Подорож у безвихідь

Епілог

В операційний день у відділенні завжди біганина. Життя активізується й починає вирувати. Обов’язково хтось щось не встигає. Чергова сестра носиться з маніпуляційної до палат і назад. Завідуючий так кричить у телефонну трубку в своєму кабінеті, що чути на весь коридор. У вестибюлі товчуться родичі хворих, яких оперують. Словом — неспокій. А цього разу видався великий операційний день.

Нарешті біганина вщухла, і відділ заспокоївся. Не літали вже туди-сюди ні сестри, ні санітарки. Двері оперблоку були щільно зачинені. Весь склад районної хірургічної служби був там. Працювали дві бригади хірургів в обох операційних.

В ординаторській було пусто, оскільки Андрія, як він сам вважав, уже можна було не рахувати. Як добре, що людину часом відвідують розумні ідеї! Такі, наприклад, як ця, що нею він був захоплений сьогодні від самого ранку. Як не любив він тепер цих операційних днів! До десятої години, аж поки всі не зачиняться в оперблоці, від жахливого глуму, яким усе це супроводжується, у нього завжди боліла голова. Але, схоже, цьому він, нарешті, покладе край.

В ординаторській було тихо і спокійно. Приємно постукував на стіні маятник годинника, барабанили по підвіконню краплі дощу. Андрій витяг з шухляди аркуш чистого білого паперу й народив документ такого змісту:

І розписався жирно та зловтішно. Нарешті всі вони відчепляться від нього. Нарешті. Андрій відчував не вдоволення — про яке вдоволення могло йтися, — а полегшення. У нього з’явиться свій кабінет, до якого ніколи не заходитимуть хворі. У нього буде стіл, купи паперу, калькулятор. Упродовж цілого дня він писатиме. Рахуватиме й писатиме. Ну, ще креслитиме таблиці, графіки. І навіть зможе впродовж цілого дня не відривати сідниць від крісла. Його життя все-таки набуде нарешті стану рівноваги — мертвотної, безжиттєвої, але рівноваги, в якій він і зможе його дожити. На щось більше Андрій давно вже не відчував себе здатним. Хотілося єдиного — довести його до кінця тихо та спокійно. Отак, як зараз, коли навколо були тільки тиша та самотність.

Та йому вперто намагалися перешкодити. Двері прочинилися, і в прорізі з’явилася гостроноса пика. При своєму малому зрості секретарка головного лікаря мала здорові конячі зуби й цупкий характер.

— Андрію Васильовичу, терміново зайдіть до головного!

Голова не ховалася. Це означало, що від нього не відчепляться. Зараз би…

Він підвівся й пішов. Секретарка цокотіла попереду.

Андрій не любив головного лікаря. Більше того — не переносив органічно. Той був бюрократом з великої літери. Старим загартованим бюрократом, яких не виправляє навіть могила. Зайва зустріч із ним ніколи не приносила Андрієві задоволення й не додавала наснаги. Тому він розвернувся і пішов назад у відділення.

— Андрію Васильовичу! Він казав терміново!

Андрій на неї не зважав: повернувся до ординаторської, взяв зі столу щойно написану заяву й за кілька хвилин уже заходив до кабінету головного.

Волошинович сидів, спершись на стіл долонею правої руки та ліктем лівої, і недобре, підозріло дивився на лікаря, який увійшов, своїми дрібними захованими в щоки оченятами. Переступивши поріг, не кажучи ні слова, Андрій поклав перед ним щойно написану заяву. Головний пробіг очима по аркушу паперу, водночас недовірливо зиркаючи на підлеглого, і вказав рукою на телефонну трубку. Тільки тепер Андрій зауважив, що вона була знята й лежала на столі.

— Київ на дроті, — сказав він.

Київ?!

Це слово, яке кожен може чути кілька разів на день і яке в принципі не означає нічого особливого, вдарило його, наче струмом. А наступної миті Андрій відчув, як слабкість розливається у животі й лізе кудись догори. Напевно, він добряче зблід. Усе тому, що для нього це слово давно вже означало єдине — Ліна. Більше ніщо й ніколи не пов’язувало його з Києвом.

Сталося те, чого він давно вже не чекав. Андрій вважав, що все це в ньому встигло померти, і ось раптом, більш ніж за два роки… А гаряча хвиля продовжувала розпливатися далі, і він мацав рукою по столі в пошуках трубки й не помічав украй здивованого погляду головного, який і тицьнув трубку йому до рук. Отже, все-таки Ліна… За стільки часу. Але чому сюди, до головного? Звідки вона взяла цей номер? Чому не додому, не у відділення…

— Алло… — сказав Андрій чужим голосом.

— Мартинюк? Андрію Васильовичу? — хриплуватий чоловічий голос. — Алло! Нам потрібен Мартинюк Андрій Васильович!

— Я слухаю вас.

— Андрію Васильовичу! Вас турбує Клініка швидкої допомоги, другий хірургічний відділ. Завідуючий Гусько. Алло! Ви чуєте?

Це була не Ліна. Але така реакція… Напевно, його цікавить хтось із хворих. Серце бухає у грудях, ноги тремтять. Ось тобі й посидів спокійно, заким усі оперують…

— Чую, — відповів Андрій.

— Вам знайома така Голяченко Ліна Сергіївна?

І новий удар. У те саме місце, тільки разючіший. Таки Ліна. Щось сталося. Наслідки операції? Ні! Ті наркомани знайшли її? Хтось із них, із тих, хто лишився. Віконт усе-таки дістав її з того світу. О Господи!

