Повнолітні діти

XXVIII

Цікаво, що в шостий клас в Штефанештах Дарка ввійшла сміливіше, ніж рік тому — у п'ятий Чернівецької гімназії. Рік життя у місті зробив своє. Дарка досягла бодай того, що позбулася почуття своєї неповноцінності, яке раніше зіпсувало їй не одну радість від життя. Тепер Дарка стоїть на порозі нового класу хоч і насторожена, але настільки внутрішньо спокійна, що може спостерігати навіть деталі. З першого погляду бачить, що клас і за кубатурою, і за кількістю учениць менший від того, що в Чернівцях. У ньому Дарка налічила всього одинадцять учениць.

— Я буду з вами вчитись, — каже Дарка заздалегідь наготовлену фразу, — але я погано володію румунською мовою.

Перша відізвалася до Дарки Ілона Моршан. Такі моменти запам'ятовуються. Підійшла до неї, торкнулася Дарчиної руки й спитала прихильно:

— Справді?

У дівчини був довгий тонкий ніс і широкі, дещо відхилені губи.

— А чому ти погано розмовляєш румунською мовою? Яка ж тоді твоя рідна мова? Французька, може?

— Українська, — не без вагання і не так голосно, як її запитали, відповіла Дарка. Вона не була певна, як поставляться до неї нові товаришки, коли дізнаються, що вона українянка.

В румунській гімназії в Чернівцях, наприклад, це був би привід для того, щоб залишитися одинокій, як вітряк серед поля.

— Українянка? А що це за нація? Я ще ніколи не чула такої…

— То більшовицька нація! — гукнула з викликом не тільки в голосі, але і в цілій постаті висока, з пишними каштановими косами дівчина. Мініатюрний, оздоблений Діамантами хрестик на її шиї іскрився на всі боки. — А як же тебе прийняли до нашої школи? — вона підняла плече в сторону Дарки, вже готова зневажати чи бойкотувати.

Дарка мимоволі оглянулася навколо, ніби шукаючи захисту. Нічого оглядатися! За твоєю спиною немає більше Оріховської. Життя відібрало вже в тебе роль наївної дівчинки з села і ткнуло її тому, хто прийшов на твою зміну.

А як повела б себе в такому випадку Наталка?

Немає часу на такі порівняння. Треба вже давати відсіч або самій залишатися в дурних.

— Ти, видно, погано знаєш географію, коли тобі невідомо…

— Ох-ох-ох… — починає заводити Ілона. — Краще не будемо говорити про те, як вона вчиться! А все ж таки, дозвольте, я вас познайомлю… Як тебе звати? Дарія? Як це по-нашому буде… ага, Даріка. А це, Даріко, Аглая. Її папа гонить горілку і виробляє дріжджі. Чого морщиш ніс? Неправду говорю? Аглая найбагатша дівчина у цілій окрузі. Побий мене сила божа, коли неправду говорю! А ця, що ввійшла, — маємо нову товаришку, Моніко, — це Моніка Сада, дочка генерала у відставці. Вона вважає себе найгарнішою у всіх Штефанештах. Коли закінчить гімназію, — побий мене сила божа, коли говорю неправду, — братиме участь у конкурсі на королеву краси Румунії…

— І буду! А ти не будеш, бо не маєш даних для цього… Раз ти така гостра на язик, то я повинна тобі сказати: ніколи тебе й близько не підпустять до цього конкурсу…

Ілона сміялася. Її невеликі очі примружилися і зовсім сховались.

— Ох-ох, Моніко, як ти відразу рекомендуєш себе перед новою нашою товаришкою! Так би вона хоч з тиждень думала, що в тебе, крім краси, є ще й трошки розуму…

— Що за розмови, Ілоно? Хто тебе уповноважив на них?

Дарка повела очима вбік, відкіль почувся голос: худеньке лице, тонкі, такі нетипові для румунок неприємні губи й злі, нахабні очі.

— А, це ти відізвалася нарешті! — Ілона зробила незграбний реверанс в бік тонкогубої дівчини. — Дозвольте вас представити: найперша в класі, найважливіша в усьому місті особа — дочка примаря[72], домнішора Маргарита Васілєску. Тепер будеш знати, хто ці «три грації» в нашому класі!..

— Ти б краще про себе розповіла… А нам нічого слухати твої теревені. — Дочка примаря взяла під руку Моніку й Аглаю, і втрьох вийшли у коридор.

До Дарки наблизилася дівчина з довгастими, меланхолійними очима і кучерявим, ніби дрібно-дрібно посіченим волоссям.

— Коло мене є місце на парті. Хочеш сидіти зі мною?

— Хочу, — відповіла Дарка, бо дівчина їй сподобалася з першого погляду. Та Ілона, непомітно штовхнувши Дарку, відвела її в куток:

— Ти не сідай біля неї, бо то єврейка…

— І що з того? — дуже здивувалася Дарка.

— Ох… ох… звідкіль ти приїхала? Будуть же з тебе сміятися, бо сидиш з такою, — і тут же похапцем, ніби відрубала, відповіла за Дарку: — Нова не буде з тобою сидіти, бо вона сидить зі мною…

Ввійшов учитель географії, й розмови трохи притихли, хоч учениці й не поспішали на свої місця. Була це літня людина з лисиною, покритою пушком, і з пенсне на самому кінчику дебелого фіалкового носа. Дарка відразу помітила, що черевики в нього зашнуровані двома різного кольору шнурками.

— Пане вчителю, а в нас нова учениця! Та ви хоч би поглянули на неї! Без окулярів, без окулярів!.. Ви ж не бачите у пенсне на віддаль!

Вчитель опустив руки:

— Сідайте, прошу вас, сідайте! Панно Пописку, ви ж обіцяли мені минулого уроку після дзвінка сідати за свою парту. Ви ж самі обіцяли…

Пописку стояла перед віконною шибкою і поправляла бант в себе на грудях.

— Це вам причулося або приснилося, пане вчителю… Я не могла такого обіцяти… Ви ж знаєте, що мені потрібний рух… Як же ж я можу цілу годину за партою сидіти?

— І у вас на всіх уроках так? — Дарці жаль старого вчителя, і вона відчула незадоволення собою, що не реагує на таке зневажання старого педагога. А як же реагувати! Адже вона знаходиться лише першу годину в цій школі.

Ілона Моршан схопилася руками за скроні, захитала головою то в один, то в другий бік:

— Тобі доведеться багато до чого звикати тут у нас… Ну, що ж ти хочеш? Пописку не бідніша за Аглаю, а бач: «три грації» не приймають її в своє коло. А учитель, ох… Щось семеро чи восьмеро дітей, так от він і терпить, бо сподівається, що йому щось перепаде від її батьків. Крім «трьох грацій», нас решта живе у згоді… Лише з Естер Тайхман ніхто не хоче дружити. Її прийняли до нашої школи, бо її тато чимало тисяч дав на обладнання школи. Але все одно ніхто з нею не буде сидіти за одною партою. Побий мене сила божа, коли брешу!.. А тобі подобається наша школа?

Дарка знизала плечима: що тут може подобатися?

Може, пізніше якось утрясеться, але перший день у новій школі залишив у Дарки дуже тяжке враження.

Дарка застала Зою на порозі хати за лущенням квасолі.

— Як же вам там, у школі, повелося, домнішоро Даріко?

Не було бажання відповідати на таке питання, хоч і яке воно було доречне.

— Ще нічого не можу сказати… А де ж тепер домнул Локуіца? Він ніколи не приїздить сюди?

— А чого ж йому тут шукати? — наче розсердилася Зоя. — Якби був порядний, то держався б досі Веренчанки. Чи йому там було погано? Не мав де жити чи не мав що їсти?

«Вона зовсім недалека. Як же у такого розумного брата може бути така обмежена сестра?»

Перші дні у Штефанештах Дарка була впевнена, що Данко напише їй листа. Не обходило її те, що він не знав її адреси. Не раз чула, що в таких випадках хлопці дістають адресу з-під землі. Думку, щоб першій написати до Данка, Дарка й близько не допускала до себе. Знала раз назавжди, що такий вчинок був смертельним гріхом проти кодексу доброї поведінки, і відкидала від себе таку можливість, як нереальну.

Пригадувалася Дарці бабцина історія з тим адвокатом. Коли бабця розповідала їй, Дарка, здавалося, слухала тільки краєчком вуха, не надаючи ніякого значення тому епізодові з бабциною молодістю. Але тепер бабця в її очах була зразком, з якого слід би брати приклад їй, внучці. Ось як треба дорожити своєю дівочою гордістю! Ні-ні! Нізащо в світі не напише вона перша до Данка! Краще вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині…

Але надворі стояла така чудова золото-багряна, ранетозапашна осінь, що вмирати не було жодного бажання.

У неділю, після обіду, нагодувавши своїх каченят, поросят, Зоя брала Дарку на прогулянку в околицях Штефанешті.

Дарка, вирісши у Веренчанці, не могла тепер налюбуватися досита тим, що тут творилося у природі. Насамперед та чудова панорама лісисто-гористої околиці. З монастирської гори Штефанешті своїми біло-рожевими хатками та червоними черепичними дахами виглядали, наче дорогоцінний камінь у персні навколишнього лісу. Незважаючи на спокій, яким, здавалося, були охоплені гармонійно земля і небо, у природі йшла завзята війна між життям і смертю. Поміж сухими, випаленими гарячим сонцем стеблинами почала пробиватися молода соковита травичка. Тернина, народивши на світ плоди, вдруге забажала радощів материнства: то тут, то там несміливо зацвіла, не так рясно, як навесні, проте в цьому прозорому, чистому, аж дзвінкому повітрі мигдалевий запах того цвіту розносився далеко. Листя на деревах не в'яло, а тільки в ім'я краси міняло свій колір. З тими кольорами було щось неймовірне! Саме на узбіччі монастирської гори ріс кущ, на свіжих, бездоганно зелених листках якого з'явилися окремі, наче накраплені, буряково-червоні цятки. А небо! Дарка не пригадує, щоб коли-небудь бачила такий теплий, зеленувато-синій тон. Небо здавалося безконечно високе, а разом з тим і зовсім близьке. Нагріте повітря вдалині мерехтіло, наче димок.

Сонце не гріло, а пекло, як улітку, проте не відчувалося літньої задухи. Найменша тінь давала відчути холодок, а в лісі під густим верхів'ям було вогко і холодно.

Зоя збирала лікарські рослини (її вроджена працьовитість і тут не знаходила спокою для себе), з яких Дарка запам'ятала собі тільки жовтий довгобілястий іванок-прозірник. Притому повчала Дарку, яке зілля і в яку пору збирати та як його консервувати.

Було тільки дві такі неділі, коли Зоя не ходила з Даркою на прогулянку; і ці дні Дарка вважала втраченими для себе. Ходила по крихітному Зоїному садочку та ворожила на марунці «любить — не любить». У ці обидві неділі до Зої приходила якась жінка, про зовнішність якої Дарка не могла б нічого більше сказати, крім того, що вона була аж по ніс закутана в чорну шаль (хоч, судячи по очах, була ще молода). Пошепталися із Зоєю, і та зразу ж почала збиратися. Дарка підглядала, як Зоя зосереджено надягала на себе своє парадне, далеко не пишне плаття, а на кінчику Дарчиного язика, вертілося запитання: «Куди?»

Все ж перемогла себе і не запитала. Обидва рази Зоя повернулася до хати пізно вночі. І лише вранці, не маючи вже просто куди подітися від Дарчиних допитливих очей, щось невиразно пробурмотіла про людську кривду і наші обов'язки боротися з нею. Але тут же, немов злякавшись, забирала свої слова назад:

— А ти пий своє молоко і не прислухайся до того, що я тут ляпаю…

Дарка і незчулася, коли відійшли гарні осінні дні. Це сталося непомітно. Небо довгий час терпляче підготовляло людей до цієї зими. Проте коли одного разу по шибках залопотів осінній холодний дощ, Дарка особисто сприйняла його як прикру несподіванку. Осінні дощі тут, як говорила Зоя, бувають і затяжні.

Листопад доволікав свої останні дні.

Тиждень уже, як сіє затяжною холодною мжичкою, «свинячим» дощем. Небо давно втратило свій південний лазуровий відтінок. Посіріле, лахмате від мряковини небо навалилося на землю холодними мокрими грудьми і давить дахи, дерева, людські серця.

В садку почорнілі голі дерева плачуть від холоду і браку сонця. Повітря відгонить гнилим листям і болотом так, що й дихати важко. Під вікнами, борючись з вітрами і приморозками, не здаються жоржини. Але на фоні мізерної оголеної декорації саду вони не роблять уже враження.

Вікна не висихають від сліз. Крізь їх заплакані скляні очі краєвид за вікном здається ще більше жалюгідним. Дарка сновигає по низьких, потемнілих від такої погоди кімнатах Зоїного будиночка, незадоволена із себе і з світу…

А на Буковині, напевно, вже випав сніг. Іскристий, він покрив білою габою поля за селом і стер грані між небом і землею. В білому дзеркалі відбилася голубінь неба, і вже не можна розпізнати голим оком, де кінчається земне і починається небесне царство. А сонце в цю пору! Сонце таке сліпуче, яким не буває й у жнива. Неможливо дивитися на світло, не прикривши очі дашком долонь.

Повітря ж дзвінке, прозоре, здорове. Не повітря, а ліки.

Краю рідний, ти вдвоє рідніший на чужині!

На столику у Дарчиній кімнаті пірамідкою складені шкільні підручники, та в Дарки немає великого бажання братися за них, хоч румунська термінологія й надалі чинить їй деякі труднощі.

Правду сказати, те нове середовище вже встигло якоюсь мірою зменшити Дарчине бажання вчитись. У жіночій гімназії в Штефанештах переважно вчилися дочки заможних батьків. Вони не приховували того, що школа для них — це тільки міст, яким треба перейти в чергову фазу їх буття — заміжжя. Заміжжя — це мета, гімназія — шлях до цієї мети.

Крім того, за установленою традицією, всі заможні батьки давали директорові і вчителям бакшиш (кожний по своїй кишені) перед кожною чвертю. Учениці знали про те, що вчителі дістають подарунки від їхніх батьків, і відповідно до цього вели себе в школі. Усвідомлюючи те, що вчителі потрапили не тільки в матеріальну, але й моральну залежність від їх батьків, учениці, особливо багаті, вели себе в школі розв'язно, буквально тероризували податливіших характером вчителів, а ті в силу свого залежного становища мусили танцювати під їхню дудочку. Слід також узяти до уваги, що вчителі вже п'ятий місяць не одержують заробітної платні, бо попередній міністр фінансів пограбував державний банк і втік за кордон. З-поміж одинадцятьох нових товаришок Дарка поки що жодної не вибрала собі у приятельки. Всі вони, за винятком «трьох принцес», були наче й непогані, але жодна з них не була тією, яку можна б допустити до серця. Хіба що з одною тільки Ілоною Моршан було Дарці відносно добре, хоч і тут була різниця у світогляді, у принципах виховання, у розумінні моралі.

Коли Дарка під впливом Наталчиного листа поділилася з Ілоною тим, що, мовляв, у Чернівцях є хтось, хто її дуже цікавить, Ілона відразу ж спитала:

— А ким він буде, коли скінчить школу? Скільки зароблятиме?

Збита з пантелику, Дарка пояснила, що Данко поки що закінчує гімназію, а майбутньою його працею і заняттям буде виключно музика. Тоді Ілона замахала руками:

— Ох-ох-ох!.. Дух святий хай тебе боронить перед музикантом! З музикантом можна романи крутити, але — ох-ох-ох!.. — не забивати собі ним серйозно голови. Музиканти — це жебраки! Хай цигани йдуть у музиканти! Ти подумай над тим, що я тобі сказала. Добре подумай!

Дарка переказала Зої цю розмову з Ілоною. Не без мети. Їй було цікаво знати власний Зоїн погляд на цю справу. З сестрою по матері (Зоя чомусь уперто підкреслювала це) домнула Локуіци в Дарки склалися своєрідні взаємини. Важким у тих стосунках для Дарки було те, що вона й досі не знала, що ж все-таки являє собою Зоя. Ніжність і грубість, сердечність і їдка іронія, відвертість і просто образлива замкнутість в Зоїному характері чергувалися на кожному кроці. Одного дня на Зою найшла така злива почуттів до Дарки, що Зої обов'язково хотілося бути з нею на «ти», хоч різниця віку між ними становила трохи не десять років. Через три дні пізніше у Зої гостював якийсь молодий чоловік, і вона не те що не запросила Дарку до спільного стола, як прийнято в цих краях, але й ще на Дарчине обережне запитання, хто він такий, холодно відповіла:

— Ти все одно його не знаєш. От чоловік собі.

Візити чоловіків до Зої були досить часті. Діставши таку відповідь, Дарка підкреслено показувала Зої, що вона не бачить і не чує, хто й коли до неї приходить. Тоді Зоя перша завела розмову, що на ринку в Штефанештах сільськогосподарські продукти продаються за безцінь. Їй доводиться збувати свою кукурудзу і вино де-небудь в іншому місці, а для цього потрібно мати зв'язки поміж купцями. Приходять («прилазять», сказала Зоя) сюди, набиваються з своєю ціною, але Зоя не вірить їм.

Дарка не повірила Зої. Версія з тими купцями здавалася їй досить підозрілою. Скільки кінець кінцем в Зої тієї кукурудзи на продаж або того вина?

Думати просто, що Зоя любить чоловіче товариство заради товариства, Дарка теж не наважувалася. Для цього Зоя була занадто серйозна й… побожна. Ця побожність сестри (хоч і по матері!) домнула Локуіци не вміщалася в Дарчиному понятті про Зою. До церкви Зоя бігала майже щодня. І кожного разу несла туди велику воскову свічку.

— Зоє, ти ж розоряєшся на свічки! — зауважила якось Дарка, яку часом дратувала ця Зоїна дурна побожність.

— Нічого… нічого, це мені сторицею оплатиться.

— Як це зрозуміти?

— Просто, Дарічко, зовсім просто. На тому світі кожна моя свічечка перетвориться на кущ винограду… Ще й тебе не раз почастую…

Що ж це? Іронія чи наївність простачки? Дарка не могла розпізнати. Дізнавшись про Данка, Зоя процідила крізь зуби:

— Українян?

— Так.

— Тоді йому дійсно у жебраки записуватися, якщо він музика…

— Чому?

— А тому… Хіба ти не знаєш, Дарічко? Щоб виступати у театрах… або концертах… не у наших Штефанештах, але от в Яссах, Бухаресті чи у ваших Чернівцях, треба мати право…

— Яке право?

— Треба належати до товариства музик… Треба бути там членом, зрозуміла?

— І що з того? Чи тобі здається, що Данилюка не приймуть у члени спілки музик з його талантом?

