Подорож у безвихідь

XVIII

Це був він. Брудні, захляпані мало не до колін штани, зім’ята куртка поверх тонкого светра під шию, запалі прищаві щоки… І навіть крізь сплутані довгі пачоси Андрія наскрізь пропік його жахливий погляд. Погляд смерті. Це був Віконт. Тепер його належало називати саме так.

Усе сталося так зненацька, що Андрій, наче стовп застиг на місці, а худа примара продовжувала, похитуючись, насуватися на нього. Часу для прийняття рішення не залишалося. Їх розділяло якихось десять-дванадцять кроків, коли Андрій, нарешті, рушив з місця, відступаючи назад. Ліворуч був сестринський пост, і він загальмував. Стілець наче сам попросився йому до рук. Він ще не вийшов з напівшокового стану, викликаного появою у відділенні його старого знайомого, але відчув, що це робоче крісло може прислужитися як зброя. Права на жах перед цим живим трупом Андрій не мав.

Прибульця хитало. Невже так ослаб? Ось він побачив крісло — на обличчі не відбилося ніяких емоцій, тільки мерзенна гримаса, оскал — зупинився і притулився плечем до стіни, важко відсапуючись: напевно, нетерпець надто швидко гнав його сходами. Вага крісла відтягувала Андрієві руки. Права рука довговолосого майнула під полу куртки. Андрій згадав машину, ніж з довгим викидним лезом. Але зараз йому ніж не страшний: у вузькому коридорі, де противник не має простору для маневру, Андрій змете його одним ударом важкого стільця. Він підняв крісло і ступив крок вперед. Віконт витяг руку з-під куртки. У руці був пістолет.

На Андрія майже впритул дивився чорний отвір його ствола. Крісло саме опустилось на підлогу, а нападник підійшов, перекинув його ногою і подивився в очі свого візаві. Пістолет у його руці тремтів. Та хіба це щось давало? Однаково він устигне вистрілити. А якби й ні — зчепитися з ним було б не набагато краще за кулю в живіт. А може, й гірше.

— Каву п’єте? — потягнувши носом, майже спокійно запитав зайда.

Андрій не знайшовся, що відповісти. Віконт схопив його за плече, ривком розвернув спиною до себе й увіп’яв йому під ребра ствол пістолета. Андрій завмер, а той штовхнув його до дверей. Через приставлений до спини ствол відчувалося, як трусяться руки цієї потвори. Так не довго й натиснути на курок.

— Там її немає, — сказав Андрій.

Замість відповіді Віконт турнув його на двері. Що там, у тому місці, куди дивиться зброя? Там права легеня. Не найгірше місце для дірки від кулі, хоча й не найкраще. Андрій намагався непомітно повертатися так, щоб ствол не дивився в бік серця. Уявилося, як куля зробить маленьку дірочку в спині, а вийде з грудей, відшматувавши добрячий кус тіла, і, можливо, зачепить якусь із легеневих судин. Чи залишиться тоді шанс? Цей псих відразу кине його й побіжить шукати дівчину. За кілька секунд біля пораненого з’явиться чергова сестра, яка зараз, по-всьому, спить десь у кімнаті відпочинку персоналу. Чергує Петрівна, з поняттям, не перший день працює. Вона одразу підключить крапельницю. За кілька хвилин біля нього вже будуть реаніматолог та черговий по лікарні. Хвилин за двадцять привезуть Варцаб’юка. Реально — за півгодини можна втрапити на операційний стіл. А далі — як пощастить. А тим часом ця почвара займатиметься Ліною. Він знайде її і зробить те, задля чого прийшов. Він не перешкоджатиме лікарям рятувати колегу. Йому буде не до того. Адже це справа його життя. Як він це зробить? Так, як погрожував колись Андрієві? А може, вдасться до більш приємного для себе способу… Волосся дибки стає. При всьому бажанні Андрій не міг би зараз визначити, хто тепер для нього Ліна — жінка, яку випадково подарувала доля й задля якої хотілося неба прихилити, чи просто гарненька підла істота. Але уявивши цю картину, він внутрішньо здригнувся. Хай що, а він не дозволить…

Але замість цього Андрій відчинив двері до ординаторської своїм обличчям. Віконт вилаявся. Це дійсно виявилася не палата, і Ліни в ній не було. А наступної миті Андрій заштампував носом шафу для одягу. Пістолет втискався в ребра, а ця примара притислася до нього й засичала просто у вухо своїм смердючим ротом. Він хотів Ліну. А Андрієві потрібен був час. Бодай кілька хвилин спокою. Кілька хвилин, щоб вигадати щось, знайти якийсь вихід!

— Пішли, падло… У тебе є одна хвилина, щоб завести мене до неї. Одна, чуєш? За хвилину стріляю. Ти зрозумів? А її потім однаково знайду.

Брехати сенсу не було: на дивані стояла Лінина сумка, на столі — дві чашки кави. Якщо він скаже, що її тут немає, цей божевільний може вистрілити одразу. А втім, хіба не зробить він цього, коли вони переступлять поріг її палати? Цей маніяк усе одно його вб’є. У будь-якому разі. Шанси заручника дорівнювали нулю.

