Повнолітні діти

XII

Надворі трусить такий самий сніжок, що й учора увечері. Зима бродить по коліна в снігу, а сніг той мов упертий хлопчисько: його за день зіпхають з тротуарів, а за ніч він знову повертається.

Дарка по дорозі в школу зустрічає, як звичайно в цю пору, учнів і учениць — тих, що повертаються з школи, і тих, що йдуть до неї.

«Вони навіть не догадуються, що вчора сталося зі мною. Їм навіть на думку не спадає, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена».

Хоче якнайскоріше застати Стефу Сидір у класі. Та коли тільки бачить її мармуровий профіль, ховає свою новину в глиб серця. Як же може розповісти про своє щастя дівчині, яка малює Данкове лице? Але й нікому іншому, крім Стефи, цього сказати не може. Дарка почуває, що її похмілля мине, розпливеться, коли не поділиться ним із Стефою.

— Коли б ти знала, Стефо, коли б ти знала! — ховає Дарка своє лице поза Стефину спину.

Та це не те. Щось у ній говорить, кипить, примушує все-все розповісти своїй найближчій подружці.

Стефа відразу догадується, що Дарка палає від нетерплячки. Вона хоче допомогти Дарці, коли говорить:

— А ти скажи мені… ти ж мені можеш все сказати, — і при тому притримує ніжно Дарчину голову на своєму плечі.

— Я така щаслива, Стефо, коли б ти знала. Важко відразу все передати. Вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коли б ти знала…

Стефині руки легенько сковзають по Дарчиних плечах:

— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся…

«Для чого я їй сказала? Для чого зробила я це?» — трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати на собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до подружки, голосом:

— Сьогодні ввечері прийду до тебе, і підемо кудись… пам'ятай!

«Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна! Я зробила їй прикрість, а вона хоче відкрити мені свої таємниці», — карає себе докорами Дарка.

Після обіду приходить Стефа на півгодини раніше від умовленого часу.

— Одягай пальто, і ходімо, — каже коротко. Це означає, що не можна розмовляти про таємні справи там, де стіни мають вуха.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік.

— Ще маємо час, — каже так, немов Дарка знала, про що буде мова.

І все. Дарка зиркає збоку на Стефу. «Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє одиноко радості переносити, то Стефа не мовчала б так, як тепер».

І знову ця дошкульна мовчанка. Врешті в кінці Геренгасе[27] бере Стефа Дарку під руку, але це не є вже той теплий, сердечний рух, що колись. Мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив того, що говоритиме.

— Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово честі, що нікому про це ані мур-мур…

— Даю слово честі!

Мабуть, Дарка надто скоро заявляє про свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї.

— Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка з страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика таємниця, щоб ручатися за неї життям мами? А коли, не дай господи, в нестямі вихопиться необережно якесь слівце, то тоді мама… Ні! Ні! Всім іншим присягне, поклянеться, тільки не життям мами.

— Даю тобі слово честі… Ти не віриш мені?

Тепер Стефа вже вірить. Голос у Дарки такий, що йому не можна не повірити.

— Я не буду тобі багато розповідати. Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка — приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим шкільним роком ми втрачаємо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоцтво на двох мовах і румунська була тільки як предмет… Цього року будуть уже тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? Скликали начебто з'їзд істориків — і ось які наслідки… Для «нашого добра», для «полегшення» навчання вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. Бачиш, як вони це хитро роблять? Тебе грабують до сорочки, а тобі повинно здаватися, що це — для твого добра… І багатьом таким ідіоткам, як Лідка Дутка, і справді так здається. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою. Через два, через три роки дійде до того, що в українській гімназії скасують українську мову як предмет… Будемо вивчати французьку, латинь, німецьку мову, тільки не рідну… Ось до чого йдеться! Чи ти розумієш, про що я тобі говорю?

Даремно Стефа гарячиться. Дарка все розуміє. Навіть більше: відчуває те ж, що й вона.