— Не приймуть, голубко, не приймуть. Туди приймають тільки самих румунів. Це я напевно знаю, як два рази по два… Такий закон. Закон! Знаєш, що означає слово «закон»?

Зоя єхидно посміхається, а Дарку від обурення аж струснуло:

— Чого ж ти злорадісно посміхаєшся? — не володіючи собою, почала кричати Дарка. — Чого ти така рада? Ти теж віриш, що українці, болгари, росіяни, мадяри, німці, євреї, що живуть під румунською владою, позбавлені музичних талантів? Ти… скажи мені… зараз… тут… ти вважаєш такий закон справедливим?

Зоїне гарненьке лице набрало доброго, сестриного виразу.

— Чого ж це ти на мене кричиш? — спитала лагідно. — Ти подумай сама… чи такий закон справедливий?..

— Ні, ти мені скажи, ти ж румунка… Це ж твоя держава видає такі закони…

— А я тобі ще раз кажу, — з тією ж самою добротою в голосі відповіла Зоя, — ти сама подумай…

Тепер Дарка буде думати. Вона намагатиметься з'ясувати собі, що буде з Данком через шість місяців, коли він закінчить гімназію.

Без сумніву, про це не може бути двох думок: поїде до Відня і поступить до консерваторії. Матеріальні труднощі відпадуть від нього. Ляля зніме їх з його плечей.

Відень — місто вальсів — подасть йому чимало музичних вражень. Його муза матиме чим живитись. У консерваторії, під керівництвом професорів з світовою славою, він поглиблюватиме свої теоретичні знання, вдосконалюватиме свій мистецький смак. І от наступить день, коли йому урочисто вручать диплом про закінчення віденської консерваторії. При цьому Богдан почує (через п'ять років він уже перестане бути Данком) прилюдно з уст, яким не можна не вірити, що в нього неабиякий талант. Тепер тільки праці, наполегливої праці над собою — і успіх та слава забезпечені.

Той вечір буде найщасливішим у його житті. Ляля, її чоловік, його друзі, їх друзі, друзі їх спільних друзів всі обступлять його, як бджоли медову квітку. Ніч мине у тостах і пророкуванні щасливого майбутнього. Данко сам, підхмелений вином і жіночими ласками, повірить у свою щасливу зірку, яку вже не закриє жодна хмаринка.

Та після ночі настане день, а з ним отверезіння не тільки від вина, але й від ілюзій.

Він прокинеться вранці і спитає себе: «А тепер що? Далі що? Яким багатим і впливовим не був би комерційний радник, він не зможе подарувати талановитому шуринові австрійського підданства».

Елегантний Відень не може брати на себе ніяких адміністративно-матеріальних зобов'язань. Тепер кожна держава, кожне місто борониться, як може, від напливу чужинців. Який же батько усиновлятиме чужих дітей, коли з своїми не може впоратися?

Ляля у щасливому становищі, тому що народилася жінкою. Вона дістала в подарунок від чоловіка не тільки прізвище, а й підданство Австрійської республіки. Богдан може тричі одружуватись з австрійськими фройляйнами, але жодна з них не зможе подарувати йому підданство. Це він зміг би наділити їх підданством Румунського королівства.

Треба, погостювавши у сестри на канікулах, пакувати скрипку у футляр і повертатися на Буковину.

Зрозуміло, що на цьому невеличкому клаптикові землі зеленої Буковини Данко буде першою величиною в музичному світі. Не тому тільки, що в нього диплом віденської консерваторії, але й тому, що в нього — талант, відшліфований за п'ять років наполегливої роботи, як діамант.

Та, для того щоб проявити силу свого таланту, замало чотирьох стін власного дому. Музика, як ніякий інший вид мистецтва, потребує безпосереднього контакту з публікою. А закон («Ти розумієш, що значить слово «закон», Даріко?») господарів Буковини говорить, що право виступати з своїми музичними творами чи виконанням чужих творів має тільки член спілки румунських композиторів і виконавців.

Перед Богданом стануть на вибір дві дороги: або зректися самого себе, заявити прилюдно, що я — не я, і тоді слава, успіх, а за ними і матеріальні блага, або зберегти елементарну порядність людини, і тоді — доля безробітного, безправного музики-жебрака.

Не важко уявити собі картину, як він із скрипкою під пахвою топче камінь під дверима кафе в надії, що хтось з панства покличе його заграти чардаш. Дарка не знає, наскільки сильний характер Данка, але одне зовсім певно знає: композитор без права друкуватися і виступати прилюдно не буде потрібний Лучіці Джорджеску. О ні! Вона буде соромитися його. Вона зневажатиме його за те, що він залишився чесною людиною. Власть імущі не тільки замкнуть перед ним двері до всіх музичних установ, але ще й жорстоко переслідуватимуть за те, що він залишився непримиренним.

Чорні дні нависнуть над ним. Музика не зможе дати йому хліба. Він змушений буде шукати нової спеціальності тоді, коли вся його істота, вся його душа рватиметься до музики.

Чи не придасться тоді в його житті вірна, чесна, роботяща, віддана людина? Чи не стане тоді обов'язком Дарки крокувати поруч з ним і підтримувати його віру у краще завтра? Чи не буде її покликанням робити так, щоб Богдан ніс свій життєвий хрест не з почуттям неповноцінності й приниження, а з гордістю нескореної людини?

Віра — це велика сила. Що діяв би без тієї віри бідний татусь, стероризований Манілу?

Як же ж уміє засіяти й підтримувати віру в людині отой Наталчин брат — Роман Оріховський!

Оріховський… «На горищі, — не без сорому зізнається Дарка, — між чохлом і стінкою валізи лежить брошура, що її пхнув туди Роман Оріховський на чернівецькому вокзалі». Лежить вона там майже три місяці. Позавчора Дарка ходила на горище пришити петлю до чохла (не має у вдачі залишити такого роду роботу на день від'їзду) і та брошура потрапила їй на очі. Невеличка сіренька книжечка у м'якій обкладинці, підписана буквами «Р. К.», під досить загальним заголовком «Закон життя», не викликає особливого зацікавлення. Дарка відкрила першу сторінку. Вступ не захопив її. Навіть не докінчила його. Скучний, бо говорить про все зразу і ні про що конкретно. Поклала брошуру на її давнє місце, але тепер думає, що все ж таки треба домучити її до кінця. Бо коли покажеться у Чернівцях, то Оріховський насамперед запитає про її враження від брошури.

З пошани до Оріховського, перемагаючи в собі нехіть, Дарка вилізла на горище й дістала звідтіль брошуру. Почала читати вступ приблизно з того місця, де перервала його тому два дні. Ні до чого цікавого в цьому вступі Дарка і не дочиталась. Та, подолавши його, вона наче прорвалась крізь густий живопліт і вийшла на чисте, залите сонцем поле.

Автор, як зрозуміла Дарка, поставив собі за завдання провести паралель, переплітаючи її густо життєвими прикладами, між тими історичними умовами, що панували в Росії напередодні Жовтневої революції, й сучасним політичним становищем у Румунії.

Для Дарки буквально був відкриттям наведений автором взаємозв'язок міжнародних історичних подій.

В історії діяла така ж залізна логіка, як у математиці.

Каменя на камені не залишилося від того тлумачення історичних подій, що його подавав у школі Мігалаке і його поплічник Мігулів. Мігалаке, наприклад, пояснював Велику Жовтневу революцію як наслідок «деморалізації перевтомлених війною військ на фронті», тоді коли це було завершенням організованої, послідовно підготовленої довголітньої революційної боротьби кращих синів народів Російської імперії, плодом розвитку життя суспільства, в силу якого створилися необхідні умови для такої революції. Р. К. доводить, що революціонери царської Росії починали підготовку до революції у більш складних умовах, ніж ті, в яких сьогодні знаходиться Румунія, а проте справа завершилася успіхом.

Отже, який з того висновок? Хіба один: «Борітесь — поборете!»

Свої докази автор будує на паралелях, які самим вже зіставленням і протиставленням фактів підтверджують незаперечну правдивість його поглядів.

Р. К. наче заздалегідь знає, що таким, як Дарка, замало самого аргументу. Факт стає достовірнішим, коли його скріпити цифрою. Від цифр, яким Дарка не має найменшої підстави не вірити, аж мерехтить в очах: визволені в Радянському Союзі народи обганяють історію, роблять протягом кількох років такі успіхи, для яких за умов хоча б тієї Румунії потрібні століття!

Виходить, робить Дарка висновок, що визволення не мусить вести крізь кривавий реваншизм, як це уявляє собі Гиньо Іванчук.

Воно-то так, риторично сам з собою полемізує Р. К., проте не треба забувати що вся Романія маре у мережі агентур сигуранци — як муха у сітці павука. Уряд Братяну розправляється з найменшими проявами бунтарського руху без різниці, хто його підніматиме: румунські робітники чи «міноритет», носитиме той бунт національний чи соціальний характер.

«У двадцятому році, — читає далі Дарка («Мені було тоді десять років»), — по всій Румунії прокотилася хвиля страйків. На один день у всій країні припинився залізничний рух».

Чекай, чекай, тепер Дарка щось пригадує собі! Ось де вона, правда! А у Веренчанці, — Дарка добре пам'ятає, — начальник станції заявив пасажирам, — саме в той день мамця вибралася з Даркою купити їй у Чернівцях перший капелюшок до міри, — нібито міністерство залізниць буде вводити нового типу локомотиви і тому вилучило всі старі.

Найсумніше, що навіть татко повірив тоді в цю казочку!

І знову думка повертає до того, що найбільше болить серцю: а що буде з Данком?

Дві години тому бачила, як він з скрипкою під пахвою стукає від дверей до дверей різних кафешантанів.

Як не дивно, але тепер Дарка вже в іншому світлі бачить майбутнє Данка.

Бачить тільки його важке становище, але не трагедію.

А це не одне і те саме!

Перед Данком замкнули двері до позолочених залів з пишними люстрами, оксамитними ложами, а хто в силі замкнути йому дорогу в народ? Адже публіка в тих залах — це ще не народ! Хіба не так? Не дадуть йому можливості виступати прилюдно на концертах — муза його піде у підпілля. Але тоді замість пристосування до викривленого смаку жменьки вибраних, замість лоскотання їх заплилих жиром нервів музика його прийме на себе іншу, дійсно почесну, дійсно гідну справжнього таланту місію: її почесним обов'язком стане закликати народ до боротьби з тиранією.

їхні закони заборонять йому виявляти своє ім'я як автора? Нічого! Авторство бадьорих гімнів волі, сміливих маршів, що зватимуть до боротьби, симфоній в честь перемоги перейде на народ.

Хай тоді спробує сигуранца заарештувати і посадити в тюрму весь народ!

Ось вона, вірна, невідступна супутниця революції — пісня! В усі епохи вона живила дух повстанців і вела їх на боротьбу, в наступ проти гнобителів.

І ось покликання всього Дарчиного життя: зберегти народові ще один талант і скерувати (ой, нелегка це місія, Дан) на боротьбу за народне визволення.

Чи може бути більш почесна роль в житті для звичайної, без особливих обдарувань людини, якою є Дарка?

Не фантазуй, не фантазуй, ти, гаряча голово, гудить сама себе Дарка, бо вимріяне нею майбутнє здається їй нездійсненним через надмір хорошого. Ні-ні… Тоді життя перетворилося б. в казку, а такого не буває…

Стривай, а хто сказав, що такого не буває?

Р. К. он пише, що не тільки буває, але напевно буде, коли люди доброї волі дружно прикладуть до цього свої уми і совість.

Три місяці скоро, як Дарка покинула Чернівці. За цей час не написала вона до Данка жодної листівки і від нього не мала жодної вістки, крім того, що їй Наталка написала. Дарка розуміла, що першими пишуть ті, хто від'їжджає, а не ті, що залишаються. Але це була слабка оборона для її зраненого серця. Коли б у Данка було справжнє бажання написати їй, то він не брав би до уваги цю формальну причину. Він давно дізнався б про її адресу. О, для прагнучого немає перешкод! Тепер Дарка вирішила написати до нього перша. Коли засіла за стіл перед чистим листком паперу, відчула, як важко буде писати цього короткого, мимоволі сухуватого листа.

Дошкуляло все ж таки, що вона мусить робити перший крок до зближення. Де б він не був, дорога до нього буде завжди та сама, що від нього до неї. Ранило дівочу гордість, що він витримав тоді, коли вона скоряється. Та й тут на допомогу прийшла «Царівна»: «Покора тільки у любові має сенс», а тут ішлося не тільки про її особисту любов, але й про ту другу, всеохоплюючу!

Довго писала той короткий, з кожним обдуманим словом лист. Побігла, вкинула у поштову скриньку і, не повернувшись ще додому, вже внутрішньо чекала на відповідь.

Вночі в ліжку обчислила, що лист до Чернівців повинен іти не довше як три дні. Три туди, три назад — це разом шість. Це тиждень для заокруглення. Чотири, аж чотири дні дає Дарка Данкові для того, щоб прочитати, подумати й відповісти на її лист. Отже, найпізніше — через десять днів від нього повинна прийти відповідь!

Це остаточний термін. Але якщо Данко захоче відписати їй того самого дня, а таке може бути, то вона отримає лист сьомого, ба навіть уже шостого дня.

Ні шостого, ні сьомого дня листа не було. Восьмого дня прийшов лист від Наталки. Лист цей справив тяжке враження на Дарку. Наталка шифром повідомила Дарку, що Орест дістав десять років тюремного ув'язнення. «Мій друг поїхав на відпочинок на десять днів». Його перевозять у горезвісну тюрму в Йонештах. І хоч там немає гімназії, а лише якісь підготовчі курси до екзаменів на атестат учительської семінарії, Наталка теж поїде туди. Тим паче що місцевість, як не дивно, відзначається добрим кліматом.

Наталчин лист дихав спокоєм. Вона, як здогадувалася Дарка, була вже заздалегідь підготовлена до вироку. Повідомляючи про цей болісний факт, вона могла паралельно писати й про зовсім незначні, але в якійсь мірі цікаві для Дарки, що перебувала на чужині, речі. Наприклад: Івонко Рахміструк вступив на медичний факультет у Бухаресті і, якщо вірити слухам, заручився перед тим з Лідкою Дуткою.

Так, це новина! Гиньо Іванчук добився того, що його прийняли до студентської корпорації «Запорожці» за законом винятку, бо він не студент. Тепер він ходить у форменій шапці, з барвистою стрічкою через груди й проявляє свою діяльність у тому, що вже двічі брав участь в єврейських погромах. Це були поки що всі новини з Чернівців. Ага, ще одна! Міці Коляска вийшла заміж. Наталка випадково зустрілася з нею. Міці просила передати всім товаришкам, що вона обов'язково дотримає свого слова відносно обіцяного потрійного морозива. Доведеться тільки підождати до літа. Привіт від брата.

«Привіт і спасибі твоєму братові», — подумала Дарка, але на лист відповіла не скоро.

Настав дев'ятий ранок, а відповіді від Данка ще не було.

Штефанештівський листоноша, обідраний підліток у пишній баранячій шапці (єдина цінна річ на ньому), запізнювався з доставкою листів більше ніж на півдоби.

Пошта з Чернівців (про все Дарка розвідала, все тепер уже знала!) приходила опівдні. Щоб не переривати робочого дня, Думітраке являвся на поштамт пізно ввечері, забирав пошту до себе до хати, а на другий день, щоб не скорочувати робочий день, вдосвіта розносив її адресатам.

Дарка завжди отримувала пошту вранці, перед тим як ішла в школу. Цими днями Дарка і снідала, і одягалася, і зачісувалася біля вікна. Дещо заспокоювалася лише тоді, коли гостроверха шапка Думітраке пропливала мимо хвіртки їх садиби.

Минув десятий день, а відповіді не було. Напруження Дарки дійшло до тієї межі, де вже повинен наступити або вибух, або цілковита апатія. Свідомість, що лист від Данка прийшов би опівдні й, замість того щоб відразу потрапити до її рук, має лежати ще цілу ніч у торбі Думітраке, була для Дарки просто нестерпною.

Дарка вирішила не чекати, а діяти. Невиразно буркнувши Зої, що їй, мовляв, треба до Ілони в шкільних справах, Дарка подалася під будинок пошти, щоб там перехопити Думітраке. Хотіла домовитися з ним (натякнувши йому про нагороду), щоб приносив усі листи, адресовані на її ім'я, зразу ж після одержання кореспонденції. Та чи прийшла вона надто рано, чи спізнилася, одним словом, того дня їй не пощастило побачити Думітраке. Дарка, може, з годину крутилася біля поштового будинку і, розчарована, засмучена, повернулася додому.

По дорозі не лише прийшла до деякої рівноваги, але й почала збоку дивитися на свою мандрівку на поштамт так, як подивилися б на неї мама чи бабуся.

Права бабуся, що називає її нестриманою, запальною істотою. Якими очима подивився б на неї той самий сопливий Думітраке, коли б вона просила його принести їй вночі лист, на який вона чекає… А що, якби той лист взагалі не прийшов? Тоді мусила б заради пристойності вдати, що перший-ліпший лист, що прийде на її ім'я, це, власне, той важливий? А потім — де гарантія, що хлопчисько не поділився б своїми міркуваннями з цього приводу з Зоїними сусідами?

І Дарка вже була майже задоволена, що їй не довелося зустріти Думітраке.

Отак, знайшовши бодай зернятко задоволення у своїй загальній невдачі, вона, сяк-так утихомирена, повернулася до хати.

Зоя зустріла її з зосередженим, виразно чимсь стурбованим лицем. Тривога била з її розгублених, звичайно таких спокійних очей.

— Що сталося?

— Це я тебе хочу спитати, — Зоя тримала руки за спиною, очевидно ховаючи щось від Дарки. — Даріко, хто дав тобі «ерку»? Від кого ти дістала її, оце я хочу знати?..

Дарка не те що не розуміла, але й здогадатися не могла, чого від неї хочуть. Не знала, що означає оте дивне слово «ерка».

Дарка зморщила губи: не розуміла. Тоді Зоя простягла їй брошуру Р. К., яку Дарка перед своїм відходом з хати забула на столі.

— А… Ти це називаєш «еркою»! Це не має значення, хто мені її дав. Моя необережність, що я залишила її на столі… а ти поспішила поцікавитися…

— Еге ж, я показала себе настільки некультурною, що тицьнула носа не в свої справи. Досить вже я попеклася на своєму братикові… досить! Ти мені скажи, хто тобі дав її?

— Зоє, — спробувала Дарка по-хорошому, — ти повинна мене зрозуміти. Я не можу тобі сказати, хто мені це дав, бо та людина могла б мати неприємності, розумієш?

