Подорож у безвихідь

XV

Вони бігли просто на нього, розтягнувшись у ланцюг уздовж насипу. Троє. Тепер їх залишилося троє. Після вимушеної зупинки ноги знову стали неслухняними, наступні кроки далися насилу. Проте Андрій знову побіг, намагаючись хилитися на лівий бік. На кидок під гору довелося мобілізувати всі сили. Вискочити з цієї низини під насипом і не впасти…

За якихось метрів двісті йому забракло повітря. Кляте хвилювання! Це від нього. Андрій ніколи не вмів з ним боротися. Навіть раніше, в часи регулярних занять спортом. Так сталося і тепер. Слина в роті загусла, і цей згусток заважав дихати. Андрій сплюнув і подерся крізь смугу ріденьких кущів.

Ліворуч підіймалося вгору зоране поле. Розбита, вся у вибоїнах грунтова дорога огинала його півколом. А далі, там, де вона губилася, починались якісь балки, кущі, що переходили в рівну низину. Напевно, це була долина якоїсь річки. Андрій побіг тією польовою дорогою, стараючись, наскільки це можливо, економити сили. Чотири кроки на один подих. Легені працювали на повний об’єм, і про переслідувачів Андрій намагався не думати. Він упіймав ритм і біг. За спиною усе ще нікого не було, і це додало йому сил. Хлопці, либонь, знайшли свого друга у джинсовці, і їм тепер не до втікача. Хоч би це було так! Бо якщо його впіймають, то й цей труп неодмінно допишуть на його рахунок! Ще трохи, і Андрій зникне: звідти його неможливо буде побачити. Ще трохи…

Надія додавала сил, і він біг в обраному ритмі, але не втримався й озирнувся. Так само, як і під насипом, розтягнувшись ланцюжком, переслідувачі бігли за ним. Від найближчого Андрія відділяло кроків триста. І він одразу збився з ритму, знову забракло повітря. Не вистачало тільки зашпортнутися. Тепер лише три кроки на один подих. Скільки ще він зможе протриматися в такому темпі? Андрій таки озирнувся ще раз.

Передній біг непогано і був явно ближче до втікача, ніж решта. Тим часом дорога, що огинала ріллю, почала досить різко забирати вліво. Уже виднілися кущі верболозу, за якими були плавні. Справжній ліс очерету! Але до них ще так далеко…

І тут переслідувачі припустилися помилки. Озирнувшись наступного разу, Андрій побачив, що двоє з них зійшли з дороги й побігли навперейми через ріллю. Вони не знали, що таке сира весняна рілля, зовні начебто суха, а коли спробували, завагалися — продовжувати їм ці муки чи повертати на дорогу. Третій біг дорогою, відчутно скоротивши відстань до переслідуваного.

Верболіз був уже недалеко, й Андрій також звернув з дороги, але у протилежний бік, і побіг у напрямку кущів, вигравши цим маневром кількадесят метрів у тих двох. Передній же, навпаки, зрізавши кут, тепер ще більше скоротив відстань, що їх відділяла. Андрій біг з останніх сил, роблячи тепер лише два кроки на один подих. Дихання постійно збивалося. Скоро він не витримає і впаде. Це не той випадок, коли можна сподіватися на друге дихання.

З розгону він вскочив у кущі, все-таки зашпортнувся, впав і викотився на галявину. Просто перед ним текла річка. Круті береги поросли вербами. Річка виглядала вузенькою, але не настільки, щоб з розгону її перескочити. Доволі швидка течія і спокійна поверхня води свідчили про чималу глибину, принаймні у цьому місці. Напевно, це притока Стиру.

На той берег! Будь-що дістатися протилежного берега, де за кілька десятків метрів починався отой очеретяний ліс, що його він бачив з пагорба. Андрій побіг уздовж берега за течією. Річка, і тут доволі широченька, звивалася між верб. Напевно, він не доскочив би навіть до її середини. А купатися в таку пору йому ой як не хотілося! Тому він біг далі, панічно зиркаючи на всі боки, відчуваючи, що переслідувачі зовсім близько.

