Повнолітні діти

XVII

Життя йде своїм порядком, але Дарчине кмітливе око помічає, що не все гаразд у цьому порядку. Дарці важко на серці з-за Данка, але вона не повинна дати зрозуміти іншим про це. В дійсності доводиться радіти конькам, примірювати їх кілька разів у хаті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити батька й матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика — треба плескати в долоні й сміятися з цього. Прийде бабуня знадвору і задріботить по хаті від морозу — треба й собі тупотіти з бабунею.

Дарка напевно знає, що татка знову викликали до сигуранци, але мамі тато сказав, що ходив до о. Підгірського оглядати, як зимують бджоли. У присутності мами тато намагається посміхатися частіше, але Дарка добре помічає, яким робленим, мізерним виходить цей усміх.

Мама переконує знову бабуню, що пан Локуіца пожартував: ніхто йому не пропонував підписувати донос на татка. Бабуня притакує, щоб не робити прикрості мамі, але Дарка відчуває, що бабуня не вірить мамі. Дарка підозріває, що мама знає про це, але, щоб, у свою чергу, не робити прикрості бабуні, вдає, ніби вона не помічає.

Ах, чисте божевілля!

У Підгірських теж подія, яку кожне по-своєму сприймає. Чоловік Софії, Дмитро Улянич, дістав посаду гімназичного вчителя у Гіцах. Софійка сяє від щастя, що нарешті буде на своєму, панею професоровою, а Улянич ходить як отруєний від того, що йому треба з Буковини виїздити. Ориська поїде з ними і там ходитиме до румунської гімназії. І всі — знову ж таки, крім одного Улянича, — страшенно раді тому, що Ориська ходитиме до румунської гімназії. Здається, навіть сама Ориська не дуже засмучена тим.

Дарка нічого не розуміє. Якось не втерпіла і запитала Ориську:

— А твій татко — такий патріот, а тепер як буде? Ти ж там зовсім зрумунізуєшся?

Ориська знизує плечима:

— Татко каже, що інтелігенція мусить пристосовуватися, але селяни… селяни повинні стояти твердо. Ніхто не може закинути таткові. Його проповіді завжди такі патріотичні!

Дарка з смутком дивиться на Ориську, не говорить своїх думок. Ориська жила в ці дні більше майбутнім, ніж сучасним. Минуле, їх спільне життя, здається, зовсім не існувало для неї. Навіть не обіцяла Дарці, що писатиме (правда, це зовсім не цікавило Дарку).

— Мені вже так цікаво, яка та квартира буде, де ми житимемо, з ким нам там доведеться дружити, — мріяла вголос Ориська.

Дарка воліла не торкатися свого майбутнього. Не хотіла сьогодні знати, що то буде, як завтра знімуть татка з роботи або, у кращому випадку, перекинуть, де дідько «добраніч» каже. Що буде, як її виключать з гімназії і вона на ціле життя залишиться вченою-недовченою? Воліла б не роздумувати над тим, чому така несправедливість, така болюча нерівність: Ориська і Данко, які нічого не дали для справи, повинні ще й нагороду одержати за свою безідейність. Ориська закінчить школу в Гіцах, Данко — у Відні, а Дарка… Чому це так?

Останнього дня перед від'їздом надійшла заблукана, запізніла листівка від Івонка Рахміструка. Галузка сосни з єдиною заплаканою свічечкою. Листівка зім'ята, з багатьма слідами брудних пальців. Напевно, на веренчанській пошті передавали з рук до рук таку цяцю. Може, тому й зустріла її Дарка тепло, як зустрічають втомленого мандрівника. Шкодувала, що Івонко не симпатичний їй і ніколи таким не буде.

Не знала Дарка, як і коли це сталося, що тільки недавно викинула брудну білизну з валізки, а тепер вкладає свіжу, ще з запахом мила, і від'їжджає вже з дому. Мама поклала поверх білизни шматок торта, загорнутого в пергаментний папір. Це мало ще якийсь час нагадувати донечці хату і присолодити гірку тугу за нею.

«Я не буду плакати під час прощання… Я мушу бути мужня», — стримувала себе Дарка. І коли мама простягла до неї свої руки і сказала: «Бувай здорова, донечко!» — Дарка дійсно не заплакала. Вона тільки оповила маму своїми руками, притулилася лицем до маминої шиї і з острахом, якого ніхто не міг розуміти, просила:

— Мамцику! Не відпускай мене від себе, мамцику!

Мама (хоч нічого не знала про історію Дарки з Мігалаке) розридалася вголос, притулила ще щільніше Дарку до себе і сказала в зворушенні, що не пустить своєї дитини від себе. Нічого не допомагали таткові несміливі перестороги і прохання. Тоді бабуся розвела їх міцною рукою. Маму вона виштовхнула до Славчиної кімнати, а Дарку заніс тато на руках до саней.

По дорозі наздогнали Ориську, що, не чекаючи на брата, вибралася пішки на вокзал. Зупинили коней, і Ориська примостилася біля Дарки. Ориська намагалася вдавати засмучену з приводу розлуки, але це їй не зовсім вдавалося, бо вона аж сяяла. Говорила більше про Плоєшті, ніж про товаришок у Чернівцях, з якими, можливо, вже і не побачиться ніколи.

Надійшли Данко і Стефко Підгірський. Треба було попрощатися з батьком. Дарка спокійно обняла татка за шию, спокійно прийняла та віддала поцілунок. Перед татком не почувала себе тепер винною з приводу двійки з румунської мови.

Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, коли Дарка закинула йому ще раз руки за шию, притулила своє личко до його шорсткої щоки і сказала:

— Татусю!

Батько зупинився, трохи здивований. Може, він сподівався, що Дарка має йому щось важливе сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово вмістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він, видно, теж не міг призвичаїтися до того, що Дарка йому чужа):

— Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече у нас з-під носа! — вхопив Дарчину валізку і кинув зверху на свою. Дарка замахала до татка з-за шиби вагона, поїзд ще раз крикнув і покотив.

Данко примостив Дарку на найкращому місці біля вікна, а сам вийшов з Стефком у коридор. Дарка чула тільки їх безтурботний сміх.

У Кіцмані сіло багато учнів. Поперед усіх продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.

— Здоров, колего! — зрадів Данко.

Кудла відхилив двері до Дарчиного купе:

— В останньому вагоні їде ваша Косован. Тут стоїмо сім хвилин. Коли хочете…

— Ні, дякую, — Дарка нічого і нікого не хоче.

Данко нахилив голову до Дарки:

— Дарцю, вважай на валізку, бо я йду з товаришами шукати місця.

Дарка зітхнула.

За якийсь час у вагонах посутеніло. Міст на Пруті нагадував пасажирам, що вже пора здіймати речі з полиць. Дарка заглянула до сусіднього купе:

— Данку!

Данко ще не наговорився.

— Я зараз допоможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм.

«Вже краще Кудла, ніж Лучіка», — подумала байдуже. Підняла високо комір плаща. У відчинені двері вагона била їдка мряка. Чернівці вийшли пасажирам назустріч яскравим світлом великого міста. Люди і назви залізничних контор вимальовувалися зовсім виразно. Серце в грудях боліло теж зовсім виразно.