Кава на столі ще парувала. Прекрасна кава. Не дарма довговолосий зачув її ще в коридорі. Він проковтнув. Проковтнув спастично, мимоволі. Можливо, він не їв багато годин, і тепер аромат та вигляд паруючої кави викликали в нього спазм м’язів глотки. Андрія врятувала всього-на-всього чашка кави. Ворог вагався лише мить, а потім штовхнув його до стіни, а сам сів за стіл і, всипавши в маленьку чашку мало не півцукернички, випив одну порцію кави. Без пістолета під ребрами Андрієві трохи полегшало. А Віконт, випивши відразу і другу порцію, нарешті, задоволено перевів подих.

Андрій мовчки стояв у кутку й чекав. Довговолосий знав, що заручник не кинеться на нього голіруч, а до втечі шляхів не було. Він налив кип’ятку в обидві чашки й розсипав по них залишки кави та цукру з банок. Сьорбнувши, одразу скривився: напій був надто гарячим. Відставивши чашку, він відкинувся на спинку стільця. Після подвійної кави йому стало значно краще, змінився вираз обличчя, руки більше не тремтіли. А той, хто стояв у кутку під дулом пістолета, мав усі підстави думати, що жити йому залишається рівно стільки, скільки потрібно на те, аби випити дві чашки кави. Ось Віконт уже бере до рук одну з них. Що могло у цій ситуації допомогти? Якась зміна. Чиясь поява. Але хто міг тут з’явитися серед ночі? Напевно, так вважав і нападник, дмухаючи на каву. Хоча навіть серед ночі в лікарні, а тим більше в хірургічному відділенні, раптово міг розпочатися неабиякий рух. Скільки разів Андрій проклинав цей рух, ці безсонні ночі і, Господи прости, хворих, з якими іноді випадало колотитися до самого ранку. А зараз? Та невже в цілому районі за цих десять-п’ятнадцять хвилин, поки цей гад допиватиме каву, не може когось трафити банальний апендицит або прорватися виразка шлунку? Ну хоча би голову комусь на дискотеці розбили! Господи, прости його грішну душу за такі думки! Адже йому потрібне хоч якесь зрушення! У відділенні з’явилися б нові люди, це вивело б його ворога з рівноваги, обмежило в часі. Принаймні хоча б хтось довідався, що тут коїться отаке! Довговолосий міг би розгубитися, а Андрій, навпаки, скористатися б цим. Та й на операційний стіл, в разі чого, був шанс потрапити не за півгодини, а значно швидше. Чорт забирай, ну чому саме сьогодні ніхто не бажав слабувати? Як же завадити цій паскуді? Час… Час працював на Андрія.

— А може, розповіси мені одну річ, — знайшовся заручник, — заким кава?..

— Які проблеми?

Довговолосий явно не чекав запитання.

— Та нічого серйозного. Просто цікаво. Мене не можна було вичислити. Я не залишив ніяких слідів. Як ти сюди потрапив?

Запитання звучало природно. Мабуть, тому, що Андрій дійсно не міг цього збагнути. Віконт засміявся й відкинувся на спинку крісла. На обличчі його з’явився самовдоволений вираз. Права рука з рукояткою пістолета спирається на стіл. Ствол дивиться Андрієві в груди.

— А знаєш, — сказав він, — я тобі розповім. Усе-таки ти виявився гідним супротивником. Та й мені є чим похвалитися. Чому б ні? Он поки каву доп’ю.

І він відпив з останньої чашки.

— Після того, як ти попрощався зі мною так негарно, там, на дорозі, я, скажу тобі чесно, розгубився. Мати такий шанс і так по-дурному втратити його! Я подумав, що ти десь заїхав, покинув машину, зловив попутку і — шукай вітра в полі. Спробував і я зупинити якесь авто, щоб наздогнати тебе, доки ти не відв’язався, але ніяка підлота не стала. Ну річ не в тім. Не буду приховувати — я гадав, що ми вже не побачимося. Але зранку мене чекав ще один сюрприз у вигляді дружбана з проламаною головою і втраченої схованки. І я зрозумів, що ти ще тут, у місті. До речі, що там було? Гроші? Документи?

— Паспорт, — відповів Андрій. — Тільки паспорт. На жаль, грошей там не було. До цього я не додумався.

— Паспорт… — погодився він, перебиваючи Андрія. — От і я так подумав. Я знав, що він десь має лежати. Тут ми схибили. Треба було тебе відразу обшукати. А вони, ідіоти, натомість заходилися мостити тебе. Добряче ж ти їм допік. Мене якраз не було з ними. Як дізнався, що тебе впіймали, злякався, що заб’ють до смерті і я так і не вийду через тебе на неї.

— За що ж вони мене мали бити? Я вперше їх бачив і нічого їм не зробив.

— Нічого не зробив? — він здивувався. — Ну ти, череп, даєш… Знаєш, що ти їм зробив? Украв цілий кейс із наркотою! Цілий кейс! Уяви собі! Та за таке мало вбити! За таке на кавалки ріжуть живцем! Ти знаєш, скільки кусків коштує такий кейс? Тобі ще пощастило, що над ними остаточно не взяли гору емоції. Інакше б ти не поїв мене зараз кавою.

— Не брав я ніякої наркоти, — остовпіло вимовив Андрій.

