Подорож у безвихідь

XVI

Скоро всередині почулися кроки, і в отворі дверей з’явилася постать літнього чоловіка. Він був вищий за Андрія і худий як тріска.

— Здорово, діду… — гість проковтнув, наче йому заважав клубок у горлі. — Пустіть до хати погрітися, бо зараз вмру…

Дід зіщулився й низько нахилився, вдивляючись в обличчя чоловіка, що стояв на порозі його хати, потім сплеснув руками, схопився за голову і, видаючи якісь незрозумілі звуки, потяг непроханого гостя до хати. У кімнаті з низькою стелею та маленьким віконцем горіло тускле світло слабенької лампочки й було надзвичайно тепло. Не чекаючи запрошення й не звертаючи уваги на бабу, яка здивовано піднялася з лавки, Андрій здерев’янілими пальцями почав скидати з себе мокрі штани. А дід кружляв навколо нього, намагався щось пояснити знаками і продовжував якось дивно сикати. Тільки тепер Андрій усе зрозумів. Дід переніс операцію з видалення гортані й тепер дихав через спеціальний отвір на шиї — звідси і цей звук. Говорити дід не міг узагалі.

У печі палали дрова. Не вдаючись у подробиці, Андрій розповів старим, що їхав поїздом, коли на нього напали, і він, рятуючи життя, вискочив на ходу та пробирався через болото, тікаючи від переслідувачів. Зуби його дрібно цокотіли під час усієї розповіді, хоча в хаті було тепло. Біля печі стояв старий тапчан, укритий таким самим потріпаним покривалом, який манив до себе Андрія з незборимою силою. Та старий не дав йому лягти. Зробивши бабі кілька виразних жестів, він зник в іншій кімнаті і з’явився з пляшкою та погнутою алюмінієвою кружкою. Наливши більше половини, дід тицьнув її своєму гостеві. У ніс Андрієві вдарив приємний аромат якихось трав, меду і ще чогось. Він випив залпом, а наступної миті відчув, як полум’я запалало в роті, глотці, грудях та шлунку. Потім вогонь розлився по всьому животі.

О-о-о… Це був кайф.

Усе нутро палало. Можна було збожеволіти. І поки мученик млів від щастя, те саме полум’я вдарило йому в голову, ноги та руки, розлилося по кровоносних судинах у найвіддаленіші куточки тіла, примушуючи його пашіти. Голова пішла обертом.

Але й тепер дід не дав йому заснути. Та сама рідина з тієї самої пляшки несподівано холодним струменем потекла по його плечах та спині. Це був двічі кайф — всередині полум’я, зовні крижаний холод. Але ненадовго. Порепаними, зашкарублими долонями дід почав терти спину свого гостя. Спочатку було боляче, але поступово біль притупився. Андрій відчув, що шкіра його пашіє. М’язи посмикувалися під жилистими пальцями старого. Дід розтер його з голови до ніг, і Андрій поринув у невагомість. Його охопила ейфорія. Тепер він і сам не хотів спати. На сковороді перед ним щось шкварчало. Якийсь знайомий запах. Він їв і їв. Хліб черствий та чорний, напевно, баба сама пекла в цій же печі. Але смачнішого Андрієві ніколи досі їсти не випадало. Життя цієї миті здалося йому не таким уже й жахливим. Та щойно ця думка промайнула в голові, як знову насунувся сон, такий невблаганний, що він мимоволі почав посуватися на край лавки, аби вкластися просто на ній.

Але дід знову не дав йому спати. Він ходив навколо свого несподіваного гостя, сикав трубкою, жестикулюючи руками, а потім кудись зник. Андрій так і заснув сидячи, притулившись спиною до припічка. Дід з’явився знову й почав щось малювати крейдою на припічку. Пролупивши очі, Андрій, хитаючись, дивився на малюнок, нічого не розуміючи. Дві плями — одна більша, друга менша. За ними дві паралельні лінії, а поруч із ними стрілка. Що це може бути?

