Повнолітні діти

VI

Як кожного ранку, так і цього, сонце висисає після сьомої останні живі кольори із скатертини на столі. Пахне свіжою (справжньою, а не якимсь там ерзацом) кавою. Пані в нічній кофтині маже хліб маслом та наказує, щоб не залишати паперу від хліба в школі. Папір — пергаментний, куплений, тож треба зберігати його.

Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити черевики, і вперше, відколи ходить до школи (в середу буде навчання в першу зміну!), має велике сердечне бажання запізнитися. Хоче прийти до класу в ту пору, коли вже всі на лавках, коли заборонено голосно вітатися і обертатися до своїх сусідок.

Дарка боїться зустрічі з Ориською.

Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що відбулася в її ставленні до Ориськи. Дарка не забобонна. О ні! Чи ж не виграла тому три роки двадцять п'ять лей від дядька Мухи за те, що принесла йому ввечері квіти з кладовища? Але тепер вірить, що слина малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити таємниці свого серця людині, на яку плюнули. Ніколи не зможе гордитися своєю товаришкою, ніколи не зможе вже сказати про Ориську: мовляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям — це моя найкраща подружка. Бо на неї плювали.

Татусь оповідав (аж дивно чомусь, що тепер на станції часто згадується те, що колись випадково розповідали тато чи мама), що один його товариш застрелився з сорому, коли брат ударив його в обличчя при дівчині. Дарка підозрює, що це була, власне, та дівчина, яку кохав той нещасний.

— То був гонористий хлоп, — похвалив його безумний вчинок тато.

Та хто на станції, тому важко спізнитися до школи. Господиня, чи, як її Дарка називає, пані, буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п'ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь з пращі.

Дарка, хоч як цього собі бажала, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, що обперлася об двері п'ятого класу.

— Я маю тобі щось сказати, Попович, — відділила Дарку від Лідки.

Дарці наче поклав хтось на плече дуже важку руку. Оце офіціальне «Попович» і ця серйозна міна не віщували нічого особливого.

Сидір відвела Дарку аж в кінець коридора.

— Чи ти знаєш, що ми («Хто ті ми?» — думає Дарка) вирішили бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга. Я не знаю, але я радила б тобі піти за класом… Бо інакше це може погано для тебе вийти…

Дарка, задивившись на Стефу, думає про щось зовсім інше: «Ти… ти будь моєю найближчою подружкою. Ти… я більше нікого не хочу…»

Та Стефа не настроєна сентиментально, вона діловито чекає на відповідь.

І доки Дарка думає над тією відповіддю, чує Стефині слова, що вилітають їй з уст злим шепотом:

— Собака та твоя Ориська — от що я тобі скажу! Собака. Її б'ють по морді, а вона лиже руку, яка її б'є… Яка ганьба! Українка! Плювати я хотіла на таких українців! Заявляти на весь голос, що їй подобаються поезії Тудоряну, який називає нас «стадом покірних»… який не так давно виступив у «Віяця Руминієй» з «науковим відкриттям», що на Буковині взагалі немає українців, а є тільки зрусифіковані румуни, і радив… ага… навіть наші прізвища навертати на румунські… Не досить, що нас змушують вивчати такого «поета», а тут ще… знайдеться паршива вівця, яка стане вихваляти його поезії… Чи ти не розумієш, що це все одно, що всім нам… та не тільки нам, але всім українцям на Буковині в обличчя наплювати? Ти дійсно цього не розумієш? Це ж, — Стефа бере себе рукою за шию, — це просто зрада перед народом…

Дарці моторошно стає від цього страшного слова. Якщо є слова, що мають силу вбивати, то «зрада перед народом» належать до них.

Але ж Орися… Це правда, вчинок Орисі нетовариський, підлий, можна сказати, бо ж Ориська своїм дурним виступом штовхнула весь клас у біду. Ясно, що тепер Мігалаке на мірку знань Ориськи вимагатиме того ж від усіх учениць, і тому Дарка згодна з цим: Ориська заслуговує покарання. Але називати її зрадником народу?..

Адже та дурна Ориська, вже її Дарка добре знає, поняття зеленого не має, хто такий Тудоряну. Вона знається на політиці не більше, ніж вовк на зірках. Їй-бо! І хоч в Дарчинім серці своє накипіло до Ориськи, та все ж таки почуття справедливості наказує Дарці вияснити справу, тобто сказати правду про Ориську:

— Чому ти кажеш: твоя Підгірська! Вона така моя, як і твоя… Я її не бороню… Але тільки, що правда… вона зовсім не знала, хто той Тудоряну. Це я тобі скажу, і ти повинна мені вірити…

Остання фраза виходить м'яко, наче несміливе прохання. Вухо Стефи не чутливе тепер на такі тонкощі:

— Не знала!.. А ти знала, хто такий Тудоряну?

— Не знала… Пригадала собі пізніше… Ні, знала!

— А звідки ти знала? Чому ти знала, а Підгірська не знала? Адже обидві ви з одного села… Разом училися приватно… Я хочу знати: звідки ти знала?

