Повнолітні діти

XXVI

Усі танцюють під Лялину дудку: що ясновельможна панна захоче, то й мусить бути.

Лялі насамперед захотілося клубу. Як же ж це так? У Гіцах є клуби, у Відні є, а у Веренчанці немає?

І ось по Лялиному велінню виник у Веренчанці клуб. А виник він так: хлопці під командою Лялі повиносили частину парт з одного класу (школа у Веренчанці, як рідко де, мурована, під бляхою!). Ляля принесла з квартири директора якісь малюнки, вишивані рушники, і за її вказівками Стефко порозвішував все те по стінах. Кімната відразу втратила свій казенний вигляд. Ляля звеліла хлопцям поробити з пляшок вази для квітів. Живі квіти в кімнаті надали приміщенню ще більшого затишку. Ляля повирізувала з рожевого паперу (тут вона справді показала себе неперевершеним майстром!) вітражі на вікна, хлопці прибрали стелю гірляндами дикого винограду, хтось приніс шахмати, Данко — скрипку, і клуб готовий.

Коли вже є клуб, можна створити і театр. А цього театру хотілося Лялі до неможливості. Це була єдина обставина, яка примусила б всіх сходитися регулярно щодня.

Тепер Ляля зажадала такої п'єси, в якій могли б грати всі-всі, без винятку. А тому, що вона не знала змісту жодної української п'єси, то справа ця була передана по старій традиції Дмитрові Уляничу.

Дарка не могла надивуватись, як оновила Улянича участь у цих приготуваннях. Він просто переродився. Спостерігаючи, з яким молодецьким запалом він метушиться і дбає про клубні справи, можна було припустити, що він цілком забув про роль жонатого чоловіка. Напевно, уявляв себе ще студентом, вільною, ще ні з чим не зв'язаною людиною, безжурним бурлакою, яким був колись. Варто було зносити химери Лялі хоч би для того, щоб бодай на день повернути чари молодості цій добрій, чесній людині.

І дійсно, як і передбачала Ляля, тепер виникали щораз нові причини для того, щоб сходитися в клубі. То треба було зібратися, щоб вирішити, який рід драматургії обрати їм: драму, комедію чи, може, оперету? Іншим разом зійшлися, щоб познайомитися з п'єсою, яку Улянич викопав із сховищ бібліотеки о. Підгірського. Потім вирішували, чи під силу їм обрана п'єса. П'ятим разом делегували Улянича у Чернівці за п'єсами, відповідними до їхніх артистичних і фінансових можливостей.

Притому треба чесно сказати, що кожний з членів братії дістав щось від клубу. Про Улянича й говорити не треба. Цей просто вдруге народився на світ. У Дарки було враження, що ніби і його чуприна здобула наново свій колишній блиск.

Діяльність у клубі давала Лялі широку нагоду викидати перед Стефком різні коники, а самій, як і належало, приймати обожнювання з його боку. Для Ориськи клуб був ареною, де вона вчилася грати роль дами. Фактично вона копіювала минулорічну Софійку. Роль закоханого тоді у Софійку Улянича грав тепер Празький.

— Нащо він тобі здався? — не подобалася Дарці поведінка Ориськи. — На якого біса ти йому крутиш голову, коли він тобі не потрібний?

Ориська обізвала Дарку наївною селючкою:

— Яка ти ще… Хіба крутити хлопцеві голову обов'язково треба з якоюсь метою? А так… просто для спорту.

Краще вже, щоб ми їм крутили голову, ніж так, як тобі закрутив Данко, а тепер ходиш як запаморочена…

— Неправда! — заперечила Дарка, хоч відчула, що її заливає рум'янець.

— Що «неправда»? Кому це ти говориш? Я б тобі, Дарко, — покрутила вона манірно головою, — не радила втрачати голову… То така порода, ті Данилюки, що бійся їх! Ти дивись, що Ляля з Стефком зробила, аж гидко дивитися на ту ганчірку! Я б на твоєму місці, — лукаво стулила вона свої неприродно довгі вії, — я б на твоєму місці… не гребувала б симпатією до тебе Івонка Рахміструка… Це ж майбутній лікар!

Дарка вирішила уникати інтимних розмов з Ориською, кого б вони не стосувалися. Такі розмови залишали в Дарки на серці неприємний слід.

З Чернівців приїхав Улянич і привіз з собою п'єсу, ніби спеціально написану для їхнього клубу: виступало в ній всього п'ять осіб. Три ролі головні (старий козак, його дочка Оксана і вихованець, молодий козак, пізніше чоловік Оксани) й дві — другорядні (подружка Оксани і дід-кобзар).

Непорозуміння почалося з тієї хвилини, коли взялися роздавати ролі. Улянич хотів дати Орисьці роль Оксани. Не тому, господи ти мій, що вона сестра його дружини, але, судячи об'єктивно, та роль найбільш підходила б Орисьці. І зовнішністю, і голосовими можливостями Ориська відповідала їй.

Та Ляля відкрито, без крихти збентеження заявила всім, що ту роль бажає взяти вона.

Улянич не сподівався, що Ляля заявить про це так відверто. Він намагався розтлумачити Лялі, чому вона повинна поступитися цією роллю Орисьці:

— Ви ж погано говорите по-українському. Зважте, що ви граєте не міську панянку, а сільську дівчину з Полтавщини…

— Та що ви говорите, пане Улянич? Всі аусгецайхнет[50] знають, що це тільки театр… що я тільки граю… умовність, чи так? Усі, хто прийде дивитися на виставу, пізнають, що Оксану грає дочка директора Данилюка, яка вчиться у Відні й тому не володіє, як має бути, українською мовою. Що тут, майн гот[51], дивного? Я проголосую… Хто проти того, щоб я грала Оксану? Дивіться, пане Улянич, нема ніхто «проти»… Значить, всі «за». Я ще раз питаю: хто «проти»? Ніхто! Знову ніхто, пане Улянич…

Дійсно, ніхто не підняв руки «проти» (за винятком Данка, але він, як брат, не йшов у рахунок), бо кожний розумів, що й клуб, і постановка у клубі, і театр — все це справа Лялиного темпераменту. Ану ж, не дай бог, образиться і розжене клуб! Тоді що?

Тут стала на диби й Орися. Вона категорично відмовилася грати дівчину, подружку Оксани. Улянич попросив Дарку взяти цю роль. Дарка погодилась, але виразно підкреслила, що згоджується тільки тому, що її просить Улянич. Данко, який мав грати роль закоханого в Ориську, відмовився грати з рідною сестрою. Крім того, він був обурений нахабною поведінкою Лялі (хто нею не був обурений!) і заявив, що не має жодного інтересу обніматися з Лялею.

Єдиним кандидатом на коханця міг бути тільки Стефко. Пара закоханих у житті мала зіграти цю саму роль і на сцені. Та, о горе! Стефко виявився на сцені таким несміливим, таким зв'язаним у рухах, таким по-ангельському покірним, що був подібний не до козака, а до монашки.

Улянич рішуче відмовився від такого коханця. Він просто заявив, що коли Ляля наполягатиме, щоб цю роль дати Стефкові, то він здає режисуру і більш до клубу не показується.

На лихо, Ляля при такому партнері ще й веде себе на сцені просто неможливо: як капрал, муштрує цього нещасного Петра, командує, як він повинен її обіймати, як пригортати до себе, а то й сама навалюється на нього.

— Ні, ні, ні! — мало що не рве на собі волосся Улянич. — Немає в нас на Україні ні таких нахабних дівчат, ні таких несміливих парубків-ідіотів!

Після довгих суперечок вирішено остаточно, що роль Петра повинен зіграти Костик.

Але ж, людоньки добрі, який же коханець з цієї тички?

— Нічого, нічого, — заспокоює всіх Улянич, — фігура якраз у нього підхожа. А вам що: хочеться, щоб молодий козак ходив з черевом, як барило? Хлопець має вогонь у собі, сміливість руху, чудовий бас — чого ще треба? Решту доповнить грим, будьте певні!

Ляля, зрозуміло, не може дивитися на Костика. Вона навіть під час репетиції сердиться, відвертається від нього, пручається, коли він лише робить вигляд, що хоче обійняти її за стан, як це треба зробити за п'єсою. І тепер їй зовсім добре вдається образ скромної сільської дівчини.

Данко й Ориська, які не беруть безпосередньої участі в репетиціях, мають тепер доволі часу. Ориська не криється, що не проти переманути Данка у табір своїх поклонників. Але Данко поводиться дуже стримано. Ніхто не в силі скаламутити спокій його серця. Лучіка затиснула його в кулак і тримає, як виключно свою власність.

Під кінець липня сталося так, що одного вечора на репетицію від Підгірських прийшли тільки чоловіки. Софійка і Ориська залишилися вдома в зв'язку з якимось господарським заняттям, про яке Улянич не хотів докладно розповідати.

Досі так водилося, що після репетиції відводили всі гуртом насамперед Дарку, бо вона жила найдальше.

Цим разом з-за відсутності Софійки й Орисі ні в кого не було настрою до такої прогулянки. Тоді Улянич доручив Данкові доставити Дарку до воріт її хати.

Може, іншим разом Дарка й рада була б цій нагоді, а тепер — ні. Навпаки. В глибині серця відчула навіть образу: невже ж потрібно було аж втручання Улянича, щоб такий завжди галантний Данко провів її до хати?

Проте коли опинилися самі в місячну ніч посеред ставища, обведеного шнурочком верб (тільки вони одні й залишилися свідками, що тут був колись став), далеко від людей, присутність Данка в очах Дарки почала набирати іншого забарвлення.

З сувоїв мряки, що здіймаються понад підстриженими головами верб, від знайомого з дитинства запаху водоростей, від сріблястої, гладкої, як лід, росяної поверхні ставища, від хмаринок на небі, що граються у піжмурки з великим червоним місяцем, від якоїсь урочистої тиші, яка оповила людські садиби, від власного тривожного стукоту серця у Дарки починають виринати болючі спогади.

Десь тут, приблизно цієї самої пори назвав Дарчині коси найкращими в світі. Обоє були тоді такі схвильовані, що аж зупинилися. Данко й тепер зупиняється посеред містка. Йому подобається, опершись на поруччя, дивитись, як місячне сяйво переломлюється в зморшках води.

— Тобі не холодно, Дарцю?

— Ні… не холодно…

— Ти чого така задумана? Чи, може, сумна? Не треба приймати всього так близько до серця… Ще все може бути добре…

Дарка не розуміє, що він має на думці, і, щоб оберегти себе від несподіванки, питає прямо:

— Що ти маєш на думці?

— Я хочу сказати, що суду ще не було. Може всяко ще бути, можуть ще й виправдати…

«От воно що!..»

— Так, — признається Дарка твердим голосом (зник раптом і запах водоростей, і діамантова поверхня ставища!), — мені жаль Ореста. Мені його дуже жаль, але не тому, що ти думаєш… І якщо ти так думаєш, то помиляєшся… Взагалі, Данку, ти мене зовсім і зовсім невірно розумієш…

— Я про тебе невірно думаю? Ти не смієш так говорити!

— Чому?

— Тому, що це гріх… Я про жодну дівчину не маю такої високої думки, як про тебе. Я можу дати тобі слово честі.

— Про жодну?

— Про жодну! З усіх моїх знайомих дівчат я тебе… поважаю найбільше…

Поважає! Викладача природознавства пана Порхавку ми теж поважаємо. Чи міг він ще виразніше дати їй зрозуміти, що його серце належить тільки Лучіці?

Лучіку він не поважає, зате кохає, а її, Дарку, бач, страшенно поважає, а кохати не може.

В ту ж мить Данко відчув, що чимсь вразив Дарчине серце. М'яко взяв її за лікоть і, торкнувшись лицем її плеча, сказав, вказуючи на місяць:

— Як гарно було б, коли б ми могли з тобою, Дарцю, сісти тепер у човен і поплисти по тому чарівному морю…

Дарка не піддається оманній спокусі його шепоту. Не Славочка ж вона, щоб її чим-небудь можна було уговтати, тим паче коли не тіло, а душа болить. Гірко посміхнулася й подумала: «Пливи собі місячним морем з дочкою префекта, а зі мною ходи по землі — щодня і всюди».

Якось перед вечором прийшла до Поповичів молода Уляничева. Так, як рік тому подобалося їй грати роль дами, яка не може терпіти навіть запаху кухні, так тепер забагнулося їй грати роль господині. У Дарчиної бабці (про що відомо в околиці) є свій рецепт солити стебла салату, що пішов у стовбур. Софійка, власне, просить продиктувати їй той рецепт.

— Та він вам не дуже й пригодиться, — відмовляється бабця, що, як кожна господиня-спеціалістка, неохоче ділиться своїм досвідом, — це треба робити в липні — серпні, а в ці місяці ви й так будете у мамці у Веренчанці…

— Не знати ще, як воно буде на другий рік, пані добродійко. Може, й не приїду з Гіц. Очевидно, до Веренчанки на канікули приїде тільки Ориська.

— Ов, а то чому ж? Я знаю, що я вже троє дітей мала, але завжди кожне різдво, на кожний Великдень обов'язково, доки мама жили, з чоловіком і дітьми їздила додому.

Звичайно, не можна порівнювати теперішніх часів з тим, що було п'ятдесят років тому. Тоді все ж таки людям матеріально жилося краще, що правда, то правда. По-друге, це найголовніше, Веренчанка дуже погано впливає на її чоловіка.

Як це Веренчанка погано впливає? Як це може Веренчанка погано впливати? Софійка тут же пояснює: тим погано впливає, що він потім не може собі ради дати і буквально розум втрачає з туги за своїм селом. От тепер наближається пора повертатися до Гіц, а він починає в істерику впадати. До того ж удома склалися нестерпні відносини.

Дарчина мама культурно мовчить. Якщо гість захоче, то й сам розповість, що це за нестерпні відносини створилися в родині Підгірських.

— Ви знаєте, таке нещастя в нас… Наш Стефко закохався в Лялю Данилюків…

— І це все ваше нещастя?! — скрикнув роздратовано татко, а потім засміявся голосним, не дуже приємним сміхом.

Бабця здивовано поглянула на татка: що з ним сталося? Він тепер майже ніколи не сміється.

Та й справді, що це за нещастя, коли молодий хлопець закохується в молоденьку і гарненьку дівчину?

Та виявляється, що справа не така й проста, як на перший погляд здається. Вони, тобто Ляля і Стефко, — ровесники, іншими словами, вона застара для нього як дружина. Але й це ще не основне лихо. Нещастя в тому, що Підгірські готовили Стефка на теологію, а та артистка заявляє, що вона за жодні скарби у світі не вийде за «алілуйка».