— Та справа не тільки в румунській мові… не думай собі! Тут більш далекозора політика! Вони хочуть взагалі змести нас як націю з території Романії маре. Так, щоб ти знала! Вони, не бійся, не такі вже дурні, щоб не розуміти, що насильство може викликати насильство, і тому вони… пускаються на різні допоміжні засоби. Вони починають «науково» доводити, що ніколи не було українців у Північній Буковині… а ми — «зрутенізовані» румуни… Але ж вони не можуть заперечити сорок мільйонів українців взагалі, правда? То що вони роблять: своє вихваляють, аж канудить, а українську культуру висміюють… Історію перекручують… І що ти їм зробиш? Ти чула, що городив Мігалаке на передостанньому уроці? «Руські князі часто були васалами румунських бояр…» Ну, скажи, як можна спокійно переносити таку брехню, просто нахабну, з пальця виссану брехню!

Дарка теж думає, що не можна, але що робити? Що робити? Про це, власне, хоче говорити Стефа:

— І тому, бачиш, є між учнями і нами самостійний гурток… Ми там читаємо заборонені політичні поеми Шевченка, Лесю Українку, про яку навіть не згадується в нашій гімназії… Революційні поезії Івана Франка… Ти чула такий вірш, як «Вічний революцьонер»? А про російського письменника Чернишевського чула? Чи ти хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконності, а водночас вона почуває, що вже факт таємних і небезпечних сходин сам по собі вабить її більше, ніж слухання творів поетів.

— А що б нам було, якби нас викрили? — говорить «нас», хоча ще не відчуває ніякого зв'язку з невідомими.

Стефа притискує щільніше її руку до себе.

— Вже злякалася?

— Ні, я хочу просто знати…

Не може сказати Стефі, що вона була б рада почути, що за участь у таких нелегальних зборах чекає шибениця, — коли вже риск, то хай той риск не буде з дешевих!

— Що ж, повикидали б нас усіх із школи на сто вітрів…

— І більше нічого?

— І гімназію закрили б. Тобі ще мало?

— Ти, певно, думаєш, що я так випитую, бо боюся? — визивно говорить Дарка.

Стефа подає їй заспокійливий знак рукою:

— Досить! Ніколи не вважала я тебе за боягуза! А от язик за зубами тримати чи зумієш ти?

— Якщо ти сумнівалася, — вже ображена Дарка, — то для чого взагалі починала таку балачку зі мною…

— Нічого… Нічого… Ходімо скоріше, а то спізнимося… Сьогодні збираємося в Оріховських.

Дарка ковтає цю звістку з такою жагою, начебто ціле життя чекала на неї. Її плідна уява займається від цього вогника, і вона вже бачить цю таємну не то хатину, не то комірчину… Десь над квартирою Оріховських… Того брата Наталки Оріховської… того таємного… не впійманого, як дух, брата, що доставляє їм ті заборонені книжки. Не такі, як звичайні, а більші за євангеліє, більші за всі інші. Стоси, гори книжок.

І як же мусить вона розчаруватися, коли Стефа заводить її до звичайного будинку, ганком, попід вікнами сусідів, відчиняє двері до найзвичайнісінької кімнати і Дарка бачить там лише знайомих: Іванчука, Циганюка, Косована з восьмого, Федоровича з шостого. Самі знайомі. Всі знайомі, крім двох хлопців.

— Маємо ще одну нову, — каже Наталка. Цього досить. Ніхто ні дивується тому, ні радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею.

«Тепер, напевно, відчинять оцю шафу і почнуть з неї виймати», — рятує рештки своєї розчарованої уяви Дарка. Проте не відбувається нічого з «Тисячі й одної ночі».

Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно, наче братство, яке дало обітницю довічної мовчанки.

Дарка починає себе почувати досить ніяково. Врешті Циганюк стає біля столу. І від цього звичайного жесту все набирає якоїсь незвичайної важливості. Зникають усі її знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі колись бачила. Всі вони наче скуті одне з одним ланцюгом якоїсь таємничої клятви. Циганюк витирає окуляри і повідомляє, що він сьогодні (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про роль Хмельницького в історії українського народу.