Дарка зовсім спантеличена. Її гарна подружка, яку вона стільки разів порівнювала в думках за її ніжність до осінньої айстри, тепер перетворилася в суворого суддю з правом карати або прощати.

Дарка вагається хвилину: сказати правду чи не сказати? Стефине суворе обличчя, її конспіративний шепіт кажуть Дарці, що такі справи можуть бути небезпечними, коли про них явно голосно говорити:

— В нас дома говорилося про це…

Стефине обличчя роз'яснюється:

— А-а-а, дома! У вас дома говорилося, а у Підгірських не говорилося? А коли б і так, як ти кажеш, то це чесно, це порядно — заради своєї примхи наразити на біду весь клас? Одна — проти усього класу? Так порядні люди роблять? Ти… ти сама повірила б такій людині?

Ні, Дарка не довірилася б такій людині. Це вона сказала собі ще вчора.

— Стефо, я так, як усі…

Стефа хвилину дивиться їй у вічі:

— Я хотіла б колись з тобою серйозніше поговорити про деякі справи… Тепер іди до класу і, дивись, не зрадь!

Дарка не встигає спитати, коли і про що хоче побалакати з нею Стефа, як та штовхає її до класу. Увійшовши в клас, Дарка миттю зміркувала, що гамір пливе собі безжурною річкою, обминаючи Ориську, мов острівець. Усі наче дістали раптом більма на очі і не помічають, що на бічній лавці сидить ще вчора їх мила (гарних усі люблять!) товаришка Орися Підгірська. Навіть ті, попівни, що вчора співчутливо дивилися на неї, не сміють сьогодні обізватися до неї перед загрозою загального бойкоту.

Ориська сидить на своєму місці рівно, мов фарфорова лялечка. Дарка сідає собі на своє місце між Оріховською та Ориською. Нічого не хоче, тільки щоб негайно задзвонили на урок. Та ба! Шкільний дзвінок лише тоді вміє поспішати, коли треба розв'язати під час перерви математичну задачу.

Дарка не дивиться ні ліворуч, ні праворуч. Мов паралізована, дивиться вона перед собою і бачить, як золотисте (боже, як нагадало воно їй попівський сад і Веренчанку!) яблучко мандрує від Ориськи і лягає перед Даркою.

— На, маєш, — шепоче Ориська.

Дарка милується якийсь час виглядом яблучка, пригадує собі в уяві його смак, нагадує собі місце в садку, де живуть мама і сестри цього яблучка, бере його за кінчик і пересуває на півметра по лавці ліворуч, під ніс Ориськи.

— Ти гніваєшся, Дарко? — тривожно смикає її Ориська за рукав і заглядає у вічі. — Дарко! — голос Ориськи скаче з таких нерівних височин, наче ось-ось розіб'ється на дрібні сльозинки.

— Дай мені спокій! — сіпнулася Дарка, і в той момент хтось вигукнув:

— Попович, не озивайся, до кого ти говориш?

Ориська наче лише тепер зрозуміла своє становище у класі. Вона схопилася на ноги, спалахнула, наче вулкан вибухнув у неї всередині, підняла руку і, як стояла, обпершись об лавку, так і зсунулася на неї. Потім уже, не дивлячись ні на кого, з долонями при скронях, вона заговорила якимсь страдницьким голосом:

— Плюйте… плюйте всі на мене!.. Можеш і ти, Дарко, плювати… Плюйте, я все стерплю!..

У Косован такі очі, немов дивилися б на божевільну. Ні, Ориська не божевільна. Дарка це найкраще знає, тільки як вона пояснить це усім їм?

Дядько Муха сказав якось, що всі музикальні люди є дуже близькі до божества, бо ніщо так не нагадує молитву, як музика. Ориська грає на фортепіано з дитинства. Але це дивне почало творитися з нею щойно в Чернівцях.

Це теж тільки Дарці відомо.

Може, колись, колись Дарка розкаже мамі, як вони з Ориською заблукали були до уніатської церкви, саме якраз на проповідь священика-ченця.

Спочатку було смішно, хоч як це непристойно сміятися з таких речей, але було все ж таки смішно дивитися, як сотні дорослих людей слухають навколішках проповідь. Ориська, сама розсмішена, штовхала ліктем Дарку, щоб та дивилася, як якась жінка з кумедно скуйовдженим волоссям товкла головою об кам'яну плиту, наче тріпачкою. Але згодом опинилися обидві навколішках, бо Дарка вирішила, що непристойно стояти, коли всі навколішках, і, річ ясна, думала, що такої самої думки й Ориська. А коли зазирнула в Орисьчине лице, щоб знову побудити себе до сміху, побачила, на своє превелике здивування, що по її обличчю безперервним струмком ллються сльози.

Коли опинилися на вулиці, то Ориська призналася Дарці, що вона знає спосіб викликати сльози, коли захоче.

— А для чого це тобі? — спитала Дарка роздратовано: не могла простити того, що її пошила Ориська в дурні.