— То зле, — вже з співчуттям втручається в розмову бабуня, — у свій час я дуже хотіла, щоб моїй Климці трапився богослов. Бо, як кажуть, пливе в хату від живого і мертвого…

— Мамо, — лагідно, але категорично обриває мама бабцю.

— А що я таке сказала? Сказала, що хотіла б, щоб ти за богослова заміж вийшла? Хотіла, бо вважаю, що богослов — найкраща партія, аби я так здорова була!

— Правда? — підхоплює Софійка, яка не знає, що в домі Поповичів ніхто не сприймає всерйоз бабциного базікання. — Пані добродійка теж так думають? А Ляля не має іншого слова для богослова, як «алілуйко»… А в нашому роді така вже традиція, що найстарший син іде на богослова, а пізніше займає парафію батька. Це дуже прикра історія для нас… Для татка просто удар!.. Добре, припустім, що Стефко поламає традицію і замість богословії запишеться в університет. А де ж гарантія, що та вітрогонка чекатиме на нього чотири роки? І його зіб'є з дороги, і сама не дасть йому щастя… Вдома таке твориться, що я готова завтра пакувати валізи і їхати в Гіци. І поїхала б, якби не Дмитро, який не може налюбуватися Веренчанкою.

— А заручитися не можна б? Хай би заручилися, — шукає виходу бабця, — це ж рівноцінне шлюбові…

— Вона не хоче заручуватися… Каже, просто відкрито каже, що вона не може на себе таких обов'язків брати, що вона не знає, що за чотири роки буде.

— Гарна любов, — кинула словечко мама, і Дарці захотілося розцілувати мамусика за таке словечко.

В кінці візиту виявляється, що Софійка не так приходила за рецептом квашення салату, як з проханням, щоб Дарчина мама переговорила по душі з Лялею: що вона думає, які її плани на майбутнє?

Мама обіцяла і не обіцяла. Своїх клопотів вистачає вище вух, нічого ще в чужі залазити.

Буквально на другий день (просто смішно) приходить з цією самою справою до мами Данкова мама, пані Данилюкова.

Ого, вона продовжує одягатися яскраво, як шістнадцятилітня дівчинка, до того ще й волосся стала фарбувати у колір жовтка. Така сама рухлива й балакуча, як і Ляля. Вона просто, без жодної дипломатії, приступає до справи:

— Що за ніщастя, пані Поповіч, — Данкова мама хоч і прожила двадцять років серед українців, але мови їхньої не вивчила, — я прішла до вас, як мама до мами: що мені робити з моєю Лялею? До неї причіпився той Стефко… І не дає дівчині спокійно дурх штрасе[52] перейти. Він її… як те кажеться… переслідує. Він не хоче розуміти, що він, по-перше, молодий для неї, а цум цвайтенс…[53] що він має? Він ще ніким не є… О, чим є Стефко Підгірський? Що мені робити, моя добра… люба пані Поповіч? Таке ніщасті на мене… таке ніщасті… То я для того десять років… ай… ай… десять років трімала її ін Він у брата, аби вона ішла за попа… вівці йому стригти? Мій муш?! Ви не згадуйте мені, пані Поповіч, про мій муш… він знає: все бери, тільки мене лиши… На Стефка вона повинна чекати чотири роки… Я не хочу думати, що з нею буде за чотири роки… Їй тепер уже двадцять… І що вона буде робити ті чотири роки? Брат пише аус Він, що він не може її довше тримати в себе. В нього хворіє жінка, і йому треба її вислати нах Баден. А що Ляля буде робити ін Черновіц? Чужих дітей вона не схоче вчити, дома старіти вона теж не хоче… І в неї ж є, фрау Поповіч, ай… ай… порядний… багатий… такий файний товстий блондин ін Він… І таке ніщасті на мою голову, таке ніщасті! Фрау Поповіч, я вас дуже прошу, як мама до мами, переговоріть з моєї Ляля. Вибийте її з голови того Стефка, вона вас послухає… Я вас дуже прошу, моя добра, мила пані Поповіч.

Не знає Дарка, що мама говорила Лялі і що та відповіла, факт тільки той: на деякий час обидві мами заспокоїлись.

А втім, правду кажучи, ніхто тепер і не звертав великої уваги на настрої мам-добродійок. Товариське життя, якому Ляля дала поштовх, набрало такого розгону, що не тільки лементи, а навіть і сльози мам не в силі були б зупинити його.

Всі, починаючи від Улянича і кінчаючи Празьким, якому випала на долю роль старого діда, горіли виставою.

Діяльність клубу, про який ніколи й не снилося Веренчанці, силою факту виходила поза стіни шкільного будинку. Вечорами, коли відбувалися репетиції хору, шкільний паркан був обліплений сільською молоддю. Вже та сама обставина, що в державній установі, в якій на стінах висять портрети короля і королеви, співають українських народних пісень, підносила дух прибитого села. До того ж Улянич, всупереч завзятому протестові з боку дружини, таки настояв на тому, щоб до хору прийняли один альт і два тенори з сільської молоді.

Тепер коли попід шкільним будинком, тобто клубом, проходив хтось з примарії[54] чи жандарм у своїй формі канаркового кольору, то відчувалося чітко, що йде тимчасовий окупант.

Ось що зробила проста народна пісенька!

Одного ранку Дарка пробудилася від того, що хтось співав у саду. Скочила в сорочці до вікна, виглянула, й аж сльози набігли на очі: співає татусь!

Дарка перехилилась через підвіконня і теж заспівала в унісон з татком, тільки голосніше й фальшиво.

Татко погрозив їй рукою: гай, гай, кого ти перекривляєш, дочко?

— Татусь, — простягла до нього руки, як це робила тепер Славочка, — татусь співав… Татко відпочив за канікули, правда? Я б хотіла… хотіла, щоб татко пішов вже на пенсію, тоді татко не перевтомлювався б навчанням і щодня співав би нам… Татусь!

Татко підійшов до вікна з лопатою в руках. Зблизька, особливо тепер, коли його лице було в тіні, здавався зовсім старою людиною.

Дитинко, дитинко… мене не навчання втомлює. З цим я міг би ще сто років жити приспівуючи. І не тому мені стало трохи легше на душі, що не ходжу в школу, а тому, що Манілу дав мені канікули… Ти не знаєш, — заговорив так, ніби на місці Дарки стояв домнул Локуіца, — яка це особлива насолода — мати певність, що за тобою ніхто не шпигує… Лягаю спати й знаю, що в мене попід вікнами ніхто не швендяє… Підійде до мене вуйко на вулиці, говорю з ним і не оглядаюся позад себе. Шкода тільки, шкода, що незабаром скінчиться мій спокій. Я, ти розумієш мене, дихаю неотруєним повітрям. От чому й на спів зібралося твоєму старому таткові…

Як докоряла собі Дарка, що зачепила татка! Співав собі й не думав про Манілу, а вона необережно нагадала таткові про нього. Не простить собі ніколи, що чорт підкусив її розпочати розмову з татком. Звичайно, тепер татко вже не співав більше. Дарка дала б собі відрубати палець, щоб тільки повернути таткові його попередній настрій. Та хіба настрій — це сани, якими можеш повернути, куди захочеш?

Як же це так, що нікому з них, навіть такому розумному, досвідченому, як Дмитро Улянич, не стукнуло в голову, що їх спільна радість навдивовижу довго триває і мусив би настати крах? Оглухли всі, осліпли від задоволення життям, втратили пам'ять і забули, в які часи живуть.

Так от, довелося самому життю опам'ятати братію. А життя вже як приводить до пам'яті, то грунтовно.

Підготування до вистави у розпалі. Ляля цілими днями під логопедичним наглядом Стефка вчиться правильно вимовляти українські слова. Улянич, закотивши рукава вище ліктів і підперезавшись старим фартухом своєї тещі, малює декорації (пензель у нього завбільшки з віник). Ориська й Дарка заходилися фарбувати старі простирала, з яких мають вийти шаровари козакам. Празький виписує запрошення до Заставної, Кіцмані, ба навіть для декого з Чернівців. Костик цілими днями сидить перед дзеркалом і, як сам говорить, вивчає свою фізіономію, яку він повинен найближчими днями перетворити у принадне лице козака-запорожця, що в нього закохалася така красуня, як Ляля!

І от у цей гарячковий час сигуранца в Заставній відмовляє у візі на постановку п'єси на тій підставі, що п'єса, мовляв, за своїм змістом може пробуджувати антидержавні почуття серед народу, а своєю тенденцією спрямована на відірвання Північної Буковини від румунського королівства і приєднання її до Радянської України.

Це була така нісенітниця, така нісенітниця, що навіть татко, який досі з відомих причин тримався осторонь приготувань до вистави, прилюдно вибухнув обуренням на такі порядки. «От кретини, от квадратові ідіоти! — вигукував татко. — Вони не завдають собі навіть праці ознайомитися з змістом п'єси. Мають стандартну відмову і кожного разу сліпо передруковують, коли їм для візи потрапляє п'єса на українській мові».

Улянич, що найкраще за всіх знав румунську мову, написав до сигуранци довгий протест (над редакцією тексту чимало попрацював і татко), в якому з вбивчою логікою було доведено, що п'єса за своїм змістом абсолютно аполітична, отже, тим самим не може мати антидержавних політичних тенденцій. Це — інсценізація старої поеми, а зміст її такий: старий козак-запорожець бере на виховання сина свого товариша, який загинув в бою з турками. У старого козака є рідна дочка. Діти виховуються разом, думаючи, що вони брат і сестра. Коли ж хлопець став повнолітнім і настав час їхати йому на Січ, названий батько розповів, що він йому не рідний, а Оксана йому не сестра. Між молодими народжується кохання. Батько погоджується віддати за молодого козака свою дочку під умовою, що той побуде на Січі й набереться там запорозького гарту.

Проходить час. Молодий козак під час бою з турками потрапляє в полон і повертається звідти сліпим. Він звільняє кохану дівчину від слова, але вірна дівчина настоює, щоб повінчатися з сліпим.

П'єса є чистим апофеозом вірного кохання. До того ж і дією своєю відноситься до початку минулого віку, отже ж, аж ніяк не може мати на меті відірвання Північної Буковини від Румунського королівства і приєднання її до Радянського Союзу.

Остаточно відредагований текст протесту зачитано на загальних зборах клубу і одноголосно вирішено, що до цього меморандуму не можна ні одного слова додати, ні одного відняти.

Тепер усіх цікавило тільки одне: як сигуранца вийде з дурного становища. Адже їй признатися, що вона не читала п'єси зовсім, це однаково, що самій себе скомпрометувати. А сигуранца, як це всім відомо, завжди у всіх випадках виходить права! Що ж вони тепер заспівають?

Настрій серед братії не падав. Навпаки, всі ходили й потирали руки, злорадіючи над сигуранцою. Не припинялася й підготовка до вистави: дівчата шили шаровари, Улянич продовжував працювати над декораціями.

Відповідь прийшла порівняно швидко. Тепер братія мусила визнати, що в сигуранці на українських справах сидять не дурники, як могло комусь здаватися. Вони не тільки читали п'єсу, але, виявляється, вичитали в ній і те, чого не було написано і що хотіли приховати перед оком сигуранци автори протесту. В заяві-протесті написано, що п'єса — це «інсценізація старої поеми», а не вказано, хто її автор. Сигуранца допоможе пам'яті панів акторів і нагадає їм, що п'єса перероблена з поеми Тараса Шевченка «Невольник». А є закон, що всі, без винятку, твори Тараса Шевченка заборонено виголошувати прилюдно. Тут маленька, дещо вже приватного характеру приписка: щоб шановних ініціаторів вистави не вводити в оману, то сигуранца зазначає, що у виняткових випадках за спеціальним дозволом допускається іноді прилюдне виголошення деяких творів згаданого автора, але тільки на території міста Чернівців, а ні в якому разі і ні під яким виглядом по селах. Притому ще одне: у тексті зазначено, що це п'єса з «козацького життя». Козаків на Буковині ніколи не було, а водилися вони на островах Дніпра, і тому сигуранца вважає, що показувати п'єсу з козацького життя — це скеровувати думки буковинських селян на Придніпрянську Україну і сіяти в їх головах сумнів про їхнє румунське походження. До того ж козаки — це елемент, який вбивав і грабував поміщиків. З цього боку теж небезпечно показувати їх на сцені, бо це може призвести до небажаного соціального руху на селі.

Буває ж так, що радість настільки велика, що аж переходить у плач; а в цьому випадку обурення і гнів були такі великі, що перейшли в сміх.

Усі, за винятком сестер Підгірських, висловилися за те, щоб не пускати справи плазом, а боротися з сигуранцою до переможного кінця!

Улянич поїде особисто до Заставної і переговорить з ними на розум: ніде — ні на афішах, ні в тексті п'єси — не сказано, що це переробка з поеми Шевченка, чому ж п'єса має підлягати законові про заборону творів поета?

Була думка, між іншим татко її гаряче підтримував, щоб відкупитись у тих собак бакшишем, але Улянич виступив проти цієї концепції.

Татко здивувався його принциповості в цьому питанні:

— Дивно, пане, дивно. Ви ж приїхали з країв, де за бакшиш, кажуть, і рідного батька можна купити…

— Власне, тому й терпіти його не можу, — коротко відповів Улянич.

Проте не Улянич поїхав до Заставної, а Костик. Улянича, як пізніше сам Дмитро розповів таткові, викликав тесть до свого кабінету і заявив, що вже досить тієї забави. Побавився на канікулах, і буде! Отця Підгірського попередили вже з сигуранци, що зятенько веде себе не так, як треба.

— То у вас, тату, є зв'язки з сигуранцою? — запитав Улянич, на що о. Підгірський відповів йому багатозначно:

— В мене є родина. Тобі теж не завадить пам'ятати, що ти не вільний птах, що на твоєму утриманні жінка, а скоро буде й дитина. Я, — мав ще додати, погладжуючи за звичкою свою русу бороду, — віддавав заміж дочку за солідну, забезпечену людину, а не за безвідповідального фантазера. Я прошу більше не втручатися в ті діла…

І Улянич офіційно перестав втручатися в справу клубу. Тож братія вирішила послати до сигуранци Костика. Жартували, що, мовляв, раз у житті трапилася йому нагода зіграти роль коханця — й така невдача!

Спочатку Костик сприймав ці дружні насмішки байдуже. Але коли Улянич і Празький почали перед ним вимальовувати, скільки він втратить морально, якщо не виступить у ролі коханця, Костик так розпалився, що мусили вже уговкувати його.

Погрожував, що повибиває вікна сигуранци, якщо не дадуть візи. Проте й вікна у примарії залишилися цілі, й дозволу не привіз Костик.