— Це ти так вважаєш, — засміявся він, — і я, звичайно, знаю про це. А вони думають, що брав. Я розумів, що самому мені не так легко буде знайти подругу, тому й підключив цю команду. Вся партія наркоти — цілий кейс — у мене. Знаєш, що таке наркокур’єр? Чув, напевно? Ось таким я заробляв на життя за кращих часів. Так ось, я вигадав казочку, ніби моя тьолка нагріла мене і втекла за допомогою своєї подружки разом зі своїм новим полюбовником та їхнім кейсом. Звичайно, був певний ризик. Могли вони й не повірити, тоді б… Зате знаєш, з якою енергією вони взялися до справи? Мало копитами землю не рили! Навіть галютинську родичку розшукали! До того ж як гарно воно співпало! Я навіть без усякої задньої думки таке вигадав, про втечу з новим хахалем, і, диви, як дотепно! Хахаль звідки не візьмись… Хоча воно й не дивно, така жінка мусить когось знайти. То що там у вас із нею?

— Практично нічого, — подумавши, сказав Андрій.

— Нічого, кажеш? — не повірив довговолосий. — А чого ж ти попер для неї в таку далечінь?

— Треба було.

— Як це так?

— Ми їхали в поїзді, — почав розповідати Андрій, намагаючись тягнути час, — і її покусав мій пес…

— Пес?!

— Так, мій пес. Дорогий породистий пес. Довелося мені взяти її до лікарні, щоб обробити рани. Потім виникло ускладнення…

Андрій удався до подробиць, але пістолет у руці Віконта зробив заперечливий рух.

— Годі. Це вже не цікаво. Досить того, що вона жива і знаходиться тут. Отож, — повів далі свою хвалькувату розповідь Віконт, — після того, як ти завалив одного з них, вони взялися до справи взагалі з повною віддачею. Щоправда, для мене відтоді з’явилася ще одна складність. Я залишився без спільників. Більше того, якби нам довелося випадково зустрітися, мені було б непереливки, як і тобі.

— Чого раптом? — не зрозумів Андрій.

— Дуже просто. Адже я тебе зранку практично вкрав у них. І одразу втратив. Був, звичайно, ризик, міг ти від мене втекти, але діяти спільно з ними я відтоді не міг. Їм потрібен кейс. А мені — Ліна. Зранку ти б розколовся, і тоді будь-якої миті мені могли дати копняка — це у кращому разі.

— А я думав, ти в них за боса… — розчаровано сказав Андрій.

— Індик теж думав… — відповів довговолосий. — Так ось, сів я і почав думати. Зізнатися, мені не дуже вірилося, що найближчим часом вони тебе знайдуть вдруге, навіть якщо ти ще не встиг вислизнути з міста. Вони й досі, напевно, десь лазять і шукають учорашній день. Отже, покладатися залишалося виключно на себе. Те, що вона десь там, звідки з’явився ти, було ясно як божий день. Уся проблема зводилася до того, щоб вичислити тебе. Раніше про тебе я ніколи від неї не чув. Напрошувався висновок, що ти нова, випадкова людина. Я сів і почав пригадувати, що мені про тебе відомо, — його обличчя знову набуло самовдоволеного виразу.

Андрій як міг заохочував оповідача — хай любується собою якомога довше.

— І що ж такого ти пригадав?

— По-перше, мова. Характерна вимова, акцент, діалект. Так говорять поліщуки. Ти дійсно мав бути десь так з Полісся, з-під Білорусії… Волиняка, словом. Але це мені мало що давало. До того ж ти міг там зараз і не жити.

Він пив каву й хизувався:

— Далі я взявся до твоєї зовнішності. Високий, широкоплечий. Охайно й модно вдягнутий… Селюк би так не виглядав. Звичайно, ти городянин. Але це все скидалося на ворожіння на кавовій гущі, — він виразним жестом показав Андрієві дно чашки з чорним осадом. — Я довго копирсався у спогадах про тебе… А що мені залишалося? Я намагався до найменших подробиць пригадати все, що могло мати якусь цінність, щось особливе. І раптом мені згадався один епізод нашої спільної подорожі. Ми їхали в машині, і я сказав тобі, що з її милості підхопив СНІД. Ти зрозумів так, що я заразився від неї. Що з тобою сталося! Забувши про все на світі, ти почав вивчати свої руки! Чого б то? Саме руки! Це вже щось означало. І я зачепився за це спостереження. Щось тут було дивне. Чому руки? Відразу напрошувався висновок, що ти з нею не спав. Інакше все для тебе було би зрозуміло й без рук. Ні, твій контакт з нею відбувся саме через руки. Людина твого типу повинна знати, що СНІД не передається через потискання рук, обійми й усе таке. Тоді в чому річ? Можливо, вона вкусила тебе, коли ти чіплявся до неї? Але тоді чого б то ти їхав туди і щось для неї робив? Та й ти б не оглядав їх так ретельно. Ти б знав місце укусу. Мені ніяк не вдавалося знайти підходящу версію. Чорт забирай, а може, ти вбив її оцими руками й вони були в її крові? Бачиш, я вже наблизився до розгадки! Але знову-таки, для чого тоді тобі їхати в Галютин шукати цю шльондру? Знову щось не клеїлося. Я пригадав твої руки. Вони мені добре запам’яталися: біла чиста шкіра, довгі пальці, охайно обрізані нігті… Словом, інтелігентні руки. Ким би могла бути людина з такими руками? Музикантом? Учителем? Спортивним тренером? Лікарем? Будь-ким із них і, напевно, ще багато ким. Специфічні руки. Кажуть, є руки піаніста, руки хірурга… І раптом мені сяйнуло: ось на чиїх руках могла бути її кров! Ось хто міг мати з нею контакт через руки! Хірург. Лікар, який надавав їй допомогу й забруднив руки її кров’ю. Хто ще кинеться так ретельно оглядати їх, почувши про СНІД? Відразу пригадалося, як ти пробував переконати мене покинути цю справу, доводячи, що СНІД скоро лікуватимуть. Я тоді пропустив повз вуха, як ти видав кілька розумних медичних слівець. А потім з плечем! Як ти попався! Коли я припинав тебе в машині, ти сказав, що дуже в плече тисне. Але на плечі в тебе нічого не було. Я ще подумав, що ти придурюєшся. Шлейка тисла тебе в руку. Для всіх плече — це ось! — він постукав себе по плечовому суглобу. — І тільки лікарі плечем називають руку від ліктя до плечового суглоба. Ці факти підтверджували мою випадкову версію, до того ж кращої в мене не знайшлося. Я відразу зібрав інформацію. Виявилося, що в нас лікар-хірург може працювати в лікувальному закладі рангом не нижче районної лікарні. Трапляються винятки, але рідко. Тоді я взяв карту, сів на телефон і почав з Волинської області. Згадав, як ми з тобою збиралися саме туди, хоч і не знайшов там на карті ніякого Жукова. Я дзвонив по довідкових Луцька та райцентрів, взнавав телефони лікарень і питав, чи не поступала до них така Ліна Голяченко. Я сподівався влучити пальцем у небо і влучив!