Дві верби з протилежних берегів схилилися одна до одної над водою. Андрій в нерішучості зупинився. Здавалося, з однієї верби можна було спробувати перескочити на другу й переправитися через річку. Іншої такої можливості могло й не трапитися. Чи краще розігнатися, плигнути і спробувати вхопитися за гілки верби, що росла на тому березі?

Він знову глянув униз. Круті береги, швидка течія. І глибина, судячи з усього, не по пояс. Повертаючи по руслу, вода утворювала на поверхні воронки, що зникали, віднесені течією, і з’являлися знову на тих самих місцях. Скоч у такий вир, та ще в одязі, — можна і втопитися. Та й купання по такій погоді… Бігти далі? Його ось-ось наздоженуть!

Ну!!!

Усе-таки ці верби росли далеченько одна від одної. Андрій відійшов від берега до самих кущів, розбігся і… поліз по стовбуру ближчої верби. Але дуже швидко зрозумів, що в такий спосіб протилежного берега не дістатися. Гнучкі гілки, дедалі тонші, обвисали під вагою його тіла, а відстань до того берега залишалася більшою, ніж назад. Знайшовши гілку над головою, він перебирав по ній руками, обережно ступаючи ногами по нижній. Черевики ковзали по порослій мохом гілці, що пригнулася до самої води і от-от сховається під нею.

Андрій стояв на вербовій гілці якраз посередині річки. Вертати назад? Тільки не це! Зараз вони опиняться тут! І дійсно, позаду почувся хруст гілок. Хтось продирався крізь кущі. Назад ходу немає! Андрій розгойдався на гілці, намагаючись відштовхнутися якомога сильніше, і стрибнув уперед. Марно! Опора виявилася надто слабкою. Гілка зігнулася, вислизнула з-під ніг, і він побачив, що летить у воду. Здавалося, подих перехопило ще раніше, до занурення. Та насправді дихання зупинилося лише наступної миті, коли крижана вода сягнула тіла крізь одяг. Андрій лише встиг зробити оте «а-ап!» і пірнув у каламутну весняну воду, автоматично загрібаючи руками. Крижаний холод, заливаючись у вуха, стис барабанні перетинки, але наступної миті, видаючи якісь незрозумілі звуки, ковзаючи ногами по глинистому дну, по груди у воді, він уже тримався руками за протилежний берег.

— Стоять!

Його ноги самі вислизнули назад, Андрій знову занурився по саму шию у цю крижану каламуть і, вхопившись руками за прибережну осоку, глянув назад.

— Стоять, падло!

Цей мужик не жартував. Спотворене гримасою обличчя демонструвало саму рішучість, а обидві руки чомусь одночасно вказували на Андрія. Той навіть не одразу втямив, у чому річ. Просто в обличчя Андрієві дивився чорний пістолетний ствол. Картина була такою неочікуваною, аж не вірилося, що все це відбувається насправді. Він передбачав що завгодно, але чомусь не це.

— Назад, сука, сюди! Мізки повибиваю, гадюка… Ну!!!

Андрій навіть не встиг злякатися. Він тільки бачив наведену на нього зброю і розумів, що може зараз загинути. Майнула думка, що тіло можуть знайти за кілька днів або місяців десь у цих очеретах…

Ні, вони не вб’ють його, принаймні зараз. Якщо спробувати тікати, то цілитимуть у нижню частину тіла. Цей чолов’яга не схибить. Андрій підняв руки вгору, хоч ворог і не наказував, — напевно, подіяв стереотип наведеної зброї — і ступив крок від берега. Відразу стало відчутно глибше. Зараз зникне дно!

Крок другою ногою, глибокий вдих — і важкий холод знову стис голову. Андрій, насилу долаючи опір води, згрупувався і відштовхнувся ногами, одночасно загрібаючи руками у глибину. До дна! І ще раз — до дна. І ще раз. Де ж воно, те дно? Нарешті руки мацнули по слизькій глині, яка відразу набилася під нігті. Він загрібав руками та ногами, намагаючись наче приліпитися до дна, відчуваючи, як течія несе його все далі й далі.

Забракло повітря — треба виходити на поверхню. Та ні, ще раз! Ще! Ось-ось не витримає і вдихне воду! Нарешті він загріб доверху. Зараз його має виштовхнути з води! Господи, не вдихнути б!!!