Насправді сигуранца дозволила п'єсу, але з умовою, що дійові особи будуть виступати у формі румунських прикордонників.

Зрозуміло, Костик намагався з усіх сил довести їм, що це — неможливо. По-перше, тоді треба буде переносити дію в наші дні, а це означило б і викинути з неї такі слова, як «козак», «турок», «Січ», і взагалі міняти всю її сюжетну структуру, іншими словами — зарізати п'єсу.

— Нічого не шкодить, — запевняли його сигуранщики, — село таке темне, що й так нічого не розбере у змісті, а коли виступлять місцеві інтелігенти в мундирах прикордонників, то це матиме далекосяжне політично-виховне значення для села. По-друге, чому так настоюють на своєму панове студенти? Хіба їм не все одно, що грати. Вони й так не справжні актори.

— Так, — переказував Костик свою відповідь, — ми не актори, але й не клоуни.

В такому разі сигуранца може запропонувати їм переклад румунської високопатріотичної п'єси. А, це не подобається панам студентам? Ось найкращий доказ їх аполітичної діяльності в клубі: шовіністична українська п'єса, так, прошу дуже, їм подобається, а виховну, високоморальну, патріотичну п'єсу румунського автора — не хочуть. Добре, запам'ятаємо це собі!

Татко, що разом з усіма чекав на повернення Костика з Заставної, почувши таку відповідь, забідкався. Дарка його розуміла. Не йшлося йому так про п'єсу, як пригнічував факт безправ'я і сваволі сигуранци, яка свої методи могла легко перекинути на будь-яку галузь громадського життя. Бідкався він не над похороненою п'єсою, а над знаком часу. До того ж кінчався час канікул, і десь там готувався в дорогу до Веренчанки Манілу.

Закінчився час канікул, кінчалося й літо. Відчували це не тільки учні, яким батьки познімали валізки з горищ, але й птахи. Літали тепер переважно табунами, збудоражені, заклопотані готуванням до далекої дороги. Оголені поля наводили меланхолію, і ні криштальна блакить неба, ні чисте дзвінке повітря не в силі були розвіяти того суму, що плив понад стернями разом з бабиним літом. Ранки й вечори ставали холодні. Дикий виноград, передчуваючи свій близький кінець, налився багрянцем, але ця червона пляма на тлі жовтіючого вже листя ще більше посилювала гаму кольорів осені. Одна кукурудза стояла ще на полі й на городі. Обдерта вітрами, споловіла від дощів, шелестіла грубо сухим, шорстким листям. Це ж був один з голосів в осінньому хорі природи.

Час, всупереч фізичному правилу, яке наказувало йому бути рівномірним, гнав тепер з подвійною, потрійною швидкістю.

Дарку засмучували такі скорі темпи ще й тому, що їй треба було поставити перед батьком одне категоричне питання, для якого, правду кажучи, в неї не було відваги.

Та зволікати далі — могло означати зовсім програти. І Дарка, набравшися відваги, пішла в наступ:

— Мамцю, татку, мушу вам щось сказати…

В кімнаті стало тихо. Бабуся, яка поралася біля шафи, і собі підступила ближче до столу.

— Я хочу просити, щоб ви мені пошукали іншу станцію, бо я більше не буду у Дутків.

— Чому? — діловито запитала мама. — Я хотіла б знати чому?..

Ах, чому, чому! Дарка ж не може виявити дійсної причини, хоч для неї самої причина ясна: вона підозріває, що Лідка Дутка має зв'язки з агентами сигуранци. А крім того, ця Лідка — в їхній організації. Ось чому не хоче вона, Дарка, спати з нею в одній кімнаті, сидіти за одним столом. Але посвятити в це рідних — значить відібрати в бідного татка рештки його душевного спокою.

— Тому, що я не можу з Лідкою… Мені треба готувати уроки, а їй саме тоді обов'язково хочеться танцювати або гірше — співати.

— А чому ти досі мовчала про це? Це причини, які легко усунути. Я певна, що коли б ти чемно попросила Лідку, то вона послухала б тебе. А так їй могло здаватися, що тобі приємно, як вона співає чи там танцює… Це не причина, Дарцю, щоб міняти станцію.

Дарку тонко-тонко закололо в серце. Невже ж мама не чує серцем, що вона говорить неправду? Хіба ж природа не обдарувала матерів здібністю читати думки дітей?

— Я знаю, що це не причина. — І Дарка вирішує, що чим більше наблизиться до правди, тим краще буде для неї, — але… я взагалі Лідки терпіти не можу. Мені навіть важко їсти з нею за одним столом… І тої пані Дуткової я теж не люблю. Вона нещира до мене. Мамцю, я дуже прошу змінити мені станцію! — сльози забриніли в її голосі.

Бабуся, яка звичайно тримає руку Дарки, тепер несподівано перейшла на бік опозиції:

— Говоріть собі, що хочете, а я не знаю, що це таке… Щоб дитина не хотіла станції, яку я їй вибрала? Що то — дитина має хотіти або не хотіти? Раз вже ти пішла з дому, то це все одно що солдатська муштра: привикай до незгоди, привикай слухатися, привикай до не дуже смачної їди, до не дуже вигідної постелі — і будуть з тебе люди… Так, як я виховувала своїх дітей, слава богу, повиводила в люди…

— Мамо, — спочатку тихо, а потім голосніше (бабця останнім часом почала недочувати) став на захист Дарки татко, — таж у мами хлопці були, а не дівчата. Не журись, Дарцю, якось-то буде… щось придумаємо… Світ не зійшовся на одній пані Дутковій, а, признатися щиро, вона й мені не дуже-то подобається.

— От бачиш, — весело засміялася мама, сама рада, що тато взявся розв'язати це питання, — от бачиш, який ти… Мені завжди докоряєш, що я потураю їй, а сам ідеш назустріч всім її химерам. Бачиш, Дарцю, який в тебе «поганий» тато?

Не треба Дарці говорити, який в неї тато, вона сама найкраще знає про це. Золото — не татусь.

Хоча всім було ясно, що з вистави нічого вже не вийде, братія продовжувала сходитися регулярно щодня. Разом з канікулами, разом з відлітом бузьків кінчалося щось неповторно гарне, і всім, як видно, хотілося ще надихатися ним, як повітрям перед смертю.

Ляля, що за всіма зовнішніми ознаками закрутила голову не тільки Стефкові, але й собі, вишукувала безліч нагод, аби тільки братія держалася разом. Їй, наприклад, прийшла ідея зробити прогулянку в поле й пекти там картоплю. У Підгірських, Костика, Празького, нарешті, у мами Улянича були ниви з картоплею, проте жодна з них не задовольняла Лялю. Як на зло, всі ці поля були зразу ж за селом, а Лялі хотілося пекти картоплю далеко, бодай за три години ходу туди й назад.

— Ви знаєте, що я надумала? Я чудесно надумала! Слухайте лишень: ми будемо ганц айнфах[55] красти картофель з чужого поля. Це страшенно інтересно, як гадаєте? Ви бачили оголошення на громадській канцелярії? «Хто буде красти картофель з чужого поля, того… ха-ха!.. посадять в цюпу». Це буде так смішно, якщо нас впіймають… Зальбстферштендліх[56], в кого довгі ноги, той дасть драпака, а решта цик — і попадуться!.. А ми будемо їм носити передачу через мале віконечко… Це страшенно інтересно, ви не знаходите?

— Ага, ви хочете нас завести у шкоду, щоб потім самій втекти? Це ваша тактика, Лялюнцю, ваша життєва лінія, коли хочете знати, — підводити людей під монастир, — підмітив Костик, який з того часу, як не вдалося йому зіграти Лялиного партнера, став її ніби недолюблювати.

— Чудак! Чудак! Чудак! — декілька разів повторила Ляля це слово, наслідуючи папугу. — Який монастир? Хто говорить про монастир? Я говорю про картофель.

Звичайно, ця Лялина фантазія нікуди не годилася. І придумати отаке: дочки чи зять священика підуть плюндрувати чужі поля з картоплею!

Софійка, яка серед братії у справах етики й моралі вважалася за найвищий авторитет, назвала Лялин проект просто авантюрою і прилюдно заявила, що не тільки сама не піде на цю авантюру, але також Дмитрові і Орисьці заборонить брати в ній участь.

Проте остаточний наслідок усіх цих суперечок був такий, що братія в повному зборі таки подалася під акацієвий гай… красти й пекти чужу картоплю. Отак Ляля вміє обкручувати людей довкола пальця! Єдиним аргументом в її руках був факт, що в тій околиці починаються вже панські лани, а крадіжка з панського й попового — це не гріх, як говорять селяни.

І хоч братія отаборилася за сім миль від села, все ж якийсь чоловік застукав злодіїв на гарячому.

Лялі для емоції страшенно хотілося, щоб це був сам польовий. Вона тут же підняла паніку, братія кинулася врозтіч, а сама Ляля так втікала, що аж загубила в кукурудзі свою туфельку.

Як пізніше виявилося, чолов'яга той був зовсім не польовий, а туфельку довелося Стефкові шукати довгенько. Правда, Ляля допомагала йому, підстрибуючи на одній нозі та хапаючись раз по раз за його плече.

Картоплі братія так і не спекла, проте головного було досягнуто: сміху й вражень вистачило на повних три дні.

Іншим разом Ляля вигадала якесь молод-зілля, що ніби росте за тополями аж на Когутівці, а навар його нібито зберігає людині вічну молодість. Ясно: хто не хоче бути вічно молодим?

Дарка, в якої інколи вроджене почуття чесності зводилося до наївності, хотіла знати, що скаже Ляля братії, коли виявиться, що ніяке чудодійне зілля на Когутівці не росте й ніколи не росло.

— Пхе, мала б я про що думати! Вранці зілля було, але ми прийшли запізно, й люди вже визбирали його…

— Зірвали, хочеш сказати?

— А, зірвали чи визбирали… алес егаль![57]

Щастя, що вся братія добре розуміла, що справа не в печеній картоплі і не в чудодійнім зіллі, а в тому, що Лялі хотілося за всяку ціну продовжувати настрої з часів репетицій у клубі. Крім того, їй хотілося якнайбільше бути з Стефком.

Стало відомо, що Підгірські все ж таки примусили Стефка записатися на богослов'я. Та водночас дехто з братії, очевидно під великим секретом, довідався про те, що на теології Стефко пробуде тільки рік, а потім перейде в університет на другий курс філософії. Поки що цей стратегічний маневр потрібний для того, щоб обидві мами відв'язалися від них і залишили їх у спокої. При цьому Ляля при кожній нагоді демонстративно заявляла, що вона за жодні скарби світу не пішла б заміж за «алілуйка», а Стефко, з свого боку, правда спокійнішим, але не менш рішучим голосом, глаголив, що богослов'я — єдине його покликання.

Данко останнім часом став винятково ніжним до Дарки. Правда, він і надалі був дуже скупим, дуже обережним у словах, але його поведінка в цілому говорила про те, що він Дарку не тільки поважає найбільше з усіх дівчат, але й любить чимало.

Дарці подобається така ощадність слів у Данка. Вважає, що вони обоє вже виросли з віку, коли можна розкидатися словами, не надаючи значення їх звучанню. Тепер бодай мала ту певність, що коли Данко скаже «ні», то воно, на жаль, буде справжнє «ні», а коли скаже «так», то це буде вже залізне «так».

Данко засвоїв собі гарний, тільки йому властивий спосіб двозначними (в благородному значенні) жартиками проявляти свою симпатію до Дарки.

Вчора, наприклад, прийшла Лялі ідея вибратися на межу між Веренчанкою і сусіднім Киселевом шукати слідів фортеці, що була збудована ще за часів печенігів.

У Веренчанці небо здавалося якраз пригожим для прогулянки: не було ні захмареним, ні пекучим. Та коли підійшли до готару, раптом знявся рвучкий степовий вітер й так похолоділо, що в декого аж посинів ніс.

Данко в ту ж хвилину зняв з себе піджак і накинув його Дарці на плечі.

— Даню, — не сподобалася Лялі галантність брата, тим паче що Стефко вибрався без піджака і перед нею стояв вибір: або скористатися з піджака Костика, до якого вона відчувала фізичну огиду, або дзвонити зубами, — ти не забувай про те, що три роки тому було в тебе запалення легенів.

У відповідь Данко настояв, щоб Дарка одягла піджак. Всуваючи руки у рукави піджака, Дарці здалося, що це не рукави, а його руки оповили її. Данко теж у цей момент мусив щось подумати, бо подивився на Дарку так, що вона аж очі опустила, збентежена.

Пізніше, коли поверталися до села, Данко начебто між іншим сказав:

— А ти знаєш, Дарцю, що на Сході, забув, де саме, є вірування, що з одежею, знятою з тіла, передається й частина душі людини. Розумієш, що сталося? Ти взяла сьогодні частину моєї душі, а я зараз візьму твоєї… Що ти на це маєш сказати, Дарцю?

«Я хотіла б, щоб це було не вірування, а правда, щоб з сьогоднішнього дня ти дійсно дав мені частину своєї душі і взяв усю мою».

Ориська своєю лисячою мордочкою теж пронюхала, що Данко став тепліше ставитися до Дарки. Вона почала тепер мучити Дарку, щоб та призналася їй у всьому: чи пише їй Данко любовні записки? Чи приносить квіти? Чи грає серенади в Дарки під вікном, коли всі полягають спати?

Дарка з гідністю заперечила все. Невже ж вона, Ориська, вважає Данка таким обмеженим? Нащо йому писати до Дарки, коли вони й так щодня бачаться? Для чого мав би приносити їй квіти, коли в неї попід вікнами цілі потоки того добра? Для чого мав би вночі, як злодій, скрадатися зі скрипкою під її вікно, коли він може їй заграти і вдень?

— Якщо це так, то значить: ти для нього ніщо, — оголосила вирок Ориська.

Дарку анітрохи на зачепила Орисьчина нетактовність. Вона просто не повірила цій лисиці. Мала багато підстав допускати протилежне. Як вона могла бути нічим для нього, коли вони обмінялися душами?

Ориська просто мстить Дарці за те, що їй не вдалося втягти Данка у свої сіті, от і все!

Татко все зволікав з поїздкою до Чернівців у справі Дарчиної станції. Аж одного дня це питання вирішилося на місці, у Веренчанці. Несподівано до мами в гості приїхала її приятелька ще з семінарії. Мама, як це звичайно буває поміж подругами, поділилася з панею Фрозею своїми клопотами, а та вирішила, що Дарці найкраще житиметься у її матері на Домнику. Старенька живе самотня у своєму будиночку, і Дарка почуватиме себе там, як у бога за пазухою. Правда, далеченько від Дарчиної школи, але зате повітря яке! Не дихай ним, а пий його, як молоко!

