Подорож у безвихідь

XI

Він прокинувся раптово. У коридорі щось відбувалося. Чулися якісь вигуки та незрозумілі звуки. У палаті стояла темрява, і всі спали. Хтось важкий біг по коридору до дверей їхньої палати. Сон злетів миттєво, і Андрій скочив на ліжку. Він так і спав, не роздягаючись, і тепер лише всунув ноги в черевики. Серце стислося від недоброго передчуття. Той, хто біг, загальмував біля самих дверей. Що тепер? Крізь неясні вигуки Андрій почув уривки:

— … нате, докторе… зараз принесуть…

— Та біжи швидше!… Десь там, у маніпуляційній…

Хху… Здається, це не по нього. Мабуть, щось сталося у відділенні, когось привезли, не інакше. Когось такого, що миттєво здійнявся увесь цей «алярм». Андрій обережно підійшов до дверей і, прочинивши їх, визирнув у щілину. Просто серед коридору на підлозі стояли ноші, на них лежав чоловік у старому подертому светрі та брудних штанях. Буквально на ньому сидів учорашній лікар, без халата, в самій піжамі. Напевно, він уже спав, і його просто стягли з ліжка. Кров розбризкувалася на всі боки десь від шиї пацієнта, а по підлозі вже розпливалася калюжка. Усе це товклося та розносилося взуттям тих, хто снував поруч, і від цього світла салатова підлога мала просто жахливий вигляд. Хірург щось робив там, на шиї, а з-під його рук порскало на всі боки, зокрема й на його штани. Андрій зрозумів, що сталося. У хворого було поранення кровоносних судин шиї. Андрій не знав, як спиняли кровотечу, поки бідолаху везли до відділення. Напевно, якимось чином це вдавалося, бо інакше він мав би померти десь по дорозі. Тепер кровотеча відновилася, і його колега намагався затиснути пальцем судину, щоб спинити кров, та йому це не вдавалося. До того ж хворий, що, видно, перебував у шоковому стані, збуджений, напівбожевільний, ліз до шиї руками, намагаючись затиснути рану, і заважав лікареві. Біля нош з розгубленим виглядом стояли дві санітарки, а трохи осторонь — якісь дві жінки у стані, близькому до істерики. Вони затуляли роти руками і щось голосили. Поруч чомусь не було жодної медсестри.

Андрій, вискочивши з палати, схопив мужика на ношах за руки, щоб не заважав, а місцевий лікар, відразу звільнившись від перешкоди, натис пальцями хворому на шию нижче рани, намагаючись перетиснути судину. Проте ефекту це не дало. Він тиснув сильніше, його закривавлені пальці ковзали по слизькій шкірі, а з рани й далі лило струмком.

— Бл-ляха… сонна… Де ж воно?! — невідомо до кого просичав хірург.

Андрій схопив моток бинта, який випав на підлогу невідомо в кого і, запхавши його просто в рану, сильно притиснув рукою. Юшити відразу перестало.

— Не сонна, а яремна вена… — тихо проказав він до колеги, який тепер сам автоматично схопив хворого за руки. — Давай в операційну. Чого ти бавишся на підлозі в коридорі, а не в операційній? І де твої сестри?

Але той лише здивовано кліпав очима. З якихось дверей у протилежному кінці коридору вискочила медсестра й побігла до них. Захекана, з тремтячими руками, вона ніяк не могла попасти ключем у замок дверей поруч із ношами. Андрій одразу зрозумів ситуацію. Це мала операційна, і вона бігала шукати ключі. Медсестра була вчорашня, та, що робила ін’єкції. Операційна сестра, напевно, просто відпросилася в лікаря додому, пообіцявши, що з’явиться за десять хвилин у разі потреби. Звичайна ситуація… Хто ж міг знати, що цих десяти хвилин просто не буде? Нарешті, двері відчинили, і хворого з ношами затягли туди й переклали на стіл. Андрій весь час притискав бинта до рани. Кровотеча майже припинилася, щоправда, бинт весь просякнув кров’ю і з нього капало.