— А це гарно, коли так хтось щиро молиться. Кожний, хто не погляне, подумає собі при тому: яка сердечна молитва. Я не дивилась на людей, а відчувала, що на мене заглядаються…

«Комедіантка. Господи боже, навіть у церкві грає комедію!» — думала Дарка й відвернула голову так, щоб не дивитися на Ориську. Якось дійсно дуже важко було погодити Орисьчину вроду з її внутрішньою порожнечею.

— То ти не молилася?

— Як же ж не молилася? Молилася. Як ти смієш так думати про мене?

— А за що ти молилася?

Орися лякливо закліпала повіками:

— Я цього не можу сказати…

Дарка здогадалася. Орися, напевно, просила у свого патрона[20], щоб той натхнув Мігалаке прихильністю до неї.

Звідки можна знати про чиїсь думки, коли уста мовчать?

Ориська підводить голову і дивиться навколо: ніхто-ніхто не збирається плювати на неї?

В класі поволі зростає гамір. Гей, звідки взялася ця ніяковість, ця скам'яніла тиша? Кому здавалося, що Підгірська збожеволіла? Можливо, грає комедію, можливо, хоче своїм горем викликати в них співчуття і пробачення? Але ж це не така важлива причина, щоб аж звертати увагу на неї.

Дарка стоїть на межі гамору, що захоплює щораз більший простір, й Ориськи, яка не рухається з місця.

Дарці здається, ніби вона сидить на червоному коникові, на каруселі, а той крутиться все скоріше, все скоріше, аж до втрати свідомості.

Зате на станції (тепер вже Дарка каже «дома») чекала її радість: біля тарілок, під шматком хліба, лежав лист від мами.

— Суп холоне, панно Дарусю!

Дарка торкнулася пальцями листа, і пальці почали тремтіти. Вона почала читати лист, і очі заповнилися слізьми.

«Мама… мама… моя мамуся!..» — заспокоювала себе в думці Дарка цим найсердечнішим з усіх словом. Мама писала своїм гарним, врівноваженим почерком про все, що діялося дома. Так точно і справедливо, як тільки мама це вміла. Все, що мама написала, все була правда. Ні крихти перебільшення чи недоговореного. Тому кожне мамине слово так просто потрапляло до серця. Мама радіє, що її доня Дарка звиклася з новим життям у місті. Так треба для Дарчиного добра. Мамина дитина не повинна відчувати себе самотньою. О ні! Мама завжди думкою біля неї. Увечері, коли вже вся хата спить, мама просить Дарчиного ангела-хоронителя, щоб він піклувався про неї. Із Славочки (це нічого, що замість хлопчика народилася дівчинка) — велика красуня. Дарчині ясні очі й таткове чорне волосся. О, цей малий ціпендрик — це велика пані! Уявіть собі тільки: вона потребує для себе окремої кімнати! Треба було спорожнити малу бабусину кімнату. Колись, еге, колись, як Славочка підросте, мама буде однаково одягати обидві свої доні, щоб усі люди знали, що вони сестрички. Одного тільки мама від серця бажає собі: щоб її доні, її діти, завжди у згоді жили і любили одна одну.

Пані треба слухати і не вередувати з їжею. Треба звикати в житті і до незгод. Зрозуміло, бабуся зібрала насіння з фіолетових айстр… Не радує маму те, що доня так мало згадує про Ориську. Хто ця нова подружка, ця Стефа? Що мама може радити, коли її мама і в очі не бачила? Одне тільки мама напевно знає: недобре надто часто зміняти подружок. Минулої неділі було весілля у Маріїної Докії. Привіт Марці мама передала. Ні-ні, як доня не бажала собі, то мама не говоритиме про те, що Дарка «співає» у хорі. Чи Дарка зустрічається там з Данком? У школі, певно, вчителі нерадо дивляться на те, як учениця ходить з учнями, навіть коли вони добрі знайомі, навіть коли з одного села, як Дарка і Данко. Нехай і Дарка не робить цього. Буде час на балачки, як приїдуть на свята. Добре? Чи Дарка штопає панчохи? А чорний фартушок ще не зносився?

Потім багато-багато щирих поцілунків. Маминих поцілунків.

— Панно Дарусю, суп…

Дарка машинально сьорбнула ложку супу, але ледве проковтнула її, хоч суп був зовсім не поганий.

— Я не можу їсти… дякую.

Пані схвилювалася:

— О, це вже знову щось нове, панно Дарко? Чому не можете їсти? Де ви обідали? Прошу, тільки…

Може, хотіла сказати «без комедії», але зиркнула на Дарку пильніше й урвала:

— Ви чого плачете? Лідко, що сталося?

Дарка прикрила засоромлено долонями очі:

— Залишіть мене… Мамця до мене писала. Я не можу тепер їсти… Я пізніше…

Вона сміялася і плакала, бо не могла перебороти свого розчулення. Не силкуючись навіть стримати свої нерви, Дарка сперлася головою об стіл і тремтіла від внутрішнього щасливого плачу.

Пані з Лідкою на пальцях вийшли з кімнати.