Відсунувши порожню чашку, він переможно подивився на свого полоненого.

— Хай там що, а наостанок мені все-таки залишаться приємні спогади про майстерно проведене полювання. Майстерно… — в захваті він навіть похитав головою. — Та й трофей, погодься, того вартий.

Подумки Андрій віддав належне своєму ворогові, але відвертий цинізм того викликав у заручника необачну в його становищі хвилю обурення.

— Добра собі майстерність, — сказав Андрій, з-під лоба глянувши на довговолосого, — пси потопилися, загоничі поскручували в’язи, а напівживий Віконт, долізши рачки до нори, де заховався звір, розмірковує про цінність трофея.

Андрій злякався власних слів і мало не сахнувся. Який біс тягнув його за язик! Здалося, Віконт застрелить його на місці — скажений вогонь спалахнув в його очах.

— Що ти цим хочеш сказати? — просичав він.

— Тільки те, що сказав.

— Ні, ти на щось явно натякаєш. Ця гадюка тобі, видно, про мене багато набалакала… То що там про загоничів та псів? Га?

— Загалом непогана команда, — сказав Андрій. — Швидко бігають, трохи повільніше думають. Ще гірше стрибають з поїзда. А плавати, як виявилося, зовсім не вміють, — він навіть посміливішав, відчувши, що знову зав’язується якийсь діалог.

— Не пащекуй, бо застрелю, — визвірився Віконт. — Де ці скоти?

— Здебільшого годують раків. Дехто, правда, не зміг зайнятися цим, оскільки трохи раніше отримав несумісні з життям травми.

— Гониш, — сказав довговолосий, — не такі вже вони дебіли, щоб я тобі повірив.

— Як знаєш, — відповів Андрій, — не буду тебе переконувати, але банда пана Стаха повністю припинила своє існування. Щоправда, та шльондра, яку ви пофарбували під Іру, напевно, й досі сидить припнута до труби у приємній компанії двох трупів. Я не можу кривдити жінок, навіть таких. А от решту команди вже ніхто ніколи не побачить. Навіть машини, що полишалися без господарів на вокзалі, вкрали, напевно, такі самі, як вони. Хіба, може, знайдуть того, у синій джинсовці, за умови, що ним ще не повечеряли здичавілі пси. Решта, повір, канула безслідно.

Тепер Віконт дивився на нього з неабияким подивом, не знаючи, вірити цим розповідям чи ні.

— То ти, кажеш, такий крутий? Хто б міг подумати… — ворог підвівся, подив та цікавість зникли з його очей. Залишились тільки втома, пустота і цілеспрямованість. — Веди, — промовив він, — маєш три хвилини. Час вичерпується — стріляю.

Усе. Кава випита, набридли балачки. Нікого не вхопив апендицит. Голів на дискотеці сьогодні також не били. Час, подарований долею як додатковий шанс, вичерпався.

Що робити? Куди вести цього схибленого смертника?! В Андрієвій уяві постала Ліна. Струнка фігура в жовтій штормівці, чоловіча картата сорочка, біляве волосся, спадаюче по щоках. Манікюрні ножиці канули в небуття.

Куди його вести?!

— А де гарантія, що ти мене не застрелиш після того, як побачиш її?

— Сорок секунд, — сказав Віконт.

Що зараз буде?! Що вигадати?

— Якщо ти застрелиш мене, то в житті її не знайдеш! — мало не закричав Андрій.

— Хвилина-десять, — зауважив довговолосий.

Це кінець. Ну чому він не вірить? Андрій же міг заховати її, зачинити десь… Де? Ну є ж тут, скажімо, так звана апаратна, в якій зачиняються двері, або комора.

— Дві хвилини, — сказав Віконт.

Очі його, здавалося, зовсім згасли, погляд став байдужим, і це не обіцяло нічого доброго. Цей схиблений таки домігся свого й зараз просто зробить те, що давно замислив, те, до чого доклав так багато зусиль, те, що вінчатиме його недовге страшне життя. Очевидно, йому навіть не вдасться уповні насолодитися ситуацією. Він сподівався явно на щось більше. У його очах промайнула тінь розчарування. Пістолет у руці Віконта зробив неясний рух.