А молодий колега розгубився зовсім. Він стояв, наче бовдур, і не знав, куди себе прикласти. Манілуляційна сестра також мало орієнтувалася в тому, що має робитися у цьому підрозділі, та ще й у такій ситуації. Проте вона бігом накривала столик з інструментами, і руки її дрібно тремтіли. Тільки зараз Андрій усвідомив, що міг би й сам утрапити у схожу халепу, але за стільки років, як то кажуть, Бог милував.

— Скажи, хай тиск зміряють і ставлять капати на обидві руки. І кров взяти — гемоглобін, еритроцити та гематокрит.

Усе це Андрій процідив крізь зуби, нахиливши до нього голову й чітко вимовляючи кожне слово.

Тільки тепер вони вперше зустрілися очима. Напевно, лише зараз місцевий втямив, що поруч із ним лікар, який не розгубився в цій ситуації, і що єдиний порятунок — повністю підкоритися його волі. Це вже було щось. Він миттєво віддав команду, і медсестра, кинувши інструменти, побігла все організовувати, а натомість прибігла якась інша. Андрій продовжував затискати рану, поки колега таки спромігся, помивши руки, натягти рукавички.

— Набирай новокаїн і обколюйся, а я так і триматиму.

У того ще тремтіли руки, але справа поволі пішла. Руки хворого прив’язали до столу, під’єднали одну крапельницю, налаштовували другу. Рану обкололи новокаїном. Тоді Андрій попросив і собі рукавички, халат та маску. Поки він одягався, тампон тримала медсестра.

Нарешті він одягнувся і попросив забрати тампон.

— А якщо сонна? — невпевнено промовив місцевий, панічно стріляючи очима на свого неочікуваного рятівника.

— Не бійся, не сонна, — відповів Андрій. — Венозна кровотеча. Якби сонна — він би сюди просто не доїхав. Забирай!

Тампон викинули, і з рани знову добряче линуло. Андрій пальцями затиснув обидва краї рани і, коли його колега промокнув кров, обережно розвів їх. Рана йшла поперек, через усю шию. Від цього вона роззявилася, і стало видно пошкоджені м’язи та судину.

— Он вона, — сказав Андрій, на мить послабивши тиск, від чого з кінців перетятої судини знову сиркнуло.

Тепер і його колега побачив, де це.

— Що робити? — розгублено запитав він упівголоса.

— Нічого, перев’яжи її, та й годі. Це допускається. Яремна вена, житиме й без неї.

За півгодини все було скінчено. Рану зашили, і хворого з двома крапельницями, через одну з яких переливалася кров, завезли до палати. На той час Андрій уже лежав у своєму ліжку, розмірковуючи, що цей пияк дуже недоречно впав у власному сараї на косу. Адже через нього Андрій засвітився. Завтра все відділення говоритиме, що трапився такий неординарний випадок, і якби не опинився тут випадково якийсь чужий хірург, усе, напевно, закінчилося б трагічно. Відразу ж стане відомо, що цей чужий хірург приховав свій фах, що було досить дивно, оскільки до колег, навіть чужих, у медиків добре ставлення. До того ж він назвався жителем містечка. Усе це викличе підозри. Не виключено, що про випадок дізнаються його колишні викрадачі. А якщо його шукає міліція?

І якого біса він виперся з палати? У нього і своїх проблем вистачає, щоб перейматися ще й чужими! Тому пиякові не треба було пити самогоняру і в такому стані потім лазити по сараї з косами. А цьому зарозумілому шмаркачеві не варто відпускати вночі операційних сестер і розводити бардак на своїй зміні. Двері до палати несподівано відчинилися, і він побачив у прорізі свого колегу. Власне, не несподівано, бо Андрій усе-таки чекав його візиту. Лікар підійшов до його ліжка і сказав:

— Вибачте, ви ще не спите… Можна вас на хвилинку?

— Що там ще? З хворим щось?