— А, — ще дужче розізлилася Зоя, — ти волієш, щоб я мала неприємності. Зараз… тут же говори мені, хто тобі дав цю заразу, а то…

Дарка зміряла її презирливим поглядом:

— А то підеш до сигуранци і донесеш, що твоя квартирантка читає заборонені книжки? Це ти хотіла сказати? Можеш іти… Людина, що дала мені цю книжку, не живе у наших Штефанештах. Брошуру я привезла з собою з Чернівців… І ще раз тобі кажу: я не назву тобі прізвища людини, яка дала мені книжку… Роби зі мною, що хочеш, — мені байдуже…

В міру того як Дарка говорила, лице Зої лагіднішало, лагіднішало і нарешті зробилося зовсім світлим. Зоя намагалася ще притримуватися того грубого тону, але це їй вже, мабуть, було непотрібно, бо хоч її слова були ще не зовсім ласкаві, проте її очі світилися радістю. Звідки ця раптова зміна, де причина цього несподіваного радісного збудження в Зої, Дарка не могла збагнути. Віднесла просто за рахунок її мінливої, схильної до крайностей натури.

— Ти не дивуйся, що я так… Але я вже мала досить неприємностей через брата. Трохи що з церковного братства не вигнали через його штучки… Та всякі ті… заборонені книжки…

— Зоє, — сердечно заговорила Дарка, безмірно рада, що непорозуміння між ними закінчилося щасливо. — Зоєчко, коли б ти хотіла уважно прочитати цю книжку… Бачиш, вона зовсім не товста, вступ тобі не треба читати, бо він скучний… Але коли б ти оце… ось тут прочитала — повір мені, ти б іншими очима подивилася на світ! Я певна… що тобі… тобі було б однаковісінько, чи проженуть тебе з того братства, чи не проженуть…

Зоя скоса поглядала на Дарку, автоматичним рухом розгладжуючи зморшки на скатерті.

— Легко купити тебе, Даріко. Хай мене сила божа поб'є, як легко! Прочитала таку тонесеньку, що, може, й сто грамів не заважить, брошурку — й зразу, бач, якої співає… Чи не поспішно, га?

Хвиля ніжності від Зої відпливла. Перед Дарчиними очима стояло не тільки несвідоме, але й заскорузле у своїй обмеженості людське створіння.

— Ти сама не знаєш, що говориш, Зоє… Що значить «поспішно»? Припустім, — Дарка зрозуміла, що з нею треба говорити не поняттями, а образами, — ти думала про когось, що він порядна людина, отак, як ти думаєш про своїх монахів, що вони твої добродії…

— Ну! Ти про монахів поменше, — перервала її Зоя, насупивши брови.

— От ти думала, що твій сусід, наприклад, порядна людина… а тебе хтось повів за руку і показав, як та «порядна людина», скажім, краде у твоїм винограднику виноград. Ти що? Потребувала б певного часу для того, щоб повірити, що твій сусід злодій? Та ти б відразу переконалася в цьому, бо на власні очі побачила б, що сусід твій дійсно краде в тебе виноград. Так і з цією, як ти кажеш, тонесенькою книжечкою… Мені сказали раз, і я повірила… Чи ти гадаєш, що, для того щоб переконати, треба багато разів повторювати одне й те ж? Так розуміти вчать тільки папуг…

— Ей, — заговорила Зоя веселим, вільним від злості та іронії голосом, — а ви вже виросли з віку папуг? Вже й інших, бачу, збираєтесь повчати. Ну і слава богу. А то я не знала, з якого мені боку підійти до тебе… — і вона, не даючи опам'ятатися оторопілій Дарці, схопила її своїми малими цупкими руками, замкнувши в обіймах, наче в кліщах.

І от вийшла наверх спільна таємниця, яка, після того як її розкрили, виглядала, ніби гра в піжмурки. Ще б пак! Дарка збиралася зробити свідомою Зою — професійного підпільного працівника з кількалітнім стажем, а Зоя, у свою чергу, не знала, з якого боку підійти до білобрисої українянки з інтелігентської родини.

Дівчата і не помітили, як від загального перейшли на інтимне! Дарка перша розповіла подрузі, що у Чернівцях кінчає гімназію один молодий музика на ім'я Данко.

Так от вона, Дарка, поставила собі за мету свого життя…

Зоя без особливого захоплення вислуховує Дарчині плани про Данкове майбутнє.

— Даріко, Даріко! Молода ти ще дуже й тому багато ще дечого не знаєш. Не знаєш, між іншим, і того, що середовище засмоктує людину, як трясовина. Якщо твій Данко поживе п'ять років у домі комерційного радника, то… Але не буду крякати над твоїм щастям, не буду, драгуца! Попробуй свої сили. Без боротьби нічого не дається, моя ти сестро ясно-руса!

Зоя тільки натяком згадує про те, що й у неї теж є чи, точніше, був хтось. Був і нема, але ще живий. А це основне. Доки є життя — є й надія.

— Даріко, чи мені причулося, чи справді когут заспівав? Розходьмося спати, а то сонце на сміх застукає нас на цьому дивані!

Дарка пробудилася від страшного сну, начебто хтось з-за спини спихає її в глибокий яр, якому й дна не видно. Це Зоя, не можучи дати ради з Дарчиним кам'яним сном, просто стягала Дарку з постелі!

— Вставай, сплюхо, а то спізнишся до школи!

Жвавість Зої зразу здалася Дарці якоюсь підозрілою.

— Ні, не встану, ти скажи мені насамперед, чого оце ти така рада? Га?

— Що, справді можна пізнати по мені? От тобі й маєш! А я хотіла тобі несподіванку влаштувати. Ну, раз вже впізнала, то одержуй!

І вона не подала, а висипала Дарці на груди два листи. Один Дарка відразу пізнала. Це — від мами. Другий — від Данка.

Дарка схопила листи і, як щука із здобиччю, пірнула з ними під ковдру. Радість була така велика, що вона просто посоромилася показати Зої своє дурне від щастя лице. Витерла під ковдрою нерозумні сльозинки і лише тоді виткнула голову.

Аж два відразу! Від мами і від Данка! Від Данка і від мами!

Дарка зважила листи в долонях і розкрила першим лист від Данка.

Зоя забрала відро під торф та вийшла з кімнати.

Данко не був мастак у писанні листів дівчатам. Його стиль був простий, без усяких поетичних алегорій і порівнянь. Речення короткі, логічні.

В перших рядках свого листа (так і писав) попросив він пробачення в Дарки, що так пізно відповідає на її милий лист. Між іншим, довгенько довелося йому ждати на вістку від недоброї Дарки. Трохи що не розгнівався на неї! («І на думку йому не спадає, що він міг би першим написати до мене»). Але, до речі, він не винний, що Дарка так пізно одержує відповідь від нього. Це затія його матері. Мусить признатися, що за півріччя йому загрожувала двійка з математики. І от мама вирішила не показувати йому Дарчиного листа раніше, ніж він ліквідує свою двійку. Це для того, щоб він не затуманював собі голови Даркою. Бідна мама не знає, що в нього й без того затуманена голова тією Даркою. Слово честі, не припускав ніколи, що йому доведеться так тужити за нею. Скільки разів іде Домником, стільки й згадує, що вона мала тут жити. Чекатиме на її приїзд до Веренчанки. Зараз зима, але хіба не приємно пройтися білою дорогою поміж двома рядами акацій, запорошених снігом? До побачення, миленька Дарцю. До побачення у нашій Веренчанці!

Дарка, притримуючи долонею лист на грудях, думала: «Невже ж сила середовища Шнайдерів виявиться сильнішою за моє кохання? Хай мені пробачить Зоя, — не вірю.

Хай називає мене наївною, хай скільки хоче похитує собі головою, а я все одно не повірю!»

Зоя саме увійшла до кімнати.

— По очах бачу, що лист від нього…

— Так…

— А мій Траян уже третій рік у тюрмі…

Дарка вдала, що не дійшли до неї сумні слова Зої. На них Дарка не знаходила слів розради.

Мамин лист був відповіддю на Дарчин, в якому Дарка чорними фарбами змалювала мамі картину свого життя у Штефанештах. Нарікала майже в кожному реченні на самотність, на Зоїну важку вдачу, на свою моральну ізольованість.

Написала того листа під враженням сльотавої похмурої днини, а потім вже сама була не рада, що вкинула його у скриньку.

А оце тепер мама давала поради доні своїм рівним, зразковим письмом.

В житті треба звикати до всього, дитино. Хто більше загартовується у життєвих злигоднях, тому пізніше легше живеться. Мама від всього серця співчуває своїй доньці. Знаючи Дарчин характер, мама уявляє собі, як дочці важко переносити самотність, але мама бодай одним рада: її дитина у безпечному місці.

«А в теперішній час, Дарчику, це чи не найважніше».

«Мамо, — говорить їй Дарка через засніжені гори-долини, — мамо, як ти не розумієш що у теперішній час єдине безпечне місце може бути тільки у твоїм серці?!»

Три дні підряд світилося допізна у бабцинім покоїку. Скільки потрібно було часу, щоб Дарка геть все дочиста, чи, як каже бабця, від «а» до «зет», оповіла, як їй живеться в чужому місті, у чужій школі, але не при чужій родині.

Свідоцтво без двійки в даному випадку ніби і не мало значення для батьків. Дарку це навіть трішки вразило:

— А гарне свідоцтво це для вас ніц не значить?

Татко пояснив:

— Як-то не значить? Але бачиш, Дарцю, ти ніколи на двійку не вчилася, а те, що було… то хіба за те, що ти не пильнувала книжки. А коли до тебе перестали придиратись, то, прошу дуже, ти зразу показала, що ти насправді можеш! Я анітрохи не турбувався, що ти там не встигатимеш… Мене гризло, як ти звикнеш на чужині… в чужому гурті… Ось що для нас було найважливіше!

Мені здається, що я повинна була більше говорити про свою тугу за домом і рідними сторонами. Від мене цього просто чекали. Татко з мамцею були гейби злегка розчаровані, що я так безболісно пристосувалася до нових умовин. Я не могла їм сказати, що моя туга за домом розпростиралася і ще на когось поза нашою родиною. Хай вже краще мають мене за черству.

І щойно четвертої днини день почався як день.

На кухонній плиті «дихала» ріденька, спеціально для Славочки, мамалижка. Бабця ремствувала на того, хто звечора залишив цебрик для корови надворі. Тепер доведеться його випарювати, а в кухні знов «заплачуть» стіни і шиби. Тато на краєчку кухонної плити сушив на газеті свою щоденну пайку тютюну. Мама взувала дитину у папучі (зранку на кухні тепліше). Славочка з пустощів корчила пальці, ніжка не влазила в папучу, а мама не могла впросити дитину, щоб та тримала стопу вільно. Мама нервово стискала губи. Славочка реготалася і фицкала то лівою, то правою ніжкою. Дарка мила посуд після сніданку, автоматично занурюючи чашки в одну, а потім в другу миску з водою, і симетрично, догори денцями, укладала їх на блясі, яка колись правила за тацю. В думках була зайнята виключно листом від Данка, в якому він досить скупими словами повідомив, що, напевно, не зможе на різдво приїхати до Веренчанки, бо буде в Бергометі готуватися з хлопцями до матури. Слово «хлопці» в цьому листі не означало лише представників чоловічої половини молодого покоління. В цьому контексті виростало воно до свого роду мафії, яка мала силу наказувати і взагалі розпоряджатися його особою.

З'явилася нова загроза в її відносинах з Данком. Треба сказати, що Дарка вже й раніше вловлювала в його розмовах нотки небезпечного, тоді не зрозумілого для неї захоплення хлопцями так, ніби то була єдина й найвища влада для нього. А воно, мабуть, так і є. Тепер від хлопців залежатиме, чи Данко заскочить на день-два до Веренчанки. Хіба їх турбує те, що Данко вчиться в гімназії у Чернівцях, а вона в регаті, таж різдвяні вакації такі короткі, а до літніх так далеко…

Хтось постукав у двері. Хто б це? Ані сусіди селяни, ані листоноша, якого можна сподіватись о цій порі дня, не стукають. Дарка вийняла руки з води і передбачливо сховала їх за спину. А що, як Данко зробив їй несподіванку? Серце защеміло і відразу підскочило до горла. Даремні страхи! У дверях жердиною до самої футрини стояв Петро Костик. У сильно зношеному пальті (відколи Дарка пам'ятала Костика, відтоді пам'ятала в нього і ту сіру одежину) з різнорідними гудзиками, Костик виглядав, так би мовити, е, досить… ну, досить неелегантно.

Мої батьки зраділи появі гостя (мамця, може й, тому, що відразу передала Славочку під опіку бабці). Зрештою, відома істина, що на селі взимку завжди раді гостям.

— О, що за гості! Що за несподівані гості! Не знати, що то в лісі здохло… Прошу, прошу…

Мама, зашпилюючи наборзі розкуйовджене волосся, відчинила перед Петром двері до кімнати. Татко згорнув у газету свій тютюн і теж подався за ними.

— Тримають його навмисне у вогкому місці, аби набрав вологості і менше кришився, а курити такий неможливо — не тягне. Може, роздягнетеся, пане Костик, в покої, власне, не холодно…

Костик подякував за увагу до своєї особи, але скидати пальто не виявив охоти.

— То, може, бодай знімете шалик з шиї?

Не мав бажання і шалика знімати.

Тато, як звичайно, виявився мало здогадливим в таких питаннях. В нашого гостя, напевно, несвіжа сорочка. Він, либонь, і голови не чесав ще сьогодні. На самій маківці стирчала, наче пушок кульбаби, пір'їнка.

Так, тільки Костик переступив поріг, як Дарку взяло передчуття, що він прийшов з недобрими вістями. З чого це Дарка вгадала? А багато з чого. Хіба бувало коли так, щоб він, побачивши Дарку після тривалої відсутності, не привітав її екзальтованими (правда, не завжди тактовними) вигуками?

Не встигла Дарка помити рук, як Костик сам покликав її:

— Де ти там, панно Дарцю? Ходи-но сюди, почуєш новину!

За Даркою увійшла й бабця з Славочкою за ручку (дивно справді, якими цікавими стають люди на старість): мовляв, вона вже взула дитину, що тепер робити?

Але мама сказала, що треба нагодувати Славочку, і бабця знову вийшла.

Татко попросив Петра не розповідати новини, заки він не скрутить і не запалить цигарки: «Якщо свято, хай уже буде великдень».

— Слухаємо вас, пане Костик! Сідай, Климцю, — примостив маму біля себе, весь час тримаючи руку на її талії.

Мене це не бентежить. Навпаки. Я рада, що між ними збереглися такі відносини.

— Я прийшов, панство… — Костик встав. Кишені пальта теж були витерті до живого. — Я прийшов, панство, просити вас на свій шлюб. Знаю, що пасувало б прийти разом з молодою, але хап го сивий! Прошу вас, пане Попович, — почав за сільським звичаєм від голови родини, — і вас, пані добродійко, і тебе, Дарцю, від себе і моєї мами, та й від молодої, аби-сьте були такі добрі та прийшли до мене на шлюб і весілля, що відбудуться цього місяця о четвертій годині у місцевій церкві у Суховерхові…

Сказав, обтер невизначеного кольору хусточкою чоло і сів.

Якби не те, що Костик назвав місце і день шлюбу, то достеменно всю його балаканину можна було б сприйняти за жарт, тим більш удалий, що в такому серйозному тоні поданий.

Дарка подивилася на маму. Мама — на тата. Тато знизав плечима. Ніхто нічого не розумів.

Дивовижа була й у тому, що до Костика взагалі не пасувало саме слово «одруження». Крім того, що він, як на Дарчин смак, зовнішньо не дуже принадний, в нього й характер, вся братія може це підтвердити, просто неможливий. Він, здається, ввечері не заснув би, якби вдень не зіпсував настрою бодай одній людині. Дарка, та й не лише Дарка, пам'ятає, як позаминулого літа Данкова сестра Ляля протестувала до істерики, коли їй у «Наталці Полтавці» хотіли накинути Костика як Петра. Не допомагали ніякі запевнення Дмитра Улянича як режисера, що Костик не цілуватиме її, а тільки отак, на ніби, інколи притулятиметься лицем до її щічки, і то тільки в крайньому разі.

Ляля затялася і не хотіла навіть на ніби цілуватися з цим кінським писком. Якби сигуранца не відмовила у дозволі на виставу, то хтозна до яких скандалів дійшло б в аматорськім гуртку саме через Костика, який вперся, наче цап, грати тільки першого любовника.

Котра і яка, власне, яка-то дівчина зважилася йти заміж за того шалапута?

Ще півхвилини — і мовчання могло б стати непристойним. Мама не допустила до цього.

— Гратулюємо, пане Костик, гратулюємо! А можна знати, хто ваша наречена?

— А яка різниця, пані добродійко? Казав мій дід: візьмеш паскудну — привикнеш, візьмеш красуню — теж привикнеш. То над чим ламати собі голову? Ви, пане Попович, повинні знати мого майбутнього тестя. Єлінський, економ у суховерхівського пана.

— Колишній економ, — поправив з учительською точністю татко, за що й отримав догану з маминих очей.

— Так-так, колишній, — сквапно погодився Костик, — ви правду кажете, пане Попович. Єлінський служив у суховерхівського пана багато років, але недавно сигуранца зажадала, щоб на тій посаді був хтось з своїх. Розумієте, що це означає? От пан і взяв румуна-колоніста.

— Але ваш майбутній тесть має поле і, відай, не дуже плаче за тією посадою. Тепер такі часи, пане Костику, що найкраще працювати на ріллі, ні від кого не залежати.

Мама у своїй ролі.

— Чекай, Климцю, чекай, може, скоро і мені доведеться бути незалежним і працювати на ріллі, а тоді ти іншої заспіваєш…

Ні, татко таки невиправний. Мама промовчала, зціпивши зуби. Як мусить діяти їй на нерви оцей неприпустимо відвертий у своїй простоті чоловік!

В кімнату входить (може, краще «всувається»?) бабця з Славочкою за ручку, хоч в родині існує закон, який забороняє дитині перебувати в тютюновому димі.

— Я зараз, — заспокоює маму, — зараз забираю дитину. Я тільки хочу сказати, що пан Костик жениться з шляхтянкою. Єлінські — шляхта, не знаю, чи знаєте.

Бабця, предки якої походили з шляхти, що під старість стало великою амбіцією її життя, подивилася визивно на татка. Татка саме в ту хвилину зацікавила молода щепа черешеньки за вікном. Татко не хоче бабці дошкулити. Навпаки, він хоче, щоб бабці здавалося, буцім йому ніяково від того, що сам з простих. Колись, ще за часів Дарчиного дитинства, тато вів гострі, принципові суперечки з бабцею, в яких намагався довести, що теперішня спролетаризована шляхта на Буковині — це здебільшого нащадки ренегатів, які після приєднання в шістнадцятому столітті Буковини до Галичини (де правили тоді польські магнати і шляхта) заради сподіваних привілеїв відцуралися православної віри і попереходили на «римсько-католіцке визнанє». З часом в той спосіб сфабриковані шляхтичі розчинилися в українській діжці цілковито, а єдиною ознакою їх соціальної вищості було хіба те, що Іван звав себе Яном і за всіх обставин, навіть бувши босим, носив камізельку.