Мама здавна знала цю родину і була зовсім спокійна за Дарку. Доручила свою дитину добрим рукам.

Зрозуміло, мама тепер була вже рада, що Дарка настояла на своєму й відмовилася від станції в Дутків. Дійсно, немає нічого поганого, щоб пізніше не обернулося на добре.

Бабця, забувши, як вона виступала проти Дарки, тепер почала вихваляти Дарчину кмітливість. Як добре, що Дарка здогадалася забрати з собою на канікули й подушку від Дутків!

Данко, дізнавшись, що Дарка замість Дутків на Руській житиме на Домнику, теж дуже зрадів. На Домнику жив і він.

— Підожди, Дарцю, аж тепер ти будеш під моїм контролем. Не бійся, я щодня забігатиму до тебе перевіряти, як ти там готуєш уроки…

Зрозуміло, Данко жартував, але такі жарти благодатною росою падали на Дарчине серце. Тепер і Данко признався, що він теж недолюблював Лідки:

— Язиката, нетактовна і дурна, як чобіт. А потім я взагалі не люблю, коли хто без дозволу втручається в мої особисті справи.

І як воно нічого не можна наперед знати! Дарка на початку канікул не сподівалася від них нічого для себе хорошого, а тим часом оці несповна шістдесят днів стали суцільним пасмом барвистої радості. А якщо й траплялися тіні на цьому пасмі, то вони ще чіткіше підкреслили світлі плями.

Навіть Ляля, яка спершу трималася Ориськи (Ориська таки ловко напустила туману тими своїми розповідями про життя в Гіцах!), тепер рішуче перекочувала на Дарчин бік.

Софійка й Ориська останнім часом були виключно зайняті заготовленням на зиму запасів маринадів і варення.

Улянич для компанії мусив залишатися з ними вдома.

Празький і Костик теж стали рідше заглядати до клубу, бо, як говорили, не могли миритися з тим, що на них припадає по половині дівчини, так що, по суті, братія тепер складалася з чотирьох осіб: Лялі, Стефка, Дарки й Данка.

Ця четвірка не пускалася у далекі мандри, але Ляля й без того встигала знаходити для прогулянок цікаві місця.

Сьогодні вони вибралися із дзбаночками по ожину, якої, якщо вірити Лялі, було більше, ніж листя. Як і слід було передбачати, ожини виявилося зовсім мало (її визбирали зранку), зате Ляля відкрила мальовничі кущі шипшини з червоними коралами, продовгуватими, як мініатюрні вази. Ляля раптом згадала, що з шипшини виготовляють чудесне вино і мармелад, і тут же дала команду хлопцям, щоб не залишили на кущах жодної вазочки. Стефко слухняно взявся за діло, і, хоч кров стікала з його пальців, він не переривав роботи, а Данко зовсім одмовився від цієї колючої справи. Він сів на пагорбок й іронічно поглядав, як Стефко за кожним уколом висисає собі кров з пальця.

Нарешті Данкові набридло це видовище. Він узяв Дарку під руку й поволі, щоб не залишити далеко позаду тих двоє, крок за кроком подався з нею до села.

Коли підійшли до залізничної станції, почули, що у начальника хтось грає на роялі. Данко, прислухаючись, зупинився. У місті, де з стількох вікон чути гру рояля, Данко на це не звернув би уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця музика вражала. Дарку занепокоїла заслухана, непричетна до всього довколишнього поза Данка. Вона зміркувала, які небажані для неї спогади в пам'яті Данка може викликати цей рояль.

З чагарника вибігла Ляля, здалеку подаючи знаки, щоб ішли їй назустріч. Здається, Ляля з Стефком мали намір повернутися в село не з боку вокзалу, а стежкою понад ставом.

— Данку, Ляля хоче, щоб ми вертались…

Стрепенувся, наче вона збудила його зі сну. І тоді Дарка зрозуміла таку просту і водночас таку важливу для спокою її серця річ: Данко любить не Лучіку, а її музичність. Будь та дочка префекта так мало музикальна, як вона, Дарка, Данко й не глянув би в її бік!

Радість Дарки з цього приводу була така велика, що вона залишила Данка, побігла до Лялі, кинулась їй на шию і поцілувала за вушком.

— Що сталося, Дарко?

— Нічого… мені лише дуже легко на серці стало…

Та невдовзі сталося щось, що докорінно змінило хід товариського життя братії.

Через два дні після цієї мандрівки по ожину без всякого попередження чи хоч би натяку на нього з'явилася Ляля в клубі в товаристві незнайомого мужчини. Це — огрядний рожевий блондин з пухкими губами і трохи що не жіночими грудьми. Один з тих чоловіків, що малими хлопчиками бувають дуже вродливі саме тому, що нагадують дівчаток у зрілому віці, а пізніше з-за цього стають смішними.

Незнайомий, одягнений дещо не за тутешньою модою, короткозоро щурив очі.

— Знайомтесь, — заговорила Ляля по-німецькому, — приятель нашої родини — пан Альфред Шнайдер з Відня.

Шнайдер вайлувато вклонився і ще раз назвав своє прізвище.

Улянич досить нечемно як для хазяїна нахмурився. Він висловлював настрій всіх присутніх: на якого біса ввела Ляля між них цього рудого німчуру? І що ж тепер, перекладати йому кожне сказане слово, чи як?

Усі відразу відчули себе скованими присутністю чужої людини. Можна було розходитися по домівках, добрий настрій і так пси з'їли.

Втім, Уляничеві прийшла щаслива думка запитати Лялю, чи добродій розуміє по-українському.

— Анітелень! — відповіла Ляля, киваючи привітно головою в бік пана Альфреда.

— Так було зразу й говорити, — повеселішав Улянич.

А Костик, звертаючись до Альфреда, заговорив ввічливим тоном:

— Приїхала ти, рожева свиняко, на нашу землю, вчися по-нашому й розуміти… А ми поки що будемо себе вести так, начебто тебе й не було поміж нами. Згода? Я?

Альфред очима попросив Лялю перекласти йому слова Костика.

— Пан Костик говорить, що йому приємно вітати вас у наших краях. Він сподівається, що ви скоро навчитеся розуміти по-місцевому.

— Я… я… — притакнув Альфред.

Вклонившись злегка в його сторону, Костик запитав ще чемніше:

— А може, ти нам скажеш, німецька ковбаса, що ти загубила тут? Не знаєш, який чорт приніс тебе до нас і чого?

— Що пан каже? — запитав Альфред в Лялі, яка в цей час зосереджено думала над відповіддю, що своїм змістом виправдувала б загальний сміх серед братії. Враз Ляля проясніла. Впіймала ідею!

— Альфреде, пан Костик каже, що у війну тут гостювали німецькі офіцери. Коли їм місцеві люди розповідали анекдоти, то вони тричі сміялися з одного анекдота: перший раз, коли їм розповідали, другий, коли їм пояснювали, а третій, коли зрозуміли.

— Га-га! — засміявся Альфред, аж очі сховались у м'ясистих опуклостях обличчя. Вузенькі щілинки очей поміж білими повіками справді були схожі на свинячі.

— Смійся, смійся, свинське вухо, та не дуже… За чим ти приїхав до нас, матері твоїй ковінька, от що ми хотіли б від тебе знати!

Ляля так переклала ці слова:

— Пан говорить, що вам неодмінно сподобаються наші околиці і ви зможете робити з них цікаві зарисовки.

— Ти скажи їй, хай вона тобі не бреше.

— Я! Я! — погодився Альфред, не чекаючи перекладу.

Всі засміялися весело, а Костик так реготав, що аж головою товк об одвірок.

Улянич на знак незадоволення помацав свого дебелого носа. Відійшов убік і почав тарабанити пальцями по шибі.

— Що йому? — поцікавилася перша Ляля. — Що сталося, пане Улянич?

— А що мало статися? Нічого не сталося. Трохи неприємно за безкультурність нашої братії, і більше нічого. Вони сміються з вашого гостя, а ви хоч би й що! Треба нарешті, — звернувся до всіх, — і якусь честь мати. Чого ж ви насміхаєтеся з людини? Так обіграти можуть кожного з вас у будь-якій іноземній країні — приємно було б? Страшенно смішно, що німець не розуміє української мови! Просто вмерти зо сміху можна! І ви теж, Празький… — Улянич зробив кислу гримасу. — А мені завжди здавалося, що ви така культурна людина, хвалитеся, що так багато читаєте…

Запанувала неприємна мовчанка. Альфред дивився допитливими очима на Лялю, вимагаючи пояснення такої раптової зміни настрою. Ляля тріпотіла віями, наче метелик крильцями. Їй, видно, не приходила в голову жодна відповідна думка. Нарешті знайшла! Скаже йому правду, але так йому подасть її, що і його не образить, і себе вигородить.

— Пан Улянич лає їх за те, що вони так голосно сміються. Непристойно у вашому товаристві так вести себе, коли ви не розумієте української мови. Він каже, що у Відні вели б себе пристойніше в такому випадку.

— Нікс, нікс! — жваво заперечив Альфред, розкланюючись на всі боки, що мало означати: продовжуйте, продовжуйте, а я не маю нічого проти.

Поведінка Альфреда розв'язала язик Костикові:

— Що ти, мой чоловіче, став у позу попа і читаєш нам проповіді! Ми що? Ми тому проти нього, що він німець? Та хай буде собі й турок! Досадно, мой, що вліз між нас і попсував нам забаву. І дівчину нашу відбирає…

— Як це «відбирає»? — спитав крізь зуби Стефко, чекаючи від Лялі знаку заперечення. Вона й справді подала йому той знак очима.

— Та… не одружується з нею, але от ходить за нею, як теля за коровою. Ви, Лялю, відведіть того бичка в загорожу, замкніть його в хаті і повертайтеся до нас. А ти вже настрашився?

— Дай мені спокій, прошу! — буркнув Стефко.

Він цілий вечір був у поганому настрої. Важко було припускати, щоб він ревнував Альфреда до Лялі. Він, напевно, був лихий, що чужа людина, приблудна, можна сказати, краде в нього Лялин час і увагу. Стефко, напевно, сподівався, що Ляля при своїй кмітливості зманеврує так, щоб залишити німчуру на голову старим Данилюкам, а самій вирватися хоча б на годинку, але того не траплялося.

Шнайдер дійсно ходив за нею, як теля за коровою. Нарешті Ляля, незважаючи на Стефка, заявила всім по-німецькому, щоб і Шнайдер міг зрозуміти:

— Тепер, шановне товариство, прощайте, бо ми з паном Альфредом підемо зіграти з моїми батьками партію бриджа… У Відні є милий звичай — правда, пане Альфред? — після вечері грати в карти… Зрозуміло, в родинному колі.

Данко, який того вечора сам проводив Дарку до хати, не міг отямитися від обурення за поведінку своєї сестри:

— Я її не розумію. Для чого вона веде цю гру? Чому не скаже тому ідіотові Стефкові, що то зовсім не наш приятель родини, а її наречений? Це ж нечесно! Підло кінець кінцем!

Дарка жахнулася.

— Тим більше, — продовжував Данко, — що це вона одружує його на собі. Йому хотілося жіночки з капіталом, а тут наша Ляля запала йому в око, а через око потрапила аж у серце, здається. Тому він і вагався півтора року, не міг зважитись, як кажуть: «І сам не гам, і другому не дам». Аж Лялі спала ідея, — іронізував Данко, — пристрашити його Стефком, і, як бачиш, допомогло. Відразу приїхав, і тепер уже одружаться.

— Боже, а що з Стефком буде?

— А що мало б бути? Чому він не хотів мене слухати? Я ж попереджував його. Не прямо звичайно, але досить виразно… Я говорив йому, щоб дав собі спокій з моєю сестрою, бо з тієї муки хліба не буде. А він? Декламував мені вірші про кохання. От тепер і має те, що заслужив… «Мавр своє зробив, мавр може відійти». Хай ще подякує Лялі, що все ж таки намовила його записатися на богослов'я. Чого ти так зажурилася, моя маленька? Розчарування? Не думала так погано про мою сестру? Так?

Так! Ніколи не допускала, що та метеликоподібна, щебетлива Ляля була здатна на таке лицемір'я.

Ніколи не мала. Дарка великої симпатії до Стефка. З дитинства здавався їй надто спокійним, надто добре вихованим, млявим, як непосолена риба. Але тепер всіма своїми думками, всім своїм серцем була за Стефка.

Бідний, бідний Стеф! Пішов до хати внутрішньо безпечний, незадоволений лише тим, що шваб забирає час у Лялі, який належить лише йому, Стефкові, і гадки не має, що та «німецька ковбаса» забирає в нього з-під носа кохану дівчину.

В Дарки зародилася думка побігти попередити Стефка, але розум підказував інше. Що зміниться від цього? Нічого, абсолютно нічого. Тільки Стефко матиме менше на одну спокійну ніч.

Вранці, не встигла Дарка й поснідати, прибігла до неї Ориська. Прибігла захекана, спеціально для того, щоб похвалитися радісною новиною в їх родині: Ляля нарешті відмовилася (Ориська сказала «відчепилася») від Стефка!

— Ми всі такі раді, такі раді, що я не могла витримати і прибігла до тебе. Ти знаєш… така новина… весілля у Веренчанці! Мабуть, з його родини з Відня хтось приїде.

І ти… Ох, аж голова мені закрутилася!.. І ми з Софійкою вже заявили… хай Дмитро й татко звідки хочуть добувають гроші, а наші туалети мусять затьмарити навіть віденські моди… Гіци мусять покорити Відень… В нас удома такий рух, татко журиться, де б йому готівку дістати. Дмитро, як звичайно, проти. У мами з того всього голова розболілася. Софійка збирається в Чернівці, хоче модистку сюди привезти, бо ж немає часу до примірок їздити. А я взяла й втекла з хати…

— Чекай, чекай! — не може опам'ятатися Дарка від цієї зливи слів. — А що ж Стефко? Як же він переживає це все?

— Стефко? Подумаєш! Так і треба дурневі! Тепер матиме научку на майбутнє… Поки що козак «не їсть, не п'є, а тільки білі ручки ломить», але це пройде, рана загоїться до весілля.

— Ви гадаєте і його тягти на Лялине весілля?

— А як же інакше? — зіщулила злі котячі очі Ориська. — Софійка не хоче, щоб через його дурний роман витирали собі роти нашим прізвищем… Ніякого скандалу, ніяких підстав для пліток… Татко накаже йому бути на весіллі, і він буде… Ще й співатиме у церкві на хорах, як Ляля вінчатиметься. Побачиш!

У Данилюків теж, як чула Дарка, на стелю лізли з радості. Мама Данилюкова, за словами Данка, помолоділа відразу на десять років. Ляля після розмови з Стефком з півгодини ходила зажурена, а тепер уже знову тралялякає і вертиться по хаті, як дзига.

