Повнолітні діти

XI

А втім, не треба бути несправедливим. Тієї самої важкої середи після обіду Данко прийшов до Дарки.

Прийшов у мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, доки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Дарці відразу згадалася його мама-німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка.

Данко з порога заявив, що він по справах. Трохи образливо. Так, наче вони не друзі, не з одного села, наче Данко не міг до неї заглянути і без справи. І зараз же себе втішає: напевно, в нього й серйозної справи немає, а сказав тільки так, щоб якось виправдати себе перед панею і Лідкою.

— А яка ж це справа, Данку?

Є справа, будь ласка. Його сестра Ляля, яка живе у Відні у маминого брата і там кінчає консерваторію, — пояснює Данко Лідці, — давненько написала листівку до Дарки на його адресу, точніше кажучи, в його листі. Данко досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, богу дяка, в них уже чверть закінчилася…

«Пхі, — думає Дарка, — Данко говорить про той Відень, ніби не знати, який то закордон був. А татко розповідав, що за Австрії їздили до Відня отак, як тепер до Чернівців. А той мамин брат — подумаєш! Помічник бухгалтера в якійсь трикотажній фабриці!»

— А Дарка хіба знайома з вашою сестрою? — і тут не довіряє, і тут щось підозрює Лідка.

Замість Дарки відповідає Данко:

— Аякже ж! Ляля приїздила в ці канікули до Веренчанки! Вони дуже полюбили одна одну…

Дарка бере маленький клаптик паперу в руки і читає дрібні, як мачок, літери, посміхаючись сама до себе. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і зеленіють дерева. Як можна так втрачати почуття часу? А проте яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра, бо якби не вона, якби не оцей її листок, то хто зна, чи Дарка бачила б сьогодні Данка в себе.

— Що пише хорошого Ляля? — ставить таке дивне питання Данко, бо ж лист до Дарки був незаклеєний і він міг десять разів прочитати його. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів, Дарцю…

Тепер Дарка засоромлюється:

— Ляля хоче знати, як ми всі тут живемо… чи зустрічаємося в Чернівцях, чи ходимо на спільні прогулянки… Чи, може, роз'їхалися, і в кожного по-своєму зайнятий час…

Лідка не виходить з кімнати, тож треба говорити про щось, в чому і вона могла б брати участь.

— Через шість тижнів їдемо додому, — сказав Данко, а потім, ніби придивившись краще, зауважив: — Ти щось у мене змарніла! — При Лідці сказав «у мене» так, начебто Дарка справді належала йому. — Вона, може, не хоче чогось їсти, оця Дарка? — звернувся до Лідки, немов Дарчин опікун, немов хтось близький, що має право про ці справи розпитувати.

— Та де там! Дарка дуже чемна!

Щось у лісі здохло, що Лідка хоч раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто нюхом було чути, що всі троє вони не в своїх ролях, не на своїх місцях. Напевно, це йшло від того, що Лідка стирчала поміж ними, як кістка в горлі. Навіщо їй треба було сидіти й слухати, що Дарка з Данком говорили поміж собою? Адже вона не мала жодного поняття про Веренчанку, про Лялю, взагалі про те все, що вони пережили в минулі канікули. І хоч Лідка з свого боку намагалася якось підтримати розмову, розмова рвалася, рвалася, аж врешті урвалася — не було про що говорити.

На щастя, Лідка саме тоді згадала, що їй треба віднести газету (в тому номері писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко) до пана Кремера, бо він комплектує всі номери, а газету за вівторок не можна було купити у цілих Чернівцях.

Тоді Данко (він добре розуміється на таких речах, бо якби Лідка пішла, то до кімнати ввійшла б її мама, бо ж не пасує, щоб панночка залишалася сама з хлопцем у кімнаті, хоч би тим хлопцем був хтось такий близький Дарці, як Данко) попросив Лідку:

— Може, ви дозволите, щоб ми з Даркою провели вас?

Звичайно, що Лідці, яка не зрозуміла трюку Данка, було дуже приємним таке прохання. Вона аж заясніла і відразу погодилася.

Дарка вийняла з шафи пальто. Данко прискочив до Дарки, взяв пальто з її рук і тримав його. Намацуючи рукава, Дарка почула, як Данкові гнучкі пальці в поспіху натрапили на її плечі і палко, на одну мить, притисли до грудей. Шапочку одягла Дарка вже зовсім червона.

Надворі, хоч ще лише шоста, зовсім ніч. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій по кілька приємних слівець, і так ідуть втрьох, охоче сміючись, по цьому білому, пір'ястому кожушкові. Щойно тепер відчувають обоє веренчанські, які близькі вони одне одному, як зв'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка цього всього не може зрозуміти. Розмова точиться навколо конференції учителів і недалекого Данкового виступу.

Данко жартує, але тому, що жарт цей дуже нагадує правду, для Дарки він прикрий:

— Як будеш на конференції мати двійку, то не приймай її дуже до серця. До всього треба привикати…

— Ви, коли будете грати на тому концерті, не дивіться на публіку, щоб не розгубитись. Бо ви чули, що казав Іванків: наша гімназія мусить першою вийти! Ви тільки будьте уважні! — не може втриматися Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось розуміє. Смішна! Начебто Данко вперше на сцені виступав!

— Ви вже не журіться, — відповідає Данко спокійно, — ми напевно будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці паничики з першої гімназії. Ви знаєте, що якось вони не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до хорошої бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер чорт їх візьме, як ми їх переможемо!