З цього приводу ходила в народі така притча:

«Упрів шляхтич, сапаючи картоплю, скинув камізельку, поклав її на межу. Коли це йде дорогою сторонський чоловік, бачить, сапає селянин картоплю, тож і вітається з ним за звичаєм:

— Помайбі, Іване!

— Я тобі не Іван, а Ян!

— А звідки мені знати, що ти шляхтич? — питає подорожній.

А Ян показує сапою на межу, де камізелька:

— Мой, а там що лежить?»

Дарка, згадавши цю сміховинку, спитала Костика:

— То ви тепер теж будете носити і зимою і літом камізельку, так?

Бабця фиркнула на Дарцю:

— Встидалася б ти, Дарцю, та встидалася таке питати. Дурний якийсь вигадав, а ще дурніший повторює… Ходімо, Славуню, звідси…

Бабця образилася. Мама зараз же встала і пішла за своєю мамою. Напевно, буде її там заспокоювати. В нашій родині бабця на такому самому привілейованому становищі, що й Славочка.

— Я не хотів би, пане Попович, щоб ви погано думали про мене, — Костикові стало гаряче, він зірвав шалик. Так я і підозрівала: був у брудній сорочці і без краватки. — Я не думав женитися ні з шляхтянкою, ні з фальчами[73], це я вам кажу чесно, але становище моє безвихідне. Доки, гей, доки можна дурити людей і себе? Я вже п'ятий чи шостий рік фурт[74] на третьому курсі прав, тобто вважаюся таким, а насправді мене давно вже вигнали з університету за несплату чесного[75]. Я тягнувся до інтелігенції, розумієте, пане Попович, а моя мама тягає на плечах колюче акацієве ріща[76], аби зварити мандибурки в мундирах залізному студентові… Колись, за ваших часів, ще міг студент утриматися в Чернівцях приватними корепетиціями[77] а тепер? Тепер у місті таких голодранців, як я, більше, ніж псів… Я міг би піти до пана на лан чи до гуральні брагу мішати, але я не можу, мені не пасує, бо я, рахувати, студент, член студентської напівлегальної, як вам відомо, корпорації з гордою назвою «Січ». Своїм вчинком я принизив би престиж корпорації, і мене витурили б звідти, а це моя єдина перепустка у ліпше товариство. Без корпорантської шапочки і стяжки, хоч їх тепер і заборонено носити, я у моїм становищі — нуль, пане Попович. Якби існував такий математичний вираз, то я був би нуль у квадраті. Колишній студент — це здекласований елемент, якого всі і всюди мають за ніщо. Але я розговорився! — і, щойно похопившись, що він без краватки і не зовсім свіжій сорочці, мерщій окутав шаликом шию.

Мені стало по-людському жаль його. Я сказала собі: запам'ятай, Дарцю, що чиста сорочка для мужчини, крім санітарії, ще і великий моральний фактор.

— А тут якраз під такий настрій чи роздуми з'являється з Суховерхова від Єлінських свашка: так і так, мовляв, старі не мали б нічого проти, щоб віддати за мене свою Артемізію. І то мене так взлостило, так взлостило…

— А що вас так взлостило, пане Костик? Я не бачу в цьому нічого образливого для вас. Як кажуть, коли з моїм невлад, то я з своїм назад…

— Та то мене взлостило, пане Попович, що Єлінські влучили саме в момент моєї психічної депресії і знали, коли до мене свашку вислати. Так то мене вкололо, що я прогнав свашку, і небагато бракувало, щоб ще й ударив її на дорогу.

— Жінку бити?! Це говорить член студентської корпорації?

— Я такий корпорант, як студент, а ви мене не годні зрозуміти, бо ви ніколи навіть у думках не були в моєму становищі. Ви пробачте, що я так…

— Нічого, нічого…

— Тоді й мамі дісталося від мене. Почав горлати на всю хату, що нікому не збираюся запродувати себе в ярмо. Але моя мама, хоч і неписьменна селянка, розумніша за свого сина, залізного студента, бо як випроваджувала свашку до воріт, то сказала їй прийти ще раз. І що ви гадаєте, пане Попович? За третім разом я сказав: «Гай, най буде!» Бо я собі подумав, пане Попович, що як запродувати себе посталакові-окупантові, то вже краще піти у найми до своїх, ніби до жінчиної родини…

— Я не знаю, що вам на це сказати, пане Костик, то справа проблематична, — делікатно відізвався на це мій татусь.

Увійшла мама. З сіяння її очей можна було вгадати, що вона щойно цілувалася і перепрошувалася з бабцею.

Присутність мами, як завжди, підняла в татка дух. Заговорив підбадьорливо:

— Маєте закінчені два роки прав. Можете клопотатися про якусь канцелярську працю. Хоч би у якого адвоката у Чернівцях чи де…

— Адвокатові сигуранца, пане Попович, скаже те, що сказала суховерхівському панові.

— Я вас перепрошую, пане Костик, — втрутилася в розмову мама, — але певний процент нерумунів, так, певний процент може тримати кожний підприємець.

— Та певно! Втім, з двома роками права — це ж половина університету як-не-як — можете дістати в будь-якій державній установі…

Татків солом'яний оптимізм почав, очевидно, діяти на нерви Костикові, бо він не дав таткові закінчити думки:

— Пане Попович, тут, на Буковині, мені роботи не дадуть, а навіть якби мені її давали, то жадали б, щоб я працював водночас ще на одній. Ви розумієте, про що йдеться? Отож-то. А я гадаю, що людське приниження теж повинно мати якусь межу. Не знаю тільки, на якого дідька нам в гімназії втовкмачували в голову на прикладах з античної історії й літератури, що честь понад усе…

— А воно таки так, пане Костик…

— А воно вже давно не так, пане Попович. Що ви хочете, коли в наш час хліба ради виправдується всяка підлота, всяке найгірше свинство. Колись за Австрії — ви ті часи пам'ятаєте краще від мене — зрадникові чи донощикові в товаристві руки не подавали, а сьогодні? Сьогодні вистачить такій падлюці пояснити, що він приспустився ганебного вчинку заради кусника хліба, як громадськість вже не має до нього претензій. А подавився б ти таким хлібом! Та в той спосіб можна кожну вуличну дівку, кожного злодія виправдати. Я перепрошую, Дарцю. Закурити можна?

— Прошу, прошу.

— А крім того, сигуранца, аби здорова була, не забуде мені, як я позаторік з палюгою вимагав дозволу на «Наталку Полтавку». Чогось так мені тоді хотілося заграти Петра з Лялею Данилюк… Ще й сьогодні не вмію вам пояснити, чому воно мені так кортіло. Але ж я їм тоді добре наговорив! Запам'ятали вони мене, не бійтеся!

— Ей, коли то було! Вони давно вже забули!

— Забули? — здивувався Костик татковій життєвій необізнаності. — Нє-нє. В тій інституції нічого не забувається. Людина, яку сигуранца вже раз занотувала у своїй чорній книзі, стає безсмертною. Де як де, а тут їй безсмертя гарантоване, пане Попович. Умирати можуть люди, але не списки з їх прізвищами. Що ви собі гадаєте? Де ми живемо?

Звичайно, татко знає, де він живе, а все ж таки становище Костика не таке безвихідне, як йому, знервованому, здається. З своєю освітою він може дістати посаду в будь-якому місті в регаті, бо там все ще (хіба, може, за винятком Бухареста чи якогось іншого великого міста) бракує грамотних людей. В регаті, може, ніхто не вимагатиме від нього подвійної роботи.

— Я згодний з вами, пане Попович, що в регаті я міг би легко дістати працю. Чому б і ні? Я ж там розчинився б в румунському морі, як грудка солі в бочці води. Але бачите, в мене вліз якийсь чорт, і я не хочу заради хліба покидати своєї землі. Чому я це маю робити? Аби звільнити місце ще одному колоністові? Не хочу, і баста! Хочу жити на своїй землі і померти тут, де родився і де поховані мої дід і прапрадід мого діда. Хочу лежати на веренчанському цвинтарі і щоб на хресті з вапняку було викарбуване кирилицею моє прізвище. Може, з тих білих хрестів вичитуватимуть колись історію Буковини і дізнаються, що на цій землі жили колись… українці.

Тато моргає мамі, а мама вдає, що не розуміє, чого від неї хочуть. Сама ж, напевне, думає, що тієї сливовиці залишилося вже не так багато, щоб з будь-якої нагоди виставляти її на стіл. А тато, напевно, у свою чергу, міркує собі, що це нагода далеко не будь-яка. Людина до краю знервована, і ковток-два міцного трунку повернув би їй лагідніший настрій, а це велико важить, жінко!

— Ей, пане Костик, не треба відразу піддаватися чорним думкам. Я вам скажу, що не такий чорт страшний, як його малюють, — пробує мама підняти настрій гостя без сливовиці. — Не проковтнула нас цісарська Австрія, не проковтне і боярська Румунія. Якось воно буде…

Костик забуває, в чиїм він домі, хто тут господиня, й афектовано регоче (а він це вміє!) мамі просто в лице!

— «Якось-то буде», кажете, пані добродійко? Ви геніальні! Пане Попович, чуєте, вашу пані на найближчих виборах треба послом зробити.

— Я не розумію, що ви цим хочете сказати, і взагалі не знаю, що сталося, — сухо відтяв йому татко, явно ображений за маму.

Позиція татка відразу опам'ятала Костика:

— Я перепрошую, я дуже перепрошую, але оте «якось-то буде», тепер найбільш популярний клич наших ура-патріотів. От до чого воно дійшло. І тому я гадаю, що більш гонорово для хліба оженитися без любові, ніж іти на службу до ворога.

— Гм, — дипломатично кашлянув татко, — одруження без почуттів і посада в регаті, — татко тактовно обминає випадки запродання сигуранці, — це настільки різні речі, що про них навіть дискутувати в одній площині не можна. Дібране подружжя, пане Костик, це і є те земне щастя, за яким багато хто женеться, а мало хто знає, як воно має виглядати. І тільки коли людині пішло вже з полудня, вона оцінює, яка це ласка божа обрати собі пару за велінням серця.

«Данку, — щось нявчить у мені, — я теж хотіла б, щоб колись, коли мені поверне з полудня, мій чоловік міг мені сказати те саме і щоб (я замружую очі, а ти затули вуха!)… І щоб… тим моїм чоловіком був ти».

Треба враховувати і той факт, що Костик пристає в прийми до Єлінських. Аби шляхта колись, застерігає татко, не докоряла йому, що взяла його в тому, що на ньому.

Виходить, що Костик не повинен запродуватись ані шляхтичеві Єлінському, ані румунським окупантам, а з чого жити в такому разі залізному студентові? Справді, на які фонди повинна існувати людина, яка не хоче продавати своєї честі — особистої, національної чи класової?

У нашому цивілізованому світі існують навіть товариства охорони тварин. Чи не мало б сенсу створити міжнародний фонд допомоги тим, що не з своєї вини опинилися в скрутному становищі і прагнуть залишитися принциповими?

Я так поринула у роздуми, що до моєї свідомості не відразу дійшли слова Костика:

— Вам так жаль мене, пане Попович? То знаєте що? Віддайте за мене вашу Дарцю.

Ось вам і весь Петро Костик. Будь ласка, познайомтесь! Чи не мала я рації, що цей паскуда не заснув би звечора, якби за дня не зіпсував настрою хоч одній людині? Я знала б, що відповісти такому нахабі, якби була тільки з ним, четверо очей. А так — почуємо, що йому мама скаже.

— Та чого ви засоромлюєте її, пане Костик? З неї ще така відданиця, як з вас митрополит!

— Пані добродійко, — скалить свої кінські зуби той чортяка, — та Дарці вже сьогодні не гріх було б проспацеруватися заміж! Дивіться, як вона вибуяла від вакацій. Ви скажіть краще, що не хочете мене зятем, бо маєте когось іншого на прикметі.

Тато вигладжує вчорашню газету й ретельно складає її навіщось учетверо.

— А що ви на це скажете, пане Попович?

Уявляю, який театр улаштував би тут той Костище, якби не напився сливовиці!

Таткові залишається одно з двох: або обернути всю ситуацію на жарт, або привести Петра до пам'яті так, щоб йому в п'ятах застигло. Мій миролюбний татусь вибирає перше:

— Чекайте, пане Костик, чекайте, не можна сватати дівчини, не спитавши, чи вона хоче йти за вас. Дарцю, підеш за пана Костика?

Це ніби має бути жарт, але чому з нього ніхто не сміється?

З кухонних дверей висувається голова бабці. З виразу її обличчя (у гніві в неї якось особливо всисаються губи) можна догадатися, що вона не настроєна жартувати.

Що за дурна ситуація! Якщо я зараз не втру носа тому безлиці, то в справу втрутиться бабця, а тоді нашому гостеві буде гірше. Мама з татом не озиваються, мовби і собі чекають, що я скажу. Добре, я відповім йому, лише не те, чого ви сподіваєтеся, мої дорогі.

Чую голос моєї совісті: «Встань і скажи їм усім, хай раз назавжди знають». Не можу відразу зважитися. Ще вагаюся. Тоді моя совість наказує мені вдруге: «Будь сміливою! Встань і скажи!»

Дарка встала і сказала запинаючись:

— Є тільки один на світі, що я могла б вийти за нього заміж, а більше ні за кого не гадаю…

Так я сказала. Коли мені судилося зробити подвиг в житті, то я його звершила того дня, хоч день той і почався як день…

Я не можу сказати, як я виглядала, коли це говорила, як «виглядав» мій голос при цьому. Одне змогла спостерегти: враження від мого виступу було колосальне!

Всі застигли у піврусі, немов зачаровані злою силою. Якби хтось з них у ту хвилину ніс ложку зі стравою до рота, то рука застигла б на півдорозі у повітрі. Дарка не чекає, аж фігури довкола неї оживуть знову. Демонстративно, віддалік, обминає Костика, ображена і тріумфуюча водночас, іде до кімнати через кухню, потім через сіни, до єдиного захистку — свого ліжка.

Я твердо постановила не плакати, але сльози однаково текли по лиці. Я пробувала стримувати їх силою волі, але вони не слухались і текли далі. Тоді я махнула на них рукою, і вони перестали.

Чую через стіну, як там загомоніли. Напевно, осуджують мене. Або, навпаки ігнорують мій вибрик і навмисне голосно розводяться про… погоду (про політику, не бійся, не говорили б так голосно!). Трохи гризе мене совість, що я знову вибухнула і розчарувала маму, якій так хочеться, щоб її донька була така, як людські діти.

За якийсь час чути, як тато випроваджує Костика до вхідних дверей. Коли відчиняються кухонні двері, звідтіля долітає дзенькіт ложок. Хтось за мене кінчає мити посуд. Еге ж, зараз помиють посуд, стріпають скатертину над цебриком, прополощуть і повісять над плитою сушити мийочку, а тоді хтось з двох, мама або бабця (я воліла б, щоб мама), прийде сюди, аби дати мені школи за мою негідну поведінку при чужій людині.

Що ж, я готова на екзекуцію. Рипнули кухонні двері, і я з кроків у сінях пізнала мамину ходу.

— Чого ти лежиш, ніби хвора? — голос мами не злий, але й далеко йому до ласки. — Наробила сорому нам і собі, а тепер плачеш?

— А я не плачу.

— То зле, що ти не плачеш. Я думала, що ти вже споважніла. Та тобі, дівчино, за півроку сімнадцять буде, а ти повелася, як, як… аж не знаю, як це назвати… Ти що, на жартах не розумієшся? Таж пан Костик жартував, а ти…

— А я теж пожартувала.

Голос мами відразу шарпнувся вбік:

— Гарні мені жарти, нема що казати! Де ж то пасує, щоб панночка у твоєму віці, при чужій людині, у присутності родичів[78] заявляла на весь голос, що вона тільки за нього вийде заміж і більше ні за кого? Де ти такого набралася? Звідки поначитувалася? Це ж нескромно, Дарцю! Ти ще дитина, і тобі взагалі ще не час думати про такі речі, а не те що прилюдно заявляти. Ти мені так урвала лиця, що я думала — підо мною підлога западеться. Дитино, — голос мами стає матовий і м'якший, — все прийде у свою пору. Поки що думай про книжку. На все інше ще час, Дарцю, повір своїй мамі…

«Ще час». В цю хвилину мені справді хочеться бути гречною, але оце сакраментальне «ще час» переслідує мене, відколи я себе пам'ятаю (звичайно, з різних приводів!).

Хочу вірити тобі, мамо, що мені «ще час» думати про ті справи, але ти скажи це моєму серцю, може, воно тебе послухається, бо мене не хоче.

Мама гладить мене по голові. Дякую, мамцю, але цього разу на мій біль твої випробувані ліки не діють.

По добрій хвилині:

— Дарцю, ти мала на думці Данка Данилюка, так?

Мовчу. Заткала кулаком рота і мовчу.

— Вибий собі його з голови, — радить мені моя добра мама, — то не для тебе. Музиканти — однаково що цигани.

— Добре, я виб'ю собі його з голови, — кажу і уявляю, як беру свою голову і витрушую («вибиваю») з неї моє кохання до Данка Данилюка, ніби пилюку з килима.

Присягаюся, що як матиму колись дитину, то ніколи-преніколи не вимагатиму від неї вибивати собі з голови того, кого вона покохає.

— Кіндерлібе, дитяча любов, — філософствує мама, — як кір, дитино, звичайно минається скоро і без наслідків. Не занепадай лише духом. Ще стане хтось на твоїй дорозі, гідний тебе, і то буде твоя пара. Твоя друга половинка, знаєш, як у тій легенді? А директорів Данко — то вітрогон. Ти так упадаєш за ним, а мені здається, що він щось не дуже — за тобою. Люди кажуть (які люди, що за люди, мамо?!), що йому більше подобається Ориська своїм співом. А де ж би то я таким голову собі забивала, що за іншими зиркає? Треба, Дарцю, і якусь дівочу гордість мати!

Мамо, зараз же замовкни, бо не витримаю і крикну з болю! Про яку дівочу гордість може бути мова, коли в мене кровоточить серце?

Душевна пуповина, що досі зв'язувала мене з мамою, болісно обривається. Маю враження, що на цій грані десь обірвалося і моє, сказав би поет, золоте дитинство.

— Ей, що ви там робите? — гукає через сіни бабця. Її цікавість більше не витримує.