— Та ні, з хворим усе гаразд, дякувати вам. Я просто хотів… — він зам’явся, — ну, ходіть зі мною…

Андрій підвівся й пішов за ним. Вони завернули у якийсь кутовий коридор і зайшли до ординаторської. На столі стояла пляшка коньяку, бляшанка шпротів та батон. У банці кипіла вода для кави.

— Вибачте… якось так вийшло… Якби не ви, я б навряд чи дав собі раду. У мене ще не було такого випадку, розгубився… Знаєте, воно так лило, я думав, що це сонна артерія пошкоджена, тисну там, де вона має бути, а кров не спиняється… Операційна сестра відпросилася, двері зачинені, а ключ там, у каптьорці…

— У мене також не було такого випадку, — просто сказав Андрій. — Випадок, відверто кажучи, який зустрічається нечасто. Та що тепер казати — все минулося. Як він, до речі?

— Нормально. Уже півлітра крові перелили. Гемодинаміка стабільна… Сергію Івановичу, я хотів вас кавою пригостити, та й сам, чесно кажучи, не відмовився б після такого…

— А котра година? — запитав Андрій, дивуючись, наскільки незручно бути названим чужим ім’ям.

— Пів на третю.

— І що це має бути — вечеря чи вже сніданок? До речі, як тебе звати?

— Віталій…

— А по батькові?

— Петрович.

— Слухай, Віталію Петровичу, — сказав Андрій, — пити, ти вже вибач, я не буду. У мене й без того голова болить. А бутерброд з’їм із задоволенням. Ти скільки після інституту працюєш?

— Три роки, — відповів той.

— Я так і думав, — сказав Андрій. — Це якраз той час, коли минає перший переляк і починаєш відчувати себе на коні. А справжнього досвіду ще немає…

Опустивши очі та почервонівши, Віталій мовчав.

— Ну гаразд, — заспокоїв його Андрій, — не переймайся. Робота, як каже один мій колега, така, що всі по лезу ходимо. Недовго й оступитися, навіть із досвідом… Біс із ним, налий по два грами… За те, щоб наші помилки не були непоправними…

— Вибачте, — сказав Віталій, — що я не поставився до вас належним чином. Але ж і ви… Чому не повідомили одразу, що лікар, тим паче хірург? Це також, погодьтеся, не зовсім… — він не міг дібрати слова.

— Порядно, — підказав Андрій, беручи бутерброд. — Я і сам знаю. Якось так сталося. Я, мабуть, зараз більше на волоцюгу схожий. Ти б і так не повірив. Наливай ще потрошки. Мені ще додому якось діставатись треба…

— А звідки ви? — запитав Віталій. — І що тут робите?

Андрій лише махнув рукою:

— Довго розповідати. Загалом можна сказати — амурні справи. Важкі та невтішні. Катаклізми особистого життя, так би мовити…

Промовивши це, Андрій несподівано усвідомив, що ця його, на перший погляд, імпровізована брехня, як не дивно, відповідала дійсності. Напевно, тому і прозвучала так переконливо.

— Розумію, — сказав Віталій, кивнувши головою. — Можу чимось допомогти?

— Нічого ти не розумієш, — відповів Андрій. — У тебе, напевно, дружина є, вже й діти?

Той ствердно кивнув.

— То що ж ти можеш розуміти? Вибач, звичайно… А допомогти, безперечно, можеш. Якщо твоя ласка, то позич мені гривень тридцять-сорок, щоб я хоч додому дістався. Така вже дурна ситуація виникла…

— Звідки ви все-таки? — перепитав Віталій.

— З Волині. Є там такий Жуків. Працюю у райлікарні, — Андрій відчув, що легенда про неіснуючий Жуків стала для нього звичною. — А коли ти змінюєшся?

— О дев’ятій.

— А машини в тебе часом немає?

— Часом є, — відповів Віталій. — А що?

— Ну то як ти вже такий добрий і, звичайно, якщо де тебе не дуже обтяжить, то завези мене до сусіднього райцентру, через який проходить залізниця, бо тут я на вокзал не піду. Мене там, напевне, чатують від учора.

