Ігорем вийшли з палати, покинувши його, розгублено застиглого у дверях. Про що він зараз найбільше шкодував, то це про те, що не має змоги провалитися хтозна-куди. Примушуючи себе глянути Ліні в очі, Андрій підійшов і сів на стільчик біля її ліжка. Повернувши голову набік, вона дивилася на нього.

— Як ви себе почуваєте? — насилу проковтнувши клубок у горлі, спитав він.

— Болить… — дівчина ледве розтулила пересохлі та набряклі губи, — важко дихати…

Нічого дивного, так і повинно було бути. Переломи ребер з обох боків, операція на грудній клітці. І це все з його легкої руки! Він опустив у склянку з водою ложку з намотаним бинтом і змочив їй губи. Ліна ковтнула. Тоді Андрій підняв її голову, вона випила ковток води і застогнала.

— Вам дуже зле?

Це звучало щось на кшталт отого його «Що ви читаєте?» І навіщо він це спитав? Навіщо біля неї сів? Навіщо її побачив?

— Чому в мене все так болить? — вона знову застогнала. — Що зі мною?

Очі її заплющилися. Їй справді було зле.

— Вам зробили операцію, — сказав Андрій, — зараз усе добре. Небезпеки для вашого життя немає. Тепер ви мусите видужувати. Скоро все буде гаразд.

— А що зі мною було? — Її губи знову пересохли. — Яка операція?

Кожне слово давалося їй важко.

Амнезія? Андрій здригнувся від цієї думки. Можливо, під час клінічної смерті гіпоксія, незважаючи на все, що він робив, таки вразила мозок? Невже…

— А ви що, нічого не пам’ятаєте?

— Що я пам’ятаю? — вона замислилася.

— Що ви пам’ятаєте останнє? Як вас звати?

— Ліна… Я мала їхати до Іри поїздом… Я їхала…

— А далі?

Дівчина силкувалася згадати і не могла — він це бачив.

— А що було до цього, ви пам’ятаєте? Що було з вами вчора, позавчора, тиждень то…

Він не доказав. З нею щось відбулося. Андрій побачив, як зреагували її очі, як змінився погляд.

— Пам’ятаю, — відповіла вона, — все…

Ну слава Богу. Незначна амнезія, цілком закономірна у цьому випадку, повинна була скоро минути. І тоді вона згадає, хто винен у всіх її нещастях. Тим часом це виявилося навіть йому на руку, адже лікувати її далі було б украй незручно, знай хвора, хто цей лікар і яке має до неї відношення.

— А що зі мною сталося?

— Ви перенесли операцію на грудній клітці. У вас погано дихала ліва легеня. Але тепер усе гаразд. Ви скоро видужаєте, все обійдеться без наслідків. Не хвилюйтеся. Зараз вам зроблять укол, менше болітиме.

— А коли я вийду з лікарні?

— Гадаю, скоро, — відповів Андрій, — але днів з десять, напевно, доведеться побути тут.

Вона застогнала й заплющила очі.

— Що ж мені робити? — мовила ледь чутно, наче до себе.

— Нічого, все буде гаразд, — Андрій взяв її руку в свої, — тільки не хвилюйтеся. Ви скажете мені свої координати, я повідомлю ваших родичів, вони приїдуть до вас.

— Які там родичі… До чого тут родичі…

Ліна розплющила очі. Щось її непокоїло, це було видно.

— Щось негаразд? — запитав Андрій. — Якісь проблеми? Я спробую допомогти. Для вас зараз головне — заспокоїтися й не думати ні про що погане. Так ви швидше видужаєте.

— Я не можу… В мене болить…

Ліна повернула голову і подивилася йому в очі.

Він покликав сестру і, поки та готувала ін’єкцію, ще раз запитав Ліну, куди повідомити про неї.

— У мене нікого немає, — відповіла дівчина.

— Зовсім нікого? А як же сестра?

Андрій прикусив язика, та було пізно. Це вирвалося у нього автоматично. Можливо, зараз вона все пригадає…

Та її погляд продовжував висловлювати повне нерозуміння, і Андрій вирішив іти далі.

— Ну, та, що в Тюмені живе…

— У Тюмені?