Біль Стефка на фоні спільної радості родини Підгірських і Данилюків не міг здаватися справді серйозним. Стефко був наче той комедійний герой, трагічним переживанням якого ніхто не співчуває.

Усі, батьки й діти, жили під враженням недалекого весілля, що призначено було на 23 серпня.

Отець Підгірський поїхав у Чернівці особисто попросити у митрополита дозволу повінчати молодих прискореним порядком, тобто проголосити дві останні оповіді в день вінчання. Підгірські не менш від Данилюків були зацікавлені в тому, щоб одруження Лялі з Шнайдером якомога швидше стало доконаним фактом.

Софійка поїхала в Чернівці і привезла звідтіля кравчиху, якій, як твердила Ориська, треба було щодня подавати до обіду торт і морозиво.

Ляля, яка й надалі відчувала за собою право командувати, зажадала, щоб під час шлюбної церемонії обов'язково співав хор з нашої братії.

Гостей запрошено стільки, що під весільний банкет відведено всі чотири класи. Мама Данилюкова ходила по селу з двома сільськими дівчатами і позичала килими, скатерті, занавіски, столовий посуд, вишивані рушники, вазони — одним словом, усе потрібне прибрання для столів і кімнат.

Тут ішлося не тільки про необхідність. Мамі Данилюковій хотілося ще й вразити багатством убрання маму й тітку Альфреда, які мали прибути на шлюб літаком.

Ніхто досі з мешканців Веренчанки й здалека не бачив літака, і ось тепер народ матиме нагоду побачити бодай живих людей, які прилетіли у Чернівці аж з Відня.

Мама Данилюкова лементувала між веренчанськими паніями, що вся ця історія так раптово, так зовсім несподівано сталася і вона, мати молодої, мовляв, не встигне приготовити дочці приданого, як годиться. Але всі знали, що це комедія.

— А як же ж Стефко? — раз по раз приставала Дарка до Ориськи. — Чому на нього ніхто не звертає уваги? Він ходить такий страшний, що я боюся, ти чуєш, Орисько, аби він не зробив собі чогось поганого…

— Ти маєш на думці: щоб не підрізав собі жил чи, може, щоб не повісився? Стефко цього не зробить…

— Чому ти така певна, що не зробить?

— Тому, що це був би скандал, а мій брат задобре вихований, щоб скандалити… Вже я свого брата знаю…

Поповичі теж одержали запрошення на весілля. Мама, яку Дарчині неприємності в школі, а потім усі ті історії татка з сигуранцою заставили забути, що вона ще молода й гарна, тепер наче пробудилася від зимового сну.

Вона підійшла до дзеркала, подивилася на себе з лівого боку, потім з правого, стягнула плаття в талії, як шнурівку, і вирішила, що їй ще не пора появлятися на весілля попелюшкою.

Про новий туалет (як у Підгірських) і мови не могло бути. Мама повиймала з шафи давні вечірні та інші свої плаття, з дозволу бабусі додала до того ще й бабусині бальні туалети й замислилась: як би то зробити, щоб ця скирта старого шовку й пожовтілого від часу мережива перетворилася у два елегантних вечірніх плаття для неї і Дарки.

Дарці пішов уже сімнадцятий, на вигляд можна було дати їй і дев'ятнадцятий. Дівчина вперше виходила на люди, а це не жарт.

Бабця любить знаходити порятунок з безвихідних ситуацій. (Часом це їй вдається, а часом не зовсім). Так і тепер, коли мама стояла з заломленими руками перед цими колишніми вечірніми платтями, бабця з хитрою міною заявила, що в неї є щось для внучки.

Тим «щось» виявилася чудово збережена (про існування якої й мама не мала поняття) тафтова бальна сукенка кольору морської води з велетенськими буфами, обшита золотим, трохи потемнілим від часу мереживом.

Коли Дарка натягла на себе те плаття, виявилося, що тільки в талії була бабця у своїй молодості тонша за Дарку. Бабця підібрала Дарці коси, Дарка подивилася в дзеркало і ахнула від захоплення.

— От і спав тобі клопіт з голови, — потішила бабця маму, сама потираючи руки від задоволення. — Що ж, дітки, придалася вам на щось і стара мама, га? Ну, що ж ти мовчиш?

Бабці, звичайно, хотілося почути бодай слово похвали з уст мами, а мама в той час в задумі розтирала пальцями чоло.

— Бачите, мамо, сукенка прекрасна… Дарці йде вона… просто не знаю як… але… але… Дарця не може появитися в ній без переробки.

— А то чому, хотіла б я знати? Що ти гадаєш тут переробляти? Трошки в талії попустити… то я сама справлю… І більше не бачу потреби щось переробляти…

— Мамо, прошу зрозуміти, що сукенку не можна… таких буфів тепер ніхто не носить… Дарця вигляділа б у ній, як городнє опудало, — забулася мама й сказала цю зайву фразу.

З бабцею сталося щось нечуване. Очі в неї заблимали, раптом почервоніли, губи втяглися в рот, затремтіло підборіддя, і з старечих очей ринули сльози.

— Може… І я вже стала… опудалом? Може, і я вже не модна у вашому житті? Так скажіть мені, бо я не знаю, що модне, а що не модне!..

Мама кинулася до бабці. Як дівчинка, впала перед бабцею на коліна, припала їй до рук й почала гаряче цілувати ті сухі, поморщені руки.

Потім мама почастувала всіх варенням. Бабця сиділа на почесному місці, і на її тарілочку мама накладала найбільше. Питання з платтям було вирішено теж компромісно: замість буфів можна зробити рукавчики-крильця, а потемніле золоте мереживо заступить білий газ.

Татко попросив о. Підгірського, щоб той купив йому в Чернівцях новий чорний галстук-метелик для фрака, бо той, що в ньому ще татко вінчався, вже трохи порудів.

— А цей триматиму вже на весілля своїх дочок…

Само собою виникло й питання, що дарувати молодим.

Звичайно, мама знала б, які подарунки зробити, коли б були гроші для цього, а так треба було придумати щось, що було б і ефектно, й коштувало б недорого.

Мама з бабцею радилися, аж нарешті постановили, що бабця спече свій торт (триста грамів мигдалю солодкого, триста — гіркого), а прибрати торт попросить панну Рузю, куховарку поміщика. Панна Рузя такий майстер, що вона може виліпити на торті все, що захочете: квітник, замок, ведмедя, а то й людину. Бабця загадає їй виліпити вежу церкви св. Стефана у Відні. Подарунок цей приверне увагу всіх гостей. А щоб Лялі, крім торта, який з'їдять гості, залишилася ще й пам'ятка, то мама піднесе Лялі торт на вишиванім рушнику, тому, що з качуриками.

Татко, який досі не втручався в ці передвесільні дискусії, тут взяв слово:

— Щодо торта з вежею Штефанскірхе, то я згодний. Кожному своє. А щодо рушника з качуриками, то протестую. Той рушник — то мистецька цінність, а вони ані розуміються на нашому народному мистецтві, ані люблять його… Подаруєш його молодій пані Шнайдеровій, а у неї тим рушником на кухні тарілки витиратимуть.

Таткові слова цілком переконали маму. Вона наблизилася до нього, поплескала його по щоці й сказала:

— Ти правий…

У суботу, напередодні вінчання, пішла поголоска по селу, що прилетіли з Відня мама й тітка нареченого. Санда бачила на власні очі, як заїжджали на бричці у шкільний двір. Треба сказати, що Санда була розчарована їх виглядом. Уявляла собі бозна-кого, а на бричці сиділи дві сиві дами у чорному, одягнені приблизно так, як жінка орендаря в шабас[58].

Вінчання призначено на неділю о п'ятій годині дня. Як годилося, запрошені гості насамперед пішли до церкви. Дарка прийшла з татком і мамцею, коли церква була вже битком набита людьми.

Церковний староста ходив поміж людьми і витягував хлопчиськів за вуха:

— Чого си пхаєш один за другим? Хто тебе тут не видів? Приліз сюди від гною й буде тут повітря занечищувати, аби потім у панства голова боліла. Іди, іди надвір, як тебе треба буде, то покличуть…

Хоч церква була на відстані кількох кроків від школи, на молодих довелося довгенько чекати. Дарка кілька разів виходила з церкви провітритися. Хор (за винятком Данка, який був у дружбах), підсилений двома тенорами й одним альтом з сільської молоді, нудився на криласі. Сталося так, як і передбачала Ориська: Стефко стояв поміж співаками. В чорному новому костюмі, блідий, з темними колами довкола запалих очей, він скидався на монаха.

Аж ось зчинився шум біля церковних воріт. Хлопчики, яких церковний староста повиводив за вухо з церкви, вскочили знову всередину, як миші в діру.

Почулися похапливі голоси:

— Їдуть, їдуть!

Гості, що вийшли подихати свіжим повітрям, подались у церкву, щоб пізніше не пхатися поперед молодих.

Ляля в білому платті, що облягало її аж до підборіддя, з китичками дрібних білих квітів на скронях, оповита вся молочним серпанком, що сягав їй від брів аж поза каблуками її атласних туфельок, виглядала, як снігурочка з казки.

В руках тримала великий букет білих троянд впереміж з гілками аспарагуса. У світлі воскових свічок її лице здавалося мармуровим. Жодна зморщечка, жодна риска, жодна гримаска не порушували його ідеально гладкої поверхні. Ляля стояла рівно й непорушно, як статуя.

Альфред виглядав якимсь ніби сонним. Здавався цілковито байдужим до того, що твориться навколо. Поводив себе, як слухняний пацієнт у лікаря. Робив усе, що йому підказували, і нічому не дивувався.

Мама й тітка Шнайдерові були виряджені в сталевого кольору дорогі сукні з тафти. Поважні, сиві, з золотими ланцюгами довкола ший і брильянтовими брошками на грудях, вони своєю бундючністю відрізнялися від решти товариства.

Коли о. Підгірський запитав Лялю:

— Чи не обіцяла нікому перед тим вийти заміж? — по церкві пішов шепіт.

— Ні, — впевнено й голосно відповіла Ляля, ніби хотіла заперечити тому шепотові за її спиною.

Альфред кожного разу, коли йому треба було казати «так» чи «ні», відповідно до тексту питання, дивився на Лялю, а та йому підказувала.

— Нічого собі символ, — шепнув татко мамі так, що й Дарка почула.

Шлюбна церемонія закінчилася. О. Підгірський об'явив Альфреда й Лялю мужем і жоною перед богом та людьми. Почалися поздоровлення. Насамперед привітали молодих батьки, потім родичі, а потім почали поздоровляти ближчі й дальші знайомі.

Прийшла черга й на Дарку. Ляля, яка з багатьма цілувалася, цмокаючи в повітря, припала лицем до Дарчиної шиї:

— Не думай… погано про мене…

Стефко відмовився поздоровляти молодих. Його обступили кільцем мама, батько й сестри, і кожен на свій лад (пані Підгірська, наприклад, пожирала його своїми грізними циганськими очима) натискав на нього, щоб не ганьбив їх і пішов привітати молодих.

Стефко стояв непорушно, як телеграфний стовп.

Лише згодом, коли молоді були вже за церковною брамою, тобто коли поздоровляти було запізно, Стефко поплентався за весільним хороводом.

Весільний стіл тягнувся через коридор на два зали. На нього викладені всі запаси срібла, фарфору й кришталю, зібраного серед веренчанської інтелігенції. Перед кожним накриттям стояло червоне яблучко з увіткнутою табличкою, на якій було написане прізвище гостя.

Гірлянди з смеречини оповивали краї скатерті на всю довжину стола. Від смеречини, від доспілих яблук несло різдвяним запахом.

Дарці припало місце в першому залі поміж Костиком і Мирославом Равлюком.

Мирослав був Лялиним гостем. Їй дуже хотілося, щоб поміж запрошеними були й ліпші люди, тобто люди з званням або з маєтком. Равлюк попав між запрошених тільки тому, що його батько був фабрикант, і він сам потрібний був тільки для того, щоб Ляля могла рекомендувати його віденським гостям: «Гер Равлюк — син фабриканта».

На почесному місці, як годилося, сиділи молоді. Ляля здивованим меланхолійним поглядом водила по гостях, ніби не усвідомлюючи, для чого зібралося стільки народу.

Альфред, що, напевно, зголоднів за час церемонії, тепер уплітав з справді німецьким апетитом. Поволі, з насолодою дегустатора, накладав на вилку м'ясо, додавав зверху чого-небудь гострого і вкладав те все в широко роззявлений рот, остерігаючись, щоб не заплямити сніжно-білої серветки на колінах.

Коли піднімали тост за здоров'я молодих, він зводився, обтирав серветкою губи, уклонявся на всі боки і знову брався за їжу.

Старий Данилюк перекладав зятеві тости з української мови на його рідну. Тоді Альфред ще раз уклонявся, але вже менш урочисто.

Тостів було багато, а молода за кожним тостом повинна була бодай пригубитися до чарки. Були між гостями і такі нахабні, що вимагали, щоб за їхній тост молода випила аж до дна.

— До дна! До дна! — горланили доти, доки Ляля не показувала їм чарку, перевернуту догори дном.

Наслідок був той, що незабаром сп'яніли не тільки гості, але й сама молода.

Щічки налилися рум'янцем, очі блищали, вона щебетала й сміялася. Всупереч звичаям, Ляля вийшла з-за столу й почала організовувати застільний хор. Хлопці гримнули «На кедровім мості», а там, де припадало: «Гоп, пчех, уха-ха!», то так пчихнули, що під напором хвилі повітря похитнулося золоте пенсне на носі старої Шнайдерової. Лялиній свекрусі явно не сподобалася поведінка невістки. Вона декілька разів робила спроби непомітно, кивком одних брів, повернути Лялю на її місце біля мужа, але Ляля навіть не дивилася в той бік. Вона вся була зайнята особою Стефка. Їй, видно, хотілося сказати йому щось, але він уникав такої нагоди.

Мама Данилюкова анітрохи не журилася тим, як поводить себе Ляля. Отець Підгірський щойно довершив акт передачі Лялі Шнайдерам, і мама почувала себе не тільки на сьомому небі від щастя, але й вільною від усякої відповідальності за дочку.

Вона сама розповідала Дарчиній мамі й пані Підгірській про те, яке щастя трапилося Лялі: Ляля дістала не тільки чоловіка — комерційного радника з віллою, але й готове придане, мої пані. У Альфреда була колись сестричка. Панночці було вже двадцять один рік. Мала нареченого й повинна була йти заміж, коли оце перед самим весіллям захворіла на скарлатину й померла. Можете уявити собі, мої пані, що це за удар був для бідної матері! Так от тепер все її придане, а вам не треба говорити про те, яке придане готують багаті німкені своїм дочкам, з волі матері, шановної пані Амалії, дістанеться дружині сина.