Мама цілує мене в чоло, а я, невдячне створіння, не можу віддати їй поцілунку. Встаємо, напівпримирені, і йдемо до кухні. Тут без змін: тато продовжує підсушувати свій тютюнець на краєчку плити; Славочка мостить ляльку у коробку з-під бісквітів; кіт, якому сьогодні забули дати їсти, задерши хвоста, упоминається[79] то в бабці, то в мами за свою порцію молока.

Ти, Дарцю, збери всі свої бруди, і завтра зробимо прання спеціально твоїх речей, щоб потім не починати тарараму в останню хвилину.

Мама теж хоче підкреслити, що життя в нашому домі анітрішечки не вийшло з берегів.

Завершує цей дивний ранок у нашому домі зауваження бабці:

— А я й не знала, що з Костика такий віцман[80].

Так. Таки так! Дарка мусила погодитися з мамою (татко в цьому питанні зберігає святий нейтралітет), що вона, тобто дочка, а не мама, дійсно не така, як людські діти.

Скільки вона не передумала, скільки насумнівалася з приводу наміру Костика одружитися з малописьменною шляхтянкою, а тим часом громадськість Веренчанки сприйняла цю вістку на диво спокійно. Ніхто не дивувався, а тим паче не вболівав з того приводу, що недокінчений студент жениться без любові з дівчиною, яка може йому гарантувати цілі штани, черевики на зиму і тричі на день стіл.

Се ля ві — таке життя, Дарко Попович!

До речі, людей хвилював не так сам факт одруження, як події довкола весілля, помножені на найрізноманітніші здогади.

Кожна чергова версія починалася словом «кажуть» (лови вітра в полі!). Дарка так і охрестила це невловиме джерело: всевидячий, всезнаючий пан Кажуть.

Отож той Кажуть приніс вістку, мовби батько молодої доручив майбутньому зятеві подбати про дозвіл сигуранци на зібрання зі співами і танцями, тобто на весілля, щоб пізніше не було неприємностей ні для гостей, ні для господарів.

Єлінський звернувся до нього як до нормальної людини, яка знає, серед яких обставин живемо, а в зятенька начеб сам чорт ускочив.

Він (подумаєш, ніби тільки він один!), з діда-прадіда господар цієї землі, мав би принижуватися і просити в окупанта дозволу поспівати чи потанцювати на своєму весіллі? А може (тут він сказав таке, що Дарка, їй-бо, соромиться вголос вимовити), а може, ще треба дозволу від сигуранци, щоб… лягти з шлюбною жінкою спати?

Татко (татко!!!) осудив Костика.

— Не можна бути аж таким егоїстом. Він собі жениться з фальчами і плює на сигуранцу, а ми всі, що перебуваємо на державній службі? Припустімо, я можу не співати і не танцювати, але самого того, що я там буду, вистачить, аби звинуватити мене в підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій. А Костик не хоче цього розуміти…

— А може, ти б прихворів на той час? — відразу знайшла мама практичний вихід із становища.

— Ні, Климцю, не намовляй мене на шельмівство, бо нічого з того не буде. І ти ще не забувай, що зі мною на весіллі має бути Дарця. Чи їй звелиш прихворіти? Може, має її на ту пору зуб заболіти і… хто, хто повірить, що нашій доні може боліти зуб?

Ні, мої дорогі, я не прихворію, а просто-таки без попередження умру, якщо не поїду до Суховерхова на весілля. Адже пан Кажуть уже доніс мені, що Данко напевно там буде, бо треба буде молодим заспівати у церкві «Многая літа», а який хор може обійтися без диригента?

Поскільки я, як стверджено, не така, як людські діти, то будьте обережні зі мною, а то я можу і без вашого дозволу чкурнути на те весілля.

Увечері, коли родина сиділа за насонним молоком (ніщо так не впливає на здоровий сон людини, як склянка літеплого молока з ложечкою меду на ніч, — це з рецептури моєї бабці), тато, видно, за день переосмисливши сказане вранці, підійшов тепер до справи з іншого боку:

— Треба буде щось подумати, жінко. Я поки що не знаю, що і як, але одне знаю, що на весіллі у Костика не бути не можу. Це теж, жінко, коли хочеш знати, якась порядність.

— З чийого боку? — мама не була у захопленні від зміни таткової орієнтації.

— З нашого, жінко, з нашого. Костик в цім однім має рацію. Не можна показувати їм, що ми їх аж так боїмося, бо вони самі будуть сміятися з нас. З сигуранцою так, як з собакою: тікаєш, то він за тобою женеться, а обернешся раптом сміливо проти нього, то і він позадкує. Я не думаю, щоб наш панотець дозволив їхати на весілля зятеві й Орисі, якби сигуранца не дала дозволу. Якась домовленість мусить бути.

— Ти хочеш сказати, що отець Підгірський в добрих стосунках з сигуранцою?

— Ет, лишім цю пусту бесіду! Нічого я не хочу сказати… ні, хочу сказати, щоб ти вийняла з шафи мій чорний анцуг[81] і подивилася, чи всі гудзики в порядку. Слухай, жінко, коли я останній раз надягав на себе чорне вбрання?

— Не так давко, татку, на весіллі Лялі Данилюк.

— А, правда.

Ще не з'ясувалася справа з дозволом на весілля, як Кажуть доніс про новий вибрик зятя, чи то пак — майбутнього зятя Єлінських.

Десь Єлінський мав натякнути Костикові, але отак дуже обережно, дуже чемно (знаючи вже трошки його характер): мовляв, він просив би, з огляду на людські злі язики, щоб родина молодого з'явилася на весілля трохи, отак, про людське око, злегка по-панськи одягнена.

Костик, не поцікавившись докладно, чим викликана потреба такого маскараду, відразу накрив тестя мокрим рядном: що-що? Його родина мала б з себе гаманів[82] робити? А пан тесть не знав, з якої ложі походить його майбутній зять? То вже й останньої національної ознаки треба цуратися?

Якої ознаки, що за ознака — не дуже-то й розумів Єлінський свого натуристого зятя. Про ніякі ознаки йому, боже борони, не йдеться! Він хотів, ну, просто хотів, аби злі язики пізніше мололи бозна-що, ну, точніше, з огляду на деяке ліпше товариство, що буде на весіллі, щоб… як то сказати? щоб… одне слово, зять повинен зрозуміти його…

Костик одне розуміє: хто не визнає його народу, то може не визнавати і його, Петра Костика, а від вівтаря відступити ще не пізно.

Кажуть запевняє, що така погроза зробила своє. Тесть відразу присмирнів, а Костик, скориставшись з тимчасової перемоги, пішов далі в атаку. Якщо так справи стоять, то він тепер підмовить своїх з'явитися у найстародавніших, з самого дна скрині, з самого споду жердки[83] прадідівських народних одягах. Чоловіки хай прийдуть у білих вовняних гачах, в сердаках та кожухах з дармовисами, а жінки — у червоних, з вивернутими халявами чоботях і у фезах під рушниками.

Костик хоче обумовити наперед, аби пізніше не було скандалу на весіллі, щоб, не дай бог, не було окремих столів для панства, а окремих для мужицтва і щоб біля одних тарілок не лежали срібні виделки та ножі, а біля інших — дерев'яні та залізні ложки. Для нього всі весільні гості — рівні!

— Тут уже Костик не має рації, — сказала мама, що не тримала ні одної, ні другої сторони, — він повинен розуміти, що селяни краще почуватимуть себе у своєму гурті, ніж мішма з панами. А щодо тих ножів і виделок, то просто сміх. Нащо би то я мучила селян і змушувала їх орудувати ножем і виделкою? Хай би вже їв так, як дома звик, — ложкою. Той Костик таки неможливий. Не заздрю його жінці. — При цьому мама чогось подивилася на мене.

Цікаво — коли весілля Данкової сестри можна було прирівняти до вистави у справжньому театрі, де від глядача приховуються всі підготовчі роботи, то весілля у Суховерхові, якщо триматися цього порівняння, нагадувало аматорську виставу (непричком у нас, у Веренчанці), де в усіх готуваннях — від костюмів до лаштунків — бере участь півсела.

До речі, про костюми. За три дні до весілля виявилося, що у Празького (перший дружба!) немає чорного вбрання.

— Як-то? — дивувався дехто. — Взагалі не має парадного вбрання?

Має, і то в досить доброму стані, але темно-синє.

— Темно-синє на таке весілля не годиться! — прийшли до одностайного висновку всі суспільні кола Веренчанки. — Треба чорного.

А звідки його взяти? Найпростіше було б сісти у поїзд, поїхати до Чернівців і купити нове, але на це не дозволяє, як висловився веренчанський дяк Пантелеймон, каса Празьких. Залишався один-єдиний вихід — позичити в когось чорне вбрання. Так, але в кого? Хлопці (ненавиджу це слово і проклинаю його!), які, мабуть, щойно з цього приводу придивилися уважніше до Василя, виявили, що в нього фігура нетипова. Він низький, зате ненормально широкий у плечах. Довгорукий, але коротконогий. Стала собі тепер братія ламати голову, де б то знайти двійника Празькому і щодо фігури, і… такого, до якого можна б підійти з цим як-не-як неповсякденним проханням. Шукали відповідного кандидата, шукали і таки знайшли. Брат молодого пригадав веренчанським людям, що батько аптекарки не завжди був маленьким, засушеним чоловічком. Кільканадцять років тому то був кремезний, правда, низького росту мужчина, що загальним силуетом (Улянич почав залюбки вживати інтелігентних словечок) досить нагадував нашого дружбу.

Позичати взагалі не належить до приємних речей, а тим паче одяг, який людина береже, можливо, вже тільки на смерть, але Празький і його друзі не мали іншого виходу. Напевно, ніхто з нас не сподівався, що все піде аж так гладко. Старий добродій, як тільки дізнався, в чому річ, охоче, з місця погодився позичити вбрання. Попросив тільки, щоб Празький при ньому приміряв. Коли Празький вволив його волю (ще б пак, за таку послугу!), то старий був просто щасливий від того, що його вбрання ще на щось придалося.

— Добре, добре, дуже добре! — жебонів, то пригладжуючи, то обсмикуючи анцуг на Празькому, — Ви візьміть в руки, прошу вас, що то за матерія! Таке вбрання!.. Тепер таких не подибаєш навіть у самому Бухаресті. Я вже думав, — втер око, — що в ньому покладуть мене тільки у труну, а воно, диви, ще потанцює собі на весіллі. Добре, добре, дуже добре…

На весілля у Данилюків мама була переробила мені сукню з бабиної бальної. Та, по-перше, тоді було літо, по-друге, я була на півтора року молодша, тобто могла ще з'являтися на людях у переробленій сукні. А тепер не хочу. Я надягну свою шерстяну, ясно-сірого кольору, з широкими, по-грецьки розпоротими рукавами, підбитими голубим атласом. Зрештою, іншого парадного вбрання на зимовий сезон в мене й немає.

Орися покрутила носом, почувши мій проект. (Характерно, що чим вона стає дорослішою, тим більше загострюється в неї носик. Дехто з хлопців тієї думки, що це додає їй пікантності. А я думаю — навпаки).

— Для молодої панночки така сукня на весілля не годиться. Чи ти, може, хочеш підладитися під них? (Мала на думці шляхту?)

Орися ані в гадці не має пристосовуватися до шляхтянок. Повинна ж бути між нею і тією публікою якась різниця чи ні? Чи Дарка думає, що вона, Орися, з якоїсь гуманності чи делікатності буде знижуватися до їх рівня? Навпаки! Так, навпаки! Орися, наприклад, одягне на весілля сріблясту мереживну сукенку на яскраво-червоному чохлі, до того зачіска а-ля Пола Негрі плюс срібні туфельки, плюс вечірня срібна торбинка.

— Це добре на великосвітський бал, але не на скромне весілля на селі, — насмілилася я заперечити Орисі в галузі бонтону.

— Я знаю, можеш мене не повчати, але я навмисне. Я одягаюся не для них. Казав мені швагер, що на весіллі, дуже можливо, буде хтось з чернівецьких академіків[84]. Компрене ву, розумієте, мадемуазель? А твій Данилюк має чорний одяг чи, може, теж треба буде позичати? Правда, на його фігуру було б легше дібрати.

Ориська хотіла вколоти мене, а тим часом її шпилька справила мені тільки радість («твій Данилюк»!).

— А чого ти носиш такі тугі станики?[85] — вже не мала до чого причепитись. — Це тепер не модно. У великому світі прийнято, щоб жіночі груди, капку підняті, окреслювалися під сукнею природно… зовсім вільно. А ти виглядаєш, як випхана дошка для прасування.

Коли Ориська пішла від нас, я під тим приводом, що з нагоди весілля хочу обмитися від «а» до «зет», як каже моя бабця, замкнулася в кімнаті і зробила щось перший раз у житті: подивилася на свої груди в дзеркалі. Ніколи досі не звертала спеціально уваги на цю деталь мого тіла, а тепер, під впливом розмови з Орисею, хотіла де в чому переконатися. Я навмисне взяла їх у долоні. Були легкі і пружні. Орися має рацію, мої груди настільки від природи підняті, що їм не треба ніякого галтера.

Не знаю чому, але свідомість цього дала мені не знану досі радість.

Обережно натякнула я про мою розмову з Орисею, тобто про нову моду, мамі.

— Мамця знає, що тепер не модні станики (в нашому домі вважається непристойним слово «бюстгальтер»).

— Так? Що ти кажеш? А то відколи? Чи не привезла цієї моди Ориська з Гіц, — відразу здогадалася моя мама.

Маму не цікавить моя думка в цій справі. Вона каже безапеляційно:

— Молодій панночці ходити без станика — це, це… — шукає відповідного слова пальцем по чолі, — це… нескромно і не дуже безпечно. Розумієш?

Розумію. Не треба хіба казати, що станик, який мама подала мені разом з рештою білизни, я не одягла, а сховала в найпевніший сховок дівчат у цілому світі — під матрац ліжка.

Коли до весілля лишилися вже не дні, а години, а з Суховерхова до Веренчанки долітав (звичайно, символічно!) запах димлених домашніх ковбас та різних мазурок, перекладанців, бабок (яких по містах виперли новомодні торти!), молодий знову відчубучив штуку.

Добре моя мама каже: бідна з ним буде його жінка!

Коли остаточно обмірковували список гостей, запрошених на весілля, Єлінський запропонував втягнути туди і свого наступника, теперішнього економа суховерхівського пана, Траяна Лупула. Костик гостро запротестував: «Е, ні, пане тестю, доки йшов на поступки, то йшов, а тут уже — гов, пр-р, годі!» Що він, Петро Костик, має спільного з тим голаном?[86] То тесть таки заповзявся погірчити йому день шлюбу? А може, цей шлюб йому, Костикові (Дарка думає, що тут Кажуть трохи забрехався), і так не солодкий? Ну нащо, він хотів би знати, нащо на весілля йому колоніста, просто ворога?

Єлінський спочатку м'явся, терся, хрускав пальцями, знизував плечима, робив якісь значні, але не зрозумілі Костику жести руками, багатозначно підморгував до зятя, одне слово, докладав усіх зусиль, щоб його зрозуміли без слів, але все даремно.

Мужицька дитина Костик хотів мати просту відповідь на своє просте запитання: навіщо йому колоніст на весіллі?

Нарешті, переконавшись, що всі його зусилля марні, Єлінський почав навпростець: зять повинен зрозуміти, що вступає не тільки у подружжя з Артемізією, але й у нову родину, яка має свої звички, свої стосунки з людьми, свої погляди на життя. А життя, Петре, це передусім злагода з людьми, серед яких живеш. Як же зять уявляє собі життя серед суховерхівських людей, коли він ладний пересварити свого тестя з усіма? Чому, чому має бути економ на весіллі? Та тому, Петре, що цього вимагає… політика.

Вчувши це слово, Костик гикнув, ніби з великого переляку. Політика? То він від неї (тут Костик вилаявся) втік аж до Суховерхова, а ота його і тут знайшла? Єлінський мусив аж пояснювати своєму холеричному зятеві, що він мав на думці не політичну політику, а господарську.

— Яку?

— Так, яку чуєш. Господарську. А тепер слухай уважно, зятю, і, як то кажуть, мотай собі на вус. Як не може, приміром, швець-ремісник не те що витримати конкуренцію, а й загалом утриматись у сусідстві з фабрикою взуття, так сьогодні не може без підпори двору[87] зв'язати кінці з кінцями середній господар на селі.

— Як? — мав спитати Костик. — То двір підпирає всі середні господарства на селі? Він щось такої політики не чував.

— Всіх двір не підпирає, бо тоді мусив би й сам розвалитися, отже, тому й господарства, що не знаходять опори у дворі, не живуть, а животіють, а нам з тобою, дорогий зятю, і твоїм дітям, а моїм онукам, треба не животіти, а жити.

То якої підпори, хай уже нарешті тесть скаже, потребує, наприклад, господарство Єлінських?

Гаразд. Тесть зараз викладає все чисто перед зятем. Ось для прикладу: дотепер має Єлінський з двора (звичайно, за відповідну оплату) і дорідну пшеницю на насіння, і теличок від расових бугаїв, і лошат від маток з метриками, не говорячи вже про розсаду з теплиць чи щепи з фруктової шкілки. Але це ще не все. Одержує пан, припустімо, вагон штучного добрива, відступить кілька центнерів і Єлінському. Чи експортує двір велику партію свиней за кордон. За одним заходом, як то кажуть, приплюсує туди і Єлінський своїх десять чи дванадцять штук. Відсилає пан полуниці для чернівецьких ресторанів. При п'ятнадцяти чи скількох там кошах притулить і Єлінський один свій. А хто всім тим господарським рухом керує? Пан? Та де там! Економ, зятю, запам'ятай собі на все життя. І тому Єлінським навіть вигідно запросити на весілля Лупула.

— Чекайте, чекайте, не торохтіть так багато, — сказав Костик до свого тестя. — Виходить, що я тікав від політичної неволі та й потрапив у залежність іншу — господарську?

— А ти як думав, сину? На світі нема ніде волі людині… та й у небі будеш залежний від праведнішого, заслуженішого перед богом, ніж ти…

— Як то таке життя має бути, то знаєте, тату, — вперше так звернувся до Єлінського Костик, — тоді знаєте, що я…

Непристойне слово, яке сказав при цьому Костик, пропустимо. Все, що йому виклав тесть, Костик зрозумів, одне тільки все ж таки неясне: чому на його весіллі має бути донощик сигуранци, той підлий Лупул?

— А, Траян Лупул! Між нами кажучи, як людина він не поганий. Тільки простюх страшенний. Може, за перепрошенням, при дамах пальцем длубати в носі, але як людина — нічого собі.

— Та як нічого, коли він співпрацює з сигуранцою?

— І що з того? — розсміявся добродушно Єлінський. — Хай собі працює на здоров'я. Що це кому шкодить, коли всі про це знають і кожний на свій лад остерігається його.