— Та, котру покусав собака і їй робили щеплення проти сказу.

Щось промайнуло в затьмарених очах дівчини. Але ж хіба прочитаєш?

— А… Двоюрідна сестра… Вона далеко. Не треба. А звідки ви про неї знаєте? Я говорила щось таке? Марила?

Андрій ще раз змочив їй губи. Медсестра вже встигла зробити ін’єкцію і вийшла з палати.

— Усе, — сказав Андрій, — годі. Про родичів і про все інше. Доведеться тимчасово мені побути вашим родичем, якщо ви не заперечуєте.

А зараз вам потрібно відпочивати. Ви вже змучились. Зараз ви заснете, а коли прокинетеся, то почуватимете себе набагато краще.

Він ще раз торкнувся її руки і пішов з палати.

— Заждіть!

Андрій застиг у дверях наче вкопаний.

— Зачекайте, будь ласка, я вас прошу! — бідолашна ледве проковтнула після цих слів.

Андрій повернувся, дав їй напитися й сів поруч. Дівчина знову на мить заплющила очі, а коли розплющила, він прочитав у них якусь рішучість.

— Слухаю вас, що ви хотіли сказати?

— Я не знаю… Мені так не пощастило… Я не знаю, до кого звернутися, не знаю, що зі мною… Я боюся… — вона ставала якоюсь збудженою.

— Заспокойтеся, усе гаразд, — він знову взяв її руку в свої. — Розкажіть мені, що вас турбує. Не бійтеся, я спробую допомогти вам.

— А де я бачила вас раніше? — запитала вона.

— У поїзді. Ми з вами їхали разом, коли все це сталося.

— Нічого не пам’ятаю… І ви врятували мене?

— Можна сказати, що й так, проте я ваш боржник, тому… — Андрій затнувся, але в голові хворої все плуталося, навряд чи розуміла почуте.

— Я мала їхати до Іри, щось їй передати і не можу тепер цього зробити… — і з голосу, і з виразу обличчя було видно, що вона страждає. На очах виступили сльози.

— Ну-ну… Не треба плакати, я вас прошу! А де вона живе, ваша Іра?

— Вона живе зі мною в Києві, але поїхала до тітки.

— Куди? Скажіть мені адресу, я все влаштую.

— Я не знаю, — на неї не можна було дивитися без жалю.

— Як не знаєте? А куди ж ви тоді їхали?

— У Галютин.

— А де це?

— Дніпропетровська область.

— Дніпропетровська? Це ж чортзна-де! І ви з Києва їхали в Галютин через Волинь? Ще й приміським дизелем?

Тим часом ін’єкція, мабуть, почала діяти. Говорила Ліна на превелику силу. Треба дати їй заснути.

— Я їхала не з Києва, — сказала вона, — і адреси в Галютині не знаю. Я їхала її шукати.

— Ось що, — сказав Андрій. — Зараз ви заплющуєте очі і спите. Добре? А коли прокинетеся, ми відразу повернемося до цієї розмови.

Але вона не хотіла спати. Хитала головою і благала допомогти їй. Та Андрій і без того готовий був що завгодно для неї зробити.

— Добре, розповідайте, — сказав він. — Тільки коротко, лише найголовніше. У вас ще мало сил.

Вона випила ковток води.

— Що ви мали передати Ірі?

— Листа…

— І де той лист?

— У сумці, напевно… У мене була сумка? — тепер у голосі й очах уже не відчувалося тієї болісної напруги, але дихала вона важко, обличчя вкрилося потом.

Андрій, безперечно, ризикував, даючи їй зараз таке навантаження. Він дивився на це обличчя, і воно вже не здавалося йому ані цікавим, ані привабливим. Не залишилося нічого від того, що не давало йому спокою у поїзді, навіть сліду тих почуттів. Він уже не міг дивитися на неї як на жінку. Перед ним лежала важко хвора людина, а сам він був однією з причин її хвороби. І йому всією душею хотілося лише одного — щоб вона якнайшвидше зникла звідси, своїми, звичайно, ногами. Щоби більше з нею не зустрічатися і взагалі забути про весь цей жах. Та, мабуть, йому ніколи не вдасться позбутися тяжкого, гнітючого відчуття провини перед цією дівчиною.