І цієї миті голова його таки вилетіла, наче корок, наверх. Андрій очманіло хапнув повітря і несподівано для самого себе знову сягнув до дна. Автоматично. Та цього разу його вистачило ненадовго: він виринув на поверхню. Водою заливало очі, тіло, незважаючи на інтенсивні зусилля м’язів, колотило від холоду. Треба зорієнтуватися! На лівому березі, де лишилися переслідувачі, тепер були густі кущі, які в цьому місці підходили до самої води. Тут йому просто пощастило, можливо, тому його й не побачили. Правий берег пустий. Йому — на правий.

Кілька змахів руками, і Андрій, знову зачепившись за прибережну осоку, поліз догори. Уже вилазив на сухе, коли почув, як за спиною ламаються кущі. Панічно загрібаючи грязюку всіма чотирма, він кинувся вперед, туди, де вже починалися болотяні зарості. Постріл ляснув, здавалося, над самим вухом. Андрій перекотився далі, у якусь низинку, і поповз по ній, знову відчуваючи під собою холодне та мокре.

Це було старе русло. Напевно, воно впадало в річку, з якої щойно йому вдалося вибратися, і було заболочене. Зігнувшись якнайнижче, Андрій захлюпав по ньому подалі від клятої річки, яка, попри все, щойно врятувала йому життя. Скоро навколо з’явилися острівці високого очерету. Тепер можна не ховатися — він вибрався з русла і швидко пішов уздовж нього.

Почалися плавні. Ноги знову грузли, Андрій уже йшов по коліна в болоті, часом провалюючись і глибше. Тут не варто йти навмання. Не знаючи цих місць, можна запросто потрапити у трясовину. Він тримався старого русла, помітивши, що ближче до нього грунт під ногами не такий грузький. Повільно, із завмиранням серця, наче крадучись, заносив ногу вперед, підминаючи осоку.

І цієї миті з боку річки почувся сильний плюскіт, наче у воду кинули мішок з камінням. Андрій мимоволі затамував подих. Ще раз!

Отже, мусить шубовснути іще. Серце знову стислося. Напевно, так почуває себе звір, по сліду якого йде зграя псів. Є! Троє, як і належить. Андрій насилу висмикнув ногу, яку добряче засмоктало в намул, мало не залишивши там черевик, і рушив далі.

Відчуття часу пропало, а годинник давно зупинився. У небі висіла густа огидна мряка. Мабуть, було не надто зимно, якби не мокрий до нитки одяг, порожній шлунок та шалене виснаження. А в спину йому знову, троє, оскаженілих від його впертості переслідувачів.

Андрій зупинився та прислухався. Вони були не так далеко. Три пари ніг хлюпало по добре видному серед неторканого зеленого килима осоки сліду. Треба йти, не варто втрачати часу.

Зарості зеленої осоки завертали вправо і ставали вищими. Між осокою траплялося дедалі більше іншої рослинності — болотяного хвоща та моху. Відчувалася і ще одна зміна, якій Андрій спочатку навіть зрадів, — під ногами стало сухіше. Вода ледве сягала щиколоток. Щоправда, натомість грунт під ногами почав помітно хитатися. Він ставав ніби на сухе, але те сухе одразу прогиналося, коли на нього переносилася вага всього тіла, в ямці вмить з’являлася вода. Корені осоки у цих місцях міцно поспліталися, утворюючи свого роду настил, що вкривав болото. Раптом Андрій збагнув, що йде саме по цьому настилу. Здавалося, під ногами було наче щось живе. Воно дихало, борсалося і поки що терпіло на собі непроханого гостя. Ні, тут уже не те що пахло — просто смерділо близькою трясовиною. Пригадалося, як кілька днів тому, коли його «засмоктували» обставини, уявляв собі людину на болоті. Наче у воду дивився.

Висмикувати ноги з намулу тепер не доводилося. Але радіти підстав не було. Воронка навколо нього ставала дедалі глибшою. Тепер Андрій інстинктивно нахиляв тіло вперед, готовий будь-якої миті впасти долілиць, якщо нога почне провалюватися у безодню під настилом. Спертися на нього усією площиною тіла — тільки так з’являвся шанс на порятунок.