— Що це таке? — неслухняним язиком запитав Андрій.

Дід намалював ближче до себе прямокутник, у ньому ще один із хрестом усередині, а зверху трикутник і подивився на Андрія, який уже встиг трохи сфокусувати очі. І все ж таки зрозуміти дідові художества він ніяк не міг. Дід вказав пальцем на свого гостя, на себе, а потім на фігуру.

Ба! Та це ж хата! Хата, в якій вони зараз сидять. А плями — озера, що розлилися під горою. Більше — те, берегом якого йому довелося йти, а менше він бачив здалека. А дві лінії за ними — це річка, напевно, Стир, яка має тут протікати. Дідові хотілося знати маршрут прибульця, ось і все. Андрій узяв до рук сухий шмат вапна й домалював картину — притоку Стиру, через яку він перелазив по похиленому дереві і в якій таки скупався, залізницю, а потім болото і старе русло, яке його і врятувало. Малюнки Андрій доповнив поясненнями. Старий лише кивав головою.

Через усю цю карту Андрій провів безперервну лінію, вказавши таким чином свій маршрут. На правому березі старого русла він поставив хрест. Можливо, він намагався ще щось говорити своїм неслухняним язиком. А далі…

Далі усе це накрила тепла м’яка темрява, яка приносить спокій.

У маленьке темне вікно пробивалися яскраві промені сонця. Андрій лежав на печі, вкритий старою затертою периною. Дивна млявість відчувалася в усьому тілі. Учорашній день пригадався миттєво. Мокрий одяг, бридка моросінь, безжальні переслідувачі… Краще не згадувати. Тіло було наче чуже. Але це не слабість. Він не хворий. Просто млявість і все. Голова трохи крутилася, але не боліла. На свій власний подив, Андрій почувався цілком задовільно. Дід виявився чудовим спеціалістом з профілактики застуди.

Двері прочинилися, і до кімнати увійшла баба. Вона підійшла до припічка, перевалюючись із ноги на ногу, і здивовано вирячилася на нього.

— А ви чого так рано? Ще б спали! Після такого варто відпочити! Чого? Лежіть ще! А як здоров’ячко?

— Дякую, — відповів Андрій. — Дуже вам дякую. Якби не трапилася ваша хата, напевно б, замерз до ранку…

— Ну чого? Друга б хата трапилася, — стара говорила, аби говорити. — Там он далі ще люди живуть. Ой… І як же воно отаке-то з вами могло трапитися? Цур їм пек, тим злодіям, що на людей кидаються! Он Марилиха колись-то розповідала…

І вона затягла якусь жалісну історію про чиїсь невдачі, пов’язані з лихими людьми. Андрій дивився на неї й не думав ні про що, пропускаючи повз вуха сказане.

— А ви самі взагалі-то хто будете і звідки? — закінчивши оповідь, запитала стара.

— Андрієм мене звати. Живу далеко звідси, а за фахом лікар.

— А який? — запитала вона.

— Хірург, — відповів Андрій.

— О… і дід мій мав справу з лікарями. Бачите, який він тепер?

— Давно? — запитав Андрій.

— Два роки вже, — сказала стара, тяжко зітхнувши. — Отакий тепер, навіть слова сказати не може.

— Ну що ж, — Андрію було наче ніяково, — зате живий, зауважте, два роки. Напевно, пухлина в нього була?

— Атож, — погодилася баба, — казали дохтори, що пухлятина. Так і скалічили, казали, ото як і ви, що іншого виходу немає, інакше помре.

— Усякі бувають хвороби, — сказав Андрій. — І такі трапляються, що взагалі допомогти неможливо, а ваш дід усе-таки живий. І навіть досить жвавий.

— Жвавий… — сумно повторила вона й полинула в розповіді.