Все-все, від хутра до витирачки для ніг, застане Ляля у своєму новому домі.

Після дванадцятої години ночі з Лялі зняли серпанок. Вона переодяглася в темне плаття й стала вже панею добродійкою.

Віночок з серпанком надягали на голову по черзі дівчата. За кожним разом музика грала вальс, і дівчина в серпанку робила кілька турів з тим, хто її попросить. Існує повір'я, що котра перша після молодої надіне віночок на голову, та першою й заміж піде. Нічого дивного, що Ориська була тією першою. Празький попросив її до дівич-вальса, а вона, не маючи права відмовити йому, з кислою міною закинула руку за шию.

Орисьчиним сусідом ліворуч був молодий офіцер з прикордонної застави, з блискучими кучерями й маленькими чорними вусиками, що його з різних політично-дипломатичних міркувань Данилюки не могли не запросити. Ориська весь час маніжилася перед ним і тому сподівалася, що він попросить її до дівич-вальса.

Дівчата поспішали заміж, і тому черга на Дарку прийшла не скоро. Надягаючи віночок на голову, подумала:

«Коли Данко попросить мене до вальса, то значитиме, що наші дороги все ж таки зійдуться колись, коли ж Равлюк — даремні мої мрії».

Данко стояв уже перед Даркою із схиленою головою.

Щаслива, вона простягла йому руки, обняла за шию, і стіни закрутилися разом з столами й людьми, що сиділи за ними.

Чи від того, що цигани грали, наче сам чорт водив їх пальцями, чи тому, що підлога від воску робилася слизькою, як ковзанка, чи, може, тому, що обоє вони були вже трішки захмелілі, — досить того, що Дарці здавалося, ніби вона падає… вниз, а потім відбивається і знову летить… вгору… вгору… вгору…

Якби Данкова рука не притримувала її міцно за талію, може, й справді знялася б і полетіла під саму стелю.

— Подивися мені в очі, Дарцю! Я хочу вичитати з твоїх очей, що ти мені все пробачила… Дарцю, чому ти відвертаєш голову? Я знаю, дівчинко, що я не завжди був для тебе таким, як треба, моя ти добра, моя маленька любов…

«Він п'яний, але це нічого. Що у тверезого на умі, то в п'яного на язиці. А той п'яний язик говорить такі милі серцю слова!»

— Дарцю, ти не гніваєшся на мене?

Дарка не встигла заперечити, як біля вхідних дверей на коридорі зчинився крик, потім ляскіт, знявся галас кількох голосів водночас і музика урвалася.

Гості з танцювального залу кинулись у коридор, але хвиля людей, що тиснулася з коридора, завернула їх назад. Посеред залу утворилося коло, а всередині його стояв п'яний чоловік. Невеличкий на зріст, розкуйовджений, з роззявленим губастим ротом, водив довкола отупілим поглядом та ідіотично посміхався. Галстук на ньому перекривився, піджак весь у вапні, а сам він ледве тримався на ногах.

— Хто це? Хто? — зашепотіли між собою гості. Дарка протиснулася до татка, щоб його запитати.

Татко шепнув, зблідлий як сніг:

— Повернувся Манілу.

Витягнувши шию, Манілу, як бик, лобом ішов в атаку на групу, що збилася в кутку поміж столом і піччю. Альфред по-геройському захистив своєю спиною маму і тітку. Ляля стояла поруч, тримаючись за його руку. На її лиці був не страх, а гостра цікавість.

Манілу повільним кроком, розрахованим на психічний вплив на дамські нерви, підійшов до столу, підняв вгору руку і з розмаху трахнув долонею по ньому. Жінки охнули, а Ляля тільки кліпнула повіками — і все.

На хвилину орангутангове обличчя грізно застигло. Потім розкотистий п'яний сміх розкував його. Орангутанг із збитим набік галстуком прибрав на диво людську подобу. Його можна б назвати нормальним, коли б не ті п'яні каламутні очі.

— А, налякалися мене? Бійтеся мене, бійтеся! Я… то… люблю, коли мене бояться… Так повинно бути… по… по службі… належить мене боятися. Гарно… дуже гарно… ха-ха… директор справляє весілля, а свого співробітника… свиня, не запрошує… Мой, директор, ходи сюди й об'ясни… чому ти не запросив мене на весілля? Кажу тобі… ходи сюди… ти, директоре мій… Але слухати маєш мене… га… га… га! Мой, ти, директор, ти чому не запросив до себе на весілля? Тому, що Штефан Манілу — румун? Так? Ну, говори: «Тому, що румун». Так? То зараз ми занотуємо собі, що панові Данилюкові не подобається румунська нація. Зараз… А ви чого повитріщалися на мене? Запишемо і вас… чекай ти, з кучерями, ти чого мене настрашилася? Що я, га? Чорт з хвостом? Дивись… де в мене хвіст? А, — вдарив себе долонею по чолу, — згадав… згадав… у вас совість нечиста, тому ви настрашилися мене… Запишемо, запишемо: «Нечиста політична совість». Га… га… га!.. А чому мене ніхто не частує? Ей ти, молодий, як тебе там?! Частуй гостя… Ти не дивись, що я непрошений… Я, Штефан Манілу, можу заткнути за пояс усіх… тих прошених баранів… Га… га… га!.. Бо я… Хто пригадає: хто я?

— Свиня, хам, падлюка — от хто ти! — крикнув Улянич, потемнівши від обурення. Манілу витріщив очі. Сміливість Улянича так його вразила, що він не знав, що сказати.

Софійка впала на чоловіка з розпростертими руками, як хрест, загороджуючи собою дорогу до Манілу.

— Софійко, пусти мене! От вам, шановне товариство, символ долі всього нашого народу на Буковині… Прийшов в нашу хату, плює нам в лице, а ми мовчимо, як стадо баранів!.. Софійко, пусти мене, хай я йому…

Отець Підгірський зайшов з-за спини і схопив Улянича за обидві руки.

— Ти п'яний, — сказав він голосно, а пошепки додав: — Ти хочеш всіх нас погубити… Софійко, виведемо його на кухню, йому треба дати чорної кави, бо він зовсім непритомний…

— Неправда ваша… я притомний… Не затикайте мені, тату, уста, не бійтеся… Я нічого більше не скажу… Боягузи ви всі, боягузи!

Але о. Підгірський не вірив уже Уляничеві і, не випускаючи його рук, вивів за двері.

У Манілу, здається, теж хміль пройшов, але він тут же, ніби злякавшись свого тверезого стану, кинувся до чарок з недопитим вином і почав перехиляти собі в горло одну за одною.

— Кави дати йому, — знову найшло на нього базікання. — Кави дайте йому, чорної кави, щоб не лякав більше людей… Га… га!.. Чому не смієтеся? Га… га!.. Він налякав Штефана Манілу… А чому молода не за столом, питаю? — вчепився до Дарки. — Чому ти не коло свого чоловіка?

— То не молода, Манілу, то моя дочка, дай їй спокій.

— Твоя дочка, Поповіч? Ходи, хай тебе поцілую за те, що вона твоя дочка. Поповіч, ти мене зневажаєш, бо я… донощик, так? А ти, мой, гадаєш, що легко донощиком бути? Легко, га? Мені кажуть… давай факти, а звідки… я візьму факти? Фактів нема! Га, а звідки брати, як нема? Поповіч, звідки ти береш, як в тебе грошей нема? Мой, кажи правду… ти знаєш, що мені маєш лише правду казати… то твоя дочка? А чого вона у фаті? Поповіч, а може, ти брешеш, може, то не твоя дочка? А чого вони всі повставали? Чому не танцюють? Га? Не вмієте танцювати? То я зараз затанцюю… Гей, поприбирати з столів… Зараз буду на столі гору[59] танцювати…

Та гору на столі так і не судилося йому затанцювати. Офіцер застави, той самий, що з ним цілий вечір кокетувала Ориська і що виходив з кімнати, приваблений гамором, повернувся, схопив Манілу за комір, поволік до вихідних дверей і, почастувавши стільцем, викинув у темінь ночі, не турбуючись про наслідки. Для певності він ще замкнув двері.

Потім він витер платком руки, обтрусився і попросив у Данкового батька пробачення за невдалий виступ свого земляка.

Старий Данилюк теж попросив гостей забути за мале непорозуміння і продовжувати забаву, але зрозуміло, що ні в кого не було вже бажання до цього. Заради пристойності гості посиділи ще з півгодини й порозходилися.

Двома днями пізніше Ляля виїжджала до Відня, а Дарка навіть не пішла проводжати її. Безсовісна зрада Лялі позбавила її в очах Дарки не тільки права на симпатію, але й на пошану. Не вірила б тепер вже Лялиним словечкам, а ще менше — слізкам.

В Дарчиній пам'яті збережеться образ зрадливого метелика, якому Дарка завдячує не одною гарною хвилиною цього літа, але образ цей не матиме нічого спільного з фрау Лялею Шнайдер.

Незабаром за Шнайдерами виїхали й Уляничі з Ориською.

Напередодні від'їзду Уляничів і Ориськи Дарка провела півдня у Підгірських. Останній раз вечеряли разом в альтанці, останній раз ходили алеями саду, останній раз дивилися з горба на плесо ставу, в якому відбився захід сонця, як у дзеркалі.

І лише тоді, коли Улянич заявив про свою готовність провести Дарку додому (Софійка й Ориська тепер пакували підручні дрібнички на дорогу), відчула Дарка, що Улянич і був тією причиною, що затримала її так довго у Підгірських.

З хвилини його бунту на Лялиному весіллі в Дарки зародилося почуття якоїсь особливої спорідненості з Уляничем.

Думала про стежину, якою він сам направив своє життя. Коли б не одружився був з Софійкою Підгірською, його життя пішло б зовсім по-іншому. Та ба! Він сам прагнув цього одруження, як найбільшого щастя для себе, а тепер він воює з ним, а вони у вічі сміються з нього.

Середовище засмоктує його в себе, як трясовина, а він лише розмахує руками…

Якийсь час ішли мовчки. Здавалося, що все, що мали сказати, сказали вже при всіх в альтанці за столом, у садку, на березі ставу. Тепер тільки ішли й пережовували власні думки.

— Підемо дорогою чи навпростець, через перелаз? — запитав Улянич.

— Через перелаз, — не думаючи, відповіла Дарка. Мовчання Улянича не тільки розчарувало її, але до деякої міри й образило. Чомусь надіялась, що він схоче відкрити перед нею своє серце.

— Добре, — лаконічно погодився Улянич.

Коли минули кузню і звернули стежкою попід акацієвий гайок, перед їхніми очима постала картина: на призьбі біля хатини, що вросла в землю по вікна, сиділа розпатлана не стара ще жінка й товкла головою об стіну, заводячи при тому на весь голос.

Чоловік стояв над нею й лише губами перебирав. Він не був п'яний, хоч і при повній свідомості теж його не можна було вважати. За кожним новим припадком ридання в жінки він намагався щось сказати, робив несміливий рух рукою, проте тим і обмежувався.

— Чого-сь дав? Чого-сь дав, питаю? Чого ти настрашився? Ой, не можу!.. Ой, сконаю!.. Чого ж ти настрашився? Криміналу? Тобі страшний кримінал? Тобі? Ой, не можу… Ой, умру на місці!

Улянич підійшов зовсім близько, а жінка все ще не помічала його. Мусив обізватися:

— Що сталося, Дмитрихо? Чого ви хочете від чоловіка?

Зачувши голос посторонньої людини, жінка схаменулася. Перестала ридати і перше, що зробила, це зап'яла сорочку в себе на грудях і прихапцем запхала розпатлані коси під фез.

— А щоб його лиха година била! Робив, прошу я вас, у гуральні… Робив, робив… Нарешті кажу: «Піди, тобі ж щось належиться, бо вже дальше не можу терпіти з дітьми…» Пішов… Ходив би по свою смерть! Пішов… а ще кажу йому: «Як будеш іти по дорозі, то купи солі у Ківи». Вступив він по ту сіль… А краще би йому було ногу скрутити перед самим порогом! І застав там того Манілу, чи як його називають… Той бачить, що в мого гроші, і каже: «Віддай мені гроші, а то, — каже, — запишу тебе на штраф, що твій пес хотів мою дитину покусати…» Який же у нас пес? В нас кота нема, а то пес… Таж псові треба їсти давати… Цей відпрошується, що нема пса, що діти дома на мамалигу чекають, а той тоді каже: «Або зараз віддаси мені всі гроші, або з тобою зле буде…» А цей дурень взяв і віддав… Бо там ще, крім Манілу, каже, два жандарми стояли… А що тобі жандарми? Що тобі жандарми зроблять? До криміналу посадять? Та хай садять і зараз, але всіх разом, може, хоч перезимуємо… Нащо ти віддав? — знову пристала до чоловіка. — Ти скажи, для чого ти віддав?.. Бо зараз отут тобі смерть буде! Для чого ти віддав? Чим я ті роти накормлю? Ти чого настрашився? Криміналу? Га, ти боїшся криміналу?

Улянич, червоніючи, пошукав в кишенях, всунув жінці в руку кілька банкнотів і, наче втікаючи з того місця, потягнув Дарку за собою.

— Так, — промовив, коли віддалилися від того місця, — то совість наша перестріла нас і заговорила до нас.

Улянич збирався закурити, але, не знайшовши сірника, так і залишив сигарету в зубах.

— Народ страждає, переживає якусь трагічну епоху, а чим ми, славна його інтелігенція, займаємося? В конкретному випадку ми, веренчанська інтелігенція? Чим ми займалися ціле літо? Ви щойно бачили, як жінка товклася головою об стіну, бо її пограбували в білий день представники влади. А скільки таких пограбованих, покривджених, визискуваних? А ми з вами? Ми на цілі два місяці забили собі голови проблемою: чи Ляля вибере Альфреда чи Стефка? Якими вбогими, якими мізерними, якими нікчемними видаються всі оті наші особисті терпіння перед обличчям народного страждання! Та коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, то й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі… Відірвалися ми, Дарко, від народу… Ми не зв'язані з ним реально, для нас поняття «народ» зводиться до якогось ідеалістичного «страждання». А народові не потрібні наші інтелігентські страждання, а конкретна допомога… керівництво… організація протесту й боротьба, а цього поки що наша інтелігенція дати йому не може… Бо кожний з нас зв'язаний тією нещасною державною посадою і в ім'я тієї посади, отого хліба, повинен спокійно, байдуже дивитися на такі сцени, яку ми щойно бачили. Знаєте, Дарко, — він зупинився і несподівано схопив її сильно за руку, — для справи було б у десять разів краще, коли б більшість інтелігенції ходила безробітною!.. Але наші «друзі» — хитрі: вони купили нас за шмат ковбаси, нас, інтелігенцію, а з народом — бачите, що виробляють… А ми якщо й протестуємо, то тільки пошепки, бо в мене, у вашого татка, у Данилюка — державна посада, яку ми втратили б, коли б підняли найслабший голос протесту.