Осока порідшала, настил виглядав геть ненадійним. А попереду взагалі лише хвощ та мох. Скоро цей килим не зможе його витримувати. І він взяв трохи праворуч — там була зелена осока.

Позаду розкотилася хвиля матюків та прокльонів, зокрема й на його адресу. Зупинившись, Андрій прислухався. Так і є. Мабуть, один із переслідувачів провалився, а решта намагається витягнути його. Вони також, скоріш за все, не знали, що являють собою плавні, але, безперечно, відчували небезпеку. Напевно, проста людська логіка підказувала їм просуватися строго його слідами — адже там було вже перевірено. Та насправді виявилося навпаки. Андрій збагнув це, коли спробував вийти своїми ж слідами з місця, яке йому не сподобалося. Настил, частково зруйнований його ногами, буквально затріщав тоді під ним. Мабуть, вони ще цього не зрозуміли, бо продовжували рухатися ланцюжком, і провалився той, хто йшов останнім.

Раптом настил прорвався й під Андрієм, і він відчув, як нога провалюється. Встиг переступити. Тут не варто було довго стояти на одному місці. Весь цей плавучий килим починав поступово, по сантиметрах занурюватися вглиб під вагою його тіла. І далі було ще хиткіше. Його знову почала охоплювати паніка.

Вигуки та лайка переслідувачів тепер не справляли ніякого враження. Андрій панікував і без їхніх погроз. Він рухався виключно боком, широко розставивши ноги, маленькими кроками, підминаючи під ноги рідкі стебла осоки й намагаючись у такий спосіб бодай трохи збільшити площу опори.

Стіна очерету справа закінчувалась. Що за нею? Серце завмирало, коли він робив наступні п’ять-шість кроків, відчуваючи, що ось-ось нога провалиться у безодню. Та ось за рідкою осокою щось наче блиснуло. Що це, вода? Ще одне старе русло? Очевидно, там ще залишалася якась течія, бо поверхня здалека виглядала чистою, зовсім не зарослою ряскою. Смужка води, якихось два-два з половиною метри.

Там порятунок, відкрита вода, а в ній не повинен потонути той, хто вміє плавати. Але як туди дістатися? Як здолати оцих десять-дванадцять метрів хиткого настилу? Андрій знову почав грузнути, але через жах, який скував його, не наважувався зробити крок уперед. Якби мати в руках хоча б щось: жердину, патик! У нього не було навіть соломинки. А воронка навколо нього продовжувала заглиблюватися. Спробувавши нахилити корпус, Андрій утратив рівновагу й таки завалився на бік. Поли його довгого плаща збилися разом, плащ натягся, не дозволяючи йому вільно рухатися. Треба якось скинути цей клятий плащ!

Одна нога раптом втратила опору й по самий пах увійшла у воду, точніше грязюку. Щоправда, друга ще залишалася зверху. Дна не було. Настил рвався далі, й Андрій усе глибше осідав у багнюку, яка тепер сягала грудей. Зараз провалиться друга нога, і він не зможе навіть вхопитися руками за краї цієї діри, точніше, зможе, але вода вже сягатиме вище рота. Ця каламутна смердюча вода!

Йому таки вдалося висмикнути з рукава праву руку і впертися нею. Він боявся навіть дихнути. Будь-який різкий рух загрожував остаточно розірвати настил. Нарешті, плащ було знято, і Андрій хотів просто відштовхнути його кудись убік, схаменувшись лише в останню мить.

Плащ! Ось що виявиться для нього тією самою соломинкою! Він міцно захопив у жмені тканину плаща, намагаючись розставити випростані руки перед собою якомога ширше і таким чином спиратися на настил. Тканина плаща натяглася між ними, наче струна, — тепер вона являла собою додаткову опору. Андрій відразу помітив, що голова його піднялася вище цього рідкого місива і, впираючись виставленою подалі вбік поки що вільною ногою, спробував-таки відвоювати ту, що провалилася. Поступово це вдавалося. Необхідно було переступити руками трохи далі, щоб витягти ногу зовсім. Та щойно він посунув одну руку вперед, як плащ зібгався, зменшивши площу опори, і друга рука миттєво почала грузнути. Зачароване коло. Але, отримавши шанс, Андрій не збирався здаватися. Затамувавши подих, він ліг обличчям у багно, грудьми просто на настил і, переставивши обидві руки одночасно, миттєво підтягся на них, продовжуючи по сантиметру висмикувати ногу з діри. Ця тактика цілковито себе виправдала: набравши темп, він, наче гусінь, рухався в бік прогалини, що блиснула йому водою кілька хвилин тому. Та раптом плащ скрутився під ним. Андрій тримав його за поли, які натягувалися, і відчував, що зараз трісне розпірка. Плащ загрожував розлізтися навпіл. Одне його коліно стояло на натягнутій тканині і якось утримувалося наверху, друге ж починало грузнути.