— Це так важливо? — запитав він. — І так терміново? Ви впевнені?

Вона ствердно кивнула головою.

— Добре. Кажіть, як її там знайти?

— Я не знаю…

— Ну а як ви самі збиралися її шукати? Ви ж їхали туди?

Це виявилося для неї занадто. Вона не могла так довго думати й говорити.

— Тобто адреси ви не знаєте. Так?

Очі були заплющені. Вона кивнула головою.

— Добре. У Галютині живе її тітка. Так?

Вона знову кивнула, але цього разу її обличчя перекривило від болю.

— Як прізвище тітки, як звати?

— Не знаю… Тітка Настя — вона казала…

Розкішна інформація, нічого не скажеш.

— А ви колись були там?

Ледь помітне заперечливе хитання головою.

— А вона точно туди поїхала?

Ствердне кивання.

Андрій замовк. У його голові все перекрутилося. Що робити? Для неї це було важливо, навіть дуже. А для нього зараз було важливо хоч якоюсь мірою реабілітуватися за те, що він понаробляв цієї божевільної ночі. Бодай якоюсь мірою!

— Послухайте, — знову почав Андрій, — ну а в Іри вашої є ж, напевно, якісь інші родичі, батьки? Може, спробувати в них дізнатися адресу тієї тітки, до якої вона поїхала?

— Це неможливо, — промовила вона після паузи.

— Чому?

— Вони… — почала було Ліна. — Їх зараз немає…

Спантеличено зсунувши шапочку, Андрій пошкріб потилицю. Її очі були заплющені, але вона не спала.

— Ну а… Як хоч вона виглядає, ваша Іра? Може, є її фотокартка?

— Висока, гарна, біле волосся, фарбоване… Родимка на лівому, ні, на правому плечі…

Коло пошуків істотно звужувалося. Залишалося тільки роздягнути всіх високих білявок Галютина. І все!

Андрій важко зітхнув.

— Ліно, — сказав він, — послухайте мене уважно. Я спробую, не знаю як, але спробую знайти вашу Іру. Чесне слово, спробую! Пригадайте, може, ви ще що-небудь забули мені повідомити. Ну, щось таке, що допомогло б мені розшукати її…

Вона трохи помовчала, а після ковтка води знову розтулила губи:

— Вона живе в невеликому старому будинку, на якому є супутникова антена. Вона казала, що піде до сусіда дивитися світові програми… Прошу вас, знайдіть її. Тільки не віддайте листа комусь іншому. І не розповідайте нічого про мене, навіть їй…

Сумка Ліни, як і вночі, стояла під столом в ординаторській реанімаційного відділення. Не звертаючи уваги на здивований погляд лікаря, який змінив Ігоря, Андрій смикнув блискавку і зазирнув усередину. Йому потрапило під руку декілька жіночих речей, дезодорант, манікюрні ножиці, знайома книжка, і ось він, конверт, на якому було написано: Ващенко І. Отже, Іра Ващенко. Андрій поклав листа до кишені, згріб сумку і рушив у хірургію, просто до кабінету Варцаб’юка. Він сунув коридором, не відповідаючи на вітання тих, хто траплявся назустріч, розгублений та невиспаний, геть не тямлячи, що робить. Але одне було очевидним — він збирався просто зараз від’їхати не знати куди і не знати для чого. Двері реанімаційного відділення залишилися далеко позаду, а перед очима й далі поставав благальний погляд дівчини, яка, попри всі його зусилля, все ще перебувала на порозі життя та смерті, куди привів її не хто інший, як він. Від усвідомлення цього дибки ставало волосся. Він знав, що не зможе чекати розв’язки біля її ліжка. Тому й готовий був виконати її прохання. Тим більше, що цього, крім нього, не міг зробити ніхто. Хай там як, а він зробить бодай щось, придатне для занесення у власний актив, коли настане час підбивати підсумки. З цими думками Андрій і зупинився перед дверима кабінету свого шефа, на якого збирався звалити весь тягар лікування щойно прооперованої ним важкохворої.