Андрій гадав, що зі смертю Віконта все скінчилося, і тільки тепер зрозумів, що підсвідомо постійно побоювався такого варіанта. Тоді, на вокзалі, прощаючись із Ліною, він зробив свій вибір, рішуче переступивши через вагання та сумніви. Це коштувало їй дорого. Можливо, надто дорого.

Усі ці безладні хаотичні думки блискавично проносилися в його голові, коли той завідуючий — Гусько — кричав йому в саме вухо.

— Її привезли до нас сьогодні вночі. Алло! Андрію Васильовичу, ви чуєте мене? Говоріть!

Усе правильно. Дива стаються надто рідко. Люди в них не вірять, тому вони застають їх зненацька, а ті, приголомшені, не ладні збагнути, що це дарунок долі й не годилося б ним нехтувати.

— Що… Що сталося? — Андрій не відчував, як вимовляє ці слова.

Напевно, вона у важкому стані. Можливо, безнадійна. І останнє, що вона свідомо зробила у цьому житті, це попросила чужу людину — свого лікаря — попрощатися з ним за неї. А все могло бути інакше.

— Що сталося? — закричав Андрій у трубку.

— Гострий апендицит, — відповіли звідти.

— Що?!

Зміст сказаного ніяк не міг дійти до нього.

— Гострий апендицит, — повторили на тому кінці.

Апендицит? Який ще апендицит? Що за нісенітниця? Що він верзе? Це жарт? Можливо, Андрій так і спитав, тому що на тому кінці відразу обурилися.

— Якщо ви дійсно хірург, то повинні знати, які бувають апендицити. Але річ не в тім. Слухайте, я поясню, чому ми вам дзвонимо. Вона поступила до нас із гострим апендицитом і категорично відмовляється від операції. Каже, що згодна, щоб її оперував лише один хірург — тобто ви. Ми викликали до неї психіатра, але вона абсолютно нормальна. Ви розумієте, в якій ідіотській ситуації ми опинилися? За двадцять п’ять років роботи такого не пам’ятаю. У неї наростають симптоми подразнення очеревини. Ви уявляєте собі? Там буде катастрофа в животі! Ви можете нам щось пояснити?

Андрій стояв, наче статуя. Як повільно до нього доходило! Як повільно! А на тому кінці чекати не хотіли.

— Алло! Ви чуєте нас? Андрію Васильовичу, ви можете нам щось пояснити або порадити з цього приводу?

Це, нарешті, вивело Андрія із заціпеніння.

— Дайте їй трубку, — сказав він. — Я поговорю з нею.

— Ха! — він аж засміявся. — А вона не хоче говорити ні з ким, зокрема й з вами. То що? Чому ви мовчите? Що ви можете порадити?

Поволі Андрій відходив після пережитого потрясіння. Щойно пережитого. Помалу переставало пульсувати у скронях. Серцебиття заспокоювалося. А всередині наче зароджувалося щось нове. Це відчуття з’явилося несподівано і спершу навіть налякало Андрія. По суті, сяйнула раптом думка, він пережив той самий шок із класичною зміною фаз од відчайдушного чіпляння за життя до цілковитої апатії та поступового згасання всіх функцій. І ось цей дзвінок… Справжній імпульс до життя. Несподіваний шанс виходу з цього жорстокого стану саме тоді, коли всі згубні процеси здавалися незворотними.

Перед очима постав розклад київських поїздів, який він колись знав напам’ять і, як виявилося, досі не забув.

— Яка давність захворювання? — ковтнувши, запитав Андрій, дивуючись зовсім новим інтонаціям у власному голосі.

— Півтори доби, — відповіли звідти.

Це не так багато. Усе-таки вони там вчасно крутнулися. Але симптоми наростають…

Андрій глянув на годинник. За чотири години має бути швидкий на Київ, брестський. П’ять годин їзди. Усього — дев’ять. Ну, нехай година на дорогу до клініки — десять. Півтори доби вона вже хворіє, отже, разом виходило дві доби. Хай би там який апендицит, а дві доби він витримати повинен.

— Алло! — надривалася трубка. — Ви будете щось говорити? Ви чуєте нас? Алло!

— Чую, — відповів Андрій, — за десять годин я буду у вас.

— Що?! — перепитав київський зав.

— За десять годин я буду у вас, готуйте до операції, — повторив Андрій, чітко вимовляючи кожне слово, і поклав трубку.

Тепер головний дивився на Андрія так, наче це був не лікар його шпиталю, а міністр охорони здоров’я в кирзаках, з баяном і пляшкою в кишені. Андрій схилився над столом, кінчиками двох пальців підняв за рукав піджака руку Волошиновича й обережно витяг з-під неї свою заяву. Коли він розтиснув пальці, шефова рука впала на стіл. Андрій розвернувся й рушив до дверей.

— К-к-куди ви? — почулося навздогін.

— До Києва, — Андрієві вже був сам чорт не брат. — Просять приїхати на операцію.

— Я-яку операцію?

Зім’ята в кульку заява пролетіла перед носом Волошиновича і хляпнулася точнісінько в кошик для сміття. Це означало повернення чуття в руках.

— Апендикс не можуть вирізати, — знизав плечима Андрій і вийшов за двері.

За ним тиша вибухнула криками про якусь межу, хамство, деонтологію і облздороввідділ. Але все це його мало обходило.

Він їхав до Києва.