…Дід Йосип жив в одинокій хатинці на протилежному від села березі озера. Колись тут був хутір. Потім хто помер, а хто виїхав, хати повалилися, дід із бабою залишилися на хуторі самі. Дід ловив рибу, обробляли з бабою клапоть землі біля хати, тримали невелике господарство — з того й жили. Єдиний син загинув більш як двадцять років тому при невідомих обставинах. Тіло його знайшли в лісосмузі поблизу залізниці. Так і жили старі вдвох на високому пагорбі над Стирем.

Розповідь зворушила до глибини душі. Можливо, рятуючи його, Андрія, з таким запалом, дід думав, що, опинись у лиху годину поруч із його сином така небайдужа людина, той міг би вижити.

Баба вийшла, а Андрій за своїми думками навіть незчувся, як очі заплющилися. А коли він їх розплющив, було вже по полудні. Млявість, що охоплювала тіло зранку, зникла. Голова не боліла й не крутилася, думки були ясними. Він сів на печі, де спав. Унизу, на лавці, акуратно складені, лежали його штани, джемпер та сорочка. Під лавкою стояли черевики. А поруч на стільчику… Боже, а це що таке?

На спинці стільця висів плащ. Його власний плащ, який тільки вчора врятував життя своєму господареві й залишився на болоті.

Зіскочивши з печі, Андрій схопив одежину. Тканина вже майже висохла, щоправда, залишилися брудні розводи. Трохи роздерта розпірка ззаду. Він мацнув за підкладку й відчув пальцями щільний прямокутний предмет. Його паспорт. Андрій відчув заспокоєння.

Дід Йосип… Чи випаде коли-небудь нагода віддячити йому за все?

Миттєво вдягнувшись, Андрій вискочив з хати. Старий сидів на кривому стільчику й теребив кукурудзу в стару металеву миску. Побачивши свого «квартиранта», дід усміхнувся й махнув рукою, вітаючись. Він побував там, на болоті. І нова хвиля неспокою відразу охопила Андрія. Що старий там бачив?

— Діду, ви були там, біля того старого русла? — запитав Андрій.

Той тільки кивнув ствердно.

— І що?

Старий лише знизав плечима. Він не розумів, що має на увазі його гість.

— Ви знайшли місця, якими я продирався по болоті? Як ви туди дісталися?

Замість відповіді дід Йосип вказав рукою на берег, де виднілася витягнута з води байдарка. А потім узяв патик і накреслив на траві Андріїв маршрут.

— А ті троє? Їхні сліди ви бачили?

Дід знову ствердно кивнув. Андрій відчув, як стискається його серце у невідомому передчутті.

— І що, вони могли врятуватися? Ви не знаєте?

Старий знову провів патиком, залишаючи зім’яту траву, поруч із тим слідом, що зробив перше, тобто Андрієвим, але не дотяг його до кінця, зупинив патик і застромив у землю. Так, переслідувачі не дійшли до того місця, куди дістався втікач. Патик глибоко застромлений у землю. Дід ще раз виразно подивився на свого гостя й перехрестився.

— Діду, а може, вони таки повернулися своїми слідами?

Той лише заперечно похитав головою. Звичайно, це нісенітниця. Своїми слідами вони повернутися не могли. Іти назад утрьох, ну нехай удвох, по зруйнованому болотяному настилу… Звичайно, якби хтось урятувався, мав би бути ще принаймні один вихідний слід з болота. Усе це він і запитав у старого. Але той знову заперечно захитав головою і спробував ще щось знаками пояснити своєму співрозмовнику, потім махнув рукою, ще раз перехрестився й потяг його до хати.

Відтепер його ніхто не переслідував. Та замість радості Андрія охопило важке гнітюче відчуття: це ж скільки мерців! Заради чого!

Усе ще в полоні цих думок Андрій запхав у себе засмажену бабою яєчню, і дід відвіз його човном через озеро до сусіднього села, яке мало сполучення з райцентром.