— А я не хочу сидіти за одним столом зі сигуранщиком!

Тоді тато Єлінський виклав свій останній аргумент: хочеш чи не хочеш, а Траян Лупул на весіллі мусить бути! Треба знати, що саму присутність Лупула серед гостей сигуранца буде розцінювати як живий дозвіл на сходини з забавами і танцями.

Цим останнім аргументом тесть переконав, а заразом і вбив морально Костика. Той погодився на такого гостя з одним застереженням:

— Але я особисто не буду його просити. І не хочу, щоб і Артемізія…

— А цього й не треба! Він і непрошений прийде. Мені йшлося тільки про те, щоб ти не зчинив бучі на весіллі. А прийти, то він прийде і сам. Він — негордий.

Аж ось настав день і година, коли треба було їхати на весілля до Суховерхова. Татко, я, Орися і Улянич мали їхати одними саньми. Проте коли на дзенькіт дзвіночків на шорах Дарка з татком вийшли з хати, на санях сиділа сама, загорнута вище носа, Ориська. А де ж Улянич?

Швагер, пояснила Орися, щоб нам було вигідніше, по дорозі пересів на одні з саней, що повезли до Суховерхова родину молодого.

Як уже всі вмостилися у санях (татко і фірман сиділи лицем до коней, а Дарка з Орисею — плечима, спираючися на чоловічі плечі, що мали їх захищати не тільки від вітру, але й від снігу з-під кінських копит), Ориська заговорила півголосом, щоб не чув фірман попереду:

— Ти думаєш, що Дмитро дійсно пересів тільки тому, щоб нам було вигідніше?

— Думаю, що так. А що?

— Він пересів у тамті сани тому, що йому приємніше, ти чуєш, приємніше їхати з своєю мужичією, ніж з нами. Кажу тобі, що головно тому. Як його не муштрує Софійка, вовка однаково у ліс тягне. Масти Федя медом, а Федь Федем. Софійка аж тепер бачить, яку дурницю зробила, але що ж? Вже запізно. Та бодай я матиму науку. Ніколи, — вимовила з не зрозумілим для Дарки вогнем, — ніколи не вийду заміж за мужицького сина!

Дарка, навпаки, вважала, що перебування в регаті, власне, не в регаті як такому, а у відносно великому місті, якими з опису Орисі мали бути Гіци, контакт (хоч би в гімназії, де викладав математику) з інтелігентними людьми змінив Улянича на краще, коли йшлося про товариську огладу[88].

На другий день різдва Поповичі були запрошені до Підгірських. Дарка, аби якось розвіяти свою тугу за Данком, якого сподівалася там зустріти, а який взагалі ще не приїхав до Веренчанки, стежила весь вечір за поведінкою зятя господарів. Була бездоганна. Невимушеність, з якою вітав ще в передпокої запрошених гостей, допомагаючи дамам позбуватися верхнього одягу, галантність, з якою цілував старшим дамам руку, легкість, з якою вводив мужчин у курильну кімнату, де вже чекав на них зелений столик, елегантна дискреція, з якою запихав манжети сорочки в рукав, вправність з якою наливав вино, стиль його анекдотів, зосереджена увага, з якою вмів слухати нудного сусіда, добір слів у його мові — все це свідчило про те, що Дмитро Улянич з селянського хлопця став інтелігентом. Правда, в одному Орися має стопроцентну рацію: Улянич не зміг і, мабуть, ніколи не зможе духовно порвати з своєю мужицькою стихією. Та коли в Костика потяг до своїх має романтичний, може, навіть трохи хворобливий характер, то в Улянича ця прив'язаність до свого мала глибоке і трагічне коріння.

Чому глибоке і трагічне?

Не знаю. Так мені здається, а мені ще сімнадцяти немає.

І сніг з-під кінських копит (не дуже допомагала загата з двох чоловічих спин), і дзенькіт дзвіночків на шорах, і безконечне засніжене поле — як усе це інакше сприймалося б, по-іншому звучало б, якби ти, любий, був поруч!

Коли сани в'їхали на обійстя молодої, виявилося, що всі вже чекають на запізнілих гостей, щоб іти до шлюбу. Дарчині очі й серце відразу заспокоїлися, коли серед гурту молодих чоловіків побачила Данка. Вірити не хотіла: він виріс за той час, що вони не бачились! Витягнувся і, мабуть, тому ще більш зсутулився. Скидалося на те, що й він шукав Дарки. Зустрівшись з нею очима, він привітав її чемно, але чужо. Дарка зрозуміла, чому це так. Мафія стежила за кожним його жестом. Коли їх очі зустрілися вдруге, він повів бровою в бік хлопців — мовляв, я підійшов би до тебе, але тепер не можу.

«Але за столом будеш біля мене?..» — спитала його у свою чергу Дарка.

«А як же інакше?»

«А ті, — тепер Дарка повела бровою в бік мафії, — дозволять тобі?»

«Не май мене вже за такого безвольного раба!» — так само без слів, однією недоброю складкою поміж бровами відповів Данко.

Церковця була недалеко від обійстя молодої, тож весільний похід на чолі з молодими рушив пішки. Дарці сподобалося, що родина молодого з'явилася ні по-стародавньому, ні по-модному одягнена, а так, як тепер водилося на селі.

Дарка побоювалася, що молодий біля самого вівтаря знов утне якусь штуку, але, слава богу, все добре закінчилося. Пізніше на весіллі говорили, що його мама, стара Костикова, стояла за спиною сина і буквально притримувала його за полу сюртука, щоб в останню хвилину не втік від шлюбу.

Костик не надто охоче, але й не надто мляво заявив при вівтарі, що має добру невимушену волю взяти за жінку оцю біля нього невісту, панотець прочитав відповідне місце з євангелія, поблагословив обручки, молоді наділи їх собі на пальці і стали вже чоловіком і жінкою. Все так просто, що аж лячно.

Повернення від шлюбу загаялося трохи через складання гратуляцій молодій парі. Дарка змогла погратулювати Костикові щойно в хаті. Коли Дарка підійшла до молодого, він, нахилившися, буцімто подякувати за добрі побажання, спитав густим шепотом:

— Ти чого не хотіла за мене піти? Я був би тебе, дурненька, на руках носив…

Я мусила мати дуже розгублений вираз обличчя, бо Данко підійшов до мене і спитав:

— Що з тобою? Що він тобі сказав?

На моє щастя, біля столів зчинилася така метушня (гості намагалися займати місця цілими групами), що я могла й не чути Данкового питання, а тим самим і не відповідати на нього.

— Сядемо ось тут, — вказала Дарка на перші скраю вільні місця з остраху, щоб хтось не перетягнув Данка у свою компанію і не розлучив його з нею.

— А чого тут? Не поспішаймо. Ми теж сядемо з своїми. Може, ще заспівати доведеться. А де Орися?

Не знаю. Не знаю. Не знаю. Боже мій, а що, як мама мала рацію, що він воліє ту музикальну гусочку, а не мене?

Орися якраз окупувала шість місць за іншим столом і подавала нам знаки, щоб ми протискалися до неї. Була в оточенні аж чотирьох, тобто всіх, що були на весіллі, академіків. Одного з них, з гарним прізвищем Соловій, Дарка знала з чернівецького поїзда. Соловій сідав у Кіцмані і завжди чомусь в останній вагон.

Він пам'ятав Дарку теж, бо, коли їх знайомили, обоє одночасно вигукнули:

— А ми вже давно знаємося… з вигляду.

Ориська (зрештою, як вона й запланувала!) відразу опинилася в центрі уваги. Її срібній сукні таки судилося відіграти свою велику роль.

Дарка подивилася на молодих. Сиділи на почесному, встеленому килимами місці, як два випадкові пасажири на одній лаві у вагоні.

Ляля Данилюків теж не з любові вийшла за свого Альфреда, але та бодай вміла хоч під час весільного банкету вдавати закохану в свого новоспеченого мужа, чим хоч трохи замаскувала свою ганьбу. (Вважаю, що виходити заміж без любові — це ганьба, та ще й ганебна!)

Молода пані Костикова не опанувала цього мистецтва і не знати, чи хотіла б ним скористатися, якби навіть їй були відомі його секрети. Всю її увагу привернули свашки, що розносили на полумисках страви по столах: чи подають в тому порядку, як було намічено, і чи починають з тих столів, що їм було велено?

Молодий теж, наче гусак, витягав і так довгу шию, щоб ще раз пересвідчитися, чи свашки не обминають з ліпшими стравами мужицького стола.

Добре пророкувала моя мама: селяни таки сіли однією масою.

— А де пан Улянич? — спитала я Орисю, щоб знати, чи тримати мені вільне місце для нього.

— Де? — Ориська аж зарожевілася спересердя. — Оглянься поза себе, то побачиш, де мій швагер. Сів собі серед мужиків…

— То, може, молодий просив його про це?

— Просив? Його до такого треба аж просити? Не будь смішна…

Хто зайняв уже місце за столом, хто ще вовтузився, але тости вже почалися, бо молодий хотів випити.

Місця було мало, людей багато, лави стояли майже впритул до столів, тож справжньою мукою було вставати під час кожного тосту, а вислуховувати побажання молодій парі сидячи, видно, в цьому середовищі не було прийнято.

— Я їхав сюди і весь час думав, чи застану тебе тут.

Під скатертиною його рука намацує мою, тягне її на своє коліно і владно вкладається на неї.

— А мало бракувало, щоб мене не було на весіллі…

— Е, ні! Я мусив тебе бачити. Знаєш, що я б зробив, якби тебе тут не застав?

— Що?

— Я б зараз по весіллі пішов до твоїх старих і з порога стеремкотів на них: ах, теремтете, де ви поділи мою Дарцю?

— І ти направду так зробив би? І так спитав би? — Хочу ще раз почути з його уст слова «мою Дарцю» і щиро жалкую, що не зможе цього почути моя мама, — Як би ти їм сказав? Як?

Данко не підозріває підступу. Він радий, що мені сподобався його жарт, і повторює фразу цілком.

Моя рука під скатертиною вдячно втискається в його долоню.

— Вип'ємо, Дарцю?

— Дякую. Я більше не можу. Я ж, власне, не п'ю.

— Всі панночки не п'ють, а пізніше всі трішки п'яненькі. Я дуже люблю, коли панна трішки п'яненька. Вона стає тоді така ласкава, така покірна…

Якби він при цьому не прищулив по-батярському ока, я була б удала, що не зрозуміла його брудного натяку. В цій ситуації повинна я зареагувати (завжди при цьому слові згадується мені чомусь хімія) — хоч би з-за дівочої солідарності.

Відсуваю неторкану чарочку з вином.

— Дитина образилася? — сміється. — Тоді я за кару вип'ю і твоє вино. Тепер я буду справді п'яний, але ти мене не бійся.

Звільняє свою праву руку з-під стола і при всіх відгортає мені жмутик волосся з-над очей:

— А ти знаєш, я бачу тебе дві.

— Дан, ти ще не так багато випив.

— А ти вислухай до кінця. Тебе є завжди дві. Одна та, коли ти зі мною, а друга та, коли ти далеко від мене. Ти не будеш гніватись, коли скажу, що я ліпший до тієї далекої. Оцій, що зі мною, іноді свідомо завдаю болю, знаєш, як то часом в людину чорт вскочить, а тій, далекій, ніколи не зробив би прикрощів. Але ж бо й вона до мене краща, ніж ти. Ти не образилася?

— Ні.

Не маю права ображатися, бо зі мною іноді теж таке діється. А може, таке розщеплення психіки притаманне закоханим взагалі?

Сумно мені. Той далекий Данко не прискалив би так по-батярськи ока, як щойно зробив цей.

Тільки що взялися за виделки (кулінарні запахи, які ще за три дні до весілля долітали з Суховерхова аж до Веренчанки, повністю виправдали себе!), як біля вхідних дверей зчинився галас. Якась пара нестарих, по-міщанськи одягнених, чорноволосих людей на втіху присутнім галасливо добиралася до стола молодих з великими, як уже встигли поінформувати Дарку сусіди, з породи лебедів, живими гусками під пахвами.

Почулися вигуки з різних кінців столів:

— Тримай боки, бо процесія йде!

— Мой, Траяне, куди прешся з худобою, не видиш, що люди сидять?

— Заберіть у чоловіка гуси, бо ще злетять і нароблять баджокурі[89].

Хвиля веселощів зросла, коли молоді, прийнявши з рук гостя подарунок, підняли птахів угору, щоб показати їх і тим з найтемніших кутків, а гуси зрозуміли це як сигнал до волі і загелготали.

Позбувшися клопітного вантажу, Лупул з жінкою пробивалися до того єдиного вільного місця, що його було Дарка тримала для Улянича.

— А може б, скоренько попросити сюди пана Поповича? — відповів хтось, аби таким чином не допустити сигуранщика до товариства.

Та ба! Пан Попович у сусідній кімнатці ще з трьома учителями (правда, двері були відчинені навстіж у зал) лупилися в карти, аж дим ішов. Відірвати татка від карт, особливо коли мами не було поблизу, Дарка знала, не в людській силі. Не було іншого виходу, як погодитися з примхою долі й прийняти сигуранщика у своє товариство.

З усього було видно, що Лупул перебував у досить близьких стосунках з місцевими людьми, і це, либонь, здивувало не одну тільки Дарку.

Сидячи візаві, Дарка могла спокійно придивитися ближче до таємного співробітника сигуранци. Був типовим представником півдня своєї країни: невисокий, опецькуватий, з оливкового кольору шкірою, з раннім нахилом до ожиріння. Його жінка з незвичайно правильними (аж, може, трохи надто) рисами обличчя мала характерне для своєї раси смагляве лице і дорідну, у жирових обручах шию. Не розуміючи як слід української мови, вона добрала способу й на все, з чим до неї хто не звертався б, відповідала сміхом. Сміялася щиро, по-дитячому якось, широко розкриваючи рота.

Лупул тицьнув кожному по черзі свою здоровенну руку, жінку представив тим, що обняв її на людях і висловив надію, що всім нам буде весело, а щоб було ще веселіше, то в нього, — він кумедно приклав долоню до рота, — ще є запасна пляшка цуйки, але він не дурень відразу виставити її на стіл.

Дещо освоївшись з товариством, Лупул поналивав (почавши від себе і своєї жінки) усім сусідам, як тільки далеко могла сягнути його рука. Дальших він заохотив самим це зробити і попросив слова для тосту.

В залі притихло, не відразу, правда. Ті, що не знали про існування Траяна Лупула, допитувались у сусідів, хто він, а дізнавшись, з ким доводиться мати справу, на місці німіли, цікаві, що він скаже.

Лупул широко — долонею — обтер рота (має рацію Єлінський, ото простюх!), хихикнув для відваги і ламаною начетверо українською мовою побажав молодій парі, щоб добре справувалися, тобто щоб до року всі тут присутні зійшлися в цьому домі з нагоди хрестин.

— Мой, Петріка, бери собі приклад з мене. Я такий цікавий був до тієї роботи, що вже через три місяці після весілля мусив справляти хрестини.

— Ах ти, гоцуле, ах ти, голане, ах ти, пройдисвіте! — глушманила його жінка кулаками по плечах, а він удавано йойкав і корчився з болю на втіху публіки.

І чоловік, і жінка, і гості насміялися досхочу.

Виступ Лупула по асоціації нагадав Дарці, як у Лялі на весіллі варнякав п'яний представник сигуранци, а перелякані гості тислися по кутках.

Що не кажіть, а Єлінським (ну, і Костикові теж!) таки поталанило з гостем із сигуранци.

Годі визначити, хто перший подав голос. У всякому разі, пісня не вирвалася з-за стола, за яким сидів ще молодий, але вже досить відомий у музичних колах диригент Богдан Данилюк. Не сталося цього хоч би тому, що навпроти молодого диригента сидів неофіційний представник сигуранци.

Не виключено, а власне, найбільш правдоподібно, що пісню почав сам молодий, а за його прикладом потягли вже інші. Не минуло й кількох хвилин, як молодий (але вже відомий у музичних колах) диригент скочив на табурет, щоб йому було зручніше диригувати масовим хором.

Навіть татко, мій татко, який так розумно у Веренчанці пояснював мамі, що він може не співати і не танцювати, але його першого звинуватять у підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій, не випускаючи карт з рук, тягнув голосно і фальшиво:

Він зміг би пізніше доводити, посилаючися на свідків, що не співав ніяких бунтарських пісень, але де знайти серед працівників сигуранци такого дурника, який би йому повірив? Хіба ті пани не розуміють, що в цьому разі йдеться не про буквальний текст пісні чи динаміку мелодії, а про настрій та ремінісценції, які дана пісня викликає? Хіба для звинувачення в антидержавній позиції не вистачить того єдиного факту, що та згуртована маса дозволила собі співати пісню рідною мовою, на яку формально не було дозволу? Тим паче, що та мова, як доводять учені, є зрутенізована стара румунська мова, якій інтелігенція повинна якнайскоріше допомогти очиститися від будь-яких іноземних впливів і домішок, а не активно підтримувати це антинаукове і антидержавне філологічне явище.

О, воістину велика притягальна сила забороненого овочу!

Співаки ще перебувають у засвітах, коли батько молодої вилазить на табурет, з якого щойно диригував Данко, і просить гречних, дорогих і ще якихось там гостей послухати одну хвилечку, що хоче сказати пан Лупул.

— Буде, буде, вже говорив!

— Ми хочемо співати, а не слухати чиїхось теревенів!

— Люди, дайте спокій, подумайте, з ким маєте справу!

— Та дайте йому вже раз сказати слово…

— Агі, і тут нема спокою від нього!

Лупул, добре вже напідпитку, спираючися на плече дружини, підвівся з-за стола, розкуйовджений, з висмиканою поверх ременя штанів сорочкою, з асиметричними, ніби після припадку, очима, з кислим виразом обличчя, і почав жебоніти тією ж начетверо ламаною румунсько-українською мовою:

— Атенчюня!..[90] Я думав, що ви люди, а ви порц єштешті[91]. Єште, аша параграфул[92], що треба насамперед по-румунськи співати, а ви гоці че ац мі фекут?[93] Вай де мені!.. Що буде тепер моя голова?! Вай де мені… че ац мі фекут, га? Вай де мені, вай де мені!

Він чухав усіма десятьма пальцями голову і, не знаючи, либонь, що йому далі робити з руками і людьми, які не хотіли його послухати, з розпачу налив собі склянку вина і випив його, наче цуйку, одним духом.