Андрій рушив. Вони вийшли з ординаторської, і довговолосий штовхнув уперед свого заручника, який ледве ступав неслухняними ногами по коридору. У відділенні було порожньо. Чергова сестра спала в сестринській. Стояла тиша. Скільки залишилось секунд? Двадцять? Десять? Ось двері палати. За ними Ліна. Навпроти двері апаратної. Чому вона не там? Перед тим, як увійти, довелося б їх відмикати. Можливо, Віконтова увага на якусь мить відволіклася б, і Андрій устиг би… Хоча що б він устиг?

Мало тямлячи, що робити, Андрій повернувся обличчям до свого ворога і, повільно витягнувши з кишені зв’язку робочих ключів, відділив ключ від апаратної. Тепер вставити його в замок. Чи можна встигнути відчинити двері і вскочити туди? А що далі? Через вікно? Другий поверх. Подвійне скло. Ні, не вдасться. Зараз пістолет знову вткнеться під ребра, і заходити доведеться разом із цим чуперадлом.

Намагаючись приборкати безладдя думок, Андрій перекладав у пальцях ключа, коли несподівано ціла зв’язка вислизнула з його тремтячих рук і голосно дзенькнула по підлозі. Цей звук штрикнув Андрія десь аж під серце. Довговолосий також здригнувся від несподіванки. Він теж хвилювався. Крапельки поту рясно вкрили його огидні прищі. Минуло вже явно більше трьох хвилин від початку відліку, але Віконт, очевидно, не збирався його вбивати, поки не побачить дівчини. Андрій несміливо нагнувся за ключами й раптом побачив між дверима апаратної й підлогою більш як двосантиметрову щілину. Ідея виникла несподівано. Точніше, Андрій зробив це, ще не усвідомлюючи, для чого.

У бідному освітленні коридору довговолосий спершу навіть не зрозумів, що сталося. Непомітний рух кистю і — ключі, тихо дзенькнувши, ковзнули під двері. А наступної миті, відштовхнувшись ногами, Андрій кинувся коридором убік і назад, перекотився і з криком рвонув головою вперед, не встигнувши ще навіть повністю стати на ноги. Тут кінчалися палати й утворювався невеличкий хол. По ньому й летів тепер той, хто досі ходив тут поважно та неквапно, головою просто у вікно. Усе сталося так несподівано для Віконта, що він не встиг вистрілити. Останньої миті втікач обхопив голову руками.

Здавалося, пробити подвійне скло з такою легкістю неможливо, але дев’яносто кілограмів його тіла навіть не відчули, як пролітали крізь нього. Тільки щось задзеленчало та різонуло по руці та шиї. Другий поверх, — згадалося вже в польоті, і Андрій спробував згрупуватися. Ця вправа з часів занять спортом була добряче забута, та й з другого поверху головою донизу він летів уперше. Йому таки вдалося зробити переворот через плече і врятувати голову та шию. Проте удар виявився таким, що, здавалося, повідлітають легені. Забило подих, першої миті після падіння Андрій розпластався на клумбі під вікнами. Добре, що хоч не на асфальті. У запамороченні, яке тривало кілька секунд, він усе-таки намагався відповзти боком по квітнику, на який приземлився. А нагорі, здавалося, ще дзеленчало. Це дзеленчання скла серед сонної нічної тиші! Невже його не почують через вулицю, у районній міліції? Якщо справді не почують, то можна сміливо звільнити весь її особовий склад. І не встиг Андрій ще хоч раз по-людськи вдихнути, як нагорі пролунав постріл.

— Назад! — це кричав довговолосий. — Назад! По палатах! Не виходити!

А потім… Знизу добре чулося, як цей маніяк висаджує двері. Зараз він із ними впорається і, побачивши, що Ліни в замкненому приміщенні немає, піде по палатах. Або притисне чергову сестру, якщо та трапиться йому на очі. Однаково він знайде її — палата Ліни навпроти апаратної! Андрій підхопився на ноги. Йому потрібно назад! Миттєво! Оббігти корпус! Вхід з протилежного боку. Чи можна так устигнути? Ні, надто довго. Та й з’явившись у коридорі, він буде чудовою мішенню для озброєного ворога. Тому, схопившись рукою за пожежну драбину, Андрій поліз догори. Другий поверх. А далі — десять кроків по карнизу до розбитого вікна. Після падіння ноги тремтіли і слухалися дуже погано! Боліло плече. А Віконт гамселив у двері. Висадити їх виявилося не так уже й просто. Нарешті Андрієві вдалося пролізти крізь вибите вікно, відламавши потилицею ще шмат скла. Втративши здоровий глузд, недавній заручник ліз туди, звідки щойно ледве видерся. І цієї миті почувся гуркіт зірваних із завіс дверей. Андрій тільки визирнув з-за рогу. Двері перекосило, але верхня завіса витримала. За другим заходом довговолосий упорався з дверима, спер їх на стіну і зник в апаратній. Звідти почулася шалена лайка, й Віконт сіпнувся назад. В отворі вже блимнула його світла куртка.

Рішення з’явилося підсвідомо. Поштовх ногою кинув двері просто на Віконта. Довговолосий упав, а двері хряснулися на другий бік, під стіну, зачепивши її своїм ріжком. Андрій ледве встиг відскочити.