Андрій прекрасно усвідомлював, що все, про що він говорить, на критичний розсуд виглядає вкрай підозріло, але зупинитися вже не міг. Це був його єдиний шанс без зайвих пригод накивати звідси п’ятами. Тому й чіплявся за нього. Витягнувши на хліб ще одну шпротину, він додав:

— Ось так. З жінками варто бути обережним в усіх відношеннях, бо таких дров можна наламати, що потім довго чухатимешся, як-от я тепер. А тут ще й просто на вулиці колька вхопила.

Доходила четверта ранку. Пляшка коньяку на столі залишалася майже повного, зате батон і шпроти пішли. У банці вже вкотре кипіла вода на каву. Прощатися молодий лікар не поспішав — давалися взнаки пережитий стрес та випиті коньяк із кавою. Андрій також не прагнув до палати, відчуваючи, що заснути не зможе. До того ж непокоїло ще одне питання і з’ясувати його саме зараз була можливість.

— Ну і як у вас тут працюється? — запитав він, наче вичерпавши теми, про які вони говорили. — Зарплату за який місяць отримали?

— Останнім часом досить регулярно платять, — похвалився Віталій. — Гріх жалітися.

— Півтори ставки маєш? — поцікавився Андрій.

— Маю. Ургентну й півставки в поліклініці.

— Нормально, — погодився Андрій. — І як навантаження?

— Вистачає, — кивнув головою Віталій. — А сьогодні взагалі дурний день, з самісінького ранку товчуся…

— А що таке?

— Ну, зранку апендицит оперував, а потім кримінал привезли…

— Що за кримінал? — перебив Андрій. — Ножове? У нас часто ріжуться.

— Та ні. Одного мужика та-а-ак приголубили! Голову проламали, обидві руки потрощили — взагалі атас… На одній подвійний перелом передпліччя, на другій — простий. У комі його привезли. Якийсь такий, під крутого, навіть мобільник у кишені… Мусив нейрохірурга по санавіації викликати. Якраз перед тим, як вас привезли, оперувати закінчили. Вдавлений перелом черепа…

— І як, живий? — Андрій сам відчув, як змінився його тон.

— Та поки що живий…

— І часто у вас тут такі розбірки бувають?

— Та іноді трапляється… — Віталій знизав плечима. — Хто його зна, які тут були розбірки? Уявіть, невідомий подзвонив на «Швидку», що якийсь мужик лежить біля ТЕЦ. Наші поїхали забрали. І ні тобі хто такий, ні звідки… Потім за кілька годин з’явилися родичі аж із Києва — їх також хтось повідомив, що той травмований і його поклали в лікарню. Міліція, звичайно, також була — покрутилися й пішли. У нас взагалі кримінальне місто. Постійно якісь травми, трупи… А коли на електростанції зарплату видають, чергувати взагалі чудо! Такого надивилися… Пивними кружками голови б’ють…

Далі Андрій не слухав. Від серця трохи відлягло. По-перше, скоріш за все, міліція його поки що не шукає, принаймні так він сподівався. По-друге, убивство на ньому не висить. Зараз він усією душею бажав, щоб той тип з гаража вижив. З іншого боку, чи так радіти першій новині, Андрій не знав. Схоже, його викрадачі не пішли на співпрацю з міліцією, бо самі були по вуха у всілякому криміналі. Або вони впевнені, що й самі впораються з пошуком втікача. А що як у цьому криміногенному містечку й міліція корумпована? Таке можливо. Тоді до пошуків уже долучились і правоохоронці. Виходить, уся надія на чергового хірурга Галютинської райлікарні. Ось тобі й амурні справи… Права рука Андрія мимохіть торкнулася в кишені листа, другою він стомлено провів по обличчю. Колега розцінив цей жест як сигнал лягати спати. Прочинивши дверцята шафи для одягу, він витяг з кишені гроші й простягнув Андрієві.