Якийсь панок, що його за інших обставин я б прийняла за представника похоронного закладу, зграбно, як півень, вискочив на ту ж табуретку і промовив високим дискантом:

— Прошу панства, прошу заспокоїтися. Закон є закон. Пан Лупул має рацію. Ми повелися, хоч, гм… я вже довгі роки не співаю… І поки ще не пізно, нам треба виправити свою помилку! Проше, пане Лупул, як ваша ласка, — звернувся до економа добірною румунською лайкою, — а ми всі — чи не так, прошу панства? — підтягаємо. Ми любимо українські, о, пардон, я хотів сказати румунські пісні, прошу, починайте, а ми підтягнемо.

— То тягніть, аж лусніть! — кинув хтось весело, для сміху, але не всім було смішно від цього дотепу. Серед тих, хто зберіг серйозне лице, був і мій бідний татусь.

Лупулиха, яка врешті зрозуміла, чого вимагають від її чоловіка, засміялася голосно, по-дитячому, широко відкриваючи рота (якби була не зрозуміла, теж так засміялася б!). Сказала рідною мовою, не перестаючи сміятися:

— Та чого ви хочете від нього? Він п'яний, як свиня. Я буду співати, а ви всі, — зробила заохочувальний жест рукою, ніби збиралася всіх підняти на ноги, — підтягуйте за мною.

Вона встала, обсмикнула на животі сукню, взялася за вуха (був це один з тих механічних рухів, якими жінки автоматично перевіряють стан своєї зачіски), — і сталося друге чудо того вечора. Звичайно, не у масштабі століття, як перше, але, в усякому разі, на веренчанську міру — неабияке.

З тієї бочівочки з кругленькою шийкою полилася така чиста, таким глибоким чуттям забарвлена мелодія, що всі присутні без особливого примусу, зачаровані піснею і її виконанням, підтягли рефрен: «Де че ну вій, де че ну вій?»[94]

Дарку ніби справді на крильцях рендунерілор[95] перенесло у підміські лісисті околиці Штефанештів, куди вона ходила з Зоєю Локуіца по лісові горішки і де співала оці самі «Рендунеле», причому кожний вкладав свій окремий зміст в пісню. Підтягуючи за Зоєю «Рендунеле», я виливала свою тугу за рідною стороною, за домом і, зрозуміло, за ним.

Ні-ні, ця чудова пісня аж ніяк не асоціювалася в моїй свідомості з ворогами і окупантами. Так, мабуть, відчувала не тільки я одна.

Хтось торкнувся мого ліктя. Улянич.

— Але вона має голос! Хто б то сподівався?! Гарна пісня. Чия музика?

— Не знаю. Слова Емінеску.

— Це я знаю.

Татко підійшов до нас. За мною став Данко. Він теж був під враженням голосу жінки Лупула.

— Отак-то й пропадають таланти. Їй треба б кінчати консерваторію, а не виходити заміж за п'яницю. Такий голос, такий від природи поставлений голос. Це щось незвичайне!

Дарка чула, як Улянич, тримаючи татка за руку, не говорив, а нашіптував йому:

— Знаєте, що спало мені на думку, пане Попович? Мені здається, — я відштовхуюся від нашої Буковини, — що надходять такі часи, коли сильніші народи ковтатимуть менші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціальними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, хрестові походи культуртрегерів на своїх слабших сусідів.

— Але якщо так, пане професоре, то нашому народові, навіть на цьому клаптику Буковини, ще довго бути в історії. З багатством нашої народної культури хто нас зможе отак хап — і проковтнути?

— Ви хочете сказати, що наш національний організм настільки здоровий, що якось сам виживе, а історія допоможе йому в цьому? Я все тримаюся оцього клаптика Північної Буковини, де ми живемо з вами, хоч про мене не можна так сказати, що я тут живу. Я не буду називати ніяких там організацій — Ліги націй і так далі, я беру історію, на яку ви так уповаєте. Історія, як і всякі ліги, допомагає передусім сильним народам, які й без їх допомоги можуть обійтися. Так, пане Попович, що можна панові, то зась Іванові.

— Тихо, тихо! — повів очима довкруги татко. — Не місце тут… тихо, пане професоре, тихо… — і, ніби витираючи губи, притулив до них палець на знак мовчання.

Улянич досить роздратовано обернувся до татка:

— А що я таке сказав? То вже саме слово «організація» не можна вимовити? — І продовжив, хоч татко поволеньки, півкрочками віддалявся від нього: — Чого ж це нам і своєї тіні боятися?

— От, от, святі слова! — з рубашним сміхом втрутилася в розмову старша матка, що подавала знак займати свої старі місця (аби не заходитися зі змиванням тарілок) та випити за панну молоду, бо зараз з неї будуть знімати вельон[96].

Їсти, напевно, ніхто не мав охоти, але всі мостилися за столи, бо коли немає охоти їсти, то це ще не означає, що відпало бажання й випити.

Наставав важливий момент весільної церемонії. У Дарки зародилося підозріння, що його штучно трохи прискорили, аби перебити людям охоту до співу. Тим більше — ніхто не міг дати гарантії, що за «Над Прутом в лузі» не піде «Ми гайдамаки, ми всі однакі…». Від підхмеленої стихії можна всього чекати.

Завивання молодої було типовою мішаниною місцевого народного і наносного, запозиченого пізніше, весільного обряду. Молоду посадили на встеленний подушкою стілець посередині кімнати (Ляля не сідала на подушку, а в сусідньому селі молода сідає з подушкою молодому на коліна), а старша матка з дружками зняли з молодої вельон. Єлінський, як повідомив Кажуть, виплакав у зятя, щоб обійшовся без обрядових пісень. Вельон старша матка передала одній з дружок, а молодій на голову наділи старосвітський очіпок, якого тепер уже не носять і столітні бабусі. Старша матка позичила його за плату в когось, хто цим спеціально промишляв. Зрештою, чепчик у цьому разі був видимим знаком шляхетського походження, як і ота славнозвісна камізелька.

Молода щойно тепер, коли спала з серця тривога, що наречений може в останню хвилину відступити від вівтаря, і коли остаточно, на власні очі, переконалася, що на свашок можна в усім — у кухні і за столами — покластися, дозволила собі на деяке нервове відпруження.

Її повна, я сказала б, з гарно викінченим овалом підборіддя пересічна бузя (о, власне!) молодої дівчини, що багато перебуває на свіжому повітрі, не виражала нічого, крім приємної втоми і потаємного бажання, щоб те все вже раз скінчилося.

Мала ясне, біляве, без претензій на попелястий чи мідяний відтінок, густе волосся, рожеву шкіру не лише на лиці, але й на руках, у вирізі плаття, на шиї, можна було думати, що й на литках, і, аби гармонія не була порушена, простий, втятий носик та, звичайно, типові сині очі. Лише одні губи виглядали, ніби в когось позичені, — досить масивні, довгасті і владні. «Аби Костик не був з нею бідний, а не вона з ним», — подумалося Дарці.

Непропорційно великі, надто вже розвинені працею руки, зокрема долоні, свідчили, що молода Костикова не з лінивих. Номер черевиків теж носила більший, ніж їй природа призначила при народженні.

У старосвітському очіпку, з рюшками і бантиками, що спадали по шиї (їй-бо, Дарці сподобалося таке порівняння!), ніби крижані бурульки, Артемізія виглядала, як не з нашого краю.

Коли церемонія перетворення панни у пані добродійку закінчилася, підійшов до неї Петро, по-чоловічому незграбно зняв їй з голови чепчик, вийняв з-під поли піджака заздалегідь приготовану писану шалеву хустку, моргнув своїй мамі, яка, неважко здогадатися, теж була втаємничена в те, що повинно статися, і вдвох зав'язали її Артемізії на голові, як в'яжуть у спеку веренчанські господині.

Гості, що не виявляли особливого зацікавлення завиванням і вже збиралися покидати свої місця, тепер знову заметушилися, намагаючись одне поперед одного стати поблизу молодих.

Костик, перечекавши хвилину, поки всі заспокоїлися, взяв жінку ззаду попід пахви, підняв вгору і вигукнув:

— Подивіться, яка в мене молодая!

Спинившися знову на підлозі, Артемізія обернулася лицем до чоловіка — і тут сталося щось найменш очікуване: Артемізія сп'ялася навшпиньки і закинула своєму шлюбному чоловікові руки за шию, а він з радісним сіянням на обличчі (знову у цю хвилину не «кінськім»!) міцно пригорнув її до грудей. Їх поцілунок тривав трохи довше, ніж годилося з такої нагоди.

Обоє нарешті погодилися з своєю долею, визнавши перед собою одне одного за чоловіка і жінку. Я була, як і багато з присутніх, зворушена цією сценою, хоч і незрозумілими залишилися для мене його слова під час моїх віншувань: чи був нещирим тоді, чи тепер?

Музика грала безупинно, а в малому колі (достеменно завбільшки з дно доброї господарської балії) танцювали — найперше ця честь припала дружкам — одна за одною дівчата у вельоні з голови молодої, яка вже перетворилася на пані добродійку. Побутувало тут те саме, що й у всьому цивілізованому світі, повір'я: котра дівчина скоріше по молодій надіне вельон на голову, та й вийде скоріше заміж. На Лялинім весіллі до танцю попросив мене сам брат молодої, Богдан Данилюк.

А де ж він тепер? Ні, це не жарти, я його не бачу серед хлопців, що чекають на чергу обтанцювати свої симпатії у вельоні і, річ ясна, зробити для себе відповідний висновок з цієї ворожби.

Дарка ще раз розпачливо оглянулася навколо. Данка не було, а тут якраз старша матка простягнула їй вельон.

Не було іншого виходу, як підставити голову під нього, що й зробила з міною, наче з нелюбом мала йти під вінець.

Цікаво, хто попросить мене тепер до танцю?

Попросив її академік Соловій. Той самий, з яким багато років була знайома з вигляду.

— А я спеціально чекав, щоб потанцювати з вами, як з молодою. А ви знаєте, яку з цим ворожбу зв'язують?

Знаю і тому саме хотіла, щоб Данко взяв мене до танцю. Ти гарний хлопець, а ще краще називаєшся, але ти не Богдан Данилюк, і тому в мене очі сумні, як ти щойно сказав мені.

Моя згуба знайшлася. Нічого особливого не сталося. Данко ще з одним кавалером, який, мабуть, теж того вечора забагато випив, вийшов трохи подивитися на зорі.

Побачивши Дарку без вельону, з задоволенням (а може, з холоду?) потер долоні:

— Зараз, Дарцю, зараз затанцюємо. Ти пригадуєш, як ми танцювали на Лялинім весіллі?

— А я вже протанцювала своє коло.

Дан чудово вдав щиро обуреного:

— Вже протанцювала? Та як ти сміла? Де мій суперник? Давайте його сюди, хай викличу його на поєдинок!

Данко був у такому піднесеному настрої, що в мене закралося підозріння, чи, пробираючися до зали, хлопці не заскочили ще до якоїсь спіжарні[97] і не вихилили по чарці.

— Ти ж сам прогавив мене, — сказала я з докором, який був зовсім не до речі. Ще подумала, наче про сторонню людину: «Уважай, щоб насправді не фарнув її з-під носа якийсь Соловій…»

— Ні-ні… Дарцю, я тебе так не пущу. Те, що ти там з кимсь танцювала, те мене не обходить. Ти мусиш зі мною.

З розв'язністю підхмеленого попросив у незнайомої дівчини тоненької і прозорої, як павутиння, шовкової шалі, що прикрашала її плечі, і будь-як закинув її мені на голову, запевняючи всіх навколо, що я вже у вельоні.

Було так глітно, що ми не вальсували, а, притулені до себе, поколихувалися в ритм музики.

Танець, — спало таке дурне Дарці на думку, — єдина ще безпосередність, що її не видерла людині цивілізація.

Я вдихаю запах його одягу, що видає з себе рештки запахів не знаних мені приміщень і людей.

Колишемося в ритм, як два кущі очерету. Він і вона. Ти і я замикаємо собою цілий світ. Ще ніколи так довго (провінціальні музики не зважають ні на час, ні на втому) і близько не були ми з тобою. Моя рука обіймає твою шию. Твоя міцно, певно, для того, щоб я не збилася з ритму, пригортає мене до твоїх грудей.

О, як хочеться, щоб ця хвилина тривала якнайдовше, бо не знаю, коли вона ще повториться (якщо настрої взагалі можуть повторюватись).

Терпець урвався не тим, що грали, і не тим, що танцювали, а тим, що через брак місця не могли й собі піти в танець.

Вони-то й перервали танець та розпочали товариські забави.

Дарка брала вже участь в того роду забавах, остаточна мета яких зводилася до того, щоб дівчина і хлопець залишилися сам на сам в темній кімнаті, де вони, за правилами гри, повинні поцілуватися. Ще було півбіди, коли траплявся інтелігентний партнер, в якого можна було відпроситись, або симпатія, перед поцілунком якого боронилися тільки задля пристойності. Проте були випадки, коли до «монастиря» чи в «куми» запрошували підстаркуваті ловеласи, які, користуючись з права, що дає їм оця варварська забава цивілізованих дикунів, просто-таки садистично знущалися з молоденьких дівчат. Панночки виривалися з їх рук розпатлані, у пом'ятих платтях, а часом і заплакані. І все те діялося і тут діється під опікою мам-добродійок в сусідній кімнаті.

Дарці пощастило тим, що Ориська попросила до «монастиря» Данка, а він уже Дарку.

Встала з місця і пішла назустріч, відразу вирішивши, що після Данка не буде нікого більше кликати до «монастиря», щоб чужі губи не профанували слідів його поцілунків. Прагла, — так, не ховається з цим, — його безпосередньої, без свідків, лице при лиці, близькості, а коли вже бути щирою до кінця, то з трепетом чекала і його поцілунків. Коли відчинила двері «монастиря», то побачила, що кімната не була зовсім темна. Високо на печі блимав каганець. Усміхнений Данко простягнув їй руки. Довірливо відповіла тим самим жестом. Коли б мала свідчити на суді, то так би і зізналася: пішла назустріч його усміхові. Як же могла не вірити йому? Та наступної миті він уже без усмішки кинувся до неї і без слова, без звичайного жесту повівся так, як досі в їх відносинах ще не бувало: боляче почав цілувати її губи, шию, груди. Ось коли згадала Дарка мамину пересторогу, що молодій дівчині небезпечно ходити без станика!

Коли нарешті Данко відкинув (так, відкинув!) її від себе, то обоє заточувалися, ніби від величезного фізичного зусилля. Розчухраний, з заплилими кров'ю очима, Данко здався Дарці неприємним і чужим.

— На, зачешись! — подав їй гребінець, змахуючи носовою хусточкою піт з чола.

На світло вийшли разом, що й викликало бурю незадоволення у чоловіків, які мали надію і собі побувати у «монастирі». Данко знайшов у собі ще стільки притомності, щоб заявити, що панна Дарка воліє світське життя і тому не захотіла залишитися в «монастирі». У відповідь мафія заспівала:

«Файна мані мамалига», — подумала з гіркою іронією Дарка. Втягнула шию у плаття, не певна, чи не залишилися на ній сліди його шалених губ. Почувала себе, ніби у неї щойно пограбували щось дуже дороге. Брутально, егоїстично, без її згоди повелися з нею, як з першою-ліпшою. Взяла себе в руки, щоб не зрадитися. Головно перед Ориською, яка вже щось запідозріла:

— Ти чого така схвильована? Чей же не перший раз поцілував він тебе?

Данко й собі запитав над вухом:

— Чого маленька дівчинка сумна?

— Мене болить.

— Губи? — спитав простодушно, не зрозумівши, що діялося в ній.

«Не губи, а душа», — була б відповіла, якби знала, що він збагне це.

— А все ж таки що сталося? Чого ти якась така?

— Мені дуже сумно.

— Бо ти забагато випила, серце. Я ж тобі казав, що панночки нібито не п'ють, а потім виявляються п'яненькими.

— Мені сумно ще тому, що ти мене зовсім, зовсім не розумієш, — і мало не злетіло їй з язика: як же ми житимемо колись, якщо так не розуміємося?

— А чого ж то я тебе не розумію? — він хотів узяти її руку і затягти під скатерть, але Дарка спротивилася. — Як я тебе не розумію? В чім, ну в чім, можеш мені сказати, мені, — наголосив на цьому слові, — можеш звіритися?

Відповіла після деякої паузи:

— Мені прикро, що між нами до такого дійшло.

Був невдавано спантеличений її відповіддю. Ніби не знав, про що їй ідеться.

— А до чого між нами дійшло. Ти знаєш, що говориш?

— Про це могла б я тебе спитати. Чого ж ти вдаєш, ніби не знаєш, що я маю на думці? — відчула, що внутрішньо ридає. Буде сором, якщо не стримається і те ридання виллється назовні.

Данко начеб дещо передчував. Підсунув їй склянку узвару:

— Випий трохи компоту.

Послухалася.

— То ти мені таки не скажеш, чим я так завинив перед тобою?

— Що я буду тобі казати, коли ти й сам відчуваєш, що вже не зможеш любити мене таку… таку… вицілувану… таку… таку нечисту!..

Данко на мить застиг. Мені здавалося, що він хоче розсміятися на весь голос, але, видно, я не так витлумачила собі гримасу його губ, бо ось він торкнувся рукою мого підборіддя і сказав з ніжністю, від якої мене знову закололо в очах:

— Дарцю, подивися мені у вічі… ти, наївна-наївна дівчинко.

— Чому я наївна? То ти так думаєш і тому забагато дозволяєш собі. Я більше знаю, ніж тобі здається, а все ж таки ти неможливий.

— Ні-ні, ти солодка наївна дитина, — стояв на своєму, — бо ти не знаєш, що таку дівчину хочеться пізніше ще більше цілувати і любити. Ти нічого не розумієш у цих справах.

Нічого не відповіла, тільки заперечливо похитала головою. Не вірила йому, а його самовпевнені слова наводили на неї ще більшу меланхолію.

Непотрібно, собі не на користь, додав ще:

— Ти мало мені очей не видряпала, коли я хотів по-справжньому поцілувати тебе… Ну так, як дорослі мужчини цілують дівчат. А сама, тільки не ображайся, пручалася ніби, а водночас піддавалася вся мені. Ти теж хотіла, так-так, навіть не пробуй заперечувати, щоб тебе так цілували.

Не повинен цього говорити, навіть коли б так і було, але то — неправда. Прикро таке усвідомлювати собі, але вважала його більш делікатним. Не любила його в ту хвилину. Ба ще більше: не шанувала. Був для неї тільки мужчиною, одним з представників брутальної сили відмінної статі.

Боже, не була тією тринадцятилітньою Дарцею, яка колись першу ознаку статевої зрілості сприйняла за… вагітність. Була вже дорослою. Теоретично в галузі відносин між чоловіком і жінкою не існувало вже для неї секретів. І хоч, теж теоретично, знала вже, що більшість чоловіків саме так підходять до кохання, була глибоко ображена у своїй дівочій незайманості. Найсумніше було те, що Данко зовсім не розумів, в чому його провина. І знову, і знову мусила повертатися до своєї великої вчительки і духовної наставниці — Ольги Кобилянської: «Є рід любові, на якій мужчина ніколи не впізнається».