Андрій дихав ривками, борсаючись у болоті, намагаючись не набрати в рот багна, яке заповнило воронку. Вишпортати плащ з-під себе ніяк не вдавалося. Права нога заплуталася в кишені чи рукаві й вивільнити її з несподіваної пастки він ніяк не міг. І раптом Андрій зрозумів, що цією прикрою обставиною можна скористатися. Плащ непогано натягався між правими рукою та ногою. Така опора дозволяла врятувати ліве коліно, яке, попри всі зусилля, продовжувало грузнути. Тільки б не втратити рівновагу й не завалитися на правий бік! Тоді — все. Коліно вилізло з діри, тепер Андрій уже не намагався вишпортати з-під себе плащ, а навпаки — шукав кишеню чи рукав ще й лівою ногою, щоб розтягти його під собою і зробити опору ще надійнішою. Але розтягнутий між двома руками та правою ногою плащ перетворився на трикутник, і зачепитися бодай за щось лівою ніяк не виходило. Від холоду та напруження тіло не слухалося, м’язи терпли.

Андрій облишив ці спроби. Натягуючи полотнище плаща між двома руками і спираючись на нього, він пересував праву ногу, затим викидав уперед праву руку й тільки після цього — ліву руку. Кисті та пальці, змушені весь час стискати тканину плаща, від напруги давно заніміли, затерпла шия, оскільки голову доводилося відхиляти назад. З’явився характерний ниючий біль виснажених м’язів. Андрієве обличчя було над самісіньким рівнем смердючої рідини, і у нього перед очима були лише стебла осоки та хвоща. Він навіть не знав, чи в той бік повзе й чи вдасться там знайти порятунок.

Переслідувачі остаточно припинили для нього своє існування. Зараз уже не мало значення — скільки їх і на якій вони відстані. Навколо хиталося геть усе. Від найменшого руху весь плавун здригався, верхівки осоки та хвоща описували перед очима дивні амплітуди. Несподівано Андрій помітив, що повинен все вище закидати голову, щоб не напитися смердючої рідини. Весь болотяний настил помалу занурювався разом із ним: плавун просто не витримував ваги його тіла — не мало значення з опорою чи без.

Шия зовсім заклякла, утримувати голову над поверхнею було несила. Набравши в легені якомога більше повітря, він просто ліг головою вниз, обличчям у багно. Це допомогло. М’язи розслабилися, біль попустило. Зараз він підніметься і зробить ще один кидок уперед. Іншого виходу все одно немає. Будь що буде. Він лежав і, відчуваючи, як тіло починає бити колотун, насолоджувався відчуттям зникнення м’язового болю. І раптом жахлива думка наче простромила його. Що як плавун за цю хвилину пішов ще глибше і, віджавшись на руках, він не зможе дістати обличчям поверхні й вдихнути?

Він різко сіпнувся догори. Усе знову захиталося. Відчуваючи, що болотяний настил зараз прорветься під руками, незважаючи навіть на плащ, Андрій швидко переступив ще кілька разів. По його повіках та міцно стиснутих губах стікало смердюче багно — тхнуло сірководнем. Плавун опускався разом із ним. Вода сягнула носа. Кинувши плащ і запрацювавши руками та ногами, Андрій зробив панічне зусилля вискочити якимось чином наверх, та натомість занурився ще глибше, одночасно відчувши, що під ним уже немає ніякої перешкоди, ніякого плавуна.

Він міг рухатися вільно, і наступної миті його голова сама вискочила з води. Вільна вода! Він таки дістався русла і просто скотився з краю плавуна в чисту холодну воду.