«Це ж урок історії», — приводить себе до дійсності Дарка.

Та чи так викладав хтось коли-небудь історію? Циганюк говорить про великий, далекозорий політичний розум Хмельницького, про його хист полководця і майстерність дипломата так, начебто гетьман був нашим сучасником. А втім, вся доповідь Циганюка побудована на паралелях між минулим і сучасним. Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший. Аж дивно.

Раптом Циганюк перескакує на випадок з Оріховською і Мігалаке.

«Стривайте, паралелі то паралелі, але до чого ж Оріховська з Мігалаке, коли мова йде про Хмельницького?»

Циганюк, який за хвилину перед цим хвалив Хмельницького за бунтарську вдачу, тепер хвалить Оріховську за спокій. Добре зробила Наталка, що не далася спровокувати себе і не вчинила скандалу. Цей випадок з Мігалаке буде використаний як аргумент у слушніший час, тоді, коли треба буде виступити не проти одного Мігалаке. Недобре зробив шостий чоловічий клас, що затіяв формальний бунт проти Мігалаке. Не треба розпорошувати дорогоцінного доказового матеріалу. Хай назбирається, як в ощадній касі. В нас нічого не пропаде. Нехай ще до якогось часу…

Дарку осліплює самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах виникають, як мінливі ракети, нові істини, народжуються і відразу стають міцними нові поняття, нові закони. Ніколи, ніколи досі не вважала Дарка українців господарями Буковини, її політичними володарями. Була Австрія, належали до неї, потім треба було належати до Румунії. Ніколи якось не могло вміститися в Дарчиній голові, що назву, саму назву «Україна» можна віднести і до Буковини. Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова (і то неофіціально), тільки його прикметник: українська пісня, українська вишивка, українська кераміка… Але Україна? Тут, на Буковині?

Тим часом Циганюк вірить у це. Дарка вдивляється в нього і бачить, як обличчя Циганюка починає перетворюватися в якусь фосфоричну кулю, що більшає, більшає, більшає, аж доки Дарка бачить перед собою тільки світлі стіни з безліччю очей. Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати, — це одна людина. Якась легендарна постать, яку румунські бояри намагаються вигнати з Буковини (України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі, тисячі голів, рук і сердець. У Веренчанці тато і Дмитро Улянич теж належать до однієї людини.

Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.

Адже не хто інший, як татко, оповідав комусь, як-от давно, ще перед світовою війною, два дні і дві ночі воювала купка учителів на одних зборах за один лише прикметник «братерський» у привітальній телеграмі до росіян з нагоди святкування якогось національного ювілею. Публіка поділилася на два табори. Одні стояли за братерство між слов'янами і за сміливість прилюдно визнати це, інші вважали, що Росія — це відвічний ворог австро-угорської монархії і переслати з офіційних зборів братерський привіт росіянам — це рівнозначно образі цісаря і короля Австро-Угорщини.

Два дні і дві ночі, як розказував татко, тривали збори. Прихильники одного й другого табору зміняли своїх однодумців, як солдатів на вахті, ті перепочивали годину й ішли зміняти тих, що залишились у залі. Нарешті все ж таки перемогли слов'янофіли, на боці яких був і татко.

— Зараз повернуться батьки Наталки, — хтось говорить надто голосно, і тому Дарка думає, що це стосується спеціально її, — вони нічого не мають проти, коли ми трохи заспіваємо і пограємо в їх хаті…

А все ж таки Данко не належить до них. Він зовсім щось інше. Йому, певно, однаково буде: житиме чи загине навіки українська мова, українська культура на Північній Буковині.

І вперше в житті відчуває Дарка щось подібне на сором, що Данко, той понад усіх і понад усе Данко, є причиною не її гордості, як досі бувало, а причиною глибокого клопоту, майже сорому.

І коли ні з того ні з сього починають співати й грати на гітарах, коли той самий Циганюк дістає десь з-під ліжка скрипку, у Дарки таке враження, ніби в засніжених небесах раптом вдарив грім.

Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її — дарма що немузикальне вухо — вражає блазнювата, не до ладу музика, ці розтулені вуста, ще хвилину тому такі багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести цього і тому шепоче Оріховській:

— Я вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут чого шукати…

— Як хочеш, можеш іти вже, — досить байдуже відповідає Наталка.

Цей дім, видно, не має звичаю затримувати гостей. Проте Стефа Сидір довірливо обіймає Дарку за шию.

— Чого ти така ще наївна? Старі Оріховські ніби не знають, чого ми тут сходимося… Але якби щось, то їх не було дома, коли ми сходилися тут… А забавитися дітям, говорять вони сусідам, ніколи не забороняють…

Тоді Циганюк (от тобі ще раз, як одна хвилина може змінити людину!) відкладає обережно скрипку і запитує Дарку:

— Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати провів?

Чи Дарка заперечує? Треба б насамперед запитати, чи Дарка взагалі має тут якесь слово, коли замість неї вже поспішила відповісти Стефа:

— Добре! Проведіть Дарку… Та й можемо розходитися поволі… Співайте. Ну, «На кедровім мості»!

Циганюк сходить перший по сходах (Данко ніколи так не зробив би!), а Дарка за ним. Дарка думає собі: «Якби я ще курку під пахвою мала, то тоді зовсім мали б вигляд, як пара газдів, що йдуть у куми».

Як можна жити у місті і таким невихованим бути? І чого тут дивуватися Івонкові Рахміструкові, який прийшов з села до міста?

— Де ви живете? — цікавиться Циганюк.

— На Руській.

— Ага!

Аж десь після якихось п'ятьох чи, може, навіть сімох хвилин нудної та смішної ходи знову озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):

— Слухайте (навіть без «товаришко»), яка ваша думка… про участь нашої гімназії у цьому святі на честь міністра?

— Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла, хочу сказати, щоб вийшла перша, — намагається так відповісти Дарка, щоб це сподобалося такому, як Циганюк. Для обох ясно, що під словом «наша» Дарка розуміє обидві, чоловічу й жіночу, українські гімназії.

— Слухайте, — тягне ліниво Циганюк, — і ви за те, щоб наша гімназія співала на честь того слов'яножера?

Дарка ніяковіє. Може, це тільки провокація з боку Циганюка? Дарка мала нагоду під час свого першого візиту, тоді, у тітки Іванчукової, переконатися, як Циганюк пишається рідною мовою. Невже ж тепер, коли рідна пісня має нагоду вибитися на перше місце по всьому королівстві, невже ж він… Ні, не може бути… Це він тільки так бере її, селючку, на штучки. Просто випробувати хоче.

— Так, я за те, — заявляє впевнено Дарка. — Я хотіла б, щоб наша пісня прозвучала на весь світ, щоб сам король почув її!

Ці слова проти її волі виходять занадто вивчено, занадто декларативно, а через це і менш щиро.

Циганюк пхає обидві руки до кишені (слово честі, аж соромно з ним вулицею іти!).

— Слухайте, а якби так… — але обриває мову, бо перед ним виросли, наче з землі, Лідка Дутка й Івонко Рахміструк.

— Ти де волочилася? — запитала Лідка просто з мосту Дарку.

Дарка мимоволі подивилася на Циганюка. Той, хоч і не помітив її погляду, миттю зорієнтувався в ситуації:

— Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі… Тому що ти, Лідко, повинна опікуватися панною Даркою, то знай, що вона не була сама у місті, а з Стефою Сидір. Тільки я Стефу відвів додому, бо не люблю говорити з дівчатами при свідках. Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я її проводжу додому…

— То, може б, ми помінялися ролями? — хоче догодити Лідка Рахміструкові, щоб потім мати нагоду сміятися над ним і Даркою.

— О, пробач, — перебив її Циганюк, — не на те відправив я Стефу, щоб тепер поступитися. Я не даю панни Дарки Рахміструкові — нема дурних! Ідіть… Ідіть вперед, а ми підемо за вами!