Не могла дати собі ради з своїм психічним станом: зазнала кривди з боку Данка, але не збиралася мстити; почувала себе приниженою, але готова була простити йому; відчувала жаль до нього, але не мала на думці поривати з ним; була зла на нього, але не збиралася віддавати його іншій.

Чи всі дівчата, думала, мусять пройти такі випробування? Якщо хоч половина хлопців на земній кулі подібні до Данка, то така сама частина дівчат мусить зазнати такої прикрості, що й вона, Дарка.

Свашки почали розносити на тацях чорну каву у спеціально для цього призначених чашечках. Більшість гостей не розуміла, з якого це дива серед ночі раптом подавати каву, та ще й без молока й булки? Дехто простягував руку в надії на компот, та, переконавшись, що в чашці лише чорна кава, ставив її назад на тацю. Однак були серед гостей і такі, що відразу збагнули, що ота чорна кава має утвердити панський стиль весілля.

Татко за своїм столиком випив чорну каву за себе і за двох своїх партнерів. Це відразу витверезило його не тільки від алкоголю, але й від революційного настрою.

Подав Дарці знак, щоб та підійшла до нього.

— Думаю, Дарцю, що нам вже пора додому.

Вже? Маю перша покидати забаву, коли ніхто й не думає з місця рушатись?

Якраз підійшов Улянич. Татко звертається до нього по моральну підтримку:

— Думаю, пане професоре, що найрозумніше зробимо, як поїдемо додому.

Зять Підгірських якось підозріло, скоса глянув на татка і сумовито усміхнувся:

— Слово честі, пане Попович, як будуть мене питати, то скажу, що ви не співали ні по-українськи, ні по-румунськи.

— А ви знаєте, таки можуть спитати.

Мені стало жаль татка і капку-капку… соромно за нього.

— Мене не спитають, пане Попович, це я вам гарантую, а чи кого іншого не спитають — вже гарантувати не можу. Я «за» — щоб поїхати додому. Тим більше, я щойно склав умову з Орисею: вона залишається тут до завтрашнього пополудня, а я не показуюся до того часу у Веренчанці на плебанії. Орися заїде по мене до моєї мами, і ми перед обличчя мого тестя з'явимося разом.

— Не розумію, нащо ця… — татко мало не сказав «комедія», та зрештою і так було ясно, що він мав на думці.

— Ви це зрозумієте, як скажу, що мені іноді буває дуже боляче, коли питають: «А чого тобі знову йти до мами? Ти ж недавно був», або: «Іди, але не сиди там довго, як звичайно», а так бодай з мамою побуду.

Аргумент Улянича мене не лише переконав, але й зворушив. Шана до матері — це теж одна з ознак порядної людини, може, ні?

Їдемо! Але де це Данко подівся? А ось де він. Його затримав господар дому і батько молодої в одній особі. Підійду, послухаю, чого він хоче від мого хлопця.

— Я вам скажу, пане Данилюк, я на музичних інструментах не дуже-то битий. От що люблю — то скрипку. Мамин брат, мій вуйцьо, чудово, кажу вам, чудово грав на скрипці. Тепер і мама покійна вже, і вуйцьо покійний, і ми з вами, пане Данилюк, будемо покійники, лише я скоріше, а ви пізніше, хоч то ніколи невгадно, як той казав…

— Але ви хотіли про щось спитати мене, пане Єлінський?

Данко зрозумів, що я хочу щось йому сказати.

— Ага, так-так. Як ви думаєте, пане Данилюк, тепер, коли моя Мізя вийшла за академіка, варто б до хати фортеп'ян придбати? Я вам признаюся щиро. Я зробив одну помилку в житті моєї дитини. Я її не посилав учитися. Дурний тато думав, що для неї краще буде, як дістане на фальчу поля більше, а то як сказати ще. Може, якби трохи школи мала і вміла… теє… на фортеп'яні пальцями перебирати, може, була б дістала скінченого академіка, — ви мене розумієте? У пана у дворі є фортеп'ян, хай був би й у моєї Мізі, але то дуже гандрабиста штука.

— То такий малий фортеп'ян.

— А, як так, то може бути.

Дарка взяла Богдана під руку:

— Перепрошую, я маю тобі щось сказати.

— Прошу, прошу, — кланяючись, делікатно відійшов убік Єлінський.

— Занудив мене старий. Дякую, що догадалася мене визволити.

— Та ні, я таки дійсно маю тобі щось сказати. Ми вже їдемо додому, Дан. Ти знаєш, де твоє пальто, шапка?

— Їдемо? — перепитав заклопотано. — А чого так скоро?

— Так треба. Пізніше все тобі розповім. Де ти роздягався?

Данко не рушався з місця:

— Хлопці ще залишаються на завтра. Костик хоче окремо попрощатися з братією. Орися теж залишається. Залишися й ти. Попроси татка, хай передасть тебе під мою опіку, — не то серйозно, не то жартома радить мені Дан.

— То ти тому залишаєшся, що вони тобі наказали? А якби ти їх не послухав і поїхав з нами, то що було б тобі за те?

Дан незадоволений мною:

— Говориш дурниці, Дарцю. Нічого б мені не було. Крім того, я й сам хочу бути на цьому прощанні з братією. Це мій товариський обов'язок щодо побратима. Але навіть і не це тепер важливе. Зрозумій, якби я тепер поїхав з вами, то хлопці мене висміяли б, що побіг за спідничкою.

«Не будь дурний! Всі твої хлопці бігають за спідничками», — подумала я із злістю, на яку лиш спромоглася.

— Ну, чого? Чого? — нахилився до мене так, що наші носи торкнулися один одного. — Чого маленька розстроїлася? Я не можу поїхати, то залишайся ти! Тобі важко зрозуміти ці речі, але хлопці є хлопці. А може, вони якраз хочуть випробувати мене, чи я справді не мамалига? Тим більше, що я зараз після матури хочу вступити в корпорацію «Січ»… правда, вона напівлегальна… а там, — усміхнувся винувато, — знаєш, які закони? «Мені з бабою не возитися…» Чого ти так подивилася на мене? Певно, я трохи перебільшую, але взагалі то найкраще буде, як ти залишишся. Піди скажи таткові, що Орися залишається, то, напевно, й тобі дозволять.

— Тато знає, що Орися залишається.

— Ну, то в чому справа?

Не можу йому сказати, що тато мій дістав боя і хоче додому, а вдома не сміє показатися на очі мами без мене. От і вся заковика! Тато саме йде до нас з моїм пальтом і бабциним пледом на руці.

— Іди, Дарцю, попрощайся з молодими, і будемо їхати. Коні вже чекають.

Допомагаючи мені надягнути пальто, Данко спритно й непомітно притиснув мене до своїх грудей.

Такий момент вже був раз поміж нами, коли я ще ходила в Чернівцях до гімназії. І, власне, тому, що він повторився, в мене виникла підозра, що це увійшло в нього в звичку — так само, як, вклоняючись, шаркати ногою.

Я недобра, бо скривджена. Орися залишається, а я мушу їхати.

Моя мама страшенний ворог грубих словечок в устах молодих панночок (розумій: моїх), а мені не хочеться вірити, щоб мама у свої літа не знала, як іноді може заспокоїти грубе словечко, вимовлене вголос і з притиском. От обізвала я Данка і його компанію ідіотами, і відразу відлягло мені від серця.

В санях я настільки заспокоїлася, що могла продекламувати в думках відповідний до мого настрою вірш (автора не пам'ятаю), який починається словами:

а кінчається:

А взагалі я бажала б (якби це було можливе) на час їзди або заснути кам'яним сном, або тимчасово оглухнути, щоб не розпорошувати своєї уваги на розмову, що велася між татком і Уляничем. Та скоро я була вдячна господові, що не вислухав моїх побажань і не послав на мене ні мертвецького сну, ні тимчасової глухоти, бо добродії на задньому сидінні розмовляли про досить цікаві речі.

— От бачите, пане Попович, які вони хитрі стали. Пересвідчилися, що сигуранщик, якого всі ненавидять і бояться, багато користі не принесе. Навпаки, він своєю особою ще більш розпалюватиме в людей ненависть до влади. І от, прошу, підсувають людям добродушного, простакуватого п'яничку Лупула.

— Я думаю, що це не система, а випадковість.

— Наш пан Попович, — сказав Орисьчин швагер, — завжди воліє для святого спокою спрощувати питання. Ви думаєте, що з Лупулом — це випадковість, а я — ні. Дивіться, як вони поміняли тактику. Вони не приховують від людей, як раніше бувало, своїх донощиків. Ось вам один з них — Лупул Траян! Лупул Траян співпрацює з ними — і що з того? Вони проявляють, я б сказав, оцією грою у відкриті карти навіть до деякої міри лицарськість в стилі «іду на ви». А з другого боку, хіба такий добродушний, компанійський, завжди готовий випити з будь-ким чоловік може бути злим? А звідціль зробимо ще ширший висновок: хіба може бути зла влада, яка тримає таких людей у сигуранці?

Татко, напевно, мав досить Костикового політиканства і хотів відійти від теми, спитавши на свою голову:

— А як мається пані Софійка?

Софійка, як всім звісно, ось-ось чекала дитини, і запитання татка у присутності доростаючої дочки було недоречним. Принаймні мама так його кваліфікувала б.

— Нічого, слава богу, тримається. То воно так, пане Попович, десь інший батько на моєму місці тішився б, що побільшиться родина, а надто коли чекають першої дитини і коли та дитина має бути сином, а мені не судилося зазнавати цієї радості.

Тато не розуміє Улянича. Признаюся відверто — я теж ні.

— На, маєш! А чого це ви не маєте тішитися своєю дитиною? (Татко був більш досвідченим батьком і знав, що сини на замовлення не родяться). Дасть бог, все скінчиться гаразд, і будете мати такого козарлюгу, що аж ну-ну!..

— Та так повинно б бути, але хіба в нас так, як в людей? Хіба ми нормальні, у нормальних умовах?

— Ви кого маєте на думці? Ви не дивуйтесь, але я вас не розумію.

— Я маю на думці, пане Попович, себе, Костика, якого ми тільки що оженили, вас і взагалі всіх українців на Буковині. Ви можете сказати, що ми живемо нормально? От я. Працюю аж у Гіцах, бо на Буковині не знайшлося для мене місця. Я засланий у регат свідомо, планово, аякже, щоб у другому поколінні асимілюватися так, що й сліду не залишилося б з руса.

Татко спробував пожартувати:

— Будуть румуни мати клопіт з вашим прізвищем, пане Улянич. Улянеску не дуже-то звучить.

— Бачите, в чому річ. Вони знають, що з більшістю нас — людьми мого чи вашого покоління — вони вже нічого не зроблять. Ми ще з того покоління, що його вчили в школі шанувати і любити — еге ж, цього треба теж вчити — рідну мову. Гм, сміх, та й годі, — він дійсно засміявся, — що за дикунство, що за варварство двадцятого віку — відбирати в когось його рідну мову? Ну, яким, я вас питаю, яким правом? Таж звір у лісі чи птах і той реве чи цвірінькає по-своєму. Нас вони не можуть взяти голими руками, а до мого сина їм уже не треба буде рукавиць.

— Не надривайте собі голосу на морозі, пане Улянич.

— Ах, дайте спокій, пане Попович! Я собі серце надриваю, а ви мені про голос. Ви мені нічого не кажіть. На весіллі шикали-сьте на мене, може, дійсно забагато різних там людей було, а тут, під голим небом, серед ночі, дайте мені бодай раз у житті виговоритися. Часом думаю, що коли б людина могла своєчасно виговоритися, то на світі було б менше божевільних. Дарцю, тобі не нудно з нами?

Дарці не було нудно, про що вона й заявила.

Мені не може бути нудно вже й тому, що я слухаю їхню хоч і цікаву дискусію, правду сказати, тільки одним вухом. Цить, серце дурненьке! Це не біда, що ми любимо більше, ніж нас. Зате ми з тобою будемо по-жіночому економні з запасами любові, щоб колись-колись мати з чого наділити нею і те друге серце, що тепер веселиться…

— Ви сказали, що в мене народиться козарлюга. Я і сам так думаю і тішуся, як кожний батько. З одного боку, тішуся, а з другого, хочеться мені товкти головою об стіну. Сидіть тихо, пане Попович, я зараз поясню. Коли в мене знайдеться син, то я хотів би його назвати справді козацьким ім'ям, скажім, Тарас чи Ярема, але я не можу цього зробити для добра дитини, щоб з нього пізніше не сміялися в школі, щоб він змалечку не зазнав душевного болю. Одним словом, щоб не був тим курчам з чорнильною плямою на хребті, яке дзьобали б усі.

— Ви надто трагічно сприймаєте це все, пане Улянич.

— Не трагічно, пане Попович, а реалістично. Дивіться. Я знаю, з Гіц, якщо мене дисциплінарним порядком не зашлють в якийсь кут нашої Романії маре, я виберуся аж на пенсію. Так, аж на пенсію. Але я сьогодні не певний, чи разом зі мною схочуть повернутися на Буковину й мої діти. Для них батьківщиною, патрією буде вже регат, місто Гіци, а Веренчанка буде для них чужою місцевістю, куди батько примусово вивозив їх до баби на літо. Мої діти будуть вже чужими серед своїх і… своїми серед чужих. От, пане Попович, тема для драми, яка чекає свого Шекспіра! І яким збідненим на фоні цієї проблеми здається Гамлет, принц датський, з своїм «бути чи не бути?».

І подібно як тоді, чотири роки тому, на скалі, продекламував схвильовано:

Хвилину під враженням Франкових слів мовчали обидва. Першим обізвався татко:

— Ви так говорите, пане Улянич, ніби ніколи нічого не мало б змінитися в нашому житті. А я все ж таки вірю…

— А в що ви вірите?

— Вірю, — запально вигукнув татко (ади, ади, які ми відважні!), — що прийде, бо мусить прийти зміна на краще!

— «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? — зіронізував Улянич, чого, здається мені, не повинен був робити. Все ж таки татко настільки старший від нього.

— Самої віри замало, пане Попович, хоч святе письмо і каже, що віра чуда творить. В наш вік цього замало. Сили треба, пане Попович, сили. А взагалі критерієм значення у світі даного народу є те, як до нього ставляться на міжнародній арені інші народи. І тому, я так думаю, для майбутнього всього українського народу є важливим той факт, що над Дніпром є Українська Радянська Республіка, яка перед світом офіційно називає себе українською, і її занесено на карти світу.

— Чекайте, чекайте, пане Улянич, та це проста агітація за більшовиків, а ви знаєте, що наш уряд нічого так не боїться, як слова «болшевік».

— Та я це знаю! А спитайте пересічного румуна, що таке «болшевік», то він вам і не знатиме, що відповісти.

— Ви кажете… Я, зять попа, як же я можу агітувати за більшовиків? Я не агітую за них, але я підходжу, повторюю ще раз, підходжу до справи реалістично. Ви дивіться, що коїться у світі: який би узурпатор не з'явився, то перше, за що він береться, — це насаджує свою культуру. Він собі ставить найпершим завданням знищити культуру автохтонного населення. Я далі буду триматися нашого клаптика землі — Північної Буковини. Яких культурних мов нам тут не насаджували: і турецьку, і польську, — важко повірити, що свого часу державною мовою у нас була польська і німецька, а тепер румунська, а все, щоб нас просвітити. То якесь чудо, може, і маєте рацію, що наша національна культура відпорна, то якесь чудо, що буковинський селянин упродовж століть знаходив у собі силу давати відсіч всім культуртрегерам. А ви дивіться, — тільки знову не звинуватьте мене в тому, що я агітую за них, — як повелися більшовики на колосальній території колишньої царської Росії, горезвісної тюрми народів. Водночас з докорінними соціальними реформами — ми з вами можемо мати свої погляди на них — вони піднімають національну культуру всіх без винятку, навіть найменших народів, що про їх існування досі світ не знав. Такого, що не кажіть, ще не було в історії, і це відразу викликало у багатьох прихильність до нового суспільного ладу. І я вас запевняю, пане Попович, цим вони можуть втриматися.

— Ви не забувайте про землю, — відізвався хлібороб у моєму таткові.

— Так, земля… І націоналізація великих підприємств… але нас поки що обходить те, що в нас під носом діється.

— Ну добре. Ви кажете, що ви підходите до справи реалістично, то я хочу запитати вас, який ви реалістичний вихід бачите з нашої біди?

Улянич не відповів відразу:

— Оцього-то я не знаю, пане Попович, і, мабуть, більше таких, що не знають, як вилізти з біди, як кажете.

— То, може, і собі зробимо революцію, як на великій Україні?

Татко пожартував, а Улянич відповів йому серйозно:

— А це не жарти, коли взяти до уваги, що Румунія, по суті, ще й досі феодальна країна. Бачите, я не знаю статистики, але чи не займає Румунія першого місця щодо неписьменності в Європі. А вже напевно знаю, що немає ні в Європі, ні в цілому світі другої держави, де б так за ніщо мали закон, де б так процвітало санкціоноване урядом безправство, де б так офіціально і всевладно панував бакшиш. Кажуть, що в нас можна за бакшиш все дістати, крім рідної мами, а я не певний, чи десь у закапелках не гендлюють уже й рідними мамами.

— Ну, — не покидав татка добрий настрій, — то чого ще треба, щоб у нас вибухнула революція?

Він повернув голову в бік татка. Мій татусь і в цьому разі зберіг святу нейтральність. А взагалі всі ми троє (троє!) почували себе втомленими політичною дискусією.

Дарці здається, що вона навіть здрімнула під тишу. Коли ми приїхали, татко, прямуючи до хати, сказав:

— Не говори мамі, що я грав у карти, — і поквапився додати: — Та це нічого страшного. У мене зрештою перед мамою секретів немає, але мамці було б прикро.

— А чого прикро?

— Вуйко Юзьо, — власне, він тобі дідо-вуйко, бо ж то бабцин брат, знаєш, той, що в Америці? — колись програв не свої гроші і тому мусив аж до Америки тікати. З того часу мама не терпить, як сідаю до карт… Ну, штама[98] і ша!

Господи, татко шукає в мені союзника! Кінець світу настає, сказала б наша бабця.

По той бік вхідних дверей, не потрапляючи спросоння в замкову дірку, вовтузилися з ключем.

Врешті двері відчинилися. З ковдрою на плечах стояла на порозі бабця.

— Он, то чого так скоро?

Татко відповів щось невиразне, обмітаючи віником сніг з чобіт.

Теплий запах печеної прив'ялої картоплі вдарив Дарці в ніздрі. І по литках.