— Дякую, — сказав Андрій. — Приїду — одразу вишлю. За бензин, до речі, також. Слухай, Віталію Петровичу, може, організуєш мені якось поголитися? Мене вже, напевно, і злякатися можна…

На це Віталій лише почухав голову:

— Ви знаєте, я тут навіть не маю чим… Дома завжди голюся. Нове лезо взагалі-то можу знайти, а от станок… Ви ж не схочете голитися тим, що слабим животи голять перед операцією?

Авжеж, голитися тим станком навіть зараз Андрій не хотів, але треба ж якось привести обличчя до ладу. Тому, розламавши принесене Віталієм лезо вздовж на дві частини, вклав одну в хірургічний затискач і, густо намастивши обличчя милом, заходився перед дзеркалом голитися цією імпровізованою бритвою.

Коли хтось обережно постукав до ординаторської, рука його здригнулася, і він мало не порізався.

— Віталію Петровичу! — почувся голос медсестри. — Зайдіть, будь ласка, терміново до реанімації.

Той накинув халат і вийшов, зачинивши за собою двері. Андрій перевів подих, відчуваючи, як закалатало серце. Нічого, ще трохи. Принаймні тут, за дверима ординаторської, він почувався у відносній безпеці, та й у справах, як сказав би чукча з анекдоту, з’явилася позитивна тенденція. Гроші тепер у нього були. О дев’ятій ранку Віталій зміниться, вони сядуть у машину і поїдуть до сусіднього райцентру. Там залишиться сісти на поїзд і — шукай вітра в полі. Віталій, схоже, сприйняв його легенду без найменшої підозри, напевно, був дуже вражений несподіваною допомогою у скрутний момент. Тільки б не потрапити за цей час комусь на очі. Комусь такому…

Завтра, точніше, вже сьогодні, неділя. Ніяких грандіозних перезмінок не передбачається. Просто зранку прийде новий черговий хірург — і все. Віталій скаже йому кілька слів, передасть історії хвороби нових пацієнтів, на тому й скінчиться. Навряд чи йому схочеться розповідати колезі, як він «сів у калюжу» і якийсь хірург, що опинився тут випадково, врятував його. От якби це був робочий день — тоді інша річ. Зранку п’ятихвилинка, купа лікарів, медсестер, чутки, як тут орудував вночі якийсь чужинець. Завідуючий обов’язково почав би розбиратися. Андрій таки поголився, навіть не порізавшись, і тепер майже із задоволенням оглядав у дзеркалі свою гладеньку, щоправда, змучену фізіономію, коли почув за дверима кроки Віталія.

— Ну що там? — автоматично запитав він у колеги, продовжуючи думати про своє.

— А… — розчаровано кинув Віталій, махнувши рукою, — загнувся той… Я відчував, що так воно й буде. До того все йшло.

— Хто? — наче чужим голосом запитав Андрій, весь холонучи всередині й розуміючи марність свого запитання.

— Ну той, крутий, киянин з розборок. Вдавлений перелом черепа, така гематома була…

Враження було таке, наче в животі щось віднімається й терпне. Все-таки це сталося. Мордатий з гаража… Від усвідомлення того, що трапилося, Андрієві зробилося зле, руки та ноги стали чужими. Напевно, і голосу йому забракне, якщо Віталій зараз про щось запитає.

— Що з вами? — запитав Віталій.

— Та, важкувато голитися таким інструментом щоб ніде не порізатися, — відповів Андрій. — Дякую! Наче на світ народився. То о котрій вирушаємо?

— Змінюся о дев’ятій та зразу ж і поїдемо. Машина он, під корпусом, стоїть. Скільки там — сорок кеме…

Хвилин за десять Андрій тихо опустився на своє ліжко. Відділення спало, в коридорі жодної живої душі. Зараз із реанімації, розташованої поруч, виноситимуть тіло того чоловіка. Можливо, там будуть і його знайомі. Знали б вони, що втікач, через якого все це заварилося, поруч! Пощасти їм таки його зловити, шансів залишитися в живих у Андрія не буде.

Він заплющив очі, намагаючись бодай розслабитися. Про сон не могло навіть ітися.