Він сміється переможним сміхом, і всі троє чомусь прискорюють кроки. А все ж таки на душі стає вільніше, коли Лідка зупиняється перед брамою пана Кремера.

— Ви не чекайте на мене, бо мене, мабуть, там затримають.

— Як собі бажаєш, — відповідає Дарка. Голос її бринить радістю від того, що нарешті Лідка відкололася від них. Дарку аж страх охопив, щоб Лідка не передумала і їй на зло не вернулася від брами.

— Нарешті ми самі, — каже Данко таким багатообіцяючим шепотом, що Дарці здається: цього вечора має статися щось надзвичайне. Вона починає вірити, що цей візит, той Лялин лист, — це тільки кладочка до того надзвичайного і чарівного, що має для неї в своєму серці Данко.

Увесь під враженням радісного піднесення, Данко бере зухвало Дарку за плечі і повертає у протилежний бік від квартири Дутків.

— Мені не туди йти додому, — лепече Дарка.

— Твій дім там, де я, — сміється Данко, підіймає в себе і в Дарки вгору коміри від плащів і жене кудись поперед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі.

Тільки відступають вони трохи від ліхтарів, як збожеволілий Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона учениця, чи що? Притискує Дарку до себе так, що вона трохи кроку не губить.

«Йому слава в голову вдарила», — опам'ятовується Дарка, але розлучитися з цим коханим, владним плечем не має сили.

З бурого неба починають ліниво надлітати пухнасті пластинки снігу. Щораз більше, щораз густіше, доки не стає перед очима мерехтлива заслона. Сніжинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються в Дарчине волосся, холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовтими смугами ліхтарів і червоним світлом вітрин дзенькотять дзвіночки. Дзвіночки нагадують у цю хвилину різдво на селі. Данко каже, що вони зовсім як ескімоси. І два чернівецьких «ескімоси» ідуть у сніговій, радісні, притулившись одне до одного, незважаючи на шкільні правила, заслухані тільки в стукіт власних сердець.

Дарка дійсно не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І будинки якісь немов нижчі; а може, це тільки їх так сніг присипав?

Раптом Данко зупиняється, повертається до Дарки, обіймає її, тулить її голову до своїх грудей так міцно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче хоч би уста визволити на світ. Тоді Данко, який наче тільки чекає цієї хвилини, затуляє Дарчині уста своєю щічкою. Дарка чує під губами гаряче, покрите пушком обличчя, і її всю кидає в жар.

«Господи, — думає, — це все одно, як би його поцілувала! І як воно сталося?»

Данко випускає її з своїх рук.

— Тепер ти вже моя наречена, — жартує. З інтонації голосу видно, що жартує.

Дарку болісно вражає цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, як би хтось погасив світло перед очима, стає дуже сумно.

Але він іде поруч з нею, її хлопець, її Данко, і вона мусить пробачити йому його необачний сміх. Звичайно, він про це ніколи не повинен дізнатися.

«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»

Хоч, з другого боку, здається їй, що Данко в такому розгуляному настрої, що взяв би в обійми кожну дівчину, яка нагодилася б у таку дивну хвилину. А все ж таки що сталося, то вже сталося, і його ані заперечити, ані повернути не можна.

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз повільнішим кроком, щораз ближче одне до одного.

— Я не знаю, де ми? — запитує навмисно Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще їй, чи вже теж змішався з Данковим.

— Я зараз проведу тебе… Зараз будеш вдома, — відповідає Данко пошепки.

А втім, Дарка починає лякатися того, що сталося: хто ж таке бачив, хто ж таке чув — дати себе обіймати хлопцеві серед вулиці? Що ж мама сказала б на це?

«Господи, що зі мною? Невже ж я так низько впала?»

Проте опускає повіки на очі, щоб знову пережити почуття цього радісного, хвилюючого, що його вона не знає, як і назвати.

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілують у руку. Ні, нічого не відбувається тепер так, як звичайно: він вивертає Дарчину руку і цілує її долоню. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушити, хоч вони вже стоять перед її брамою. Данко дивиться хвилину на неї, потім бере м'яко за плечі і штовхає у браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають, свій звичайний спокій.

Особливий вечір! Особлива хвилина!

У напівтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона, не думаючи ні про що, притуляється в кутку до стіни і плаче беззвучно гарячими слізьми, які облегшують серце…

Вранці Дарка прокидається з виразним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забувають про неї саму, а залишається тільки саме враження від цієї події.

Дарка подивилася у вікно на сніг і тоді лише пригадала: «Адже вчора те сталося між мною і Данком…»

Потім здивувалася, що за ніч, поки вона спала, коли ні про що не думала, так багато змінилося навколо. Дарка не могла з'ясувати, в чому полягають ті зміни, але напевно знала, що світ сьогодні став зовсім інший, ніж був учора. Це стосувалося в однаковій мірі живих людей, природи і предметів.

Дійсне з вимріяним, реальне з уявним, як це буває у підлітків, злилося докупи, і Дарка повірила, що між нею і Данком сталася вчора подія, що зробила її ніби зовсім дорослою, відкрила незнану загадку природи.

Лідка для жарту бризнула на неї водою. Дарка не відповіла їй так, як це була б зробила іншим разом.

«З цього часу мушу серйозніше поводитись», — думає поважно.