— Чого ж ви себе розстроюєте, Улянич?

— Не жалійте мене! — відрізав їй грубо. — Жалійте оту жінку, в якої видерли останнього лея, що за нього мала купити мамалиги дітям… «Розстроюєте себе»! Та в тому й справа, що ми мало розстроєні, що ми надто спокійні, що надто глибоко заклопотана наша совість! В тому-то й річ…

Та раптом замовк, безсило випустивши Дарчину руку.

— Ви закохані, — заговорив він згодом вже іншим голосом, — вам хочеться любити, мріяти, вірити, сподіватись, а я завів хтозна про що з вами… До того ж ви ще дитина, Дарко! Проте мені дуже хотілося б, щоб ви ніколи не позбулися голосу совісті… як от Локуіца… А тепер — дозвольте мені помовчати.

Коли дійшли до воріт і треба було прощатися, Улянич взяв Дарку за голову в обидві долоні й поцілував тричі в лоб.

В хаті тато спитав Дарку:

— Чого ж це така зажурена, моя донечко? Не дається, видно, легко розлука з канікулами.

— Це не те, що тато думає, — лагідно заперечила Дарка і тут же запитала: — Татку, а де тепер може бути Локуіца?

— Еге ж, — відповів її думкам тато. — Це людина, з якої можеш у всьому брати собі приклад.

Коли Уляничі від'їхали, Данко приєднався до Празького і Костика. Постала чисто чоловіча компанія, без баб, і Дарка в силу обставин залишилася самотньою.

Та зрештою у Дарки й не було тепер часу на гуляння. Треба було й собі готуватися в дорогу.

Спочатку планувалося, що мама поїде записати Дарку до школи і при тій нагоді відвезе їй постіль та зимове пальто вже на нову станцію, але коли прийшлося до діла, то поїхав все ж таки татко.

Дарка нетерпляче чекала таткового повернення з Чернівців. Дуже було цікаво, яка та нова станція. Хоч мама встигла вже докладнісінько розповісти, але Дарці все чомусь здавалося, що ці розповіді відносяться до того, часу, коли мама була ще у Дарчинім віці, а тепер зовсім усе по-іншому.

Щойно татко переступив поріг, як мама скрикнула не своїм голосом:

— Що з тобою? Ти захворів.

Татко спробував заспокійливо посміхнутися. Він, бідолаха, не сподівався, що його зразу ж прочитають, як відкриту книгу.

— Заспокойтеся… нічого особливого… Зараз усе розповім, тільки дайте мені чогось напитись… Ні, не хочу води. Дай мені, Дарцю, стакан холодного солодкого молока. А… а… дякую… Так от, нічого страшного… Дарцю не прийняли до школи…

— Як це «не прийняли»? Чому не прийняли? — мама відразу зробилася червона.

Таткові було вже важко давати пояснення. Йому боляче було розповідати про справу, яка стала вже фактом. Що незрозумілого в цьому простому реченні: «Дарцю не прийняли до школи»?

Мамині очі, мамин рот, мамині руки, вся мамина постава чекали пояснення.

— Так от, — почав знову татко і знову урвав. — Нові списки склали, не всіх приймають, значить… З Дарчиного класу не прийняли Оріховську, Сидір, Романовську… І ще когось там, забув уже прізвище…

— Як це «не прийняли»? Я тебе питаю толком, що значить «не прийняли», а ти мені перечисляєш прізвища, — мамин голос прозвучав роздратовано.

Тато винувато пересмикнув плечем:

— По-моєму, я виразно сказав… Дарці й от тим, що я перечислив, міністерство освіти взагалі заборонило ходити до шкіл на Буковині… Мають ще право в регаті…

— А в чоловічій гімназії? — перепитала бабця, ніби це могло в якійсь мірі полегшити Дарчину долю.

— Не знаю точно, як там, чув, що ще гірше… Ніби наполовину пересіяли…

«Данко залишився. Таких, як він, не пересівають», — щось недобре відізвалося в Дарки, але вона відразу ж це недобре примусила замовчати.

Дарка боялася, що мама звалиться від цього удару, а з нею достеменно вийшло так, як з тим ведмедем у байці: коли на нього падає гілка, він бурчить, а коли поліно, то мовчить. Молодчина наша мама, молодчина!

— Ну що ж, — сказала мама, обнявши татка за шию, — головою муру не розіб'єш. Нема іншої ради… Дарка мусить залишитися вдома.

— Як це «вдома»? Перестати вчитись? — запитала Дарка тремтячим від сліз голосом.

— Як це ти розумієш — «вдома»? — і собі запитав татко, делікатно звільняючись від маминої руки.

Мама пояснила:

— По-перше, куди ж я її дам між чужих людей? А по-друге, припустімо, що Дарка закінчить гімназію, а далі що? Чи ти маєш гарантію, що тебе до того часу не наженуть з роботи й ти зможеш допомагати їй закінчити університет? Припустімо, що навіть університет вона закінчить, — і що з того? Все одно не дістане праці й сидітиме вдома… Тож коли має вона сидіти вдома з дипломом, то хай вже сидить без диплома…

— Ай, жінко, — схопився татко обіруч за своє рідке волосся, — та ти справді думаєш, що така біда вічно триватиме? Невже ж ти про себе, в душі… в душі, — вдарив татко кулаком у груди, — не маєш віри, що настане зміна? Та якби я думав, що ця неволя — вічна, та я б жити не міг! Мені тоді хіба повіситися на сухій вербі, бо ж у мене ще одна дитина… Я, — докінчив уже спокійним голосом, — думав, що твій політичний світогляд сягає ширше…

— Справа не тільки в політиці, — різко відтяла мама, — а ще й у тому, що, як жінка, як мати, я практично підходжу до діла, а ти, — махнула рукою, — яким був мрійником у свої студентські роки, таким і залишився на старість…

— А тепер послухайте, що я вам скажу, — відізвалася бабця, — якщо вже на те пішло, то хай Дарка справді залишиться вдома, Николаю… Чекай, не перебивай, ти ще не знаєш, що я хочу сказати… Хай Дарка залишається вдома, а ті гроші, що мали йти на неї, ми будемо відкладати… А потім вона підучиться трохи, так, для людського ока, і ми купимо їй атестат зрілості. Що? Що ти на це скажеш? — повела бабця на татка сяючими очима.

— Мамо, ви їй купите диплом, а не знання… А я хочу, щоб моя дитина не була неуком. От що я вам скажу, мамо!

— «Знання, знання», — перекривила татка ображена бабця, — соромився б таке говорити! Ті їхні знання більше зіпсують дитину, як допоможуть їй. От говориш, щоб тільки тещі наперекір піти…

— Николаю, мама правду каже…

— Ні, ні, ні! — звівся татко і заходив по хаті. — Тут уже я вам не поступлюся. Дарка піде в школу. Їй, слава богу, вже сімнадцятий рік, і в мене таке внутрішнє переконання, — татко поклав руку на груди, — що моя дочка прекрасно розрізняє біле від чорного. Її душі вже не отруїти їм! У цьому я певний! А математику, фізику, хімію, іноземну мову, румунську, так, навіть румунську мову, латинь, стародавню історію, географію вона буде знати. Це і є ті знання, що я мав на думці.

Невже ж це той самий затурканий татусь, яким, здавалося, мама і бабця верховодили, як самі хотіли?

Коханий татусь! Життя з усіх сил пригинає його до землі, а він не здається. В татка велика віра. Коли б до цієї віри ще й сила завзяття, то він міг би половину Буковини запалити і повести на бій!

Довго в ту ніч світилося в Поповичів. Коли мама взялася стелити постіль, то вже було вирішено, що Дарка поїде до гімназії у Штефанешті, до сестри домнула Локуіци.

Сестра та приїздила позаминулих канікул до Веренчанки. Хоч і простенька собі міщанка, залишила по собі надзвичайно гарне враження. Сподобалася всім, бо скромність і впевненість в її поведінці доповнювали себе гармонійно. Татко висловився тоді про неї, що вона «досить розумна, щоб знайти своє місце в будь-якому товаристві».

Жінки Веренчанки були здивовані, що вона зробила з господарством домнула Локуіци за короткий час тими своїми малими руками. (Руки й ноги у домнішори Зої справді ніби у дитини).

Вона передусім викинула з хати свого брата все до останньої тріски, потім ту хату побілила, вікна помила, одвірки і віконні рами вишурувала лугом, потім пофарбувала їх у приємний зелений колір з білими обвідками, потім перетріпала всі його м'які речі, натерла меблі. Пізніше взялася до городу й садочка. Одним словом, коли Зоя від'їздила від брата у вересні, то перед його відновленими вікнами не тільки цвіли братчики, але й комора його була набита всякого роду вареннями, домашніми мармеладами, маринадами та різними наливками.

— В ті руки я спокійно віддам дитину, хоч і Зою знаю поверхово, — відповів бабці татко.

А бабця, старенька-то старенька, а тут відразу впіймала татка на неполітичному кроці:

— Оце тобі й на! Це називається чоловічий розум! Та де ж то добрий політичний крок? Та з першого ж Дарчиного листа наша сигуранца дізнається, що твоя дитина у Локуіців, і живцем, щоб я така здорова була, живцем з'їдять нас тут усіх разом…

Тато полюбувався хвилину бабциним войовничим виглядом, а потім узяв її лагідно за руку, що робив завжди, коли хотів перебити бабцю:

— Ви праві, мамо. Тут я вже мушу похвалити. Ти бачиш, яка в нас мама? — запитав у жінки. — Кажу, мушу похвалити ваш політичний розум… Воно, дійсно, не було б безпечно посилати туди Дарку, якби не те, що Зоя — от який щасливий випадок! — носить інше прізвище… Вона йому сестра лише по матері, а батьки в них різні. Завтра напишу до неї… колись мені Локуіца дав свою домашню адресу… Але листа не треба кидати у Веренчанці. Завтра вийду до ранкового поїзда й передам його орендарем, хай вкине лист у Чернівцях, бо якби… пс-с! — несподівано урвав він на півслові і далі почав ні з сього ні з того розводитися голосно про те, що у Чернівцях появився новий фасон жіночих туфель.

Бабця, яка, виголосивши політичну промову, тут же задрімала, прокинулася від того, що Циган став уїдливо гавкати.

— Вийди-но, Николаю, мені здається, що хтось швендяє в саду. От кара божа з тими хлопчиськами! Залишилось кілька яблук, і тим не дадуть доспіти…

Хоч ні татко, ні мамця й не говорили нікому про те, що Дарка попала у список неблагонадійних, пані Підгірська звідкись дізналася про цю історію і сама (що трапляється нечасто) прийшла до Поповичів.

Метою її екстреного візиту було не так співчуття, як бажання почванитися перед Дарчиною мамою своїм далекоглядним розумом: як добре, що вони, Підгірські, ще півроку тому віддали Ориську до гімназії в Гіци. Дитина вже там призвичаїлася, прекрасно опанувала румунську мову й тепер усе це немов знайшла на дорозі.

Дарці гидко було слухати те фарисейство. Сиділа навпроти Орисьчиної мами й вертілася, як курка з яйцем. Так і кортіло запитати: кому ви очі замилюєте, ласкава пані добродійко? Таж таких, як ваша Ориська, власне, й залишать на Буковині. Шкода, що не чули ви, як наприкінці навчального року Алзо плакав за вашою дочкою…

«Данка теж залишають», — відізвався той самий недобрий голос у Дарки.

«Данко не пара Орисьці, — боронила його Дарка, — Данко — митець. Хто знає, що з Данка може вирости. Він не встряє в політичну боротьбу тому, що музика поглинула його всього, а Ориська? Він не з героїв, але й не з продажних. Він з натури порядний, а Ориська — продажна лисиця…»

— А куди ви гадаєте посилати Дарцю, пані Поповіч? Це ж така відповідальна річ, прошу пані, кому доручати дитину…

— Я ще не знаю, пані Підгірська. Ще порадимося, подумаємо… нічого не можу заздалегідь сказати…

Пані Підгірська маніпулювала біля замочка своєї сумочки, зиркаючи на маму:

— Я могла б, якщо б ви хотіли, попросити свою Софійку. Може б, вона погодилася взяти Дарцю на станцію, там було б їй, самі знаєте, як у бога за дверима. Правда, в них тільки дві маленькі кімнатки… І я не знаю, чи вона погодиться, але, може б…

— Дякую… не турбуйтеся, — з холодною чемністю відхилила мама пропозицію пані Підгірської.

Татко пізніше жартував, що це була найбільша громадська відвага, на яку за все своє життя спромоглася бабусина дочка.

— Що ж ти маєш до Уляничів? — спитав татко, коли ображена пані Підгірська пішла додому.

— Проти самого Улянича — абсолютно нічого. Я лише не хочу, щоб Дарка, боронь боже, не уподібнилась Орисьці. І все! Хоч ти і твердиш, що твоїй дочці, — не могла втриматися мама, щоб не вщипнути татка словом, — уже сімнадцятий рік і вона сама розбирається, де біле, де чорне, проте я волію тримати її поодаль від поганих впливів. Зрозумів ти мене, педагог?

«Хлопці завжди залишаються хлопцями», — мусила визнати Дарка. Чи це будуть звичайні хлопці, чи обдаровані музиканти, їх завжди буде тягти до зброї, як п'яницю до горілки.

З того часу, як домнул Чабан (так звали отого прикордонника) на весіллі у Лялі викинув за двері Манілу, він здобув собі серед веренчанської інтелігенції не лише славу сміливої, але й порядної людини. Про нього тепер говорили: «Він хоч і румунський офіцер, проте порядна людина». Ця загальновизнана порядність домнула Чабана давала моральне право нашим хлопцям (Костикові, Празькому, Данкові) подружити з ним. А тому що домнул Чабан як офіцер мав право на зброю різного калібру, то наші хлопці прилипли до нього, як смола до підметки.

Полювання на диких качок сп'янило їх зовсім, і вони забули про все на світі. Данко, наприклад, зовсім забув про Дарчине існування.

Стрільба, качки, собаки, болото, човен, очерет — ось його світ тепер, що, як можна було судити, цілковито задовольняв його.