А противник уже підводився. Пістолет лежав за ним, кроків за п’ять, посеред коридору. Напевно, туди його відкинуло ударом. Віконт стояв на одному коліні, важко дихаючи. Вигляд у нього був приголомшений. Очевидно, втративши свого заручника так несподівано, він ще менше сподівався побачити його знову. Довговолосий озирнувся через плече. Відстань до ворога та до втраченої зброї була приблизно однаковою. Але він не наважувався зробити вибір. Можливо, його добряче вгріло тими дверима, і тепер він тримався одною рукою за підлогу, збираючись із духом.

Андрій дивився на нього зверху. Та йому наважитися було ще важче. Поруч лежало кинуте дверне полотно. Якби встигнути його підняти! Двері з тирсоплити важкі… Пістолет набагато легший та зручніший. Швидше пістолет опиниться в руках Віконта, аніж двері в його власних. Натиснути на спуск — це одна мить. Ударити дверима — надто проблематично…

Довговолосий ще раз озирнувся назад, на пістолет, а наступної миті, нахиливши голову, зі свого «низького старту» з криком кинувся на Андрія. Можливо, в нього, нарешті, здали нерви. Те, що зробив Андрій, було єдино правильним, єдино допустимим рішенням. Він також стрибнув уперед, одночасно викидаючи праву ногу. Напевно, років з десять тому це вийшло б краще. Проте маси його тіла виявилося достатньо — нога вгатила нападнику в живіт. Віконта відкинуло назад, але Андрій крізь штани відчув, як рука довговолосого зачепила його ногу, ковзнувши по ній нігтями. Вони впали майже одночасно: довговолосий — від удару, Андрій — за інерцією, на лівий бік. Так само одночасно обоє знову опинилися на ногах. Тільки тепер довговолосий уже не думав кидатися на суперника. Пістолет лежав поруч із ним, і йому залишалося лише підняти зброю. Мить — і він уже цілиться в Андрія. А той так звик до незнаного досі статусу мішені, що не відчув цього разу навіть жаху. Страх притупився.

Для обох супротивників час перестав існувати, як і все, що їх оточувало. У шаленому напруженні обидва бачили лише один одного, спостерігаючи за найменшим рухом і намагаючись відгадати, що зробить наступної миті другий. Їх розділяло якихось сім-вісім кроків. Коли рука Віконта почала підніматися в його напрямку, Андрій кинувся до стіни вузького коридору, потім до протилежної: в рухому ціль важче влучити. Кидаючись від стіни до стіни, Андрій відступав назад, збільшуючи відстань, очікуючи, що скажений смертник от-от із криком розрядить у нього цілу обойму. Тільки б не зачепило по чомусь такому, щоб не загинути миттєво… Та нерви його ворога все-таки залишалися навдивовижу міцними. Він не стріляв, тільки водив пістолетом слідом за Андрієм. На скільки йому вистачить витримки?

І раптом звідкілясь із паралельної реальності до Андрія долинув тупіт, наче кілька людей бігло сходами догори. Десь далеко, ще внизу. Це почув і довговолосий. На його обличчі промайнув відчай. Андрій, поступово втрачаючи сили та рухливість, знову скочив до протилежної стіни. І цієї миті за спиною Віконта розлетілося на друзки велике матове скло задніх дверей, які ніколи не відчинялися. Він миттєво обернувся, і обоє побачили, як крізь розсаджене скло в коридор вдирається високий чоловік. Андрій упізнав Бідованця й помітив у його руці пістолет. Усе сталося миттєво. Руки двох озброєних людей скинулися одночасно догори, а Андрій, який опинився тепер за спиною свого ворога, інстинктивно впав на підлогу, обличчям донизу. Довговолосий випередив Бідованця. Пістолет у його руці смикнувся назад, і в закритому просторі коридору постріл лупонув по барабанних перетинках. Зі стелі посипалася штукатурка. Бідованець вимахнув другою рукою і впав на обидва коліна, вдаривши своїм пістолетом по підлозі. Тільки тепер він повністю продерся крізь розбиту шибку. Андрій лежав, наче заціпенівши, і спостерігав цю жахливу картину. Коли рука Бідованця, що тримала зброю, за інерцією ще спиралася на підлогу, пістолет Віконта смикнувся вдруге. Цієї ж миті Бідованець дико закричав, і його пістолет спалахнув, ще не відірвавшись від підлоги. Андрій побачив, як від куртки на плечі довговолосого відлетіло якесь шмаття, і його від удару відкинуло убік. Він ступив крок назад, аби втримати рівновагу. Його довге злипле волосся гривою мотнулося над головою, а рука з пістолетом знову почала підноситися догори. Бідованець продовжував стояти на колінах, щоправда, тримаючи зброю вже перед собою. Ну!!! Рука Віконта продовжувала повзти догори!

— Стріляй, Іване! Стріляй!!!

У мить, коли цей несамовитий крик виривався з Андрієвої глотки, пістолет Бідованця спалахнув удруге. Знову посипалася штукатурка, тільки тепер гостро відчувся запах порохового диму. Цього разу шмаття вилетіло зі спини довговолосого. Пістолет упав на підлогу. Віконт ступив два кроки назад, але тіло ще більше тягло навзнаки. Тоді він зробив ще один великий крок і таки втримався на ногах, але вони вже його не слухалися. Коліна підкосилися, і він упав долілиць. Від звуку, з яким ударилася об плитку підлоги його голова, Андрія мало не знудило. А за мить до цього він почув, як позаду розлетілися інші двері, й кілька рук та колін притисли його до підлоги. Та білий халат примусив спам’ятатися тих, хто його скрутив. Бідованець так і продовжував стояти на колінах, тримаючи зброю поперед себе. До нього миттєво підбіг один із сержантів. Двоє інших уже сиділи верхи на тому, хто щойно був господарем становища, а тепер лежав розпластаний на підлозі. Один із ментів смикнувся рукою до шиї пораненого, збираючись очевидно, перевірити пульс.