Андрій очманіло, наче риба, хапав ротом повітря, тримаючись руками за край плавуна й таким чином утримуючись на поверхні. Ноги дна не знаходили. Від холоду раз по раз перехоплювало дихання, а тіло знову починало дрібно тремтіти.

— Він там! Там, сучара! — почулося зовсім близько, з-за очерету.

Очевидно, це була реакція на те, як він шубовснув у воду.

— Стій, гадюко! Чуєш? Вилазь назад! Вилазь, паскудо!

— Тихо! Заткніться, падли!

Очевидно, це загорлав найголовніший із них. Отаман. Андрій навіть зрадів, усвідомлюючи, що в нього залишилася ще краплина іронії. Він цокотів зубами, використовуючи перепочинок, а ці гади заважали йому зібратися з думками.

— Послухай, паскудо! — переводячи подих закричав знову той, останній. — Ти зараз вилізеш сюди, до нас… Ти зрозумів? Якщо ти цього не зробиш, ми тебе, падло, нікуди не повеземо. Ми просто отут здеремо з тебе шкуру. Ясно тобі? Кажи, вилупку, ти вилізеш?

Андрій мовчав, здригаючись усім тілом. Скорчені закляклі руки самі трималися за плавун. З води стирчала тільки голова.

— Ти вилізеш, кнур поганий?!

Переслідувачі рухалися у його напрямку. Хлюпало дедалі ближче. Зараз… Господи, невже вони не бояться? Невже вони не бояться сюди йти? Ні, вони не повинні долізти до нього. Вони не додумаються до трюку з плащем! Зараз вони побачать, що далі йти неможливо й повернуться назад. Але якщо побачать його у воді, можуть зрозуміти, що далі безпечно, і тоді полізуть за ним до кінця.

І раптом у його голові народився експромт. Це була геніальна ідея. Ледве розтиснувши зведені корчами щелепи, Андрій спробував щось сказати, але нічого не вийшло.

— Що?! Що ти там, стерво, белькочеш? Вилазь сюди, тут і поговоримо!

Усе-таки бояться, інакше б самі прийшли.

І, зовсім осмілівши, Андрій закричав:

— Рятуйте! Поможіть!

Його зуби так зводило холодом, що вийшло цілком правдиво. Для переконливості Андрій конвульсивно шубовснув кілька разів руками по краю плавуна.

За очеретами запанувала тиша. І раптом там, у них, почувся якийсь глухий сплеск. Хтось скрикнув. «Отаман» голосно вилаявся. Андрій упізнав його голос. Ще раз хлюпнуло.

— Стах, руку! Руку дай! Руку дай, сука!

Хтось пронизливо закричав. За очеретами чути було борсання та брутальну лайку. Тепер паніка починалась у них. Ті, хто потрапив на те місце, повинні були панікувати. Андрій це знав. Далі вони не підуть. Виберуться назад, до річки, й чекатимуть його десь по краях болота, якщо зуміють. Або перемерзнуть і покинуть цю справу взагалі.

За очеретами знову хтось закричав несвоїм голосом, а далі… Далі навіть з такої відстані Андрій почув, як ідуть бульки. Ще раз хлюпнуло…

— А-а-а… — заревів інший. — С-сука-а-а… Кранти! Стаху, кранти! Усі подохнемо! Нехай вони горять, ті бабки! Вилазити треба, Стаху!

— Заткнись, бо застрелю! — зашипів той. — Застрелю, як собаку!

Там знову щось захлюпало й шубовснуло. Чулися якісь зойки, розгублені вигуки. Андрій зрозумів, що його ворогів залишилося двоє.

Тепер він дав собі волю, борсаючись у воді руками й ногами, розгойдуючи плавун. Від інтенсивної роботи м’язів тіло перестало тремтіти, і його крики та благання про допомогу зазвучали явно бадьоріше. Не перестаратися б!

Він пірнув, якраз коли кричав оте «а-а-а…» Булькання вийшло досить виразним. Ще один раз Андрій дозволив собі виринути на поверхню і — все. Він загинув. І тепер не мав права ні на які прояви життя — ані хлюпнути, ані пискнути. Відпустивши плавун, він загріб під водою руками й поплив по руслу, яке іноді так звужувалося, що голова його мало не чіпала осоку по обидва боки від нього. Мертві не мають права плюскотіти по воді та шелестіти осокою. Шелестять та хлюпають лише живі.