Дарка глибоко переживала таку байдужість до неї з боку Данка. Тим паче через кілька днів вона їде в Штефанешті, й у них не буде можливості побачитися раніше як на різдво. А може, коли б Данко знав, що Дарка більше не ходитиме до школи в Чернівцях, він пожертвував би тими проклятими качками в ім'я їх останніх спільних днів.

Може б… Але як дати Данкові знати про це? Єдиним посередником між ними міг би бути тільки Стефко Підгірський, та, на жаль, його не було в цей час у Веренчанці. Його забрала тітка Підгірських десь аж у Карпати, щоб він там трохи очуняв після удару, завданого Лялею.

Та, з другого боку, чи варт було повідомляти Данка, коли він сам не відчував потреби поцікавитися долею Дарки?

Заспокоївся, очевидно, тим, що його особисто немає в списку неблагонадійних, а інші, в тому числі й Дарка, його не обходили.

Такі переживання, зрозуміло, не могли сприяти гарному настрою. Дарка ходила роздратована, завжди готова з-за найменшої дурниці вибухнути грубим словом чи плачем.

Бабця по своїй старечій наївності відносила Дарчин нестерпний настрій на рахунок болю з приводу розлуки з рідним домом і Буковиною. Одначе мама, яка в цих справах мала меткіше око, не спрощувала так цього явища, як бабуся. Вона підозрівала, що тут, крім жалю за рідним домом та рідною стороною, криється ще щось.

Дарка не раз відчувала на собі мамин пильний, суворий погляд, а коли їхні очі зустрічалися, мама недобре похитувала головою: гай-гай, і куди це все заведе?

Тепер мама не минала й найменшої нагоди, щоб завести розмову про теперішніх дівчат, які зовсім втратили дівочу гордість. Щоб то за часів маминої молодості дівчина забивала собі голову хлопцем, який не звертає на неї уваги? Та ніколи в світі! Будь він золотий, і не глянула б у той бік!

Бабця, не розуміючи, до чого мама це говорить, і собі почала підтверджувати, що воно й справді так було. От, наприклад, як то було з бабцею самою.

Далі йшла історія про одного молодого адвоката, який освідчився колись бабці, а потім цілий тиждень не показувався і не надіслав записочки з виправданням, чому не міг прийти. І хоч пізніше вияснилося, що він не міг зробити ні одного, ні другого просто тому, що його несподівано викликали на комісію у глухе село, — бабуся не простила йому неуважності до себе. Порвала з ним, х: оч пізніше, зітхає бабця, може, й жалкувала… Так-так, щоб бабця така здорова була, колись дівчата більше дорожили своєю амбіцією!

Дарка не брала до серця бабциної розповіді. Подумала лише: «Прости їй, господи, бо не знає, що говорить!» Але мамина холодна, підкреслено байдужа поведінка чинила глибший біль, ніж мама взагалі могла припускати.

Давилася слізьми по закутках і запитувала себе: «Невже ж мама думає, що цим вона виб'є мені з голови Данка? Мене ж зв'язує сором, а вона? Чому вона не підійде перша, не розпитає? Хто ж, як не мама, повинна знайти для мене слово розради? З ким, як не з нею, повинна я поділитися своїм болем? Чому не хоче розуміти вона, що потрібно мені тепер, як ніколи досі, її ласкаве, розсудливе, розумне слово?»

Мама не хотіла розуміти нічого з того, що мучило Дарку, бо вона взагалі не хотіла признавати такого роду страждань.

Можливо, їй хотілося, щоб Дарчине серце спало якнайдовше, бо, напевно, з власного досвіду знала, що коли серце прокидається, то йому, на жаль, доводиться частіше плакати, ніж сміятися. Але… але коли вже сталося, коли серце вже пробудилося, то як же ж можна наказати йому: «Затули очі й спи!»

Щоб не потрапляти мамі на очі, Дарка тепер цілими днями нипала в татковій бібліотеці. Хапалася за книжки, але брак душевного спокою не давав їй дочитувати жодну з них до кінця. Виловлювала в книзі тільки ті місця, що могли мати якусь співзвучність з її внутрішнім станом. Там випадково потрапив їй у руки том творів відомої буковинської письменниці Ольги Кобилянської. Перелиставши і цю книжку побіжно, Дарка нарешті знайшла в ній щось, що було писано виключно-виключно для неї, Дарки:

«Є рід любові в жінок, на якій мужчина ніколи не зрозуміється. Вона для нього заширока. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лише назавсігди. Кожний його рух був мені потребою, голос його був для мене потребою, його хиби й добрі сторони.

Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало в мені, збудилося…» І на цій самій сторінці нижче: «Витрясла йому всі лілеї з своєї душі під ноги, але він не впізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і у воді відживають наново. Але одні лілеї не оживають насвіжо у воді».

Тепер Дарка не розлучалася з цією книжкою. Шукала лише затишного куточка, щоб знову й знову перечитувати ті місця, які видатна письменниця написала виключно для неї.

Ольга Кобилянська зробила те, що Дарка знайшла своє місце в житті.

Чи не була досить Дарка подібною до людини, що прийшла на бал-маскарад не у своїй масці й тому так погано себе почувала?

О, тепер вже знає Дарка, яка маска їй більше до лиця: це маска гордої й одинокої далекої царівни.

Дарчина уява починає вимальовувати даму в чорному одягу, з блідим, як крейда, лицем, з гірко затиснутими вустами. Де б не появилася «чорна» дама, всюди залишатиме вона за собою траурний настрій. Не один цікавий ламатиме собі голову над загадкою, яку трагедію пережила «чорна» дама, але Дарка мовчатиме, як камінь. І тільки геть-геть пізніше, коли буде вже зовсім старенькою, у якийсь зимовий вечір, сидячи у великім старосвітськім фотелі, оточена дітьми і внуками Славочки, розповість їм історію свого кохання. Данко буде в той час відомий на весь світ, одружений з жінкою знатного роду (лише не з Лучікою Джорджеску!), музикант. Усі заздритимуть його славі й багатству, а ніхто не знатиме, яким нещасливим почуває він себе. Крізь усі його твори червоною ниткою проходитиме один сумний мотив, який у різних варіантах проноситиме ідею втраченого раю.

Дарці сподобалася її нова роль. Вона ходила з гордо піднесеною головою, закохана більше у свій біль, ніж у реальну постать Данка. Уявляла собі щораз по-іншому сцену своєї зустрічі з Данком (все-таки ще раз доведеться їм зустрітись).

Раз здавалося їй, що вона пройде повз нього, не подарувавши його навіть поглядом. Іншим разом хотілося їй, щоб він біг за нею з благально простягнутою рукою, а вона щоб, глянувши через плече, кинула йому тільки одно вбивче слово: «Запізно» — і пішла далі, беззвучно, як тінь.

А що в житті буває інакше, ніж людина уявляє собі, то й зустріч Дарки з Данком не подібна до жодної вимріяної нею сцени.

Одного дня, власне кажучи, не одного дня, а останнього дня канікул, Дарка побачила Данка біля їх воріт. Просто прийшов, став собі біля воріт і чекав, доки Дарка помітить його і вийде до нього. На його засмаглому, місцями аж злущеному від сонця лиці було стільки хлоп'ячої веселості, що Дарка з першого погляду зрозуміла, як роль далекої царівни зробила б її смішною в Данкових очах.

А втім, тепер, коли перед нею стояла не уява, а реальна, жива людина, коли та людина не спускала з неї закоханих очей, коли на тій людині була ясно-блакитна сорочка, яка так гарно йшла до того смаглявого лиця, — то й потреби не було в жодній грі.

Виходило, що Данко щойно дізнався, що в їх гімназії, як він висловився, «були деякі неприємності з товаришами».

— Я подумав тоді: хто його знає, може, й мою Дарцю теж не прийняли у школу? — жартує він, комічно напускаючи на себе роблений смуток.

— А мене й справді не прийняли, і я їду вчитись аж у Штефанешті…

Переляк, розчарування, біль, непорозуміння, що відбилися на Данковім лиці, промовляли виразніше за найпишніші слова, ким вона стала для нього.

Зникла, як димок у небі, горда царівна, а на її місці залишалася звичайнісінька, до нестями щаслива від того, що її люблять, дівчина.

— Дарцю, маленька Дарцю, чому ти раніше не дала мені про це знати? Я б десять разів плюнув на ті качки… Недобра ти… Невже ж тобі… для тебе не мають значення ці останні дні?.. Невже ти не хотіла, щоб ми ці останні дні провели разом? Ти ж знаєш, що ми тепер як роз'їдемося, то побачимося аж на різдво… Яку кару за це накласти на тебе, ти, кохана, ти, недобра дівчино?

Вони стояли навпроти відчинених вікон, в яких кожної хвилини могла з'явитися мамина чи бабцина голова (татко, на щастя, того дня був у полі!). Дарка так була зв'язана цим, що аж слова застрявали їй в горлі. Хотіла сказати йому, що він грубо помиляється, що то, власне, його підозрівала вона в подібному, а вона сама, навпаки, дуже переживала з приводу його неуважності до неї. Але замість цього мовчала і лише дивилася на нього відданими, вологими від надміру почуттів очима.

— А мені треба завтра вже від'їжджати… І я весь тиждень думав, що будемо разом їхати…

— А я чекаю ще на відповідь з Штефанештів. Не знаю, коли відпише домнішора Зоя… Як буде відповідь, тоді й поїду, а коли це буде — не знаю…

— Як шкода, ей, як шкода! — тре Данко розгублено чоло. — Але знаєш що? — його голос набирає владних ноток. — У Чернівцях мусиш зупинитися і один день присвятити мені. Добре?

Дарка мліє від страху, бо ж Данко так безпечно, так голосно говорить про ці речі. Навіть коли у вікні не видно нічиєї голови, то де запорука, що та голова не причаїлася за занавіскою і не слухає цю розмову? Адже ж од вікон до воріт лише кільканадцять кроків.

— Я ж не знаю точно, коли я буду в Чернівцях, — шепче Дарка, щоб дати зрозуміти Данкові, що їм треба бути обережними.

Данко відразу зрозумів її і зробив ще більшу необережність: взяв рукою її голову і, нагинаючи її до свого вуха, прошепотів:

— Тоді телеграфуй мені…

Збентежена відчайдушною сміливістю Данка, Дарка виривається від нього, для безпеки відгороджується хвірткою (зовсім здичавів хлопчисько на човні!) і киває головою, що так, що буде телеграфувати, хоч заздалегідь знає, що цього не буде.

Невже він не розуміє, що Веренчанка — це село, а не місто? Невже він не догадується, що коли б Дарка справді подала тут на пошті телеграму на його адресу, то ще цього самого дня знали б про це дід, та баба, та ціла громада?

Дарка миттю знаходить куди кращий, куди певніший спосіб порозуміння з Данком: коли вона приїде у Чернівці, піде до Стефка Підгірського, а той уже повідомить про те, що вона приїхала і куди прийти на побачення з нею.

Поки що хай здається Данкові, що вона справді вже настільки незалежна від мами-тата, що може вільно умовлятися телеграфно з хлопцями, як доросла особа.

Ще про одне хотілося б заговорити Дарці з Данком. Не знає тільки, як підійти до цієї розмови. Почуття справедливості підказує Дарці, що вона не має жодного права питати його про ці справи. У Чернівцях чекає на Данка не тільки музична школа, але й Лучіка Джорджеску.

Дарка заходить здалеку:

— Ти, напевно, вже стужився за своєю музичною школою?..

— О так, — відверто признається Данко, — відчуваю іноді брак повітря нашого концертного залу… Ти ще ніколи не виступала на сцені? Ні? Так ти не знаєш цього особливого почуття, коли стоїш перед прірвою темного залу і чекаєш, що нагряне на тебе звідтіль… Але в цьому році я готуюся до атестату зрілості і музика хай вибачить мені…

«Музика то вибачить, але чи вибачить вона?»

В Данка спостережливе око. Він відразу помітив зміну в настрої Дарки.

— Не можна нічого поганого думати, Дарцю, — погрожує їй пальцем, — бо тоді матимеш справу зі мною…

Дарка засоромлена: її впіймали на гарячому, але щаслива. Вона опускає повіки й тільки збирається підняти їх знову і ще раз переконатися, що не можна не вірити його очам, як за спиною звучить бабцин голос:

— Дарцю, а ку-ку? Ану подивись, хто тебе чекає! Скажи, Славуню, Дарці, скажи: «Па-па».

— Па-па, — лепече Славочка.

Ясно, що Дарці не пасувало далі стояти з Данком. Обоє вони були такі збентежені зайвим свідком їх розмови, що навіть не подали одне одному руки.

Данко зняв кашкет, щоб привітатися з бабцею, і так вже й не надів його на голову.

Дарка кипіла вся з досади на бабцину безтактність. Стільки років прожити на білому світі й досі ще не знати, що годиться, а чого не годиться! Та, згадавши, що бабця дійшла до тієї межі віку, поза якою втрачається вже контроль над своїми словами і вчинками, Дарка вибачає бабці.

На другий день Дарка прокинулася удосвіта. За вікном стояла сіра пелена, де-не-де тільки пронизана червоними нитками сонця. Обережно, щоб не наробити шуму, Дарка встала з ліжка і, накинувши на себе простирало, тихенько відчинила вікно й перехилилася у садок.

Сад ще спав. Дерева від ранкового холоду постулювалися, як тюльпани. Роса на траві мала вже полиновий колір перших приморозків.

Закінчувалася п'ята година. Ранковий поїзд на Чернівці відходить через три години. Данко звечора завів будильник і тому тепер, напевно, ще безтурботно спить. Дарка уявила собі на подушці його загоріле, з лущинкою на носі лице, чуб у вихорах. Материнське чуття підступило до серця:

«Ти спи, я охоронятиму твій сон».

Стояла, спершись на підвіконня, а в думках — коло нього, аж поки він прокинувся, умився, зібрав свої речі. Коли ж Данко сів снідати, Дарка відступила від нього, бо настав день і всі в хаті (за винятком Славочки) піднялися на ноги.

Все ж таки не в силі була Дарка сидіти в хаті в той ранок. Вона ходила по садку і, щоб не викликати ні в кого підозріння, поралася біля айстр, виполюючи поміж ними бур'яни, підпираючи слабших сильнішими.

«Прийде такий час, що, як його наречена, я матиму право на очах усіх проводжати його з квітами на вокзал. І ніхто не осудить, а будуть усі дивуватися і заздрити, що мені випало щастя бути його нареченою…»

І зараз же чує Дарка тверезий голос мами або бабці, хоч їх самих і близько немає:

«Дурне надією багатіє… Мрії, мрії, все це тільки мрії…»

«Не буду мріяти, — дає собі клятву Дарка, — не буду полохати своєї долі. Хай вона сама вирішує».