— Назад! — закричав Андрій. — Не чіпайте його, не торкайтеся.

Сержант, не розуміючи, повернув голову.

— У нього СНІД, — сказав Андрій, підводячись.

Це справило враження — обидва сержанти миттю відійшли. З-під розпластаного тіла на салатову плитку виповзла темна калюжка крові.

Нарешті Бідованець став на ноги, але був наче не в собі. Він блукав поглядом по стінах і міцно стискав пістолет тремтячими руками.

— Усе, — сказав Андрій, скидаючи замурзаний халат і віддихуючись, — більше терористів немає. Він був сам. Іване, тебе зачепило? Поранений? Кажи! Ну, чого ти мовчиш?

Не говорячи ні слова, Бідованець посмикав руками, ногами, плечима.

— Начебто ні… — нарешті промовив він не надто впевнено, а потім підтяг догори ліву штанину. По нозі його текла кров.

— Спокійно, це лише скло, — сказав Андрій, побачивши поріз.

Напевно, це сталося, коли він висаджував скло або продирався крізь двері. Автоматично Андрій глянув на власні руки, згадавши стрибок у вікно. Рукам якимось дивом пощастило, а от на шиї та за вухом пальці відчули болючі рани та слизьку кров. Опустивши штанину, Бідованець підійшов і нахилився над пістолетом, що валявся поруч із тілом.

— Стоп, один момент, — зупинив його Андрій, піднімаючи руку. — Попереджаю всіх, що цей маніяк хворий на СНІД. При побутовому контакті це не передається. Але з нього тече кров. Якщо на вашій шкірі є травми і вони забрудняться його кров’ю, ви можете заразитися. Є така ймовірність. Прошу взяти до уваги.

Троє ментів відійшли ще далі й почали оглядати себе, як і Андрій свого часу. Бідованець таки підняв пістолет двома пальцями. Уважно оглянувши зброю і скрушно хитнувши головою, він поклав її в кишеню. На його обличчя немов чорна хмара насунулася.

— Що тут сталося? — запитав він Андрія.

— Розгул тероризму в країні, — відповів той. — Сиджу в нього вже годину в заручниках. Думав, час прощатися із життям.

— Але це ж ви лізли у вікно? — запитав один із сержантів.

Схоже, почувши звук розбитого скла, а потім і постріли, вони повискакували надвір і побачили, як лікар дерся нагору по пожежній драбині на фоні освітлених вікон. Цьому навіженому лікариськові знову пощастило.

— Я ліз, — сказав Андрій, — але вже після того, як вискочив звідти.

— Так то, напевно, той дзвін ми й чули, — сказав один опер другому.

— Чекай, — перебив Бідованець, — як все сталося й чого ти ліз назад?

— Я сидів біля хворої, коли з’явився він і протримав мене більше години під дулом пістолета. Я поїв його кавою, а він мені всілякі жахи розповідав. Потім вивів у коридор — хотів наркотиків.

Андрій брехав, не знаючи, добре робить чи ні. Розповідати їм про Ліну та поїздку до Галютина, звідки тягнувся слід цього схибленого, йому не хотілося. До того ж там лишалося досить його власних слідів… Залишалося тільки сподіватися, що нікому не спаде на думку провести лінію розслідування звідси туди.

— Я сказав йому, що наркотики зберігаються в замкненій кімнаті, і коли ми відчиняли двері, мені вдалося втекти — сторчголов у вікно. Інакше б він мене застрелив. А заким він висаджував двері, я встиг залізти назад. Він грозився, що інфікує хворих і взагалі хтозна-чого наробить. Узагалі, ви вчасно з’явилися, їй-богу, мужики. Я, коли летів сторчголов з вікна, подумав, що як ви там не почуєте, то вас усіх треба в розход…

— Ображаєш, — сказав Бідованець.

— Вибач, перенервувався. А ти також щасливий. Я думав, він тебе розстріляє.

І — Я також думав. Зашпортався в тих клятих дверях, — сказав Бідованець. — Я вже, може, й посивів? Ні?

І цієї миті почувся стогін. Віконт стогнав. Підібгана нога його ворухнулася. Сержанти смикнулися в нерішучості. Бідованець стояв якийсь зовсім блідий. Тільки тепер Андрій це помітив.

— Чорт забирай, — сказав Андрій, — я гадав, що вже все.

— Що робити? — запитав Бідованець. — Йому нададуть допомогу?

— Не знаю, — відповів Андрій, — принаймні я цим не займатимусь.

Андрій дійсно цієї миті так вважав. Він дійсно не хотів, ризикуючи життям, рятувати того, хто щойно погрожував йому смертю. Адже ризик надзвичайно високий. Чергова сестра, давно пролупивши очі, стояла поруч, перелякана та безпорадна. Хворі ж, які при дзеленчанні скла почали вискакувати з палат, так налякалися стрілянини, що й досі не потикалися в коридор.