І вони хлюпали на повну катушку. Андрій уявляв собі, в яку халепу потрапила ця команда. Вони надто довго стояли на одному місці, не виключено, ще й скупчившись. Напевно, плавун під ними почав просідати, занурюватися у глибину. Саме тоді, коли вони відчули серйозну небезпеку, під одним із них цей болотяний настил продерся, і невдаха опинився в такій самісінькій пастці, з якої нещодавно пощастило видертися Андрієві. Можливо, це сталося навіть на тому самому місці. Двоє, що залишилися, очевидно, не знали, як вийти з цієї жахливої ситуації, але ще якось трималися на поверхні.

Андрій же якимись дрібними спастичними рухами під водою просувався руслом, поступово віддаляючись від цього жахливого місця.

Коли він як тільки міг обережно й тихо виринув на поверхню, плюскіт та крики ще чулися. Після «загибелі» втікача переслідувачі спробують пробитися назад своїми ж слідами, остаточно руйнуючи болотяний настил. Інсценувавши загибель, Андрій свідомо відвернув тих двох з правильного шляху, направивши на хибний, відібравши в них більшу частину шансів. Хоча у цьому не варто себе винуватити.

Характер рослинності навколо вузенького русла змінився. На краях плавунів серед осоки траплялися якісь широколисті рослини, а осока почала з’являтися майже в самому руслі, яке стало зовсім вузьким. Пливти стало важко. Андрій спробував стати на ноги й був приємно здивований — вода сягала пояса. Ноги, щоправда, стрягли в намулі, але це вже була тверда опора. І він сміливо поліз в осоку.

Після всього пережитого повірити в порятунок було важко. Та глибина місць, по яких він ішов, дедалі зменшувалася, високий очерет несподівано скінчився, і Андрій на своїх тремтячих ногах вийшов на справжні заливні луки. Коліна вгиналися, в черевиках кавкало. Важкі від води штани стягувало донизу. Вода ледве сягала щиколоток. Минулорічна осока в цих місцях виглядала наче підстриженою, отже, восени її косили на сіно. Хотілося кричати від радості — тут ходили люди! Він усе-таки виліз із гиблих місць!

З неба сіявся дрібний дощик. Тіло знову затіпало від холоду. Легенький вітерець так і обпікав його крізь мокрий светр. Плащ залишився там. Зовсім змучений, Андрій присів на якусь купину, але не в змозі приборкати колотун, підвівся й, ковзаючи та спотикаючись, побіг покосами. Швидко натрапив на стежку. Земля скоро змінилася — під ногами вже не цямкало. Очерет невеликими купками ріс майже на сухому, все частіше траплялися кущі верболозу. Що там?

Широкою гладдю весняних розливів блиснув Стир. У ширину річка подекуди сягала сорока-п’ятдесяти метрів. Спокійно котилася вода між зарослих вербами берегів. Стежка у високій траві давала надію на швидке закінчення болотяних пригод. Тепер не було сенсу шкодувати сил. Намагаючись бігти так, щоб працювали всі м’язи, Андрій усе-таки зміг зігрітися. Зовсім знесилений, він час від часу переходив на крок і скоро, вийшовши на якесь підвищення, побачив грунтову дорогу, по якій нещодавно їздили кіньми. Праворуч з’явилося чималих розмірів озеро, і Андрій зрозумів, що йде по дамбі. Під ногами стало зовсім сухо, й місцевість пішла догори. На схилі росли якісь невисокі покручені дерева. Це ж яблуневий садок! Зрозумівши це, він знову побіг і скоро побачив за деревами дах якоїсь похиленої набік споруди, а потім і стару сільську хату. Надворі зовсім смеркло, і маленьке вікно її вже світилося. Десь зовсім поруч загавкав пес. Важко віддихуючись, Андрій сперся на двері й постукав у них кулаком. Попід стіною хати лежали наскладані дрова, на городі пов’язані снопи кукурудзиння. З комина зміївся дим. Тільки б стало сил дочекатися, поки відчинять, і переступити через поріг!