Ледве ця пара віддаляється від них, як Орест Циганюк стає зовсім іншим. Він перш за все щирий з Даркою:

— Слухайте, ми довго радилися («Хто з ким?» — б'ється Дарчина думка) і міркували про цю справу… Ми розглядали можливість нашої участі в тому концерті з усіх боків. Зразу, признаюся, думали так, як ви тепер. Думали хлопці: заспіваємо, бра, і приб'ємо всіх нашою піснею… Але врешті прийшли до переконання — ви слухаєте? — що ми не будемо співати на честь королівського міністра. Ми вже твердо вирішили, — ви слухайте мене, — що не будемо в цьому загальному хорі… ганьбити українську народну пісню перед тим бояриськом!.. Це ж ганьба… Це ж було б чисто по-рабському… Хто кінець кінцем ми такі? Собаки? («Від кого чула вже цю думку? Оце порівняння з собакою, яку б'ють, а вона лиже руку, що її б'є?») Слухайте, не перебивайте мене! А нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом пропагуємо українську пісню… Нам не потрібна пропаганда серед окупантів! Слухайте, ви розумієте — нам не потрібна їх похвала, бо ми взагалі не визнаємо їх, їх влади, їх уряду, їх… — можливо, хотів сказати «короля», але стримав себе. — Слухайте, коли ми цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, — ви розумієте, — що ми погодилися з думкою, що Північна Буковина має бути вічно під їх окупацією… А ми не хочемо бути рабами! Слухайте, ми довго вирішували це питання і прийшли остаточно до переконання, що не будемо співати… Слухайте, хто нас насильно заставить співати? Щонайбільше можуть нас з гімназії повиганяти… Можуть нам школу закрити, але факт, факт цей перейде до історії, — ви уявляєте собі! — як наш протест проти бояр!

— Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію і нас всіх розігнати? — питає зовсім приголомшена Дарка.

Та хіба це страшне для Циганюка!

— Слухайте, це в крайньому разі… Не лякайтеся, за таке на шибеницю нас не поведуть… Але співати ворогові все ж таки не будемо! А ви що на це?

— А чи всі… згодні на цей бунт?

— В тому й річ, що не всі… Але нічого… Досить буде, як і частина збунтується… Про що йдеться? Аби зірвати свято і надати справі розголосу! Слухайте, а ви? Ви пристанете до нас?

Що? Чи вона пристає до них? Таж вона завжди… аж тепер відчуває це, як завжди належала до них. Це ж та близька її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче коритися!

Але як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Таж це значить перекреслити мистецьку кар'єру Данка? Куди він подасться без закінченої середньої освіти? А мама… Її мама і тато що сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї, бідної мами… Ні, цього навіть не можна собі уявити! Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна відразу наважитись.

— Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки подумайте добре над цим, що я говорив…

І хоч вони ще не розлучаються, чогось одночасно подають одне одному руки і стискають їх у німому порозумінні.

— А Мігалаке і Мігулеву не вірте, як псам…

Дарка не встигла запитати, кому, власне, можна ще вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що попереду:

— Слухайте, ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там, Іво, у тебе справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до порозуміння. Лідко, в кого ця Дарка закохана до біса?

Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця балаканина — це тільки маневр для замилення очей.

— Шкода твоїх зусиль, Оресте. Дарка має трохи кращого за тебе хлопця…

заспівав тихенько Орест.

«Боже, як він може співати, коли за два місяці підемо всі попід тини?» — не може зрозуміти товариша Дарка.

Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою на парканах писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеться чогось на цілу вулицю. Дарка приходить до тями аж тоді, коли Орест бере її за руку і питає тільки їм зрозумілою мовою:

— Ну, ваше слово?

— Я дам вам пізніше знати…

— Люди! — здіймає крик Лідка. — Людоньки! Він же явно сватається до неї!

— Ходи… ходи… — тягне її силоміць до хати Дарка.

— Дарко, що з тобою? — питає Лідка вже на сходах.

— Дай мені спокій… дай мені спокій!.. Бо в мене й так голова тріскається від цього всього…