І тут з’явилася ще одна людина. Озирнувшись, Андрій побачив, що коридором своєю клишоногою ходою мчить Варцаб’юк. Напевно, хтось подзвонив йому додому, що у відділенні коїться чортзна-що. Погляд його ковзнув по міліції й зупинився на тілі, що лежало на підлозі.

— Кадавер? — коротко запитав він Андрія.

— Боюся, ще ні, — відповів той.

— Так… То чого ти стоїш?! — шефові аж перехопило подих.

— Одну хвильку, Микитовичу, — сказав Андрій. — По-перше, це терорист, який щойно годину тримав мене в заручниках і мало не вбив. А потім таки здійняв стрілянину. По міліції стріляв. І мене б застрелив, якби не пощастило. А по-друге, в нього СНІД, і він мав намір заразити хворих у відділенні.

— Звідки ти знаєш? — запитав шеф, продовжуючи дивитись на свого ординатора майже вороже.

— Він сам сказав. Тому вибачте, я задля нього ризикувати життям не збираюся…

— Сестро! — Варцаб’юк не дослухав. — Надю, біжи на перший поверх, у лабораторію. Хай лаборантка бере експрес-набір і летить сюди робити аналіз крові на СНІД.

При слові «СНІД» він дуже виразно подивився на Андрія.

— Віро! Де операційна сестра? Віро! Біжи до операційної, принеси мені рукавиці, будь-які, можна нестерильні. Швиденько!

Здійнявся рух. Віконт знову застогнав. Темна калюжа під ним поступово збільшувалася. Варцаб’юк вдягнув по дві пари рукавиць на кожну руку.

— Значить так, — сказав він. — Я так розумію, хоча, може, хто зі мною не згідний. Наш обов’язок — надавати хворому допомогу за будь-яких обставин. Якщо хто боїться або не хоче з якихось інших причин — я не можу примусити.

Пораненого перекинули на спину. Варцаб’юк сам уколовся йому в вену, почали переливатися кровозамінники. Він набрав крові в пробірку, яку подала лаборантка, просто з підлоги.

— Понадягайте по двоє, троє, хто скільки хоче рукавиць. Окрім СНІДу, зробіть ще аналіз на групу та резус, тільки в темпі. Віро! Де Віра?! Мийтеся бігом. Буде лапаротомія. Готуйтеся до важкої кровотечі. Усі інструменти щоб були, як положено. Федоровські затискачі обов’язково… Анестезіолога кликали?

Анестезіолог був уже тут. Андрій озирнувся. В холі та біля сходів назбиралася вже половина нічної зміни лікарні.

— Віро, в темпі давай, нема коли. Діатермію зразу підключай, і щоб відсмоктувач працював не так, як минулого разу!

— Я особисто асистувати не буду, — сказав Андрій. — Хоч позбавте мене диплома. Я ще не остаточно з’їхав з глузду! — він дихав часто, дивлячись в очі своєму шефові. — Кличте собі, кого хочете. Але не забудьте при цьому розповісти, у чім тут річ!

— Ану, ходи сюди, голубе! — скинувши рукавиці, Варцаб’юк схопив його за рукав і потяг у куток, подалі від усіх. — Ти що це собі останнім часом дозволяєш? Літаєш не знати де по цілих тижнях, витворяєш усілякі фокуси… Ми тут уже по твоїй милості одного разу робили ґвалт через СНІД! І що? А це що таке? Знову СНІД? І знову ти? Ти що за іграшки взяв собі в моду? Га?..

Він не договорив.

— Григорію Микитовичу! — це була лаборантка. — Аналіз крові на СНІД від’ємний! Я зробила три серії, усі від’ємні.

Від цих слів в Андрія похололо всередині. Кудись зникло обурення, яке він щойно виливав на Варцаб’юка. І все стислося. Він не уявляв, якого виразу набуло зараз його обличчя. А от шефове перекосило. Він глянув на свого ординатора так, наче хотів спопелити поглядом.

— Бігом!!! — гаркнув він. — Мать вашу… Хворого в операційну! Бігом! Валю! Де та Валя? Зроби ще раз три серії. Давай!

Тільки тепер Варцаб’юк перевів подих. Вигляд його був страшний.

— Ходімо митися, — сказав він до Андрія.

Пораненого підняли й переклали на каталку. Рябе обличчя стало тепер зовсім білим, очі підкочувалися. Навколо стояла тиша, чути було лише, як важко той дихає, хапаючи ротом повітря. І раптом зліва по коридору рипнули двері.

Ліна стояла, спершись плечем на одвірок, і трималася однією рукою за пов’язку на грудях. Її обличчя також було зовсім блідим. Очі широко розплющені. І в них — німий жах.

Віконт ворухнувся на каталці й повернув голову до Ліни, і Андрій побачив, як з-під закривавленого волосся спалахнув його погляд, рот відкрився, а рука слабким знесиленим рухом потяглася до дівчини. Він знову застогнав. Його рука продовжувала тягтися, але відстань була завеликою. І він загарчав від безсилля та відчаю. Рука його в якомусь неймовірному пароксизмі стислася в кулак, усе тіло напружилося, наче він хотів здолати відстань, що розділяла їх. Андрій відвернувся, не в змозі бачити його очей. Востаннє сприймаючи цей світ, вони випромінювали ненависть, жаль та відчай. Тіло на каталці кілька разів смикнулося й зім’якло.